Розділ 3 РОЗКОЛ УКРАЇНИ. БОРОТЬБА ЗА ДЕРЖАВНУ ІДЕЮ B 1660—1661 pp.

Перемога поляків під Чудновом не стала сприятливим чинником для розвитку Гетьманщини, а навпаки — була початком її розколу. Чому? Захоплені власною перемогою поляки не були схильні до поступок козакам, а водночас — не мали ентузіазму для подальших воєнних дій, щоб підпорядкувати Лівобережжя, де залишилися російські гарнізони.

I відразу ж на політичну сцену України виходять нові постаті, які раніше стояли дещо в тіні, а тепер уже, не криючись, претендували на булаву — чи хоча б на лівобережну “булавку”. Насамперед це були Іван Брюхове- цький, Яким Сомко і Василь Золотаренко.

Ми починаємо розгляд подій, дуже погано викладених в історіографії. Праці Г. Карпова і В. Ейнгорна, по-пер- ше, присвячені переважно питанням українського духівництва (з явним перебільшенням впливу Мефодія — Максима Филимоновича), а по-друге, за минулі 150 років вони дуже застаріли і джерелознавчо, і в концептуальному аспекті. Саме тому й остання монографія В. Горобця (який у викладі лівобережних подій покликається здебільшого на згадані вище праці) лише робить спробу створити дуже хистку концепцію лівобережної Руїни початку 60-х років XVII ст.

Літопис Самовидця стверджує, що восени 1659 p. (тобто напередодні другої Переяславської ради) радником Цюцюри, поряд з Максимом Филимоновичем, був “Васюта козак”, тобто Василь Золотаренко¹, брат останньої, третьої дружини Богдана і покійного полковника Івана Золотаренка, який загинув 1654 p.

Сомко був заможним купцем, але, як брат першої дружини Богдана Хмельницького і рідний дядько Юрія, він, безумовно, займав помітне місце в ієрархії козацької старшини Гетьманщини взагалі і Переяслава зокрема. Так, коли на початку вересня 1659 p. Цюцюра надіслав свій перший лист до Трубецького з засвідченням вірності, його підписав і Яким Сомко².

Хто з лівобережної старшини брав участь у поході Юрія Хмельницького? За даними Циклинського, із Ше- реметєвим об’єдналися “всі полки козаків з-за Дніпра: Київський, Переяславський, Низовий, Полтавський, Миргородський, Чернігівський, Лохвицький”, на чолі з Тимофієм Цюцюрою, Павлом Апостолом і Дворецьким³. За свідченням самого Юрія Хмельницького, два полки — Черкаський і Канівський — були послані в Запорожжя на татар⁴. В. Золотаренко з Ніжинським полком, як ми вже згадували, був посланий у Литву.

Напевне, Сомко залишався на Лівобережжі за наказного гетьмана. У кожному разі, вже 29 жовтня, тобто ще до здачі Шереметєва, він називає себе в листі до наказного ніжинського полковника: “гетман наказный войска e. ц. в. Запорозскаго”⁵. A Ромодановський називає Сомка “білоцерківським намісником”⁶. Te, що Ю. Хмельницький, ідучи в похід, залишив у надійному Лівобережжі наказним гетьманом рідного дядька, — не дивно. Дивно, що Сомко скористався першою ж можливістю, щоб зазіхнути на повноту влади свого племінника. У вже згаданому листі до наказного ніжинського полковника Сомко писав: “Имеем подлинную ведомость, что Цецура, бывший наш полковник, изменивши войско, все несколько десять человек и с Апостолом передався к ляхом... а мы до конца живота нашего e. ц. в. не изменим”. Далі було дописано: “Пришла весть подлинная к нам, что гетман уже подлинно изменил”⁷. До речі, літопис Дворецьких, які, без сумніву, мали ненавидіти Сомка, так описує події осені 1660 p.: “Яким Сомко, намовившися з Хмельни- цкым, з своім покревним, самовласне учинився на Задні- пру гетманом, якобы царским”⁸.

Насправді у Сомка реальних сил практично не було. Ось що він писав I. Чаадаєву в Київ 22 жовтня 1660 p.: “...3 Белой Церкви рушили босмо... збиралем позоста- лые полки, жебы тягнуть на посилок до боку их на услу- гу его царского пресветлого величества, и собралось было з розных городов так с того боку Днепра, яко и с сего, але, посливши злую згоду и поряду неслушную, же яко... пан гетман з ляхами примирье взял, зараз все забунтовали сие, што по сему боку Днепра, и зараз пороз- бегались оные давные зменники, только зостался с тыми заднепрянами, которые здавна верне служат его царскому пресветлому величеству, и теперь оные на нас бунты поднести товарищества позабирали, же... заледва вымк- нул з города, имелем просто идти до Киева до князя Юрья”¹⁰. He маючи військової сили в той час, коли Україна масово виходить з-під “руки” царя, Сомко починає встановлювати контакти з російськими воєводами. Так, 31 жовтня Ромодановський писав, що до нього з Переяслава Волконський надіслав Сомків лист, “что гетман Юрьи Хмельницкой c лехами и c татарами учинил мир по неволе заднепрских полков козаков (тобто правобережних козаків. — T. Я.), а если бы де он миру не учинил, и его де, гетмана, и писаря, и судью Безпалого, и есаула Чеботка хотели тех полков козаки побить”¹¹. Тобто Сомко намагається звинуватити в усьому правобережних козаків і виправдати свого небожа, а також Семена Глухівського і Безпалого — того самого, кого росіяни ще недавно бачили гетьманом, вважаючи своїм най- вірнішим прихильником. Так, у листі до Чаадаєва Сомко писав: “...Пан гетман негли то учинил, але с примусу, бо если бы не мел присяги учинити, а вже ты зменники зложились на тое, же бы пана гетмана, писаря Безпалого и асаула позабивать, поневаж не зычили собе тое рады”¹².

Саме в цей час на сцені з’являється Брюховецький. Гордон писав про нього: “Иван Мартынович Брюховецкий, выбранный запорожцами в кошевые, имел притязания на гетманское место, опираясь на свои заслуги и ссылаясь на согласие тамошних казаков, которые, как они утверждали, имели наибольшее право на избрание гетмана и на поддержку Полтавского и Гадячского полков, также преданных ему”¹⁴.

Що ми знаємо про Брюховецького? Є листи Б. Хмельницького до трансильзанського князя Ракоці та його полководця Я. Кемені від 20 квітня 1656 p. про те, що до них відряджено посла I. Брюховецького “для продовження встановленої між нами дружби”¹⁵. Хмельницький називав Брюховецького дуже туманно: “воїн нашого війська”¹⁶. Літопис Самовидця наводить цікаве свідчення, що в серпні 1659 p. Юрій Хмельницький, починаючи агітацію проти Виговського, “жалуючи зневаги своєї, же єму гетманство отнято, вислал за пороги слугу своєго Бруховецкого до войска, просячи, щоб вийшли”¹⁷. 1 листопада 1660 p. Ромодановський повідомляє в Москву про звістку з Лохвиці від князя Мишецького: “...Прибежал к нему в обоз из Чигирина Иван Брюховецкой, а сказал ему, что он Юрьи Хмельницкого был ближний человек (тут Брюховецький явно перебільшує. — T. Я.) и приказано было ему ведать Чигирин, а в расспросе ему (князю Мишецькому. — T. Я.) сказал: едет де он к тебе к Москве известить о измене гетмана Юрьи Хмельницкого, что гетман... пришел в Белую Церковь, а боярин де и воевода Василий Борисович с ратными людьми, да с ним полковники переясловльский Тимофей Цецюра да Павел Апостол сидят в осаде...

