Релігійні системи Ірану від Середньовіччя до наших часів

Середньовічний етнос персів-зороастрійців. Іран у середні віки пережив не одне по­трясіння, бачив десятки династій. На його теренах різалися перси, вірмени, араби, віза­нтійці, тюрки, монголи, турки, хорезмійці, багато інших народів.

Сасанідські перси були дуже своєрідними людьми. Як і китайці, вони вважали себе єдиним цивілізованим народом Всесвіту, завжди прагнули виконувати нелегку месіан­ську роль. Все іноземне вони вважали не просто чужим, а апріорі поганим, а всі інші народи — огидними «варварами», і ставилися до них з надзвичайним презирством (на­приклад, арабів перси-зороастріиці зневажливо називали «ящероїдами»). Себе сасанід- ські перси вважали своєрідною кастою особистостей, свою віру (зороастризм) — єдино правильною, а «варвари» сприймалися ними як недорозвинені істоти, що не мали права навіть переходити в зороастризм, занадто складний для їхніх примітивних голів, з точ­ки зору пихатих персів. «Вогнепоклонником» можна було лише народитися (якщо і ба­тько, і мати — зороастрійці). При цьому всі сусіди (окрім Геродота, якого явно ввели в оману) відзначали їхню надзвичайну підступність, хитрість, недовірливість, чванли­вість, схильність до містики і переобтяженість забобонами.

За антропологічними ознаками перси належали до індо-середземноморської раси, великої європеоїдної раси.

Розмовляли перси-зороастрійці середньоперською мовою, яку ще називають пехле­війською, індоєвропейської мовної сім’ї.

Родина у сасанідських персів була патріархальною, але моногамною, із досить висо­ким статусом жінки (особливо матері). Тільки правителі, окрім дружини, тримали га­реми наложниць. Особлива увага приділялася питанням «чистоти крові», тому заохочу­валися шлюби тільки між зороастрійцями (навіть між братом і сестрою), діти від яких ставали повноправними персами — «вогнепоклонниками». Напівкровки втрачали пра­во на сповідування «віри Заратуштри» і статус належності до панівного етносу сасанід- ської імперії. Такі традиції породжували в державі етнодемографічні проблеми, бо кі­лькість стопроцентних персів-зороастрійців постійно зменшувалася. Проте від своїх освячених релігією сімейних канонів «вогнепоклонники» не відійшли.

Основою економіки Еран-шахру залишалося зрошувальне землеробство, регіональ­ним центром якого був Савад (Месопотамія, сучасний Ірак). В імперії вирощували яч­мінь, пшеницю, рис, сочевицю, боби, крок, просо, дурру, квасолю, горох, кунжут, вику, місцями рис, а також цукрову тростину, з якої виробляли найкращий в тогочасному світі сніжно-білий цукор. Серед плодових культур найпоширенішими були маслини, айва, гранати і яблука, а серед баштанних — дині й кавуни. Разом із продуктами виног­радарства це забезпечувало щедрий та різноманітний стіл, куди потрапляли також ко­коси й прянощі, але останні завозилися з інших країн. Пили перси воду, вино й пиво, молоко, а їжу вживали тільки у другій половині дня: сніданку в персів-зороастрійців не було.

Не втратило своєї ролі й тваринництво: особливо полюбляли «вогнепоклонники» молоко і сир, хоча вживали також і м’ясо (овець, корів, кіз). Тварин, як і весь живий світ, зороастрійці поділяли на дві частини — служителів добра (корисних) і служителів зла (поганих). До останніх відносили змій, жаб, свиней, будь-яких комах і слимаків, мишей, пацюків, левів, слонів, гієн, котів, рисей. Вживати м’ясо «тварин Арімана» (те­мної сили) категорично заборонялося, зате священним правом і обов’язком вважалося знищувати їх.

Колосальну роль у сасанідському господарстві та забезпеченні побутових потреб ві­дігравала транзитна торгівля, хребтом якої був «Великий Шовковий шлях».

Традиційне глинобитне або цегляне житло мало плоский дах, критий соломою або очеретом, але не мало вікон, які заміняли двері та отвори у стелі (дощі в Ірані — рід­кість). Лише в багатих лісом горах будинки споруджувалися з дерев’яних колод і мали двоскатний або конічний дах.

Особливості природно-кліматичних умов (контрастність природи), цивілізаційних традицій (тісні контакти із Заходом) та господарської діяльності (паразитизм транзит­ного монополіста) виховали у сасанідських персів повагу до власності й багатства, по­тяг до накопичення, національне самолюбство, їх вирізняли надзвичайна вразливість і дотепність, хитрість і спокійне ставлення до несправедливості, обожнювання влади й панічний страх перед її силою, обдарованість, але не дуже велика стійкість у власних переконаннях, жвавий розум, але відсутність у маси підданих патріотичного духу, роз­чавленого безмежним державним деспотизмом.

