Розділ 2 ЧУДНІВСЬКА КАТАСТРОФА I ЧУДНІВСЬКА УГОДА

Друга половина 1660 p. складалася дуже вдало для поляків. Ha початку серпня королю вдалося вирішити головну для нього на той час проблему: домовитися з військом. Як писав сучасник, “...майже все військо через невиплату грошей заявило, що на війну не піде.

Шукали різних способів, щоб задовольнити вимоги війська: через виплату асигнацій, виданих скарбницею воєводствам, або тим, що сам король, запросивши на розмову найзначніших офіцерів... гарантував видачу грошей”¹.

За повідомленням Гордона, 20 серпня у Луцьк прибуло посольство від татар зі звісткою, що хан Нурадин прибув в Україну з 40 тис. татар і чекає на польську армію². Єрлич писав, що 25 серпня маршалок (Є. Любо- мирський) з’єднався з гетьманом, і вони рушили повз Дубни до Ляхівця. Кінноти в поляків було 20 тис., піхоти — 10 тис., а з охочими та челяддю військо досягало 40 тис. До поляків приєдналися з 50 тис. орди, яка стала табором під Вишневцем³.

Коли польське військо рушило в похід, у ньому почали ширитися вперті чутки про можливу підтримку з боку частини козаків. Так, В. Хуриня писав Богуславу Pa- дзивілу 13 серпня, що козаки із Шереметєвим “...іти не хочуть, щоб не залишати в тилу орду, і між ними великі незгоди. Брацлавський полк уже точно при панові Ви- говському, і Уманський до того ж схиляється”⁴. 20 серпня секретар короля Я. Бобецький писав, що в Україні “не всі козаки прихилилися до Москви”⁵. Двоє козаків, спіймані поляками в Литві, повідомляли 23 серпня, що Хмельницький стоїть біля Мостищ, він “посилав до короля... просячи милосердя... посилав до Шереметєва, щоб той надав йому допомогу, бо його б’є орда, орди дуже багато, козаки хочуть орду залучити, але цар не дає, заявляючи, що своїми (силами. — T. Я.) з ляхами і литвою впораються”⁶. Про намір Хмельницького “удатися до заступництва Великого турка” писали й папські нунції⁷.

До речі, Виговський активно підключається до військової компанії поляків. Ha початку серпня над Дністром росіяни впіймали козака Бишевича, служника Виговсько- го, з листами від кримського хана і мурз, де сповіщалося про намір хана “идти войною на украйные и на черкас- ские городы”⁸. Отже, Виговський продовжував свої активні контакти з Кримом. Секретар короля Бобецький писав, що 20 серпня Виговський був “у короля у Львові, присягав на воєводство київське”⁹. Про це ж, датуючи подію 25 серпня, писала і французька газета¹⁰. Про те, що “пан Виговський, воєвода київський... уже приїхав зустрітися з королем, щоб підтвердити йому свою лояльність”, повідомляли і католицькі джерела¹¹. Цікаві по- дробиці присяги передає Голинський: “Король був у Львові. Приїхав також з великим почтом... і колишній козацький гетьман Іван Виговський і приніс присягу королю на київське воєводство та на підданство на основі затверджених поляками... у Варшаві угод”¹², тобто на основі Гадяцької угоди. Як ми вже згадували, відповідно до польського джерела, Виговський мав постачати продовольством польську армію¹³. Трохи раніше, у липні 1660 p., Марія Людовіка писала Костянтинові Виговсь- кому, що “вельможный воєвода киевский c домом своим, все надежды свои, труды, средства полагает на служение республике”¹⁴. Крім фінансової підтримки, Виговський виступав і в незвичній для нього ролі військового. 3 вересня його загін з’єднався з військом коронного мар- шалка Любомирського. Автор “Польсько-московської війни” повідомляв: “По дорозі біля містечка Ляховець приєднався до нього (Любомирського. — T. Я.) Ян Виговський, воєвода київський, який привів із собою чотирнадцять корогв і двісті драгунів...”¹⁵ Гордон писав у своєму щоденнику: “. ..Армия ттродвинулась на одну милю и увеличилась дивизией Выговского, состоявшей из 2000 человек”¹⁶.

Активність татар дещо насторожувала поляків. “Щоденник війни із Шереметєвим” повідомляє: коли C.

По- тоцький одержав інформацію, що Нурадин-Султан хоче стати під Озохівцем, він побоювався, щоб татари не захопили “весь той край і воєводства Руське та Волинське”. Тому поляки якнайшвидше рушили до Озохівця, а султан став за дві милі від них¹⁷. 1 вересня польське військо коронного гетьмана й орда стають під Старокостян- тиновом¹⁸. За даними поляків, татар було 40 тис. чоловік, не рахуючи челяді¹⁹.

Військо Шереметєва було дуже велике. Як свідчили полонені, сили росіян і козаків становили “80 000, гармат сорок, пороху та куль досить”. Посланці Юрія Хмельницького до Москви в серпні сповіщали, що “...Шереметьев с государевыми ратними людми пошел против корунного войска, a c ним пошло 11 полков черкаских, а ратных людей c 60 000; а наказным гетманом у них Тимофей Цицура”²⁰. Циклинський писав, що із Шереметєвим з’єдналися Київський, Переяславський, Низовий, Полтавський, Миргородський, Чернігівський, Лохвицький полки на чолі з Тимофієм Цюцюрою, Павлом Апостолом і Кирилом Дворецьким. Козацькі сили в об’єднаному війську, за даними Циклинського, складали 30 тис.²¹. Єр- лич наводить схожі цифри: 40 тис. російського війська і 30 тис. козаків²². Нарешті, реляція нунція в Рим з табору під Чудновом теж називає 40 тис. росіян і 30 тис. козаків²³.

Як і раніше, головною проблемою Шереметєва була хибна оцінка ситуації. Російські “язики” повідомляли: воєвода зі слів польських полонених вважав, що війська при воєводі краківському не більше 6 тис. і що пан мар- шалок ще за Віслою. Тому “прямо на військо під Тернопіль збирався рушити Шеремет, а знищивши його, — навідати Львів і Краків”²⁴. У Циклинського теж є свідчення, що Шереметєв вважав польське військо нечисленним, і, на його думку, це татари переконали воєводу, що в Потоцького було тільки його військо (без Любомирсь- кого) і 6 тис. орди²⁵. До речі, посланці Хмельницького в Москві теж говорили, що з Потоцьким тільки 10 тис. чоловік²⁶.

Водночас Зеленевицький відзначав, що “наймогу- тніша сила (поляків. — T. Я.) була в козаках, із яких уже найбільша частина від них відійшла... це козаки робили тихо, ті, що при Хмельницькому були за поляків”²⁷.

Сам Хмельницький особливої запопадливості до походу не виявляв. Його посланці повідомляли, що, коли їх відправляли, “войска де при гетмане не было... хотел гетман идти в Чигирин, а полкам всем велено быть готовыми”²⁸. A дещо пізніше гетьман узагалі написав Шереметеву, що йому “итить... в поход недосуг: управляется с домашними неприятели”²⁹. Гетьмана набагато більше непокоїла татарська загроза. Тому до Запорожжя було послано “два полка, Черкаской да Каневской; а с кошевым в Запорогах казаков c 10000, да с Серком охотников c 5000, а велено им по гетманскому розсказанью промысл чинить над татары”³⁰. Навіть виступивши в похід, уже 5 вересня Хмельницький писав Ромодановському: “...Совет подаєм здоровый, чтоб милость твоя, нам будучи, прилежное на неприятеля имел око, понеж не ме- ньши от сей стороны, так же и от той стороны Днепра татаров... замеривают. A будет надобно, и мы не омеш- каем милость твою о посилок писанием нашим обосла- ти”³¹.

14 вересня відбулася перша сутичка. З’єднавшись із Любомирським, польсько-татарські війська провели нараду. 3 високого кургану було видно ворога. Дали знати орді. Татари вступили в бій, і Нурадин-Султан попросив на допомогу драгунів. Були відправлені загони на чолі з Я. Бокумом. Вони знищили кілька сот козаків і росіян, після чого армія Шереметєва окопалася. Ця сутичка відбулася в лісах урочища Кутище, за півмилі від Любара³². Сам Є. Любомирський у листі від 14 вересня писав каштелянові волинському Я. Любовецькому,цщ_ татари напали на загін, який очолював Цюцюра³ѴДекшька сотень козаків засіли в лісі, татари їх оточили, але впоратися з ними не змогли, і тоді Любомирський “послав пана воєводу київського і пана писаря польного з чотирма полками драгунів і з легкою кіннотою”.

їм удалося вигнати козаків із засідки і зайняти табір³⁴. Циклинський також пише, що на росіян і козаків, які сиділи в засідці, було послано I. Виговського, який разом із Я. Сапегою та Я. Бокумом знищили їх³⁵. Про активні дії Виговського і його полку під керівництвом Кшиштофа Ласка писав і Зеленевецький³⁶. Таке завзяття Виговського зрозуміле. Адже саме Цюцюру він вважав винуватцем того, що був скинутий з гетьманства, а за свідченням Циклин- ського, лівобережні полки, що були в Шереметєва, складалися “частково із мешканців тих міст і околиць, які збунтувалися... частково з найгірших негідників, через їхню непокору їх називають дейнеками”³⁷, тобто саме з тих анархічних покозачених, що стали рушієм повстань Пушкаря та Барабаша, що й призвело до глибокої внутрішньої кризи Гетьманщини.

15 вересня розпочався обстріл табору Шереметєва³⁸. 16 вересня поляки вийшли для битви, і козаки відступили під натиском гусарів³⁹. За наказом Любомирського, польською кіннотою командували Іван Виговський, Ян Собеський і Ян Сапега. Вони рушили проти козаків і легко їх потіснили⁴⁰.

Практично вже після перших сутичок з’являються звістки про незгоду між Шереметєвим і військами Цюцю- ри. 15 вересня Гордон у своєму щоденнику писав: “От перебежчиков узнали, что... (росіяни. — T Я.)₉ не доверяя казакам, разделили лагерь”⁴¹. Циклинський повідомляв: “...Усередині табору (Шереметєва. — T Я.) тягнувся вал, який відокремлював козаків від москалів, може, тому, що вони хотіли таким чином відокремитися від підневільних москалів, чи навчені досвідом... що нікому не довіряють, боячись оточення і зради, якби поляки взяли гору”⁴². Про цей вал писав і Зеленевицький⁴³. 17 вересня у “Щоденнику війни із Шереметєвим” відзначено: “...декілька чоловік від москви і козаків прийшло до нас, вони сказали, що Шеремет чекає підмоги від Хмельницького. B бій їх не пускає, знаючи нашу силу, козакам не довіряє і наказав від них окопатися.

Так з’явилась між ними велика прірва, яка відділяє козаків від москви”⁴⁴. Тут варто підкреслити, що в таборі Шереметєва були винятково лівобережні полки — ті самі, що вважалися найзатятішими прихильниками “промосковської партії”.

3 “Щоденника війни із Шереметєвим” ми бачимо, що приблизно 17 вересня воєводі стає нарешті відомо про справжні сили поляків. Тому він був змушений відбиватися в таборі, усвідомивши, що без допомоги Хмельницького не в змозі протистояти полякам у відкритому бою. Цікаве свідчення цьому наводить Циклинський: Ян Txop- жевський із загону Любомирського п’яний потрапив у полон. Ha тортурах у Шереметєва він розповів про те, що “...тут обидва гетьмани, Потоцький і Любомирський, які з ними сили, які полки кінноти й піхотинців і скільки військ татарських прийшло з Нурадин-Султаном. Дізнавшись нарешті детально про польське і татарське військо, Шеремет усвідомив, що в нього замало сил для бою. у відкритому полі і, остаточно відмовившись від нього, вирішив залишатися на місці в таборі, укріпленому шанцями, аж доки надійде підмога від Хмельницького”⁴⁵.

Шереметєв робить відчайдушну спробу домовитися з татарами. У “Щоденнику...” згадано: він “випустив полоненого татарина з листом до Султана (Нурадин-Султа- на. — T. Я.), обіцяючи великі нагороди орді, втричі більші, ніж від його королівської милості, щоб від нас відступили; але Султан довів нам свою дружбу, адже не тільки не згодився на це, а й слухати не захотів’*¹⁶.

Хмельницький у цей час був під Прилукою Збаразькою і 26 вересня писав Шереметєву, скаржачись, що його листи перехоплюють поляки: “...Шлем милости твоей на помочь з намесником нашым паном Тимофием Носачем, обозным, полков осмь... зосталисмося еще назади сами болшого купити войска...”⁴⁷ Гетьман сподівався на прихід Ромодановського i просив Шереметева, щоб той дав “своє писане, абы часть якая з Києва ратних людей з нами потягла”. Наприкінці він запевняв воеводу: “Я уже хиба у той час царского величества отступлю, коли не буде души у теле моюм”⁴⁸. До його переходу на бік поляків залишалося 20 днів.

Становище Шереметєва було вкрай тяжке. Циклинський пише, що в таборі почався падіж коней, голод і хвороби⁴⁹. Тому 26 вересня Шереметєв намагається організовано відступати і рухатися назустріч Хмельницькому, щоб з’єднатися з ним⁵⁰. Тільки в цьому з’єднанні воєвода бачив свій порятунок. Прикривав відступ Цюцюра, якого поляки загнали в ліс. 3 обох боків були дуже великі втрати, але козаки вирвалися і наздогнали Шереме- тєва⁵¹. Однак дійти до Хмельницького так і не вдалося. Перейшовши Тетерів нижче Чуднова, Шереметєв знову став і окопався⁵².