Дуже цікаве особисте свідчення Брюховецького про його ставлення в цей період до лівобережної старшини. Про Сомка він висловлюється дуже стримано: “А Яким Самко царскому величеству верен ли, про то он не веда- ет, а гетману де Юрью Хмелницкому (він. — T. Я.) дядя родной...”²² Брюховецький наводить унікальне свідчення про стосунки Сомка з Виговським, що, мабуть, пояснює, чому довгі роки близький родич Хмельницького практично не відігравав ніякої помітної ролі в Гетьманщині: “...Толко де ему, Самку, недруг Иван Выговскои, и наперед де сего от Виговского он бегал и жил на Дону, а в воиске при нем быть не смел”²³. Про Василя Золотарен- ка (якого він стратить через два роки) Брюховецький відгукувався однозначно: “А Василеи де Залоторенок царскому величеству верен”²⁴. Думка Брюховецького про Безпалого та Чобітка теж, хоч як це дивно, збіглася з думкою Сомка: “А про Безпалого и про войскового ясаула Анисима Чеботка чает он, что они учнут проискивать, как бы им к царскому величеству от поляков уити”²⁵.

Ha початку листопада згаданий у листі Сомка “приневолений” писар Семен Глухівський таємно писав воєводі Чаадаеву: “...Я мусил посполу с паном гетманом ездити до коронных гетманов и мусилем там же з неволи присягати его королевской милости”²⁷. Глухівський попереджав про можливий швидкий наступ на Київ і радив: “...Князь Юрий Боротинский нех ся в Киев завернет”²*. Крім того, він писав: у “...Переяслове, в Нежине, в Чернигове, для Бога, остерегаю вас, абы были барзо велми осторожными и никому нех и присягам их яко живо не верят: що бы то не вчинили, як Цецура над поляками, а по старому ся до ляхов продав”²⁹. Глухівський хотів залишити свою проросійську позицію в таємниці і благав: “А и мене перед людми не удавайте, прошу и челом бью”³⁰.

Російські воєводи, що були в Україні, самі оцінювали своє становище як дуже хистке. Так, Б. Мишецький на початку листопада повідомляв у Москву, що тільки після його вступу в Переяслав там “...шатости и бунты меж ими поунелись”³¹. Однак на пропозицію Сомка послати тисячу російських вояків в інші лівобережні міста, щоб схилити їх на бік царя, Мишецький заявляв: якщо в Переяславі “...не будет больших твоих ратных людей, отнюдь верить не мочно”³². Він писав Ромодановському: “А как де бы с твоими ратными людьми я в черкасские городы в нынешнее время вступил вскоре, и которые го- роды по сю сторону Днепра, и те б все были по прежнему, а шатости б и бунты все унелись; а есть ли де в черкасские городы твои ратные люди вскоре не будут, а ляхи де и татаровя на сю сторону Днепра наступят, и шатости будут безпрестанно; а ожидают, с которую де сторону ратные люди преж наступят”³³. Таким чином, лояльність багатьох на Лівобережжі цареві чи королю визначалася наявністю відповідних військ.

3 листопада цар наказує Ромодановському у відповідь на прохання Юрія Хмельницького “...велеть ему учинить нашими ратными людьми помочи”³⁴. Воєводі було наказано “...идти в Переяславль наспех... да c собою же велели есте быть черкасскому плотавскому полковнику с черкасы”³⁵. Як відомо, Шереметєв був уже на той час у полоні, а козаки підписали Чуднівську угоду. Проте прихід в Україну Ромодановського з військом зіграв велику роль у розгортанні подальших подій на Лівобережжі, і зокрема сприяв дедалі потужнішій боротьбі лівобережної старшини за владу.

Ромодановському, крім “офіційного”, було передано й “таємний” наказ. У ньому йшлося: “Писал к нам из Києва Иван Чаадаев и прислал белоцерковского наместника Иакима Самченка лист, будто гетман Юрьи Хмельницкой и казаки, которые с ним были в Слободищи, учинили с польскими гетманы о миру договор и польскому королю присягали”³⁶. Ромодановському доручалося довідатися, чи правда це. Якщо так, то він мав написати Юрію Хмельницькому, щоб “...нам служил и радел co всяким усердием и поворотился назад, а того себе в вину не ставил, что присягал королю по неволе, а служба его и раденье у нас забвено николи не будет”³⁷. Як ми бачили вище, Хмельницький присягнув полякам зовсім не “по неволі”, і те, що Москва готова була простити гетьмана, щоб повернути Україну, яка вислизала з її рук, тільки засвідчує, з одного боку, її слабкість, а з іншого — те, якого значення в той час надавали Україні в Москві. Царське оточення дає безпрецедентні інструкції

Ромодановському щодо його походу в Переяслав: щоб він “...нашим ратным людем учинил заказ под смертною казнию, чтоб они черкасскими городами шли смирно, и черкасом безчестью никакого, и грабежу, и налог, и насильств, и разоренья отнюдь не чинили, а хотя будет гетман и черкасы нам и по неволе изменили, и чая того, что, вспамятовав присягу свою, и поворот учинят, только бы они, ратные люди, тем их не укоряли и изменниками не называли, чтоб от того в черкасских городех задору и кровопролития не учинилось; а Самчонков при- сыльный лист... ведал бы ты... один тайно”³⁸. Тобто Москва ще сподівалася на повернення України і серйозно побоювалася спровокувати невдоволення. Ця інструкція була повною протилежністю тому, як поводилися російські війська, які вступили на Лівобережжя восени 1659 p., вогнем і мечем знищуючи міста, грабуючи і ґвалтуючи населення³⁹. У такому ж тоні була витримана і грамота царя Б. Мишецькому, в якій давалася інструкція об’єднатися із Сомком: “...И ты б, посоветовав и пого- воря с ним любительно, на помочь к боярину нашему шел же”⁴⁰. У подібному стилі були написані й грамоти іншим воєводам. Так, ніжинському було наказано, щоб він “...о всем делал по совету c протопопом c Максимом”, а переяславському — “...с наказным гетманом, с Якимом Самком, велено быть в совете”⁴¹.

Взагалі, незважаючи на дуже сильний удар — загибель армії Шереметєва, на паніку, яка охопила російську столицю, Москва прагне будь-що зачепитися в Україні — навіть ціною принесення в жертву полонених бояр і самого Шереметєва, яких відпустили б із полону, якби російські війська вийшли з українських міст. Приблизно 9 листопада київський воєвода Ю. Борятинський писав цареві, що приїхали від Шереметєва, вимагаючи, щоб росіяни пішли з Києва. Але він заявив, що “без твоего великого государя указу против договору города им не отдам”⁴². Шереметєв “...и в заднепрьские городы о том... писал же, чтоб им из городов, по договору, с ратными людьми выйти”⁴³. У цих умовах позиція низки старшин (і насамперед Сомка) стає офіційним приводом для росіян, щоб залишатися на Лівобережжі.