Іран на початку середньовіччя. Утворення держави Сасанідів

Наприкінці II ст. н.е. наймогутнішою державою Західної Азії було Парфянське цар­ство, утворене войовничими іраномовними кочовиками парними (дахами) — шанува­льниками дракона, вихідцями з південної Туркменії. На чолі Парфії стояла єдина дина­стія Аршакідів, але в політичному відношенні імперія являла собою федерацію напівнезалежних «царств», залежність яких забезпечувала тільки військова могутність парфян.

Парфянська державність мала яскраво виражений воєнно-політичний і родоплемін­ний характер, але в культурно-цивілізаційному відношенні імперія Аршакідів залиша­лася останнім реліктом елліністичного світу, що було наслідком попереднього пану­вання Селевкидів у регіоні.

Відсутність державної централізації розмивала імперську єдність, і на початку III ст. в регіоні знову посилилися перси, політичним центром яких залишалася область Парс (Персида) — одне із залежних «царств» Парфії. їхньою ідеологічною зброєю стало гас­ло відродження повнокровної зороастрійської імперії персів ахеменідських масштабів, а в реальній політиці — ліквідація залишків «західницьких» елліністичних традицій в регіоні та відновлення в Західній Азії деспотичної державно-політичної структури схі­дного типу. Очолив персів Арташир, «син Папака із сімені Сасана».

У 208 р. держава парфян розкололася. За престол у Селевкії (столиця Парфії) змага­лися два брати: Валарш V і Ардабан V. У події одразу втрутився римський імператор Каракалла, що вкрай загострило внутрішню політичну кризу.

Занепад парфянської могутності активізував сепаратистські тенденції серед імпер­ських васалів, для боротьби з якими «царі царів» увели систему заложників. Як заруч­ник потрапив до двору грізного Ардабана й Арташир. Проте миритися з іноземним па­нуванням перси уже не хотіли, тому повстали. Арташир утік з почесного полону й очолив після смерті Папака боротьбу свого народу за відродження власної державності.

У 223 р., підтримані месопотамськими союзниками, перси захопили парфянську столицю Селевкію, а невдовзі Арташир повністю розбив військо Ардабана, захопив йо­го майно, худобу, ставку та військове спорядження, а сам обрав резиденцією Стахр. Він убив Ардабана, все майно Ардабана потрапило до його рук. Він одружився на дочці Ардабана. Із шкіри останнього Аршакіда зробили барабан, а в 227 р. Арташир проголо­сив себе «шаханшахом» («царем царів») держави Еран-шахр (офіційна назва Сасанід- ської імперії). Символами влади нового правителя стали корона-вінець і спеціальний жезл, пишно інкрустовані й орнаментовані.

Розбудова сасанідської державності. Боротьба з Римом і маніхейством. Сасанід- ський Іран успадкував від Парфії майже всі її землі, але це поставило перед Шапуром І (243— 273) безліч проблем. В імперії проживало 240 етнічних груп (племен і народів), причому, крім зороастризму (релігії персів), популярними залишилися античні боги, іудаїзм (серед євреїв), кілька християнських течій, безліч поганських етнічних культів і навіть буддизм (поширений на сході імперії, в районі Балху). До цього слід додати від­сутність єдиного чиновницького управлінського апарату, єдиної грошової системи і єдиних стандартів міри ваги й довжини.

За правління Шапура І з елементами політичної аморфності було покінчено. Спи­раючись на солідну державницьку традицію (на відміну від парфян, у яких таких тра­дицій не було), перси створили міцний централізований і надзвичайно розгалужений управлінський апарат, на зразок ахеменідського. Силою зброї повністю ліквідували ко­лишню автономію залежних «царств» (шахрів). їх перетворили на намісництва (типу ахеменідських сатрапій), куди шаханшах особисто призначав намісників (шахрабів). Всі піддані зберегли право сповідувати свої релігії, але панівним етносом імперії стали перси, а офіційною державною релігією — зороастризм. Міняти релігію у державі Са­санідів заборонялося під страхом смерті.

Еран-шахр очолював всемогутній шаханшах (шахиншах) — лідер і уособлення держави, влада якого мала ще й сакральний характер (правитель вважався носієм — ха- ризми влади й щастя, наданих згори). Перед владикою усі піддані вважалися шаханшах байдак — «рабами шаханшаха». Все населення країни (близько 20 мли) згідно з релі­гійними настановами зороастризму було поділене на чотири спадкових стани (пешак), причому перехід із одного стану в інший був майже неможливим.

До першого стану увійшли зороастрійські жерці (маги), які відали справами культу, освіти й судочинства (ними невдовзі було кодифіковане іранське право). Вищий розряд жерців становили мобеди — еліта зороастрійського духовенства.

