<<
>>

УГОЛОВНЫЙ ЗАКОН И ЕГО ПРИМЕНЕНИЕ

[Рецензія] // Рад. право. - 1968. - № 9. - С. 108-111. - Рец. на кн.: Уголовный закон и его применение/ Я. М. Брайнин. - М.: Юрид. лит., 1967. - 240 с. (співавт. В. В. Сташис).

Теоретичні і практичні проблеми застосування кримінального закону завжди привертали увагу кримінально-правової науки. В кожній монографії чи окремій статті, де висвітлюються ті чи інші питання радянського кримінального права, порушується в певному аспекті і проблема застосування кримінальних законів. Проте ця проблема потребує комплексної розробки, оскільки точне додержання і правильне застосування кримінального закону являє собою одну з важливих умов здійснення соціалістичної законності. Необхідність найсуворішого додержання соціалістичної законності робить дуже актуальною проблему правильного застосування правових норм, зокрема кримінального закону, потребує дальшого поглибленого її осмислення, врахування практики, розробки пропозицій по вдосконаленню діючого кримінального законодавства.

Цій актуальній темі і присвячена книга проф. Я. Брайніна. Книга позначається глибокою науковістю, складні теоретичні питання розглядаються в ній на основі досягнень радянської науки кримінального права. Висновки автора і його рекомендації аргументовані, ґрунтуються на вивченні судової практики. З правильних принципових позицій в книзі критикуються різні буржуазні реакційні теорії з питання застосування кримінального закону, розкривається реакційна суть ряду положень сучасного буржуазного права імперіалістичних держав.

Книга складається з восьми глав, у яких послідовно висвітлюються найважливіші питання застосування радянського кримінального закону. Праця відкривається главою, присвяченою розумінню кримінального закону та його ролі у зміцненні соціалістичного правопорядку. Наявність такої глави в монографії є цілком виправданою, оскільки перш ніж говорити про застосування кримінального закону необхідно з’ясувати, що собою являє кримінальний закон, у якому співвідношенні перебуває з кримінально-правовою нормою, розглянути питання про кримінально-правові відносини.

Автор показує, що в системі заходів запобігання злочинам кримінальний закон відіграє важливу роль, що самим фактом видання такого закону і встановлення відповідальності за передбачені в ньому суспільно небезпечного діяння багато в чому гарантується відвернення злочинів.

Розглядаючи зміст кримінально-правових норм, Я. Брайнін правильно зазначає, що статті як Загальної, так і Особливої частини КК виступають як регулятор відносин, які виникають між державою і злочинцем, і що ці відносини регулюються нормами Загальної частини в більшості випадків не безпосередньо, а лише в поєднанні зі статтями Особливої частини.

Вдало визначений автором і зміст кримінальної протиправності як юридичного виразу суспільної небезпечності злочину, причому специфіка кримінальної протиправності, її більш складний характер порівняно з іншими галузями права, як зазначається в книзі, полягає в тому, що кримінальна протиправність поєднує в собі заборону певної суспільно небезпечної поведінки з недозволенням порушувати її під загрозою покарання (стор. 29).

Правильним є твердження автора, що реалізація вимог кримінального закону здійснюються в кримінально-правових відносинах, оскільки правовідносини - це норма права в її дії (стор. 33).

Автор справедливо відмічає, що питання про суть і зміст кримінально-правової норми та її співвідношення з кримінальним законом належить до питань, що майже розроблені в нашій науці. Я. Брайнін вирішує цю проблему досить своєрідно. Він вважає, що зміст кримінально-правової норми не може вичерпуватися самим кримінальним законом, його диспозицією та санкцією. Своєрідність кримінального закону автор вбачає в тому, що охоронювана ним від злочинів правова норма ніколи не буває виражена в цьому законі безпосередньо. Кримінально-правовою нормою в цих випадках є заборона правил поведінки, не виражених у кримінальному законі, а встановлених яким-небудь законодавчим актом (наприклад, Конституцією) або санкціонованих Радянською державою (наприклад, норм моралі).

Ці правові чи моральні норми і входять, як пише автор, до логічної структури кримінально-правової норми (стор. 20-22).

