Юридическая
консультация:
+7 499 9384202 - МСК
+7 812 4674402 - СПб
+8 800 3508413 - доб.560
 <<
>>

СЛОВНИК ОСНОВНИХ ТЕРМІНІВ

АДМІНІСТРАТИВНА РЕФОРМА – 1) вид реформи державного управління, що здійснюється переважно у сфері виконавчої влади і стосується як її організаційної структури, функцій, кадрового забезпечення, так і взаємовідносин з місцевим самоврядуванням; 2) вид політико-правової реформи, що здійснюється у сфері виконавчої влади і стосується як її організаційної структури, функцій, кадрового забезпечення, так і взаємовідносин із місцевим самоврядуванням.

АДМІНІСТРАТИВНА РЕФОРМА – вид політико-правової реформи, що здійснюється у сфері виконавчої влади і торкається як її організаційної структури, функцій, кадрового забезпечення, так і взаємовідносин з місцевим самоврядуванням. У цьому визначенні закладено великий спектр можливих напрямів і дій, що можуть бути віднесеними до адміністративної реформи.

АДМІНІСТРАТИВНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ – 1) один з напрямів сучасного менеджменту, що вивчає адміністративно-розпорядчі форми управління; 2) особливий вид менеджменту в організаціях публічного управління.

АДМІНІСТРАТИВНІ МЕТОДИ – 1) методи, що визначають поведінку і діяльність людей. Їх відносять до жорстких засобів впливу. Наприклад, розпорядження, накази, вказівки, інструкції, контроль за виконанням; 2) способи прямої дії (впливу) на об’єкт управління, які базуються на повноваженні суб’єкта управління (органу державної влади, керівника) віддавати накази, розпорядження, розробляти інструкції, інші нормативні документи та на обов’язку підлеглого (конкретного об’єкта управління) їх виконувати. За характером впливу адміністративні методи поділяються на регламентуючі, розпорядницькі, організаційно-стабілізуючі та дисциплінарні; 3) засоби досягнення управлінських цілей, які використовують відносини влади й підпорядкування, діють через інтерес самозбереження людини (надане Ю. Шаровим та І.Чикаренко).

АДМІНІСТРАТИВНО-РОЗПОРЯДЧІ МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ – система засобів та прийомів, що забезпечують цілеспрямоване, планомірне, узгоджене та ефективне функціонування керуючої та керованої систем, апарату управління та всіх елементів організації.

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ – обумовлена географічними, історичними, економічними, етнічними, соціальними, культурними та іншими чинниками внутрішня територіальна організація держави з поділом її на складові частини (адміністративно-територіальні одиниці), відповідно до яких будуються система державних органів і система місцевого самоврядування.

АДМІНІСТРУВАННЯ – управлінська діяльність посадових осіб, що має чітко регламентовані функції.

АНАЛІЗ ТА ДІАГНОСТУВАННЯ ПРОБЛЕМИ – з'ясування типу, характеру проблеми, її основних системних характеристик, виявлення закономірностей розвитку проблеми, її можливих наслідків, виділення її основних складових, визначення головної та допоміжних цілей, структурування цілей.

АПАРАТ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ – 1) розгалужена і численна сукупність взаємопов’язаних виконавчо-розпорядчих органів (органів виконавчої влади), які діють від імені держави, на основі та на виконання законів, здійснюючи управління державними справами, і наділені для цього владними повноваженнями, компетенцією, певною структурою і кадрами; сукупність органів виконавчої влади, організованих у систему для реалізації цілей виконавчої влади, відповідно до конституційного принципу поділу державної влади; 2) система взаємопов’язаних органів, які діють від імені держави, мають владні повноваження, компетенцію, визначені структуру і кадри; система виконавчо-розпорядчих органів, які на основі та на виконання законів здійснюють управління державними справами.

БЮРОКРАТИЗМ – 1) спосіб прояву негативних якостей бюрократії як особливої чиновницько-адміністративної верстви держави; 2) система управління, що характеризується відірваністю органів управління від волі та рішень більшості членів організації, управлінського апарату від громадськості; 3) канцелярщина, зволікання, тяганина, зневажливе ставлення до суті справи під виглядом або заради додержання формальності.

БЮРОКРАТІЯ – 1) організація професійних державних службовців, яка спрямована на кваліфіковане, ефективне виконання державної політики; 2) правління канцелярії, система, в якій державні посади займають професіональні чиновники.

ВИДИ ЛІДЕРА – це: лідер-організатор (виконує функцію групової інтеграції); лідер-ініціатор (очолює групу при розв’язанні нових проблем, висуває ідеї); лідер-генератор емоційного настрою (домінує в формуванні настрою групи); лідер-ерудит (відрізняється обширністю знань); лідер-еталон (є центром емоційного тяжіння, відповідає ролі “зірки”, служить зразком, ідеалом); лідер-умілець (фахівець у якомусь виді діяльності).

ВЛАДА – 1) багатогранне суспільно-політичне, правове поняття проявом якої є: владні відносини в суспільстві – одні управляють, а інші підкоряються; 2) здатність досягати поставленої мети; 3) спроможність соціально-політичної системи забезпечувати виконання прийнятих нею рішень; 4) спосіб самоорганізації людської спільноти, заснованої на розподілі функцій управління і виконання; можливість і здатність проводити свою волю; 5) форма соціальних відносин, яка характеризується здатністю впливати на характер і напрям діяльності та поведінку людей за допомогою економічних, ідеологічних і організаційно-правових механізмів, а також авторитету, традицій, насилля (влада економічна, політична, державна, сімейна та ін.). Сутністю влади є владні відносини, панування і підпорядкування.