Другим станом були воїни, що поділялися на васпухрів (членів семи давньоперсь­ких аристократичних родів, яким належали спадкові права на важливі військові й дер­жавні посади), вазургів («великих») та азатів («вільних») — служилої військової знаті, яка годувалася й озброювалася за рахунок жалуваного із державних земель наділу, без права власності на цю землю і селян, які на ній працювали. Жалувався, фактично, обсяг фіксованих державних податків, сплачуваних працюючими на цій землі виробниками. Саме азати складали заковану в залізо кінноту — основну ударну силу сасанідської ар­мії. До складу війська входили також загони союзних племен і мобілізовані на час вій­ни піхотинці з простонароддя, але вони відігравали допоміжну роль. Використовували перси і бойових слонів, проте менше, ніж у Південній Азії, бо це була «імпортна» зброя (з Індії або Цейлону).

Третій стан складали дабіри («писці») — державні чиновники, лікарі, астрологи, пе­рекладачі, науковці, дипломати тощо.

Четвертий стан називався рам (податні) і об’єднував землеробів, ремісників, купців та городян. Вони платили державі ренту-податок (1/10 доходів плюс подушний податок гезит) і зобов’язані були відробляти певні повинності.

На чолі станів стояли пешаке сардаран — вищі після шахатиаха державні ієрархи: глава жерців мобедане мобед (мобед мобедів), командувач армії еран-спахбед, глава чиновників дабірбед і глава податного стану вастріошан-салар. Кожен стан мав свій центральний храм.

Поза становою структурою залишалися раби, причому інститут рабства набув у Еран-шахрі значного поширення.

Земля спочатку поділялася на дастакерт (царську) і шахр (володіння дрібних царків і міст), але за правління Шапура І майже весь аграрний фонд країни перевели в даста­керт, за користування яким четвертий стан сплачував податки, а перші три стани — служили.

Доля сасанідської імперії вирішувалася на її західних кордонах.

Все правління Шапура І (243— 273) пройшло під знаком безперервних римо- сасанідських бойових дій. Спочатку внаслідок інтриг Філіппа Аравітянина загинув мо­лодий, малодосвідчений римський імператор Гордіан III. Під час війни з персами Фі- ліпп штучно розвалив систему постачання римського війська, і голодні легіонери розі­рвали Гордіана на шматки. Уже як імператор Аравітянин уклав у 244 р. мир з Шапуром І, сплативши останньому репарацію в 500 тис. денаріїв.

За наступні шість років перси повернули собі Вірменію і Північну Месопотамію, до того ж римлян почали тіснити ще й готи. В 251 р. у східних провінціях Римської імперії спалахнула чума, але це не зупинило Шапура: у 256 р. перси взяли штурмом Антіохію. Спасіння римлян ледь не прийшло в особі жахливої синкретичної самознищувальної релігії — маніхейства.

Засновником маніхейства був видатний художник, каліграф, оратор і письменник Мані (215—276) — родом із Месопотамії, який у пошуках істини їздив учитися до Ін­дії, а з 242 р. почав проповідувати в Ірані.

В основу маніхейства було покладено категоричне неприйняття реального світу з усіма його цінностями, й навпаки, «антицінності», тобто все, що сприяло загибелі іс­нуючого буття людей, освячувалося маніхейською доктриною як найвище благо. Вбив­ства, розпуста, неправда, садизм — усе, що дезорганізує життя людей, проголошувало­ся добром, а безпосередньою метою жахливої релігії став відрив людської душі від тіла. Самогубство у даному випадку не рятувало, бо Мані вчився в Індії і вірив у переселен­ня душ, які після такої смерті просто перейдуть в іншу матеріальну форму і продовжать своє перебування в нашому ганебному світі. Вихід Мані вбачав у тому, щоб убити в душі бажання переселятися, знищити її тягу до матерії, а для цього вбивство не підхо­дить (тому маніхейство навіть забороняло убивати теплокровних тварин). Не велів Ма­ні також кохати та одружуватися, бо це прив’язує людську душу до тіл дружини й дітей — а це матеріальний морок. Щоб знищити в собі (точніше, у своїй душі) смак до життя, пропагувалися повний аскетизм і періодичні оргії з алкоголем, наркотиками та абсолю­тною розпустою (для розрядки), адже все, що губить організм, — сприяє звільненню душі від тіла. Душа аскета-розпусника так утомиться від шаленого буття, що поверта­тися до життя не захоче. Це остаточно відокремить душу від тіла і дасть бажаний ре­зультат: світла душа вознесеться, а ганебна матерія нехай гине. В ідеалі вважалося, що аскетизм і оргії підірвуть здоров’я, та й дітей від такого життя не буде, людство вимре за одне-два покоління, а світлі душі житимуть окремо від огидної матерії.

