Наука про політику в ХХ - на початку ХХІ століття

Проблеми політичної науки, поставлені в різні періоди ХХ ст., є предметом обговорення і дальшого дослідження в сучасних умовах. Немає сенсу характеризувати всі або хоча б основні напрямки сучасної науки про політику.

В сучасних умовах найпоширенішими в науці про політику є соціологічний напрям. Представники цього напряму вивчають явища політики в контексті і через призму аналізу суспільства в усій складності і багатоманітності його соціальної структури і політичного процесу. Вирішальний вплив на становлення і розвиток соціологічного напряму в політичній науці мали праці соціолога М.Вебера і зокрема його теорія соціальної дії, французького соціолога Е.Дюркгейма і його теорії соціальних систем та інши. В межах соціологічного напряму і політичній науці італійці В.Парето і Г.Моска розробили основи сучасної концепції еліти. Всі ці теорії базуються на положеннях неопозитивізму, який у політичній науці полягає у визнанні того, що, по-перше, соціальні та політичні явища підкоряються законам, спільним для всієї дійсності - природної і соціально-історичної; по­друге, методи соціального дослідження мають бути таким ж точними, суворими і об'єктивними, як методи природознавства; по-третє, суб'єктивні аспекти людської поведінки можна досліджувати тільки через відкриту поведінку (біхевіоризм); по-четверте, істинність наукових тверджень має доводитись емпіричними дослідженнями; по-п'яте, всі соціальні явища описуються і відображені кількісно.

Школа прагматизму і політичного реалізму виникла і знайшла найбільше поширення в США. Відомі її представника Чарльз Сандерс Пірс (1839-1914 рр.) - американський філософ, логік, засновник прагматизму, професор в Кембриджі, Балтіморі і Бостоні. Уільям Джеймс (1842-1910 рр.) - професор гарвардського університету, вчені Чікагського університету Чарльз Маріам, Генрі Моргентау та ін.

Теорії модернізації (модернізм) - сукупність поширених на Заході концепцій суспільно-економічного та політичного розвитку, що пояснюють процес переходу від стабільного традиційного до сучасного індустріального та постіндустріального суспільства, що безперервно змінюється. Їх прояв обумовлений формуванням критичного ставлення до традиційної науки про поведінку. В 20-ті роки досягла розквіту класична форма біхевіоризму. На той період припадає пік впливу біхевіоризму на ідеї і методи соціології. Однак біхевіоризм недостатньо застосовується в суспільстві. Звідси поява нових тенденцій в політсоціології Заходу, серед яких важливе місце займає модернізм. Суть модернізму полягає в тому, що не відкидаючи в цілому поведінковий підхід до вивчення суспільства і політики, він прагне подолати його крайності і недоліки. Модерністи намагаються доповнити поведінковий підхід інституціональним, тобто вивченням політичних і соціальних інституті та механізмів їх функціонування.

Школа соціальних систем. Методологією соціологічних досліджень користується теорія системного аналізу та структурного функціоналізму. Структурно-функціональний аналіз став широко застосовуватися в соціології та політології, починаючи з 50-х років. Його суть полягає у виділенні елементів соціальної взаємодії, і визначенні їх місця і значення (функцій). В тому або іншому вигляді функціональний підхід використовується в усіх політичних концепціях, де суспільство розглядається як система.

Значну роль в політичні науці Заходу відігріває і інституціоналізм. Його представники вивчають стійкі форми організації і регулювання суспільного, в тому числі і політичного життя. Основне поняття, що використовується при дослідженні, є політичний інститут, що створюється з метою реалізації певної політичної мети. Політична поведінка інституціоналізмом вивчається в тісному зв'язку з існуючою системою соціально-нормативних актів та інститутів.

В руслі соціологічного напряму в політичній науці розвиваються і діють гуманістична концепція в соціології Флоріана Знавецького, теорії символічного інтернаціоналізму Джордано Міда, теорія конфлікту, теорія соціального обміну, теорія бюрократії (Макс Вебер, Роберт Кінг Мертон, Алвін Гоулднер та ін.), концепції тоталітаризму (Ханна Арендт, Фрідріх фон Хайєк, Хосе Ортега-і- Гасет, Микола Бердяєв та ін.), теорії міжнародних відносин (Раймонд Арон,

Роберт Моргентау, Макс Каплан та ін.). Головна мета всіх наукових концепцій - є вивчення сучасного стану суспільства.