3.3. Структура, стратегія і тактичні прииоми західноримської армії

Проблема структурно-організаційних особливостей та складу західноримської армії на середину V ст. має низку відкритих питань через відсутність необхідної інформації в джерелах. Повнота історичних творів ІІІ- IV ст.

В першу чергу необхідно підкреслити, що структура західноримської армії другої чверті V ст. не зазнала кардинальних змін. У цей період армія Равенського двору складалась з піхоти, кавалерії, артилерії, флоту (його роль у війнах Імперії з Барбарікумом була допоміжною) та інженерних підрозділів [547, с. 36]. Разом з тим, уся римська військова система ґрунтувалась на т.зв. мобільній, або польовій, армії, яка зазвичай перебувала під безпосереднім командуванням самого імператора. Вона одержала назву “comitatus” (свити або почту), а солдати, які її складали, - “comitatenses” (свитських). Завданням комітату було як знищення ворога, котрий прорвався вглиб володінь “pax

Romana”, так і здійснення походів на території противника. Одночасно комітат залишався тією силою, спираючись на яку імператор міг боротися з узурпаторами [223, с. 24].

Щоправда, протягом 20-х рр. V ст. імператори поступилися своїм правом особистого керування комітатом; ця прерогатива перейшла до т.зв. головнокомандувачів [546, с. 104]. Трансформації зазнав і сам комітат: при Аеції він остаточно припинив відігравати роль “єдиної похідної армії імператора”. Підрозділи комітату розташовувались вже не в центральних регіонах та навколо імперської столиці, а в різних прикордонних провінціях, утворивши “регіональні похідні армії” (тобто комітатенси) з функціями експедиційних сил Імперії [223, с.

В межах висвітлення структури західноримської армії необхідно проаналізувати її роди військ, які у першій третині V ст. частково ще зберігали своє тактичне значення. Піхота поділялась на легку (“levis armatura”, “exculcatores”), яка діяла у вільному бойовому шикуванні [195, II, 15], та лінійну, котра билася у правильному шикуванні. Остання утворювала ядро армії на полі бою. Згідно з Вегецієм Ренатом, легка піхота поділялась на метальників дротиків (“ferrentarii”), лучників (“sagittarii”), пращників (“funditores”) й баллістаріїв (“ballistarii”), або трагуларіїв (“tragularii”) [195, ІІ, 15]. Лінійну піхоту утворювали легіони та ауксилії [103, ХУШ, 2.6]. В ауксиліях мали право служити варвари-федерати і ці бойові одиниці, за відомою характеристикою Амміана Марцелліна, вирізнялись меншим рівнем дисциплінованості [103, ХХ, 4]. Варваризацію ауксиліїв згадує і Зосима [206, ІУ, 7.1].

Кавалерія як рід військ поділялась на легку, важку й надважку або панцирну, відповідно з покладеними на них тактичними завданнями [195, ІІ, 14].

Пізньоримську артилерію й облогову техніку репрезентують різні типи метальних машин і штурмових засобів, добре описаних Амміаном Марцелліном [103, ХІХ, 7.7; ХХІІІ, 4.4-7] та Вегецієм Ренатом [195, ІУ, 18]. Обидва автори згадують баллісти, каррабаллісти, катапульти, онагри. З облогового арсеналу перед початком гуно-римської війни західноримські солдати мали на озброєнні взірці, що мали поширення з ІУ ст. - тарани [103, ХХ, 11.11; ХХІІІ, 4.8-9; ХХІУ, 2, 18, 19], рухомі башти (“turres ambulatoriae”) [103, ХХІУ, 2, 19], пересувні щити (“plutei”) [195, ІУ, 15], штурмові драбини [195, ІУ, 18]. Використання метальних машин знайшло відображення в трактатах Зосими [206, ІІІ, 8.3] й Прокопія Кесарійського [176, І (V), 21.2].

Разом з тим, початок епохи Великого переселення народів активізував процес дестабілізації західноримської оборонної системи. У підсумку, наприкінці 40-х рр. V ст. дана система суттєво занепала. Супутніми чинниками руйнації мілітарних основ західної Імперії стали: майже повне зникнення регулярної армії; криза системи її комплектування; мінімалізація (на 80-85%) числа класичних легіонів й кількісне скорочення їхнього складу; значна провінціалізація та варваризація бойових підрозділів; повна ліквідація рейнського флоту; надмірне поширення військового найманства.

Зрештою, на середину V ст. структура польової армії Заходу змінила свою організаційну конфігурацію: замість регулярних частин піхоти й кінноти роль ударної сили почали відігравати підрозділи букелларіїв (“bucellarii“), федератів (“foederati”) та нумеріїв (“numerii”).