Залізна логіка, приваблива екзотичність, особиста привабливість Мані, його таланти проповідника, оратора, письменника та художника забезпечили маніхейству шалену популярність. Але воно підривало самі основи сасанідської держави — сім’ю, мораль, етику, кохання, любов до дітей, здоров’я, віру в майбутнє. Пропаганда жахливих анти- суспільних поглядів немов ракова пухлина роз’їдала сасанідську державність, і сумні результати одразу далися взнаки.

Енергійний римський імператор Валеріан швидко виправив ситуацію на фронтах, витіснивши персів із Сирії, але моральний розклад римських легіонерів перевищив найбільші побоювання. У 260 р. поблизу Едесси зійшлися дві армії: римська (імперато­ра Валеріана) і сасанідська (шаханшахсі Шапура). Майбутня битва мала вирішити долю римського панування в Сирії, Єгипті, Східному Середземномор’ї та Малій Азії. І тут сталося те, чого ніхто в Римі не міг уявити навіть у кошмарному сні: легіонери заявили Валеріану, що вони втомилися від походів і відмовляються воювати, зажадавши від ім­ператора під загрозою розправи на місці, щоб він поїхав до перського шаха й уклав із ним мир. Однак Шапур наказав скалічити й ув’язнити Валеріана, після чого колишній імператор, а тепер раб-євнух змушений був тримати стремено шаханишху. Валеріан помер від горя та знущань через 10 років. Більшість легіонерів, що залишилися без ке­рівництва, перси оточили й вирізали, а полонених перетворили на рабів, руками (й на кістках) яких побудували грандіозну іригаційну систему на р. Карун, глумливо прозва­вши її Банді Капсар («греблею Цезаря»). Після грандіозної перемоги перси взяли шту­рмом 36 римських міст, а зупинив їх лише напівнезалежний римський васал, арабський цар Пальміри Оденат.

Шапур І був цілком задоволений результатами свого царювання. Військова могут­ність Еран-шахру ніким не ставилася під сумнів, підконтрольний владі транзит забез­печував стабільність фінансів, розвивалося містобудівництво, яке також тримала під своїм контролем держава. Міста будувалися за певним планом: округлими (Гур, сучас­ний Фірузабад), або прямокутними (Нішапур), чи комбінованими, як розкішна сасанід­ська столиця Тісфон (Тізбон, грец. Ктесифон), нашпигована симетричними палацами.

Шкіряний фіалковий «фартух Саве (Кова)» — бойовий державний прапор Сасані- дів, оздоблений коштовностями та увінчаний золотим орлом, наводив жах на сусідів. Останньою величною будовою Шапура І стала його гробниця, вирубана полоненими римлянами в скелях поблизу Біша-пура. Над могилою постала висічена із сталактита велетенська (10 м заввишки) статуя покійного володаря. На цьому ж місці у 273 р., піс­ля смерті Шапура І, на престол зійшов його син Хормузд-Арташир (Хормузд І).

Діставши підтримку від влади, запеклу ідеологічну боротьбу з маніхейством повело зороастріиське жрецтво, але аргументів і логіки магам у диспутах з Мані не вистачало, і мобедан мобед Картір пішов на хитрість.

Картір заявив, що його душа побувала в потойбічному світі й була представлена са­мому Ахурамазді. Від нього він (Картір) начебто дістав точні вказівки, як жити людям, причому вони якось дивно збігалися з релігійними настановами зороастризму: «Саме в цих молитвах і догматах, у справах релігійних та вірі, які тепер запроваджені мною для мешканців цього земного світу, хай кожен стане твердішим, а інші (молитви, справи й віру) — хай не сповідує. І хай він знає: є рай і є пекло, і той, хто обрав добро, хай по­трапить до раю, а той, хто обрав зло, хай у пекло буде скинутий. І того, хто обрав добро і неухильно йде шляхом добра, тлінне тіло тієї людини здобуде славу й процвітання, а душа його здобуде праведність, яку і я, Картір, здобув».

Заручившися такими чудовими аргументами, мобеди викликали у 276 р. Мані на диспут, визнали його вчення фальшивим, зідрали з нього шкіру і, набивши соломою, повісили її біля міських воріт Бішапура, а після того, як «Апостол світла» (Мані) під­нісся «до місця божественного збору і залишився у отця Ормузда-бога», винищили бі­льшість його прихильників.

