<<
>>

ПРИНЦИПИ ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ ЗА РАДЯНСЬКИМ КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ

Принципи призначення покарання за радянським кримінальним правом // Рад. право. - 1971. - № 2. - С. 78-82.

Проблема покарання в радянському кримінальному праві - це комплекс складних питань, пов’язаних із розглядом самого поняття покарання, його цілей, системи й видів покарання, принципів покарання, його ефективності.

Всі ці питання мають не лише теоретичне, але й (що не менш важливо) істотне практичне значення. Деякі ж з них дискусійні й потребують дальшого обговорення.

За останні роки багато проблем покарання дістало своє ґрунтовне висвітлення як в окремих монографіях, кандидатських і докторських дисертаціях, так і в журнальних статтях. Такий інтерес до питань покарання пояснюється тим, що правильне їх вирішення є однією з умов дальшого зміцнення законності і правопорядку в нашій країні, сприяє запобіганню злочинам.

Велике значення має й питання удосконалення норм кримінального права про окремі види покарання, ефективність інститутів, пов’язаних із звільненням від покарання. Багато цих питань вирішено у Законі від 11 липня 1969 р. «Про внесення доповнень і змін до «Основ кримінального законодавства Союзу PCP і союзних республік». Цим Законом зокрема уніфіковано поняття особливо небезпечного рецидивіста, докладно регламентовано види позбавлення волі, посилено ефективність виправних робіт, умовного засудження, норм про умовно-дострокове звільнення. В зв’язку з цим надзвичайно важливого значення набувають питання правильного призначення покарання, насамперед питання про принципи призначення покарання за радянським кримінальним правом.

Призначення покарання в судовому вироку є істотним етапом серед заходів по забезпеченню ефективності покарання. Покарання, як відомо, виступає як необхідний елемент обвинувального вироку, що підкреслено в ст. 3 Основ кримінального законодавства, де зазначено, що кримінальне покарання може бути призначено тільки за вироком суду.

Вирок - це акт застосування права. Він, природно, не створює нових норм права, він лише містить у собі рішення про застосування правової норми до конкретного випадку. Вимоги вироку і застосованого ним покарання випливають з правил, передбачених правовими нормами. І в той же час вирок та призначене ним покарання розраховані на суворо визначені обставини справи, суворо персоніфіковані. У вироку реалізуються вимоги радянського права, головним чином кримінального, але ці вимоги реалізуються стосовно до конкретного випадку, конкретних обставин справи.

В загальнотеоретичній літературі слушно зазначається, що радянському праву властива так звана охоронна функція, яка виражається в тому, що право націлено на витіснення суспільних відносин, чужих радянському народу, його інтересам, і що саме в інститутах кримінального права ця функція відіграє провідну, домінуючу роль. При цьому підкреслюється, що основним засобом здійснення зазначеної функції є притягнення винних до юридичної відповідальності, а при вчиненні злочинів - до кримінальної відповідальності[887]. Вирок, у якому реалізуються норми кримінального права, де встановлюється кримінальна відповідальність і призначається покарання, є важливим засобом реалізації негативної функції. Він спрямований на витіснення, усунення з нашої дійсності злочинних діянь і тим самим на формування таких відносин у суспільстві, які перешкоджають вчиненню злочинів, запобігають злочинності.

В зв’язку з цим цілком очевидно, що правильне встановлення кола принципів призначення покарання має неабияке значення та вимагає своєї розробки. Проте щодо принципів призначення покарання у нашій літературі висловлені різні думки. Так, Я. Брайнін до принципів покарання відносить соціалістичну законність, соціалістичний гуманізм, соціалістичний демократизм, соціалістичну правосвідомість та індивідуалізацію покарання і караність за суспільну небезпечність діяння[888]. Г. Левицький, в цілому погоджуючись з Я. Брайніним, вважає в той ж час, що караність за суспільно небезпечні діяння це не принцип призначення, а підстава для такого призначення[889].

Проте в такому трактуванні принципи призначення покарання майже повністю ототожнюються із загальними принципами радянського кримінального права, якими, як відомо, є і соціалістична законність, і соціалістичний гуманізм, і соціалістичний демократизм. Очевидно, що принципи призначення покарання можуть виступати лише як конкретний вираз загальних принципів радянського кримінального права, але не можуть з ними ототожнюватися.

Дещо інакше вирішують питання про принципи призначення покарання І. Карпець, В. Меншагін і М. Шаргородський, які такими принципами вважають законність, гуманізм, індивідуалізацію покарання[890]. Але ця точка зору має той недолік, що дуже вузько визначає коло принципів призначення покарання в радянському кримінальному праві.

