<<
>>

§ 3. Способи збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел

Збирання доказів — необхідний елемент процесу доказування. У процесуальній та криміналістичній літературі по-різному визначається сутність збирання доказів. А. І. Вінберг визначає зміст цих понять як «сукупність дій зі знаходження, фіксації, вилучення та збереження різних доказів»2.

Хоч термін «збирання доказів» є процесуальним і прямо згадується в КПК (ст.

66), процесуалісти ним користуються значно рідше, ніж криміналісти, загалом оперуючи значно ширшим поняттям процесу доказування. М. С. Строгович зазначав, що процес доказування складається з розшуку доказів, їх розгляду та процесуального закріплення, перевірки та оцінки3.

1 Іщенко В. Поняття документа як джерело доказів у кримінальному судочинстві // Право України. — 1997. — № 2. — С 42—43.

2 Винберг А. Я. Криминалистика: Учебник. — М., 1959. — С. 51.

3 Строговяч М. С Курс советского уголовного процесса. — М., 1958. — С. 119.

136

На напіУ ДУМКУ» найбільш правильним є погляд М. С. Стро Збирання доказів — понят-тя комплексне. Воно дії 3 розгляду, процесуального закріплення та

оцінки. ..

Виявлені докази передбачають їх оцінку. Ця оцінка має

передній характер, бо остаточно судити про доказове начення факту можна тільки після його дослідження.

фіксація доказів — це закріплення доказів в установленому законом порядку. Кримінально-процесуальний закон передбачає як форми процесуального закріплення доказів складання протоколу, безпосереднє залучення доказів до справ, фотографування, складання планів та схем, моделювання та виготовлення копій. Доказами можуть бути тільки ті фактичні дані, що зафіксовані одним із зазначених способів.

Окрім надання виявленим фактам доказової сили фіксація доказів має на меті зберегти їх зміст, ознаки; вона є засобом збереження доказів для наступного дослідження, оцінки та використання в доказуванні.

Вилучення доказів має забезпечити можливість їх використання для доказування, приєднання їх до справи, а також служить засобом їх збереження для суду.

Збереження доказів полягає у застосуванні заходів, спрямованих на збереження самих доказів або їх доказових властивостей, а також має на меті забезпечити можливість використання їх у потрібний момент слідчим та судом.

Способи збирання доказів передбачені в ст. 66 КПК, в якій зазначено, що особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які перебувають в їх провадженні, мають право викликати в порядку, передбаченому КПК, будь-яких осіб як свідків і потерпілих для допиту або як експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, що можуть встановити необхідні в справі фактичні дані; вимагати проведення ревізій. Виконання цих вимог є обов'язковим для всіх громадян, підприємств, установ і організацій. Докази можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами та організаціями.

137

У передбачених законом випадках особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які перебувають в їх провадженні, мають право доручити підрозділам, що здій-снюють оперативно-розшукові заходи чи використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.

Отже, способами збирання доказів та їх джерел є слідчі та судові дії (допити, обшуки, огляди тощо), інші процесуальні дії (зокрема, вимога осіб і органів, які ведуть процес, пред'явити предмети і документи або провести ревізію), а також подання доказів (фактично — предметів і документів) з власної ініціативи учасниками процесу, іншими громадянами, підприємствами, установами, організаціями.

Серед способів збирання доказів та їх джерел слідчі та судові дії мають найбільшу питому вагу.

Вичерпний перелік таких дій дано в КПК. Це затримання і допит підозрюваного (статті 106 і 107), допит свідка (статті 167, 168, 303, 304 і 307), потерпілого (статті 171 і 308), обвинуваченого і підсудного (статті 143, 300 і 438), експерта (статті 201 і 311), очна ставка (статті 172, 173 і 304), ексгумація трупа (ч. 2 ст. 192), пред'явлення для впізнання (статті 174, 175 і 309), обшук, виїмка (статті 177—188), огляд (статті 190—192, 313—315), освідування (ст. 193), відтворення обстановки та обставин події (ст. 194), призначення експертизи (статті 196—203, 310 і 312) тощо.

Фіксація доказової інформації — складова частина провадження слідчих і судових дій зі збирання доказів та їх джерел — докладно врегульовано в КПК. Вона, як і провадження вказаних дій, є виключною компетенцією особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду. В необхідних випадках допомогу в цьому їм надають спеціалісти, перекладач і секретар судового засідання.