Імперія Сасанідів у IV- Уст. Розгромивши маніхейство, перси врятували суспільство й державність, але наслідки ідеологічної кризи далися взнаки, а основний ворог, Рим, швидко ставав на ноги. У 283 р. римляни мало не захопили сасанідську столицю: тільки черговий бунт легіонерів і смерть імператора Проба врятували Еран-шахр. У 284 р. римським імператором став Діоклетіан, і оновлена його реформами Римська імперія знову атакувала персів. У 298 р. сасанідська армія була знищена під Нісібіном. Вірме­нія та Північна Месопотамія знову стали римськими. Лише економічні проблеми та ви­снажлива внутрішня боротьба з християнством не дали можливості римлянам розвину­ти успіх, і наступні 40 років пройшли для Ерап-шахру досить спокійно, а коли шаханшахом став енергійний Шапур II (309—379), перси знову перейшли в наступ.

Консолідації держави сприяла грандіозна реформа зороастризму, яку провів на по­чатку правління Шапура II мобедан мобед Атурпат Міхраспандан. Він очистив від скверни й заново відродив давню віру, здійснивши нову кодифікацію Авести («Божест­венного прозріння») — священної книги зороастризму.

Сасаніди проголошувалися живими богами, які ведуть свій родовід від Даріїв та Кейянідів (царська легендарна династія в Авесті). Вдячний Шапур, своєю чергою, всі­ляко підвищував престиж і роль зороастрійського жрецтва у державних справах. Зоро- астрійську церкву очолив тепер магупат магупатів — своєрідний зороастрійський пат­ріарх (раніше верховним жерцем вважався шаханшах), за що маги й мобеди безнастанно славили владу. Союз престолу й вівтаря відродив внутрішню стабільність Еран-шахру, а постать Атур-пата стала найбільш шанованою після Заратуштри в зоро- астрійській традиції.

Укріпившись, відчувши свою силу, Шапур II, невдоволений принизливими умовами Нісібінського миру, поновив у 338 р. війну з Римом. Після млявих бойових дій у Вір­менії та Північній Месопотамії, перси змушені були перекинути свої сили на схід, де проти Еран-шахру виступили у 356 р. кидарити (хіоніти). Натиск варварів було відбито, однак римський імператор Юліан Відступник вирішив скористатися оголеністю персь­ких кордонів і в 363 р. вирушив у похід. Війна завершилася черговою катастрофою для Риму: Юліан загинув, а його наступник Іовіан уклав мир (387 р.) із персами, віддавши їм Східну Вірменію, Лазику й Північну Месопотамію.

Активізувалися Сасаніди й на сході: в 60-х роках IV ст. Шапур II погромив Кушан- ське царство, захопивши частину Середньої Азії.

Однак війни дорого обходилися сасанідському господарству. Занепала торгівля, а смерть Шапура II спричинила династичну кризу, бо шаханшахне залишив заповіту. 20 років престол міняв хазяїв, і тільки шаханшах Єздигерд І (Язди-герд, 399— 420) знову стабілізував ситуацію. Для відродження порушеної війнами й усобицями економіки він уклав союз із Візантією (Східно-Римською імперією, що виникла після смерті імпера­тора Феодосія та розпаду єдиної Римської держави у 395 р.) — шаханшах навіть вважа­вся певний час епітропусом («опікуном») малолітнього візантійського василевса (імпе­ратора) Феодосія II. В Селевкії було скликано Церковний Собор, учасники якого намагалися примирити іранських християн із християнством Візантії. Самоуправство аристократів Єздигерд І припинив масовими прилюдними стратами непокірних.

Але за правління Пероза (459—484) Сасанідів спіткала катастрофа. В боротьбі за владу з братом Хормуздом Пероз «купив» ефталітську допомогу, віддавши їм Середню Азію, Герат і Мерв, а коли врешті здобув престол, то зіткнувся з могутнім ворогом, якого сам викохав. Війни з ефталітами складалися вкрай невдало. До того ж іранське господарство вразила жахлива засуха, коли був семирічний недорід: ріки та джерела пересохли і злидні, голод, різні біди поширилися серед мешканців країни. В пошуках виходу Пероз знову напав у 484 р. на ефталітів, мріючи виправити ситуацію завдяки військовій здобичі. Проте ефталіти здобули повну перемогу, Пероз загинув, а перемо­жці захопили багато полонених, обоз, державну скарбницю і навіть шахський гарем.

Еран-шахр мав сплачувати данину, а син покійного шаханшаха Кавад опинився у ефта- літів як заложник. Проти влади Сасанідів повстали Вірменія, Картлі, Албанія, бунтува­ли християни, держава залишилася без грошей, а значить і без армії.

За правління Кавада (488—531) в імперії був повністю придушений сепаратистсь­кий опір аристократії і відновлена повна централізація. Але якою ціною! Ідейною осно­вою владного терору стали демагогічні проповіді колишнього зороастрійського жерця Маздака, вчення якого Кавад використав, щоб не стати безсилою маріонеткою своїх ве­льмож.

