<<
>>

§ 2. Полкове управління

Крім центральних органів влади і управління у Війську Запорізькому існували місцеві уряди, важливе місце серед яких посідали полкові уряди. Вони здійснювали управління полками, які об’єднували козаків певної території і складали військові одиниці, що набувають значення адміністративних округів.

На полки була поділена вся звільнена в ході визвольної війни 1648 - 1654 рр. територія України. Територія, що входила до кожного полку, включала містечка і села, де жили козаки. Кількість полків в окремі періоди була різною. Одні з них припиняли своє існування, інші виникали. Найбільше полків нараховувалось в 1657 р. - 36. Назва кожного полку походила від назв повітів, старосте або менших адміністративних одиниць. Зокрема, Білоцерківський, Кальницький, Чернігівський і Ніжинський полки зберегли назви відповідних повітів. Інші повіти були поділені на кілька полків, а саме: Канівський - Канівський і Корсунський; Черкаський - Черкаський, Чигиринський, Кропив’янський; Переяславський - Переяславський і Прилуцький тощо.

На території полку вся військова, адміністративна й судова влада належала полковнику та полковій старшині - обозному, писарю, судді, осавулу і хорунжому. Полковники входили до складу старшинських рад й істотно впливали на вирішення важливих питань внутрішньої і зовнішньої політики Гетьманщини, на вибори глави держави - гетьмана. Вони, як державні діячі, були повновладними господарями полкової території, але у своїй діяльності (крім слобідських полковників) підпорядковувалися гетьману.

За традицією, як і на Запорізькій Січі, посада полковника вважалася виборною. Процедура виборів полковників ґрунтувалася на

71

козацьких традиціях і передбачала кілька турів. Спочатку відбувалося висування кандидатур на посаду полковника і обирання шляхом голосування (подавали воти) козаками кожної сотні. Остаточний вибір кандидатів у полковники робили полкові збори.

В них брали участь полкова старшина, значкові товариші, представники козаків від кожної сотні, міщанства, гетьмана. Після оголошення геть-манськото-універсалу про вибори та попередньої наради учасників відбувалося голосування уповноважених представників, які сиділи "серед двору", а осавул збирав воти.

Як правило, на вищу, полкову, посаду було завжди два або три кандидати. Але останнє слово щодо обрання того чи іншого кандидата, який набрав більшість голосів на полковництво, належало гетьману. Останній затверджував ту чи іншу кандидатуру на посаду полковника та вручав йому полкові клейноди - корогву, пернач, печатку, литаври.

Такий порядок обрання полковників дотримувався не завжди і нерідко порушувався самими гетьманами, які, прагнучи централізувати владу в Україні, призначали на цю посаду осіб зі свого найближчого оточення або родичів. Так, за Богдана Хмельницького полковниками були його родичі - Г. Гуляницький, І. Золотаренко, Д. Нечай, Я. Сомко; при І. Виговському та Д. Многогрішному - їхні брати; при І. Мазепі, І. Скоропадському, Д. Апостолі, К. Розу-мовському - їхні племінники, зяті, свати тощо. Однак були полки, де місцеве населення відстоювало свої права на обрання полковників, і гетьмани не наважувалися призначати сюди своїх кандидатур або виступати проти вже обраних, а тому надсилали їм підтверджуючі універсали та полкові клейноди.

Полковники у другій половині XVII ст. обиралися на посаду "до ласки войськовой", тобто доти, доки користувалися авторитетом серед козацтва. З втратою довіри вони підлягали суду козацької ради, яка й позбавляла їх влади. Звільнення полковників з посади відбувалося прилюдно на площі, де зачитувався про це указ. Всьому цьому процесу обов’язково передували попереднє розслідування і розгляд всіх необхідних свідчень і доповідних. Судове рішення про звільнення полковника з посади оголошували уповноважений Генеральної канцелярії або російські урядовці.

З часом призначення полковників стало прерогативою гетьманів, які ставили їх на посаду своєю "ласкою".

У такому разі гетьман міг у будь-який момент оголосити своє рішення про кінець такої "ласки", і полковник повинен був залишати полк. Це викликало незадоволення та опір з боку полковників, і вони прагнули обмежити

72

право гетьманів на усунення їх з посади. Вже в "Переяславських статтях", схвалених царським урядом при обранні на гетьманство Юрія Хмельницького (17 жовтня 1659 р.), зазначалося, що гетьман "полковників без ради не повинен відставляти". Конотопські статті (1672 р.) передбачали усунення полковників з посади тільки на основі судового рішення та за згодою старшинської ради.