Однак і становище Юрія Хмельницького було зовсім не таким міцним, як він намагався показати. Його власна булава і влада над тими козаками, що присягнули на вірність королю, теж похитнулися. Саме в ці дні, після Чу- днова, коли в його оточенні явно виникло розчарування наслідками нової, Чуднівської угоди, він уперше звертається до думки постригтися в ченці. Реляція про здачу Шереметєва в полон повідомляє: “Козаки, з якими ми з’єднались, були дуже налякані цією перемогою (Чудно- вом. — T. Я.), вони масами тікали від Хмельницького, і визнали (в цьому. — T. Я.) кару Божу, оскільки всі знали, що у Хмельницького не більше 500 чоловік і він буде дуже боятися, він обіцяв коронному маршалу стати ченцем і лишив булаву в руки його королівської милості...”⁴⁴ Наразі постав новий реальний претендент на гетьманську владу — Іван Виговський.

Цікаво, що Сомко у своєму листі наказному ніжинському полковнику, повідомляючи про зраду Юрія Хмельницького, чомусь пише: “...Любо и умерети за царя православного и за целость всей Малой Росии, також и за церкви Божии, нежели за Выговского албо за костелы ляцкие...”⁴⁵ Це одверта демагогія. По-перше, виступ проти волі гетьмана і більшості старшин, у тому числі й лівобережних, що підписали Чуднівську угоду, ставив під погрозу цю саму “цілісність”. По-друге, чому мова йде про смерть “за Виговського”? Чи означає це, що в Україні чудово знали, кому могла знову дістатися булава? Брюховецький повідомляв у ті самі дні, на початку листопада: “...A изменнику де Ивашку Выговскому гетман посулил дать воєводство Киевское, Ивашка де Выговс- кой под Киев идет, и чтоб ему достать Киев”⁴⁶. Тобто навіть на Лівобережжі знали про активізацію Виговського. He міг там пройти непоміченим і той факт (його повідомив у Москву Іван Брюховецький)⁴⁷, що після Чуд- нова в Чигирин за наказом Хмельницького було послано архімандрита Тукальського та Івана Сербина (отже, його все-таки випустили з Москви перед походом!) — для звільнення дружини Івана Виговського. Є і скарга польських панів із Брацлавського воєводства, з якої ми довідуємося, що “...его милость пан воєвода киевский... зараз по Слободыское экспедиции през людей полку своего, не маючи жадной ассикгнации од его милости пана гетмана, шкоды великие починил”⁴®. Таке свавілля Ви- говський дозволяв собі лише “за старих добрих часів” — при Б. Хмельницькому, зокрема в 1649 p.⁴⁹.

Ha другу половину листопада була призначена рада в Корсуні. Найдетальніший опис ради (точніше, двох рад — старшинської і чорної), а також обставин довкола неї залишив активний її учасник і злий геній Гетьманщини польський дипломат Станіслав Казимир Беньовський, який зіграв дуже активну неґативну роль у гетьманстві Виговського. Крім нього, про ці події більш-менш докладно писали канцлер M. Пражмовський і сам Ю. Хмельницький. Тому можна досить детально відновити обставини ради, яка мала велике значення для подальшої долі України.

Беньовський пише, що рада затримувалася з двох причин. По-перше, полковники не могли з’явитися через переслідування з боку орди, по-друге, “Хмельницкий непременно хотел сложить булаву; ибо некоторые люди (намовляли його. — T. Я.) под коварною личиною дружбы к нему, а на самом деле желая кого-то посадить на его место... Тогда, понявши, к кому наклоняется булава, и опасаясь, чтобы по этому случаю Республика снова не впала в несчастие, (я вирішив. — T. Я.) удержать булаву при Хмельницком; другое, возвести пана Тетерю в звание писаря”⁵⁰. Дуже цікавий опис Беньовського його зустрічі зі старшиною. Він сказав їм, що необхідно гетьманом обрати такого, “который бы оправдал надежды его королевской милости, Республики и Запорожского Войска. B ответ на мои слова большая часть немедленно явно отвергла Хмельницкаго и выразилась так: об этом нечего беспокоиться, пусть Хмельницкий слагает булаву, а у нас есть уже готовый; мы пошлем к некоему и тут же его изберем. И много об этом предмете... говорили B пользу кого-то, воображая, что они предлагают мнение и для меня самого весьма приятное”⁵¹. Беньовський не говорить, кого він іменує “хтось”, і лише називає його шифром — J. 0960 0300 63 10 03 08 60⁵². Проте мова явно йде про Виговського. Саме його старшина могла вважати бажаною для поляків кандидатурою — адже це Ви- говський уклав Гадяцьку угоду і був тепер воєводою київським, польським сенатором. A водночас про Виговського неґативно відгукувалися і сам Беньовський, і польські магнати. Ось два приклади. П. Сапега писав: “Будем надеяться на Бога, что этот восковой нос растает, когда по воле Божьей поворотит к нам желанное солнце. Пусть гордится, как хочет, своим счастьем; настанет время, когда он вынужден будет укоротить свою непреоборимую злость, недоступную ни для каких убеждений“⁵³. A Беньовський у своїй реляції королю на початку лютого 1658 p. зауважував: ”Як не ручився я за вірність Виговського, так і тепер не ручуся, оскільки у нього брехня i кривоприсяжництво — постійний принцип, i листи йо- го самі собі суперечать"⁵⁴.

Цей “хтось” у той час явно не був серед старшини, оскільки до нього треба було “посилати”. Отже, це не могли бути ні Гуляницький, ні Носач, ні Лісницький, яких у “Реляції про здачу Шереметєва” названо претендентами на булаву, крім Виговського⁵⁵. Повернення до кандидатури Виговського після укладення Чуднівської угоди, що грунтувалася на статтях Гадяцької, один з основних авторів якої — Виговський, було цілком природне.

Чому так боявся обрання Виговського Беньовський? Ми відповімо на це питання трохи нижче. A поки що подивимося, як Беньовський досягав своєї мети і проти кого він налаштовував старшину. Для початку він зустрівся з Ю. Хмельницьким. Той рішуче відмовлявся від булави, говорячи, що “он молод, несчастлив и немощен (он действительно страдает падучею болезнию и грыжей)”⁵⁶. У відповідь поляк запевняв його, що він “подвергает опасности себя, имущество и семейство; раскрыл ему замыслы какого-то лица...”, але Юрій не вірив у злі наміри Виговського⁵⁷. Тоді Беньовський знову скликав полковників і в присутності гетьмана повідомив, що той хоче відмовитися від булави. Ha це полковники заявили: “...Рада должна быть завтра, и если ты, пан гетман, сложишь булаву, то мы не можем быть без гетмана, и тотчас же пошлем к некоему, и отдадим на его попечение себя, жен и детей своих”⁵⁸. За висловом Беньовського, Хмельницький був убитий такою заявою і призначив раду. Залишившись наодинці з поляком, він проклинав полковників, “обвиняя каждого из них в измене против Республики и в коварстве”⁵⁹. Беньовський попереджав його, що старшина “все зло приписывают тебе, что чрез тебя одного возмутились и Сирко, и Апостол, и Тетеря, и еще прежде них Пушкарь, и что в. м. послал Брюховецкого с частию сокровищ к царю; и что Самченко, твой родной дядя (по матери), по твоєму наущению, поднял бунт в Переяславле”⁶⁰. Хитрому дипломатові, мистецьки сплітаючи правду з неправдою, вдалося так залякати й заплутати молодого гетьмана, що той цілком потрапив під його вплив. Беньовський став умовляти його покластися тільки на короля і для початку “избрать себе в помощники· Тетерю, как ради недуга, так и для советов, возведши его в звание писаря, что этим самым он приобретет себе доверенность и короля, e. M., и Республики. Особенно когда отнимешь сан писаря у Семена, который весь принадлежит царю и поставлен царем (Семен Глу- хівський, як ми вже згадували, справді залишався прибічником Москви. — T. Я.), и когда во всем будешь слушать пана Тетерю”⁶¹.

