<<
>>

ПРО ЗАСТОСУВАННЯ СТ. 19 КК УКРАЇНИ

Про застосування ст. 19 КК України // Право України. - 1994. - № 9. - С. 19-21 (співавт. В. В. Сташис).

Стаття 19 КК України виконує дуже важливу функцію, визначаючи підстави й межі відповідальності осіб, які не є безпосередніми виконавцями злочину.

Не передбачено, що за злочин, вчинений виконавцем або співвиконавцями, несуть відповідальність також організатори, підмовники й пособники цього злочину. Причому названі співучасники відповідають за тією статтею Особливої частини КК, за якою кваліфіковано дії виконавця або співвиконавців. Наприклад, пособник вбивства відповідає за ч. 6 ст. 19 та ст. 94, а організатори крадіжки, вчиненої групою осіб (тобто хоча б двома виконавцями), - за ч. 4 ст. 19 і ч. 2 ст. 140. Ці елементарні положення не потребують будь-якої додаткової аргументації. Проте ряд з них поставлений під сумнів у статті П. Кривошеїна та В. Слєсаренка[947], основний зміст якої полягає у твердженні, що норми чинного КК не дають можливості притягати до відповідальності організаторів та учасників організованих груп, котрі вчиняють тяжкі злочини.

Ми далекі від думки, що КК в цій частині не потребує вдосконалення. Зокрема, назріла необхідність навести в ньому визначення організованої групи - коли злочин вчиняється двома або більше особами, які попередньо об’єднались у сталу групу. При цьому організатор останньої повинен відповідати за всі вчинені нею злочини, якщо вони охоплювались його умислом, а решта учасників - за ті злочини, у підготовці або вчиненні яких вони брали участь. Можливі й інші законодавчі новели. Проте й чинний КК при правильному його тлумаченні та застосуванні дає можливість, додержуючись принципу індивідуалізації відповідальності, вирішувати питання, пов’язані зі вчиненням злочину в співучасті, в тому числі в організованих групах.

А втім, повернемось до згаданої вище статті. П. Кривошеїн та В. Слєсаренко твердять, що в ст.

19 йдеться про вчинення у співучасті лише одного злочину і тому вона не може бути застосована, коли співучасники вчиняють не один, а декілька злочинів. Вважаємо це судження невірним. Співучасники можуть вчиняти і часто вчиняють цілу серію злочинів, для декого з них останні навіть стають «професією», способом життя. Для таких випадків законодавець встановлює в Особливій частині (виходячи з повторності, або промислу, або рецидиву) більш сувору відповідальність у межах санкцій відповідних статей. Автори статті нарікають на надмірну м’якість цих санкцій (наприклад, за повторну крадіжку індивідуальної власності громадян за ч. 2 ст. 140 КК - до семи років позбавлення волі). Але якщо навіть погодитися з цим, то може йтися не про ваду норми про співучасть, тобто ст. 19 КК, а про можливі недоліки санкцій тих норм, які передбачають відповідальність за конкретні злочини. До речі, ці санкції в ряді статей КК нещодавно посилено. Чи можна ще збільшувати їх і наскільки саме? Адже є певні межі допустимого їх підвищення. Так, за вбивство за обтяжуючих обставин (якщо не враховувати можливості застосування смертної кари) вища межа санкції становить 18 років позбавлення волі. Такою, нагадаємо, є і максимальна межа санкцій і за багато майнових злочинів. Куди ж іще далі їх посилювати? Невже повернутись до 20-30-річних строків позбавлення воли, які передбачав закон у відносно недавньому тоталітарному минулому? На наш погляд, посилення відповідальності за тяжкі злочини можна досягти іншим шляхом, наприклад, за рахунок частішого застосування тюремного ув’язнення на весь строк чи частину строку позбавлення волі в порядку ст. 25 КК, введення більших обмежень при виконанні покарань, реального застосування конфіскації майна, заборони умовно-дострокового звільнення або посилення жорсткості його умов тощо. А головне, звичайно, - ефективне розкриття злочинів, вчинюваних у співучасті, максимальне наближення до часу вчинення злочину, часу засудження винних і застосування покарання.