Гетьмани вбачали в полковниках своїх представників, яким доручалось здійснювати управління на місцях, і тому прагнули обмежити їх всевладдя на території полку та не випускати з-під контролю. Засобами підпорядкування полковників служили гетьманські інструкції, а з XVIII ст. - "трактати", в яких фіксувалися повноваження полковників та основні напрями їх діяльності.

Суттєві зміни в правовому становищі полковників відбуваються в кінці XVII ст. їх призначення й усунення відбувалося з обов’язковим повідомленням про це царський уряд. Згодом новообраний полковник не міг вступити на посаду без затвердження його царем. Поступово звичним стає призначення полковників за указом імператора чи Сенату. Роль місцевих урядів при цьому зводилася лише до висування кандидатів на посаду полковників і надання їм письмових "атестатів" про те, що вони "люди добрьіе, заслуженньїе и в верности не подозрительньїе". Надалі порядок "обрання" українських полковників визначався царським урядом.

За козацькими традиціями полковник мав обіймати свою посаду довічно, якщо не вчинить злочин або не отримає підвищення. Царський уряд, втручаючись в українські державні справи, руйнує цю традицію і починає відправляти козацьких полковників у відставку "за старістю і слабістю". Так, у 1737 р. було видано указ про відставку старих, немічних, хворих і "недостойних" старшин, зокрема полковників.

Незважаючи на те, що майже в усіх договірних статтях гетьманів з російськими царями закріплювалося право української сторони обирати козацьких полковників лише з українців, Петро І після переходу І. Мазепи на бік шведів мав намір замінити усіх полковників на офіцерів російської армії. Першим з них був призначений ніжинським полковником зять гетьмана І. Скоропадського -П. Толстой.

Призначення на цю посаду осіб неукраїнського походження викликало багато протестів не тільки серед української старшини, але й серед рядового козацтва. Призначені царем полковники почували себе повними господарями на території полку, нехтували козацькими порядками і звичаями, не рахувалися не тільки з полковою, а й з

73

генеральною старшиною, часто не залежали від гетьмана, ігнорували накази козацького військового командування, всіляко намагались показати свою зверхність над іншими полковниками, запроваджували російські порядки. Так, традиційне звернення "пане полковнику" набуло форми, подібної до високопарного царедвірського етикету на зразок "Благородний и вьісокопочтительньш господин полковник (Милорадович)", "Вельможному и вьісокородному и вьісокопочтен-ному господину полковнику и коменданту черниговскому Йоанну Пантелеймоновичу его вельможности Божичу", "Его императорского величества и черниговского полку вьісокородному и вьісоко-почтенному господину Петру Степановичу его вьісокородию Милора-довичу" тощо. У другій половині XVIII ст. полковники, призначені царським урядом, за субординацією визнавалися першими. За відсутності чинного полковника (у разі смерті чи усунення з посади, перебування у військовому поході, тимчасового від’їзду за межі полку) його обов’язки покладалися на наказного полковника, який, як правило, призначався із полкової старшини гетьманом, Генеральною військовою канцелярією чи правлінням гетьманського уряду. Цю посаду одержували здебільшого сини або інші близькі родичі діючих полковників, генеральні старшини, бунчукові товариші, сотники тощо.

На відміну від Гетьманщини, на Слобожанщині козацькі полки перебували у віданні не гетьмана, а білгородського воєводи, якого призначали з російських князів чи бояр. З 1688 р. слобідські полки підпорядковувалися всеросійському відділу Посольського приказу. Полковник на Слобожанщині був першою особою в полку. Він, як у Гетьманщині, мав обиратися на довічно та бути самостійним і незалежним у своїх діях. Однак у реальному житті не завжди було так. Як правило, кандидатури на посади слобідських полковників попередньо погоджувались з білгородським воєводою, який нерідко призначав на ці посади визначених осіб, та з царським урядом. Часто за наявності кількох кандидатур на посаду полковника перевага надавалася певним родинам. Це спричинялося до того, що посада полковника ставала спадковою. Так із 36 полковників, які обіймали цю посаду в слобідських полках протягом сторічного їх існування, 26 були вихідцями із 8 відомих старшинських родин: Донцових, Кондратьєвих, Квіток та ін.