Поляки почали одержувати перші звістки про Хмельницького. 28 вересня автор “Щоденника війни із Шере- метєвим” писав: “...Дали знати, що Хмельницький уже п’ять ночей ночує під Прилукою і йде з підмогою до Шеремета; близько 60 тисяч війська з ним і 30 гармат...”⁵³ Приблизно тоді ж Циклинський писав, що повернувся роз’їзд, посланий довідатися про козаків. Полонені повідомили, що “...Хмельницький з сорока тисячами запорожців був поблизу Білої Церкви, але, дізнавшись, що Шеремет в облозі... вирішив прийти йому на допомогу, він уже неподалік”⁵⁴. Ця звістка викликала в поляків майже паніку. Циклинський так малює ситуацію: “Стривожила ця звістка наших гетьманів, адже ми билися невдало і кровопролитно з одним тільки Шереметом... І TO наші почали вже занепадати духом і знеохочуватися до війни та битви, а що ж із нами буде, коли до такої великої сили Шеремета приєднається свіже багатотисячне козацьке військо з Хмельницьким”⁵⁵. Пропонували навіть відступити до Львова і там, одержавши підкріплення, знову продовжити війну⁵⁶. Коховський також пише, що звістка про близькість Хмельницького і про його сили “...у війську викликала тривогу, адже після скількох сутичок з Москвою йде ворог зі свіжими силами — козаки”⁵⁷. Свідчення очевидців дуже промовисті: в цій кампанії позиція Юрія Хмельницького і його війська була вирішальною. He слід забувати, що з перших боїв поляки також зазнали великих втрат — у тому числі було вбито багато офіцерів і коней⁵⁸.

29 вересня, переконавшись, що Шереметєв має намір очікувати підходу основного козацького війська, “геть- мани провели нараду, як можна позбутися Хмельницького. Ухвалили передати Хмельницькому листа його королівської милості, написаного у Львові за порадою сенату, де гетьманам доручалося по змозі уникати кровопролиття”, а разом з ним — “листа від гетьманів... у якому було запропоновано амністію і батьківську ласку, що гарантують йому (Хмельницькому. — T. Я.) та всім козакам непорушність давніх привілеїв, життя і маєтностей”⁵⁹. Послами були представники грецького обряду⁶⁰. Зелене- вицький докладніше висвітлює цей епізод і повідомляє, що розлогий лист на прохання коронного гетьмана написав підкоморій київський Степан Немирич. У ньому He- мирич згадував спільне коріння, заслуги свого брата, запевняв, що в таборі Шереметєва криються вбивці пана Юрія, і запевняв у доброті короля⁶¹. Зеленевицький зауважує, що ці послання подіяли: чимало козаків перейшло до поляків, а інші поверталися лісами додому⁶².

Наступного дня було одержано звістку від роз’їзду, що Хмельницький рушив до Животова, потім від Прилук до Бердичева, пішов у ліси, а тоді знову подався до Животова, щоб орда не оточила його в полі⁶³. Багато поляків узагалі вважало, що Хмельницький відступив. Гор- дон у своєму щоденнику 3 жовтня писав: “Поляки получили известие от отряда, высланного для рекогносцировки, что Юрий Хмельницкий, шедший с огромной казацкой армией на помощь русским, вернулся назад. Так как на следующий день это известие было подтверждено другим отрядом, то поляки надеялись, что победа не будет стоить им больших усилий”⁶⁴.

Однак 6 вересня козацьке військо знову наближається до Чуднова. Шереметєв намагається вийти з табору, тому що “й вони вже дізналися про Хмельницького’*⁵. Поляки відбили його наступ, але самі вони так налякалися, що квапливо змінили місце свого табору, побоюючись, щоб Хмельницький з козаками не захопив його⁶⁶. Саме 6 жовтня, за свідченням Гордона, роз’їзд поляків “принес верное известие, что казацкий гетман Юрий Хмельницкий приближался к полякам с 40000 армией и... разбил лагерь у Слободища. Это известие произвело в польском лагере такое смятение, что все начали уже укладывать лучшие свои вещи”⁶⁷. Докладно ситуацію цього дня Чуд- нівської епопеї описує Циклинський: “...Повернулися польські роз’їзди, послані стежити за діями Хмельницького, вони привезли з собою добре поінформованого козацького сотника, який сповістив, що Хмельницький нарешті, після тривалих роздумів, вирушив на допомогу Шереме- тєву і отаборився поряд із містечком Слободищами, не далі ніж за чотири милі, що він відхилив умови миру, які йому... запропонували польські гетьмани”⁶⁸. За даними цього бранця, у Хмельницького було “сорок тисяч козаків, а крім того, Костянтин, господар волоський, скинутий турками, втік під захист Хмельницького, а з ним дванадцять коругов волоської кінноти й декілька тисяч людей”⁶⁹. Думки поляків розділилися: одні пропонували відступити й поповнити військо, інші — продовжувати переговори з Юрієм, обіцяючи йому всілякі милості⁷⁰. Багато хто були в паніці, але всім підняв дух Любомирсь- кий, заявивши, що соромно боятися ворога: Шереметєв уже в облозі і щодня слабшає, “і Хмельницький не має сміливості й сили, як видно з його вчинків, тому що він з часу облоги Шереметєва блукає полями... замість того, щоб надати допомогу оточеним. A це свідчить, що він більше схильний до переконувань, аніж до битви”⁷¹. Лю- бомирський запропонував частину війська залишити для облоги Шереметєва, а іншим іти на Хмельницького⁷² .

Перш ніж перейти до наступного епізоду Чуднівської епопеї, а саме — до битви під Слободищами, варто з’ясувати: які були плани Хмельницького? В. Герасимчук думав, що в гетьмана спершу не було наміру зрадити росіян, — і саме бій під Слободищами наводить як доказ цього. В. Герасимчук вважає, що гетьман просто чекав, “хто — кого”⁷³. Ми не згодні з такою версією. Наприклад, літопис Величка свідчить, що Хмельницький покинув росіян “из давнійшой причини пременения, в неких клявзулях, пактов отческих пактами Переясловски- ми, а особливе взглядом нового придатку в тих пакгах — єже вступити залогам Козацким з Белой Руси и Старого Быхова, а имени Запорожскому там не слинутися, о що

всегда, от Старшины и Полковников был поносимій и стужаемій”⁷⁴, тобто через невдоволення Переяславськими статтями 1659 p. Сам Ю. Хмельницький у листі до короля на початку грудня, через два місяці після битви, так описував події: 1659 p. вони були змушені приєднатися до російської партії насильно. “Однако в глубине сердца мы всегда желали снискать отеческую любовь вашей королевской милости, и искали только удобного к тому случая, который представился сам собою, при приближении войск вашей королевской милости к Шереметеву: мы сей час поспешили к Чуднову, не для помощи московским войскам, хотя нас неотступно просили об этом, а для приведения в исполнение желаний своих”⁷⁵. Приблизно така ж версія викладалася й у “Настановах послам до короля”, даних від імені Війська Запорозького: “...Войско Запорожское шло под Слободищи не с тем намерением, чтобы, соединившись с Шереметьевым, истребить коронное войско, HO с тем, чтобы вести переговоры о мире с их милостями, панами гетманами... вот истинная причина, почему Войско Запорожское шло хладнокровно: желая возвратиться к природному повелителю, оно изнуряло этою медлительностию тиранские силы”⁷⁶. Щоправда, це “офіційні” документи, написані постфактум. Проте вони також становлять інтерес. Навіть Іван Брюховецький — відвертий опонент Ю. Хмельницького — не висловлювався однозначно з цього питання: “А мир де учинился c поляки по наговору тех, которым от короля дана честь: Носачу, Лесницкому, Гулянитцкому, а у гетмана де наперед того мышлено ли было о том или нет, того он не ведает...”⁷⁷ Утім, відразу Брюховецький наводив викривальні факти: “...Только де гетман шел в сход к боярину к Василью Борисовичу не на те места, куды ближе, и ставился не по местом, где надобно, и пришед де в Слободище от боярина за три мили, стоял три дня, а к боярину в сход не шел”⁷⁸.

He слід забувати й того, що у війську Ю. Хмельницького були практично всі старі полковники його батька, яких ми називаємо державницьким угрупованням, — Тимофій Носач, Григорій Гуляницький, Іван Богун, Зелен- ський, Гоголь, Ханенко, Дорошенко⁷⁹. Ці люди вміли прораховувати ситуацію. Отож яке було співвідношення сил?

Російські війська Шереметєва — 40 000.

Полки під командуванням Цюцюри — 30 000.

Разом: 70 000.

Польські війська — 40 000.

Татарські загони — 40 000.

Разом: 80 000.

Полки Хмельницького — 40 000.

Отже, підтримка козацького війська ставала запорукою успіху поляків чи росіян. Загальні сили козаків складали 70 000, але об’єднати Vx проти росіян було практично неможливо через сильні промосковські настрої частини лівобережних полків. Розгляньмо всі можливі варіанти:

1. Якби козаки хотіли зберегти союз із Москвою. У цьому випадку їхнє активне втручання мало забезпечити цілковитий розгром поляків. Te, що полки під керівництвом кращих, випробуваних у роки Хмельниччини старшин могли вирвати перемогу, — сумнівів не викликає. У цій ситуації татари швидше за все воліли б не втручатися. Шереметєву дісталися б усі лаври переможців, а становище Москви надзвичайно зміцнилося б. У цій ситуації гетьман і старшина навряд чи могли б розраховувати на те, що цар задовольнить їхні прохання, — як відомо, сильний не слухає слабкого.

2. Якби козаки вирішили укласти союз із поляками проти росіян. У цьому випадку їм слід було б якомога довше зволікати, вичікуючи, поки їхні два вороги убивають один одного. I лише в критичну мить перейти на бік поляків, забезпечивши таким чином їхню перемогу. Але така гра не могла бути цілком безпечною: навіть об’єднані козацькі сили (а об’єднання в цій ситуації було практично неможливе, про що ми вже згадували) значно поступалися польсько-татарським силам. Отож козаки могли тиснути на поляків тільки певною мірою, пам’ятаючи про можливість російсько-польської змови за їхньою спиною (що й сталося 1666 p.).

3. Що іще могла зробити козацька старшина? Кинути напризволяще Шереметєва, покінчивши з російським впливом на Гетьманщину, і домовитися з татарами, змусивши поляків піти на значний компроміс. Адже в цій ситуації сили складалися б вісімдесят тис. проти сорока (і ще приблизно 10—20 тис. тих, що не визначилися, у стані Цюцюри). Саме цей шлях, найвигідніший для Гетьманщини, як ми побачимо далі, лобіював Виговський і, можливо, союзна з ним старшина.

Старшині необхідно було знайти якусь третю силу, щоб, використовуючи її, змусити Москву чи Варшаву піти на справді вигідну угоду. Це був давній прийом Богдана Хмельницького.

Чому ж старшина так билася з поляками під Слободи- щами, якщо в неї вже визрів план переходу на бік короля? Ta саме тому! Щоб переконати поляків у своїй силі і в необхідності союзу, щоб виторгувати найвигідніші умови. I саме успішні дії козаків під Слободищами доводять, що вони мали всі можливості для такого ж успішного н&паду на польські війська, які тримали в облозі Шереметєва, — адже в цьому разі їм би допомагали і війська воєводи та Цюцюри. Але козаки цього не зробили, отже, не хотіли.

Наскільки серйозно ставилися поляки до війська Хмельницького, засвідчує те, які сили були відібрані для походу. Тримати в облозі табір Шереметєва залишився старий Потоцький, а в похід виступив Любомирський з половиною польського війська — шістьма тисячами польської кінноти і тисячею німецької піхоти, з десятьма гарматами і майже половиною татарського війська на чолі з Нурадин-Султаном⁸⁰. 3 Любомирським ішли такі відомі воєначальники, як Дмитро Вишневецький, Ян Собесь- кий, Ян Замойський⁸¹. Під Слободищами зустрілися старі знайомі — не вистачало тільки Чарнецького.

Козаки стояли на іншому березі, у дуже вигідній місцевості⁸². Через важку переправу поляки затрималися, але вислали вперед татар. Циклинський пише, що поляки вже майже зайняли табір, та оскільки козакам було відомо, що в їхньому тилу — татари, вони воліли захищатися в таборі⁸³. Гордон пише, що поляки намагалися захопити міст через болото, ввірвалися в козацький табір, але були вигнані⁸⁴. Єрлич додає цікаві подробиці: “...Наші ввірвалися в табір, одні билися, а інші, особливо драгуни й піхота, напали на здобич. Козаки, це помітивши, відбили наших і чимало... постріляли, а наші ні з чим змушені були відступити”⁸⁵. Циклинський відзначає, що поляки зазнали великих втрат⁸⁶. Про значні втрати з обох боків пише й автор “Щоденника війни із Шереме- тєвим”⁸⁷.

Невдача поляків не була викликана легковажною оцінкою сил Хмельницького. Ми вже говорили про те, що Любомирський залучив кращі сили. Юзефович наводить цікаві подробиці: “Навіть ті, хто за своїм блискучим походженням мав бути в першу чергу усіляко пошанованим, билися нарівні з іншими, піддаючи своє життя небезпекам: і під знаменами були перші, і в шеренгах разом з іншими, коли під ними вбивали коней, піші вели військо, надихаючи на великі справи; це були: Ян За- мойський сандомирський, князь Дмитро Вишневецький белзький і Ян Виговський, київський воєвода...”⁸⁸ Юзефович також особливо вирізняв Яна Собеського⁸⁹. Однак, незважаючи на такі зусилля добірних військ і кращих польських героїв, усе, що вони змогли, — це взяти в облогу табір Хмельницького⁹⁰. При цьому Єрлич відзначає, що за ніч козаки добре окопалися⁹¹.

Тим часом полякам доводилося розриватися між двох вогнів. Так, у день бою під Слободищами Шереметєв почув гуркіт гармат (як відзначає Циклинський, за чотири милі було добре чути) і “вирішив, що це підмога від Хмельницького, а поляки з ним б’ються”. Російські війська вийшли з табору і спробували вирватися з оточення, але Потоцький легкою кіннотою з гарматами Вольфа загнав їх у табір⁹². Наступного дня Потоцькому знову довелося вийти на бій⁹³.