ВЛАДНІ ВІДНОСИНИ – особливий вид суспільних відносин, що виникають у процесі управління як діяльності свідомо-вольового й організаційного характеру, у ході взаємної діяльності органів влади та людьми.

ВЛАДНІ ПОВНОВАЖЕННЯ – конкретні права, що характеризуються правом реалізовувати владу й обов’язки та наявністю визначених адміністративних функцій, що дозволяють здійснювати завдання органу влади.

ГРОШОВО-КРЕДИТНА ТА ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА – узгоджений план дій, за допомогою якого уряд регулює фінансово-економічні відносини в державі, стимулює виробництво, впроваджує розподільчу та перерозподільну функції.

ДЕЛЕГУВАННЯ – метод управління, який передбачає передачу повноважень і відповідальності за виконувані функції, роботу від вищих до нижчих відповідних рівнів управління.

ДЕРЖАВА – основний інструмент політичної системи суспільства, що здійснює управління останнім, охорону його економічної та соціальної струк­­тури, організацію і упорядкування соціально неоднорідного суспіль­ства, забезпечення його цілісності та безпеки.

ДЕРЖАВНА ВЛАДА – 1) інструмент забезпечення існування держави та досягнення її цілей, її обов’язковий атрибут; 2) вид публічної влади, що здійснюється державою та її органами; 3) здатність держави підпорядковувати своїй волі поведінку людей та діяльність об’єднань, що знаходяться на її території.

ДЕРЖАВНА ВЛАДА – політико-правове явище, сутність якого полягає в тому, що виражаючи волю всіх громадян держави, вона здійснює спрямовуючий, організуючий, регулюючий вплив на суспільство.

ДЕРЖАВНА СЛУЖБА – професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

ДЕРЖАВНА СЛУЖБА – це професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

ДЕРЖАВНА УСТАНОВА – складова державно-управлінського апарату, яка здійснює функції державної влади у притаманних їй організаційно-правових формах та наділена державно-владними повноваженнями, певною організаційною структурою, територіальним масштабом дії відповідно до закону.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ – система заходів законодавчого, виконавчого і контрольного характеру, які здійснюються відповідними державними органами та громадськими організаціями й спрямовані на певну сферу чи галузь суспільства.

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ – 1) цілеспрямований організуючий, регулюючий та контролюючий вплив держави на стан і розвиток суспільних процесів, свідомість, поведінку та діяльність особи і громадянина з метою досягнення цілей та реалізації функцій держави; 2) підзаконна діяльність органів виконавчої влади, спрямована на практичну організацію нормального життя суспільства і забезпечення особистої безпеки громадян, створення умов для їх матеріального, культурного та духовного розвитку.

ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ – передання частини функцій державного управління від центральних органів місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, розширення повноважень нижчих органів за рахунок вищих за рівнем.

ЕКОНОМІЧНЕ СТИМУЛЮВАННЯ – метод використання державних дотацій та субсидій, пільг в оподаткуванні, встановлення квот на виробництво певних видів продукції, стимулювання матеріально-технічними ресурсами. Види субсидій: товарні, кредитні, цінові.

ЕКОНОМІЧНІ МЕТОДИ – методи, що зумовлені роллю економічних інтересів у житті суспільства та, відповідно, в управлінських процесах. Вони використовують різноманітні економічні інструменти впливу. Наприклад, фінансові, фіскальні, дозвільні тощо.

ЕКОНОМІЧНІ МЕТОДИ В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ – сукупність засобів, способів і прийомів впливу держави, її органів та інститутів на суспільно-економічні відносини з метою розвитку суспільства, приросту національного валового продукту, здійснення економічних та соціально-економічних програм та проектів.

ЕКОНОМІЧНІСТЬ (economy) – показник, що характеризується мінімізацією вартості ресурсів, спрямованих на діяльність, з огля­ду на відповідну якість.

ЕЛЕМЕНТИ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ – компоненти такої діяльності, до основних з яких можна віднести планування, організацію, управління персоналом, керівництво, представництво, звітність, укладання бюджету, контроль, координацію тощо..

ЕФЕКТИВНІСТЬ (efficiency) – показник, що пов'язує витрати з результатами втілення рішення та враховує не лише результати, але й обсяг ресурсів, необхідних для їх досягнення, а також доступність існуючих ресурсів. Проявляється у співставленні "економічні витрати - вигоди" або "екологічні витрати - вигоди", де вигоди - це позитивні результати, витрати - це витрачені ресурси та час, а також потенційно можливі негативні результати.

ЕФЕКТИВНІСТЬ АДМІНІСТРАТИВНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ – його здійснення за таких умов: витрати на управління скоротилися, а показники управління не змінилися або навіть покращилися; втрати на управління не змінилися, а якість управлінської діяльності покращилася; витрати на управління збільшилися, але значно покращилися показники якості управління. Ефективність адміністративного менеджменту може бути не тільки економічною, але й соціальною, соціально-економічною, політичною, соціально-психологічною та ін. Визначення ефективності адміністративного менеджменту базується на зіставленні результатів із витратами, пов’язаними з їх досягненням.