Диктатура маздакітів. Погляди, що їх пропагував єретик-проповідник Маздак (?— 528), не відзначалися оригінальністю. Він також вважав наш світ поганим, але причину такого неподобства ідеолог-новатор убачав у тому, що люди кинули суспільні справи на самоплив, жили як заманеться, а не як радить висока наука. Маздак учив, що анархі­чність і відсутність теоретичного підгрунтя людського житгєустрою є причиною усіх бід, і закликав перебудувати буття суспільства на наукових засадах, тобто спочатку на­креслити схему ідеального суспільства, а потім примусити людей за нею жити. Мето­дом досягнення цієї мети жрець-теоретик вважав агітацію і насильство проти непокірних.

Щодо схеми ідеального життя, то Маздак також не відзначався великою оригіналь­ністю: він заявив, «що бог послав на землю засоби для існування з тим, щоб люди поді­лили їх між собою порівну, щоб кожен мав лише свою частку; проте люди почали по­водитися несправедливо один до одного, прагнути до зверхності; сильний пригнічував слабкого і захоплював його їжу та майно. Необхідно взяти майно у багатих і віддати бі­дним, так, щоб у всіх було порівну». Маздак пропонував скасувати інститут шлюбу, оголосивши спільними жінок та дітей. Останнє дуже сподобалося шахан-шаху Каваду, який був охочим до жінок, задивлявся на них. Це вчення йому полюбилося, він прийняв його і надав йому міцну підтримку, так що воно відкрито поширилося, й кожен неза­можний забирав у іншого його майно, також відбирав жінку і тримав при собі скільки бажав.

Популістський принцип «зрівнялівки» забезпечив Маздаку широку підтримку серед не переобтяжених майном низів, а узаконена сексуальна розпуста сподобалася «неро­зумним молодикам» і Каваду, який до того ж мріяв руками маздакітів винищити неуго­дних впливових вельмож. Маздак став вазург-фрамадаром («великим розпорядником» — прем’єр-міністром) Еран-шахру, другою після шаха особою в державі. Його вчення панувало в країні 40 років (488—528), аж доки не поставило Іран перед катастрофою внаслідок господарського краху, занепаду моралі і внутрішнього терору маздакітів, які грабували й убивали незгодних, знущалися з жінок і дівчат.

Та все має свій кінець. Візантійці під керівництвом молодих, енергійних полковод­ців Сіти й Велісарія вдерлись у підвладну персам Персовірменію, спустошили значну частину цієї землі, захопивши в полон багато вірменів і місцеві родовища золота. З пів­дня тиснули араби, а соціальний протест усередині країни став масовим, і в 528 р. на­став перелом.

У цьому році під тиском нечисленних уже вельмож і сина-спадкоємця Хосрова при­старілий шаханшах Кавад, якого дівчата перестали вже турбувати, дав нарешті добро на викорінення «диявольського вчення». Зороастрійські жерці пішли протореним шля­хом: Маздака викликали на диспут, де визнали його концепцію неправильною, після чого повісили догори ногами, аж доки він не помер від крововиливу в мозок. Найвідо- міших маздакітів також догори ногами закопали живцем у землю, а решту «бунтівни­ків» просто знищили. Особливу активність виявила при цьому аристократична молодь, яка прагнула помститися за смерть батьків. Жахливим фіналом «смутних часів» стало повстання християн на чолі з Анушзадом, яке також потопили в крові. Всі в імперії Са- санідів жадали спокою і порядку, а знесилену державу звідусіль тіснили вороги. Саме в цей час до влади прийшов Хосров І Ануширван (Нушинраван — «безсмертний дух») — син Кавада від ефталітської княжни, яка, своєю чергою, була його (Кавада) племінницею.

Еран-шахр за правління Хосрова І Ануширвана. Останні роки життя Кавад царював, а не правив, втративши інтерес до політики. Розправу над маздакітами очолив спадко­ємець престолу Хосров, який став реальним володарем країни, знищив, щоб позбавити­ся конкурента, рідного брата Зава, а після смерті батька у 531 р. зійшов на престол.

Насамперед державі потрібне було військо. Хосров І сформував найману армію, кіс­тяк якої становили 12 закованих у залізо кінних корпусів найманців-професіоналів, які отримували від шаханшаха зброю й зарплату. Водночас ліквідовано посаду еран- спахбеда (військового міністра). Функції останнього розподілено між чотирма паткос- панами (військово-адміністративними намісниками чотирьох кустів — «чвертей» імпе­рії). Збереглися й посади марзбанів-шахрабів (намісників областей), які тепер наввипе­редки з паткоспанами писали один на одного доноси шаху, тож Хосров міг повністю контролювати ситуацію. Військо підкорялося тепер тільки шаханшаху.