На початку XVIII ст. на Слобожанщині запроваджується нова система управління. Ліквідується воєводська адміністрація, а влада зосереджується в руках полковників, яким присвоюється звання прем’єр-майорів російської армії. Всі полки Слобожанщини тепер

74

підпорядковувалися бригадиру, який у військових справах підлягав командувачеві Української дивізії, до складу котрої входили і полки І стьманщини. Слобідські полковники почали призначатися і затверджуватися царськими урядовцями. В лютому 1723 р. було видано указ про обов’язкове призначення полковників Слобожанщини з офіцерів російської армії. У 1732 р. полковники і старшина слобідських полків були усунені від управління, яке частково перейшло до бригадира, а частково - до командувача Української дивізії.

Першим управлінцем у полку Гетьманщини після полковника *>ув обозний. Він відав полковою артилерією та обозом. Підпорядковуючись полковнику, обозний безпосередньо залежав від генерального обозного та канцелярії Генеральної артилерії. В свою чергу полковому обозному були підпорядковані артилерійські полкові осавул, писар, хорунжий, кілька гармашів та пушкарів.

Як військовий чин полковий обозний нерідко заміщав полковника під час походів або командував частиною полку, що вирушала в похід. Полковий обозний за відсутності полковника виконував його функції з управління полком та в гродському суді. На утримання обозного виділялося кілька дворів із рангових сіл.

Наступним чином у полковій ієрархії був осавул. У кожному полку, починаючи від 1654 р., було по дві такі посади. Один з осавулів виконував поліцейські функції на території полку, вів слідчі дії, приводив до виконання вироки. Другий - відповідав лише за військові справи та виконував обов’язки безпосереднього помічника полковника. Він відав козацькими реєстрами (компутами), військовою підготовкою козаків, їх озброєнням та спорядженням. Під час походу полковий осавул міг командувати окремим загоном козаків, він же організовував сторожову службу, дбав про охорону та супроводження дипломатичних представників тощо. Саме із осавулів здебільшого призначалися козацькі полковники. До спільного відання обох осавулів відносилася полкова музика. В мирний час вони брали участь у роботі полкової канцелярії, виконували різні адміністративні доручення. У другій половині XVII ст. осавули обиралися козацтвом або призначалися гетьманами, пізніше (у XVIII ст.) вони переважно призначалися царською адміністрацією.

Далі за субординацією йшов хорунжий, а з часів гетьмана Івана Скоропадського (1708 - 1722 рр.) - два хорунжі в кожному полку. Один з них називався "старший хорунжий" і відповідав за збереження великого полкового прапору - корогви, другий - за збереження малого прапора - значка. До відання хорунжих належала також група значкових товаришів, які не мали чітко визначених посад і вико-

75

нували різні почесні обов’язки при полковниках. Обидва хорунжі підпорядковувалися генеральному обозному та особисто полковнику.

Важливою посадовою особою в полковому уряді був писар. На цю посаду, яка вважалася не військовою, а цивільною, призначення із старшини, шляхти, козаків, духовенства, міщан здійснював полковник. З XVIII ст. посада полкового писаря стає виборною. Полкова канцелярія обирала із полкової еліти двох кандидатів на посаду писаря, а Генеральна військова канцелярія (згодом гетьман) затверджували одного з них на цю посаду. Основною вимогою до кандидата були освіченість та навички письма. На полкового писаря покладалося відання всім діловодством, звітністю, дипломатичним листуванням, загальною канцелярією полку. Під зверхністю писаря перебували реєнт (помічник полкового писаря) та канцеляристи, кількість яких для кожного полку була різною і залежала від чисельності його особового складу та розмірів території.

Полкова старшина посідала важливе місце в управлінні полком і одержувала за це значні винагороди. Тому увійти до складу полкового уряду намагалося багато претендентів із числа бунчукових, значкових та військових товаришів, канцеляристів, сотників, возних тощо. З другої половини XVIII ст. посади полкової старшини, подібно до генеральних чинів, набувають почесного значення, і їх часто надають при відставці з нижчих посад. Так, можна було, не обіймаючи посад полкової старшини, при відставці одержати почесний ранг полкового хорунжого, осавула тощо. Спочатку посади полкового уряду були виборними "до ласки войсковой", і небажані полчанам урядовці могли бути переобрані, але починаючи з XVIII ст. цей принцип був скасований царським урядом. За грамотою, надісланою у 1715 р. Петром І гетьману І. Скоропадському, останній з кількох кандидатур на ту чи іншу посаду мав призначити одного, надаючи йому відповідний універсал. Новообраний старшина повинен був скласти присягу на вірність царю.