19 листопада відбулася рада⁶². За описом Беньовського, він “...уничтожил царские распоряжения... вручил булаву Хмельницкому; все издали крики радости и одобрения, как будто ни о чем другом и не помышляли”⁶³. Однак через те, що рада відбувалася в хаті, серед простолюду виникли підозри у зраді, і довелося терміново проводити наступного дня “чорну раду”⁶⁴. Ha цій новій раді знову підтвердили повноваження Юрія Хмельницького як гетьмана, а Носача — як обозного⁶⁵. Після цього “...було читано привілеї, дані сеймом Запорозькому війську і взяті разом з пані воєводинею київською (напевно, йдеться про Гадяцьку угоду. — T. Я.). У глибокій мовчанці слухали вони про ці привілеї і надзвичайно були ними задоволені. Обурювалися на пана воєводу київського, осипали його брутальною лайкою за те, що він не читав їм і не пояснив цих привілеїв, і казали: “Ніколи не дійшло б до біди, якби нам читали ці привілеї”, і лишилися надзвичайно ними задоволені”⁶⁶.

Цілком імовірно, що джерелом інформації канцлера M. Пражмовського був також Беньовський, принаймні його опис у листі до В. Лянцкоронського дуже схожий: “...Чорна рада відбулася між козаками 22 листопада. Віддана від імені й. к. м. велика булава запорозька Хмельницькому, менша Расачові (Носачу. — T. Я.), при тому було складено присягу вірності й. к. м. і Речі Посполитій і від полковників, і від черні”⁶⁷. I те ж саме, у свою чергу, написав 2 січня 1661 p. В. Лянцкоронський у листі до невідомого⁶⁸.

Польські свідчення про поширення “антивиговських” настроїв збігаються і з даними “Реляції про здачу Шере- метєва”. Її автор пише: “...Проти Виговського було безліч виступів, щоб йому не давати булави і не дозволити йому її взяти, а протистояти йому... навіть ціною його смерті”⁶⁹. Це зайве свідчення, що саме Виговський тоді розглядався як можливий претендент на булаву. A далі з “Реляції” стає зрозуміло, чому його так боялися поляки: “...Татари попереджали нас, кажучи, що Виговський готовий зрадити, це підтверджувалося перехопленим листом; ми вже звинувачували його у злочині, що він хотів одержати князівство Руське і хотів бути не підданим й. к. м., а васалом. Він знову зібрав козаків і намагається залучити їх на свій бік подарунками, прагнучи недозво- леними засобами здобути собі Руське князівство. Він намагається поставити татар у таку ситуацію, щоб вони не дозволили москві вийти зі своїх фортець. Він запевняв (татар. — T. Я.), що, коли поляки цілком переможуть москву, поляки матимуть татар за ніщо. Цим він так розлютив татар, що ті розірвали трактати, і тільки коронний маршал (Любомирський. — T. Я.) переконав їх, що це неправда. Bce це робота Виговського, він надзвичайно цілеспрямований”⁷⁰.

Це унікальне свідчення, що дуже органічно поєднується з усією тією інформацією про діяльність Виговського, яку ми вже наводили. Колишній гетьман, а нині воєвода київський, постійно мав тісні контакти з татарами незалежно від бажання поляків. Мабуть, саме внаслідок його “внутрішньої роботи” татари ледь не поставили на грань зриву Чуднівську російсько-польську угоду (на що вказує “Реляція”), побоюючись, щоб вона і справді, як попереджав Виговський, не обернулася проти них. Ми вже згадували, як зненацька татари втрутилися в плани поляків. Якби Виговському вдалося здобути булаву, то в спілці з татарами він міг би з набагато вагомішими аргументами домагатися від поляків прийняти Гадяцьку угоду, зокрема й пункт про князівство Руське, ніж два роки тому, восени 1658 p., коли йому наступали на п’яти власні бунтівники. Але Виговський ніколи не був особливо популярний серед старшини й козаків — і програв. Щоправда, він міг утішати себе тим, що завдяки своїм величезним зусиллям в організації польського походу він помсти- вся Шереметєву й Цюцюрі, а також повернув з полону любу дружину. Державницьке угруповання на деякий час втратило його підтримку. Скривджений Виговський залишив Україну і виїхав у свої володіння. У лютому 1661 p. Г. Ромодановський повідомляв у Москву: “А Выговский де, взяв жену из Чигирина, пошел в Польшу”⁷¹. У березні 1661 p. Виговський уже як мирний обиватель бере участь у роботі Житомирського сеймику⁷². Але це було ненадовго. Кипуча натура найближчого друга та сподвижника великого Богдана не могла довго залишатися бездіяльною і байдуже спостерігати, як чвари роздирають його дітище — Гетьманщину. Про подальшу діяльність Виговського ми розповімо нижче.

Тим часом після Корсунської ради Беньовський поспішив скористатися ситуацією і вжити заходів, щоб зміцнити становище пропольської партії в Гетьманщині. Так, за його ініціативою “...на раді поставили вимогу, щоб Семен (Глухівський. — T. Я.) негайно повернув печатку, і щоб віддати її пану Тетері; ця пропозиція була для Семена цілковитою несподіванкою... Пан Тетеря скромно оголосив: коли у Війську Запорозькому щось зміниться і виникне незичливість до природного володаря (короля. — T. Я.), тоді я не хочу знати не тільки печатки, а й України”⁷³. Тетеря скористався першою ж можливістю, щоб підтримати антиросійські настрої серед козаків. Так, він багато “...говорил им о царевых замыслах, в которые он проник, бывши послом у царя (Тетеря двічі їздив до Москви. — T Я.)", і козаки закричали: “Не дай Господи, щоб ми думали про царя”⁷⁴. Після цього писали в Переяслав, “чтобы не верили Самченку, это человек сумасшедший, и никто с ним не связывается (это так и есть) (надзвичайно цікаве зауваження Беньовського! — T. Я.) и связываться не будет... Из той же рады посланы универсалы ко всем заднепровским полкам, чтобы считали Сам- ченка изменником и не слушались его универсалов”⁷⁵.

Сам Тетеря дещо пізніше так описував у листі до короля своє призначення: “Я никогда не желал быть писарем Запорожского Войска, опасаясь почти с обеих сторон подозрения”, — але був змушений погодитися, тому що Юрій Хмельницький відмовлявся від булави, “если б я не принял этой должности, на которой лежит великая обязанность в Запорожском войске”⁷⁶.

Хоч як це дивно, поляків не надто лякали події на Лівобережжі, точніше — на його невеликій частині. Так, Пражмовський писав 1 січня 1661 p: “Про які-небудь бунти за Дніпром досі не чути, один тільки Щученко (Сомко. — T. Я.)... з московською допомогою залишається, але й до нього з тієї ради послали, стратою йому загрожуючи, якщо не перестане... Надія на Бога, що цього ще року буде укладено союз під щасливим й. к. м. пануванням”⁷⁷. Так само оптимістичний був і Тетеря в листі до короля: “...Уже есть добрыя начала, за которыми скоро погаснут и недавно возникшие за Днепром бунты”⁷*.

