<<
>>

Реорганізація товариств з обмеженою відповідальністю: юридичні ризики

1. Загальні зауваження щодо змісту категорії реорганізації юридичних осіб

Традиційно у правовій площині ризик визначається як об’єктивна категорія, зміст якої полягає в можливості настання невигідних наслідків.

При цьому юридичні ризики складають особливу групу ризиків. Їх сутність становить можливість настання таких невигідних наслідків, які полягають у завданні шкоди правам та/або законним інтересам суб’єкта права чи у створенні загрози настання такої шкоди. Переважно відповідна група ризиків пов’язана з недосконалістю правового регулювання тих чи інших суспільних відносин або практики застосування відповідних правових норм. Зазначене є цілком справедливим для ситуації, що склалася в українському правовому полі щодо врегулювання відносин із приводу реорганізації юридичних осіб, адже найбільші ризики створює саме фрагментарність, суперечливість та небездоганна юридична техніка викладення відповідних законодавчих норм.

У Цивільному кодексі України (далі - ЦКУ) до 19.12.2011р.7 не використовувався термін «реорганізація» як узагальнююче позначення припинення юридичної особи з правонаступництвом. З цієї дати положення ч. 1 ст. 104 ЦКУ про те, що юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації, розвиваються приписами ч. 3 ст. 105 ЦКУ, згідно з якими комісія з припинення юридичної особи може існувати або як ліквідаційна комісія, або як комісія з реорганізації. При цьому питання виділу врегульовано окремо у ст. 109 ЦКУ. Процедурні аспекти реорганізації повною мірою стосуються виділу (за деякими визначеними законом винятками). [17]

Крім того, у низці законодавчих актів України, прийнятих після набрання чинності ЦКУ, застосовується конструкція реорганізації юридичної особи з ужиттям відповідної термінології (хоча й не завжди послідовно).

Натомість вітчизняна цивілістична доктрина з питань правонаступництва вже досить давно звертала увагу на необхідність розмежування наступництва:

а) в окремих правах та обов’язках (сингулярного правонаступництва), б) в усій сукупності прав та обов’язків (універсального правонаступництва) та в) в окремих стійких сукупностях прав та обов’язків, у тому числі виділених з усієї сукупності прав та обов’язків, належних правонадавачу[18]. Останній різновид правонаступництва, продовжуючи термінологічну аналогію з сингулярним та універсальним правонаступництвом, можна було б визначити як часткове або парцелярне.

2. Проблемні питання визначення форм реорганізації ТОВ (проблема перетворення)

Реорганізація ТОВ може бути здійснена шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення, останнє з яких має найбільш спірний зміст серед усіх конструкцій реорганізації.

У найзагальнішому вигляді перетворення ТОВ може бути визначене як вид його реорганізації, що передбачає зміну організаційно-правової форми ТОВ (правопопередника) з переданням усього його майна (прав та обов’язків) та особистих немайнових прав новій юридичній особі (правонаступнику), яка утворюється в результаті перетворення.

У науково-практичній літературі останніх років зустрічається твердження, що перетворення не призводить до припинення юридичної особи, адже остання при цьому продовжує існувати як така, а змінюється лише її організаційно-правова форма. Втім, така позиція не лише суперечить чітким і недвозначним приписам ЦКУ, які визначають перетворення як спосіб припинення юридичної особи з правонаступництвом (ч. 1 ст. 104, ст. 108), а є неточною й по суті. Дійсно, у ч. 1 ст. 80 ЦКУ прямо і недвозначно вказується, що юридична особа є організацією. У свою чергу, організація є певним соціальним утворенням, тобто системою істотних соціальних зв’язків, через які люди чи їх групи об’єднуються для досягнення поставлених цілей в єдине структурно та функціонально диференційоване соціальне ціле.

Зазначене у площині цивільного права знаходить своє вираження у такій класичній ознаці юридичної особи, як організаційна єдність - здатність виступати у цивільному обороті як єдине ціле. При цьому організаційна єдність юридичної особи - це сплав більшої чи меншої кількості певних соціальних зв’язків, конкретні суб’єкти яких можуть змінюватися за незмінності їхніх функціональних ролей. Отже, зворотним боком організаційної єдності виступає структурна та функціональна диференціація внутрішніх зв’язків юридичної особи. Причому деякі з цих зв’язків (щодо організації управління, щодо статусу учасників (членів), щодо майнової основи діяльності тощо) є настільки істотними з позицій закону, що та чи інша передбачена законодавством модель їх поєднання та взаємодії, модель взаємного «розташування» суб’єктів у цих зв’язках стає відносно імперативною - тобто можливо обрати ту чи іншу модель, але, обравши її, слід підпорядковуватися приписам закону щодо неї[19]. Організаційно-правова форма юридичної особи саме і є такою моделлю, законодавчо визначеною моделлю структурної та функціональної диференціації організаційної єдності юридичної особи.

