Революційний та опозиційний рух в Україні на початку ХХ ст.

На початку ХХ ст. на політичну боротьбу проти царського самодержавства, панування поміщиків і буржуазії, разом з трудящими всієї Росії піднімалися й робітники та селяни України. Це була класова, революційна боротьба - складова частина всеросійського революційного руху.

Важливою подією в історії революційноі боротьби початку ХХ ст. була Харківська маївка 1900 р. Вимоги, що їх висували робітники 1 Травня: свобода спілок, страйків, зборів, слова, друку, недоторканість особи й участь у законодавстві, встановлення 8-годинного робочого дня для всіх робітників, скасування надурочних робіт, обов'язкове державне страхування робітників і відповідальність хазяїв за нещасні випадки та ін. За розробленим планом робітники всіх заводів і фабрик Харкова мали припинити роботу, вийти на вулицю, провести загальну демонстрацію, потім зібратися на Кінний майдан, де мав відбутися загальноміський мітинг.

Але через недостатню організованість соціал-демократів і через те, що план став відомий владі, які розмістили на вулицях вїйська й зумїли роз'єднати заводський i залїзничний райони, план повністю здійснити не вдалося.

Однак, не зважаючи на це, святкування 1 Травня в Харкові вилилося в могутнїй страйк i масову полїтичну демонстрацію, в яких взяли участь понад 10 тис. робїтникїв.

Святкування Першого травня 1900 р. в Xapковi, будучи одним з яскравих проявїв міжнародної пролетарської солїдарностї трудящих країни, мало велике значення для розгортання революційного руху в Росії. Цей виступ харкївських робїтникїв наочно показав, що робітники не тільки доросли до політичної боротьби, а що вони її уже розгортають.

У 1901-1902 рр. революційний робітничий рух наростав. Велике значення для його посилення в Україні мали заворушення та виступи у великих пролетарських центрах Росії: першотравне- вий страйк 1901 р. на військовому Обухівському заводі в Петербурзі, що переріс у криваву сутичку між робітниками й військами, страйки й демонстрації в березні 1902 р.

Численні страйки й демонстрації в 1901-1902 рр. прокотилися й по Україні. 11 березня 1901 р., на заклик Київського комітету РСДРП, в Києві відбулася масова демонстрація робітників і студентів, яка, за визначенням «Искры», пройшла блискуче. Першотравневі демонстрації у 1901 р. відбулися в Харкові, Катеринославі, Києві. 28 листопада - 2 грудня 1901 р. відбулася демонстрація студентів і робітників у Харкові.

У лютому 1902 р.. політичні демонстрації пройшли у Києві, Катеринославі, Одесі, Полтаві. Могутніми політичними страйками й демонстраціями відзначили робітники Перше травня 1902 р. Досвід показував, що у страйках і демонстраціях 1902 р. пролетаріат уперше протиставляв себе, як клас, усім іншим класам і царському урядові.

У 1903 р. страйковий рух по всій краіні, в тому числі й в Україні, піднявся на новий, вищий рівень. Уперше в історії політичні страйки охопили одночасно великий район - Україну і Закавказзя, весь Південь Росії.

1 липня застрайкували робітники Баку, 12 липня страйк по- чався в Тифлісі, 17 липня - у Батумі i через кілька днів охопив усе 3акавказзя. Одночасно він розгорнувся й в Україні,

В ycix важливих центрах загальним страйком керували комітети РСДРП. Одеський, Київський, Катеринославський, Миколаївський та інші комітети РСДРП випускали й розповсюджували відозви, в яких закликали робітників до політичних страйків і демонстрацій, формулювали їх вимоги: повалення самодержавства, політичні свободи, 8-годинний робочий день, безпосередньо організовували їх виступи.

В Україні першими застрайкували робітники залізничних майстерень Одеси. Через кілька днів до страйку включилися портовики, матроси, потім робітники заводів та фабрик і 17 липня страйк в Одесі став загальним, охопивши близько 50 тис. робітників. Цього дня в місті відбулася політична демонстрація.

21 липня почалися страйки в Києві і Миколаєві, 28 липня - в Єлисаветграді, 30 липня - у Конотопі, 5 серпня - Катеринославі, 8 серпня - у Керчі.

Майже у всіх містах на придушення страйків і демонстрацій уряд кидав війська - козачі сотні й піхоту. Відбувалися збройні сутички, в час яких було вбито близько 100 чол., поранено 500 і заарештовано понад 2 тис. чол.

Одночасно з революційним рухом робітників і під його впливом піднімалися на боротьбу проти поміщиків і селяни. Головними причинами масового селянського руху були кріпосницькі пережитки й зумовлене ними тяжке становище більшості селянства - поміщицьке землеволодіння, малоземелля селян, відробітки й кабала, викупні платежі, численні податки й побори, повна політична безправність селян та ін. Безпосереднім поштовхом до піднесення селянської боротьби у 1902 р. в Росії був голод.