Хмельницький, за словами Циклинського, “не знав, що робити, занепав духом”⁹⁴. Коховський пише: Юрій заприсягся під час битви під Слободищами, що, коли вийде з неї живим, то стане ченцем, після чого втратив інтерес до гетьманства і не хотів більше воювати з поляками⁹⁵. Про цю клятву пише і Зеленевицький⁹⁶. Полякам удалося переговорити з деякими своїми прихильниками в козацькому таборі, зокрема з Павлом Тетерею та Іваном Грушею, і з’ясувати: старшина вже “часто згадувала, що краще польські вольності, аніж московська неволя, і що вони б віддали перевагу мирові...”⁹⁷. Коли у грудні 1660 p. вийшли з полону козаки Цюцюриного полку, то говорили росіянам, що, на їхню думку, “...привели де ево на то гетмана изменить тебе, в. r., и податца польскому королю обозной Тимофей Носач да полковники заднепрской стороны Григорей Лестницкий с товарищи”⁹⁸. Коховський наводить слова Лісницького, звернені до Юрія: “...Відклади це чернецтво на потім, думай нині про себе і про нас; треба спробувати вибратися з цієї трясовини. Поляки над нами беруть гору, сили в них не менші, ніж у нас, а це все Бог нас карає за зламану присягу; тому треба вдарити себе в груди, скорімося Богу і подбаймо про себе в цю ніч; адже, як тільки день настане, орда прийде до поляків, і тоді вже нам кінець. Треба просити милосердя в поляків, коли їх перемогти не можеш, обіцяти вічну вірність, послуги і підданство Речі Посполитій, а Москва нехай сама про себе думає; якщо ми отут загинемо, ми й Москві не піддамося, а будемо живі — потім і Москві зможемо піддатися”⁹⁹.

Взагалі те, що у війську Хмельницького з’явилися Гуля- ницький і Лісницький, а також Каплунський — згадувані в Переяславі “радники Виговського”, яким, на вимогу росіян, було заборонено займати якісь посади у Війську Запорозькому, Груша, який втікав у Польщу до Виговського, і Тетеря, від якого Ю. Хмельницький вимагав повернення “грошей Гетьманщини” ще навесні 1660 p., — усе це дуже промовисті факги. Вчинивши так, — по суті, порушивши деякі з основних вимог Москви і наблизивши двох затятих “пропольських” прихильників, — Ю. Хмельницький явно готувався розірвати Переяславську угоду.

Для того щоб підштовхнути Хмельницького до переговорів, Любомирський мав намір знову зав’язати бій, але одержав листа Потоцького, що тому потрібна допомога проти Шереметєва¹⁰⁰. Залишивши Нурадин-Султа- на, щоб не дати козакам з’єднатися з російським військом (Гордон пише, що стежити за козацьким військом залишили Нурадин-Султана з половиною його людей і київського воєводу Івана Виговського з його загоном на 2000 чоловік)¹⁰¹, Любомирський повернувся до Потоцького, а сам доручив “Груші й Тетері, які в оточенні Хмельницького були його радниками і довіреними особами... щоб домовилися з ним і його довіреними та пообіцяли йому мир... а якщо відразу не можна розірвати союз козаків з москалями, нехай він принаймні поступово слабшає”¹⁰².

Виникає питання: чи випадково саме Виговський залишився “охороняти” Юрія Хмельницького і чи випадково саме з татарами? Ми й раніше бачили, що Виговський мав неформальні зв’язки з ордою і зовсім не вважав за потрібне координувати ці свої стосунки з поляками. Повернімося трохи назад і пригадаймо діяльність колишнього гетьмана навесні 1660 p.

Саме тоді у Виговського вперше виникли дуже серйозні проблеми з поляками через його зв’язки з Кримом. У квітні 1660 p. він змушений був написати канцлеру Ми- колаю Пражмовському: “Я надеялся хорошо погостить в Украйне” і пропонував “до весны остановиться с Кая-бе- ем лагерем на границах Валахии”, однак “завистливые люди начали объяснять (цей мій план. — T. Я.) превратно”, і йому довелося “отступить... и, согласно с волею... пана воеводы краковского, должен был отправить войско, состоящее CO мною в службе его королевской милости и Республики, к Горыни, на довольно голодные квартиры, где обязанность солдата тяжела не тем, что, вместо отдыха, по всей Волыни он отгоняет неприятеля, а тем, ЧТО OH не только себя, но и лошадей прокормить не может”¹⁰³. Очевидно, у Варшаві Виговського так недолюблювали, що йому доводиться скаржитися канцлерові навіть на самого короля: “Сверх того и его королевская милость... при раздаче зимнего хлеба, позабыл об этих войсках (Виговського. — T. Я.), так усердно служивших его величеству”¹⁰⁴.

Плани Виговського стати з татарами на кордоні з Вала- хією, як i самі переговори з татарами, що проводилися без санкції чи бодай координації з поляками, не могли не викликати роздратування і побоювань. Про них із тривогою писали навіть представники папського двору¹⁰⁵. Колишньому гетьману доводиться постійно виправдовуватися: “С какой целью прибыл ко мне Магмет-ага, об этом я посылаю письма от его милости, Нурадин-Сул- тана, к вашей милости”. (Цікаво, а чому раптом Hypa- дин-Султан почав вести своє листування з коронним канцлером через Виговського?) Виговський пояснював, що “відступ польських військ з України здивував татар і породив у них сумнів у нашій приязні; але я розвіяв їхній подив через перших же своїх посланців”¹⁰⁶. Як писав Виговський, він запевнив татар у тому, що король дотримає слова і не почне прямих переговорів з Москвою. I далі пропонував: “Я хотів би, щоб його королівська милість... оголосив готовність до загального озброєння — як тільки з’явиться трава, виступити на ворога разом з нами; тоді, без сумніву, з Божою допомогою, при татарських військах ми здолаємо виснажені козацькі сили; і якщо Москва ще раз зазнає поразки, схожої на конотопську, то сама запрагне миру”¹⁰⁷.

Насправді ж у листі Шабалат-аги до Зацинильського, коменданта Кам’янець-Подільського, пересланому Вигов- ським Пражмовському, мовилося: хочу довідатись, “что за причина, что его милость пан гетман коронный возвратился в Польшу; Кая-бей... Нурадин-Султан и сам я воротились с войсками из-под Тейна, которые шли на помощь его милости королю, как нам донесли, что ваша милость заключили мир с Москвою, а также и с козаками. Теперь 80 000 готового войска стоит в Будяке с его милостью Султаном Нурадином”¹⁰®. Ara просив поляка повідомити, “правда ли это, или же наши и ваши враги нарочно распространяют такой слух между нами”¹⁰⁹. У липні в Москву було передано вісім перехоплених листів до Виговського з Криму: від хана, великого конюшого Батир-аги, підскарбія надвірного Ахмет-аги, вождя будулацьких військ ПІабалат-аги, Нурадин-Султана, Ka- рач-бея, перекопського мурзи і візира великих орд Ce- фер Гази-аги, — що виявляє весь величезний масштаб контактів Виговського з татарами¹¹⁰. Хан особисто займався розшуком дружини писаря Ю. Хмельницького Семена Глухівського, сестри Золотаренка, що потрапила в полон, на яку Виговський сподівався виміняти свою дружину. Хан із жалем повідомляв йому в липні: “Бог есть свидетелем нашим, что в Кафе того лета поветрием умерла; когда б была жива, хотя б же было нам дать за нее 10 000 ефимков, учинили б мы на прошенье ваше для того самого, что есте нам много во всяком деле услуживали и много с нами в дружбе пребывали и ныне пребываете. Для лутчей вам подлинности то извещаем словом нашим ханским, что сей невесты живой нет”¹¹¹.

I от саме в дні після бою під Слободищами, коли неподалік війська Хмельницького стояв Виговський, гетьман i старшина пробують домовитися з татарами. Чи можна вважати такий збіг випадковим? Навряд. Тим більше, що тільки через місяць полякам стало відомо, як активно діє Виговський, намагаючись розірвати польсько- татарський союз.

Гордон описує настрої в таборі Хмельницького після бою під Слободищами: дехто радив “вступить c ними (поляками. — T Я.) в переговоры; такого мнения придерживался и обозный... Накуч (Носач. — T. Я.). Ho большинство оказалось стоявшими за договор c татарами. Когда они одержали верх, к султану Нурадину был послан уполномоченный c письмом и обещанием больших сумм денег... с условием или соединиться с ними, или, по крайней мере, отделиться от поляков и вернуться домой. Ho султан, за которым строго следил польский генерал, не осмелился соединиться с казаками, а показал письмо генералу, по указанию которого и отослал уполномоченного с соответствовавшим ответом”¹¹². Про цю ж невдалу спробу домовитися з татарами пише і Коховський¹¹³. Зе- леневицький наводить слова Носача: “Я вам, браття, раджу — єднаймося з поляками, Бог їм допомагає, це Бог, Бог, а не хто інший, за них воює”¹¹⁴. Однак Носача перервали, більшість не хотіла угоди з поляками, а тільки з татарами. Були передані листи до татар із пропозицією відступити та обіцянкою великої суми грошей від царя й від себе. Але, як пише Зеленевицький, “Султан, не для того присланий від хана, маючи на шиї пильного польного гетьмана, відкрив йому таємницю і показав листи”¹¹⁵.

Іван Брюховецький, коментуючи рішення Юрія Хмельницького, яке той прийняв під Чудновом, відводив Ви- говському вирішальну роль. За його версією, гетьман уже тривалий час дотримувався генерального плану Ви- говського: “А как де на Кадочку на раде договор был и тут де то и первую в договоре учинил зраду по вымыслу Выговского, что боярину Василью Борисовичу с ратными людми идти против ляхов и татар наперед, а довелось было идти наперед черкаским полкам, и гетману де было быть з боярином и от него не отставать, а боярину де было оберегать и помагать гетману и полковником”¹¹⁶.

Після Слободищ, 10 жовтня, Юрій Хмельницький надсилає відразу три листи: цареві, Ромодановському й думному дякові Алмазу Іванову. B усіх трьох посланнях він описує своє тяжке становище, неможливість з’єднатися із Шереметєвим, попереджає про навислу і над Україною, і над Московською державою загрозу та просить терміново прислати Ромодановського, російські війська з Києва і решту полків, що залишилися, з Сомком¹¹⁷. Гетьман послав із цими листами в Москву Михайла Суличи- ча, Нестора Кононовича і Григорія Дорошенка¹¹⁸. Як можна прокоментувати цей вчинок? Старшина вже мала за сім років досить добре вивчити процедуру “московських послань”. Писати до царя в рішучі дні битви, просячи підкріплення* — не найоперативніший і не найдієвіший крок. Тільки поїздка до столиці мала зайняти кілька днів, а чи були вони у Хмельницького? Швидше це був просто маневр, щоб заспокоїти “промосковську” групу старшини, а можливо — і щоб вислати її з табору.

Тим часом Шереметєв востаннє намагається змінити ситуацію на свою користь. Поляки відзначали, що “після такого довгого сидіння в облозі Шеремет уже відчував брак усього, багато вояків загинуло від голоду”¹¹⁹. 13 жовтня до поляків перейшов козак Шереметєва, “який розповів, що хочуть виступати до П’яток, бо там Хмельницький призначив йому місце для об’єднання через Мороза, холопа чуднівського, який два рази лісом перебігав із листами до Шеремета від Хмельницького”¹²⁰. Циклинський теж пише, що листування йшло через “надійного холопа Мороза” і що один з цих листів перехопив Нурадин-Султан¹²¹. Хмельницький у цьому посланні запевняв Шереметєва, що прагне йому допомогти, але поляки “виявилися сильнішими”, і тому “радив, що так буде краще для обох, якщо Шеремет, поки ще є сили, не гаючись рушить до П’яток”¹²². Зеленевицький пише, що Шереметєв на той час уже не був упевнений у допомозі Хмельницького, і тому вирішив або пробитися до нього, або “в бою загинути за свого царя”¹²³.

14 жовтня Шереметєв виступив, бажаючи пробитися до П’яток¹²⁴. M. Ємйоловський, ветеран воєн епохи Хмельниччини, в’їдливо пише у своєму щоденнику, що воєвода “наважився використати прийом, колись застосований Хмельницьким під Охматовом, спорудивши табір з возів на декілька шеренг уздовж і в ширину... Але йому охматовський фортель не вдався”. Шереметєв не врахував, що блискучий прийом Хмельницького і Богуна, яким удалося втекти з-під носа величезної армії поляків 1655 p., був застосований узимку, коли земля скована кригою і снігом, а тепер возам заважав ліс і грузькі переправи¹²⁵.

Циклинський пише, що військо Потоцького намагалося зупинити Шереметєва, однак змогло тільки затримати. Воєвода спробував пройти через вірну йому Троянівку, але поляки залили цю дорогу водою і зробили її непрохідною. Довелося йти до П’яток чистим полем¹²⁶. Коли 3 Потоцьким з’єднався Любомирський, Шереметєв виявився відрізаним із трьох боків. У діях проти росіян брала участь і орда¹²⁷. Зав’язалася запекла битва, поля вкрилися трупами. Полякам удалося відірвати 300 возів, і вони стали прориватися через ці проломи¹²⁸. За весь день Ше- реметєв не пройшов і півмилі, втратив безліч-возів з багатою здобиччю і гармати. Люди почали втікати. Цик- линський вважав, що воєводу врятували лише невдалі дії німецької піхоти, яка дала змогу йому відступити в ліси¹²⁹. У районі Росниці Шереметєв сховався в лісі, “не маючи вже сил ні битися, ні йти далі”, і був там узятий в облогу — втретє¹³⁰. Воєвода втратив під час спроби прорватися до 2000 війська і безліч возів¹³¹. Але втрати поляків теж були значні¹³².

