13. Метафізичні вчення у західноєвропейській філософії ХVІІ ст.
Сімнадцяте століття - період становлення капіталізму і початку буржуазних революцій. Своєрідність Нового часу визначалася промисловою і науковою революціями. Вираженням духу перетворень Нового часу стали філософські системи Рене Декарта, Бенедикта Спінози, Томаса Гоббса, Готфрида Вільгельма Лейбніца.
Величезний вплив на формування філософської картини світу зробили відкриття, що склали зміст наукової революції XVI - XVII вв. , в результаті яких виникло нове природознавство. Серед цих відкриттів передусім слід виділити розробку геліоцентричної картини світу Миколою Коперником і підведення твердого фундаменту під астрономію, обгрунтування нових методів наукового дослідження Галилео Галілеєм, основоположником наукового природознавства. Значення його творчості полягає у вивченні універсального механічного руху, яке можна описати математично. Галілей стверджував, що філософія природи написана на мові математики. Математика виражає природний порядок Всесвіту, однорідний по своїй матеріальній суті і за законами єдиного механічного руху. Роботами Галілея починається епоха експериментального природознавства.Філософія активно брала участь в розвитку нової науки. Творчість Ф. Бэкона, Р. Декарта, Би. Спінози, Г. В. Лейбніца і інших філософів XVII ст. сприяло розвитку природознавства. Такі мислителі, як Р. Декарт і Г. В. Лейбніц, були не лише філософами, але і видатними ученими свого часу. Але філософія, в протилежність експериментальному, емпіричному (досвідченому) природознавству продовжує будувати метафізичні, умоглядні системи, які набувають в 17 столітті нового характеру, - раціоналістична, прагнення математично струнко і логічно послідовно обгрунтувати нове знання.
Починається метафізики нового часу з Рене Декарта (1596-1650). Сама філософська система Декарта є яскравим зразком раціоналістичного методу пізнання, оскільки усі філософські твердження виводяться їм раціонально - дедуктивним шляхом з єдиного основоположення, з мислячого суб'єкта.
Центральним поняттям раціоналістичної метафізики є поняття субстанції (лат. substantia - суть, щось, що лежить в основі). Положення "мислю, отже, існую" є з'єднанням двох відповідних ідей : "Я мислю" і "Я існую". З положення "Я мислю" витікає, що "Я" є щось мисляче, щось духовне, або душа в термінології Р. Декарта. Душа є деякою непротяжною суттю або субстанцією Власна душа людини є першим предметом його пізнання. У душі містяться ідеї, одні з яких придбані людиною в ході його життя, інші ж є природженими. Декарт вважає, що основні розумні ідеї душі, головна з яких - ідея Бога (інші - ідеї чисел і фігур), не придбані, а природжені. А оскільки людина має ідею Бога, то предмет цієї ідеї існує.Філософія Р. Декарта дістала назву дуалістичною, оскільки в ній постулируется існування двох субстанцій - матеріальною, яка має протяжність (подільністю до безкінечності), але не має мислення, і духовною, яка має мислення, але не має протяжності. Ці дві незалежні одна від однієї субстанції, будучи продуктом діяльності Бога, з'єднуються в людині, яка може пізнати і Бога, і створений ним світ. визначає субстанцію як річ, яка не має потреби для своє го існування ні в чому, окрім самої себе.
Матеріальну субстанції, головним атрибутом якої є протяг Декарт ототожнює з природою, а тому з повною підставою заявляє, що усе в природі підкоряється чисто механічним законам, які можуть бути відкриті за допомогою математичної науки механіки. З природи Декарт, так само як і Галилеи, повністю виганяє поняття мети, на якому грунтувалася арістотелівська фізика, а також космологія і відповідно поняття душі і життя, центральні в натурфілософії епохи Відродження. Саме у XVII столітті формується та механістична картина світу, яка складала основу природознавства і філософії аж до початку XIX століття.
Дуалізм субстанцій дозволяє, таким чином, Декарту створити матеріалістичну фізику як вчення про протяжну субстанцію і ідеалістичну психологію як вчення про субстанцію мислячої.
Сполучною ланкою між ними опиняється біля Декарта бог, який вносить в природу рух. До Декарта ніхто не зважився ототожнити природу з протягом, тобто з чистою кількістю. Не випадково саме Декартом в найбільш чистому виді було створено уявлення про природу як про гігантську механічну систему, що приводиться в рух божественним "поштовхом".В протилежність раціоналістичній метафізиці Декарта принципи емпіризму (у основі знання і пізнання - досвід), проголошені Ф. Бэконом, отримали свій подальший розвиток у англійського матеріаліста Томаса Гоббса (1588-1679). Гоббс - класичний представник номіналізму; згідно з його вченням, реально існують тільки одиничні речі, а загальні поняття суть лише імена речей. Всяке знання тому має своїм джерелом досвід; тільки один рід досвіду, по Гоббсу, є сприйняття, або первинне знання, а інший - знання про імена речей. Джерело цього другого досвіду - розум, який зводиться, таким чином, до здатності іменування речей і зв'язування імен, тобто правильною вживання слів. Предметом філософії Гоббс вважає тіло, виникнення якого ми можемо осягнути за допомогою наукових : понятті. Що ж до духовних субстанції, то, навіть якщо б вони і існували, вони були б непізнанні. Але і само існування їх Гоббс заперечує, оскільки не визнає безтілесних духів. "Під словом дух ми розуміємо природне тіло, до того тонке, що воно не діє на наші почуття, але заповнюючий простір. . ".
