<<
>>

§ 1. Поняття і підстави притягнення особи як обвинуваче-ного

У кримінальному процесі обвинувачений є центральною фігурою, навколо якої концентруються процесуальні дії органів дізнання, слідства, прокуратури і суду та інших учасників процесу.

Притягнення як обвинуваченого займає особливе місце в структурі досудового слідства, воно є початковим моментом притягнення до кримінальної відповідальності. Своєчасність, обгрунтованість і законність рішення про притягнення як обвинуваченого є неодмінною умовою виконання завдань кримінального судочинства з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий кримінальному покаранню і жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності та засуджений. Поспішне, безпідставне, помилкове притягнення як обвинуваченого може мати несприятливі для особи наслідки, завдати незаслужені моральні страждання, заподіяти матеріальну шкоду. Від обгрунтованого, своєчасного вирішення питання про притягнення особи як обвинуваченого багато в чому залежить правильне вирішення всієї кримінальної справи. Порушення закону і помилки, що допускаються при притягненні осіб як обвинувачених, призводять до істотного обмеження прав і свобод громадян, викликають обурення та обгрунтовані скарги. Все це обумовлює необхідність рішуче боротися з упередженістю, свавіллям, обвинувальним нахилом, недооцінкою конституційних гарантій недоторканності особи і презумпції невинуватості, порушенням прав громадян.

Притягнення особи як обвинуваченого має важливе процесуальне значення. Після виконання цієї слідчої дії в розслідуванні кримінальної справи настає новий етап, оскільки до процесу вводиться один з його основних учасників — обвинувачений.

Згідно зі ст. 43 КПК обвинуваченим є особа, щодо якої у встановленому законом порядку винесено постанову про притягнення як обвинуваченого. Ця особа набуває процесуальних прав обвинуваченого, якими може скористатися для захисту своїх інтересів.

У статті 131 КПК підставу притягнення особи як обвинуваченого визначено як наявність «достатніх доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою».

Процесуальний закон не визначає, яка сукупність доказів може бути визнана достатньою для твердження, що саме тією особою, яка притягується як обвинувачений, вчинено злочин, оскільки це залежить від виду злочину, що розслідується, та його конкретних обставин.

Разом з тим відповідно до закону можна визначити загальні критерії, керуючись якими в кожному окремому випадку можна вирішити, які обставини і якою мірою повинні бути з'ясовані до моменту притягнення особи як обвинуваченого, виходячи з матеріалів справи.

Поняття достатності доказів охоплює і кількісну, і якісну сторони явища.

Докази, що покладені в основу рішення, повинні бути достовірними, такими, що в сукупності дозволяють прийняти правильне рішення.

Кримінально-процесуальний закон поширює всі правила щодо збирання, аналізу та оцінки доказів однаковою мірою і на особу, яка проводить дізнання, слідчого і на суд (статті 22, 66 і 67 КПК). Орган розслідування при визначенні Достатності доказів для притягнення особи як обвинуваченого повинен орієнтуватися на ті вимоги, якими керуватиметься суд при вирішенні питання про доведеність винуватості обвинуваченого.

При цьому притягнення як обвинуваченого повинно базуватися не на простій сукупності доказів, а на їх системі, під якою розуміється внутрішня несуперечливість множини взаємопов'язаних доказів. Якщо немає системи доказів, а є лише окремі докази винуватості, які не узгоджуються з іншими, отже, не можна приймати рішення про притягнення особи як обвинуваченого1.

Визначення достатності доказів для притягнення як обвинуваченого пов'язано з їх оцінкою. Слідчий оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ч. 1 ст. 67 КПК). Внутрішнє переконання повинно бути невід'ємною умовою прийняття всіх важливих рішень по кримінальній справі, бо інакше виникає небезпека механічного, формального підходу до їх прийняття.

Слідчий повинен бути переконаний у достовірності висновку про винуватість особи, яка притягується як обвинувачений2. Це означає, що слідчий повинен мати тверду впевненість у правильності свого висновку, рішуче зафіксувати його у відповідних процесуальних документах — постанові про притягнення як обвинуваченого, обвинувальному висновку, готовність відстоювати його перед вищестоящими контролюючими і наглядовими інстанціями (перед начальником слідчого відділу, прокурором). Яка кількість доказів і яких саме потрібна для притягнення особи як обвинуваченого, заздалегідь визначити неможливо. Ніякі докази для слідчого не мають наперед встановленої сили (ч.