Практично всі сили поляків і татар були звернені на Шереметєва, який проривався до П’яток для з’єднання. Що ж робило військо Хмельницького, яке теж мало йти назустріч? Гетьман виступив з “добірними козацькими полками”. Циклинський запевняє, що “поляки були напоготові і мали достатньо сил”, щоб битися і з гетьманом¹³³. Правда, незрозуміло, звідки цим силам було взятися. “Та коли він (Хмельницький. — T Я.) дізнався про перемогу поляків, то повернувся в свій табір і знову відмовився від намірів воювати з ними далі, а думав уже тільки про мир і покору”¹³⁴. Автор “Щоденника війни із Шереметєвим” набагато реалістичніший в описі станови- ща поляків. “Відгомін цього бою подіяв на Хмельницького — йому здавалося, що й під П’яткою стріляють, — і спонукав його до угоди. Було в нього тоді 20 000 козаків і 30 гармат; міг би прийти до Шереметєва, якби хотів, тому що в нас уже були дуже слабкі корогви, артилерія теж мала великі втрати, коней для гармат не було...”¹³⁵ Ємйо- ловський пояснює поведінку козаків особистістю їхнього гетьмана: “Він до війни нездатний, звик до монастирського дзвону, а не до стрілянини, і, хоч мав багато війська, був наляканий мужністю польського лицарства” і просив через послів про мир¹³⁶.

Ta, хай там як, а Хмельницький відкрито починає переговори про мир. Циклинський писав: “Коли Шеремету не вдалася й остання спроба з’єднатися з Хмельницьким, зневірився, нарешті, в ньому Хмельницький і, втративши свою фальшиву пиху, схилився до щирого підданства. Спершу листовно, а потім через послів благав, щоб йому виявили звичайну ласку, просив призначити місце й день для обговорення його умов і обіцяв повернутися під протекцію короля та Речі Посполитої”¹³⁷. Поляки, за своїм звичаєм, почали міркувати про зради народу, “який завжди був непоштивий і віроломний”, але, мовляв, оскільки король і Річ Посполита “вбачали свій тріумф не в проливанні крові, а в прощенні винних”¹³⁸, то заявили Хмельницькому, що, незважаючи на його зради, призначать дату і місце переговорів¹³⁹. Для обговорення умов угоди мали прибути козацькі посли. Щоб гарантувати їхню безпеку, поляки вислали як заручників Владислава Вільчковського, Томаша Карчевського і Мехмет-мурзу¹⁴⁰. Римський нунцій, що був у таборі під Чудновом, пише, що 15 жовтня, наступного дня після спроби Шереметєва, “коли гуркіт гармат долинув до вух козаків”, вони звернулися “з проханням про прощення і мир. Вислухавши їхніх послів, наші гетьмани вирішили, що це найкращий спосіб повернути без подальшого кровопролиття ті відсталі краї, отож, ще й з огляду на ласку і схильність до прощення й. к. м., вирішили прийняти підданство козаків”¹⁴¹. Дуже однозначно висловлюється і Гордон: “Последняя попытка русских к сопротивлению повела за собой их гибель. Гетман решил с казаками изменить свой образ действий и послал уполномоченных в польский лагерь с предложением заключить договор. Поляки охотно согласились на это”¹⁴². Коховський пише, що на перші переговори до Є. Любомирського був посланий П. Дорошенко. Поляки мріяли покарати “бунтівників”, але в них був наказ Яна Казимира з обіцянкою амністувати козаків. Посередником у переговорах виступив Hypa- дин-Султан, який поручився за козаків¹⁴³.

15 жовтня, за свідченням “Щоденника війни із Шере- метєвим”, Хмельницький надіслав своїх комісарів. “В заручники за них їздили п. Вільчковський з паном Карчев- ським”¹⁴⁴. Гордон пише про такі умови угоди: 1. Затверджуються постанови сейму, що відбувся у Варшаві в травні 1659 p., які стосуються козаків. 2. Козаки відмовляються від союзу з росіянами. 3. Повертають I. Вигов- ському його дружину, слуг і майно. 4. Надають польській армії зимовий постій в Україні. 5. Якщо буде потрібно, допомагають полякам вигнати росіян з України. 6. Гетьман повинен зобов’язати своїм наказом чи умовити полковників Цюцюру та Дворецького, щоб ті залишили росіян і перейшли на бік поляків¹⁴⁵.

У різних польських джерелах деякі розбіжності в датах, про що піде мова далі. Bci сходяться на тому, що комісари були послані Хмельницьким 15 жовтня, умови угоди підписані 17 жовтня¹⁴⁶, а присяга швидше за все відбулася 18 жовтня¹⁴⁷.

Але “гаряча любов” Хмельницького до Шереметєва була такою, що іще до присяги та підписання договору, 16 жовтня він поспішив написати воєводі листа, повідомляючи про свій перехід на бік поляків. “Так ся подобало Богу всемогущому, в которого руце всего света мо- нархие, же Войско наше Запорозкие едностайным... вол- ным голосом зезволяет зоставати при королю его милости полском, яко пану своем прирожоном... O том и милости твоей ознаймуем, абы юж жадной надеи о отмене Войска Запорозкого не мел...”¹⁴® Причому гетьман не втримався і від уїдливого звертання до Шереметєва: “...боярину и воеводе и намесникови белозерскому Василию Борысовичу Шереметови, господину и любимому прыятелеви нашему доброго здоровя от Господа Бога зычим”.

Єдиний, хто залишив докладний опис польсько-козацьких переговорів і передав сутність суперечок щодо змісту статей, — Циклинський. Імовірно, він сам був допущений до переговорів. Для нас це найцінніше свідчення про позицію старшини. Як виявляється, вони наполягали на Гадяцькій угоді, до того ж — на першій її редакції. Циклинський пише, що посольство козаків складалося з “найкращих їхніх полковників і офіцерів, таких, як Тимофій Носач, обозний Війська Запорозького, Зеленсь- кий, Гоголь, Кравченко, Богун, Ханенко, Каплунський, Попара (Опара?)¹⁴⁹. Від поляків переговори вели Чарто- рийський, воєвода брацлавський, А. Цетнер, каштелян галицький, Я. Собеський, Я. Шумовський і А. Сокольни- цький, котрі, як пише Циклинський, “незважаючи на свої перемоги, не виявили щодо них ніякої строгості, як із людьми близькими, а в майбутньому — товаришами по зброї... Сказали їм, що немає мови про нав’язування чогось такого, що могло б їм здаватися обтяжливим: вони залишаться при давніх вольностях і привілеях, які за колишнім правом були дані Війську Запорозькому королями і Річчю Посполитою. Козаки дуже спокійно і чемно приймали все це; однак, коли при ратифікації давніх привілеїв мала бути обмежена Гадяцька угода, яка дає їм більше вольностей, аніж давні права, вони гостро наполягали, щоб уся вона, в кожному пункті не порушувалася, адже була затверджена присягою короля і Речі Посполитої. Після довгих обговорень цього пункту гетьмани зібрали раду із сенаторів та урядників”¹⁵⁰. Поляки обурювалися, що, незважаючи на поразку, козаки висували великі вимоги, тоді як мали б покірно прийняти будь-які умови. Багато хто заявляв, що “надійний мир слід будувати на крові... бунтівників”, а не на потураннях. Шляхтичі хвалилися, що їм вистачить сил і на Ше- реметєва, і на Хмельницького. Гетьмани, реалістичніше оцінюючи ситуацію і свої сили, вважали, що почесніше припинити громадянську війну, аніж проливати кров¹⁵¹. Нагадували, до чого призводили козацькі війни. Ha їхню думку, тепер міг “настати урочий час, коли козаки, об’єднавшись із нами, вирушать проти москалів”¹⁵². Отож було ухвалено “вести далі мирні переговори, а козакам, які наполягали на Гадяцькій угоді, було пояснено, що тоді, коли цей мир укладали, було інше становище і співвідношення сил, аніж тепер”¹⁵³, і саме козаки порушили мир¹⁵⁴. “Нарешті, переконані аргументом, що мир порушили вони самі, козацькі посли зупинилися на тому, що їхнє військо залишиться з давніми вольностями, і відступили від Гадяцького пакту”¹⁵⁵.

До Хмельницького був посланий з цією новиною Дорошенко, і гетьман, “не гаючись, у супроводі особистого почту з полковників і старшини, того ж дня прибув у польський табір”¹⁵⁶. Автор “Щоденника війни із LUepe- метєвим” пише: “Коли укладали угоду з козаками, прислали князя й. м. Костянтина Вишневецького з п. LUy- мовським, стольником сандомирським, у табір Хмельницького, а йому самому передали, щоб із полковниками приїжджав у наш табір для присяги”¹⁵⁷. Але, за його даними, тільки наступного дня (18 жовтня) “...приїхав Хмельницький у наш табір. Був того дня у м. п. маршалка (Любомирського. — T. Я.) і там заночував у наметі”¹⁵⁸. Циклинський же повідомляє, що після того, як були надіслані заручники K. Вишневецький і Я. Шумовський, “Хмельницький прибув під вечір (17 жовтня. — T. Я.) і зупинився в наметі старшого Потоцького, який був тоді хворий”¹⁵⁹, а сама присяга, як засвідчують і інші джерела, відбувалася вже 18 жовтня. Мабуть, Циклинський все-таки точніший, а інші поляки просто не знали про те, що гетьман прибув увечері, адже офіційна церемонія присяги відбулася тільки 18 жовтня. Так, Гордон писав: “По подписании этого договора гетман Юрий Хмельницкий под открытым небом присягнул в верности польскому королю и республике и был затем с ликованием принят в польском лагере”¹⁶⁰.

Вечір підписання угоди, 17 жовтня, пройшов спокійно. Сторони “взаємно змагалися в чемності й поздоровленнях з приводу угоди та оновленого союзу проти варварів, ворогів імені Христового, і ті, й інші бачили вже майбутні перемоги”¹⁶¹. Щоправда, не зовсім ясно, кого тут мають на увазі під “варварами”, — адже татари, як і раніше, залишалися польськими союзниками, а росіян важко назвати “ворогами імені Христового”...

Статті Чуднівської угоди ми наводимо за списком із “Volumine legum”, тобто у вигляді, затвердженому сеймом. У преамбулі відзначалося, що Юрій Хмельницький був змушений відмовитися від Гадяцької угоди не через свою невірність, а через московський наступ, а сам він не виступав проти короля й Речі Посполитої і московському війську “де-факто” ніякої допомоги не подав, навпаки, відразу ж висловив свою прихильність до короля через своїх посланців¹⁶². Тому поляки, не бажаючи подальшого кровопролиття і прагнучи до повернення B ці краї жаданого миру, погодилися на такі пункти.

1. Гетьмани мають підтвердити своєю присягою Гадя- цьку угоду, за винятком пунктів, які стосуються князівства Руського.

2.Гетьман запорозький з усім своїм військом відступає від московського царя і військ його в Україні під керівництвом Шереметєва та інших. Відтепер вони не повинні шукати протекції ні московського царя, ні когось іншого, крім польського короля, якому віддаються навіки.

3.Пан гетьман Війська Запорозького з усім військом повертається в Україну для повернення фортець, які перебувають у московських руках. При гетьманах і війську коронному він залишає для “доконання” Шереметєва і московського війська два полки. Якщо Шереметєв зненацька виступить проти поляків, Хмельницький зобов’язаний надати їм допомогу всіма своїми силами. Ці подальші дії мала координувати військова рада.

4. Цей пункт стосувався Цюцюри, котрий образив короля і Річ Посполиту, виступивши разом із задніпровськими військами проти свого пана. Але, на прохання гетьмана запорозького, йому прощалася провина. Він, однак, зобов’язувався повернути свою зброю проти ворога і тим довести свою зичливість. У цьому разі Цюцюрі та козакам, які були з ним, гарантувалися амністія і козацькі вольності.

5. Полкам Ніжинському та Чернігівському наказувалося відступитися від росіян і приєднатися до короля — або до війська віленського та руського воєвод, або, якщо це неможливо, — до Війська Запорозького. У іншому ж випадку пан гетьман запорозький з військом і польськими гетьманами повинен був виступити проти них, як проти ворогів.

6. “Якщо на Запорожжі або де-небудь в Україні розпочнеться якийсь бунт, проти таких бунтівників, як проти ворогів... має виступити пан гетьман запорозький зі своїм військом і цей бунт придушити”.

7.“Прикордонні міста кримського хана і вся держава не зазнаватимуть ніяких нападів і шкоди від Війська Запорозького; мирне сусідство триватиме доти, доки буде дружба між Річчю Посполитою та гетьманом і Кримською державою. Випаси, дозволені ордам за давніми звичаями,! нині не повинні мати перешкод”.

8.“Її милість пані воєводина київська з іншими панями, особливо з пані Грушиною... мають бути звільнені і повернутися з безпекою для них”.

9.Встановлювалися умови звільнення полонених — польських і татарських.

Угода передбачала обов’язкову присягу не тільки гетьмана з Військом Запорозьким, а й простолюду по всій Україні — перед спеціально присланими комісарами.

Тепер повернемося до питання: чому старшина, як рік тому під Переяславом, пішла на компроміс і відмовилася від ідеї князівства Руського? Цікавий факт: угоду з боку козаків підписали Дорошенко, Лісницький, Ханенко, Кравченко і Капуста та ще дев’ять менш значних старшин¹⁶³, а Богун, Гоголь, Носач і Зеленський, що, як ми знаємо, теж були присутні на переговорах, документа не підписали. Така позиція старих полковників Хмельницького явно не була випадкова — напевне, вони не вважали князівство Руське порожньою назвою, тому принципово не поставили своїх підписів. Але й змінити ситуацію на той час вони об’єктивно не могли, адже розклад сил був не на користь козаків, точніше — вони не мали змоги ставити умови, поки татари не були їхніми союзниками і зберігалася можливість змови поляків з росіянами. Ми можемо лише припускати й гадати, чи існувала таємна домовленість між цими старшинами та Виговським, який у цей час активно намагався залучити татар на свій бік. I чи не було непідписання Чуднівської угоди з боку частини старшини спробою залишити собі розв’язаними руки?