Особливо широкого розмаху селянські виступи набрали в Полтавській і Харківській губерніях весною 1902 р., що стали першим селянським повстанням. Це повстання почалося 9 березня з нападу селян на економію герцогів Мекленбург-Стрелицьких в містечку Карлівці Костянтиноградського повіту на Полтавщині. Селяни відімкнули комори i склади, розібрали зерно, картоплю, фураж, сїльськогосподарський iнвeнтap, худобу i т. ін. Вони захопили, зорали й засїяли 2 тис. десятин поміщицької землї, спалили гуральню i крохмальний завод. З Карлївки селянський виступ перекинувся на інші села Костянтиноградського повїту, а також у Полтавський повіт (села Ковалівка, Парасковіївка, Ва- силівка та ін.). 31 березня селянське повстання почалося і у Валківському та Богодухівському повітах Харківської губернії.

Усього з 9 березня по 3 квітня 1902 р.

Для придушення Полтавсько-Харківського селянського повстання царський уряд кинув війська - 9 батальйонів піхоти і 10 козачих сотень, які в 17 селах вчинили тілесні покарання селян, у ряді місць стріляли в натовпи селян, проводили обшуки, забирали хліб, солому, заарештовували учасників повстань та ін. До суду було віддано 960 чол., з яких 836 чол. на судових процесах у Валках, Полтаві й Костянтинограді засудили до різних строків тюремного ув'язнення. Крім того, цар Микола ІІ наказав стягти з селян 800 тис. крб. контрибуції на користь поміщиків.

Хоча повстання 1902 р. охопило значну територію і багато селян, воно все-таки залишилося локальним виступом, окремим вибухом.

У 1903-1904 рр. селянський рух продовжував наростати. Усього за 1900-1904 рр. в Україні сталося понад 1000 селянських виступів не менше як у 1300 селах, в яких взяли участь понад 800 тис. чол. Більше половини - понад 650 виступів - припадало на Правобережну Україну.

Масові страйки й демонстрації робітників, численні виступи селян справили значний вплив і на активізацію руху демократичного студентства, яке було найчуткішою частиною інтелігенції. Загальне політичне безправ'я народу, фактичне позбавлення вищих навчальних закладів автономії, поліцейський режим у них викликали невдоволення передової частини студентів, яке виливалося у страйки, сходки, мітинги, демонстрації, під час яких студенти виступали проти свавол! царських властей. Особливо р!зкий протест студентства і всієі прогресивної громадськості викликали «Тимчасові правила про відбування військової повинності вихованцями вищих навчальних закладів, яких виганяють з цих закладів за вчинення гуртом безпорядків», затверджені 29 липня 1899 р.

На основі цих «Тимчасових правил» у січні 1901 р.

У 1901-1902 рр. студентські виступи почастішали. У січні - лютому 1902 р. вони охопили навчальні заклади багатьох міст - Петербурга, Москви, Риги, Києва, Харкова, Одеси та інших і ви-

■ Ci Ci Ci Ci Ci f*

лилися у всеросійський студентський страйк, який охопив близько 30 тис. студентів. Характерною рисою студентського руху було те, що студенти часто брали участь у мітингах, зборах, демонстраціях разом з робітниками.

Під впливом революційноі боротьби робітників і селян на початку ХХ ст. пожвавився і ліберальний рух. Ліберально настроєні поміщики, буржуазія, інтелігенція виявляли невдоволення тим, що царський уряд зберігав непорушним самодержавство і владу дворян, не допускав до участі в управлінні країною громадськості, гальмував суспільний прогрес.

У 1902 р. група лібералів заснувала за кордоном журнал «Освобождение», редактором якого став П. Струве. Вони ставили завдання шляхом «мирної і легальної діяльності» домогтися від уряду свободи преси, зборів, спілок, рівності всіх перед законом, скликання представників від усіх земств і міст. У 1903 р. ця група заснувала «Союз освобождения», в раду якого входили І. Петру- нкевич, А. Пешєхонов, В. Богучарськвй та ін. Він виступав за конституційну монархію і загальне виборче право. Того ж року діячі земств створили «СОЮ3 земців-конституціоналістів».

У 1904 р. земський ліберальний рух вилився у «земську» і «бенкетну» кампанії. На своїх зборах, з'їздах, бенкетах, у своїх петиціях земці-ліберали зверталися до царського уряду з проханням провести зверху реформи, певною мірою демократизувати країну.

Розвиток капіталізму на зламі століть надзвичайно загострив одне з найбїльш складних питань суспільного розвитку - національне. Посилилось руйнування національних перегородок. У країні в цїлому вїдбувався їнтенсивний процес перемїщення населення, у результаті чого деякі національні райони все більш ставали багатонаціональними, зростала самосвiдомicть пригноблених народїв.

Тому у першї роки нового столїття в Україні дiяльнicть української ліберальної інтелігенції зводилась до прохань проведення з дозволу властей поодиноких урочистих зборїв i засїдань на честь Т. Г. Шевченка, І. П. Котляревського та інших вїдомих громадських i культурних українських дїячїв. У цих заходах брали участь і представники революційно-демократичного напряму, намагаючись надати їм політичного наступального характеру.

Протягом 1900-1904 рр. петиції', прохання, доповідні записки і навіть несміливі протести проти переслідувань української мови надіслали царському урядові вчені Харкова, Києва, інтелігенція Полтави, Одеси, Катеринослава, Вінниці, Чернігова, Лубен. Усе це переконливо свідчило, що українська ліберальна інтелігенція була неспроможна домогтися визволення свого народу від національного гніту. Але початок національного визволення пробуджувало і село, де мова не вмирала, і місто.

Царський уряд вів боротьбу проти наростання революції шляхом терору і репресій.