КПК містить вичерпний перелік способів фіксації доказів та їх джерел. Це складання протоколів слідчих дій, а в суді першої інстанції та апеляційному провадженні — протоколів судового засідання, винесення постанов особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором про приєднання до справи предметів і документів, застосування фото- і кінозйомки, звуко- і відеозапису, виготовлення планів, схем, зліпків і відбитків слідів (статті 85, 85і, 852, 114 КПК). Протокол може бути написаний від руки або за

138

могою машинопису чи комп'ютера. Для забезпечен-ДОП-ОГО повноти може бути застосова-но стенографування 1 б ст. 114 КПК). Розшифрований і надрукований на 4 тинці зміст сте-нограми є частиною протоколу. Сам сте-*аій запис за чинним КПК України до протоколу

не додається.

Протокол є основним, найбільш поширеним способом фіксації ходу і результатів слідчих і судових дій зі збирання і перевірки доказів. Доступаючись перед звуко- і відеозаписом, кіно- і фотозйомкою повнотою й точністю фіксації, протоколи все ж мають важливі позитивні якості: простота виготовлення, можливість фіксації лише даних і обставин, що мають відношення до справи, зорове сприйняття, і через те надійніше засвоєння записаного, краще забезпечення права учасників слідчих і судових дій робити зауваження і поправки до змісту і форми зафіксованого. Водночас звуко- і відеозапис, кінозйомка фіксують не лише результати, а й перебіг слідчих і судових дій і містять докладнішу інформацію. Тому застосування технічних засобів, і взагалі досягнень науки і техніки, в процесі кримінально-процесуального доказування повинно розширюватися, але, звичайно, в межах закону. Наприклад, при допиті заборонено застосування поліграфу, гіпнозу, наркотичних, психо-тропних речовин, які перетворюють допитуваного на безпорадний об'єкт маніпуляцій слідчих органів, паралізують його волю. Загальні вимоги, що визначають умови допустимості застосування в кримінальному процесі науково-технічних засобів і методів розслідування, такі: дії щодо застосування правомірні, вони передбачені законом і не суперечать йому; застосовувати їх можуть особи, спеціально на це уповноважені; можливість їх застосування безпосередньо визначається їх науковою обгрунтованістю, об'єктивністю і достовірністю одержуваних при цьому результатів, вони не повинні суперечити етичним нормам, принижувати гідність осіб, щодо яких застосовуються, їх застосування повинно відповідати вимогам безпеки1.

У КПК визначено науково-технічні засоби, що застосовуються для фіксації певних обставин, перебігу і резуль-

Говчаренко В. И. Использование данных естественных и технических наук в уголовном судопроизводстве. — К., 1980. — С. 94.

139

татів слідчих дій, і порівняно докладно регулюється порядок застосування трьох із них: звукозапису, кінозйомки і відеозапису. Однак з появою кожного нового технічного засобу постає питання про допустимість і правомірність його використання для фіксації доказів, обставин кримінальної справи. Тому є цілком слушними пропозиції сформулювати в КПК загальні норми про умови допустимості використання науково-технічних засобів і в шир-шому плані досягнень науки і техніки в кримінальному процесі. Однак не слід виключати вже наявні в КПК норми, що регулюють порядок застосування окремих технічних засобів і охорону прав особи при цьому, оскільки саме конкретні вказівки закону є важливими і реальними гарантіями додержання принципів кримінального судочинства.

Виготовлені під час провадження слідчої дії фотознімки, матеріали звуко- і відеозапису, кінозйомок, плани, схеми, зліпки та інші матеріали додаються до протоколу цих дії як такі, що пояснюють його зміст (ч. 4 ст. 85 КПК).

Згідно з кримінально-процесуальним законодавством зібрані по кримінальній справі ті чи інші фактичні дані (докази) повинні перевірити та оцінити орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд).

Перевірка фактичних даних (доказів) полягає в детальному дослідженні властивостей (ознак) кожного окремого доказу та його джерел, в підтвердженні чи, навпаки, в їх запереченні шляхом отримання нових матеріалів, а також у зіставленні всіх наявних по справі доказів та їх джерел з метою визначення їх дійсності1.

