Характерні риси конфуціанства як релігії

Виникнення конфуціанства завжди пов’язується із стародавнім Китаєм. У чому спе­цифіка релігійної структури і психологічних особливостей мислення, всієї духовної орієнтації в Китаї?

Тверезо мислячий китаєць ніколи не замислювався над таємницями буття, пробле­мами життя і смерті, проте він завжди бачив перед собою еталон порядності і вважав за свій священний обов’язок йому наслідувати.

Усі ці специфічні особливості системи цінностей, що склалися у Китаї за тисячоліт­тя, передували епосі Конфуція, підготували країну до сприйняття тих принципів і норм життя, які назавжди увійшли в історію під назвою конфуціанство. Суть їх уже тоді, за­довго до Конфуція, зводилася до відособлення ірраціональних основ релігії і звеличен­ня раціональних основ етики, підпорядкування релігійно-етичних норм вимогам соціа­льної політики й адміністрації.

Конфуцій (Кун Фуцзи) народився і жив в епоху великих соціальних і політичних потрясінь, коли Китай перебував у тяжкій кризі. Влада чжоуського правителя давно по­слабилася, хоча він і продовжував вважатися сином неба і виконував свої функції пер­восвященика. Руйнувалися патріархально-родові норми, у жорстоких міжусобицях ги­нула родова аристократія, на зміну їй приходила централізована влада правителів окремих каст, що опиралися на адміністративно-бюрократичний апарат із незначного служилого чиновництва. Виступивши з критикою своєї епохи і високо оцінивши мину­ле, Конфуцій на основі цього протиставлення створив свій ідеал удосконаленої людини Цзюн-Цзи.

Високоморальний Цзюн-Цзи, сконструйований Конфуцієм як еталон для насліду­вання, володіє двома важливими, за його уявленнями, гідностями: гуманністю і почут­тям обов’язку.

Конфуцій щиро прагнув створити ідеал лицаря доброчесності, який бореться за утвердження високої моралі, проти існуючої несправедливості. Однак, як це трапляєть­ся, з перетворенням його учення в офіційну догму, на перший план виступила не суть, а зовнішня форма, що виявилася переважно в демонстрації відданості старовині, повазі до старших, удаваній скромності й порядності. В середньовічному Китаї поступово склалися і були канонізовані певні норми і стереотипи поведінки кожної людини, зале­жно від того, яке місце вона займала в соціально-чиновницькій ієрархії.

У будь-який момент життя, на будь-який випадок у щасті й горі, при народженні й смерті, вступі до школи чи призначенні на службу, завжди і в усьому існували фіксова­ні й обов’язкові для всіх правила поведінки. В епоху Хань було складено детальний збірник цих правил зовнішньої ввічливості і церемоній, а саме трактат Лі-цзи, компен- діум конфуціанських норм, який використовували протягом більше двох тисяч років. Усі записані в цій обрядовій книзі правила належало знати і застосовувати на практиці, причому з більшим старанням, чим вище становище в суспільстві займала людина.

Конфуцій, відштовхуючись від сконструйованого ним соціального ідеалу, сформу­лював основи такого соціального порядку, який хотів би бачити в Піднебесній: «Хай батько буде батьком, син сином, цар — царем, чиновник — чиновником, хай все в цьо­му світі хаосу і мішанини стане на свої місця, всі будуть знати свої місця, права і обов’язки, робити те, що їм належить.

ступінь близькості людини до ідеалу Цзюн-Цзи. Формально цей критерій відкривав шляхи для будь-кого, хто приносив «в’язку сушеного м'яса», тобто плату за навчання. Фактично справа була складнішою: чиновники були відокремлені від простого народу «стіною ієрогліфів», тобто перешкодою, яку важко подолати письменністю.

Однією з найважливіших основ соціального порядку за Конфуцієм було суворе під­корення старшим. Будь-хто із старших: батько, чиновник чи імператор це незаперечний авторитет для молодшого. Сліпа покора його волі, слову, бажанню це елементарна но­рма держави в цілому, клану, сім'ї. Невипадково Конфуцій полюбляв говорити, що держава — це велика сім'я, а сім'я — це мала держава.