ЕФЕКТИВНІСТЬ АДМІНІСТРАТИВНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ – результат, зіставлений із затратами на його досягнення (як прямі витрати на систему управління, так й витрати на реалізацію управлінських рішень).

ЗАДОВОЛЬНЯЮЧИЙ ПІДХІД – підхід при прийнятті рішення, виділений Г. Саймоном, за якого не розглядаются всі альтернативи, а обирається та, що задовольняє цілям та вимогам діяльності у певний термін.

ЗАКОННІСТЬ У ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ – 1) система юридичних правил, норм, засобів і гарантій з відповідними їм державними структурами, яка покликана забезпечувати практичну реалізацію законів та інших правових актів; 2) метод і режим діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування.

ЗАХИСТ І ЗАОХОЧЕННЯ КОНКУРЕНЦІЇ – метод, при якому держава повинна постійно підтримувати дію механізму конкуренції, заохочуючи створення малих і середніх підприємств, контролюючи угоди великих, визначаючи їх відповідність антимонопольному законодавству, забезпечуючи вільний доступ на внутрішній ринок іноземного капіталу, інвестицій тощо.

ЗВ’ЯЗКИ З ГРОМАДСЬКІСТЮ – одна з конкретних функцій управління, яка сприяє встановленню та підтриманню спілкування для виявлення спільних інтересів та досягнення взаєморозуміння й співробітництва між організацією і громадськістю.

ІМІДЖ – 1) образ організації, органу та ін., сукупність асоціацій і вражень про них, які формуються у свідомості громадськості; образ ділової людини, уявлення про неї, її репутація; 2) враження, яке орган виконавчої влади та його службовці справляють на громадян, і яке фіксується в їх свідомості у формі певних емоційно забарвлених стереотипних уявлень; 3) сукупність уявлень, що склалися в громадській думці про те, як повинна поводитися людина відповідно до свого статусу, як повинні співвідноситися між собою права й обов’язки в цьому статусі.

ІМІДЖ ДЕРЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ – уявлення, враження широкого кола громадськості про риси, притаманні цьому колу працівників. Імідж державного службовця проявляється в його діяльності, вчинках і поступках, зокрема в: підходах до реалізації завдань державної установи, яку він представляє; рівні професійної підготовки, володінні певним обсягом необхідних знань, умінь і навичок; культурі етичній, спілкування, зовнішньому вигляді та ін.

ІННОВАЦІЙНИЙ АСПЕКТ – аспект, який характеризує формування та реалізацію потенціалу нового в системі державного управління. Він включає у себе дві складові: здатність системи державного управління приймати принципово нові, нетрадиційні управлінські рішення з позиції функціонально-технологічного підходу, а також здатність системи державного управління підтримувати інновації, стимулювати їх впровадження в життя.

ІНФОРМАЦIЙНЕ СУСПIЛЬСТВО – термін, запропонований Ж.Серван-Шрейдером і С.Масудою для замiни термiну постіндустріальне суспільство, враховуючи, що вироблення, розподiл та споживання iнформацiї є головною сферою економічної дiяльностi сучасного суспільства.

ІНФОРМАЦІЙНО-МЕТОДИЧ­НИЙ РЕСУРС - впо­рядкована множина документів або даних, до яких є ін­ди­ві­ду­аль­ний дос­туп, і яка зорієн­тована на забезпечення певної сфе­ри діяль­ності всією необхідною інформацією. Має складатися з таких основних роз­­ділів: нор­мативно-правового, що містить постійно обновлювану пра­­­вову базу; науково-методичного, який містить інфор­мацію щодо пріоритетних напрямів та результатів на­у­ко­вих дос­лід­жень у відповідній сфері діяль­­ності, їх методичного забезпечення; матеріали нау­­ко­­вих конференцій, сим­позіумів, семінарів; нав­чально-методичного, що міс­тить освітньо-про­фе­сійні та професійні програми, про­­г­рами функці­о­наль­­­­ної спеціалізації, ква­лі­фікаційні тести і анкети для оцінки та контро­лю рів­ня професійних знань і нави­чок фахівців у даній сфері діяль­ності, базові під­ручники та навчальні по­сібники; реєс­трового, що містить державні реєс­три центральних і міс­цевих органів дер­­­жа­вної виконавчої вла­ди, ма­те­ріа­ли стат­истичної звітності; зве­де­но­го ката­логу бі­б­ліотечних фондів за на­прямами у даній сфері діяль­ності;довід­кового, що містить різно­манітні до­від­ники, інформаційні матеріали щодо відповідної діяль­ності в різних краї­нах, інформаційно-довід­кові системи, бази даних локаль­ного та відда­ле­но­го доступу.

КОМУНІКАЦІЇ В УПРАВЛІННІ – процес спілкування, зв’язок між двома або більше індивідуумами, заснований на взаєморозумінні; повідомлення інформації однією особою іншої або ряду осіб.

КОНСУЛЬТУВАННЯ В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ – інтелектуальна діяльність з аналізу та рекомендацій щодо здійснення та розвитку державного управління на засадах використання наукових та організаційних новацій як в ньому самому, так й в різних сферах і галузях суспільної діяльності як об’єктах державного управління. В такій якості воно виступає як метод удосконалення науки і практики державного управління, підвищення ефективності управлінської та суспільної діяльності.