Була проведена також податкова реформа. В період воєн, смут і усобиць зловжи­вання чиновників довели податки до 1/3 урожаю, що в умовах Ірану призвело до хроні­чного голодування селян. Тепер поземельні податки (хараг) стали фіксованими, бо на­раховувалися не від урожаю (який чиновник визначав на свій розсуд), а від кількості та якості землі. Перепис земель зменшив можливості проявлення чиновницької сваволі і сприяв відродженню продуктивних ресурсів виробництва. Поземельні податки допов­нювалися грошовою подушною податтю (гезит), що накладалася на чоловіків 20— 50 років із четвертого стану (залежала від майнового статусу), і митними зборами з купців.

Стабілізація фінансів дала можливість збільшити військо, бойовий потенціал якого забезпечила повна професіоналізація та система матеріальних заохочень для найманців.

Хосров І недарма коронувався свого часу в храмі Атур Гушнасп (Південний Азер­байджан), вогонь якого освячував стан воїнів. У 540 р. перси перейшли в наступ у Си­рії: захопили Суру, Халеб, Ієрополь, Апамене, Дару, навіть Антіохію. У Візантії спала­хнула епідемія моровиці, тому за перемир’я візантійський імператор Юстініан зобов’язався сплачувати щорічно по 400 фунтів золотом, і Візантія платила їх Еран- шахру до 571 р. (І це за правління великого Юстініана, коли візантійці відвоювали у «варварів» Північну Африку, Італію, розбили готів та вандалів і майже відродили Рим­ську імперію в її колишніх кордонах)

Наступним місцем зіткнення інтересів Візантії й Ірану стала Південна Аравія, через яку Європа намагалася торгувати зі Сходом, обминаючи персів. Але в 575 р. Анушир­ван провів блискучу акцію. Він відправив на завоювання Південної Аравії 800 засудже­них до страти злочинців, яким пообіцяли в разі успіху амністію та здобич. Очолив кри­мінальне військо досвідчений полководець Вахріз. Коли професійних убивць, грабіжників, розбійників та злодіїв привезли кораблями до Ємену, вони стерли на по­рох місцеву цивілізацію, і до 628 р. в Південній Аравії правили сасанідські намісники. За деякими даними, наприкінці царювання Хосрова І його флот захопив навіть частину Шрі-Ланки, ставши гегемоном у західній половині Індійського океану, а на сході Хос­ров І у союзі з тюркютами розгромив державу ефталітів. Вирішальна битва (565 р.) по­близу Несефа тривала вісім днів. Більшість ефталітів союзники вирізали, а решта, ря­туючись від тюркського геноциду, підкорилася персам.

У 571 р. знову відновилася ірано-візантійська війна за Вірменію, але довести її до кінця Хосров І не встиг.

За правління Ануширвана Еран-шахр досягнув вершини своєї могутності, але іноді перемоги діють згубніше, аніж поразки, і цю істину імперія Сасанідів невдовзі відчула.

Занепад і крах держави Сасанідів. Після смерті Хосрова І шаханшахом став його син Хормузд IV (579— 590), мати якого була тюркютською царівною. Свого часу Ануширван одружився на ній, щоб закріпити династичним шлюбом антиефталітський союз із каганом Істемі. Але тюркюти в цей час активно викачували данину шовком із Китаю і мріяли масово продавати цей товар у Європу, тому ірано-тюркські відносини швидко попсувалися, і степняки уклали антиперський союз із Візантією через посеред­ництво грузинського царя Гуарама Багратіда. Скоординувавши свої дії, на Еран-шахр у 589 р. напали візантійці із заходу, тюрки зі сходу. З півдня, через пустелю, виступили арабські шейхи Аббас Кривий та Амр Блакитноокий, а з півночі через Дар’яльську ущелину до перського Закавказзя вдерлися хозари.

Ситуацію ускладнювала внутрішньополітична криза, в яку ввергнув державу Саса­нідів Хормузд IV. Шаханшах без особливої причини вирізав 13 тис. представників са- санідської політичної верхівки — весь панівний прошарок суспільства.

Ситуацію урятували мобеди та генерал Бахрам Чубіне — виходець із давнього арис­тократичного парфянського роду Міхранів. За порадою мобедів Хормузд віддав візан­тійцям спірні території, чим купив мир. Хозари й араби, обтяжені награбованою здо­биччю, повернулися додому, але з тюркютами, які розсіяли 70-тисячне сасанідське прикордонне військо, довелося вступити в битву.

Хитрі перси заманили тюркютів у вузьку Гератську долину-ущелину 12 км завшир­шки, де розстріляли ворожих слонів вогняними стрілами, цілячись у хоботи й очі. На­лякані «тварини-танки» потоптали своїх хазяїв-тюркютів, які не вміли поводитися зі слонами. У вузькій долині почалися паніка, давка й різанина, а перси рубали тікаючих. З походу повернулася додому ледве 1/10 тюркського війська.