Деякі автори називають цей елемент доказування дослідженням доказів (іноді відносячи до нього і перевірку)2. Зустрічається також трактування перевірки доказів як одного з елементів їх оцінки. Є думка, що термін «дослідження доказів» вбирає в себе фактично всю доказову діяльність3.

1 Фаткуляин Ф. Н. Общие проблемы процессуального доказывания. Казань, 1973. — С. 127.

2 Белкин Р. С. Собирание, исследование и оценка доказательств. М., 1966. — С. 78.

3 Старченко А. А. Логика в судебном исследовании. — М., 1958. С. 203.

140

Відсутність єдиного погляду на таке важливе питання

альній теОрії доказів свідчить про його недостатнє

В чення і потребує чіткого визначення цього елемента

в цесу доказування, усвідомлення його поняття і змісту.

На наш погляд, ототожнення понять дослідження доказів та їх перевірки є не зовсім правомірним. Дослідження доказів — це отримання відповідним суб'єктом інформації» що міститься в них (фактичних даних), її сприйняття (приймання), переробка. Найпростішим способом дослідження є безпосереднє сприйняття суб'єктом інформації (отримання показань під час допитів свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених). У даному разі дослідження доказів збігається з його збиранням. Однак часто дослідження доказів вимагає застосування більш чи менш складних методів і способів (як, наприклад, при експертному дослідженні речових доказів), і тоді воно стає самостійним елементом процесу доказування.

На відміну від дослідження перевірка доказів — це діяльність, спрямована на підтвердження (заперечення) інформації, що міститься в них1. Перевірити доказ — означає зібрати дані, на основі яких можна зробити висновок про його достовірність та допустимість. Докази можуть бути перевірені тільки за допомогою інших доказів.

Отже, дослідження доказів є первинним і обов'язковим елементом після виявлення та закріплення доказів, необхідною й істотною передумовою їх подальшої перевірки. Перевіреною може бути тільки та інформація, яка отримана та є у розпорядженні органу дізнання, слідчого чи суду.

Через принципову різницю між дослідженням і перевіркою доказів, на нашу думку, доцільніше виділяти кожний з них у самостійний елемент процесу доказування.

Предметом перевірки доказів є, по-перше, встановлення достовірності (правдивості) інформації, що міститься в них і, по-друге, визначення їх допустимості. В ході перевірки можна прямо чи побічно підтвердити правильність доказової інформації, встановити справжність джерел цієї інформації, законність способів її отримання тощо.

' Фаткуллии Ф. Н. Общие проблемы процессуального доказывания. Казань, 1973. — С. 152.

141

Як правило, перевірка починається з визначення надійності джерел інформації по справі. Перш за все встановлюється, чи входить дане джерело фактичних даних до переліку, який міститься в процесуальному законі, і чи може воно згідно з цим бути джерелом доказів по кримінальній справі. Потім з'ясовуються умови формування доказів, з тим, щоб ці умови могли бути враховані при визначенні достовірності фактів, що перевіряються. Необхідно перевірити відсутність у свідків особистої зацікавленості у вирішенні справи, встановити компетентність експертів і спеціалістів тощо1.

Перевірка здійснюється у ході провадження слідчих дій, збирання інших доказів, що підтверджують чи заперечують доказ, який перевіряється.

Найважливішою складовою процесу доведення і пізнання істини в кримінальній справі є оцінка судових доказів. Вона невідривно пов'язана з усією процесуальною діяльністю слідчих органів і суду з доведення та виявлення обставин вчинення злочину. Це обумовлено тим, що докази оцінюють слідчі органи та суд протягом всього процесу слідства і вирішення справи, тобто у всіх випадках, коли вони з ними стикаються. Докази оцінюють при їх виявленні, закріпленні, перевірці, при доборі запобіжних заходів, на стадії передачі до суду та на інших стадіях процесу. Отже, оцінка доказів відбувається на всіх стадіях протягом всього процесу доведення, і відокремлюється тільки як логічна операція, коли на основі вже встановлених фактів виникає знання про обставини, що підлягають доведенню.