Зважаючи на наведене, зміна організаційно-правової форми такої юридичної особи, як ТОВ, не може бути охарактеризована як «просто» порівняно другорядна зміна його правового статусу на кшталт створення чи ліквідації філіалу, представництва чи якогось органу управління. Навпаки, зміна організаційно-правової форми (перетворення) ТОВ означає, що в результаті цього процесу повністю знищується структура реорганізовуваної юридичної особи і створюється нова структура за іншою моделлю, з іншими істотними соціальними зв’язками, з іншим набором та характером функцій її складових. За таких умов ТОВ, що реорганізується, позбавляється організаційної єдності, одразу ж набуваючи її знову як нова за структурно-функціональною моделлю юридична особа. Тому законодавець цілком обґрунтовано визначає перетворення як один зі способів припинення юридичної особи з правонаступництвом (ч.

1 ст. 104, ст. 108 ЦКУ).

Оскільки ЦКУ та інші акти цивільного законодавства не містять легального визначення організаційно-правової форми, а ч. 1 ст. 83 ЦКУ недвозначно закріплює відкритий перелік організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права, на практиці можуть виникнути складності у визначенні того, чи змінюється організаційно-правова форма ТОВ внаслідок певних процедур. Для більш-менш задовільного вирішення цього питання слід керуватися Державним класифікатором ДК 002:2004 Класифікація організаційно-правових форм господарювання, затвердженим наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28.05.2004 № 97. При цьому відсутність державної реєстрації цього наказу у Міністерстві юстиції України в судовій практиці не вважається перешкодою для його застосування при вирішенні спорів (див., наприклад, ухвалу ВАСУ від 15.05.2007 у справі № 6/32[20] та постанову ВГСУ від 11.05.2006 у справі № 8/840[21]). Зазначене повністю знімає (принаймні з позицій практики) питання щодо того, чи є перетворенням зміна ТОВ на, наприклад, командитне або акціонерне товариство в межах загальної форми господарських товариств.[22]

3. Склад етапів процедури реорганізації.

Ініціювання реорганізації

Процедура реорганізації ТОВ (як і будь-якої юридичної особи) незалежно від форми такої реорганізації складається з чотирьох етапів:

а) Етап ініціювання реорганізації - на цьому етапі уповноважені за законом чи відповідно до статуту ТОВ особи (учасники) або органи приймають рішення про його реорганізацію та створюють спеціальний орган для здійснення відповідних заходів.

б) Етап здійснення реорганізаційних заходів - на цьому етапі створений на попередньому етапі спеціальний орган повністю або частково (відповідно до змісту рішення про реорганізацію) інвентаризує майно, права та обов’язки ТОВ, що реорганізується, виконує визначені законодавством та рішенням про реорганізацію інформаційні та інші обов’язки, вирішує претензії кредиторів, вчиняє інші дії, необхідні для проведення реорганізації відповідно до законодавства та рішення про реорганізацію.

в) Етап складання і затвердження підсумкового документа з реорганізації - на підставі даних, отриманих на попередньому етапі спеціальним органом, уповноваженим на здійснення реорганізаційних заходів, складається ним та належним чином оформлюється підсумковий документ з реорганізації ТОВ (роздільний (передавальний) акт (баланс)), який подається на затвердження і затверджується органом, який прийняв рішення про реорганізацію.

г) Етап державної реєстрації - на цьому етапі здійснюється державна реєстрація юридичних осіб, створених у результаті реорганізації ТОВ, та державна реєстрація припинення останнього.

Для характеристики етапу ініціювання реорганізації ТОВ ключове значення має питання про органи та особи, уповноважені приймати рішення про його реорганізацію.

За змістом ч. 1 ст. 106 та ч. 2 ст. 109 ЦКУ рішення про реорганізацію юридичної особи може бути прийняте: а) учасниками юридичної особи; б) органом юридичної особи, уповноваженим на це установчими документами; в) судом; г) відповідним органом державної влади.

