8.1. ВЛАДА У ПЕРВІСНИХ ПЛЕМЕН

У первісності в різні епохи на різних кон­тинентах існували різні форми влади всередині громади (общини) і поза її межами. Наприклад,

демократія спостерігається у деяких племен пігмеїв, у яких відсутня всяка влада, що вища над сім’єю.

• ·

як окрему калоїдну расу. їхнє головне заняття полювання і збиральництво. Ще донедавна вони не уміли штучно викресати вогонь - пере­носили його з місця на місце, не вміли виготов­ляти кам’яних знарядь. Головною зброєю є лук з металевим наконечником (метал, головним чи­ном, залізо, вимінювали у сусідів). Стріли були переважно отруєні. Розмовляли на мовах сусід­ніх народів - афе, асуа, бамбуті.

Кожна група пігмеїв складається з більшої чи меншої кількості сімей, що споріднені по­між собою. Вони живуть разом, господарюють разом і кожен заінтересований жити в громаді. Однак відсутність влади не означає панування

анархії.

Коли щось стається незвичайне, за необхід

ності вирішення важливих питань скдиі· рада усіх дорослих чоловіків. Конфлікт

■вся

. . . - &

ЛЬ.ині групи регулюються морально-етичними неписаними нормами. Буває, що під час полιο­вання чи інших важливих спільних дій, один з чоловіків бере на себе обов’язки керівника» пе­реважно найдосвідченіший представник. Після завершення полювання (чи іншої важливої по­дії) ця влада втрачається. Така форма абсолют­ної демократії трапляється дуже рідко. Пере­важно існує особа вождя або рада старійшини.

ί 57

Основою організації племені юмбрі (Пів­денно-Східна Азія) сто років назад була також сім’я, яка складалася з двох батьків і дітей.

Так само плем'я семангів (Малайський пів­острів) кочує сім’ями, які складають первісну общину. Община використовувала певну, узго­джену з сусідами, територію в складі загальної території племені. Іноді усі чоловіки общини по­люють спільно, а потім ділять здобич порівно, дають їжу навіть тим, хто нічого не вполював. Після полювання ділять здобич і поміж сирота­ми, і одинокими старцями (яких не убивають, як це іноді роблять в інших племенах).

Понад общиною, яка складається з кількох кровноспоріднених сімей, немає ніякої іншої влади. Єдине, що існує - це свідомість спіль­них границь, спільної території і назви племе­ні, спільного походження, використання однієї мови, незрозумілої для інших племен. По усій території племені окремі общини мандрують більш-менш вільно і безпечно.

В аборигенів Австралії влада найчастіше виступає у вигляді геронтократїї - ради ста­рійшин, що мають більший досвід і знання (від грец. “герой* - старець, “кратос” - влада, держа­ва). Термін введений на поч. XX ст. етнологом

Рис. 159. Мисливець в пустелі Калахарі. Сучасне фото

Ріверсом. Влада старців базувалася на тому, що старші чоловіки найкраще орієнтувалися у змі­ні погоди, кліматі, ландшафтах, знали, де краще полювати на того чи іншого звіра, де ростуть ті чи інші рослини.

Влада старійшин австралійських племен є чи не найяскравішою рисою їхнього суспіль­ного життя. Старші чоловіки понад 40-50 років входили до своєрідного привілейованого класу “геронтів”. їхні привілеї зводилися до найрізно­манітніших засад побуту і господарства, права і духовної культури. Наприклад, в стосунках до впольованої здобичі і поділу найсмачніших час тин (навіть якщо старці не мали жодного від­ношення до полювання), так само в стосунках до молодих і красивих дівчат. Дівчат відбирали самі собі, інколи брали по дві і більше. Це мало й свій економічний ефект, оскільки на жінку падав найбільший тягар в домашньому госпо- itapcτBi (носіння води, збирання дров, збиран гя овочів, плодів і їстівних коренів), від чого в більшості випадків залежав стан комфорту і здоров’я геронта. Чим більше він мав жінок, забезпеченіше було його життя. Тому чолові розквіті сил (30-40 років) не могли одружити­ся з молодими дівчатами, зайнятими старцями,

і змушені були задовольнятися старшими жін­ками чи вдовами. Молоді ж хлопці від 20-ти до 30-ти років взагалі не могли знайти собі пару і фізичні стосунки з жінками були для них не­можливі. Але чим старшим ставав чоловік, тим доступнішими і молодшими для нього ставали його нові дружини.