Оцінка доказів — одна з найважливіших проблем кримінального судочинства, «душа кримінально-процесуального доведення»2. Це цілком обгрунтоване визначення, оскільки оцінка доказів дозволяє слідчому і суду збагнути суть кримінальної справи, проаналізувати характер і причини злочину, пізнати факти об'єктивної дійсності, що стосуються злочинного вчинку, вирізнити ці факти як докази серед інших фактів, що не стосуються справи, відокремити істотні для справи обставини від неістотних, ви-

1 Хмыров А. А. Косвенные доказательства. — М., 1979. — С. 39.

2 Арсевьев В. Д. Вопросы общей теории судебных доказательств. — М., 1964. — С. 102.

142

кове від необхідного, і на основі дослідження цих фактів ПаДбити обгрунтовані висновки у справі. 3Р у літературі є дуже різні визначення поняття оцінки

доказів.

0ф, Пашкевич зазначає: «Оцінити докази — означає

визначити, наскільки точно встановлений кожен з них, у якому взаємозв'язку зі справою та іншими доказами він перебуває, який саме факт, що має значення для справи, він встановлює чи спростовує, і що означають у сукупності всі зібрані по справі докази»1. Це визначення охоплює практично всі елементи поняття оцінки доказів, проте і в ньому відсутня така важлива ознака, як допустимість доказів.

Кожний доказ по справі повинен бути оцінений щодо його допустимості, належності та достовірності. Оцінка доказу щодо його допустимості полягає у вирішенні питання, чи є даний доказ засобом встановлення обставин справи. Весь зміст даних, що створюють розслідувану справу, джерело, за допомогою якого ці дані було встановлено, компетентність особи, яка збирала ці дані, також мають бути оцінені щодо їх допустимості.

Процесуальна ж діяльність — це різні процесуальні дії органу дізнання, слідчого і суду зі збирання і закріплення доказів, і тому її не можна ототожнювати з розумовою діяльністю людини.

Розглядаючи питання оцінки доказів на стадії досудо-вого слідства, В. Б. Алексеев зазначає, що «під оцінкою доказів у наглядових (апеляційних) інстанціях ми розуміємо процес мислення суб'єктів наглядового судочинства, заснований на внутрішньому переконанні, ...правосвідомості і ... законі і спрямований на встановлення того, чи достатніми є докази, які містяться в матеріалах справи, і нові дані, розглянуті наглядовою інстанцією, для ви-знання рішення суду таким, що відповідає дійсності»2. Незважаючи на специфіку стадії апеляційного судочинства, навряд чи буде правильним звужувати оцінку доказів на цій стадії лише до з'ясування їх достатності.

1 Пашкевич П. Ф. Объективная истина в уголовном судопроизводстве. — м., 1961. — С. 59.

2 Алексеев В. В. Оценка доказательств в стадии надзорного производства. — М., 1971. — С. 27.

143

Отже, оцінка доказів охоплює досить широке коло питань про всю сукупність обставин, що вивчаються і становлять предмет доведення по справі. Виходячи з наведеного поняття, оцінку доказів можна визначити таким чином.

Оцінка доказів — це розумова діяльність слідчого, прокурора і судді, що здійснюється у певних логічних формах відповідно до закону і праворозуміння за їх внутрішнім переконанням, заснованим на всебічному, повному й об'єктивному аналізі всіх обставин справи в їхній сукупності, спрямована на встановлення достовірності та належності, допустимості й достатності доказів, їх взаємозв'язку і значення для вирішення питань, що становлять предмет доведення, і має на меті встановлення істини по справі.

Принципами оцінки доказів у кримінальному судочинстві є ті найважливіші положення процесуального права, що закріплені українським законодавством як основні начала діяльності органів дізнання, досудового слідства та суду при оцінці доказів і здійсненні правосуддя. До цих принципів належать: вільна оцінка наявних доказів; всебічність, повнота й об'єктивність оцінки доказів; оцінка доказів у сукупності.

Принцип вільної оцінки доказів полягає, насамперед, у тому, що під час оцінки доказів органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) вільні в своїх оціночних судженнях, у висновках, що робляться на основі дослідження і розгляду всіх обставин справи. Вони оцінюють всі наявні докази по справі вільно, за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на всій сукупності обставин справи, і не обмежені при оцінці ніякими формальними розпорядженнями. Цей принцип оцінки доказів полягає також у тому, що жоден доказ для суду, прокурора, слідчого та особи, яка провадить дізнання, не має наперед визначеної сили (ч„ 2 ст, 67 КІШ).