Критикуючи вчення Декарта про природжені ідеї, Гоббс в той же час не приймав і поняття субстанції - не лише духовною, але і матеріальною: такий логічний вивід з передумов номіналізму, що виявився одним з джерел механістичного матеріалізму XVIII століття.
На відміну від дуалістичної філософії Р. Декарта, філософія б. Спінози (1632 - 1677) носить моністичний (що об'єднує) характер, будучи вченням про єдину усеосяжну субстанцію, яка є усе, як і усе є субстанція. Субстанція для б. Спінози - безпосередньо дане, суть якого містить в собі необхідне існування.
Субстанція для свого існування не потребує ні чого іншого, вона є причина самій себе. Визначивши субстанцію як причину самій себе і виходячи з цього основного критерію, Би. Спіноза виводить і усі інші властивості субстанції : вічність в часі і її нескінченність в просторі.Так збагнута субстанція є те, що називають природою або Богом. Би Спіноза відходить від ортодоксальних релігійних поглядів. Його світогляд носить пантеїстичний характер, тобто Бог як би розчиняється в природі, яка є вічне творче начало. Тільки природа в цілому, або субстанція, існує необхідно, тільки її суть включає існування. Уявлення про злиття бога і природи, яке лежить в основі вчення Спінози, є продовженням тієї традиції, яка була намічена у Миколи Кузанского і розгорнута у Джордано Бруно.
Містячи причину свого буття в собі, субстанція має нескінченну безліч атрибутів або сутнісних властивостей. Субстанція одна, але атрибути, якості, що виражають її суть, і способи, за допомогою яких вона виражає своє буття, бесчисленны. Людина пізнає субстанцію через два її атрибути - протяжність і мислення. Він може тільки осягнути, але не змінити, хід світового процесу, щоб погодити з ним своє життя і свої бажання ("свобода є пізнана необхідність"). У цьому - відома близькість спинозовского світогляду вченню стоїків. "Не сміятися, не плакати, не проклинати, а розуміти", - ось максима спинозовской етики.
Готфрид Вільгельм Лейбніц (1646-1716) відкинув як дуалістичне трактування буття Р. Декарта, так і моністичне вчення про субстанцію б. Спінози. Він протиставив їм плюралістичну концепцію буття як сукупності безлічі субстанцій - монад (від греч. монас - одиниця, єдине). Тим самим Лейбніц спробував провести в раціоналістичній метафізиці XVII століття висхідне до Арістотеля номиналистическое уявлення про реальність тільки одиничного. Згідно з Лейбніцом, субстанція як початковий початок усього сущого повинна мати абсолютну простоту і неподільність, а тому не може бути складною, оскільки складна субстанція залежала б від простих; субстанція не може бути і протяжною унаслідок нескінченної подільності простору.
Філософ приходить до висновку про існування безлічі простих субстанцій. Монади, в представленні Лейбніца, - це і є прості неділимі субстанції, "істинні атоми природи", які на відміну від атомів старогрецьких мислителів мають не тілесну, а духовною природою.
З простоти монад витікає та обставина, що вони не змінюються без своєї внутрішньої необхідності під впливом інших монад. Кожна монада є деяким замкнутим світом, відбиваючи при цьому в собі увесь світовий лад. Для подолання ізольованості монад Лейбніц вводить принцип передвстановленої гармонії, витікаючий від Бога, який забезпечує внутрішній порядок всього світу монад. Монади як субстанції вічні і незнищувані, вони не можуть виникнути або загинути природним чином. Виникають монади з безперервних випромінювань божества і можуть бути знищені лише надприродним шляхом. Будучи духовними сутями, що знаходяться в діяльному стані, монади мають власну визначеність, що відрізняє їх один від одного. Раціоналізм у вченні Г. Лейбніца про монади виразився в тому, що осягнути монади можна тільки розумом.
Діяльність монад, по Лейбніцу, виражається в безперервній зміні внутрішніх станів, яке ми можемо спостерігати, споглядаючи життя власної душі. Наділяючи монади потягом і сприйняттям, Лейбніц мислить їх по аналогії з людською душею. Якщо Декарт жорстко протиставив розум як неделимое усій іншій природі, то Лейбніц, навпаки, вважає, що неділимі монади складають суть усієї природи. Монади по своєму рангу розрізняються залежно від того, якою мірою їх діяльність стає ясною і виразною, тобто переходить на рівень усвідомленої. У цьому сенсі монади складають як би єдині сходи живих істот, нижчі сходинки яких утворюють мінерали, потім - рослини, тварини, нарешті, людина; на вершині сходів Лейбніц поміщає вищу монаду - бога. Зростання міри свідомості або розумності - ось Лейбницев критерій для визначення міри розвиненості монади.
Лейбніц є також одним з перших філософів Нового часу, який розділяв принципи деизма (від латів. deus - бог). Деизм відкидає ідею повсюдного і повсякденного втручання бога в життя природи і суспільства, не заперечуючи існування самого бога. Бог розглядається лише як першопричина, як творець світу, що повідомив світу закони, діючі в наступному часі самостійно. По Лейбніцу, Бог, створивши найкращий зі всіх можливих світів, і встановивши в нім спочатку гармонію між безліччю існуючих субстанцій - монад, більше не втручається в справи цього світу, який від цього не стає менш досконалим.