КОНЦЕПЦІЯ «ВИМУШЕНОЇ РАЦІОНАЛЬНОСТІ» – заперечення можливості практичного досягнення “повної раціональності” та діяльність за пртнципом “вимушеної раціональності” (за іншим визначенням – “обмеженої раціональності”) управлінських рішень і дій.

КОНЦЕПЦІЯ РОЗГЛЯДУ УПРАВЛІНСЬКОГО ПРОЦЕСУ ЯК ЦИКЛУ – передбачає послідовність таких функцій управління: планування (у тому числі прогнозування, програмування і проектування); організації (у тому числі прив’язка функцій до певних структур, тобто надання змісту певної організаційної форми, субординація та координація, а також управління персоналом); мотивації (у тому числі заохочення та стимулювання); контролю (у тому числі попереднього, проміжного і підсумкового), що пов’язані у кожному циклі процесами прийняття рішень та комунікації.

КООПЕРАЦІЯ ПРАЦІ – форма організації праці, яка передбачає спільну участь працівників і забезпечує погодження їх колективних дій в одному й тому ж управлінському процесі. Задля раціональної кооперації й організаційного регламентування функціонування персоналу управління розробляються положення структурних підрозділів, складаються посадові інструкції для всіх державних службовців, а також схеми їх функціональних взаємозв’язків. Необхідно також розробляти і стандарти на управлінські функції.

КРИТЕРІЇ ЕФЕКТИВНОСТІ УПРАВЛІНСЬКОЇ ПРАЦІ – якість вирішення управлінських ситуацій, а також кількість якісно вирішених управлінських ситуацій певним керівником або колективом, який він очолює (за Й. Кхолом).

ЛІДЕРСТВО – здатність ефективно використовувати наявні джерела влади для досягнення бажаної мети. Лідери використовують владу як засіб в досягненні цілей групи або організації. Якщо лідери досягають мети, то влада як засіб використовується ними для прискорення цього досягнення.

ЛІДЕРСТВО – різновид управлінської взаємодії, оснований на найбільш ефективному для конкретної ситуації поєднанні різних джерел влади і спрямований на спонукання людей до досягнення загальних цілей. Лідерство допускає використання влади. Сама влада може будуватися на особистісних якостях або на займаній позиції в організації. Крім того, влада - це двосторонні стосунки – між лідером і підлеглими і між лідером і його начальником.

ЛІДЕРСЬКІ ЯКОСТІ КЕРІВНИКА – вміння: здійснювати стратегічне окреслення перспектив розвитку керованої організації; моделювати складну ситуацію; прораховувати ризик; змінювати організаційну структуру й культуру. Ефективного керівника-лідера з-поміж інших вирізняє певна система якостей: творча обдарованість, високий рівень інтелекту, харизматичність, ініціативність, упевненість у своїх силах та ін. Лідер має бути: турботливим - зважати на інтереси, сумніви й успіхи інших людей; наполегливим - уміти зосередитися на меті, незважаючи на обставини; товариським - вміти уважно слухати, проводити зустрічі, презентації, переговори та виступати на публіці; урівноваженим - вміло керувати серед метушні; відповідальним - розуміти значення своїх вчинків, їхній вплив на інших; зосередженим - орієнтуватися на майбутнє і робити все для розвитку організації, розробляти довгострокові плани.

МЕНЕДЖМЕНТ – сукупність найбільш загальних функцій управління, до яких відносятся планування, організація, мотивація і контроль, а також повязуючих їх процесів, а саме: прийняття управлінських рішень та комунікації. В залежності від сфери застосування менеджмент може бути: політичним, економічним, фінансовим, адміністративним тощо.

МЕТОД ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ – спосіб практичної реалізації функцій державного управління шляхом впливу суб’єкта державного управління на поведінку і суспільну діяльність керованого об’єкта з метою досягнення поставлених управлінських цілей.

МЕТОДИ АДМІНІСТРАТИВНОГО МЕНЕДЖМЕНТА – сукупність прийомів та засобів, застосування яких дозволяє забезпечити ефективне функціонування керуючої та керованої підсистем системи управління.

МЕТОДИ ПСИХОЛОГІЧНОГО ВПЛИВУ – методи, спрямовані на: формування сприятливого психологічного клімату у колективі на підставі чіткого дотримання прав людини і психологічних методів дослідження; ефективне використання психологічних методів мотивації: переконання, спонукання, залучення; проведення психологічного тестування службовців та організація індивідуальної роботи з ними з врахуванням типу особистості, темпераменту; організацію психологічної служби в установі і психологічних консультації для службовців; проведення психологічних тренінгів і семінарів для керівників усіх рівнів управління.

МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ – способи та прийоми управлінської діяльності, за допомогою яких здійснюються завдання органу влади.

МЕТОДИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОГО КЛІМАТУ В КОЛЕКТИВІ – методи, спрямовані на: пошук найбільш сприятливої організаційно-технічної та соціально-економічної точок зору на організаційну структуру; організацію внутрішньо колективних, економічних, соціально-психологічних і правових стосунків таким чином, щоб забезпечувалось зближення індивідуальних, групових, колективних і суспільних інтересів; врахування впливу усіх факторів макросередовища та мікро-середовища; застосування різних стилів керівництва колективом.