Справді, 28 листопада, тобто через кілька днів після ради, Юрій Хмельницький видає універсал для Лівобережжя — усім козакам “на Заднепрю зостаючому, а ме- новите п. полковникови Прилуцкому”⁷⁹. B універсалі Юрій писав, що довідався про те, що вони не гїрийма- ють короля, — “...чи ли моим молодым не доверяючи летам”, — і хочуть кровопролиття, тому що “...зараз все войска коронние, татарские з всеми потугами и наши ко- зацкие яко на спротивних на Заднепре пойдут”⁸⁰. Геть- ман нагадував, що сталося з Пушкарем, який розпалював бунт, і недвозначно погрожував тим, кого надихав Пушкарів приклад: “...Постерегаючи здоровя своего, жон и деток и целосты маетков своих и волностий...”⁸¹ Він радив, щоб “Сомка и бегуна Бруховецкого змышленым на имя наше не верыли”⁸².

Але Беньовський явно переоцінював свій вплив на старшину або зумисне перебільшував його у своїх повідомленнях. Гетьман і старшина справді були зацікавлені підпорядкувати своїй, єдиній, владі Лівобережжя. Проте, на пострах полякам, навіть без Виговського мова знову й знову заходила про Гадяцьку угоду. Адже всі його найближчі сподвижники з державницького угруповання залишалися в оточенні Юрія Хмельницького. Сам Беньовський писав, що після ради “провел целую ночь c глазу на глаз c паном Тетерей; мы... говорили также о средствах уничтожения Гадяцкого договора”⁸³. У листі до короля Юрій Хмельницький, повідомляючи про своє повторне обрання гетьманом, висловлював “покірне прохання” — “соизволь оказать отеческое свое милосердие верным (не зовсім відповідне в цьому контексті слово. — T. Я.) своим подданным, простивши все наши проступки и оставивши при нас прежния наши козацкие вольности и Гадяцкия условия”⁸⁴.

8 грудня гетьман відряджає до Польщі посольство на чолі з C. Глухівським, C. Півнем, Я. Креховецьким і А. Скородкевичем. Сам вибір послів досить цікавий. Ці старшини не були найвпливовішими, а Глухівський був відомий своїми проросійськими настроями. Отож ново- явлений писар Тетеря писав королю, просячи за скинутого ним Глухівського: “...Ущедрить его особенно своєю благодарностию, для того чтобы он, забывши благодеяния, оказанные ему царем московским, желал единственно милости вашей королевской милости... и не умыслил чинить каких-нибудь козней”⁸⁵.

Вимоги до поляків, викладені в “настановах послам”, були дуже далекосяжні, і тимчасова втіха поляків від своєї перемоги мала перерватися найнеприємнішим чином.

Насамперед депутатам належало просити, щоб і король, і сенатори, які будуть при ньому, гарантували, що на майбутньому Варшавскому сеймі “...будут подтверждены властию конвента не только Гадяцкие условия, но будет исполнено и то, о чем сверх того будет просить Войско Запорожское, как то обещал его королевская милость”⁸⁶. Наступна вимога старшини мала викликати справжній шок і бурхливий протест у польської шляхти: посли “должны просить обнадежить их в том, что на будущем сейме... они потребуют... чтобы епископы, отобравши от униатов церкви и имущества, им принадлежащие, как в королевстве, так и в Великом княжестве Литовском, возвратили их нашему духовенству”⁸⁷. Тут необхідно підкреслити, що в остаточну, затверджену сеймом редакцію Гадяцької угоди, через непримиренну позицію польської шляхти, духівництва і Ватикану, не ввійшов наявний у початковому варіанті угоди пункт про повернення володінь і чинів, отриманих уніатами⁸⁸. I ось уже через місяць після укладення Чуднівської угоди старшина зажадала від короля повернення до первісної, відкинутої сеймом редакції Гадяцької угоди, нехай тільки в пункті про уніатів. Але боротьба проти унії з перших днів Хмельниччини була одним з найважливіших принципів для козацтва.

Старшина йшла і далі у своїх вимогах — у пункті восьмому значилося: просити короля, щоб “...воевода черниговский (Беньовський. — Г. Я.) благоволил заблаговременно приехать к нам перед сеймом с уполномоченною властию... для составления некоторых новых пунктов (курсив мій. — Г. Я.), необходимых для Войска... Запорожского, взамен тех, которых... не получает по Га- дяцкому договору”⁸⁹. Посилання на Гадяцьку угоду, таку ненависну полякам, були постійно присутні в цьому документі, і до того ж — в ультимативній формі. Так, у пункті десятому стояло: просити короля і всіх сенаторів, “...чтобы они дали удостоверение в том, что на будущем... сейме... подтвердят все, что только постановлено под Гадячем и утверждено сеймом”. A якщо таких підтверджень їм не буде дано, — “...тогда и доброжелательные, павши в отчаяние, перейдут на московскую сторону, чего не дай Господь”⁹⁰.

3 поточних питань старшину найбільше хвилювала поведінка коронних військ в Україні. Вже у своєму супровідному листі до короля Ю. Хмельницький просив, “...чтобы солдаты, находящиеся в Украйне, в службе в. к. м., не отягощали народа, привыкшего ко всяческим вольностям; пусть он постепенно придет в надлежащее повиновение, а теперь не кончились еще московские замыслы, за Днепром распространяются бунты”⁹¹. Пункт четвертий теж стосувався цього питання: “...Просить, чтобы воины... не были тягостны для украинского народа, привыкшего ко всяческой вольности... A особенно теперь должно с ними умеренно поступать, когда за Днепром не перестают еще бунты и продолжаются московские козни”⁹².

I, нарешті, посли мали просити про Цюцюру, Апостола, Дворецького та інших, “которые хотя и заслужили неблаговоление” короля, але милостиве до них ставлення сприятиме тому, що “облагодетельствованные царем умилятся и, бросивши бунты, склонят сердце к природному повелителю”⁹³.

Зайнята складними дебатами з поляками, правобережна старшина не поспішала з походом на Лівобережжя. Однією з причин, очевидно, стали дії татар, що, як часто бувало після походів, компенсували свої витрати, грабуючи Україну. Так, у грудні Ю. Долгоруков повідомляв цареві, що до Сомка нібито писав Ю. Хмельницький, “...что поляки в черкаских и в заднепрских городех черкас на конь (кіл. — T. Я.) взбивают, а черкасы де в Ума- ни, в Брясловле, в Корсуни, в Белой Церкви, видячи их лядское надруганье, в городех заперлись и в городы их, поляков, не пущают... а он де, Юрьи, с крымским ханом мирится на том, что запорожским черкасом их татарских улусов не воевать, а ему де, крымскому хану, против по- ляков давать им, черкасом, на помочь татар”⁹⁴. Царський посланець Феоктист Сухонін у ті ж дні грудня писав: “...Заднепрские черкасы в Белой Церкви, и в Умани, и в Корсуни, и по иным местечкам от татар и от поляков заперлися и к себе татар и поляков не пущают, а стацею им дают”⁹⁵. Сам Юрій Хмельницький у настановах Степану Опарі, послу до короля (це перша згадка про майбутнього гетьмана), писав: “Орды под личиною помощи... опустошают вконец Украйну”⁹⁶.