Автори названої статті вважають невдалим окреслення в ч.

6 ст. 19 ознак і видів по- собництва, оскільки воно, на їх думку, не забезпечує притягнення до відповідальності учасників організованих груп. При цьому П. Кривошеїн та В. Слєсаренко вдаються до вкрай емоційних і епатажних суджень, наприклад: «. Невже чинне законодавство таке сильне, що здатне покласти край (або початок кінця) організованій злочинності?». Покласти край злочинності саме по собі не може ніяке законодавство. Вимагати такого ефекту від кримінального законодавства за рахунок дальшого посилення його санкцій - означає не розуміти і не враховувати його впливу на таке складне соціальне явище, як злочинність.

Повернемось, проте, до поняття пособництва. У ч. 6 ст. 19 КК зазначено: «Пособником визнається особа, яка сприяла вчиненню злочину порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод, а також особа, яка заздалегідь обіцяла сховати злочинця, знаряддя і засоби вчинення злочину, сліди злочину або предмети, добуті злочинним шляхом».

Недосконалість цієї норми КК автори намагаються показати на прикладі групи, яка займається наркобізнесом. Цитуємо: «Члени групи не озброєні і кожен з них виконує відведену йому роль: займається придбанням сировини, що містить наркотики; перероблює її і виготовляє готовий продукт; доправляє (транспортує) наркотик в потрібне місце; збуває привезений наркотик; охороняє свого ватажка; готує їжу для інших членів і пере їхню білизну; веде фінансове господарство групи, тримає «общак» та ін.». Відповідно до ст. 2291 КК, пишуть далі автори, «до кримінальної відповідальності можуть бути припинені лише ті з членів групи, хто займався злочинним ремеслом безпосередньо, тобто «то виготовляв, купував, зберігав, переводив, пересилав або збував наркотичні засоби. Охоронці, перукарі, кухарі та інші члени, котрі виконували функції обслуговування злочинної групи (до речі, будь-якої профілізації, а не тільки тієї, що розглядається), перед законом не відповідальні і стаття 19 КК стосовно них безсила.».

Розглянемо ці судження.

Насамперед, немає нічого дивного в тому, що ст. 2291 (в даному разі - ч. 2) передбачає відповідальність лише виконавців злочину. При описанні в диспозиціях статей Особливої частини ознак злочину мається на увазі його вчинення виконавцями або співвиконавцями. І в цьому ніякого недоліку вбачати не можна. Співучасники ж цього злочину мають притягатися до відповідальності згідно з положеннями ст. 19 КК. Отже, як розцінювати дії осіб, які відають фінансовим господарством (тримають «общак»), охоронців, перукарів, кухарів, праль тощо?

Охоронці можуть охороняти виконавців злочину або його організаторів під час вчинення ними злочину (в наведеному прикладі - під час транспортування, збуту наркотиків). При цьому вони є пособниками злочину (злочинів), оскільки сприяють його вчиненню шляхом усунення перешкод, які заважають виконавцям (виконавцеві) вчинити злочин. Така поведінка охоронців вкладається в межі пособництва як воно описане в ч. 6 ст. 19.

Але уявімо собі, що охоронці лише охороняють організатора або виконавців поза часом вчинення злочинів (за місцем проживання, на відпочинку тощо). При цьому охорона здійснюється і для того, щоб правоохоронні органи не могли захопити злочинців зненацька. Таким чином, ці дії являють собою не що інше, як заздалегідь обіцяне при- ховування злочинця, прямо назване в ч. 6 ст. 19 КК пособництвом. Отже, так звані охоронці - це пособники і в наведеному в статті прикладі вони повинні відповідати за ч. 6 ст. 19 і ч. 2 ст. 2291 КК.

