Опозиційний рух

Причини активізації опозиційного руху в другій половині 60-х — на початку 70-х років:

— інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968 р., яка викликала хвилю протестів;

— видання у Львові В.

— нарада з безпеки та співробітництва в Європі в 1975 р., на якій керівники Радянського Союзу підписали Гельсінський Акт, що передбачав га­рантію громадянських прав і свобод на територіях країн-учасниць наради;

— ігнорування конституційних прав людини в СРСР;

— репресії проти інакомислячих.

Основні напрямки опозиційного руху в Україні:

1) національно-культурницький

2)право-захисний

3) самостій­ницький

4)релігійний

Форми діяльності дисидентів

— Створення підпільних і легальних груп та ор­ганізацій.

— Розповсюдження нелегальних видань, у яких дру­кувалися заборонені цензурою твори («самвидав»). видання заборонених творів за кордоном.

— Порушення національної проблеми на різно­манітних наукових симпозіумах і конференціях.

— Організація Шевченківських свят, вечорів пам'яті Лесі Українки, Івана Франка тощо.

— Створення гуртків вивчення вітчизняної історії, клубів творчої молоді.

— Організація мітингів протесту, демонстрацій, піке­тувань.

— Надсилання письмових заяв (« відкритих листів ») до вищих органів влади СРСР та УРСР, до міжна­родних організацій.

Репресії проти правозахисників

— Залякування (спеціальні «бесіди» в органах КДБ, організація різноманітних «кампаній» у пресі тощо).

— Застосування адміністративних санкцій (догани, звільнення з роботи).

— Арешти та ув'язнення.

— Ізоляція у психіатричних лікарнях тощо. Видатні представники українського диси­дентського руху: М. Горинь, В. Марченко, В. Стус, Л. Лук'яненко, В. Чорновіл, М. Руденко, І. Світличний, С. Хмара та ін.