Ця точка зору здається нам спірною. Безумовно, норми кримінального права охороняють від злочинних посягань соціалістичні суспільні відносини, в тому числі норми права і моралі, якими ці відносини регулюються. Але це зовсім не означає, що норми інших галузей права чи норми моралі тим самим стають частиною змісту кримінально- правової норми. Таке вирішення проблеми безмежно розширило б зміст норм кримінального права, позбавило б їх самостійного предмета регулювання, специфіки правовідносин, що виникають тут. Якщо ще в складах з так званими бланкетними диспозиціями зміст кримінально-правової норми може бути розкритий лише за допомогою інших законодавчих актів, то в усіх інших випадках зміст кримінально-правової норми вичерпується самим кримінальним законом, що встановлює санкції (покарання) за вчинення суспільно небезпечного діяння - злочину.

В главі 2-й розглянуте питання про структуру кримінального закону. Даючи поняття диспозиції та санкції, Я. Брайнін справедливо говорить, що диспозиція кримінального закону є підставою його санкції, при цьому роль диспозиції полягає з тому, щоб якнайкраще передати зміст складу злочину. Автор зазначає, що конструювання в радянському кримінальному законодавстві диспозицій здійснюється відповідно до принципу точної передачі складу злочину і на основі вимог соціалістичної законності. Цікавою є пропозиція автора про видання спеціальної збірки, в якій би містилися нормативні акти, що стосуються кримінальних законів з бланкетною диспозицією, а також пропозиція про уніфікацію законодавчої термінології, заміну в ряді випадків оцінних понять більш точними (стор. 65, 72). Проте твердження автора, що ідеальне вирішення проблеми точних складів злочинів вимагало б повного усунення в диспозиціях кримінальних законів оцінних понять (стор. 67), навіть прийняте з застереженнями і посиланнями на нагромадження необхідного досвіду, здається непереконливим.

Відмовитися від оцінних понять (наприклад, «особлива жорстокість», «тяжкі наслідки», «істотна шкода» тощо) неможливо, не переходячи до конструювання казуїстичних диспозицій, не ускладнюючи тим самим застосування закону. Інша справа, що при застосуванні закону, який містить оцінні поняття, необхідно завжди вимагати від суду докладного мотивування, що обґрунтовує таке застосування.

Висвітлюючи питання, зв’язані з характером санкції кримінального закону, Я. Брайнін підкреслює, що зв’язок між санкцією та диспозицією кримінального закону відбиває ту залежність, що існує між покаранням і злочином. Автор правильно висловлюється проти спроб поставити під сумнів зв’язок між злочином і покаранням лише тому, що діюче законодавство значно розширило можливості звільнення від кримінальної відповідальності при вчиненні злочину. Проте всупереч цій правильній точці зору і тому, що було сказано раніше про характер кримінальної протиправності, яка поєднує заборону певної дії з кримінальним покаранням (стор. 29), Я. Брайнін приходить до висновку, що караність не є ні ознакою, ні властивістю злочину, що вона існує поряд зі злочином, а не в ньому (стор. 81). Але ж очевидно, що злочин - це діяння не лише суспільно небезпечне, але й кримінально протиправне, тобто передбачене кримінальним законом як діяння каране. Коли визнавати протиправність ознакою злочину, то непослідовним буде не наділяти цією якістю і караність як вираз цієї протиправності. Характеризуючи ступінь суспільної небезпечності діяння саме як злочинного, тобто кримінально-протиправного, караність є невід’ємною ознакою самого злочину.

В главі 3-й і 4-й монографії розглядаються питання, зв’язані з самим поняттям застосування і стадіями застосування кримінального закону. Автор правильно зазначає, що застосування кримінального закону - це складний процес, зв’язаний з встановленням фактичних ознак діяння, знаходженням відповідної кримінально-правової норми, підведенням під неї фактичних ознак діяння і прийняттям відповідного рішення.

