ОБЄДНАННЄ СХІДНО-СЛОВЯНСЬКИХ ПЛЕМЕН.
— Заволодівши Київом ^став Володимир самодержцем всеї варяго-руської держави. Укріпити се становище мали на меті походи на деякі непокірні землі, що,кори- стаючи з ослаблення центральної власти за Святослава і з межиусобиці його синів;змагали до визволення з під власти Київа.
Так приборкав він Вятичів (981—982), що саме недавно перед тим були завойовані кн. Святославом, покорив Радимичів (984) й обезпечив східні межі окремим походом на Б о л г a p і в над Волгою (984), відкриваючи сим способом словянській людности великі простори для колонизації на сході між финськими племенами. Пильну увагу присвятив він також західним межам держави. Ще до опанування Київом зломив Володимир політичну самостійність Полоцька, де панувала окрема варяжська династія (кн. Рогволод і його дочка Рогнідь). Разом із сим вся звязана з Полоцьком земля Д p e г о в и ч і в (тілько части над Припетю осередкувалися в Турові) перейшла під зверхність Київа. У продовженню сих західних анексій бачив Володимир потребу обезпечити ще й південно- західні окраїни на Побужу і Посяню.Про сі не було доси історичної згадки, як тілько те, що по Бугу сиділо племя Д у л і б і в, яке коли не сягало під самі Карпати, то межувало з племям X о p в а т і в по . Дністру і Сяну. Про політичне становище сих земель до часів Володимира не звісно нічого певного (згадка про Дулібів у поході Олега на Византію 907 p. ледви може вказувати на політичну приналежність їх до київської держави), хоч вони, завдяки свойому ґеоґрафичному по-
ложінню, були особливо цінні. Тудою ішли три старинні торговельні шляхи, що перехрещувалися коло теп. Львова (давн. Звенигорода). Один ішов із Угорщини уздовж Сяну (на Сянік і Перемишль) і Буга (на Володимирь і Бересте) у прибалтийські краї; другий із Силезії і Кракова на Ярослав, Звенигород, Броди і Київ; третій від перехрестя сих двох уздовж Дніпра і Прута до Дунаю і Чорного моря.
Чимале віддаленнє сього міжнародного осередка від Київа поясняє достаточно, чому ся земля могла бути так довго поза обсягом безпосередньої власти київських князів. Ta сама обставина була причиною, що сей край легко дістався під політичний вплив близших держав на заході і півдни, як аварської (568—797) і великоморавської (830—905). Що- тілько по упадку сеї останньої міг тут відчутися вплив Київа, одначе сі нитки згодом певно ослабли, натомість швидкий зріст чеської держави у середині X в. довів до певної залежности Сяну і гор, Буга від Праги, яка володіла цілою Ляхією (гор. Повисле) із Краковом.Знаємо як творці руської держави уміли цінити вигідні торговельні шляхи, задля чого перенесено столицю з Новгорода у Київ і задля чого Святослав так уподобав собі Переяславець над Дунаєм І хотів його мати новою столицею. Після Святославої катастрофи на Дніпрових порогах, коли виявилося, що головна комуникацийна артерія — Дніпрова — в небезпеці, зрозуміли у Київі ще краще вагу політичного панування над міжнародними шляхами. 3 окрема Київ відчув небезпеку для увозу такого необхідного товару, спроваджуваного доси з над Чорного моря, як сіль, тому о^зпеченне прикарпатських солянок (Добромиль, Дрогобич, Калуш, Косів) належало до най- важніших завдань державної політики. До того із західного перехрестя доріг відкривалася добра звязь із Дунаєм і Царгородом: одна поперек гір, друга уздовж Прута. Тому не диво, що Володимир, як тілько сів у Київі, під- нимає похід на західні племена та на Ляхію (981) і забирає звязані з нею дулібські та хорватські городи: П e p e- мишль, Белз, Червен й ин. Чи Чехія змагала до ві- добрання сих городів, не маємо відомости, хиба що похід Володимира на X о p в а т і в (993) уважатимемо епилоґом
війни 981 p. Незабаром одначе стрінули Чехи тяжку конкуренцію в Польщи, якої князь БолеславХорОбрий (992— 1025) відкинув їх із долини Висли та захопив не лише Краків (999)„я й ще Моравію і Словаччину. У слід за тим на Україні і на Угорщині перенесено назву Ляхів наПольщу.
Отсей успіх Володимира на заході, разом із успіхом Польщі проти Чехії, мав далекосяглі наслідки для уло- ження племінних відносин у середині Европи, звязавши на- селеннє сточища Буга і Сяну в одну національно-культурну цілість із рештою українських племен. У звязи з сими здобутками був і похід Володимира на Я т в я г і в, литовське племя, що жило по p. Нарові між Бугом і Німаном (983). Володимир володів тепер одною з найбільших держав в Европі. Вона обіймала все сточище Дніпра по pp. Рось і Сулу, сточище гор. Дністра і Прута, Сяну, гор. Буга, Двини, Великої, Волхви, гор. Волги й Оки — разом яких 800.000 кв. км., з чого українські землі занимали не більше як одну четвертину.
3 сею активностю Володимира на заході і сході держави не йшда одначе в парі доцільна політика на півдни, де ситуація була просто дуже небезпечна. Вся майже по- лева (лугова й степова) полоса була у власти Печенігів, які за Святослава появилися під самим Київом (968). Хоч обезпеченне західних окраїн було дуже корисною передумовою боротьби зі степом, то таки не бачимо у Володимира виразних змагань до витиснення кочовиків із Наддніпрянщини. Він обмежаеться тілько оборонними заходами на линії pp. Роси і Сули, 6удуючи тут городи (замки) й поселяючи коло них воєнних бранців. Ta маємо одну подію, яка моглаби вказувати на се, що Володимир розумів гаразд вагу опанування степу, а се пробу заволодіти T а в p і є ю (Кримом). Він обложив K о p c у н ь (Херсонез таврийський) і по довшій осаді здобув (989), одначе віддав його назад Византії за... руку грецької царівни Анни та (мабуть) за далекий Тмуторокань (Фанаґорію). Ся подія вложена так між факти і леґенди щодо охрещення Володимира і всеї Руси, що сьогодні неможливо вже сказати
напенно, чи в основі* її лежав великий політичний план, якому пошкодила черезмірна честилюбність князя, чи
навпаки була се тілько одна з доріг до заспокоєння княжої амбиції — мати жінкою византнйську царівну,
20.