Тепер про особу, яка веде фінансове господарство групи. В наведеному прикладі це означає акумулювати грошові надходження від збуту наркотиків, видавати винагороду за «працю», передавати гроші для придбання наркотикомісткої сировини, а можливо - і для ремонту чи придбання транспорту тощо. В таких ситуаціях ми маємо перед собою заздалегідь обіцяне приховування предметів (грошей), завідомо здобутих злочинним шляхом і (або) надання засобів для вчинення злочину (злочинів). І така діяльність підпадає під ознаки ч.

6 ст. 19 та ч. 2 ст. 2291 КК. Те саме слід сказати про особу, яка тримає «общак». До речі, санкція ч. 2 ст. 2291 КК - від шести до п’ятнадцяти років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Що стосується іншої «обслуги» (кухарів, перукарів, праль та ін.), то ці особи, якщо вони не сприяли вчиненню або підготовці злочину (злочинів), ні за яких умов співучасниками визнані бути не можуть. Навіть коли б ми гіпотетично визнали їх членами групи, вони все одно могли б відповідати як співучасники лише тоді, коли своїми діями брали участь у підготовці або вчиненні злочину. Якщо ж цього не встановлено, вони не є співучасниками, як би того не хотілося авторам аналізованої статті. Виходить, названі особи взагалі ні за що не відповідають? Ні, це не так. Вони можуть бути притягнені до відповідальності за статтями 186 або 187 КК (якщо, звичайно, буде доведено наявність в їх діях ознак описаних у цих статтях складів злочинів). Наприклад, перукар або праля, які достовірно знали про вчинений злочин (скажімо, про збут наркотиків), але не повідомили про це державним органам, мають відповідати за недонесення за ч. 1 ст. 187 КК. До речі, ця норма передбачає досить суворе покарання - до трьох років позбавлення волі.

От і виходить, що твердження П. Кривошеїна і В. Слєсаренка про те, що ст. 19 КК безсила в боротьбі з організованою злочинністю, а чинний КК не дає можливості притягнути названих осіб до відповідальності, є необґрунтованим.

І, нарешті, про організатора злочину. Автори статті намагаються ввести в науковий обіг поняття «бездіяльного організатора». Цей термін абсолютно довільний, не має юридичного статусу і, крім того, являє собою contradictio in adjecto - суперечність між явищем і його визначенням. Адже організатор - це завжди активно діючий співучасник, що, до речі, визнається самими авторами. Намагаючись запровадити це нове поняття, П. Кривошеїн та В. Слєсаренко призначають його для ситуацій, коли організатор особисто злочину не вчиняв, тобто не був його виконавцем.

Проте ч. 4 ст. 19, в якій окреслюється поняття організатора, саме й має на увазі ті ситуації, коли особа ніяких інших функцій співучасті не виконує. Організатор несе відповідальність за співучасть у тому злочині (злочинах), який вчинив виконавець (виконавці).

Звернімося до прикладу, яким оперують автори аналізованої статті. Вони описують випадок, коли організатор, створивши злочинну групу для вчинення насильницьких злочинів, сам безпосередньої участі в них не брав. П. Кривошеїн та В. Слєсаренко вважають, що чинний КК не дає підстав для притягнення такого організатора до відповідальності, що в цих випадках справа щодо нього підлягає закриттю за відсутністю в діях суб’єкта складу злочину. Проте це судження абсолютно не спроможне, так само як і твердження, що чинний КК нібито не встановлює меж кримінальної відповідальності організаторів злочинних груп і дає можливість притягти до неї лише осіб, які безпосередньо беруть участь у вчиненні злочину, тобто є їх виконавцями. Насамперед зазначимо, що організація (або інакше кажучи, створення) неозброєної злочинної групи, якщо навіть остання не вчинила жодного із задуманих нею злочинів, являє собою готування до злочину, передбачене ст. 17 КК. Особа, яка створила злочинну групу (тобто її організатор) для вчинення, наприклад, вимагання, несе відповідальність за готування до цього злочину за ч. 1 ст. 17 і ч. 3 ст. 14 КК.