Треба погодитися з Я. Брайніним, коли він вважає, що процес кваліфікації злочину може мати місце і при зміні її вищестоящим судом, а також з судженням, що правова кваліфікація входить у зміст об’єктивної істини, що встановлюється в кримінальній справі. Тут же висвітлюється і питання про кримінальні правові відносини. Ми згодні з автором, що судовим вироком, який набрав чинності, завершується констатація кримінально- правових відносин. Але не можна погодитися з тим, що кримінально-правові відносини виникають не з моменту вчинення особою злочину, а лише з моменту притягнення цієї особи як обвинуваченого. На нашу думку, треба відрізняти момент виникнення самих правовідносин внаслідок певного юридичного факту, в даному разі вчинення злочину, і моменти, пов’язані з самою констатацією цих правовідносин. Констатація кримінальних правовідносин відбувається в ході кримінального процесу в певних процесуальних актах і остаточні завершується у вироку, але виникають ці правовідносини вже тоді, коли злочин вчинено.

В главі 5-й порушуються питання, зв’язані з перевіркою справжності і дії кримінального закону в часі та просторі. Слід погодитися з пропозицією автора, щоб при виданні нового кримінального закону законодавець визначав, які з кримінальних законів, що діяли раніше, втратили чинність (стор. 133), і з думкою про те, що питання про зворотну силу так званих проміжних законів потребує роз’яснення в порядку легального тлумачення (стор. 153).

Автор негативно ставиться до тлумачення ст. 6 Основ кримінального законодавства, яке дається в постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 18 грудня 1963 р. «Про деякі питання, які виникли в судовій практиці по застосуванню законодавства про дострокове, умовно-дострокове звільнення від покарання і заміна покарання більш м’яким». Як відомо, в цій постанові зазначено, що при вирішенні питання про дострокове чи умовно-дострокове звільнення від покарання слід керуватися законом, який діє на момент звільнення від покарання, а не законом, який діяв під час вчинення злочину.

Я. Брайнін вважає, що таке питання міг вирішити законодавець. Проте Пленум не створив ніякої нової норми, не перевищив своїх повноважень. Він виходив з буквального тексту ст. 6 Основ, де прямо говориться, що злочинність та караність діяння визначається законом, що діяв на час вчинення злочину. Але норми про дострокове та умовно-дострокове звільненні від покарання не визначають злочинності та караності діяння, вони регулюють підстави і порядок звільнення від покарання, чому Пленум і міг дати відповідне роз’яснення судам, зовсім не обмежуючи тим самим сферу застосування ст. 6 Основ.

В главі 6-й розглянуті питання про застосування диспозиції кримінального закону. Автор справедливо зазначає, що застосування диспозиції зв’язано з усіма стадіями реалізації кримінальної відповідальності, а застосування санкції - лише з її заключними стадіями: призначенням і застосуванням покарання. В той же час Я. Брайнін правильно пише, що диспозиція і санкція являють собою нерозривну єдність і що окремий розгляд питань застосування диспозиції та санкції має виключно методичне значення. Цікавими в цій главі є думки автора про застосування диспозиції кримінального закону в плані встановлення елементів складу злочину зазначеного в цій диспозиції. Тут автор аналізує помилки судової практики, зв’язані з неправильним встановленням об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта і суб’єктивної сторони злочинного діяння, що призводить до неправильного застосування диспозиції кримінального закону.

Треба погодитися з тим, що і при співучасті в злочині і при готуванні та замаху на злочин у діях суб’єкта є ознаки складу злочину, наявність якого обґрунтовує кримінальну відповідальність за цю злочинну діяльність (стор. 180). Проте твердження, що «замах є можливим лише в таких злочинах, склад яких передбачає настання певних наслідків» (стор. 181), здається необґрунтованим. Якщо погодитися, думкою автора, то треба визнати, що в злочинах з формальним складом, замах є неможливим. Але досить навести хоч би склад спекуляції, об’єктивна сторона якої не потребує настання певних наслідків і де наявність скупки товарів для перепродажу з метою наживи розцінюється саме як замах на цей злочин, щоб зробити висновок, що автор допускається неточності.

Глава 7-ма монографії ставить своїм завданням розкрити питання застосування санкції кримінального закону. Як видно з її змісту, автор не обмежується лише питаннями застосування санкції, в загальній формі порушує питання визнання особи особливо небезпечним рецидивістом, визначення виду ВТК, індивідуалізації покарання, призначення покарання при сукупності злочинів. Безумовно, питання про застосування санкції зв’язано з питаннями призначення покарання. Проте визнання особи особливо небезпечним рецидивістом чи призначення виду ВТК, на нашу думку, зв’язані не стільки з санкцією кримінального закону, скільки з тими підставами, які дають судові право визнати особу особливо небезпечним рецидивістом, або зі ступенем тяжкості злочину чи попередньою судимістю, виходячи з яких суд і визначає вид ВТК.