Більш широке коло таких принципів наводить М. Шнейдер, який відніс до них законність покарання, його обґрунтованість, відповідність покарання небезпеці злочину, відповідність покарання небезпеці злочинця (індивідуалізація покарання), справедливість покарання[891].

Проблема принципів призначення покарання, співвідношення їх із загальними принципами радянського кримінального права настільки складна і багатогранна, що, безумовно, потребує свого дальшого дослідження. Тут слід лише зазначити, що правильніше говорити не тільки про окремі принципи призначення покарання, як це робиться в нашій літературі, а про систему цих принципів, які перебувають між собою в тісному зв’язку.

На нашу думку, М. Шнейдер найбільш правильно визначає коло принципів призначення покарання. Проте й їх слід доповнити хоч би такими двома принципами - принципом визначеності покарання в судовому вироку і принципом мотивування покарання.

Принцип визначеності покарання у вироку полягає в тому, що призначене у вироку покарання має містити точну вказівку як про строк, так і про вид цього покарання. Саме цей принцип мав на увазі К. Маркс, підкреслюючи, що «коли поняття злочину передбачає кару, то дійсний злочин передбачає певну міру кари»[892].

Принцип цей закріплено в радянському праві, починаючи вже з 1922 р. Так, у ст. 339 КПК УРСР 1922 р. було вказано, що у вироку «покарання повинно бути обозначено таким чином, щоб не виникало при виконанні вироку ніяких сумнівів щодо роду і розмірів покарання, призначеного судом». Ця норма була потім відтворена у ст. 335 КПК РРФСР 1923 р. і в ст. 309 КПК УРСР 1927 р., а нині закріплена в КПК усіх союзних республік (наприклад, ст. 335 КПК УРСР 1961 р.).

Вимагаючи певності покарання, закон надає цьому принципові призначення покарання універсальний характер, прямо вказуючи, що це повинно мати місце «в усіх випадках». Отже, радянський закон не знає будь-яких винятків з цього загального принципу. Навпаки, законодавець постійно його зміцнює. Це видно хоч би зі ст. 23 Основ кримінального законодавства, у яку Законом від 11 липня 1969 р. внесені вказівки на необхідність при призначенні покарання у вигляді позбавлення волі обов’язково визначати у вироку не лише строк, але й вид виправно-трудової установи, де має відбуватися покарання. Суворо додержує цього принципу і судова практика, причому вищестоящі судові інстанції неухильно скасовують вироки, де покарання призначено з порушенням принципу його визначеності. Прагнучи усунути подібного роду помилки, Пленум Верховного Суду СРСР у постанові від 30 червня 1969 р. «Про судовий вирок» спеціально вказав, що «в резолютивній частині вироку мають бути зазначені: вид і розмір не лише основного, але й додаткового покарання, призначеного засудженому за кожний злочин, визнаний доведеним; підстави і додаткова міра покарання, що підлягає відбуванню засудженим за сукупністю злочинів, і, у відповідних випадках, - вироків»[893].

Існування принципу визначеності покарання у радянському кримінальному праві необхідно всіляко підкреслювати ще й тому, що в сучасному буржуазному кримінальному праві, особливо в американському, а також у «теоретичних» дослідженнях буржуазних криміналістів та кримінологів обґрунтовується повне панування ідеї невизначеності призначуваного судом покарання, що дістає своє втілення в інституті невизначених вироків.

Як відомо, цю ідею активно розвивали й пропагували представники антропологічної школи Феррі і Гарофало, а також соціологи Ліст, Прінс, Ван-Гамель; проте країною, де вперше цей реакційний інститут дістав своє законодавче закріплення, були США. В даний час цей інститут поширений в багатьох країнах буржуазного світу. Політична суть інституту невизначених вироків полягає в тому, що суд позбавляється права призначати конкретно певну міру покарання, а ця функція передається адміністрації тюрми, реформаторія, діяльність яких в цій галузі, по суті, є безконтрольною. Наприклад, інститут невизначених вироків у США відомий у двох формах: абсолютно невизначені вироки і відносно невизначені вироки. В першому випадку суд взагалі не встановлює у вироку строку позбавлення волі, а вказує лише про ув’язнення засудженого в тюрму або реформаторій. В другому випадку встановлюється як мінімальний, так і максимальний строк ув’язнення[894]. Невизначені вироки, займаючи за американськими даними більше 80 %, по суті, витіснили з судової практики вироки з визначеним покаранням[895].