Значну частину полкової еліти, яка також залучалась до виконання певних управлінських функцій, становили військові товариші. Вони виділилися з основної маси козацтва ще за часів Б. Хмельницького. Проживали військові товариші, як правило, на території полку, але певних військово-адміністративних посад не обіймали, і залучати їх до полкових потреб можна було лише з дозволу Генеральної військової канцелярії. Вони могли залучатися до походів, де нерідко командували сотнями, допомагали бунчуковим товаришам у прийомі провіанту, повітовим комісарам - у розташуванні російських полків тощо. Чин військового товариша надавався за рекоменда

76

цією полковників, гетьманів, Генеральної військової канцелярії Малоросійською колегією. З другої половини XVIII ст. це звання часто надавалося також як винагорода при відставці з військової служби.

Безпосередньо полковнику підпорядковувалися значкові товариші, які були вихідцями із полкової і сотенної старшини та заможного козацтва.

Виконавцями розпоряджень полкового уряду були полкові ратушні писарі, городничі, трумбачі, сурмачі, довбуші, пушкарі, гармаші, стельмахи, коновали, римарі, ковалі, лікарі, цирульники, шопні осавульчики, сторожі та ін.

Полкове управління Слобожанщини було подібним до Гетьманщини. Тут теж полкову старшину складали обозний, суддя, два осавули, хорунжий. Винятки становили лише писарі, яких у слобідських полках було по два. Один з них вів діловодство і всі справи з військових питань, другий - з цивільних. Крім того, в цих полках не було значкових і військових товаришів. З 1731 р. в кожному слобідському полку вводиться чин ротмістра, у розпорядженні якого було по п’ять підпомічників.

У кожному полку як Гетьманщини, так і Слобожанщини функціонували ради, які складалися з полкової старшини та представників від сотень. На них вирішувалися питання, пов’язані з обранням чи усуненням від влади полковників, здійсненням контролю за діяльністю місцевих урядів, опротестуванням свавільних рішень та дій посадових осіб, установ тощо. Як правило, питання вирішувались більшістю голосів шляхом голосування. Члени ради мали по одному голосу, а полковник - два. Прийняті полковою радою рішення були обов’язковими для виконання на всій території полку. Із зосередженням всієї влади в руках полкової еліти полкова рада втрачає своє попереднє значення і трансформується у раду старшин, яка виступала як дорадчий орган при полковнику.

Основним виконавчим органом влади на території полку була полкова канцелярія, яка відала військовими, адміністративними, судовими та нотаріальними справами. Саме тут зосереджувалося діловодство полку. Розташовувалася полкова канцелярія, як правило, в будинку полковника або в магістраті.

Здійснюючи свої виконавчі функції, полкова канцелярія одночасно була об’єктом управлінського впливу з боку генерального уряду та його складових. Так, вона підпорядковувалася у військових справах гетьману та Генеральній військовій канцелярії, у артилерійських - військовій артилерійській канцелярії та генеральному

77

обозному, у фінансових - Генеральній скарбовій канцелярії та лічильній комісії, у судових - Генеральному суду і т.д.

У спеціальних книгах, які велись у полкових канцеляріях, здійснювалася реєстрація наданих маєтностей, заснованих хуторів, збудованих млинів. Починаючи з XVIII ст. полкові канцелярії періодично проводили переписи населення, вели реєстр іноземців у полку - євреїв, росіян, греків, поляків тощо.

До складання відповідних списків залучалися сотники, а іноді й російські військові частини. Після ліквідації гетьманства право на перепис населення у полкових канцелярій було відібрано і передано бунчуковим та значковим товаришам (по два на полк), які призначалися Генеральною канцелярією.

На полковника покладалися обов’язки з комплектування і спорядження козацького війська, командування ним у поході, охорони полкової території, збирання відомостей про противника, спорядження козацьких пікетів і сторожі для запобігання завезенню заборонених товарів, укріплення міст.

Полковник мав право надавати полковій старшині за багаторічну службу земельні наділи. Згодом такі наділи полковники почали роздавати цивільним людям та духовенству. Але в останньому випадку це надання мало бути затверджене гетьманом або царем. Маєтності, підтверджені гетьманськими універсалами, називалися універсальними, а підтверджені царськими грамотами - грамотними. Новообраний полковник міг підтвердити або відібрати право володіння тією чи іншою маєтністю. Підтверджувальні або охоронні універсали називалися "гетьманами". Володіння землями протягом десяти років перетворювало їх на "вічну" власність.