Таким чином, навіть «невдала» (тобто така, що не привела до вчинення злочину) організаційна діяльність карається за чинним КК. Але з тим більшою підставою має наставати відповідальність для організатора, коли організована ним група вчинила один чи декілька злочинів. В цьому разі організатор уже є співучасником злочину поряд з виконавцями, підмовниками і пособниками (ч. 4 ст. 19 КК). Дії такого організатора кваліфікуються за ч. 4 ст. 19 і тією ж статтею, за якою кваліфіковано дії виконавців. Так, організатор групи, яка вчиняє, наприклад крадіжки, відповідатиме за ч. 4 ст. 19 і ч. 2 ст. 140 КК. Саме ці статті й визначають межі його відповідальності, як і ч. 7 ст. 19 КК, котра вимагає від суду враховувати при призначенні покарання «ступінь і характер участі кожного з співучасників у вчиненні злочину».

Таким чином, чинний КК дає всі можливості для визначення відповідальності будь- якого співучасника злочину, в тому числі й організатора.

К ВОПРОСУ О ПРЕЕМСТВЕННОСТИ В УГОЛОВНОМ ПРАВЕ

К вопросу о преемственности в уголовном праве // Проблемы законности. - Харьков, 1995. - Вып. 30. - С. 114-121.

Проблема преемственности в праве относится к числу малоразработанных, лишь в последние годы появились попытки осветить эту тему, да и то лишь в плане постановки вопроса. Что же касается науки уголовного права, здесь она практически вообще не затрагивалась, хотя в связи с проводящимися ныне в Украине законопроектными работами приобретает весьма важное значение.

«Преемственность» в словарях объясняется как «переход от предшественника к преемнику»; «идущий в порядке последовательности от одного к другому». С этой точки зрения преемственность в праве в самом общем виде означает использование предшествующего правового опыта. Такой предшествующий опыт может быть использован в правотворчестве (законодательствовании), в правоприменительной практике, в науке, в системе юридического образования и даже в преподавании конкретных юридических дисциплин. Таким образом, преемственность в праве, в том числе уголовном, - проблема многогранная. В данной статье затрагивается лишь один ее аспект - преемственность в законотворчестве, т. е. в уголовном законодательстве, причем ставятся лишь некоторые вопросы этой большой темы. Отметим в связи с этим несколько исходных методологических положений.

Преемственность в праве выступает в качестве закономерности его развития, движения. Каждая система права в целом, каждая отдельная отрасль права, в том числе и право уголовное, испытывают на себе влияние прошлого. Как ранее существовавшим, так и ныне действующим законам в той или иной мере свойственна преемственность. Причем такая преемственность иногда простирается на глубину веков. Достаточно сослаться на такое всеобъемлющее явление, как рецепция римского права, институты которого оказались приемлемыми и до настоящего времени. Преемственность в праве соединяет в единый процесс прошлое и настоящее, а тем самым и будущее. Хотя право в своем развитии, реагируя на реалии жизни, выходит за счет закрепления новых положений за пределы преемственности, новации не отменяют самой преемственности. Эти новации станут когда-то прошлым и в силу преемственности будут в той или иной степени восприняты на следующем этапе развития. Здесь явно прослеживается диалектическая связь последовательных стадий (состояний) развивающегося права. Поэтому преемственность как закономерность развития права не может быть отменена волюнтаристскими решениями, а отказ от нее всегда связан с серьезными негативными последствиями.

Как показывает история советского уголовного права, отказ от преемственности оканчивался либо молчаливым признанием положений традиционного права при словесной декларации «сдачи его в архив истории», либо, в конце концов, завершался закреплением в законе исходных институтов уголовного права, ранее начисто отвергнутых.