18 жовтня “...у наметі гетьмана великого Потоцького, після молебня, присягнули польські гетьмани, потім Хмельницький від імені Війська Запорозького, а потім полковники і значніші з козаків...”¹⁶⁴. Te ж саме, за словами Циклинського, відбувалося в козацькому таборі¹⁶⁵. У присязі Юрія Хмельницького, зокрема, йшлося: “...вше- ляких протекций посторонных панов, а особливе царя московского, и иных всех отступаю... противно вшеля- ким неприятелем его королевской милости и Речи По- сполитой охотне и отважне здорове свое нести маю...”¹⁶⁶ Нунцій, що був під Чудновом, також пише: “...Той мир був підтверджений присягою — спершу польських гетьманів від імені короля та Речі Посполитої, потім Хмельницького — від свого імені та від Війська Запорозького, а тоді в козацькому таборі — всією старшиною в присутності наших комісарів”¹⁶⁷. Нунцій ще додає, що “козаки вимагали, щоб були враховані й ті, хто під керівництвом Цюцюри разом із московитами проти нас воював, на що (поляки. — T. Я.) згодились, і їм було обіцяно прощення, коли на першу вимогу залишать ворожий табір і повернуться до своїх”¹⁶⁸. Автор “Щоденника війни із Шереме- тєвим”, мабуть, помилково пише, що присяга відбулася 19 жовтня, тому що сам документ присяги має дату 18, але решта опису присяги поляків і козаків у цьому джерелі збігається з іншими¹⁶⁹.

18 жовтня було підписано “Рішення ради коронних гетьманів і Юрія Хмельницького”. Його пункти: відправити послів Війська Запорозького до короля, спільних послів — до хана, послів до міст зі звісткою про повернення гетьмана до Речі Посполитої, у полки Ніжинський і Чернігівський, щоб вони з’єдналися з коронним військом у Литві. Крім того, козаки мали надати коронному війську два полки — з обох берегів Дніпра. Найближчі міста повинні були постачати табір живністю. Обговорювався “способ зношеня през листы” з гетьманом і військом у Литві¹⁷⁰. Після завершення війни із Шереметєвим коронне військо належало розмістити на тбриторії декількох полків, доки не замерзне Дніпро. Для остаточного розгрому Шереметєва було вирішено, що Військо’Запоро- зьке дасть на допомогу полякам два полки, Цюцюра з п’ятьма полками одержить прощення, якщо приєднається до Хмельницького “і відразу зброю свою на ворога оберне”¹⁷¹. Козаки зобов’язувалися протистояти Ромода- новському і Борятинському, але в разі, коли б їм знадобилася допомога коронних військ для повернення Києва і задніпровських фортець, “від ворога опанованым, як

Дніпро, дасть Бог, ліодами стане, з полною військ коронних і Війська Запорозкого рукою отбыраннии бьгги мают”¹⁷². Козаки прямо з-під Слободищ відправили послів до короля — “для присяги і закріплення того договору” — у складі Григорія Лісницького, уманського полковника Герасима Каплунського і полковника кропивен- ського¹⁷³.

Перехід Хмельницького на бік поляків докорінно змінив становище Шереметєва. Єрлич пише, що коли воєвода довідався про угоду козаків, то “наказав як на перемогу стріляти з гармат, і дуже розгнівався, і всіх міщан чуднівських, яких у себе зібрав, разом із дружинами й дітьми наказав у таборі вбити...”¹⁷⁴. Циклинський так описує ситуацію: Шереметєв стояв у дуже сирій і нездоровій долині, але “до цього часу він принаймні мав надію, що Хмельницький прийде йому на допомогу, а коли той перейшов на бік поляків і, замість допомогти, став його ворогом і почав проти нього війну, інших підкріплень він (воєвода. — T. Я.) очікувати не міг, і мусить тільки очікувати погибелі, а собі — побажати смерті. Людей і тварин мучив страшний голод, холод і заразні хвороби. Могло здатися, що це не табір, а бідне пристановище вмирущих, яке мало стати їхньою спільною тру- HOKT^l⁷^s.

Тим часом і становище поляків було зовсім не таким блискучим, як то можна було б припустити. I тут особливо актуальним стає висловлене нами раніше припущення, що деякі старшини, так само як і Виговський, ще не полишали надії змінити умови Чуднівської угоди, використовуючи татарську карту. Той же Циклинський наводить дуже цінні свідчення: “ ...I поляки мали досить лиха, адже стільки тисяч війська, воюючи місяць-другий на території в декілька миль, знищили все, що могло згодитися людям і коням”, а до всього цього — “можна сказати, що, взявши в облогу москалів, ми також були у власному таборі взяті в облогу татарами...”¹⁷⁶

Поляки мали загрозу і з іншого боку. Так, надійшла звістка,, що з Києва йде Юрій Борятинський. Скликали раду за участю Хмельницького і його полковників і вирішили, що два полки Війська Запорозького залишаться для завершення облоги Шереметєва, а якщо прийде Бо- рятинський — проти нього виступить сам Хмельницький зі своїм військом.

За цих умов дуже важливим чинником для поляків ставав Цюцюра зі своїми 30 тисячами козаків. Циклинсь- кий пише, що це була “основна сила Москви”¹⁷⁷. Ha раді Любомирський зажадав від Хмельницького, щоб він залучив Цюцюру, “як доказ своєї присяги на вірність... Коли б їх удалося відокремити, це б дуже ослабило Шеремета, і він би швидко здався”¹⁷⁸. Ha ці наполягання та за умовами угоди Ю. Хмельницький зв’язується з Цюцю- рою. “Щоденник війни із Шереметєвим” відзначає, що вже в день присяги гетьман “послав листа Цюцюрі, сповіщаючи його про угоду і радячи, щоб він відступив від Москви і проти неї повернув свою зброю та зброю тих козаків, які при ньому були, спокутуючи цим свою провину”¹⁷⁹. Гордон повідомляє: “...Казацкий гетман напи- сал через частного посла Чичуре, извещая его о заключении договора и требуя, чтобы он перешел со своими казаками на сторону поляков. Видя бедственное положение русских, лишенных всякой надежды на помощь, не бывших даже в состоянии отступить в порядке, Чичура решил отделиться от них, потребовав однако сначала обеспечения от татар, вознаграждения убытков и включения в договор, что и было ему обещано. Днем его отступления была назначена суббота 21-го октября, знаком же ему должно было служить движение польской армии для окружения русского лагеря”¹⁸⁰. Циклинський пише, що Хмельницький “силою своєї влади, успадкованої від батька... видав універсал і таємно від москалів надіслав його Цюцюрі, повідомляючи... що уклав договір з поляками, у якому всі його права і права Війська Запорозького забезпечені, і все це обіцяно також мешканцям другого берега Дніпра; тому краще буде для них перейти на бік поляків... ніж у цьому таборі гинути жалюгідною смертю. Якщо вони перейдуть і повернуть зброю проти Шеремета, то їм гарантоване життя і воля”¹⁸¹.

У призначений Цюцюрі день, 21 жовтня, як описує Циклинський, польські загони розташувалися на височині для відволікання ворога, щоб Шереметєв не зміг перешкодити виходу лівобережних козаків. Ha горі стали По- тоцький і Любомирський, а з ними Хмельницький. “Помітивши поруч із польськими знаками запорозький бунчук, Цюцюра навіть не став витрачати часу на зачитування листа, а, ведучи за собою найближчих, вихопився з табору Шереметєва до поляків разом із Павлом Апостолом та іншими полковниками, до яких приєдналося близько восьми тисяч людей, і йшов прямо через поле 3 розгорнутими корогвами; решта козаків мала намір те саме зробити, коли на тих, що вже вийшли, зненацька наскочили татари, які ховалися в кущах у засідці, і порубали майже чотири тисячі, — поляки насилу змогли врятувати Цюцюру з полковниками й решту чотири тисячі і змушені були з боєм проводити їх до табору. Інші козаки, які хотіли також вийти, вражені такою різаниною своїх товаришів, залишилися в таборі Шереметєва”¹⁸². Що Цюцюра не попередив своїх козаків про намір приєднатися до Хмельницького, вказує і “Щоденник війни із Шереметєвим”: “Цюцюра, не сказавши всім козакам і не повідомивши всім про угоду, ...побачив бунчук Хмельницького — обіцяний йому сиґнал — і вискочив з табору, а за ним — може, зо дві тисячі козаків. Ha них наскочили татари і шум великий з нашими учинили, тому що вони козаків брали, а наші, бажаючи й інших схилити до себе, не давали їм цьогоробити”¹⁸³. За даними ав- тора щоденника, у цій сутичці загинуло двісті козаків, інших забрали татари¹⁸⁴, — тобто він показує значно менші втрати, ніж Циклинський. Папський нунцій теж писав, що татари “декілька сотень порубали, і, бачачи це, інші вирішили за краще зостатися з москалями”¹⁸⁵. Про те, що до часу прибуття польської кінноти вже кілька сот козаків було убито, а близько тисячі потрапило в полон до татар, писав і Гордон у своєму щоденнику¹⁸⁶. Він також повідомляв, що з Цюцюрою спершу вийшло 8—10 тисяч чоловік, але тільки 2 тисячі дісталися польського табору, та й ті на вимогу панів, які впізнали своїх селян, були відіслані в міста й села, до яких вони належали¹⁸⁷. За даними Гордона, серед козаків, що залишилися із Шереметєвим, був київський полковник В. Дворецький, якому Цюцюра не зізнався у своїй зраді росіянам”¹⁸⁸. Цюцюра був посаджений під варту за те, що виступив з табору раніше, ніж підійшла польська армія¹⁸⁹.

Згодом Цюцюра у своєму універсалі до полковників, що залишилися в таборі Шереметєва, висловлював подив, що ті не вийшли, коли “на одной раде пересталисте зо мною и мали-сте зо мною виходити”¹⁹⁰. Деякі полковники, наприклад, Дворецький, просто не захотіли підкоритися Цюцюрі, а може, злякалися татарської різанини. Але ще цікавіше питання, хто намовив татар. Циклинсь- кий пояснював їхні дії тим, що вони боялися можливого союзу поляків з Москвою, спрямованого проти них¹⁹¹. Ми вже згадували, що активні переговори з татарами вів Виговський. Він, як і раніше, стояв разом із татарськими військами, розділяючи поляків і Шереметєва¹⁹². He слід забувати й того, що Виговський завжди вважав саме Цюцюру винуватцем свого скинення з гетьманства, а з Шереметєвим були саме ті покозачені, через бунти яких ослабла його влада. Наприклад, Циклинський відзначав, що із Шереметєвим було “30 тисяч дейнеків, або козаків задніпровських”¹⁹³. A папський нунцій писав, що татари, нападаючи на козаків Цюцюри, кричали на них татарською: “Бунтівники!”¹⁹⁴ Отож цілком імовірно, що Виговський доклав зусиль, аби Цюцюра зі своїми козаками не вийшов почесно з оточення.

У будь-якому разі, зрада Цюцюри стала останнім і вирішальним ударом для воєводи. Адже це саме він рік тому підніс російським воєводам “на блюдечку” Лівобережжя, вирішивши цим долю Виговського й докорінно змінивши ситуацію, яка склалася після Конотопа. Циклинський писав, що Шереметєв ще більше налякався і впав у повний відчай, побачивши, як задніпровці відкрито переходять на бік поляків, і розуміючи, що решта зробили б те саме, якби їх не налякали; він боявся також, що козаки втечуть при нагоді¹⁹⁵. Ромодановський писав у Москву: коли частина козаків, які вийшли з Цю- цюрою, побачивши, що татари вчинили з їхніми товаришами, повернулася в табір до Шереметєва, то “тех де достальных черкас за измену посекли твои ратные люди полку боярина и воеводы Василья Борисовича”¹⁹⁶.

Цюцюра зробив спробу звернутися до козаків, які залишилися із Шереметєвим. До нас дійшли два його універсали, звернені до наказних полковників — Дмитра Світуся, Богдана Калениченка і Василя Дворецького. Він сповіщав, що Юрій Хмельницький уклав Гадяцьку угоду на підданство польському королю, що він, Цюцюра, сам уже присягнув і закликає, аби вони, “скоро обачите мою полковую хоругвь и полки его милости пана Хмельницкого и их милостей панов гетманов драгунею, просто шли от москвы, не повонтпиваючи не в чем”¹⁹⁷. Цюцюра запевняв, що хоча на козаків і напала орда, але тепер “жадной души не возме, и любо била побрала, теды все знову мусела поотдавать, и все суть при нас”¹⁹⁸. Цюцюра радив козакам виходити і сказати Шереметєву, щоб і той не сподівався ні на що, бо “и в Литве все войска московские от его милости пана Чарнецкого и полки наши, которые там были, позношени”¹⁹⁹. Козаки, однак, не послухалися, і доля їхня була, як ми побачимо далі, дуже сумною.

Якщо вже мова зайшла про події в Литві, то ми дещо порушимо хронологію Чуднівської епопеї і повернемося трохи назад.

Литовський похід Ю. Долгорукова починався і задумувався як складова частина походу Шереметєва. Так, посланці Юрія Хмельницького в Москві повідомляли, що в середині липня 1660 p. “Шереметьев с государевыми ратными людми пошел против корунного войска... И нежинской полковник Василей Золотаренко да прилуц- кой полк пошли в сход к... Долгорукову... пойдут на литовские места, на Гомель, на Речицу...”²⁰⁰.

Воєнні дії поляків у Литві влітку 1660 p. проходили з різним успіхом. їм не вдалося взяти Борисів, а потім і Могилів²⁰¹. 13 серпня польські війська підступили під Вільно. Місто віддали не чинячи опору, а 31 серпня було розпочато невдалий штурм замку²⁰². A шляхта Мстислава вирвала в командира російського Гарнізону Савина Овцина “городовые ключи и по договору с польскими людьми город отперли и польских и литовских людей B город пустили”²⁰³. Te ж саме сталося й у Кричеві²⁰⁴.

За даними Єрлича, у наступі на Литву брали участь: 40 тис. вояків Долгорукова, 10 тис. — Хованського i 20 тис. козаків Золотаренка²⁰⁵. Лось, інший учасник цих подій, пише, що в Долгорукова було 40 тис. піхоти і 17 тис. драґунів²⁰⁶.