У випадку прийняття рішення про реорганізацію учасниками або органом ТОВ така реорганізація є добровільною. Якщо ж рішення про реорганізацію приймається судом або відповідним органом державної влади, йдеться, за загальним правилом, про примусову реорганізацію. Примусова реорганізація за змістом ч. 1 ст. 106 ЦКУ допускається лише у випадках, передбачених законом. Причому термін «закон» вживається у сенсі «нормативно-правовий акт, що має юридичну силу закону України» (абз. 2 ч. 2 ст. 4 ЦКУ).

Наявність учасників як суб’єктів корпоративних правовідносин є характерною для товариств (абз. 1 ч. 2 ст. 83 ЦКУ). При цьому учасники товариства у процесі управління ним об’єднані в організаційно оформлений орган товариства - загальні збори учасників (ч. 2 ст. 97 ЦКУ). Через це виникає слушне запитання: чи може рішення про реорганізацію ТОВ прийматися саме його учасниками як такими, а не загальними зборами, в яких беруть участь ці ж учасники? Вважаємо, що на це запитання слід відповісти негативно, адже загальні збори учасників ТОВ є його вищим органом управління (ст.

145, ст. 151 ЦКУ), до компетенції якого віднесені ці питання

Отже, учасники ТОВ в аспекті здійснення управління ним завжди об’єднані в певний орган - загальні збори. Чітке ж розмежування у ч. 1 ст. 106 ЦКУ повноважень на прийняття рішення про реорганізацію юридичної особи її учасниками та уповноваженим на це установчими документами органом слід пояснювати так, що термін «учасники» у цій нормі вжито у ширшому, ніж його буквальний зміст, сенсі - на позначення власне не організованих у загальні збори учасників юридичної особи (з урахуванням принципової можливості такого випадку за приписами спеціального законодавства в силу невичерпного переліку організаційно-правових форм юридичних осіб у ч. 1 ст. 83 ЦКУ), а також інших осіб з вирішальним впливом. Учасники ж ТОВ поза загальними зборами як формою їх участі в управлінні ним не можуть приймати рішення про його реорганізацію.

Положення ч. 1 ст. 106 ЦКУ (з урахуванням приписів ч. 2 ст. 109 ЦКУ) визначають, що реорганізація юридичної особи може бути здійснена, зокрема, за рішенням органу такої юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами. Разом з тим, ґрунтуючись у вирішенні розглядуваного питання переважно на приписах установчих документів юридичної особи, не слід забувати, що повноваження певних органів для істотної частини організаційно-правових форм юридичних осіб (в тому числі й щодо права приймати рішення про реорганізацію) визначені законодавчо і в більшості таких випадків відповідні норми закону є абсолютно імперативними й не можуть бути змінені у бік обмеження приписами установчих документів юридичної особи. Зазначене є цілком справедливим і для ТОВ, але слід мати на увазі, що за змістом п. «ї» ч. 5 ст. 41 та ч. 1 ст. 59 Закону України "Про господарські товариства" прийняття рішення про припинення ТОВ належить до компетенції загальних зборів учасників ТОВ. Показово, що легальним переліком виключної компетенції загальних зборів учасників ТОВ (ч. 4 ст. 145 ЦКУ) прийняття рішення про його реорганізацію у будь-якій формі до виключної компетенції вищого органу управління ТОВ не віднесено. Отже, остаточно вирішити питання про орган конкретного ТОВ, уповноважений приймати рішення про його реорганізацію, можна виключно на підставі змісту статуту такого ТОВ. Звісно, такий режим правового регулювання є недосконалим і потребує внесення відповідних змін до чинного законодавства щодо віднесення прийняття рішення про реорганізацію ТОВ до виключної компетенції загальних зборів його учасників.

Положення ч. 1 ст. 106 ЦКУ (з урахуванням приписів ч. 2 ст. 109 ЦКУ) визначають, що реорганізація юридичної особи може бути здійснена, зокрема, за рішенням суду. Для правильного тлумачення положень ч. 1 ст. 106 ЦКУ щодо допустимості примусової реорганізації юридичної особи за рішенням суду істотне значення має усвідомлення тієї обставини, що суд за чинним процесуальним законодавством України позбавлений права ініціювати судовий процес. Це можуть зробити лише інші уповноважені на це процесуальним законом особи, які набувають при цьому статусу певної особи, яка бере участь у справі. Такий висновок однозначно випливає з прямих приписів ст. 2 ГПК, ст. 3 ЦПК, ч. 2 ст. 11 КАС. Тому положення ч. 1 ст. 106 ЦКУ щодо реорганізації юридичної особи за рішенням суду слід розуміти в тому сенсі, що суд, якщо обов’язковість реорганізації юридичної особи прямо передбачена законом, може задовольнити звернення (позов, заяву, подання тощо) уповноваженої на це особи чи органу про примусову реорганізацію юридичної особи.