Закон не встановлює жодних формальних правил, які давали б підстави органу дізнання, слідчому, прокурору, судді чи судові, відповідно до якихось особливих якостей і властивостей, вважати один доказ достовірним, а інший навпаки — недостовірним, а вимагає в кожному окремому випадку ретельно перевіряти і встановлювати достовірність доказів, виходячи з обставин і особливостей кожної окремої особи. Тобто, наприклад, свідчення

144

• озрюваного чи обвинуваченого, у яких вони визнали п вину У вчиненні злочину, не є основними вирішаль-°В ми доказами. Переоцінка їх доказового значення, некритичне ставлення до них, як і до інших доказів, призводить до слідчих і судових помилок, прийняття хибних рііиень п0 спРавах> які необхідно замінити чи скасувати.

Найважливішим принципом оцінки доказів у кримінальному процесі є всебічна, повна та об'єктивна їх оцінка. Це положення закріплено вч. 1 ст. 67 КІШ. Цей принцип вимагає від органів дізнання, досудового слідства і суду виходити при оцінці доказів з об'єктивного, всебічного і повного розгляду всіх обставин справи, перевірки всіх можливих і передбачених версій, встановлення як обвинувальних, так і виправдувальних доказів, глибокого аналізу всіх наявних доказів. Однак практика свідчить, що цих вимог не завжди додержуються органи дізнання, досудового слідства і суду в своїй роботі, що часто призводить до серйозних порушень законності, до необгрунтованого засудження невинних.

Наприклад, вироком Харківського обласного (нині — апеляційного) суду ПІ. засуджений за крадіжки з магазинів у особливо значних розмірах, а також за інші злочини. Розглядаючи справу в ка-саційному порядку, судова колегія Верховного Суду України вирок скасувала, а справу направила на нове розслідування на основі порушення органами слідства і суду вимог ст. 22 КПК України. Оскільки досудове і судове слідство було проведено поверхово і частково, висновки суду про дове-дення вини засудженого викликають сумніви.

ПІ. визнаний винним у крадіжках на основі свідчень П. (також засудженого за крадіжки з магазинів) про те, що він вчинив ці злочини разом із ПІ., і свідчень останнього на досудовому слідстві, де він визнав себе винним у їх вчиненні. На судовому засіданні ПІ. заявляв, що на досудовому слідстві він обмовив себе під тиском незаконних методів його проведення певними посадовими особами, а свідчення П. є хибними. Ці свідчення ПІ. не було перевірено, не було дано їм оцінку й у вироку.

З актів судово-психіатричної експертизи випливає, що під час огляду ПІ. на запитання психіатра не відповідав і Що було помічено тремор усього тіла. Пізніше експерти-психіатри дійшли висновку, що у ПІ. на той час були

145

ознаки психічного захворювання у вигляді реактивного стану. З протоколів допиту ПІ. та інших слідчих дій дійсно видно, що його допитували, і обвинувачений визнав себе винним у крадіжках з магазинів, перебуваючи у цьому хворобливому стані. На судовому засіданні Ш. заявив, що не брав участі у крадіжках з магазинів райспоживкоопе-рапії і не міг вести крадену машину через травму руки. Для перевірки цих свідчень він просив перевірити в лікарні історію його хвороби, однак це клопотання суд відхилив як необгрунтоване.

Скасовуючи вирок і зазначаючи про необхідність нового розслідування справи, судова колегія вказала, що треба ретельно перевірити причетність III. до крадіжок, твердження останнього про те, що П. його обмовив і що на досудовому слідстві він визнав себе винним під впливом незаконних методів ведення слідчих дій, а також затребувати історію хвороби і призначити судово-медичну експертизу для перевірки того, чи міг III. за станом здоров'я вести вантажну машину1.