Уже составители Руководящих начал по уголовному праву РСФСР 1919 г. (в 1920 г. они были введены на территории Украины постановлением украинского правительства), провозглашая идею полного слома государственных и правовых институтов досоветской России, т. е. отвергая, исходя из марксистско-ленинской доктрины, преемственность между «старым» и новым правом, в то же время закрепили такие важные институты «бывшего» права, как возрастную вменяемость, покушение, необходимую оборону, некоторые положения соучастия, условное осуждение, территориальный принцип действия уголовного закона и др. Идеологизированные постулаты не могли отменить этих институтов, которые получили отражение в законе и продолжали действовать. В дальнейшем в УК 1922 и 1927 годов эти институты по своей характеристике все более приближались своей законодательной обрисовкой к традиционному уголовному праву, хотя повсеместно утверждалось, что они совсем иные, принципиально противоположные этому праву, характеризуют уголовное право «нового», социалистического типа.

Однако и это следует специально подчеркнуть, важнейшие институты уголовного права отвергались в течение длительного времени. Это касается самих оснований ответственности, отказа вопреки преемственности от принципа «нет преступления без указания о том в законе», введения аналогии, отказа от вины, замены наказания мерами социальной защиты.

Уже УК 1922 г., а затем и УК 1927 г. в качестве основания уголовной ответственности указывали не только на само общественно опасное деяние, но возможность применения наказания, и позже - мер социальной защиты по признаку общественной опасности личности, определяемой по связи с преступной средой или по прошлой преступной деятельности. Таким образом, основанием уголовной ответственности признавалась социальная опасность личности независимо от совершения преступления. Наиболее реакционная идея социологической школы уголовного права нашла прямое закрепление в уголовном законе. Этим уже закладывались основы будущего отказа от вины, репрессий против инакомыслия. С первых дней своего существования советское уголовное право отказалось от принципа «нет преступления без указания о том в законе». Сформированный еще в эпоху просвещения принцип этот считается исходным в законодательстве цивилизованных государств. Он даже закрепляется в Конституциях многих стран. Нашел он свое выражение и в Уголовном Уложении 1903 г., в ст. 1, согласно которой «Преступным признается деяние, запрещенное во время его учинения законом под страхом наказания». Отбросив эту норму, советский законодатель провозгласил полное право суда, исходя из своей революционной (пролетарской) совести, криминализовать любое деяние как преступление. Характеризуя новое уголовное право, тогдашний наркомюст Д. И. Курский писал: «В своей основной деятельности - уголовной репрессии народный суд абсолютно свободен и руководствуется прежде всего своим правосознанием» (4, с. 74). А ведь указанный принцип четко определяет круг уголовно-правовых запретов, границы между преступным и непреступным, вводит деятельность суда в рамки законности. И хотя в 1922 г., издав первый Уголовный кодекс, законодатель кодифицировал разрозненные нормы уголовного права, рассматриваемому принципу в этом УК, как, кстати, и в УК 1927 г., места не нашлось. Напротив, в УК была закреплена возможность применения закона по аналогии. При обосновании этой нормы указывалось, что суду надо предоставить право быстро реагировать на все явления, возникающие в жизни, восполнять пробелы в законе, «а не дожидаться, пока будут декретированы соответствующие нормы» (4, с. 132).

Введение аналогии «легализовало» отказ от принципа nullum crimen sine lege. В резолюции I Всесоюзного съезда марксистов-государственников и правовиков была резко осуждена идея «абстрактной законности и правового государства», а указанный принцип объявлен «буржуазно-лицемерным» (См.: 6).

Аналогия в какой-то мере была использована в качестве юридического обоснования развернувшихся позже репрессий. Надо признать, что к концу 40-х, а особенно в середине 50-х годов Верховный Суд СССР пытался ограничить пределы применения аналогии, допуская ее лишь по признакам сходства по объективной стороне деяния (10, с. 20-23), но отменить ее полностью, конечно, не мог. Аналогия просуществовала в нашем уголовном праве более 35-ти лет.

