48) Пізнаваність світу і його законів. Агностицизм.
Агностици?зм (грец. a — «не, без», грец. γνώσις — «знання, пізнання») — філософська установка, відповідно до якої неможливо однозначно довести відповідність пізнання дійсності, а отже — вибудувати істинну всеосяжну систему знання.
Агностицизм (грец. α-γνωστικισμός — від гностицизм (див. гнозис)) — філософський погляд, який доводить, що істинне значення певних тверджень — особливо метафізичних тверджень щодо теології, життя після смерті, або існування Бога, богів, божеств, або навіть об'єктивної дійсності — не осягається або, залежно від форми агностицизму, не може бути в сутності осягнене через природу суб'єктивного досвіду, сприйнятого індивідом.
Виростає з античного скептицизму і середньовічного номіналізму. Питання про пізнаванність об'єктивного світу і його закономірнос є одним з корінних питань філософії. Це врешті-решт питання про те, як відносяться наші думки до навколишнього світу, чи здатне наше мислення правильно відображати явища об'єктивного світу. Саме це філософське питання як ніяке інше органічно пов'язане з практичною діяльністю людини, з необхідністю пояснювати явища природи і суспільства. Наука, яка вивчає сутність знання, закономірності його функціонування і розвитку, називаєтьсятеорією пізнання, або гносеологією. Основною проблемою гносеології є проблема відносин об'єкта пізнання - навколишнього світу і суб'єкта пізнавальної діяльності - людини.
Питання про пізнаванність світу виникло на найранніших ступенях розвитку суспільства. Первісна людина цікавилась тим, що являють собою навколишні її предмети, які сили керують ними, які причини лежать в основі різних природних явищ. В античності центральною в теорії пізнання була проблема співвідношення думки і знання, істини і помилки. Виходячи з того, що знання - це своєрідна копія предмета, антична філософія насамперед цікавилася процесом, який опосередковував переведення предмета у стан знання.
Теза про єдність знання і предмета при цьому специфічно узгоджувалася з нерозумінням активності суб'єкта в процесі пізнання: істина може бути тільки "даною" суб'єкту; усі продукти його пізнавальної діяльності -лише хибна, помилкова думка. Багато геніальних думок з питань пізнання світу висловлював Арістотель, "знати" для нього означає "знати перші причини, або елементи" речі. Вищі принципи (бсче ) науково-філософського знання, як вважав мислитель, бездоказові і пізнаються безпосередньо інтелектуальною інтуїцією або (частково) - шляхом індукції (ербгоге ). Знання універсалів не є вродженим, бо вони постійно "вбачаються" на ступенях пізнання: відчуття, пам'ять, досвід, наука. В ажливий крок у розвитку теорії пізнання було зроблено європейською філософією XVII - XVIII ст. , головними для якої були проблеми зв'язку "Я" і зовнішнього світу, зовнішнього і внутрішнього досвіду. У цей період на противагу середньовічній схоластиці гносеологічна проблематика займала центральне місце у філософії, робилися спроби пошуку абсолютно вірогідного знання, яке було б вихідним пунктом і одночасно граничною основою усієї сукупності знань. Френсіс Бекон, наприклад, розробив докладну класифікацію наук, дав типологію помилок (ідоли розуму), обгрунтував емпіричний метод і описав різні види дослідного пізнання, різні модифікації експерименту, сформулював індукцію як метод дослідження природних явищ. Англійський філософ-просвітникДжон Локк розробив емпіричну теорію пізнання. Він доводив, що не існує вроджених ідей і принципів - ні теоретичних, ні практичних (моральних), включаючи ідею Бога, а все людське знання походить з досвіду - зовнішнього (відчуття) і внутрішнього (рефлексії). Метод пізнання у Гоббса являє собою поєднання раціоналізму з номіналізмом. Перехід від одиничного до загального, від чуттєвого сприймання до понять відбувається у Гоббса на підґрунті номіналістичної концепції, згідно з якою загальні поняття - лише "імена". Гоббс розрізняв два методи пізнання - логічну дедукцію механіки і індукцію емпіричної фізики.Фоєрбах, відстоюючипринципову можливість пізнання світу, довів, що для людського пізнання не існує ніяких нездоланних перешкод, що в людини якраз стільки органів чуття, скільки необхідно для пізнання світу і його цілісності. Він вважав вищим ступенем пізнання, в ході якого розкриваються внутрішні закономірності об'єктивного світу, абстрактне мислення людини. У філософській системі Канта вперше здійснено спробу побудувати таку теорію пізнання, яка була б цілком залежна від будь-яких припущень про реальність. Кант стверджував залежність реальності від самого пізнання: об'єкт, за Кантом, існує сам по собі лише у формах діяльності суб'єкта. Після Канта німецька класична філософія намагалася подолати розрив гносеологічної і онтологічної проблематики. Підкреслюючи взаємозв'язок суб'єкта і об'єкта, Гегель показав безпідставність їх метафізичного протиставлення. За Гегелем, суб'єкт і об'єкт тотожні, бо підґрунтя діяльності становить саморозвиток абсолютного духу, котрий є абсолютним суб'єктом, який має об'єктом самого себе.