Тут найцікавіше для нас питання — роль у цьому поході В. Золотаренка. Це ключовий момент у розумінні подальших подій на Лівобережжі та відносин Москви з ніжинським полковником. 5 серпня В. Золотаренко пише Ю. Долгорукову, що за указом царя і Юрія Хмельницького “назначено и приказано мине з полком моим Нежинским, Черниговским, Стародубским и иными полками противно общим врагом нашим, лехом, у Литву ити из вами”²⁰⁷. У тому ж листі Золотаренко повідомляв, що 22 липня (ст. ст.) він виступив у похід i ‘^теперь со всеми сотнями полку моего собрався и совокупився под Девицею Солтиковою”, i просив дати знати, куди йде Долгоруков²⁰⁸. Певно, виступ росіян затримувався — тільки 4 вересня за н.с. (тобто через місяць) Долгоруков повідомляє в Москву про свій лист до Золотаренка: що вийшов зі Смоленська, йде на Литву i “так же бы и он, полковник, по вашему указу и по гетманскому повелению, с полковники и со всем войском, которые при них, против польских и литовским людей шел от Гомля к Могилеву и к Шклову, чтоб им с нами сойтися в могилевских и B шкловских местах”²⁰⁹.

2 жовтня поляки виступили з-під Могильова на Долгорукова²¹⁰. 4 жовтня польсько-литовське військо було під Шкловом, коли до них підійшов Долгоруков, маючи 25 тис. рейтарів і 20 тис. піхоти. Поляків було 12 тис. — разом із дивізією Чарнецького й литовськими полками Сапеги²¹¹. Пропозицію переговорів росіяни відкинули, тому що встигли окопатися²¹². Бій відбувся над рікою Барою 8 жовтня²¹³. Лось пише, що правим крилом командував Чарнецький, лівим — Пац, а Сапега з писарем литовським Полубинським були в тилу²¹⁴. Єрлич особисто брав участь у бою. Він пише, що поляки знищили частину російських військ, частину розпорошили, а інші змушені були втікати в табір. При цьому було взято 8 гармат, але полякам це обійшлося “великими втратами людей і коней”²¹⁵. Лось також пише, що відбулася запекла битва, російська кіннота почала відступати, поляки намагалися взяти шанці, але нічого не змогли вдіяти²¹⁶. Після цього, за Єрличем, польсько-литовське військо стояло над московським табором, і ті більше не виходили, очікуючи підкріплення²¹⁷. Лось теж пише, що Долгоруков із дня на день очікував допомоги від козаків, але через Чуднів “повернулись козаки, які йшли проти нас, оскільки Хмельниченко повернув їх”²¹⁸. Нарешті, третій учасник бою, що залишив свої записки, Почобут-Одла- ницький, говорив про великі втрати поляків, але, “коли ми вранці вийшли проти ворога, той вийшов у поле збирати трупи, а не битися... Від того часу щодня наші поборювали їх у двобої і завжди з Божою поміччю брали «язиків»”²¹⁹. Папський нунцій, що був під Чудновом, писав: “Ми одержали... з Литви звістку, що поляки під проводом воєвод Сапеги віленського і Чарнецького руського розбили вщент в околицях Могилева 20 000 москалів генерала Долгорукова”²²⁰.

Зовсім по-іншому описує події царська грамота у Псков “про перемогу”: “На том бою полских и литовских людей и гусар побили болши дву тысячь человек и переранили многих, и гетмана польного Михаила Патца убили ж (вигадка. — T. Я.), а в языцех взяли Чарнецкого племянника”²²¹. Гонець від Долгорукова так і повідомляв, що “гетманов Павла Сапегу, и Чернавскаго, и Падцу, и Полубенского побили и языки поимали...”²²² Насправді ж Долгоруков був в облозі у власному таборі і сидів там майже місяць, поки Хованський даремно намагався його виручити²²³. Єрлич пише, що 27 жовтня, довідавшись про наближення Хованського із загоном у дві з половиною тисячі, вони відступили від Долгорукова і напали на Хованського за шість миль від табору. Росіяни їх “гнали дві милі і усіх порубали, ледве кілька десятків у табір втекло. Наше коронне військо теж до табору швидко підступило, і Хованський, дізнавшись про те, втік назад із рештою; ми взяли його табір і 9 гармат із порохом. Частину нашого війська п. воєвода руський послав у погоню за Хованським аж до самого московського кордону...”²²⁴ Про розгром загону Хованського Чарнець- ким пише й інший учасник подій — Почобут-Одланиць- кий²²⁵.

Згадана вище грамота також підтверджує, що Золота- ренко в боях участі не брав²²⁶. Ще 23 вересня, у відповідь на звістки Долгорукова про здачу Мстислава і Кри- чева, цар надсилає указ “...к полковнику к Василью Зо- лотаренку ...наскоро; а писано к нему, чтоб поспешал, а шел к тебе”²²⁷. Але Ю. Долгоруков, описуючи перші бої 4—6 жовтня, повідомляв: “...A нежинский полковник Василей Золотаренок, и черниговский и стародубский полковники, и черкасы по се число к нам не бывали, и мы к Василью Золотаренку писали... чтоб к нам шел не мешкая”²²⁸. Як ми згадували, Золотаренко був готовий до походу ще на місяць раніше від росіян і мав змогу з’єднатися з Долгоруковим. 15 жовтня полонені козаки повідомляли, що Ніжинський і Чернігівський полки стоять під Лоєвом²²⁹. Хованський писав після звісток від 11 жовтня, що Золотаренко прийшов під Бихів²³⁰. Сам Долгоруков у тій же реляції наводив свідчення полонених, що з Золотаренком було 12—20 тис. козаків, “...и пришли де черкасы под Чечирск; а опосле де и про то у них ведомо в полкех учинилось, что Золоторенок с черкасы от Чечирска поворотились за Сож”²³¹. Польська “новина” повідомляла, що з Золотаренком було до 30 тис. козаків, та коли прийшла звістка про перехід Ю. Хмельницького на бік Речі Посполитої, “немало лівобережних козаків відступило”²³².

Є цікаве свідчення двох козацьких “язиків” від 23 серпня, що “Нежинский полк пошел было в Литву на помощь, но москва принять его не хотела, полагаясь на свои силы, которые сильно уничтожены”²³³. Якщо це повідомлення й відповідало дійсності, то вже у жовтні ситуація докорінно змінилася і Золотаренкова допомога ставала вирішальною для Долгорукова, так само як допомога Ю. Хмельницького — В. Б. Шереметеву. I в першому, і в другому випадку козаки її не надали.

Хоч би як намагалися обидві сторони переконати себе в здобутій перемозі, насправді багатотисячна армія Долгорукова не змогла впоратися з невеликим загоном поляків і, замість того щоб прийти на допомогу Шереметєву в критичний момент Чуднівської епопеї, була змушена сама сидіти й очікувати допомоги. Тільки 2 листопада 1660 p. В. Золотаренко нарешті прийшов до Ю. Долгорукова під Могилів, коли під Чудновом усе вже скінчилося. Як повідомляв Долгоруков: “...а к нежинскому полковнику к Василью Золотаренку посылали и писали мы по часту, чтоб он, Василий Золотаренок, вам службу свою и раденье показал и шел к нам к Могилеву не ме- шкая...”²³⁴

Виникає питання: чому на допомогу Шереметєву не був посланий Г. Ромодановський, який перебував у Біл- городі з досить великими силами? У жовтні він писав до Москви, що одержав листа від Юрія Хмельницького, “чтоб мне с твоими ратными людьми на споможенья ид- ти к нему самому безо всякого мотчанья”. Але “без твоего (царського. — T. Я.) указу, к гетману Юрьи Хмельницкому из Белагорода с твоими ратными людьми идти не смею”²³⁵.

Останньою спробою врятувати київського воєводу став похід князя Юрія Борятинського з-під Києва. Чутка про його прихід давно бентежила поляків, але остаточно про його виступ стало відомо 24 жовтня, відразу після виходу Цюцюри з табору Шереметєва. За даними поляків, з Борятинським було 5 тис. чоловік ²³⁶. Проти нього вислали кілька тисяч польської кінноти з Яном Собесь- ким, але, за повідомленням Циклинського, воєвода втік, довідавшись про долю Шереметєва²³⁷. Папський нунцій писав з-під Чуднова, що на Борятинського послали “великий загін кінноти й татар на чолі з коронним хорунжим (Я. Собеським. — T. Я.), до якого також приєднався Хмельницький зі своїми козаками, і недавно надійшла звістка, що і цей загін наші побили й розпорошили”²³⁸.

Поляки повідомляли, що “Хмельницький... збирає козаків, які розбіглися після трактатів. Гуляницький з шістьма тисячами до нас (на Борятинського. — T. Я.) приєднується...”²³⁹. Єрлич писав, що були послані Собеський, Cane- га і Виговський; росіяни, “побачивши польські корогви, зразу ж почали втікати назад до Києва, відійшовши з князем Юрієм”²⁴⁰. Князь, до речі, зіткнувся з грізною для росіян прикметою: коли він прийшов під Брусилів, TO “бру- силівчани його не пустили й стріляли в нього: він, зрозумівши, що козаки ввійшли з нами (поляками. — T. Я.) в спілку, і вдень, і вночі поспішав до Києва”²⁴¹.

Безумовно, маленький загін Борятинського, на відміну від армії Долгорукова, не міг ніяк вплинути на становище Шереметєва. Однак відступ Борятинського став вирішальним психологічним ударом для воєводи. Нунцій писав: “Коли генерал Шереметєв утратив надію на допомогу, йому залишалося тільки здатися”²⁴². “Щоденник війни із Шереметєвим” описує, що табір росіян був стиснутий таким кільцем, що не можна було дістати дров і їжі. “Бачачи скруту, Шеремет, переконавшись, що козаки його покинули, порадившись з боярами, не чекаючи нізвідки допомоги, вирішив здатися. Спочатку виїхав Іван Павлович, думний боярин, викликаючи когось значного із наших, щоб від імені Шереметєва говорити з ним”²⁴³. До Івана Павловича Акінф’єва поляки послали Шумовсь- кого, з яким той зустрічався в Москві²⁴⁴. Зустріч відбулася 25 жовтня, а вже 27 жовтня почалися самі переговори. 3 польського боку в них брали участь Д. Вишневе- цький, Беньовський, Потоцький, Немирич, Шумовський,

3 росіян — Щербатий, Козловський, Акінф’ев, Суков, Монастирьов²⁴⁵. “Щоденник війни із Шереметєвим” вказує, що в переговорах брали участь також татари: Калу- бей і Камабет-мурза²⁴⁶.

Поляки зажадали від росіян: 1. Видати козаків, які залишилися, полякам. 2. Повернути міста і замки в Україні, зброю, що там була. 3. Виплатити як компенсацію

4 мільйони злотих. 4. Від Шереметєва — присягнути, що більше не воюватиме з Річчю Посполитою. 5. Віддати всі документи і рукописи угод з козаками. 6. Іноземцям за бажанням пропонувалося приєднатися до польського війська. 7. Поки не будуть повернуті українські міста, Шереметєв і бояри мали залишитися в заручниках. 8. Борятинський та інші загони росіян мусили повернутися в Путивль, а всі польські бранці мали бути відпущені²⁴⁷. Циклинський пише, що “на першу умову — видати козаків татарам — (росіяни. — T. Я.) охоче згодились, кажучи, що ті заслужили цього, адже вони зрадники і для них, і для поляків”. Рукописів вони не можуть віддати, бо їм “навіть думкою не годиться торкатися таємниць їхнього князя й монарха”. Чотирьох мільйонів у них немає, а в іншому — вони згодні²⁴*.

Нарешті 31 жовтня була укладена остаточна угода Шереметєва з поляками. Вона містила такі положення:

1. Царські війська мали бути виведені з Києва, Переяслава, Ніжина, Чернігова в Путивль, залишивши в містах військове спорядження, кулі, порох і всі припаси.

2. Військо Шереметєва повинне було залишити в таборі корогви, рушниці, зброю кінноти й піхоти. Шереме- тєву, боярам і полковникам дозволялося взяти з собою тільки особисту зброю.

3. Шереметєв і 300 бояр залишаться заручниками в гетьманів і султана доти, доки інші російські війська не будуть виведені 3 міст.

4. Іноземцям дозволялося перейти на службу до короля.

5. Козаки мали виступити попереду, покласти зброю і корогви до ніг гетьманів і залишитися в їхньому розпорядженні.

6.Шереметєв, бояри і полковники присягнуть, що не воюватимуть у володіннях його королівської милості.

7.Росіяни повинні звільнити всіх полонених, ЯКІ B них були, — і поляків, і татар²⁴⁹.

У договірних статтях, наведених Шереметєвим, йдеться тільки про вісьмох заручників, немає вимоги щодо присяги Шереметєва, звільнення полонених і положення про іноземців. Але швидше за все це — просто неточність воєводи, який намагався применшити свою ганьбу²⁵⁰.

Єдине ускладнення, що постійно виникало в ході переговорів, — це позиція татар. Ще 27 жовтня Гордон писав, ніби татар удалося схилити до миру подарунками²⁵¹. A вже 30 жовтня “Щоденник війни із Шереметєвим” свідчить: татари “заявили, що не хочуть згоди з Москвою”²⁵². Ємйоловський згадує, що під час переговорів поляків з росіянами про здачу “посли від султанів кримських Гіре- їв і від Супанкази-аги приїжджали до гетьманів і скаржилися, що ті без них домовляються з Москвою, а вони жодного росіянина живим випускати не хочуть, заявляючи, що тим слід або голову стяти, або в неволю їх забрати”²⁵³. He менші проблеми виникли і під час останнього акту драми.