То же самое произошло с понятием вины и ее форм. Руководящие начала вообще об этом не говорили, в УК 1922 и 1927 годов формы вины - умысел и неосторожность - были зафиксированы, но само понятие вины как необходимого условия уголовной ответственности предусмотрено не было. Мало того, все более распространяется взгляд на необходимость полного отказа от вины как института традиционного права.

Особенно нападки на институт вины усилились в середине 20-х годов. Так, в объяснительной записке к УК РСФСР 1926 г. указывалось, что «УК 1922 г. исходил из таких чужих нашим правовым взглядам терминов, как «кара», «наказание», «вина», «вменяемость» и т. п., которые остались нам только по традиции, по наследству от старого буржуазного права» (См.: 8, с. 1). Уже УК РСФСР 1926 г. и УК УССР 1927 г. не знали этих терминов, а термин «наказание» был заменен на меры социальной защиты судебноисправительного характера. Все эти понятия объявлялись устаревшими, отжившими свой век.

Эти идеи, к сожалению, нашли свое обоснование в доктрине, проникнутой классовыми, идеологизированными подходами. Отрицали понятие вины все видные советские криминалисты того времени: А. А. Пионтковский, М. М. Исаев, А. Н. Трайнин (Москва), работавшие в Киеве М. А. Чельцов и Н. Н. Паше-Озерский, харьковчане Г. И. Волков, М. М. Гродзинский, В. С. Трахтеров.

Так, А. А. Пионтковский заменял понятие вины субъективной стороной деяния, содержание которой составляют умысел и неосторожность как виды психической связи между лицом и деянием. Умысел и неосторожность превращаются из «мерил виновности» в критерии социальной опасности лица и деяния (См.: 5, с. 237), М. М. Гродзинский в статье «Новый Уголовный кодекс УССР: Общая часть» (1, с. 585) писал: «Советский УК, сохраняя понятие умысла и неосторожности, нисколько не сохраняет понятия вины и не нарушает принципиального положения, согласно которому суд и закон учитывают не вину, а только социальную опасность деятеля и деяния».

Такие подходы привели также к господствующему в те годы взгляду, согласно которому состояние невменяемости не устраняет уголовной ответственности; оно лишь является обстоятельством, определяющим форму возможной уголовной ответственности в виде особых мер социальной защиты - медицинского характера. Н. Н. Паше- Озерский писал: «Если целесообразно защищаться против правонарушителя, душевноздорового, исправительно-трудовыми мерами (например, лишением свободы), то очевидно, нецелесообразно защищаться теми же мерами от правонарушителя душевнобольного, так как целесообразной мерой защиты здесь являются медицинские меры (например, помещение в больницу) (См.: 7). Концепция целесообразности, т. е. представление о вменяемости как способности воспринимать целесообразное влияние наказания (а не как способности лица быть виновным, т. е. как предпосылки вины), не только теоретически была несостоятельной, но и приводила на практике к полному стиранию границ между вменяемостью и невменяемостью, к экспертному и судебному произволу.

Отказ от понятий вменяемости и вины предопределил изгнание из уголовного закона понятий «наказание», «кара» и замену их понятием мер социальной защиты. «Наш закон, - указывалось в одной из работ,- не карает, не наказывает правонарушителя, но применяет по отношению к нему меры социальной защиты. Применение же мер социальной защиты обусловлено социально опасным состоянием личности правонарушителя, а не его виновностью, каковая обусловливала в старом уголовном праве меру наказания» (2, с. 34).

Отказ от вины как необходимого условия уголовной ответственности, от вменяемости как предпосылки вины и как результат этого - замена наказания мерами социальной защиты означали полный крах главенствующей идеи традиционного цивилизованного права - так называемой идеи четвертого звена (кольца) - вменяемость - вина - уголовная ответственность - наказание. Эта цепочка необходимых и последовательных этапов ответственности лица за совершение преступления была тем самым отвергнута. Такое положение открывало возможности для признания так называемой «вины характера», преследования за инакомыслие, широкого объективного вменения.