Мабуть, саме тому в цих племен була дуже розвинута складна система ініціацій, під час яких молодих хлопців різними методами фізич­них і моральних мук і травмувань, випробувань і научань зобов’язували до беззаперечного і без­сумнівного виконання усіх традиційних норм і законів “геронтологічного суспільства”.

Однак треба пам’ятати, що в описах ман­дрівників XIX ст. (на яких базуються майже усі відомості) влада старійшин зображена у бага­тьох випадках ідеалістично і неповно. Сьогодні переважає, думка, що особливий стан старців у первісності є лише одним із елементів організа­ції верховної племінної влади.

Влада старців (старійшин) бувала дуже дес­потична, але й справедлива хоч би тому, що до неї з часом може потрапити кожен нормальний чоловік з цього клану, якщо, правда, доживе до відповідного віку і набереться достатнього досвіду. Отже, ми можемо говорити тут й про деяку олігархію (від. давньогрец. “олігон” - не­багато, “архе” - влада), тобто про політичний режим, влада якого належить небагатьом осо­бам (військовим, фінансистам тощо).

Проте існують й інші форми подібних сус­пільних норм. Польський етнолог Януш Камоц- кий наводить факт існування щось подібного до аристократії роду. Такі форми спостерігалися на індонезійському острові Палюе і у племені ванг- ка на острові Флорес. Члени їхнього роду є за­можнішими, ніж інші народності цих островів, і представляють багаті верстви землеробів. Ці т.зв. аристократи не відп£жт> вирішальної еко­номічної чи політичної ролі, але їм належить ви­рішальне слово у всіх істотних справах стосовно життя племені. Але це ще не є військова аристо­кратія (під час конфлікту із сусідами вибираєть­ся особа з військовим досвідом без уваги на її соціальне походження). Військова аристократія передбачає правління державою представника­ми військової родової знаті. З часом така фор­ма переростає, як правило, в мілітократію (вій­ськову диктатуру),

В основі цієї влади старійшин знаходиться також релігійна функція, яка передбачає стежи­ти за дотриманням культових традицій. Таке поєднання сакральних і політичних функцій в аристократичних радах добре помітне серед племен західної частини о. Ява, які творять щось подібне до уряду на основі роду священиків.

На Тибеті, навпаки, в старі часи належність до духовно-релігійного стану не була пов’язана з походженням чи майновим станом і була до­ступною для кожного чоловіка. Але уся влада, як духовна, так і світська (публічна) була зосе­реджена в руках священиків (лам) у монастирях Далай-лами з XVII ст. і фактично до 1959 р, були правителями Тибету, керуючи з Лхаси. В цьому випадку маємо типовий теократичний (релігійний) устрій.

Проте в більшості первісних громад влада була зосереджена в руках однієї особи, що асо­ціюється із постаттю “вождя”. У різних племен і соціальних груп існує різне розуміння “вождя”, його функцій і різновидів влади, якою він був наділений. У деяких групах кочівників-пастухів він є тільки “патріархом” (від давньогрец. па­тер” - батько і “архе” - влада) або ж керівником, начальником роду, який часто був трактований як “перший посеред рівних собі” Це був, пере­важно, мужчина, глава сім’ї, який користувався авторитарною владою і був членом правлячого класу в громаді.

Але часто його влада була обмежена дорос­лими членами цього роду і залежала від особис­того авторитету вождя. Такого роду владу мож­на знайти у сучасних бедуїнів; існувала вона і в стародавніх євреїв часів Авраама, Ісаака, Іакова.

має владупрактично іеде доситьприлитив- населення харчується

У деяких народів (наприклад, індіанців Північної Америки) інституція вождя узако­нювалася лише під час війни. Іноді його запро­шували тільки на одну-єдину військову кампа­нію (дію). І навпаки, у племені кубу на Суматрі вождь є повсякчасним і абсолютну. Плем’я кубу ний спосіб життя. Його лише тим, що може дати ліс; займаються по­

люванням на птахів, мавп, гризунів, часом на носорогів і слонів. їхню основу складає бродяча група (локаль). Живуть дуже мало, в середньо­му ЗО років (в 10 років дівчатка виходять заміж, а в 20 стають старими бабами).