Система невизначених вироків використовується для повної відмови від визнання складу злочину підставою кримінальної відповідальності.

Таким чином, коли радянському кримінальному праву при призначенні покарання властивий принцип визначеності покарання, то сучасному імперіалістичному кримінальному праву властивий реакційний принцип невизначеності покарання у вироку.

З принципом визначеності покарання в судовому вироку тісно пов’язаний і принцип мотивування покарання. Необхідність мотивування покарання ґрунтується в радянському кримінальному праві на єдності злочину і покарання, яке у вироку дістає свій конкретний вираз. Покарання може бути призначено лише в обвинувальному вироку, що констатує вчинення підсудним певного злочину. Тому мотивування, яке обґрунтовує факт вчинення злочину та його кваліфікації, передбачає як необхідну наступну ланку і мотивування застосовуваного до засудженого покарання.

Як застосування покарання є неможливим без вчинення злочину, так і констатація у вироку винності підсудного в певному злочині є неможливою без мотивування не тільки цього висновку суду, але й призначуваного ним покарання.

Принцип мотивування покарання випливає і з структури санкцій у радянських кримінальних законах. Будучи відносно визначеними або альтернативними, ці санкції передбачають, що при обранні конкретного покарання останнє обов’язково має бути мотивовано у вироку. Мотивування покарання у вироку дістає своє обґрунтування і в необхідності індивідуалізація покарання. Принцип мотивування покарання при його призначенні закріплено в діючому законодавстві, а в Законі від 11 липня 1969 р. він дістав свій дальший розвиток. Слід мати на увазі і те, що ст. 43 Основ кримінального судочинства прямо зазначає, що вирок суду повинен бути мотивований, маючи на увазі й мотивування покарання. КПК союзних республік (ст. 334 КПК УРСР), конкретизуючи цю норму Основ, встановлюють, що суд зобов’язаний навести мотиви обраної ним міри покарання. В Основах кримінального законодавства підкреслюється необхідність мотивувати у вироку призначення виду ВТУ, призначення покарання нижче нижчої межі санкції, застосування умовного засудження, визнання особи особливо небезпечним рецидивістом та ін.

Вимагаючи додержувати принцип мотивування покарання, Пленум Верховного Суду СРСР неодноразово звертав увагу на необхідність його здійснення. Особливо це підкреслено в постанові від 30 червня 1969 р. «Про судовий вирок», де, зокрема, сказано, що «коли санкція кримінального закону, який підлягає застосуванню, передбачає можливість призначення не тільки позбавлення волі, але й інших менш суворих мір покарання, то у вироку слід вказати мотиви, на підставі яких суд вирішив застосувати саме позбавлення волі»1. Таким чином, мотивування покарання у вироку в силу його важливості та необхідності виступає не просто як якесь технічне правило, що не має правового значення, а є одним з принципів призначення покарання в радянському кримінальному праві.

<< | >>
Источник: М. И. БАЖАНОВ. Избранные труды / М. И. Бажанов ; [сост.: В. И. Тютюгин, А. А. Байда, Е. В. Харитонова, Е. В. Шевченко ; отв. ред. В. Я. Таций]. - Харьков : Право,2012. - 1244 с. : ил.. 2012

Еще по теме ПРИНЦИПИ ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ ЗА РАДЯНСЬКИМ КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ:

  1. 3.2. Екологічні (еколого правові) конфлікти
  2. ПРИНЦИПИ ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ ЗА РАДЯНСЬКИМ КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ
  3. БИБЛИОГРАФИЯ ТРУДОВ М. И. БАЖАНОВА
  4. 5.2. Козацьке судочинство та його традиції
  5. ТЕМА 13. УНР ЧАСІВ ДИРЕКТОРІЇ ТА її ПРАВО Державне будівництво
  6. Формування основ радянського права
  7. Конституційне та надзвичайне законодавство 30-х років
  8. Реформування судових і правоохоронних органів
  9. Реформування законодавства. Розвиток галузей права
  10. Нормативне закріплення незворотності дії закону в часі та його еволюція
  11. Принцип «Lex ad praetorian non valet» в практиці Європейського Суду з прав людини
  12. Правовідносини між персоналом та засудженими при забезпеченні вимог режиму й безпеки в установах виконання покарань
  13. 3.1 Кримінально-виконавчі напрямки поліпшення виправного впливу на засуджених
  14. 4.3. Судовий захист трудових прав та інтересів працівників