До компетенції полковників належало також надання дозволу старшині, шляхтичам та духовенству засновувати на незаселених землях хутори, будувати млини тощо. Вони підтверджували чи відхиляли право спадковості на маєтності, захищали садиби і землі померлих старшин і шляхтичів до узаконення права спадкоємців на їх володіння, розподіляли, при потребі, майно між спадкоємцями, призначали опіку тощо.

Прерогативою полкових управлінь були й адміністративно-поліцейські функції, які визнавали як гетьманське правління, так і царський уряд. Зводилися вони в основному до затримання і відправлення до Москви та Петербурга російських кріпаків-утікачів ("бегльїх холопей"). З метою розшуків втікачів у Гетьманщині з 1722 р. запроваджується паспортна система. Спочатку паспорти видавалися різними установами та приватними особами, а починаючи

78

з 30-х років XVIII ст. дійсними визнавалися тільки ті з них, які були иидані полковими канцеляріями. Особа, у якої паспорт визнавався недійсним, оголошувалася злочинцем, підлягала арешту, допиту в полковій канцелярії і направленню (під конвоєм козаків) від сотні до сотні до міста чи села, визнаного місцем її проживання. Оскільки всі особи, навіть офіційні, переїжджаючи з одного полку в інший, іверталися за дозволом до полкових канцелярій, то видача паспортів стає одним із важливих напрямів діяльності останніх.

На полкові уряди покладався також обов’язок виявлення і втримання дезертирів російських полків, що дислокувалися в Гетьманщині, та мандрівних монахів.

Агресивна зовнішня політика Росії дорого обходилася для України. У XVIII ст. вона стає головною базою для постачання і споряджання російської армії у війнах з Туреччиною. Саме з цією метою на полковників Лівобережної та Слобідської України покладається відповідальність за розвиток конярства. Царський уряд через Генеральну канцелярію зобов’язав полкові уряди утримувати кінні племінні заводи, на яких в кінці 30-х років XVIII ст. мало бути не менше 5 тис. кобил. До кожного полку доводилася рознарядка не тільки з кількості коней, але й з обов’язковим дотримуванням їх масті: и одному полку - вороні коні, в другому - карі, в третьому - гніді, в четвертому - бурі, в п’ятому - сірі тощо.

У зв’язку з розвитком мануфактурного виробництва та потребою у сировині для виготовлення сукна і шовку царський уряд нібов’язував полковників розводити в полках овець, вирощувати шовковичні дерева тощо.

З другої половини XVII ст. на полкові уряди покладається обов’язок з контролю за зовнішньою торгівлею. Він був в основному спрямований на створення необхідних умов для проникнення в українську торгівлю російських купців. Так, полковники мали не допускати експорту на Захід українського збіжжя, а на польсько-українському кордоні вводилися суворі мита, з метою запобігання конкуренції заснованим там російським мануфактурам. Заборонявся иивіз з Гетьманщини до Росії українського тютюну і вина. У ввозі продуктів на Лівобережжя російські купці користувалися пільгами, годі як українці за готові товари, які вони вивозили на північ, сплачували мито від 10 до 40%.

Полкова влада пильнувала за розвитком і внутрішньої торгівлі, яка в цей час значно розвивається. Труднощі постійного пересування змушували людей з’їжджатися до певних міст і сіл у відповідні до церковного календаря строки, щоб продавати свій крам і купувати

79

необхідні речі. Великі торговельні ярмарки, що тривали тижнями й пропонували на продаж величезне розмаїття товарів, відбувалися у Ніжині, Ромнах, Києві, Переяславі, Полтаві, Харкові та інших містах. До 1780 р. на Лівобережжі щорічно проводилося близько 400 ярмарків. Дрібніша торгівля велася тут на 700 місцевих базарах. Завданням полкової влади було визначення місця і часу проведення ярмарків, спорудження гостинних дворів, складських приміщень для прибулих купців, налагодження їх охорони, визначення правил торгівлі, забезпечення порядку, стягнення ярмаркового збору (індукта - плата за в’їзд на полкову територію, евекта - плата за виїзд, покуховне - від кожної діжки вина, возове - від кожного возу, що стояв на ярмарку, скатне - за скочену на землю з воза діжку, повідерне - від продажу напоїв відрами, десятина - від продажу риби, меду, тютюну тощо), контроль за метрологічною службою (у ратушах, магістратах, полкових і сотенних містах, селах, де відбувалися ярмарки, зберігалися зразки стандартів мір ваги, довжини, ємності рідини і сипких товарів - важниця, аршин, сажень, відра, кварти тощо).