МИСТЕЦТВО РЕФОРМУВАННЯ – важливість застосування нових методів і знань для прийняття відповідних управлінських рішень на всіх рівнях державного управління, в першу чергу на урядовому. Передбачає узгоджені та взаємо­залеж­ні дії численних організацій на відміну від традиційного прийняття рішень в межах од­нієї організації.

МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ – гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення.

МОДЕЛЬ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ – модель, що складається з таких етапів: виявлення та діаг­нос­тування проблеми ® формулювання обме­жень та кри­те­ріїв для прий­нят­тя рішень ® виявлен­ня альтернатив ® оцінка аль­тер­на­тив ® ви­бір оптимальної альтернативи. У найбільш узагальненому вигляді остання мо­дель містить блоки: підго­товку до роз­робки управлінського рішення; роз­роб­ку цього рішення та його прийняття (ухвалення).

МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ МЕТОДИ – методи, засновані на зверненні до гідності, честі і совісті людини, та спрямовані на формування доброї психологічної обстановки, сприятливої для вирішення поставлених завдань. Наприклад, нагороди, відзнаки, заохочення.

НОВА УПРАВЛIНСЬКА ІДЕОЛОГІЯ – доктрина, спрямована на оновлення адмiнiстративної культури, формування готовностi управлiнського персоналу до прийняття рiшень в умовах зростаючої свободи дiй, зовнiшнiх викликiв та підвищення особистої вiдповiдальностi з орiєнтацiєю на служiння громадянам.

ОБ’ЄКТИ УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ – суспільні відносини, види діяльності й соціальні ролі, які безпосередньо пов’язані з відтворенням матеріальних і духовних продуктів та соціальних умов життєдіяльності людей.

ОБОВ’ЯЗКИ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ – встановлені законодавством України, іншими нормативними правовими актами загальні та обов’язкові для всіх державних службовців України відносини, дії і стан державного службовця, невиконання яких несумісне зі статусом державного службовця.

ОРГАН ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ – 1) складова державно-управлінського апарату, що утворюється в порядку, встановленому законом, наділена державно-владними повноваженнями, певною організаційною структурою, територіальним масштабом дії, необхідними для здійснення функцій державної влади в організаційно-правових формах; 2) орган державної виконавчої влади або інший державний орган, визначений таким на підставі законодавства.

ОРГАНІЗАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ – комплекс заходів, які включають: поділ і розстановку кадрів за ланками системи управління; організаційне закріплення процесів і кооперування управлінської діяльності, забезпечення необхідної кваліфікації працівників; регламентування діяльності та стосунків; раціональну організацію робочих місць і створення оптимальних умов праці та відпочинку; нормування управлінської праці; матеріальне і моральне стимулювання управлінської праці.

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ КОНСУЛЬТУВАННЯ – наступні: урахування системних змін; науковість; ефективність; гнучкість; орієнтацію на кінцевий результат; рекомендаційний та випереджаючий характер висновків і пропозицій; постійне ведення та оновлення експертної бази; використання інновацій, нової інформації та нових інформаційних технологій тощо.

ПІДХІД “НОВИЙ ДЕРЖАВНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ” – підхід у державному управлінні, який застосовується в сучасних умовах проведення адміністративних реформ у розвинених країнах Заходу і в якому робиться акцент на результат.

ПІДХІД «РОЗМЕЖУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ І АДМІНІСТРАТИВНИХ ФУНКЦІЙ2 – підхід, який базується на тому, що адміністративна і політична діяльність вимагають різних знань та вмінь, а, відтак, й розділення посад на політичні та адміністративні.

ПЛАНУВАННЯ – 1) вид управлінської діяльності, що спрямований на визначення перспективного стану об’єкта управління і сприяє формуванню орієнтирів його діяльності у майбутньому; 2) прийняті наперед рішення про те, що робити, коли робити і хто буде робити, які проводить зв’язок між нашим сьогоднішнім станом і тим, чого ми хочемо досягти; 3) процес, за допомогою якого система пристосовує свої ресурси до зміни зовнішніх і внутрішніх умов; 4) форма прояву цілеспрямованого впливу на колективи людей, яка передбачає вироблення та постановку цілей і завдань у сфері управління, а також визначення шляхів і засобів реалізації планів для досягнення поставлених цілей.

ПОДАТКОВА СИСТЕМА – 1) система формування, планування та збору податків; 2) сукупність окремих видів податків, відповідних суб’єктів і об’єктів оподаткування у їх взаємодії, принципів оподаткування, підпорядкованих законам розвитку і функціонування економічної системи.

ПОДІЛ ПРАЦІ – диференціація і спеціалізація трудової діяльності, що призводить до відособлення різних її видів, коли окремі групи працівників зайняті різною діяльністю, спрямованою на досягнення загальної мети. В організації діяльності державних службовців вирізняють три основних напрями поділу праці: функціональний, який полягає в закріпленні конкретних функцій управління за структурними підрозділами чи окремими співробітниками; професійний відбувається між групами державних службовців за ознакою однорідності виконуваних ними видів діяльності; кваліфікаційний, відповідно до якого за якою співробітники виконують різні види діяльності, які відповідають їх кваліфікації та досвіду.

ПОСАДА – визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

ПОСАДОВА ІНСТРУКЦІЯ – документ, що визначає підпорядкованість державного службовця, його конкретні завдання та обов’язки, права та відповідальність.

ПОСТІНДУСТРІАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО – стадiя суспiльного розвитку, що приходить на змiну iндустріальному суспiльству. До основних чинникiв, що визначили перехiд вiд iндустрiального суспiльства до постiндустрiального, вiдносять: перевагу сфери послуг над сферою виробництва; змiни у соціальній структурi суспiльства (класовий подiл поступається мiсцем професiоналізмовi); перемiщення центрів знань, що справляють вирiшальний вплив на стратегію розвитку суспільства, до унiверситетiв; створення нових iнтелектуальних технологiй (наприклад, Інтернет), запровадження планування й контролю технологічними змiнами. Перехід до постіндустріального (інформаційного) суспільства пов’язаний з різким зростанням попиту на інформаційні технології, а відтак їх інтенсивним розвитком. Він знаменує суттєве удосконалення процесів управління, оскільки управлінська діяльність є інформаційною за своєю сутністю: на вході маємо інформацію про проблемну ситуацію, далі йде її переробка в управлінське рішення, потім формуються механізми реалізації цього рішення, що також пов’язано з формуванням нової інформації.

ПРАВОВІ МЕТОДИ – юридичний вплив держави у процесі впорядкування суспільних відносин.

ПРЕДСТАВНИЦЬКИЙ ОРГАН МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ – виборний орган (рада), який складається з депутатів і наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення.

ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ – 1) вибір альтернативи при здійсненні управлінської діяльності; 2 суттєва частина управлінсь­кого процесу з послідовними етапами виявлення та діагностування проблемних ситуацій, розробкою альтернатив та вибором однієї з них, що найбільше задовольняє виходу з ситуації, що склалася.

ПРИНЦИП ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ – 1) прояв закономірностей, відношення або взаємозв’язків суспільно-політичного характеру й інших елементів державного управління, викладені у вигляді певного положення, що застосовується в теоретичній і практичній діяльності людей у сфері державного управління; 2) певні правила, які ґрунтуються на закономірностях, стійких відносинах та взаємозв’язках у державному управлінні.

ПРИНЦИП УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ РІШЕНЬ – один з базових принципів сучасного управління, безпосередньо спрямований на підвищення ефективності рішень шляхом встановлення стандартів, відкритого спілкування (прозорість рішень), здійснення і одночасного запобігання надмірному контролю, запровадження наукових підходів, методів мотивації та моделювання.

ПРІОРИТЕТИ У ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ – першість у часі у процесі якоїсь діяльності чи будь-яких дій при здійсненні державного управління, а також переважне значення якого-небудь нормативно-правового акта в системі такого управління.

ПРОБ­ЛЕМНА СИТУАЦІЯ – на­слі­док невід­повідності існуючого і бажаного стану певної сис­­теми. На думку Г.Ата­манчука, проб­лемна си­туа­ція в соціальних системах пород­жується діалектикою життя і виникає тоді, коли стає явною необ­хідність зміни цілей та параметрів діяльності, що задані.

РАЦІОНАЛЬНИЙ ПІДХІД, який ще називають науковим, або оптимізаційним, – вимагає прийняття рішень незалежно від колишнього досвіду за допомогою об’єктивного аналітичного процесу, що включає такі етапи: збирання необхідної інформації та фактів; розпізнання і визначення проблеми; визначення критеріїв рішення; встановлення їх пріоритетів, значень і обмежень; розроблення та оцінювання альтернатив; вибір оптимальної альтернативи.

РЕГЛАМЕНТ ОРГАНУ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ – документ, який встановлює порядок організації та регулює організаційно-процедурні питання діяльності певного органу державного управління.

РЕЗУЛЬТАТИВНІСТЬ – показник, який характеризує дієвість, досягнення, ступінь завершення певної роботи й реалізації визначених цілей, показує, що було зроблено внаслідок здійснення певних зусиль і витрат ресурсів. Оцінюється за критеріями: технологічної раціональності, тобто порівняння варіантів на предмет здатності висувати ефективні технологічні шляхи розв’язання проблем; здійсненності як політичної, так і адміністративної; вимірюваності, тобто можливості оцінки результатів у кількісних показниках (гроші, обсяг виробництва тощо); адекватності, тобто відповідності завдань наявним ресурсам.

РЕЗУЛЬТАТИВНІСТЬ (effektiveness) – показник, що охоплює результативність у вирішенні проблем, відповідність пріоритетним завданням уряду, ставлення громадськості, вплив на платників податків та на приватний сектор. У свою чергу, оцінюється по критеріях: технологічної раціональності, тобто порівняння альтернатив на предмет здатності висувати ефективні шляхи розв'язання суспільних проблем; здійсненності, як технологічної, так й політичної та адміністративної; вимірюваності, тобто можливості оцінювання результатів в кількісних показниках (гроші, обсяг виробництва тощо); адекватності, тобто відповідності завдань наявним ресурсам.

СИСТЕМА – сукупність внутрішньо організованих і взаємопов’язаних між собою елементів (категорії, поняття, визначення явищ, предметів, процесів, досліджуваних об’єктів та ін.), які наділені певними властивостями та утворюють цілісність.

СИСТЕМА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ – сукупність суб’єктів (управляюча підсистема) та об’єктів (сфери і галузі суспільства) державного управління, а також їх взаємозв’язків.

СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ – сукупність взаємопов’язаних або взаємодіючих елементів, які функціонують на засадах ієрархічної побудови, під керівництвом єдиного центру, що дає змогу визначити мету та завдання діяльності, шляхи їх реалізації за посередництвом використання наявних ресурсів та механізмів управління .

СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ (СУЯ) – сукупність технічних і організаційних засобів управління якістю.

СКЛАДОВІ СТАТУСУ ДЕРЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ – це: способи заміщення посад; нормування та організація праці; вимоги, що висуваються до державних службовців, та гарантії держави; права, обов’язки, обмеження та заборони щодо посади; проходження служби (атестація, підвищення по службі, присвоєння рангу, спеціального звання та ін.); заходи стимулювання та відповідальності.

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ МЕТОДИ – методи, що впливають на відповідні інтереси людей та їх угруповань, їх статус у суспільстві, можливості самореалізації. Наприклад, створення умов для службової кар’єри.

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ В ДЕРЖАВНОМУ ПРАВЛІННІ – способи і прийоми впливу на процес формування та розвитку соціуму, а також на соціальні та психологічні процеси, що притаманні групам чи окремим особам.

СПРАВЕДЛИВІСТЬ – показник, що передбачає пропорційний вплив на різні регіони та групи населення, прояв інших ознак цього критерію.

СТАТУС ДЕРЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ – передбачає: безпосередню приналежність за родом роботи до підготовки, прийняття та/або запровадження рішень у сфері державного управління, причому ці дії, як правило, мають економічні та соціальні наслідки для всього суспільства або його певної частини; наявність у державного службовця повноважень виступати від імені органу державної влади (тим самим від імені держави), обстоюючи державний інтерес; законодавче і нормативно-правове визначення компетентності, прав, повноважень, обов’язків, обмежень і відповідальності згідно зі своєю посадою; приналежність до особливої професійно-статусної групи, яка складається з професійно підготовлених до державної служби представників різних професій.

СТИЛЬ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ – система засобів, форм і методів повсякденного функціонування посадових осіб та органів державної влади й місцевого самоврядування, заснована на відповідних принципах, що забезпечують раціональне й демократичне ведення управлінських справ.

СТИЛЬ КЕРIВНИЦТВА – система принципiв, норм, методiв i прийомiв впливу на пiдлеглих з метою ефективного здійснення управлiнської дiяльностi та досягнення поставлених цiлей. Відокремлюють такi стилі екрівництва: авторитарний (директивний); демократичний (колегiальний), лiберальний (потуральний). Авторитарний передбачає одноосiбний керiвний вплив, що виходить iз силових методiв управлiння. Демократичний стиль керівництва дає змогу залучити до процесу формування стратегії та полiтики органiзацiї та їх реалiзації максимально можливу кiлькiсть членiв організації. Стиль керівництва значною мірою впливає на його імідж та імідж відповідної організації.

СТРАТЕГIЧНЕ МИСЛЕННЯ – особливий тип інноваційного системного мислення управлінця, державного службовця, посадової особи місцевого самоврядування, що інтегрує різноманітні концепції та методи в процесі аналізу та розв’язання складних стратегічних проблем.

ТЕХНОЛОГІЯ ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ КЛАСИЧНА – послідовність наступних етапів: виявлення та діагностування проблеми; визначення обме­жень та кри­те­ріїв прийняття рішень; розроблення (формування) альтернатив рішень; оцінювання кожної з альтернатив рішень; кінцевий вибір (вибір найкращої альтернативи рішення за обраними критеріями).

ТИПИ ЛІДЕРІВ – це: “один з нас” – лідер цього типу особливо не виділяється серед членів групи, він сприймається як “перший серед рівних” в певній сфері, найбільш удачливий або волею випадку що виявився на керівній посаді; “кращий з нас” – лідер, що належить до даного типу, виділяється з групи по багатьом (діловим, етичним, комунікаційним і іншим) параметрам і загалом сприймається як зразок для наслідування; “хороша людина” – лідер такого типу сприймається і цінується як реальне втілення кращих етичних якостей: порядності, доброзичливості, уважності до інших, готовності прийти на допомогу та ін.; “служитель” – такий лідер завжди прагне виступати в ролі виразника інтересів своїх прихильників і групи загалом, орієнтується на їх думку і діє від їх імені.

ТИПИ ЛІДЕРСТВА – це: ділове лідерство, в основі якого лежать такі якості, як висока компетентність, уміння краще за інших вирішувати організаційні питання, діловий авторитет, досвід та ін.; ділове лідерство справляє найбільший вплив на ефективність керівництва; емоційне лідерство, яке виникає в соціально-психологічних групах на основі людських симпатій, привабливості міжособистісного спілкування; емоційний лідер викликає у людей довіру, випромінює теплоту, сповнює впевненістю, знімає психологічну напруженість, створює атмосферу психологічного комфорту; ситуативне лідерство, яке за своєю природою може бути і діловим, і емоційним; втім його відмінною рисою є нестійкість, тимчасова обмеженість, зв’язок лише з певною ситуацією; ситуаційний лідер може повести за собою групу лише в окремо взятій ситуації.

УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ – особлива функція управління, яка полягає у формуванні кадрових політики й стратегії організації консультуванні керівників організацій щодо проведення кадрової політики наданні адекватних кадрових послуг організації (набір, мотивація та розвиток) (за Г. Райтом).