3 листопада військо Шереметєва вийшло з табору. “Щоденник війни...” фіксує: “Козаки склали під ноги їх м. п. п. гетьманів корогви й віддали самопали, і того ж дня почали виходити з табору, але орда, як з неба на них напавши, коли їх зо дві тисячі вийшло... вискочила й забрала всіх тих, хто вийшов. Решта, бачачи, що з ними роблять, не хотіли виходити з табору”²⁵⁴. У листі Єжи Кралера розповідалося, що Шереметєва “довелося видати татарам, а те військо, яке вільно... мало виходити, татари, напавши, побили, а решту 20 тисяч забрали, жодного не відпустивши”²⁵⁵. Гордон теж пише, що в день виходу військ, 3 листопада, “казаки, отдав знамена и оружие, выступили из лагеря и непосредственно затем были схвачены и уведены татарами... поляки не посмели мешать им”²⁵⁶.

Ti нечисленні козаки, що до кінця залишилися із Шереметєвим, виявилися між молотом і ковадлом. Цікаві подробиці наводить Циклинський. Коли козаки вийшли з табору, віддавши зброю, на них напали татари. “Жодна людина, маючи в душі християнське милосердя, не могла без сліз дивитися на таку жалісну сцену: вийшло в поле кілька тисяч нещасних людей, приречених на загибель у хижих руках варварів... Коли козаки хотіли втекти до москалів, своїх недавніх соратників, ті почали їх хапати, і кожного спійманого козака два москалі виштовхували за вали. Вигнані збройно москалями... пішли вони в неволю татарську, одержавши таким чином належну зрадникам нагороду”²⁵⁷.

Після офіційної здачі Шереметєв і бояри були відправлені в польський табір, до Потоцького. Але по дорозі вони зіткнулися з тими ж перешкодами — татари намагалися відбити полонених, хоча їх і переконували, що навзамін вони одержать всю Україну²⁵⁸. Ніякі переконування не допомогли, і вночі татари напали на польський табір, побили польську варту, але не без утрат, бо “москалі ножами і навіть голіруч... багато їх убили”²⁵⁹. Врешті- решт татари пішли, забравши із собою Шереметєва та кількох полонених²⁶⁰. “Щоденник...” теж повідомляє, що, коли росіяни були роззброєні, “дано їм було для охорони кілька наших полків, на які напала орда і понад 100 чоловік убила, того ж вечора вдерлася в табір і частину полонених забрала”²⁶¹. Ємйоловський пише, що поляки під тиском татар погодилися видати росіян у полон. За його словами, гетьмани не могли сперечатися, тому що татар було сорок тисяч. Але поляки сказали Шереметєву, щоб його люди поховалися серед поляків. “Коли татари дізналися про це, вони несподівано вдерлися в уже роззброєний московський табір”. Поляки змушені були відступити, а татари “московитів, як гриби, митпо між усіма розібрали. Султани потім прислали кілька тисяч кінноти з Супанкази-агою до гетьмана, щоб їм видали Шереметєва і ще десять осіб”, що й було виконано²⁶².

Татари намагалися одержати й козацьких старшин. Військо Хмельницького гетьмани відпустили, — щоб той “відпочив після ратних трудів і міг розпочати нову війну... Татари ж просили, щоб його разом з усіма полковниками віддали їм у неволю або під меч”²⁶³. Вони аргументували цю вимогу тим, що “...це син того самого Хмельницького, який перший підняв бунт, який був причиною стількох лих Речі Посполитої і який починав усі останні війни, а полковники — це ті самі, що його батькові допомагали й радили у війнах з поляками і сина такою самою отрутою поїли. Тому їх треба вбити, якщо поляки прагнуть міцного миру...”²⁶⁴. Поляки згоджувалися, що це все правда, але говорили, що “слова, даного навіть ворогові, слід дотримувати... Проте, як тільки Хмельницький вийшов з польського табору, (татари. —

T. Я.) відразу ж на нього напали, отож він змушений був ховатися у поляків і тільки з численною вартою зміг дістатися до своїх”²⁶⁵.

Виявившись через наполягання татар у полоні в орди, Шереметєв на прощальному “бенкеті” у поляків звинувачував у всьому козаків. Так, Циклинський пише, що Шереметєв заявляв: “Прибув він сюди з вІйськом свого великого князя, щоб здобути для нього Польщу, а те, що це погано вийшло, не його вина, сталося так через віроломство Хмельницького, який його покинув”²⁶⁶. “Щоденник...” описує вечерю в Потоцького, на якій був присутній Шереметєв. Воєвода нічого не їв і тільки випив пів- келиха вина. Зате він “дуже скаржився на Хмельницького... не менше (скаржився. — T Я.) на Цюцюру, що той його підвів...”²⁶⁷. Крім свідчень поляків, є й листи самого Шереметєва, де він звинувачує у своєму нещасті козаків. Так, Борятинському він писав: “А мне Юрья Хмелниц- кой помочи не дал, а Цецура c полковники, которые были с ним, из обозу нашего отъехали в обоз к полским гетманом...” — тому він був змушений здатися²⁶*. I наприкінці листа — приписка, вже рукою самого Шереметева: “Выдали нас изменники”²⁶⁹.

Воєвода вимагав від Борятинського i Чаадаева виконання умов своєї угоди з поляками і відходу з Києва, Чернігова, Переяслава та Ніжина, очевидно, сподіваючись таким чином швидше вибратися з татарського полону. Виправдовуючись, Шереметєв писав Борятинському: “А в Киеве, и в Чернигове, и в Переяславле, и в Нежине великого государя ратным людем быть не у че- го, что Юрья Хмельницкой co всем войском и c городами изменил. A буде ты по нашему договору так не учи- нишь и отписки моей не послушаешь, и тем государевых людей потеряешь ты”²⁷⁰. Te ж писав він і до Чаадаєва: “Крепок Киев был Юрьем Хмелницким и казаками, а оне отступили, городы не крепки будут, толко людей потерять”²⁷¹.

Надіям Шереметєва не судилося справдитись. Росіяни, як ми побачимо пізніше, не вивели своїх військ, і він залишався в татарському полоні довгі двадцять років. Для

Москви ж Чуднівська катастрофа стала втратою України, у тому числі Правобережної, більш ніж на сто років.

Перехід Юрія Хмельницького й старшини з його оточення на бік поляків був логічним підсумком нав’язаної йому Переяславської угоди 1659 p. і негнучкої політики Москви. Однак політична і військова ситуація не сприяли укладенню нової угоди з Польщею.

ПРИМІТКИ

¹ Wojna polsko-moskiewska. — S. 21—22.

² ЧОИДР.— 1891. — Ч. I. — Кн. IV. — C. 191—192. Щоденник Г ордона.

³ Jerlicz J. — II. — S. 51.

⁴ Listy St. Czamieckiego // Przegl. hist.-wojsk. — T. 10. — 1938. — № 10. — S. 115.

⁵ Теки Нарушевича. — Ф. II. 13708. — Арк. 87.

⁶ Акты Виленской apx. ком. — T. 34. — № 155. — С. 173.

⁷ Litterae nuntiorum. — T. X. — № 4810, 120.

⁸ Акты Моск. гос. — T. III. — № 138. — С. 127.

⁹ Теки Нарушевича. — С. 87.

¹⁰ Gazette, 1660. — С. 878.

¹¹ Litterae nuntiorum. — T. X. — № 4810, 120. Авіза із Турина, 6 жовтня 1660 p.

¹² Ossolin. — 189. — S. 1180.

¹³ Герасимчук В. Чуднівська кампанія 1660 p. — С. 78 (Рук. бібл. Ягайл. — P. 5. — С. 753. Zbi6r nowin z Ukrainy).

¹⁴ Акты ЮЗР. — T. V. — № 14 II. — С. 29.

¹⁵ Wojna polsko-mosk. — S. 30.

¹⁶ ЧОИДР. — Кн. IV. — С. 192. Щоденник Гордона.

¹⁷ Ojczyste spominki. — I. — S. 144.

¹⁸ Там само.

¹⁹ Там само.

²⁰ Акты ЮЗР. — T. V. — № 14. — С. 28. Розпит посланців Юрія Хмельницького в Москві.

²¹ Wojna polsko-mosk. — S. 38.

²² Jerlicz J — II. — S. 52.

²³ Relacie nuncjusz0w. — I. — S. 300; Piima do wieku J. So- bieskiego. — № 250. — S. 104.

²⁴ Ojcz. spom. — I. — S. 145.

²⁵ Wojna polsko-mosk. — S. 39.

²⁶ Акты ЮЗР. — T. V. — № 14. — С. 28.

²⁷ Zelenevicki. Memorabilis victoria de Szeremetho. — S. 3—4.

²⁸ РГАДА. — Статьи Приказа тайных дел. — P. XXVII. — 166. — Л. 279.

²⁹ Там само.

³⁰ Там само.

³¹ Акты Моск. гос. — T. III. — № 158. — С. 141. Лист Ю. Хмельницького до Г. Ромодановського, 5 вересня 1660 p.

³² Ojcz. spom. — I. — S. 145—146.

³³ Pisma do wieku J. Sobieskiego. — № 24. — S. 171. Лист Є. Любомирського до Я. Любовецького, 14 вересня 1660 p.

³⁴ Там само. — С. 172.

³⁵ Wojna polsko-mosk. — S. 35—36.

³⁶ Zelenevicki. Memorabilis victoria de Szeremetho. — S. 24.

³⁷ Wojna polsko-mosk. — S. 38.

³⁸ Ojcz. spom.— I. — S. 146—148.

³⁹ Wojna polsko-mosk. — S. 41—42.

⁴⁰ Там само. — С. 44.

⁴¹ ЧОИДР. — 1891. — Кн. IV. — С. 193. Щоденник Гордона.

⁴² Wojna polsko-mosk. — S. 44.

⁴³ Zelenevicki. Memorabilis victoria de Szeremetho. — S. 29.

⁴⁴ Ojcz. spom. — I. — S. 148—149.

⁴⁵ Wojna polsko-mosk. — S. 48—49.

⁴⁶ Ojcz. spom. — I. — S. 149.

⁴⁷ ПКК. — 2e. — T. III. — № CXXX. — С. 432. Лист Ю. Хмельницького до В. Б. Шереметева, 26 вересня 1660 p.

⁴⁸ Там само. — С. 433.

⁴⁹ Wojna polsko-mosk. — S. 50.

⁵⁰ Про відступ Шереметева: Wojna polsko-mosk. — S. 50—58; Ojcz. spom. — I. — S. 150—154; Jerlicz J. — II. — S. 53— 54, та ін.

⁵¹ Wojna polsko-mosk. — S. 51—53.

⁵² Там само. —С. 54—58; Ojcz. spom. —I. — S. 154; Jerlicz J. — II. — S. 54.

⁵³ Ojcz. spom. — I. — S. 154.

⁵⁴ Wojna polsko-mosk. — S. 60.

⁵⁵ Там само.

⁵⁶ Там само.

⁵⁷ Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 95—96.

⁵⁸ Wojna polsko-mosk. — S. 47.

⁵⁹ Там само. — С. 62.

⁶⁰ Там само.

⁶¹ Zelenevicki. Memorabilis victoria de Szeremetho. — S. 26—29.

⁶² Там само. — С. 29.

⁶³ Ojcz. spom. — I. — S. 154.

⁶⁴ ЧОИДР. — 1891. — Кн. IV. — С. 200. Щоденник Гордона.

⁶⁵ Ojcz. spom. — I. — S. 154—155.

⁶⁶ Там само. — С. 155.

⁶⁷ ЧОИДР. — 1891. — Кн. IV. — С. 201. Щоденник Гордона.

⁶⁸ Wojna polsko-mosk. — S. 66.

⁶⁹ Там само. — С. 67.

⁷⁰ Там само.

⁷¹ Там само. — С. 68—69.

⁷² Там само. — С. 69.

⁷³ Герасимчук B. Чуднівська... — T. 114. — С. 59.

⁷⁴ Летопись Величко.— II. — С. 14.

⁷⁵ ПКК. — T. IV. — № X. _ C. 48—49.

⁷⁶ Там само. — № XII.— С. 55.

⁷⁷ Колекція грамот університету св. Володимира. — Арк. 780.

⁷⁸ Там само. — Арк. 780—781.

⁷⁹ Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — II. — S. 97; Wojna polsko-mosk. — S. 92.

⁸⁰ Wojna polsko-mosk. — S. 71—72.

⁸¹ Там само.

⁸² ЧОИДР. —Кн. IV. — С. 201. Щоденник Гордона.

⁸³ Wojna polsko-mosk. — S. 77—78.

⁸⁴ ЧОИДР. — Кн. IV. — С. 202—206. Щоденник Гордона.

⁸⁵ Jerlicz J. — II. — S. 54.

⁸⁶ Wojna polsko-mosk. — S. 78.

⁸⁷ Ojcz. spom. — I. — S. 156.

⁸⁸ Josefowicz T. Kronika miasta Lw6wa. — S. 248.

⁸⁹ Там само.

⁹⁰ Wojna polsko-mosk. — S. 82; ЧОИДР. — Кн. IV. — C. 206. Щоденник Гордона.

⁹¹ Jerlicz J — II. — S. 54.

⁹² Wojna polsko-mosk. — S. 82; Ojcz. spom. — I. — S. 156.

⁹³ Wojna polsko-mosk. — S. 82.

⁹⁴ Там само. — S. 83.

⁹⁵ Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 99.

⁹⁶ ZelenevickL Memorabilis victoria de Szeremetho. — S. 48.

⁹⁷ Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 99.

⁹⁸ ПКК. — le. — T. IV. — Ч. III. — № χιγ. _ c. 70. Донесення Феоктиста Сухоніна, грудень 1660 p.

⁹⁹ Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 99.

¹⁰⁰ Wojna polsko-mosk. — S. 82; ЧОИДР. — 1891. — Кн. IV. — C. 207. Щоденник Гордона.

¹⁰¹ Там само. — C. 201.

¹⁰² Wojna polsko-mosk. — C. 82—83.

¹⁰³ ПКК. —T. IV. — № IV. — C. 10—11. Лист I. Виговського до M. Пражмовського, квітень 1660 p.

¹⁰⁴ Там само. — C. 11.

¹⁰⁵ Litterae nuntiorum. — T. X. — № 4760, 100. Авіза з Варшави, 18 квітня 1660 p.

¹⁰⁶ Там само.

¹⁰⁷ ПКК. — T. IV. — № IV. — C.12.