Культ предків і норми «Сяо». Йдеться про культ предків, як мертвих, так і живих. Значно змінивши зміст і форми цього культу, відомого в своїх основних рисах майже всім народам, конфуціанство надало йому глибокого змісту і перетворило в найперший обов'язок кожного китайця, універсальну і загальну норму поведінки. Саме з цією ме­тою Конфуцій розробив учення про Сяо, синівську пошану.

Сяо — це основа гуманності. Бути чемним сином зобов'язаний кожен, а особливо людина письменна, освічена, яка прагне до ідеалу Цюн-Цзи. Суть Сяо служити батькам за правилами обов'язку Лі, поховати їх за правилами Лі і приносити їм жертви за пра­вилами Лі. Культ синівської пошани з часом досяг у Китаї загального визнання і став нормою життя. Оповіді про визначні вчинки Сяо, зібрані у збірнику «24 приклади Сяо», перетворилися в об'єкт захоплення і наслідування. Наприклад, зразок Сяо із цьо­го збірника: восьмирічний хлопчик літніми ночами не відганяв від себе комарів: нехай вони краще кусають його, щоб не турбували батьків; чемний син голодного року відрі­зав кусок свого тіла аби зварити бульон для знесиленого батька.

Процес перетворення конфуціанства в офіційну доктрину централізованої китайсь­кої імперії зайняв чимало часу. Спочатку необхідно було детально розробити вчення, домогтися його поширення в країні, що й було успішно зроблено послідовниками Кон- фуція. Успіхам конфуціанства великою мірою сприяло й те, що — це вчення грунту­ється на невеликих змінах давніх традицій, на звичних нормах етики і культу.

В умовах епохи Чаньго (V—III ст. до н. є.), коли в Китаї сперечалися різні філософ­ські школи, конфуціанство за своїм значенням і впливом посідало перше місце, незва­жаючи на те, що запропоновані послідовниками конфуціанства методи управління країною тоді не одержали визнання. Цьому завадили суперники конфуціанців легісти.

Вчення законників — легістів різко відрізнялося від конфуціанського. В основі легі- стської доктрини лежав безумовний примат писаного закону, сила й авторитет якого повинні триматися на палочній дисципліні і жорстоких покараннях. Грубі методи легі- зму для правителів були більш вигідними й ефективними, бо вони дозволяли тримати в руках централізований контроль над приватним власником, що мало велике значення у боротьбі за об’єднання Китаю.

Синтез конфуціанства з легізмом виявився нескладною справою. По-перше, незва­жаючи на значні відмінності, легізм і конфуціанство мали чимало спільного. Послідов­ники обох доктрин мислили раціоналістично: і для одних, і для інших цар був найви­щою інстанцією, міністри, чиновники є його основними помічниками в управлінні, а народ — відсталою масою, якою треба керувати для його ж блага. По-друге, цей синтез був необхідний: запроваджені легізмом методи й інститути, без яких не можна керува­ти імперією, в інтересах тієї самої імперії слід поєднувати з повагою до традицій і пат­ріархально-класових зв’язків, що й було здійснено.

Перетворення конфуціанства в офіційну ідеологію стало поворотним пунктом в іс­торії цього вчення і самого Китаю. Якщо раннє конфуціанство, закликаючи вчитися у стародавніх, передбачало за кожним право самому роздумувати, то тепер набирала сил доктрина абсолютної святості й непорушності давніх канонів. Конфуціанство зуміло зайняти головні позиції у китайському суспільстві, ідеологічно закріпити свій крайній консерватизм, який знайшов найвищий вияв у культі незмінної форми.