УПРАВЛІНСЬКІ ПАТОЛОГІЇ - дії у практиці управління, що не мають бути, але відбуваються. Аналіз управлінських патологій показує, що значна їх кількість пов’язана з проблемами моралі адміністративної пове­дінки, які поки що не дістали належного правового закріплення і усунення яких, передусім, пов’я­зане з розвитком управлінської культури. Подолання управлінських патологій слід розглядати як суттєвий резерв удосконалення управ­лін­ської діяльності та ефективного досягнення постав­лених цілей.

УПРАВЛІНСЬКОГО РІШЕННЯ – соціальний акт, в яко­му в логічній формі (текстуальна модель) висловлені впливи управ­лінсь­ких ланок (державних органів, посадових осіб) на суспільну систему (ке­ро­вані об’єкти), що необхідні для досягнення поставлених цілей, забезпечення інте­ресів та задоволення відповідних потреб в управлінні (за Г.Атаманчуком).

ФУНКЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ – 1) цілісний управляючий вплив держави, специфічний за предметом, змістом і засобом його забезпечення; 2) цілеспрямовані, організуючі та регулюючі впливи держави на певні явища, суспільні відносини чи стан суспільства.

ЦІНОУТВОРЕННЯ – метод, що застосовується державою для соціального захисту окремих категорій населення, запобігання інфляції. Використовуються фіксовані та регульовані ціни.

ЧИННИКИ ВИНИКНЕННЯ ПРОБЛЕМ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ – сукупність таких чинників: територіальний чинник, пов’язаний з раціональним розподілом державної влади і державного управління по тери­то­рії держави; соціальний чинник, що передбачає орієнтацію державного управління на інтереси всіх класів, соціаль­них прошарків, професійних груп, національних і конфесійних структур суспільства; технологічний чинник, що криється у використанні нових технологій управління, формуванні єдиної інформаційної системи державного управління з новим рівнем послуг; правовий чинник, що дозволяє упорядковувати за допомогою правового регулювання і виконання відповідних норм поведінку і діяльність учасників управлінських процесів, а та­кож системну взаємодію управлінських елементів; організаційний чинник, викликаний високою динамікою органі­заційних відносин і необхідністю постійної зміни організаційних структур під впливом економічних, соціальних і духовних інновацій та зміни цілей державного управління; кадровий чинник, зумовлений актуальністю залучення до державного апарату висококваліфі­кованих фахівців та розвитку їх навичок при здійсненні управлінської діяльності; практика сьогодення підтверджує, що для досягнення успіху необхідно прагнути й вміти працювати у команді; чинник зміцнення взаємозв’язків з суспільством і подолання відчуження державного апарату (влади) від громадян.

ЧИННИКИ, ЩО НАЙБІЛЬШЕ ВПЛИВАЮТЬ НА РОБОТУ КЕРІВНИКА –внутрішні і зовнішні чинники, пов’язані із власне людиною-керівником. Внутрішні чинники - це його професіональні знання, досвід, психофізичні можливості, зокрема, здібність до роботи з людьми, роботи в умовах обмежених ресурсів, наявність інтуїції, ініціативність, толерантність, здатність до творчої роботи, задовільний стан здоров’я, здібність переносити важкі психофізичні навантаження та швидкість поновлення після таких навантажень, умови життя та ін. Зовнішні чинники – це ті умови, в яких працює керівник, зокрема, пріоритет цін­ностей, що поділяються народом і владою, врахування політичної обстановки в країні, рівень демократичності влади, власне рівень управління у системі державної влади, тобто рівень відповідальності, оптимальність підпорядкованості та взаємодії з іншими однорівневими керівниками та підрозділами (умови субординації і координації), інтенсивність надходження та складність завдань, наявність доступних та ефективних управлінських технологій, в тому числі інформаційних, аналітичних, організаційних, контрольних, мотиваційних, комунікаційних, наявність та рівень забезпеченості ресурсами, в тому числі фінансовими, матеріально-технічними, організаційними, інформаційними, часовими тощо.

<< | >>
Источник: БАКУМЕНКО В. Д., ТИМЦУНИК В. І.. Адміністративний менеджмент : Навчальний посібник /. - К. : Центр підготовки навчально-методичних видань КНТЕУ,2012. – 334 с.. 2012

Еще по теме СЛОВНИК ОСНОВНИХ ТЕРМІНІВ:

  1. КОРОТКИЙ ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК
  2. Як долати конфлікти за допомогоюключових елементів спілкування
  3. СЛОВНИК КЛЮЧОВИХ ТЕРМІНІВ ТА ПОНЯТЬ
  4. 1.3. Основні положення загальної теорії правової системи 1.3.1. Правова система як підсистема суспільства 1.3.1. Правова система як підсистема суспільства
  5. 1.3.2. Поняття правової системи суспільства та її структура 1.3.2. Поняття правової системи суспільства та її структура
  6. РОЗ'ЯСНЕННЯ ЩОДО СТРУКТУРИ КНИГИ ТА БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ВСТУП
  7. ТЕМА 7. ОСНОВНІ СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВА
  8. ЗМІСТ
  9. СЛОВНИК ОСНОВНИХ ТЕРМІНІВ
  10. § 98. ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНЫХ ТОЛКОВЫХ СЛОВАРЕЙ РУССКОГО ЯЗЫКА
  11. ВИСНОВКИ
  12. СЛОВНИК ТЕРМІНІВ