¹⁰⁸ Там само. — № III. — C. 8.

¹⁰⁹ Там само. — C. 9.

¹¹⁰ Акты ЮЗР. — T. V. — № и. — C. 28.

^1,1 Там само. — № 14 II. — C. 29.

¹¹² ЧОИДР. — 1891. — Кн. IV. — C. 206—207. Щоденник Гордона.

^1,3 Kochowski W. Hist pan. J. Kaz. — T. II. — S. 99—100.

¹¹⁴ ZelenevickL Memorabilis victoria de Szeremetho. — S. 49.

¹¹⁵ Там само.

¹¹⁶ Колекція грамот університету св. Володимира. — Арк. 781.

¹¹⁷ Акты ЮЗР. — T. V. — № 20. — C. 37. Лист Ю. Хмельницького до думного дяка Алмаза Іванова, 10 жовтня 1660 p.; Акты Моск. гос. — T. III. — № 158. — C. 142. Лист його ж до Г. Ромодановського, та ж дата; ПКК. — 2e. — T. ІП. — № CXXX1. — С. 434—435. Лист його ж до царя Олексія Михайловича, та ж дата.

¹¹⁸ ПКК. — 2e. — T. III. — № CXXXI. — С. 435.

¹¹⁹ Wojna polsko-mosk. — S. 85.

¹²⁰ Ojcz. spom. — I. — S. 157.

¹²¹ Wojna polsko-mosk. — S. 85.

¹²² Там само.

¹²³ Zelenevicki. Memorabilis victoria de Szeremetho. — S. 49.

¹²⁴ Jerlicz J. — II. — S. 54; ЧОИДР. — 1891. — Кн. IV. — С. 208—210 та ін. Щоденник Гордона.

¹²⁵ Jemiolowski M. Pam. — S. 154.

¹²⁶ Wojna polsko-mosk. — S. 86.

¹²⁷ Ojcz. spom. — I. — S. 157; Relacie nuncjusz6w. — I. — S. 302.

¹²⁸ Wojna polsko-mosk. — S. 87.

¹²⁹ Там само. — С. 88.

¹³⁰ Там само. — С. 89.

¹³¹ Jerlicz J — II. — S. 55.

¹³² Wojna polsko-mosk. — S. 89—90.

¹³³ Там само. — С. 89.

¹³⁴ Там само.

¹³⁵ Ojcz. spom. — I. — S. 160.

¹³⁶ Jemiolowski M. Pam. — S. 156.

¹³⁷ Wojna polsko-mosk. — S. 91.

¹³⁸ Там само.

¹³⁹ Там само. — С. 92.

¹⁴⁰ Там само.

¹⁴¹ ReIacie nuncjusz6w. — I. — S. 302.

¹⁴² ЧОИДР. — 1891. — Кн. IV. — С. 210. Щоденник Гордона.

¹⁴³ Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 100—101.

¹⁴⁴ Ojcz. spom. — I. — S. 160.

¹⁴⁵ ЧОИДР. — 1891. — Кн. IV. — С. 210. Щоденник Гордона.

¹⁴⁶ Умови угоди: ПКК. — T. ГѴ. — № VI. — С. 17—24; Ojcz. spom. — I. — С. 165—168; Wojna polsko-mosk.— S. 97— 102; Volumine legum. — T. IV. — S. 358—359.

¹⁴⁷ Relacie nuncjus6w. — I. — S. 302—303; Ojcz. spom. — I. —

S. 160; Присяга гетмана Ю. Хмельницкого: ПКК. — 2e. —

T. III. — № CXXXII.- С. 436; Ojcz. spom. — I. — S. 168—169.

¹⁴⁸ ПКК. — 2e. — T. III. — № CXXXIII. — C. 440. Лист Ю. Хмельницького до В. Б. Шереметєва, 16 жовтня 1660 p.

¹⁴⁹ Wojna polsko-mosk. — S. 92.

¹⁵⁰ Там само. — C. 93—94.

¹⁵¹ Там само. — C. 94.

¹⁵² Там само. — C. 95.

¹⁵³ Там само.

¹⁵⁴ Там само. — C. 96.

¹⁵⁵ Там само.

¹⁵⁶ Там само. S. 96.

¹⁵⁷ Ojz.Spom. — I. — S.160.

¹⁵⁸ Там само.

¹⁵⁹ Wojna polsko-mosk. — S. 96.

¹⁶⁰ ЧОИДР. — 1891. — Кн. IV. — C. 210. Щоденник Гордона.

¹⁶¹ Wojna polsko-mosk. — S. 97.

¹⁶² Там само. — C. 358.

¹⁶³ Volumine legum. — T. I. — S. 359.

¹⁶⁴ Wojna polsko-mosk. — S. 97.

¹⁶⁵ Там само.

¹⁶⁶ ПКК. — 2e. — T. III. — № CXXXII. — C. 436; Ojcz. spom. — I. — S. 168—169. Присяга Ю. Хмельницкого.

¹⁶⁷ Relacie nuncjuszow. — I. — S. 302.

¹⁶⁸ Там само. — C. 302—303.

¹⁶⁹ Ojcz. spom. — I. — S. 160.

¹⁷⁰ ПКК. — 2e. — T III. — № CXXXII. — C. 437.

¹⁷¹ Там само. — C. 438.

¹⁷² Там само. — C. 439; Wojna polso-mosk. — S. 104.

¹⁷³ Колекція грамот університету св. Володимира. — Арк. 785—786.

¹⁷⁴ Jerlicz J. — II. — S. 55.

¹⁷⁵ Wojna polsko-mosk. — S. 102—103.

¹⁷⁶ Там само. — C. 103.

¹⁷⁷ Там само. — C. 105.

¹⁷⁸ Там само.

¹⁷⁹ Ojcz. spom. — I. — S. 160—161.

¹⁸⁰ ЧОИДР. — 1891. — Кн. IV. — C. 211. Щоденник Гордона.

¹⁸¹ Wojna polsko-mosk. — S. 105—106.

¹⁸² Там само. — С. 106—107.

¹⁸³ Ojcz. spom. — I. — S. 161.

¹⁸⁴ Там само.

¹⁸⁵ Relacie nuncjuszow. — I. — S. 303.

¹⁸⁶ ЧОИДР. — 1891. — Кн. IV. — С. 211. Щоденник Гордона.

¹⁸⁷ Там само. — С. 212.

¹⁸⁸ Там само.

¹⁸⁹ Там само.

¹⁹⁰ ПКК. — 2e. — T. III. — № CXXXV. — С. 243.

¹⁹¹ Wojna polsko-mosk. — S. 107.

¹⁹² Акты Моск. гос. — T. III. — № 217. — С. 199.

¹⁹³ Wojna polsko-mosk. — S. 105.

¹⁹⁴ Relacie nuncjusz6w. — I. — S. 303.

¹⁹⁵ Wojna polsko-mosk. — S. 107.

¹⁹⁶ Акты Моск. гос. — T. III. — № 217. — С. 198.

¹⁹⁷ ПКК. — 2e. — T. III. — № CXXXIV. — С. 441^42.

¹⁹⁸ Там само. — С. 442.

¹⁹⁹ Там само. — № CXXXV. — С. 443.

²⁰⁰ Акты ЮЗР. — T. V. — № 14. — С. 28.

²⁰¹ Los S. Pami?tnik. — S. 56; Listy St. Czamieckiego // Przegl. hist.-wojsk. — T.10. — 1938. — № 10. — S. 115.

²⁰² Poczobut-Odlanicky J_t Pami^tnik. — S. 36.

²⁰³ Акты Моск. гос. — T. III. — № 164. — С. 147. Реляція зі Смоленська Б. О. Рєпніна.

²⁰⁴ Там само. — № 173. — С. 154. Реляція Ю. Долгорукова, 23 вересня 1660 p.

²⁰⁵ Jerlicz J — II.— S. 58.

²⁰⁶ Los S. Pami^tnik. — S. 56.

²⁰⁷ Акты Моск. гос. — T. III. — № 148. — С. 134. Лист В. Зо- лотаренка до Ю. Долгорукова, 5 серпня 1660 p.

²⁰⁸ Там само.

²⁰⁹ Там само. — С. 135. Реляція Ю. Долгорукова, 4 жовтня

1660 p.

²¹⁰ Poczobut-Odlanicky J. Pami^tnik. — S. 36.

^2,1 Там само. — С. 38.

²¹² Там само.

²¹³ Jerlicz J — II. — S. 59.

²¹⁴ Los S. Pami?tnik. — S. 57—58.

²¹⁵ Jerlicz J — II. — S. 60.

^2,6 Loi S. — S. 64—65.

²¹⁷ Jerlicz J — II. — S. 60.

²¹⁸ Los S. — S. 66—67.

²¹⁹ Poczobut-Odlanicki J. — S. 40—41.

²²⁰ Relacie nuncjusz6w. — I. — S. 305.

²²¹ Акты, собр. в библ. и apx. Рос. имп. — T. IV. — № 119. — C.165.

²²² Доп. к Дворц. разр. — T. III. — C. 244.

²²³ Jozefowicz C Kr. miasta Lw6wa. — S. 242.

²²⁴ Jerlicz J — II. — S. 60.

²²⁵ Poczobut-Odlanicky J. — S. 42.

²²⁶ Акты, собр. в библ. и apx. Рос. имп. — T. IV. — № 119. — C. 165.

²²⁷ Акты Моск. гос. — T. III. — № 173. — C. 154.

²²⁸ Там само. — № 186. — C. 165.

²²⁹ Акты Вилен. археогр. ком. — T. 34. — № 164. — C. 185.

²³⁰ Акты Моск. гос. — T. III. — № 204. — C. 188.

²³¹ Там само. — № 86. — C. 166.

²³² Мицик Ю. Джерела... — C. 90.

²³³ Акты Вилен. археогр. ком. — T. 34. — № 155. — C. 173.

²³⁴ Акты Моск. гос. — T. III. — № 216. — C. 195.

²³⁵ Там само. — № 158. — C. 142. Реляція Г. Ромодановсько- го цареві, жовтень 1660 p.

²³⁶ Relacie nuncjuszow. — I. — S. 303. Реляція нунція з табору під Чудновом, 24 жовтня 1660 p.

²³⁷ Wojna polsko-mosk. — S. 108.

²³⁸ Relacie nuncjusz6w. — I. — S. 303.

²³⁹ Теки Нарушевича. — Ф. II. 13707. — Арк. 15.

²⁴⁰ Jerlicz J — II. — S. 57.

²⁴¹ Ojcz. spom. — I. — S. 161.

²⁴² Relacie nuncjuszow. — I. — S. 303.

²⁴³ Ojcz. spom. — I. — S. 161.

²⁴⁴ Wojna polsko-mosk. — S. 109; Ojcz. spom. — I. — S. 161.

²⁴⁵ ЧОИДР. — 1891. — Кн. IV. — C. 212—213. Щоденник Гордона; Wojna polsko-mosk. — S. 110.

²⁴⁶ Ojcz. spom. — I. — S. 162.

²⁴⁷ Wojna poIsko-mosk. — S. 114—115. Гордон і нунцій наводять практично однакові пункти, за винятком положення про видачу рукописів угод і додаткової вимоги віддати зброю та корогви. — ЧОИДР. — 1891. — Кн. IV. — C. 213. Щоденник Гордона; Relacie nunciusz0w. — I. — S. 304.

²⁴⁸ Wojna poIsko-mosk. — S. 115.

²⁴⁹ ПКК. — T. IV. — C. 25—28; такий самий список в: Ojcz. spom. — T. I. — S. 163—164.

²⁵⁰ Акты ЮЗР. — T. V. — № 21. — III. — C. 40—41.

²⁵¹ ЧОИДР. — 1891. — Кн. IV. — C. 212. Щоденник Гордона.

²⁵² Ojcz. spom. — I. — S. 162.

²⁵³ Jemiolowski M. Pam. — S. 158.

²⁵⁴ Ojcz. spom. — I. — C. 162.

²⁵⁵ Baracz S. Pami^tn. dz. Pol. — S. 56.

²⁵⁶ ЧОИДР. — 1891. — Кн. IV. — C. 214. Щоденник Гордона.

²⁵⁷ Wojna poIsko-mosk. — S. 117—118.

²⁵⁸ Там само. — C. 120.

²⁵⁹ Там само. — C. 121.

²⁶⁰ Там само. — C. 122.

²⁶¹ Ojcz. spom. — I. — S. 162.

²⁶² Jemiolowski M Pam. — S. 158.

²⁶³ Wojna poIsko-mosk. — S. 107.

²⁶⁴ Там само. — C. 107—108.

²⁶⁵ Там само. — C. 108.

²⁶⁶ Там само. — C. 119.

²⁶⁷ Ojcz. spom. — I. — S. 163.

²⁶⁸ Акты ЮЗР. — T. V. — № 21, II. — C. 39.

²⁶⁹ Там само. — C. 40.

²⁷⁰ Там само. — C. 39—40.

²⁷¹Там само. — C. 40.

<< | >>

↑

Источник: Руїна Гетьманщини. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської ради-2 до Ан- друсівської угоди (1659—1667 pp.) / Пер. з рос. Л. Білик. — K.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”,2003. — 644 c.. 2003

Еще по теме Розділ 2 ЧУДНІВСЬКА КАТАСТРОФА I ЧУДНІВСЬКА УГОДА:

- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История мировых цивилизаций - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -

- Архитектура и строительство - Безопасность жизнедеятельности - Библиотечное дело - Бизнес - Биология - Военные дисциплины - География - Геология - Демография - Диссертации России - Естествознание - Журналистика и СМИ - Информатика, вычислительная техника и управление - Искусствоведение - История - Культурология - Литература - Маркетинг - Математика - Медицина - Менеджмент - Педагогика - Политология - Право России - Право України - Промышленность - Психология - Реклама - Религиоведение - Социология - Страхование - Технические науки - Учебный процесс - Физика - Философия - Финансы - Химия - Художественные науки - Экология - Экономика - Энергетика - Юриспруденция - Языкознание -