3 іншого боку, поляки, захоплені перемогою, не хотіли знову рушати в похід і не надавали військової допомоги. Ю. Хмельницький писав королю з цього приводу: “...за Днепром немалое количество московских приверженцев”⁹⁷. Він вимагав і просив, щоб коронне військо не обтяжувало Правобережжя, “...а лучше бы пошло за Днепр для уничтожения бунтов, которые распространяются от его медлительности... Наше войско с наказным гетманом, паном Петром Дорошенком, уже давно сражается за Днепром с неприятелем... все коронное войско не идет за Днепр, хотя у нас и руки отчаялись писавши. Остаток наших полков давно бы пошел за Днепр, но у них в доме гости: солдаты и татары; трудно идти на войну, когда не знаешь, кому оставить жен и детей”⁹⁸.

Розпач Юрія Хмельницького був цілком зрозумілий. Як уже можна було переконатися, симпатії багатьох лівобережних полків у той час хиталися залежно від розміщення військових сил. Так і не дочекавшись допомоги від поляків, у грудні чигиринський полковник Дорошенко очолив нарешті похід за Дніпро.

Тепер варто повернутися на Лівобережжя і подивитись, як там розгорталися події. Боротьба за владу на Правобережжі і спроби старшини домогтися поступок від Польщі затримали похід на Лівобережжя і дали можливість “промосковській партії” трохи зміцнити своє становище й дочекатися підмоги від царя — армії Г. Ромо- дановського.

Хто ж зі старшин був у чиїй партії? Цюцюра, Апостол і Дворецький перебували в польському полоні. 3 Юрієм Хмельницьким, згідно з повідомленням царського посланця Феоктиста Сухоніна, були: чигиринський полковник Петро Дорошенко, черкаський полковник Андрій Одинець, канівський полковник Степан Трошенко, уманський полковник Михайло Ханенко, корсунський полковник Яків Влерченко, білоцерківський полковник Данило (?), паволоцький полковник Іван Богун, брацлавский полковник Михайло Зеленський, подністровський полковник Остап Гоголь". Хто з лівобережної старшини був прибічником Москви?

Усі дані ми зводимо в таблицю, що поєднує лівобережні і найближчі прикордонні полки.

При цьому місце полоненого переяславського полковника Цюцюри зайняв проросійськи налаштований Сом- ко. Найцікавіше, що всі полковники, які залишилися вірними Москві 1660 p., завдяки чому росіяни і зберегли за собою Лівобережжя (Сомко, Золотаренко і Силич), — за винятком В. Дворецького, що перебував на той час у полоні, — були згодом страчені за наказом царя.

Виступи, які розпочалися на Лівобережжі після перших звісток про Чуднів, продовжувалися й у листопаді. Щоправда, російська влада намагалася поширити чутки, що за угодою з поляками колишні села Вишневеччини знову перейдуть у володіння сина Єремії: “...И были б в подданстве у польского короля и у князя Еремеева сына Вишневецкого, которыя городы были наперед сего за Вишневецким”¹⁰⁰. Інакше — “вместе их будем с Божей помощью бить”¹⁰¹. Але, незважаючи на всі ці спроби, становище росіян, як ми вже бачили, змінилося докорінно. He кращі справи були і в Білорусії. I. Хованський писав на початку листопада про наступ поляків на Полоцьк. Воєвода описував своє катастрофічне становище: в місті “...стало малолюдно: дворяня и рейтары и казаки многие побежали по домам, а иные розъехались по деревням... Дробны стали, за грех наш, ненадежны... Умило- сердися, великий государь! Вели пожаловать прибавить своих ратных людей...”¹⁰²

Лівобережжя охопили масові заворушення. Наприкінці листопада Максим Филимонович сповіщав з Ніжина Г. Ромодановського, що “...лубенской полковник Федька Шамрицкой... (царю. — T Я) изменил и везде в своем полку по городом заставы поставил; а которые де от меня... (Ромодановського. — T. Я.) ездят с отписки в Нежин и в Переяславль, и тех посыльщиков велел имать и приводить к себе, и сажать в железа”¹⁰³. Цю звістку підтверджував i Ю. Долгоруков з Путивля: “...Писал лубенской полковник Федор Шамрицкой в Прилуки, в Лохви- цы и в Ромон, а в листех де его написано, чтоб тех городов черкасы и мещане, вся чернь от нас отложились и были б в подданстве у польского короля”¹⁰⁴. Б. Мишець- кий теж повідомляв 29 листопада, що лубенський полковник Шамрицький не пропустив його листа до Ромодановського “...и, изымав, отослал его в Корсунь к Юрьи Хмельницкому”¹⁰⁵. Крім того, Шамрицький захопив у Пирятині посланців Ромодановського з листами, до Ми- шецького “...не пропустил и отослал их в Корсунь же к Юрьи Хмельницкому, да и всех же гонцов, которые посланы из Белагорода ко мне с отписки, лубенской полковник на дороге имать велит”¹⁰⁶. Царський посланець Феоктист Сухонін писав про Шамрицького: “...A лубенской полковник... и ево полку начальные люди и казаки и чернь шатаютца, а говорят, хто де будет силен, того де и мы...”¹⁰⁷ Полтавський полковник Федір Жученко в ці самі дні (кінець листопада 1660 p.) писав Ромодановсь- кому: “...в великой осторожности пребываю... в городех с великим береженьем приказал пребывать”¹⁰*. Водночас, як сповіщав священик із Зінькова, там на раді читали листи Юрія Хмельницького і полтавського полковника Федора Жученка, тобто останній підтримував стосунки з гетьманом¹⁰⁹.

Тут варто поміркувати над глибинними причинами поширення тих чи інших настроїв у певних регіонах Лівобережжя. Слід згадати, що при I. Виговському центром “проросійських” бунтів стали Полтавський і Миргородський полки у спілці з Запорожжям. Після Чуднова, навпаки,.— Полтавський, Миргородський і Лубенський (що виокремився з Миргородського) полки стають центрами антиросійських настроїв і виступів на підтримку Ю. Хмельницького. Більше того, саме козаки Полтавського полку протягом багатьох місяців здійснюють постійні набіги на Слобідську Україну. A проте з часу бунтів Пушкаря та Барабаша пройшло всього лише два роки, і настрої, якщо вони справді мали глибокий характер, так швидко помінятися не могли.

Напрошуються певні висновки. По-перше, Миргородський і Полтавський полки через свою територіальну близькість до Запорожжя стали центром скупчення поко- заченої анархічної маси, яка охоче сприймала популістські гасла запорожців. (Чигиринський полк не міг стати таким через своє столичне становище і вплив у ньому гетьманської адміністрації.) Ці полКи були порохом для політичних авантюристів. 3 іншого боку, близькість до російської території не визначала їхніх “проросійських” настроїв, як найчастіше вважалося в історіографії. Навпаки, у воєводській системі, поширеній у Слобідській Україні і добре відомій у прикордонних полках, покоза- чені мали бачити загрозу своїй свободі. I нарешті, вирішальну роль у політичних симпатіях покозачених відігравала позиція їхніх лідерів. Пушкар та Барабаш, які вибрали “російську карту”, вели їх у бій за “високу руку царя”, а Жученко й Шамрицький — за Юрія Хмельницького, що присягнув польському королю. Таку постійну зміну настроїв анархо-запорозьких шарів Лівобережжя ми спостерігатимемо протягом усіх 60-х років. Докладніше про ідеали та настрої цієї страшної сили, яка стала основним рушієм Руїни, ми розповімо в наступному роз- ділі.