2 ст. 67 КПК). Для кожної конкретної справи питання про достатність доказів для правильного висновку про винуватість особи слід вирішувати, виходячи з конкретних обставин справи.

Дуже часто в практичній діяльності зустрічаються помилки при притягненні особи як обвинуваченого, пов'язані з переоцінкою доказового значення визначення обвинуваченим своєї вини. В законі прямо закріплено вимогу: показання підозрюваного і обвинуваченого підлягають перевірці; визнання ними своєї вини може покладатись в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є в справі (статті 73 і 74 КПК). І все ж деякі практичні працівники ігнорують вказані вимоги закону та рекомендації вчених, що призводить до переоцінки показань осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, й одностороннього розслідування. В умовах правової держави вимагається неухильно виконувати правило: не можна будувати обвинувачення на визнанні обвинуваченим своєї вини і самообмові1.

Наприклад, при розгляді в суді справи Титової P. Н., яка обвинувачувалась за ч. 2. ст. 89 (нині — ст. 194) КК в підпалі складу, підсудна, яка на досудовому слідстві визнала свою вину, змінила свої показання. Вона заявила, що підпал вчинила не вона, а громадянка Радіонова, з якою вона разом розпивала спиртні напої незадовго до пожежі на складі. Справу було повернуто на додаткове розслідування за нововиявленими обставинами2.

Обвинувачення також не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях (ч. З ст. 62 Конституції України). Докази повинні визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад, тоді, коли їх збирання і закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р.)3.

Отже, виходячи зі змісту ст.

131 КПК можна зробити висновок, що для притягнення особи як обвинуваченого у розпорядженні слідчого мають бути достовірні вагомі докази, які переконують його в тому, що:

а) подія (діяння), що розслідується, справді мала місце;

б) її вчинено умисно або необережно саме даною особою;

в) у цьому діянні є всі передбачені кримінальним законом ознаки складу певного злочину.

Кваліфікація, що міститься в постанові про порушення кримінальної справи, може бути визначена і при пред'явленні обвинувачення, якщо в процесі розслідування не будуть добуті нові дані, що обумовлять необхідність її зміни. За наявності ж таких даних відповідні зміни враховуються в постанові про притягнення як обвинуваченого. Тому до моменту пред'явлення обвинувачення слідчий повинен проаналізувати забрані докази щодо правильності тієї кваліфікації злочину, яка була визначена при порушенні кримінальної справи.

Наприклад, по справам про вбивство необхідно перевірити, чи встановлений наявними доказами в справі факт насильницького позбавлення життя людини, а по справах про розкрадання — наявність факту протиправного, умисного, неоплатного обернення у свою власність чужого майна. Звісно, ці відомості в момент пред'явлення обвинувачення не можуть бути вичерпними. Але сам факт злочинної події повинен бути незаперечно встановлений.

Як слушно зазначає Л. М. Карнєєва, потрібна певна сукупність даних, яка може бути визнана достатньою для висновку, що саме подія, яка розслідується, мала місце. Докази, що дають можливість відповісти на питання про наявність злочинної події, з приводу якої порушено кримінальну справу, в більшості випадків належать до ознак, які характеризують об'єкт та об'єктивну сторону злочину, що розслідується1.

Об'єкт злочинного діяння та ознаки, що його характеризують, важливо встановити не тільки для визначення кваліфікації злочину, у деяких випадках без цього неможливо встановити й особу, яка вчинила злочин. Відомо, наприклад, що по справам про вбивство докази, що характеризують особу потерпілого, зв'язки, характер взаємовідносин з людьми та його минуле часто є основою для попереднього висновку про суб'єкта злочину.

Щодо об'єктивної сторони діяння при визначенні підстав для пред'явлення обвинувачення необхідно з'ясувати: в чому конкретно полягало суспільно небезпечне діяння, час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину, шкідливі наслідки, а в деяких випадках і причинний зв'язок між діями особи і шкідливими наслідками, що настали.

Звісно, не кожна з перелічених обставин має однакове значення для пред'явлення обвинувачення по тому чи іншому виду злочину.

Докази, що характеризують факультативні ознаки об'єктивної сторони складу злочину, повинні бути зібрані до моменту пред'явлення обвинувачення у випадках, якщо це є кваліфікуючою ознакою.