Щодо ТОВ зазначене питання має особливе значення з огляду на ч. 1 ст. 141 ЦКУ, відповідно до положень якої, у разі перевищення встановленої законом максимальної кількості ТОВ підлягає перетворенню на АТ протягом одного року.[23] Примітно, що в цій нормі законодавцем використано конструкцію позитивного обов’язку (на відміну, наприклад, від однорідних ситуацій у ч. 1 ст. 132 та ч. 1 ст. 139 ЦКУ).

4. Етап здійснення реорганізаційних заходів

На цьому етапі створений на попередньому етапі реорганізації ТОВ спеціальний орган повністю або частково (відповідно до змісту рішення про реорганізацію) інвентаризує його майно, права та обов’язки, виконує визначені законодавством та рішенням про реорганізацію інформаційні та інші обов’язки, вирішує претензії кредиторів, вчиняє інші дії, необхідні для проведення реорганізації відповідно до законодавства та рішення про реорганізацію.

Найбільш спірним на цьому етапі реорганізації є питання про статус спеціального органу з реорганізації, в тому числі про характер та межі його повноважень.

Відповідно до ч. 3 ст. 105 ЦКУ учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з реорганізації, ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора. Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) може бути покладено на орган управління юридичної особи. Проведення в законі такої ясно вираженої функціональної аналогії (майже функціональної тотожності) між спеціальним органом з припинення (реорганізації) юридичної особи та органом управління цієї юридичної особи дозволяє стверджувати, що спеціальний орган з реорганізації за своєю правовою природою є спеціальним тимчасовим органом відповідної юридичної особи, функції якого полягають у здійсненні всього комплексу заходів щодо реорганізації юридичної особи. Зазначене підтверджується й матеріалами практики ВГСУ, який у п. 2 інформаційного листа від 14.12.2007 № 01-8/973 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм процесуального права» зазначив, що ліквідаційна комісія не має статусу ні юридичної, ні фізичної особи, ані державного чи іншого органу, а тому не може бути стороною (і взагалі учасником) судового процесу й виступати в ньому від власного імені.

Отже, повноваження спеціального органу з реорганізації юридичної особи є повноваженнями органу цієї юридичної особи. Проте положення ч. 4 ст. 105 ЦКУ, відповідно до яких до комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи, істотно ускладнюють вирішення питання про склад та межі повноважень відповідного органу.®

Ключовим для розуміння зазначеної норми є питання про зміст поняття «управління справами юридичної особи», адже за змістом ст. 97 та ст. 101 ЦКУ органи юридичної особи управляють юридичною особою, а не її справами. Слід зазначити, що в судовій практиці тлумачення положень відповідних положень ст. 105 ЦКУ є неоднозначним. Найбільш показовими в цьому аспекті є наступні правові позиції судів України вищих інстанції з розглядуваного питання:

а) за змістом ст. 105 ЦКУ до комісії з припинення повноваження щодо управління справами юридичної особи переходять лише частково, тобто лише ті повноваження, які пов'язані з припиненням юридичної особи (постанова ВГСУ від 11.04.2007 у справі № 26б/5-23[24] [25]);

б) за змістом ст. 105 ЦКУ до комісії з припинення переходять повноваження з управління юридичною особою взагалі (а не повноваження з управління справами юридичної особи!), через що, зокрема, голова виконавчого органу юридичної особи після призначення комісії з її припинення не уповноважений підписувати угоди від імені такої юридичної особи (постанова ВГСУ від 25.07.2007 у справі № 14/18пд[26] [27]);

в) за змістом ст. 105 ЦКУ перехід до комісії з припинення повноважень щодо управління справами юридичної особи позбавляє виконавчий орган цієї юридичної особи права укладати від її імені договори (постанова ВСУ від 12.02.2008 у справі № 7/9411).

Таким чином, практика судів України схиляється до позиції, що перехід до комісії з припинення повноважень щодо управління справами відповідної юридичної особи у будь-якому випадку позбавляє повноважень виконавчий орган такої юридичної особи. Зазначене знаходить своє підтвердження і в положеннях абз. 1 ч. 4 ст. 105 ЦКУ, друге речення чинної редакції12 якого передбачає, що голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи не лише виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється, а й представляють її у відносинах із третіми особами.