Полкові уряди несли також відповідальність за утримання в належному стані та охорону доріг, трактів, перевозів, мостів, гребель, додержання на території полку пожежної безпеки, здійснення загального керівництва і контролю за навчанням козацьких дітей.

Певний вплив на управління полком мало місцеве духовенство, яке користувалося великою пошаною населення. Духовні особи брали безпосередню участь у полковому судочинстві (зокрема при розгляді справ про вбивства та перелюбство), допомагали налагоджувати шкільну справу, опікували знедолених, сприяли світським урядовцям у вирішенні питань, пов’язаних з доброчинністю та моральністю. Так, духовна влада засуджувала молодіжні розваги на вечорницях та рекомендувала полковим капеланам заборонити їх. У церквах протопопи роз’яснювали народу шкідливість цих зібрань. Деякі полковники, саме під впливом духовенства, запроваджували заходи щодо боротьби з пияцтвом, що виявилось, зокрема, у забороні у святкові і недільні дні відкривати шинки до закінчення літургії.

Таким чином, полкові уряди та посадові особи, які входили до їх складу, посідали важливе місце в системі місцевого управління. Вони виконували найрізноманітніші управлінські функції і мали значні повноваження. Але поступово ці функції і повноваження скорочуються. Спочатку це був лише деякий вплив і втручання з боку російських воєвод і комендантів, які перебували в українських містах. їх права у відносинах з полковим управлінням були зафіксовані у

80

договірних статтях. Російські воєводи в Україні відали переважно військовими справами, а адміністративна і судова діяльність місцевих урядів не входили до їх повноважень, хоча вони тримали під постійним наглядом козацькі полки та міста і про все детально інформували Москву. Водночас, російські представники контактували з гетьманом, полковниками, місцевими урядами, оскільки саме від них залежало забезпечення військових гарнізонів провізією та фуражем. Згодом коменданти гарнізонів стали постійно втручатися в полкове управління, захопили в свої руки охорону міст, в’язниці, взяли на себе роль арбітрів у вирішенні конфліктних справ між полковою старшиною тощо. Невдовзі російські коменданти стали витісняти українських полковників і обіймати їхні посади. З 20-х років XVIII ст. повноваження полковників обмежуються здебільшого адміністративними функціями, тому що судова влада зосереджується в руках полкових судів, а військова стала прерогативою російського командування в Україні. За таких умов полковники, прагнучи компенсувати втрату своїх управлінських повноважень, намагаються прибрати до своїх рук сотенні і міські уряди та повністю підпорядкувати їх своїй владі.

<< | >>
Источник: Орленко В.І.. Історія державного управління в Україні: Навчальний посібник. - К.: КНТЕУ,2001. - 268 с. - ШВИ 966-629-001-4.. 2001

Еще по теме § 2. Полкове управління:

  1. § 1. Вищі органи влади та управління
  2. § 2. Полкове управління
  3. § 3. Сотенне управління
  4. § 4. Російські органи управління Україною в період її автономії
  5. ЛІТЕРАТУРА
  6. ЗМІСТ
  7. 2.2. Історіографія національного осмислення козацької державності України
  8. 4. 2. Система державного управління козацько-гетьманської доби
  9. 5.2. Козацьке судочинство та його традиції
  10. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  11. 4. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
  12. Указ Катерини Il про ліквідацію гетьманства та утворення Малоросійської колегії (10 листопада 1764 p.)
  13. Органи автономної влади й управління
  14. ОРГАНИ МІСЬКОГО САМОУПРАВЛІННЯ ГЕТЬМАНЩИНИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ДОКУМЕНТАЦІЇ ЇХ КАНЦЕЛЯРІЙ
  15. Про Палієву поведінку після видачі йому жалування; про пораду, як йому чинити, тощо; про Палієве бажання під вигадливими умовами і про грамоту на те в Москву; про бажання Полубинського, висловлене в листах, прийняти благочестиву східну віру з відкинен- ням римської; про козацьке військо, виправлене на Білогородський шлях для «язика», і про кролевецьких лютеран, котрі бажали благочестивої греко-руської віри; про лих