Еран-шахр вистояв, але Хормузд IV боявся популярних лідерів і наказав у 589 р. Ба­храму здати армію. Чубіне не став чекати і збунтувався. Знать також не збиралася бі­льше терпіти витівки кривавого шаханшаха: у 590 р. заколотники скинули й осліпили Хормузда, посадивши на престол малолітнього Хосрова II Парвіза (590—628). Проте Бахрам Чубіне сам зажадав стати шаханшахом і коронувався в тому ж році, вигнавши Хосрова II із столиці. Першою акцією нового шаха була страта сліпого Хормузда IV.

Іран розколовся, але Хоеров II проявив себе здібним політиком. Віддавши Візантії Вірменію, Картлі й Північну Месопотамію, він уклав «вічний мир» і союз з імперато­ром Маврікієм (582— 602). Об’єднана ірано-візантійська армія розбила військо Бахра­ма Чубіне, і Парвіз знову став повновладним шаханшахом. Бахрам утік до тюркютів, де загинув унаслідок інтриг сасанідської дипломатії. Від нової тюркської навали знесиле­ний Еран-шахр врятувала китайська імперія Суй, яка в 603— 604 рр. зламала хребет ве­ликому степовому каганату.

Але мир, спокій та ідилічна дружба із Заходом тривали недовго. У 604 р. спалахнула нова ірано-візантійська війна. Візантія на той час переживала справжню громадянську війну, тому за 18 років виснажливих походів перси захопили Північну Месопотамію, Сирію, Вірменію, окупували Єгипет і тричі облягали Константинополь. Антивізантій- ськими союзниками Сасанідів стали могутні авари. Проте енергійний імператор Іраклій (610— 641) зумів переломити хід подій. На озброєння візантійського війська надійшла нова зброя — «грецький вогонь» (горюча суміш смоли, селітри, сірки, нафти, масел, секрет якої залишився невідомим) — справжній рідкий напалм.

У 626 р. авари та перси на чолі з Сарвазаром втретє облягли Константинополь і впе­рше зіткнулися з «грецьким вогнем». Візантійці здобули повну перемогу, й до 628 р. повернули всі захоплені персами землі, здобувши грандіозні трофеї (включаючи три сотні римських і візантійських знамен в різні часи захоплених персами). Рятуючи ста­новище, Хоеров II увів надзвичайні податки, але країну спіткала екологічна катастрофа: жахлива повінь 628 р. Тігру та Євфрату знищила весь месопотамський врожай і пере­творила низину Месопотамії на суцільні болота, які вже ніколи не судилося реанімува­ти для рільничого застосування. Війну перси програли, господарство занепало, в імпе­рії запанував голод, і в 628 р. Хосрова II вбили заколотники, очолені його власним сином Ширує.

У державі Сасанідів почалася вакханалія убивств і переворотів. За наступні чотири роки змінилося шість шаханишхів. Із них один зарізав у боротьбі за престол батька й 18 братів, іншого під час офіційної коронації вразив кривавий понос, а двоє взагалі були жінками. Лише останньому Сасаніду Єздигерду НІ (632—651) вдалося затриматися на престолі, але знесилена імперія уже гинула.

Новий володарь «Білого палацу» (офіційної резиденції шаханшахів), онук Парвіза, Єз- дигерд III (632—651) був здібним правителем. Він дбав про відродження сасанідської еко­номіки, зменшив податки з виробників. Великі державні запаси коштовностей, золота й срібла спрямували на відбудову месопотамської іригації, розвиток культури і науки.

Надійною опорою молодого, енергійного і не дуже жорстокого шаханшаха стала армія на чолі з досвідченим полководцем Рустамом. Водночас Візантію роз’їдали соці­ально-політичні усобиці «зеленої» та «блакитної» партій, релігійні чвари халкедонітів і монофізитів, тому серйозної небезпеки для Ірану вона не становила, але часу для відбу­дови Еран-шахр уже не мав.

У 633 р. араби на чолі з Мусанною ібн Харісом захопили Хіру і розтрощили персів у «ланцюговому бою». Іранці боялися фанатичних мусульман і скували себе ланцюгами, щоб ніхто не міг утекти. Але під час бою це завадило персам маневрувати і навіть біг­ти, тому всі вони або загинули, або потрапили в полон.

У 634 р. Рустам взяв у арабів відчутний реванш: полоненого ісламського команду­вача Абу Убейда прилюдно й урочисто розтоптали слоном. Проте генеральну битву 637 р. поблизу Кадісії перси програли начисто.

Дев’ять років після цієї поразки Єздигерд III метався по колишній імперії, тікав від арабів і шукав вихід, але жоден намісник не підтримав шаха, що опинився без війська і грошей. У 651 р. покинутого усіма «царя царів» зарізав на околиці Мерву безвісний ме­льник, поласившись на багатий одяг невідомої йому людини.

9.4.