Однак необхідно зробити з цього питання два істотних зауваження.

По-перше, чинне законодавство не обмежує орган, що прийняв рішення про реорганізацію ТОВ, у праві замінити склад комісії з реорганізації чи взагалі її ліквідувати з покладенням її функцій на орган управління ТОВ. Так само орган, що прийняв рішення про реорганізацію ТОВ, вправі (переважно це стосується добровільної реорганізації) скасувати своє рішення про реорганізацію і ліквідувати комісію з реорганізації. Порушувати судовий спір з цього питання комісія з реорганізації не може, адже, як було зазначено вище, не є суб’єктом процесуального права.

По-друге, чинне законодавство не обмежує орган, що прийняв рішення про реорганізацію ТОВ, у праві визначити таким рішенням межі повноважень спеціального органу з реорганізації, в тому числі й залишивши певну частину повноважень за іншими (регулярними, постійними) органами ТОВ[28] [29]. Можливість прийняття органом, який прийняв рішення про реорганізацію ТОВ, відповідних положень про комісію з припинення з визначенням повноважень комісії та її окремих членів і голови визнається і практикою судів України (постанова ВГСУ від 11.04.2007 у справі № 26б/5-23[30]).

5. Етап складання і затвердження підсумкового документа з реорганізації

На цій стадії реорганізаційного процесу на підставі даних, отриманих на попередньому етапі, спеціальний орган, уповноважений на здійснення реорганізаційних заходів, складає та належним чином оформлює підсумковий документ з реорганізації ТОВ (роздільний (передавальний) акт (баланс)), який подається на затвердження і затверджується органом, який прийняв рішення про реорганізацію. Отже, ключовими для характеристики цього етапу мають бути питання про: а) документ, що має бути складений за результатами реорганізації; б) зміст та оформлення такого документа.

Відповідно до ч. 2 ст. 107 ЦКУ, спеціальний орган з реорганізації за результатами проведення реорганізаційних заходів складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу). У разі реорганізації шляхом виділу за змістом ч. 1 ст. 109 ЦКУ складається розподільчий баланс.

Разом з тим, ч. 4 ст. 59 ГК приписує складати у разі реорганізації юридичної особи шляхом поділу чи виділення роздільний акт (баланс), не уточнюючи, чи слід складати обидва вказані документи або ж один із них і який саме.

На практиці слід складати підсумковий документ з реорганізації таким чином, щоб формально виконати вимоги усіх вказаних законодавчих приписів. При цьому слід мати на увазі певні особливості форми та змісту підсумкового документа з реорганізації.

Справа в тому, що баланс як такий є документом встановленої форми бухгалтерської звітності. Його форма, а також вимоги щодо складання визначені Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 2 «Баланс», затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 31.03.1999 № 87. Звісно, зазначеним положенням затверджено форму просто балансу, а не розподільчого балансу, але форма останнього взагалі не визначається законодавством, через що іншого орієнтиру щодо форми при складанні розподільчого балансу немає. Тим більше що в тих окремих нормативно-правових актах, видавці яких спромоглися дати хоча б якісь вказівки щодо методики складання розподільчих балансів, прямо вказується на необхідність їх складання за загальними правилами та за формами, встановленими для бухгалтерського обліку та звітності (див., наприклад, Додаток 5 до п. 1.2 Типового плану реструктуризації та досудової санації господарських товариств, у статутних фондах яких державна частка становить більше ніж 50 відсотків, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 17.11.2004 № 2502).

При цьому баланс характеризує склад майна ТОВ, по-перше, лише за вартісними показниками, а по-друге, лише за певними обліковими групами. Тому безпосередньо з самого балансу, якщо тільки його форму буде використано для складання розподільчого балансу, з’ясувати індивідуалізований склад майна, прав та обов’язків, що до нього включені, є неможливим. Таким чином, у будь-якому випадку, крім суто розподільчого балансу, що складається за формою балансу загального з певною модифікацією реквізитів (найменування «розподільчий баланс», позначка про затвердження тощо), при поділі має складатися додаток до розподільчого балансу, який буде індивідуалізовано, так би мовити, поштучно, перераховувати усе майно, права та обов’язки, які формують статті балансу. Такий додаток доцільно йменувати «Роздільний акт» (така термінологія побічно дозволить також виконати вимоги ч. 4 ст. 59 ГК) з вказівкою у його тексті, що він є невід’ємною частиною відповідного розподільчого балансу. Тільки за таких умов можливе точне додержання при поділі (як і виділі) вимог ч. 2 ст. 107 ЦКУ, відповідно до яких усі підсумкові документи з реорганізації мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань ТОВ, що припиняється (реорганізується шляхом виділу), стосовно всіх його кредиторів та боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються сторонами.