Абсолютизм їхній обмежений, правда, сво­бодою самих кочівників-одноплемінників, які у всякчас можуть покинути свого вождя і пере­йти на сусідні терени, під опіку ІНШОГО вождя. В цьому випадку вождь є не стільки реальною владою, скільки охоронцем традиційного права одноплемінників, і сам тому праву підлягає. Як відзначають деякі науковці, функція сторожа- охоронця давніх традицій є найважливішою для цієї форми влади.

Всесвітньо відомий етнолог Броніслав Ма- ліновський писав, що найважливішим для тра­диційних примітивних суспільств є спільність думки і консерватизм їхніх членів.

Які-небудь відхилення від традицій осла­блюють групу і становлять небезпеку для її культурного доробку, загрожують самому існу­ванню групи, оскільки на тому давньому етапі людство випробувало увесь свій життєвий до­свід через традицію (не було іншої форми збері­гати досвід, знання, уміння).

Знання первісної людини, структура, сус­пільне тло, звичаї і вірування становлять без цінний досвід попередніх людей, який потрібно зберегти за всяку ціну. З усіх інших рис первіс ного суспільства дотримуванні і вірність тра­диціям предків є найважливішим елементом іс­нування самого суспільства.

Вожді часто репрезентують не тільки зви­чайну владу, але й певні сакральні сили духи предків чи й самі є нащадками богів. Такими донедавна вважалися імператор Японії, напри­клад, або ж вождь деяких полінезійських пле­мен. Одним з них є корінне плем'я маорі, що дотепер мешкає в Новій Зеландії. Його харак­терною ознакою є татуювання на лиці, яке ста­вало візитною карткою (чи паспортом) людини на все життя.

В залежності від візерунку і характеру та­туювання на лиці чоловіка можна було зробити висновок про його соціальний статус, достаток, військове чи службове звання. Не кожен чоло­вік мав право носити тату, а якщо хтось робив татуювання, яке не відповідало його статусу, то його очікувала неминуча смерть.

Системи суспільних відносин первісних племен інколи виглядали досить простими, але на практиці вони, однак, були дуже складно по­будовані, включали різні риси давніх господар­чих та духовних традицій.

Так, у напівкочових африканських племен масаї ціла чоловіча популяція була поділена на вікові класи, до яких належали усі чоловіки, що народилися в тих самих роках. Ці скотарі отри­мали назву жорстоких дикунів-розбійників, оскільки згідно з їхнім міфологічним віруван­ням бог дощу Нгаї віддав усю велику рогату ху­добу (переважно, корів) племені масаї, тому всі корови інших племен колись були украдені у ма­са! Ця міфологія не раз приводила до кровавих конфліктів з сусідніми племенами, коли масаї робили спроби “повернути свою власність¹'.

Туареги в минулому були напівкочовими племенами, що займалися розведенням верб­людів і кіз. В них існували демократичні зв'язки вільних людей, з якими мусів миритися вождь, але серед деяких верств населення були і різні форми рабства. В давнину вони мали суворі звичаї.

Наприклад, якщо хлопцю виповнювалося 18 років, рідні влаштовували велике свято і да­рували довжелезний шарф (араб. - “шаш”), іноді до 40 м довжиною. З цього моменту він вважався дорослим і зобов’язувався ніколи не показувати свого обличчя (лише піднімати шарф до носа під час прийняття їжі). Якщо ж сталося так, що чужа людина побачила обличчя туарега, то його чекала смерть після суду старійшин. Якщо ж це ставалося без свідків, то мужчина повинен був зберегти свою честь, покінчивши з собою.

У сексуальному відношенні дівчата племені туарегів є одними з найвільніших. Якщо наро­джується у дівчини дитина і ні вона, і ні хто ін­ший не знає батька, то збирається сімейна рада, на якій встановлюють, на кого з дорс^цДч^О- віків дитя найбільше подібне, після чого оголо­шують його батьком (за його згодою чи без неї).

8.2.