Все эти глубоко ошибочные взгляды, отрицающие исходные идеи, принятые в цивилизованном праве, стали преодолеваться лишь в конце 40-х - начале 50-х годов. В доктрине все стали отказываться от своих прежних суждений и говорить о вменяемости, вине, наказании, как необходимых институтах уголовного права, хотя идеологизированный, классовый подход к оценке этих институтов оставался (См.: 9).

Решительный перелом наступил с принятием в 1958 г. Основ уголовного законодательства и УК УССР - в 1960 г. Несмотря на идеологические постулаты, к этому времени уже полностью была осознана пагубность отказа от преемственности указанных институтов уголовного права. В УК 1960 г. был закреплен принцип «нет преступления без указания о том в законе», предусмотрен запрет аналогии путем введения в понятие преступления признака противоправности. Вменяемость - имплицитно, как это вытекает из формулы невменяемости, признается предпосылкой вины и уголовной ответственности. В кодексе сформулированы основания уголовной ответственности - лишь виновное совершение преступления, закреплено понятие вины. Наказание связывается лишь с виновным совершением преступления (ст. 1, 3, 7, 12 УК). Таким образом, действующий ныне УК полностью восстановил идею четвертого звена. Преемственность и здесь «пробила» себе дорогу, хотя и почти сорок лет спустя.

Все изложенное имеет не только исторический интерес. В настоящее время, когда закладываются основы правового государства, происходят интенсивные кодификационные работы, вновь актуализируются вопросы преемственности. Причем в какой-то мере история повторяется. Опять делаются попытки отказа от целого ряда основных институтов уголовного права. В некоторых публикациях, в одном из проектов Уголовного кодекса предлагается, например, отказаться от общего понятия преступления, от понятия состава преступления, пытаются поколебать принцип «нет преступления без указания о том в законе» и др. (См., напр.: 3, с. 10 и сл.).

Сейчас попытки ослабить названный принцип заключаются в утверждении, что источником уголовного права является не только закон, но и другие нормативные акты. По действующему праву, как известно, уголовный закон выступает как единственный источник права, только он может устанавливать преступность и наказуемость деяния. В названном проекте УК предлагается признать источником уголовного права ведомственные акты, решения Верховного Суда, т. е. выдвигается идея плюрализма источников уголовного права. Представим себе, что это предложение получит закрепление в УК. Сразу же роль уголовного закона будет принижена, а может быть, в результате и сведена на нет. Главное место займут ведомственные акты. Не закон будет определять, что преступно и наказуемо, а указанные нормативы. Законодательная функция будет подменена исполнительной и судебной властью. Будет нарушен принцип разделения властей путем ликвидации принципа «нет преступления без указания о том в законе». Широкое усмотрение правоприменителей в такой ситуации - неизбежное следствие предлагаемых новаций.