Спираючись на стародавні уявлення про небо і вищу небесну благодать (де), конфу­ціанство виробило постулат, згідно з яким правитель одержував божественний мандат (Мин) на право управляти країною лише через те, що він був добропорядним у конфу- ціанському розумінні цього слова. Відступаючи від прийнятих норм, правитель втрачав і право на цей мандат. За дотриманням норм пильнували конфуціанські вчені, чиновни­ки, спадкоємці жерців чиновників інсько-чжоуського Китаю, які уособлювали в собі єдність і злиття вищої адміністрації і релігійно-ідеологічної влади.

Конфуціанська система виховання та освіти. Починаючи з епохи Хань конфуціан­ці не тільки тримали в своїх руках управління державою і суспільством, а й піклувалися про те, щоб конфуціанські норми і цінності стали загальновизнаними, перетворилися на символ «істинно китайського». Це призвело до того, що кожен китаєць від народження за вихованням повинен бути насамперед конфуціанцем.

Виховання розпочиналося в сім’ї з дитинства, з привчання до культу предків і норм Сяо, до суворого дотримання церемоніалу в сім’ї і особливо на людях, у суспільстві.

У країні виник нечуваний культ письменності, ієрогліфа, кон-фуціанських освіче­них моралістів-начотників, учених-чиновників, які вміють читати, розуміти і розтлума­чувати мудрість священних книг, прошарок письменних інтелектуалів, які зосередили в своїх руках монополію на знання, освіту й керівництво, зайнявши в Китаї місце, яке в інших суспільствах посідало дворянство, духовенство, бюрократія.

Вся система освіти в середньовічному Китаї була зорієнтована на підготовку знав­ців конфуціанства. Досконале знання стародавніх текстів, уміння вільно оперувати ви­словлюваннями мудреців і, як взірець, уміння писати твори, в яких вільно викладалася і коментувалася мудрість стародавніх. Такою була програма навчання в китайській шко­лі, державній і приватній. Протягом тисячоліть саме — це вважалося у Китаї наукою. Дати синові освіту й вивести його «в люди» це мрія кожної сім’ї в Китаї, але здійснити її було нелегко. Потрібно було вивчити кілька тисяч ієрогліфів і з їх допомогою уміти розбиратись у складних стародавніх текстах, написаних малозрозумілою писемною мо­вою. На це витрачалися тривалі роки наполегливої праці, та й давалась освіта не всім. Проте слід зазначити, що навчити бідного, але здібного родича вважалося справою чес­ті всієї родини і приносило їм на випадок успіху чималу вигоду, що звичайно стимулю­вало добродійність.

Конфуціанці й набрані з числа чиновників ефективно керували всією великою імпе­рією, за винятком періодів, коли Китай перебував у стані кризи і центральна влада по­мітно ослаблювалася. У періоди кризи особливо виявилася характерна закономірність: розквітали хабарництво і корупція (які ніколи не зникали, але в період ефективного фу­нкціонування влади певним чином обмежувалися і офіційно суворо переслідувалися).

Саме в періоди глибокого занепаду і розкладу імперії в середовищі чиновників зав­жди були популярні діячі, які мужньо чинили опір і викривали недоліки сучасного сус­пільства. При цьому вони не тільки керувалися інтересами багатостраждального наро­ду, а й були стурбовані нелегким завданням врятувати вічні свящейні принципи конфуціанської держави.

Заклики цих «чесних» чиновників не заважали, звичайно, кризі йти своїм шляхом. Проте їхня діяльність не була даремною. Дехто з них приєднався до повсталих селян і навіть очолив рух, в разі його перемоги — ставав радником нового імператора. Після їх смерті, особливо якщо вони були жертвою репресій з боку уряду, їхні дії ставали леге­ндарними. Ці легенди підтримували в народі культ мудрих, справедливих і турботли­вих конфуціанських учених-чиновників. Культ цей завжди існував у Китаї.