В останній, 8-й главі розглядається питання про тлумачення кримінального закону. Треба погодитися з автором, що тлумачення закону є складовою частиною застосування норм права, що воно полягає у з’ясуванні змісту і мети закону, що тлумачиться в процесі його застосування всякий закон. Аналізуючи види і прийоми тлумачення, Я. Брайнін правильно розрізняє тлумачення буквальне (адекватне), обмежувальне і розширене.

Оцінюючи в цілому книгу Я. Брайніна, треба зазначити, що вона є серйозним науковим дослідженням, ставить важливі теоретичні питання, що відповідають потребам практики, і тому з інтересом буде зустрінута юридичною громадськістю.

<< | >>
Источник: М. И. БАЖАНОВ. Избранные труды / М. И. Бажанов ; [сост.: В. И. Тютюгин, А. А. Байда, Е. В. Харитонова, Е. В. Шевченко ; отв. ред. В. Я. Таций]. - Харьков : Право,2012. - 1244 с. : ил.. 2012

Еще по теме УГОЛОВНЫЙ ЗАКОН И ЕГО ПРИМЕНЕНИЕ:

  1. 1.4. Уголовный закон
  2. ПРОЯВЛЕНИЕ ФУНКЦИИ ДОЛЖЕНСТВОВАНИЯ В ТЕКСТЕ УГОЛОВНО-ПРОЦЕССУАЛЬНОГО ЗАКОНА
  3. IX. Общие итоги второго периода в истории науки уголовного права в России
  4. §1. Уголовная ответственность за незаконное получение кредита и злостное уклонение от погашения кредиторской задолженности в государствах — участниках Содружества Независимых Государств и других странах, образовавшихся после распада СССР
  5. 70. Различия теории по вопросу о действии во времени уголовно-материальных законов
  6. Приложение D Стенограмма симпозиума «Уголовная ПОЛИТИКА И БИЗНЕС» (Москва, НИУ ВШЭ, 08.12.2011)
  7. 1. Имущественные преступления, выражающиеся в изъятии чужого имущества: проблемы совершенствования законодательной и судебной практики
  8. 3. Имущественные преступления, совершаемые путем обмана и с использованием доверия: вопросы теории и законодательной практики
  9. 4. Совершенствование законодательного определения вымогательства
  10. Глава VIIОПРЕДЕЛЕНИЕ МЕСТА СОВЕРШЕНИЯ ПРЕСТУПЛЕНИЯИ ПРЕДЕЛЫ ДЕЙСТВИЯ УГОЛОВНЫХ ЗАКОНОВ СОЮЗНОЙ РЕСПУБЛИКИ
  11. Тема 2.Российский уголовный закон
  12. Тема: ПОНЯТИЕ И ЗНАЧЕНИЕ УГОЛОВНОГО ЗАКОНА. СИСТЕМА ДЕЙСТВУЮЩЕГО УГОЛОВНОГО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА. ДЕЙСТВИЕ УГОЛОВНОГО ЗАКОНА В ПРОСТРАНСТВЕ И ВО ВРЕМЕНИ
  13. УГОЛОВНЫЙ ЗАКОН И ЕГО ПРИМЕНЕНИЕ
  14. § 1. Краткая история уголовного права Франции
  15. § 2. Техника учета решений Конституционного Суда Российской Федерации в законодательной деятельности (Лазарев В. В.)
  16. 29. Законодательство периода хрущевской «оттепели». Изменение основ уголовного и гражданского законодательства СССР и РСФСР.
  17. Правовое регулирование отношений в сфере обращения конфиденциальной информации в зарубежном законодательстве
  18. § 1.2. Уголовно-правовые аспекты законодательства Российской Федерации о преступлениях против половой неприкосновенности несовершеннолетних
  19. § 1.3. Уголовно-правовые аспекты законодательства США о защите половой неприкосновенности несовершеннолетних