Принцип всебічної, повної та об'єктивної оцінки доказів зобов'язує слідство і суд додержуватися максимальної об'єктивності, не допускаючи жодної упередженості та тенденційності. Об'єктивність у кримінальному процесі є завданням здійснення правосуддя і зміцнення законності, важливою умовою пізнання істини і необхідною гарантією охорони інтересів громадян. Принцип об'єктивності при здійсненні правосуддя вимагає, щоб кожен, хто вчинив злочин, зазнав справедливої кари і щоб жоден безневинний не був притягнений до кримінальної відповідальності. Виходячи з цього, жодна людина не може бути визнана винною і засудженою, допоки її провину не встановлять на основі беззаперечних доказів по справі. Будь-які сумніви при доведенні провини, виходячи з презумпції невинуватості, що діє в нашому кримінальному процесі, тлумачаться на користь обвинуваченого. Закон покладає тягар доведення винуватості у вчиненні злочину на обвинувача і категорично забороняє перекладати такі обов'язки на обвинуваченого. Об'єктивність при здійсненні правосуддя виявляється в у тому, що обвинувальний вирок, згідно із законом, не може бути заснований на припущеннях і ухвалюється лише за тієї умови, якщо в ході судово-

1 Архівна справа Харківського апеляційного суду за 1999 р.

146

оозгляду вину підсудного у вчиненні злочину буде доведено.

Закон також забороняє органам слідства і суду домагайся свідчень від обвинуваченого шляхом насильства, погроз та інших незаконних засобів. Будь-яке відхилення від об'єктивності при оцінці доказів одних фактів і недооцінці інших, надання переваги одним доказам перед іншими, обвинувальний ухил у роботі слідчого і суду заважають встановленню істини, призводять на практиці до порушення законності, до винесення необгрунтованих і незаконних вироків.

Свого часу ще А. Ф. Коні зазначав, «що мета не може виправдовувати засоби, всіх цілей необхідно досягати лише моральними засобами та прийомами»1.

Важливе значення у кримінальному процесі також має принцип оцінки доказів у їх сукупності. Оцінити докази у їх сукупності — означає зробити висновки щодо того, наскільки вірогідним є кожний доказ, кожен факт, що має значення для справи, і як точно він підтверджує або заперечує, у якому взаємозв'язку перебуває з іншими доказами по справі, яке значення для справи має вся сукупність зібраних доказів. Однак цей найважливіший принцип оцінки доказів ще часто порушується у слідчій діяльності.

Важко погодитися з тими авторами, які вважають, що докази у сукупності оцінює лише суд до нарадчої кімнаті. Такий погляд, зокрема, висловлює Л. Т. Ульянова, яка зазначає, що про оцінку доказів у їх сукупності ми можемо говорити щодо оцінки, яку дають судді у нарадчій кімнаті при винесенні вироку2. Справді, оцінка доказів за сукупністю не виникає одразу. Вона формується в процесі дослідження всіх обставин, усіх доказів по справі. Але це зовсім не означає, що оцінка доказів за сукупністю відбувається лише в нарадчій кімнаті при винесенні вироку. І слідчий, висуваючи обвинувачення, і прокурор, затверджуючи обвинувальний висновок і передаючи справу до СУДУ, оцінюють всі зібрані по справі докази у сукупності. Якщо б вони не оцінювали доказів у сукупності щодо їх

1 КовиА. Ф. Собр. соч. — М., 1966. — Т. 4. — С. 433.

2 Ульянова Л. Т. Оценка доказательств в советском уголовном процессе. — м., 1965. — С. 113.

147

достовірності, вони були б позбавлені можливості винести правильне рішення про дове-дення чи недоведення обвинувачення, про завершення слідства по справі чи про вчинення додаткових слідчих дій. Отже, докази оцінюються на всіх стадіях кримінального процесу, протягом всього процесу дослідження фактичних обставин справи: на до-судовому слідс-тві при попередньому розгляді справи суддею, при розгляді справи по суті судом першої інстанції, при перегляді вироку чи судового рішення вищим судом в апеляційному чи ка-саційному порядку.

У розгляді сутності оцінки доказів важливим є питання про суб'єктів оцінки доказів. Чинне кримінально-процесуальне законодавство передбачає, що докази оцінює не лише суд, а й інші органи правосуддя, а саме — орган дізнання, слідчий, прокурор, відповідно до тих завдань, які вони вирішують на тій чи іншій стадії процесу. Закон точно розмежовує компетенцію зазначених органів, визначаючи ті завдання, процесуальні форми діяльності, виходячи з яких кожен орган держави в межах своєї компетенції оцінює докази для винесення відповідного рішення по справі. Важливо підкреслити, що посадові особи, які послідовно формують оцінку доказів на різних стадіях процесу, не залежать одна від одної, і тому сутність і результати цієї оцінки визначаються лише обставинами справи, вимогами закону та їх внутрішнім переконанням. Разом з тим, діяльність всіх органів, які оцінюють докази, тісно пов'язана між собою єдиною метою, спільними завданнями, які вони покликані вирішувати при здійсненні правосуддя. Хоч докази оцінюють різні органи, оцінка цих доказів, як розумова діяльність, являє собою єдиний безперервний комплекс пізнання істини, що готується на всьому шляху дослідження обставин справи на досудовому і судовому слідствах і закінчується, за загальним правилом, винесенням вироку чи судового рішення.