Сомко, сподіваючись на підтримку Москви, намагався силоміць змінити ситуацію. Долгоруков писав про події кінця листопада: Сомко, довідавшись, що “...прилуцкой и лубенской полковники нам изменили... послал в Прилуки полковника Ивана Гладкого, a c ним черкас 4000, и того де прилуцкого полковника Tepexa прилучане выдали и прислали его в Переяславль к нему, Якиму Самко, и по лубенского де полковника по Федора Шамрицкого полковник Иван Гладкой послан же, а велено его изымать и привесть в Переяславль”¹¹⁰. Сомко хвалився перед росіянами тим, що не піддавався на погрози і “прелести” правобережних старшин. Так, він говорив царському посланцеві Феоктистові Сухоніну, що “к нему ж, Якиму... каштелян волынской Ян Биневский, да писарь Павел Тетеря, да обозной Тимофей Носач написали прелестной лист с угрозами гетмана Юрьи Хмельницкого имянем, чтоб он, Яким, от тебя, великого государя, отступил и поддался польскому королю, и он, Яким, тем листом не верит и на прелесть их не поклоняетца”¹¹¹. Очевидно, прагнучи здаватися впливовішим в очах росіян, Сомко повідомляв Долгорукову, що до нього нібито писав сам Юрій Хмельницький, скаржачись на дії поляків, “...и чтоб де он, Самко, своих полков, которые по сю сторону Днепра, подтверждал, чтоб они были под нашею рукою крепко и никаких прелестных писем не слушали”¹¹². Це була явна неправда, але зрештою Брюхове- цький звинуватив Сомка саме в зносинах зі своїм племінником.

B умовах бунтів на Лівобережжі та обмеженої чисельності російських військ похід Ромодановського затягувався. У Литві, де, як уже згадувано, В. Золотаренко не поспішав прийти на допомогу росіянам, ситуація для Москви складалася теж дуже несприятливо. Поляки взяли в

облогу Могилів і Вільно, Хованський зазнав великої поразки під Толочином і змушений був відступити до Полоцька¹¹³ .

Спочатку Ромодановський планував виступити з Біл- города в Переяслав 23 листопада¹¹⁴. Але в цей час воєвода одержав звістку, що “...гетман Юрья Хмельницкий тебе (цареві. — T. Я.) впрямь изменил и поддался королю польскому и Плотавского полку в городы листы от себя о том писал, и по присылке его в тех городех B церквях Бога молят за короля польского, и шатости в Плотавском полку почали быть великия...”¹¹⁵. Особливо стурбувала Ромодановського звістка про появу на Лівобережжі татар. Він писав, що “...в Плотавской же полк пришел черкес с татарами и стоит в Голтве, а Голтва близко твоих польных украинных городов”, і запитував, що йому робити, “буде плотавский полковник твоего указу не послушает, служить тебе не станет и со мною на твою службу не пойдет”¹¹⁶. Цар наказує Ромодановсько- му вирушити з Білгорода і “на сей стороне Днепра черкас удержать, и ото всякия шатости уговорить, и твоею милостию обнадежить”¹¹⁷. 22 листопада воєвода виходить з Білгорода — “и пойдем наспех, днем и ночью”¹¹⁸.

Сомко просить воеводу “идти многолюдством, для того чтоб в черкасских городех большими ратными людьми шатости устрашить”¹¹⁹. У ті ж дні воєводі писав “...из Нежина наказный полковник Федор Завадский, чтоб нам с твоими ратными людьми поспешить в He- жин”¹²⁰. 26 листопада Ромодановський вирушає з Коропа на Суми в Ніжин — i “...сшедшись с наказным гетманом с Васильем Золаторенком... промышлять станем”¹²¹. 11 грудня Ромодановський був уже в Сумах i писав до ніжинського полковника В. Золотаренка, щоб призначити місце зустрічі. До нього був посланий наказний полковник Ракушка-Романовський із проханням, щоб “...нам c твоими ратными людьми до приходу неприятелей, ляхов и татар и изменников черкас, в Нежин вступить, и Божиим твоим делом промышлять с ним, Васильем, вместе, а он де, Василий, со своим Нежинским и со всеми северскими полками тебе по присяге своей верно служити ради”¹²².

У грудні ситуація з виступами на Лівобережжі для росіян не змінилася. Навпаки, Ромодановський повідомляв цареві: “Плотавского полку полковник Федор Жученко тебе изменил, и его изменничьи листы к тебе послали, и Плотавского полку черкасы из Гадич и иных городов под твои украйные городы почали приходить и людей побивать и в полон брать”¹²³. Гадяцький полковник Павло Животовський провів раду, на якій “...приговорили, что им приходить под Каменной”, i Ромодановський повідомляв, що “Павел Животовской под твои украинные городы, под Ахтырку, под Алешню, под Лебядин конечно войною послали”¹²⁴. Надійшла звістка “...προ измену ахтырского полковника Ивана Гладкого”¹²⁵. 21 грудня “...приходили под Колонтаев изменники котелвские черкасы, сотник Акимка, а с ним черкас человек с 200, и многих колонтаевских черкас посекли, и Колонтаевской уезд и деревню разорили, и лошеди и животину отгна- ли...”¹²⁶. 26 грудня “...приходил под Колонтаев плотавс- кий полковник Федор Жученко с многими черкасы, и посады около Колонтаева многие обожгли, и многих людей побили, и к городу приступали жестокими приступы... и, отшед де от Колонтаева, плотавский полковник с черкасы стал под Котелвою и хочет де приходить под твои украинные городы, под Ахтырку и под Колонтаев же”¹²⁷. Воевода А. Іевлев писав із Чугуєва 17 грудня, що “...плотавской полковник Федор Жученко с ворами, с черкасы, под Колонтаев приходят почасту, слободы и посады все выжгли и к городу приступали”¹²⁸. Жученко повторив свої набіги на Колонтаїв i на початку січня¹²⁹.

Ромодановський вирішив змінити тактику: “И мы, слыша такую измену Плотавского полку черкас, на них подъезды посылать и Божиим и твоим, великого государя, делом над ними промышлять станем”¹³⁰. 20 грудня Ромодановський, “...видя многую неправду и злое разоренье твоим украинным городам и уездам Плотавского и Миргородцкого полку от черкас... послали под Гадич и под иные тех полков городы твоих ратных людей рейтарского строю полковника Федора Вормзера с полком да стряпчего Григорья Косагова с его полком с донскими, и с яицкими, и с орешковскими козаки и с харьковскими черкасы... над теми полками промышлять”¹³¹. Пізніше воєвода виправдовувався перед Москвою тим, що до нього надіслав лист Сомко, щоб “...нам итить к нему и спешить днем и ночми, для того что де почали быть бунты многие в Прилуках и в иных городех”¹³². Дії Ромоданов- ського як дві краплі води були схожі на похід російських воєвод восени 1659 p. 25 грудня росіяни прийшли під Гадяч і там “...у города с твоими изменники, c полковники c Черкасом, c Йваном Дьяченко, c Кияшкою и c Павлом Животовским и с черкасы, был бой большой с полудни до самой ночи и... на том бою многих черкас побили и в полон поимали и рубили конных и пеших до городовых ворот”, але “город взять было не мочно”, — через дощ “у ратных людей ружье все замокло”¹³³. Однак росіяни “села и деревни около Гадича все выжгли...”¹³⁴. Ромодановський повідомляв, що в Гадяч із Черкасом і Дяченком прийшло 6000 козаків, “...и безпрестанно в Гадич черкасы прибывают, а ожидают де вскоре к себе на помочь от гетмана черкас и татар”, щоб “им де идти воевать твои украинные городы большим собраньем”¹³⁵.