В останні десятиліття існування Західної Римської імперії в її історії помітну роль відіграли федерати - племена варварів, які уклали відповідний договір з урядом. Внаслідок договору з Імперією федерати одержували регулярні грошові виплати; в обмін вони зобов’язувались надавати римській армії воєнну допомогу [611, с. 97]. Контингенти федератів на службі у Аеція в різні роки складали від 30% до 60% загальної чисельності його військ [606, с. 124]. Під мілітарною категорією нумеріїв, достатньо поширеною у 20-х - 40 -х рр. V ст. в межах західної Імперії, розумілись загони й частини, сформовані з варварів [223, с. 139]; вони не відповідали римській військовій організації і комплектувались виключно з найманців, складаючи конкуренцію ауксиліям [581, с. 269]. Головне завдання нумеріїв полягало в охороні тих провінцій, де вони були набрані. Командували такими загонами римські офіцери, призначені, зазвичай, зі старих галльських легіонів [581, с. 269-270]. Ще на початку V ст. нумерії були прирівняні до регулярних військових частин [581, с. 270]. Крім мобільних загонів ауксиліїв та вексилляцій, саме підрозділи букелларіїв, федератів й нумеріїв склали основу армії Аеція на 450 р.; класичних легіонів у своєму розпорядженні він не мав.

Стратегія західноримської Імперії в другій чверті V ст. ще витікала зі стрижневої доктрини: пріоритетом слугує оборона рейнських і дунайських кордонів. Досить тривалий час (MV ст.) вона дійсно вдало реалізовувалась за рахунок укріплення природних кордонів Імперії, які ефективно стримували варварів [519, с.

Найгіршим виявилось те, що “pax Romana” з кінця IV ст. опинився у розірваному стані. Протиборство Заходу та Сходу робило з варварів дієвий засіб втілення у життя політичних амбіцій тих сил, які опинились при владі в обох Імперіях. Боротьба при Гонорії І, а особливо - за правління Валентиніана ІІІ, відбувалась вже не між римлянами й варварами, а між римлянами та римлянами із залученням союзників-варварів. Боротьба з Аларіхом була причиною тому, що з прикордонних рубежів Західної імперії сенат вивів майже всі римські воїнські підрозділи [606, с. 171]. Перевірена стратегія зазнала згубної “кореляції”, а принципово нову полководці Валентиніана ІІІ так і не розробили. Разом з тим, аналіз війн Заходу з Барбарікумом у 30-і - 40-і рр. дозволяє виділити низку рис, які на той час залишались притаманні західноримській стратегії, хоча, зрозуміло, у дещо “адаптованому” варіанті. Як і у гунів, воєнні кампанії планувались за сезонним принципом; у більшості випадків вони проходили протягом весни та літа [587, с. 274]. Наступна характерна риса - використання у воєнних операціях системи стаціонарних укріплених таборів і укріплених містечок, через яку реалізовувались тактичні плани полководців та воєначальників. Амміан, наприклад, називає 7 таких міст-бургів на рейнському кордоні - Табір Геркулеса, Квадрібургій, Трицензими, Новезій, Бонна, Антеннак і Бінгіон [103, ХѴІІІ, 2.4].

Переходячи до висвітлення тактичних прийомів, варто підкреслити: по- перше, у 20-х - 40-х рр. V ст. певні зміни в тактиці ведення бою відбулись і у піхоти, і у кавалерії; по-друге, часткові зміни торкнулись принципів шикування бойових порядків та лав; по-третє, змін, разом з тим, зазнали й стратегеми (воєнні хитрощі), які часто використовувались полководцями для досягнення перемоги. Зміни не були кардинальними, але впровадження синтезу старих (ІІ-Ш ст.) і нових (ІѴ ст.) прийомів з арсеналу римського військового мистецтва, у сфері тактики до кінця 40-х рр. стало наслідком широкого використання варварського сегменту, роль якого відчутно зросла на початок гуно-римської війни. Реконструкція західноримської тактики у цей період дозволяє виокремити низку пріоритетних засад і складових, що характеризують її маневрену специфіку в умовах ведення бойових дій. Зокрема, у зв’язку з відміною т.зв. когортної тактики, поширеним шикуванням армії за Аеція стало каре з видовженим фронтом [223, с. 212]. Так само актуалізованим залишалось шикування у вигляді трикутника [195, І, 26], більш відомого під назвою “клин” (“cuneus”), або “свиняча голова” (“caput porci”) (Вегецій [195, ІІІ, 19]; Амміан [103, ХУІІ, 19.9]). При даному шикуванні перші ряди піхоти були коротшими, а наступні ставали дедалі ширші. Клин діяв за принципом тарана й розривав стрій противника на дві частини, оскільки основна маса метальних снарядів спрямовувалась у центр ворожого війська і сюди ж завдавався головний удар [195, ІІІ, 19].

