Стаово-представницькі установи.
Західноєвропейські держави переходять із середніх віків у новий час у формі станових монархій. В нових обставинах королі для забезпечення різноманітних державних витрат, а також у справах, що потребували підтримки впливових верств суспільства, були змушені звертатися до різних станів – світської феодальної аристократії й рицарства, духовенства, буржуазії.
Станово-представницькі установи виникли на різних етапах у всіх західноєвропейських державах (у Франції – генеральні штати, Англії – парламент, Іспанії – кортеси тощо). Право представництва в них належало не всім станам, а здебільшого дворянству – шляхті, духовенству і, зрідка, городянам-міщанам – як це мало місце в Англії. Міста, що мали самоврядування, спочатку були представлені не обраними депутатами, а муніципальними владними представниками (консулами, ешевенами, мерами, бургомистрами, ратманами). Комбінація феодальних і муніципальних станових елементів залежала від місцевих умов. У Франції, наприклад, духовенство, дворянство і буржуазія становили три окремих штати, тоді як в англійському парламенті утворилися дві палати, з яких одна (верхня) складалася з вищого духовенства і великих баронів, а друга (нижня) – з представників дрібних баронів, рицарів і городян.Становість державних сеймів, де не була представлена більшість населення країн, робило їх знаряддям вищих верств суспільства, що здійснювали свої соціальні прагнення часто на шкоду інтересам селян і міських низів. Так, погіршення побуту селян і навіть їх пряме закріпачення в Німеччині, Угорщині, Польщі й Данії було справою місцевих станових сеймів; англійський парламент брав активну участь в обезземеленні селян Британії. Тому зібрання державних чинів не користувалися довір’ям і підтримкою народних мас, і це було однією з причин їхнього безсилля у боротьбі з королівською владою. Іншою причиною політичної слабкості представницьких установ був міжстановий антагонізм.
Існуючи у соціальних стосунках, він переносився й у представницькі зібрання. Кожний «чин» відстоював лише свої власні інтереси, ігноруючи інтереси інших «чинів». Найбільш властиве це було дворянству, яке з презирством дивилося на представників городян, або «третій стан» – як стали його називати з кінця XV ст., відмовляючись бачити в ньому рівноправного партнера. Винятком був лише англійський парламент, у нижній палаті якого відбулося злиття дрібних королівських васалів, рицарів і городян, що солідарно відстоювали свої права та інтереси. Усім представницьким установам довелося витримувати боротьбу з королями на грунті поділу влади, і ця боротьба мала різні наслідки. У деяких випадках сейми досягали повної переваги над короною, яка перетворювалася в результаті на своєрідну магістратуру аристократичних республік; там утверджувалися принципи виборної монархії. Це мало місце в Польщі, якийсь час у Данії і Швеції, а також у Чехії та Угорщині. Проте з них лише Польща залишилась до кінця своєї незалежності (XVIII ст.) аристократичною республікою з довічним королем на чолі. В інших країнах збори державних чинів або зовсім припинили своє існування, або продовжували існувати без владних прав у державі.