Докази оцінюють й інші учасники процесу: обвинувачений, захисник, потерпілий, а також цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники. Закон встановлює процесуальні форми, використовуючи які учасники судочинства, що захищають у кримінальній справі свої або представницькі інтереси, мають право (але не зобов'язані) здійснювати оцінку доказів; до їх числа на-

148

ять: клопотання про витребування доказів і про до-яення досудового і судового слідства; пояснення об-П нуваченого по суті обвинувачення і щодо наявних у ВИраві доказів; висту-пи в судових дебатах і репліках; останнє слово підсудного; надання суду письмових про-позицій щодо бажаного вирішення справи; висновок державного обвинувача в суді; каса-ційні скарги і подання. Однак у літературі є думка, що суб'єктами оцінки доказів не мо-жуть виступати інші учасники процесу, крім особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді (суду)- Наприклад, І. І. Мухін у своїй праці зазначає: «Разом з тим всі ці особи не виступають суб'єктами оцінки доказів не лише тому, що закон не зобов'язує їх оцінювати докази, а й тому, що оцінка доказів цих учасників процесу за своєю суттю і за своїми юридичними наслідками істотно відрізняється від оцінки доказів, яку чинить суд, слідчий, прокурор і органи допиту... За правильність і обгрунтованість цих рішень зазна-чені органи несуть відповідальність... Оцінка ж доказів не спричиняє для них ніякої відпо-відальності за ті висновки, які вони виносять по справі»1. Навряд чи такий погляд можна визнати правильним, а аргументи про те, що для інших учасників процесу процес дове-дення є необов'язковим і результати оцінки можуть не спричинити юридично значущих наслідків, переконливими, оскільки автор змішує поняття «розумова діяльність з оцінки доказів» і «процесуальне значення результатів».

Звичайно, лише оцінка доказів, проведена органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею (судом), безпосередньо визначає зміст процесуальних рішень, оскільки вони зобов'язані керуватися при оцінці доказів законом і правосвідомістю, тоді як інші учасники процесу можуть, але не зобов'язані, керуватися при оцінці доказів зазначеними критеріями. Правосвідомість обвинуваченого чи потерпілого може не зовсім відповідати суспільним інтересам — ці особи можуть підходити до оцінки доказів з неправильними критеріями. Але все ж таки вони мають право оцінювати докази на власний розсуд і подавати слідчому та СУДУ свої міркування. Особи, які беруть участь у справі,

МухявИ. И. Объективная истина и некоторые вопросы оценки судебных доказательств при осуществлении правосудия. — Л., 1971. — С. 53.

149

можуть погоджуватися чи не погоджуватися з оцінкою доказів, визначеною процесуаль-ними актами, а також оцінювати її правильність у визначеному законом порядку, але доки ці акти не відмінено, вони обумовлюють рух процесу від стадії до стадії і підлягають ви-конанню. Отже, оцінка доказів слідчим, прокурором, судом тягне за собою певні правові наслідки. На відміну від неї, оцінка доказів учасниками процесу, які захищають власні чи інтереси інших осіб, має на меті переконати слідчого, прокурора чи суд в істинності ви-сновків відповідного учасника процесу. Лише в цьому значенні вона може впливати на наслідки процесу.

<< | >>
Источник: Коваленко Є. Г.. Кримінальний процес України: Навч. посіб. — К.: Юрінком Інтер,2004. — 576 с. 2004

Еще по теме § 3. Способи збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел:

  1. § 1. Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Предмет доказування
  2. § 3. Способи збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел
  3. §1. Криміналістична тактика як розділ науки криміналістики
  4. §2. Структура методики розслідування злочинів окремого виду
  5. §2. Особливості порушення кримінальних справ за ознаками крадіжки і початкового етапу розслідування