Проти ворожого клину використовувалось шикування під назвою “ножиці” (“forfex”) [195, ІІІ, 17]. Це був стрій з відбірних воїнів у вигляді літери V, який охоплював клин з двох боків, після чого противник вже не міг прорвати бойову лінію. На випадок, якщо стрій опинявся у замішанні, спеціально вишикувана для такої ситуації перед фронтом війська лава найсміливіших воїнів стримувала ворога і давала можливість відновити бойовий порядок. Такий тактичний прийом Вегецій називає “пилою” (“serra”) [195, ІІІ, 17]. Для утворення клину, ножиць або пили полководці “приберігали” позаду головного строю загони з досвідчених піхотинців та вершників [195, ІІІІ, 17]. Традиційною на середину V ст. залишалась практика тримати в резерві найвишколеніші загони (“subsidiales acies”) [103, ХІХ, 7.12]. Розгорнутий компаративний аналіз особливостей тактики карфагенської й римської армій у своїх публікаціях подає сучасний український антикознавець А. Козак [336, с. 81-90; 337, 79-81].

У виділеному контексті необхідно додати, що в тогочасній західноримській тактиці також використовувалось шикування у вигляді півмісяця, за якого, не доходячи 400-500 кроків до супротивника, здійснювався несподіваний напад на його стрій двома флангами одночасно [195, ІІІ, 20]. При необхідності полководець міг утворити шикування у вигляді “кола” (“orbis”) [223, с. 213]. У цьому випадку, якщо ворог проривав фронт, у бій вступали відбірні бійці, здатні контратакувати й не допустити, щоб уся маса солдат почала втечу [195, І, 26]. Не менш ефективним прийомом було використання “черепахи”, з метою розсічення центру шикувань противника, і “летючих” кінних загонів, які до відповідного сигналу залишались у засідці; такі загони називались “клубком” (“globus”) або “друнгами” [534, с. 207].

В епоху Аеція головнокомандувачі не забували про тактику шикування у вигляді двох чи трьох бойових ліній (“acies duplex”, “acies triplex”). Доволі часто вони застосовували й “скісний стрій”, при якому на правому крилі зосереджувались відбірні війська, а ліве крило відводилось назад з таким розрахунком, щоб воно залишалось поза досяжністю метальних снарядів ворога. Позаду основної маси війська, як підкреслює А. Банніков, розташовувався сильний резерв [223, с. 214]. Битву починав правий фланг. Якщо його атака захлиналась, в бій вступав лівий, підтриманий резервними підрозділами. Наступний спосіб був дзеркальним відображенням попереднього, і головний удар завдавався лівим флангом [223, с. 214].

Необхідно підкреслити, що означені тактичні прийоми, за твердженням Г. Чессмена, переважно стосувались ауксилій [534, с.356-361]; легіони Заходу при Валентиніані ІІІ для ведення бою шикувались у фалангу, описану ще Амміаном Марцелліном [103, ХХІІІ, 4.8; ХХІУ, 2.9; 4, 13-18; 24; ХХУІ, 1.8]. Крім того, пізньоримська воєнна доктрина вимагала, щоб важкоозброєна піхота залишалась стояти на місці, навіть якщо ворог починав відступати. Це було необхідно для того, щоб не порушувався бойовий порядок [534, с. 259]. Обов’язок переслідувати відступаючого ворога покладався на легкоозброєних воїнів та вершників-варварів [195, ІІ, 17; ІІІ, 14]. Роль кінноти згідно з правилами тактики у той період - посилення флангової атаки ауксилій та букелларіїв (важка кавалерія), добивання (надважка кавалерія) й переслідування (легка кавалерія) ворога [547, с. 234].

Отже, перед початком гуно-римської війни організаційний рівень армії Равенського двору, з одного боку, не відповідав до кінця колишнім структурним взірцям і вимогам класичної стратегії доби Феодосія І Великого через відсутність старої системи рекрутування, належного комплектування, відповідного вишколу військового контингенту, необхідного поповнення польової армії солдатами, з іншого - в основі він вже орієнтувався на мобільні та маневрені підрозділи ауксилій, букелларіїв, нумеріїв, а також на кінні загони федератів. Разом з тим, західноримська стратегія в середині V ст. значною мірою ще ґрунтувалась на зміцненні й посиленні усталеної системи військових таборів і укріплених міст, які мали відігравати роль плацдармів для наступу та утримання під контролем завойованих земель, використанні найманих загонів варварів у походах та боєзіткненнях.

Тактика західноримської армії на початок війни з гунами, природно, відрізнялась від старої когортної. Оскільки вже не існувало легіонів як головної бойової одиниці, тактичні прийоми витікали не з маневреності та злагодженості дій добре вишколених, належним чином укомплектованих військових підрозділів, а орієнтувались на руйнівну силу першого удару в центр бойових шикувань супротивника, який завдавався фалангою важкоозброєної піхоти (армата) або каре з неї ж, із видовженим фронтом при підтримці кавалерії. Застосовуючи “черепахи” для роз’єднання центру та ворожих флангів, армата переходила до рукопашного бою. Мета легкоозброєної піхоти (скутата) - почати битву, запобігти оточенню армати й переслідувати відступаючі сили супротивника. У багатьох випадках вирішальна роль в останній фазі битви відводилась кінноті - надважкій кавалерії, та резерву. При потребі - оборона, відсіч, контрнаступ, загони резерву утворювали клин, ножиці або пилу, й схиляли перемогу на свій бік.

3.4.