Підсумковий документ з реорганізації ТОВ має забезпечувати абсолютно точну ідентифікацію включених до нього майна, прав та обов’язків. Внаслідок цього він має містити щодо кожної речі усі її індивідуалізуючі ознаки (а щодо речей, визначених родовими ознаками, - індивідуалізувати їх сукупність), а щодо кожного зобов’язання - усі його індивідуальні реквізити (сторони, дата виникнення, номер (за наявності), предмет, сума тощо). Нерухомі речі мають включатися до підсумкового документа з реорганізації за тими найменуваннями, що зазначені у відповідних правовстановлюючих та реєстраційних документах на таку нерухомість.

Підсумковий документ з реорганізації затверджується загальними зборами учасників ТОВ або органом, який прийняв рішення про реорганізацію юридичної особи. Форма та порядок прийняття рішення про затвердження підсумкового документа з реорганізації в цілому аналогічні формі та порядку прийняття рішення про реорганізацію юридичної особи. Втім, рішення про реорганізацію все ж не є тотожним рішенню про затвердження її підсумкового документа, тому якщо чинне законодавство чи статут ТОВ встановлюють кваліфіковану більшість на загальних зборах для прийняття рішення про реорганізацію, а не для прийняття рішення про затвердження її підсумкового документа, то останнє рішення приймається у загальному порядку й вимоги про кваліфіковану більшість на нього не поширюються.

Розглядуваний етап процедури реорганізації також містить у собі ризики, пов’язані зі збереженням корпоративного контролю учасників ТОВ, що реорганізується, як за цим ТОВ, так і за його правонаступниками. Зазначене є надзвичайно актуальнім, адже саме на цій стадії реорганізації здійснюється складання її підсумкових документів, які фіксують майновий стан, перерозподіл майна, прав та обов’язків юридичної особи, що реорганізується, а також формування проектів установчих документів її правонаступників. При цьому існує потенційна небезпека такого перерозподілу корпоративного контролю, за якого будуть порушені права та законні інтереси учасників, які безпосередньо процедуру реорганізації не контролюють. Наприклад, цілком можливим є асиметричний розподіл майна та часток у статутних капіталах правонаступників, за якого «непотрібні» учасники стануть учасниками того з правонаступників, що отримує менше майна і більше зобов’язань (боргів). Трапляються на практиці й більш «цікаві» приклади; так, до набрання чинності Законом України «Про акціонерні товариства» траплялися випадки реорганізації акціонерних товариств шляхом виділу, за якого єдиним учасником правонаступника ставав правопопередник, а акціонери останнього учасниками правонаступника не були; звісно, наступним кроком в такій «комбінації» було відчуження частки у статутному капіталі правонаступника іншій особі і банкрутство правопоперед- ника з його ліквідацією, внаслідок чого акціонери повністю позбавлялися корпоративного контролю над підприємством та його ресурсами. Сьогодні подібні схеми щодо акціонерних товариств є юридично неможливими, адже положеннями ч. 2 ст. 80 Закону України «Про акціонерні товариства» законодавчо закріплено принцип збереження адекватного та пропорційного корпоративно- го контролю за будь-якої реорганізації АТ. Очевидно, що аналогічна законодавча конструкція є актуальною й для ТОВ: необхідно на законодавчому рівні закріпити вимогу про те, щоб у випадку будь-якої реорганізації ТОВ було забезпечене збереження адекватного та пропорційного корпоративного контролю учасників правопопередника над усіма правонаступниками, якщо тільки інше не буде встановлено домовленістю усіх зацікавлених осіб. Такий підхід дозволить значно знизити рівень ризику втрати корпоративного контролю у процедурах реорганізації ТОВ, зберігаючи одночасно диспозитивність у регулюванні відповідних відносин.

Юрій Попов,

головний експерт із правознавства Центру комерційного права

<< | >>
Источник: УКРАЇНСЬКЕ КОМЕРЦІЙНЕ ПРАВО - науково-практичне видання Центру комерційного права. 2012

Еще по теме Реорганізація товариств з обмеженою відповідальністю: юридичні ризики:

  1. Передмова
  2. Реорганізація товариств з обмеженою відповідальністю: юридичні ризики