Рішення слідчого про необхідність дослідження дій певної особи для встановлення в них ознак злочину, що розслідується, визначається наявністю в розпорядженні слідчого фактичних даних, достатніх для попереднього висновку про здійснення злочину саме цією особою. Але до моменту притягнення особи як обвинуваченого всі докази, які свідчать про вчинення злочину даною особою, повинні бути ретельно перевірені, а інші версії переконливо спростовані.

У ряді випадків особу, яка підлягає притягненню до кримінальної відповідальності, встановлюють одночасно з вирішенням питання про те, чи мало місце саме діяння. Наприклад, докази, які підтверджують, що дача хабара посадовій особі дійсно мала місце, як правило, безпосередньо вказують і на особу, яка цей хабар отримала.

Виконавця злочину важче виявити тоді, коли слідчий має лише непрямі докази, зв'язок яких з діянням, що розслідується, може бути встановлений лише шляхом їх зіставлення з іншими доказами при ретельному дослідженні та усуненні протиріч, що виникають.

Виявивши особу, яка підлягає притягненню як обвинувачений, слідчий повинен перевірити, чи містяться в її діях ознаки складу злочину і якого саме.

Обвинувачення повинно бути пред'явлено згідно з законом, який діяв під час вчинення злочину, за винятком, коли новий закон виключає караність діяння або пом'якшує покарання.

Оскільки обов'язковою умовою обгрунтованого притягнення як обвинуваченого є наявність в діях особи вини, то форма останньої в сукупності з іншими ознаками складу злочину визначає в ряді випадків і кваліфікацію діяння, що інкримінується цій особі. З'ясування суб'єктивної сторони злочину, що розслідується, є заключним моментом у встановленні наявності або відсутності ознак певного складу злочину в діянні, що вчинене конкретною особою.

Встановлюючи підстави, достатні для притягнення конкретної особи як обвинуваченого, слідчий повинен перевірити, чи немає обставин, які виключають кримінальну відповідальність цієї особи, зокрема:

— чи досягла особа, яка підлягає притягненню як обвинувачений, віку, з якого настає відповідальність за злочин, що інкримінується, а також чи осудна ця особа;

— чи немає вироку, що набрав сили і потім був скасований, ухвали або постанови суду про закінчення справи;

— чи не збігли строки давності кримінального переслідування;

— чи не скасовано застосування покарання за вчинене діяння актом амністії;

— чи не має в даному випадку місце необхідна оборона і крайня необхідність (статті 36 і 39 КК).

За наявності хоча б однієї із вказаних обставин слідчий не має права пред'явити обвинува-чення.

Отже, для притягнення як обвинуваченого слідчий повинен мати докази, що викривають дану особу у вчиненні злочину.

Такі докази повинні бути достатніми для того, щоб можна було пред'явити тій чи іншій особі обвинувачення. Але закон не визначає, що докази, які зібрані на досудовому слідстві, повинні бути достатніми для того, щоб вважати обвинуваченого винним, визнати його злочинцем. Притягненням особи як обвинуваченого досудове слідство не закінчується, а продовжується з участю обвинуваченого. Адже саме в цій частині досудового слідства здійснюється право обвинуваченого на захист, бо до притягнення як обвинуваченого немає обвинуваченого, а, отже, немає особи, якій закон надає це право.

Таким чином, притягнення як обвинуваченого не означає, що винуватість обвинуваченого повністю доказано, оскільки для самого слідчого притягнення як обвинуваченого не є кінцевим висновком про винуватість цієї особи. Обвинуваченого допитують, він дає свої пояснення, заперечення, клопотання та інше. Все це потребує подальшої перевірки, коли збираються нові докази, вивчаються нові факти, перевіряються інші версії, крім тієї, що міститься в постанові слідчого про притягнення як обвинуваченого. Як би рішуче слідчий не був упевнений у винуватості особи, що притягується або вже притягнута як обвинувачений, він повинен зробити всі висновки із положення закону, що не йому, а тільки суду належить право визнати обвинуваченого винним у вчиненні злочину. Отже, висновок слідчого про винуватість обвинуваченого — це тільки його думка, яка грунтується на доказах, а не офіційне, від імені держави, визнання обвинуваченого винним у вчиненні злочину1.

<< | >>
Источник: Коваленко Є. Г.. Кримінальний процес України: Навч. посіб. — К.: Юрінком Інтер,2004. — 576 с. 2004

Еще по теме § 1. Поняття і підстави притягнення особи як обвинуваче-ного:

  1. § 1. Поняття і підстави притягнення особи як обвинуваче-ного