Поняття «китайські церемонії» торкалося життя й побуту кожного китайця настіль­ки, наскільки він у старому Китаї був причетний до конфуціанства. В цьому розумінні церемоніальні норми можна було б співставити з релігійними: подібно до того, як у межах інших релігій усі деталі ритуалу, як правило, були відомі тільки професійному духовенству, знання всього комплексу церемоній було привілеєм учених-чиновників. Серед цього освіченого прошарку старанне дотримання всіх церемоній і деталей етике­ту, помірність у вчинках, рухах, одязі, прикрасах тощо було не тільки природним і обов’язковим, відмітною ознакою, а й вважалося умовою престижу, критерієм освіче­ності. Дотримання усіх умовностей і формальностей шеньші намагалися підкреслити мету, яка відокремлювала їх від неосвіченої маси китайців, знайомих з церемоніалом лише в загальних рисах.

Культ форми породив у сфері конфуціанських шеньші дивне переплетення почуття самоповаги з показовим самознищенням. Норми поведінки передбачали принизливий тон кожного з представників обох сторін щодо самого себе («Я, негідний, насмілююсь потурбувати...», «Як Ваше дорогоцінне прізвище?», «Ваш негідний слуга сподівається» тощо). Але така форма звертання не означала, що співбесідник (навіть якщо його поза, жест, міміка відповідали принизливому тону) насправді вважає себе нікчемним.

Форма у конфуціанському Китаї була еквівалентом релігійного ритуалу, наприклад молитви у християнстві чи ісламі, аскези чи медитації в індуїзмі й буддизмі. Чим щіль­нішою була сітка обов’язкового церемоніалу, тим більше людина наближалася до стану автомата. Ні вільного виявлення волі, ні сміливості й безпосередності у почуттях, ні прагнення до реалізації громадянських прав. Усе — це замінювалось, витискалось ста­лою тенденцією до повного й автоматичного і докладно розробленого віками ритуалу.

Конфуціанська централізована держава, що існувала за рахунок ренти, податку на селян, не стимулювала надмірного розвитку приватного землеробства. Якщо посилення приватного сектора перевищувало допустимі межі, це призводило до значного знижен­ня прибутків у казні й розкладу всієї адміністративної системи. Виникала криза, і в цей момент починала діяти конфуціанська теза про відповідальність імператорів і їхніх чи­новників за нерозумне керівництво. Після кризи центральна влада в особі нового імпе­ратора та його оточення ставала сильнішою, а приватний сектор повинен був розпочи­нати все спочатку. Приблизно таку саму роль відігравало конфуціанство і в соціальних процесах. Конфуціанство виступало і як регулятор у взаємовідносинах країни з небом і від імені неба з різними племенами й народами, що населяли світ. Воно підтримало і піднесло створення ще в інсько-чжоуський період культу правителя, імператора, «сина Неба», який керував Піднебесною від імені великого Неба, 3 плином часу склався спра­вжній культ Піднебесної серединної держави, яка розглядалася як центр Всесвіту, вер­шина світової цивілізації, зосередження істини, мудрості, знання й культури, реалізації священної волі Неба. Звідси починався поділ усього світу на цивілізований Китай і не­культурних варварів, які населяли околиці, ледь животіли і черпали культуру з одного джерела, із центру світу Китаю.

У конкретних умовах китайської імперії конфуціанство відігравало роль основної релігії, виконувало функції офіційної державної ідеології. Висунута конфуціанством на перший план і старанно культивована соціальна етика з її орієнтацією на моральну до­сконалість індивіда у межах корпорації і суворо фіксованих, освячених авторитетом древності норм побуту, по суті є еквівалентом тієї сліпої і забарвленої істини, яка ле­жить в основі інших релігій. Не будучи релігією у певному розумінні слова, конфуціан­ство стало більшим, ніж просто релігія бо — це і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних та соціальних процесів — основа всього китайського способу життя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації.

Можна сказати, що саме завдяки конфуціанству з усім його культом стародавності й консерватизмом, китайська держава і суспільство не тільки проіснувало більш як дві тисячі років у майже незмінному вигляді, а й завоювало гігантську силу консервативної інерції. Двадцяте століття покінчило з конфуціанством як офіційною ідеологією, але поки що не можна сказати, що всі консервативні традиції, які живляться з джерел кон­фуціанства, переможені.

8.3.