Также порывают с идеей преемственности предложения об отказе от общего понятия преступления и замене его понятием наказуемого деяния. Основополагающее понятие уголовного права изгоняется из проекта, сводится лишь к одному из видов наказуемого деяния. Теперь вслед за проектом мы должны будем говорить не о «совершении преступления», а о «совершении наказуемого деяния», не о «покушении на преступление», а о «покушении на наказуемое деяние», не о «соучастии в преступлении», а о «соучастии в наказуемом деянии» и т. д. Нет преступлений против личности или против государства и т. д. Преступление и наказание - это два тесно связанных между собой понятия, - их ни наука, ни практика, ни мышление обывателя не представляют друг без друга. Однако в проекте эта внутренняя связь разрывается. Возникает естественный вопрос: для чего пытаются произвести такую «революцию»? Оказывается для того, чтобы ввести в УК новые понятия: «кримінальний проступок» - наказуемый до одного года лишения свободы или иным, более мягким наказанием: «провинність» - наказуемая до двух лет лишения свободы; «кривда» - до четырех лет лишения свободы, и наконец, «злочин» - влекущий наказание свыше четырех лет лишения свободы. Вместо известных закону и вошедших в практику четырех категорий преступлений - небольшой тяжести (не представляющих большой общественной опасности), средней тяжести (менее тяжких), тяжких и особо тяжких - вводятся термины, никаким новым содержанием не наполненные. Эти термины неудачны. Например, что такое «кривда»? Это ложь, неправда, несправедливость. И получается, что лицо, учинившее кражу, совершает не преступление, а «кривду». Нелепость. Эта терминология чужеродна системе нашего права, существующего не только в законах, но и в правосознании следователей, прокуроров, судей, да и в сознании всего населения. Отказ от общего понятия преступления, сведение его к одному из видов наказуемого деяния размывают представление об уголовном кодексе как о сборнике законов о преступлениях и наказаниях.

Часто заявляют, что заимствования из действующего УК вообще недопустимы и их следует избегать. Эти взгляды находятся и явном противоречии с идеей преемственности и не могут быть приняты. Отказ в прошлом от преемственности в уголовном праве показывает, что его рецидив может привести только к отрицательным результатам. Этот исторический опыт ни при каких условиях нельзя забывать, а тем более игнорировать. В то же время преемственность вовсе не противоречит включению в уголовное законодательство, в том числе и в новый УК, необходимых новелл, диктуемых современной действительностью. Этих новелл может быть даже не меньше, чем тех положений, которые остаются в результате преемственности. Но эти последние как основа уголовного права всегда должны быть сохранены, а новеллы должны обязательно им соответствовать.

Список литературы: 1. Вестник советской юстиции - 1927 - №17; Там же Трахтеров В. С. Проект Уголовного Кодекса УССР (Общая часть). - 1926. - № 8-9. 2. Краснушкин Е. К. Психиатрическая экспертиза в современном суде; Там же - 1925 - № 33. 3. Криминальный Кодекс України (проект): Проблеми теорії та практики - 1994. 4. Курский Д. И. Избранные статьи и речи 1958. 5. Пионтковский А. А. Советское уголовное право: Общая часть 1929 Там же Волков Г. И. Учебный курс криминального права 1930, по которому обучались студенты юридических вузов Украины. 6. Советское государство и революция права - 1931 - № 3. 7. Тихенко С. И. Вменяемость и невменяемость 1927. 8. Трахтеров В. С. Кримінальна відповідальність психічно неповновартих 1930. 9. Уголовное право: Общая часть - Изд. 1938, 1939 и 1943 гг. Трайнин А. Н. Учение о составе преступления 1946 и др. 10. Шаргородский М. Д. Вопросы Общей части уголовного права, 1955.

<< | >>
Источник: М. И. БАЖАНОВ. Избранные труды / М. И. Бажанов ; [сост.: В. И. Тютюгин, А. А. Байда, Е. В. Харитонова, Е. В. Шевченко ; отв. ред. В. Я. Таций]. - Харьков : Право,2012. - 1244 с. : ил.. 2012

Еще по теме ПРО ЗАСТОСУВАННЯ СТ. 19 КК УКРАЇНИ:

  1. 33. Умисне вбивство за пом'якшуючих обставин:
  2. Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця
  3. Умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини
  4. ТЕМА 8. ПОЗИТИВНЕ ПРАВО: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА
  5. Історіографія проблеми.
  6. СРСР - Іран - США: геоекономічний «нафтогазовий трикутник».
  7. Боротьба США й СРСР в ООН за вплив на Іран, як невід’ємну складову «арки кризового півмісяця».
  8. Архівосховища Російської Федерації
  9. ВСТУП
  10. Зародження ідеї незворотності та її концептуальне оформлення
  11. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  12. 1.2. Поняття та ознаки трудових прав