Ці дії Ромодановського, як з’ясувалося, суперечили обережним планам Москви. 22 грудня воєводі було наказано “...до нашего указу стоять в Сумах, а в Нежин и в иные черкасские городы отнюдь не ходить”¹³⁶. A якщо татари i козаки підуть на порубіжні міста — “идти к черте... и наши украинные места и городы уберечь и до войны не допустить... а к плотавскому полковнику Жу- ченку, и к прилуцкому к Васку Тюрешенку, и к лубенс- кому к Степану Шамрицкому посылали... чтобы они кровопролития не всчинали; а у нас с польским королем о миру ссылка”¹³⁷. При цьому у випадку, якби на час одержання цього указу Ромодановський був би вже в Ніжині, йому наказувалося, посилаючись на брак харчів, “с нашими ратными людьми отступить в Сумы”¹³⁸.

7 січня Ромодановський пише в Москву про одержання царської грамоти, у якій мовилося про його похід на

Полтавський і Миргородський полки, — “...и то учинили не гораздо, забыв твой указ, а твоего де указу о том к нам не бывало, а впредь будет черкасы на твои укра- инные города и на наши полки войною наступят, и нам бы на черкас не ходить, и твоих ратных людей не посылать, и крови отнюдь не всчинать”¹³⁹. Таким чином, воєвода одержує якнайсуворішу заборону вирішувати лівобережні проблеми силою, а навпаки — у випадку наступу козаків і татар йому наказують “...идти к черте и по черте, на которые места пристойно, чтоб... городы и места уберечь и до войны не допустить и промышлять, смотря по тамошнему делу”¹⁴⁰. Ромодановський і справді відступає до кордону — принаймні в лютому він був у Koponi¹⁴¹. 19 лютого йому наказано бути напоготові, але не посилати П. Скуратова в Переяслав аж до вказівки¹⁴². A наступного дня надсилається нова царська грамота, у якій наводяться дані, що “...татарове, воинские запольные люди, прибегают под наши украинные городы... и хотят де большие люди приходить в путивльские и B иныя места”¹⁴³. Отож Ромодановському наказувалося: “...Ты б с нашими ратными людьми шел по черте и стал в которых местех пристойнее и к Путивлю податнее”¹⁴⁴. Ромодановський у відповідь пояснював, що він стоїть у Коропі, “и из твоих украинных городов, которые по черте, к Путивлю ближе Карпова нет...”, і висловлював свою думку, що там і варто залишатися¹⁴⁵. При цьому воєвода скаржився, що в нього людей мало, розбіглися — “...будет неприятель наступит, и за малолюдством и черты будет оберечь некем”¹⁴⁶.

Тим часом на Лівобережжя вступає загін Дорошенка, що, звісно, тільки збурює антиросійські настрої. 10 грудня на раді в Зінькові зачитували повідомлення, що “...перевозятся через реку Днепр под Максимовкою татар 15000, ляхов 12000, а зинковцы де приходу их ждут к Зинкову вскоре”. Повідомляли також, що “...пришли в Лубны многие воинские люди, а хотят приходить к Каменному, и к Сумам, и к Олешне, и к Лебедину, и к Ox- тырскому”¹⁴⁷. 15 грудня з Ромен прийшла звістка, “...что де гетман Юрья Хмельницкий послал от себя наказного гетмана Петра Дорошенко с ляхи и с татарами и перешли де Днепр ноября в 27 день, а идут де к Гадичу... приехали де наперед от гетмана из Чигирина с королевскими листы чигиринские черкасы, а в королевском де листу написано, чтоб гадицкие черкасы с твоими, великого государя, людьми не съезжались... а под Каневым де перевозятся черкас 3 полка под Переясловль и везде поставлены сторожи”¹⁴⁸. Наприкінці грудня з Правобережжя надійшли звістки, що “...Ивашка де Выговской c ляхи и c грамотою стоит в Коростеве, а Юраско Хмельницкой в Чигирине, а при нем де сказывают, что 3 мурзы...”¹⁴⁹. 12 грудня царський посланець Феоктист Cyxo- нін повідомляв, що “...султан крымской от поляков с татары пошел в Крым, а на заднепрской стороне около Умани, и Корсуни, и Белой Церкви, и по иным местечкам оставил султан сына своего, а с ним татар шесть тысяч. A польские гетманы, коронной Потоцкий да марша- лок польной гетман Любомирский, стоят в Чюднове, и в Коростошове, и в Кодне, а с ними папских и немецких людей тысяч с тридцать, а ожидают, как замерзнет Днепр и иные реки... идти на... черкаские и украиные городы... а договор у поляков с татары учинен, что весною татаром и поляком на помочь быть готовым”¹⁵⁰. 31 грудня, за повідомленням Ромодановського, “...приходили под Олешню наказной гетман Петр Дорошенка со многими черкасы и олешанцов многих людей побили и слободы около города обожгли, и... с теми черкасы был бой большой”¹⁵¹. Поляки повідомляли, що 4 січня була завдана поразка Я. Сомкові¹⁵². 7 січня Скуратов повідомляв, що прийшов під Зіньків, і там “...стоит наказной гетман Петр Дорошенко с черкасы, и из Зинкова на вылазку выходили многие люди, и был де бой большой”¹⁵³. “Язики” повідомляли, що з “...наказным гетманом Дорошенком черкас конных 4000, да пеших 1000 человек, да татар 20 человек, а ждут к себе на споможенье татар вскоре, и как татаровя к ним будут, и им де приходить войною на твои украинные городы”¹⁵⁴. За іншими даними, у Дорошенка було 3000 татар і 3000 козаків¹⁵⁵.

Дії Дорошенка були узгоджені з прохмельницьки налаштованими лівобережними старшинами. У середині лютого “язики” повідомляли Ромодановському, що “...татаровя стоят на Самари, а Жученко с черкасы в Котелве да в Опошни и в Плотавском де полку сбирают стацею, для того что гетман с войском будет в Котелву вскоре, и безпрестанно де под Колонтаев котельские, да опошенские, да плотавские черкасы приходят и разоренья чинят”¹⁵⁶. Успішні набіги робилися також на Олешню, а “прелестные” листи з погрозами Дорошенко надсилав і в Охтир- ський (Слобідський) полк¹⁵⁷. Ромодановський, не встряючи в бої, згідно з царським наказом, писав до “зрадників” — полтавського, лубенського, гадяцького та миргородського полковників, “...чаять того, что из них многие под твою царского величества высокою рукою пожелают быть по-прежнему... обнадеживая их твоєю великого государя милостию всякими мерами...”, запевняючи, що “...вины их впредь вспомяновенны не будут”¹⁵⁸. Воєводі також наказувалося “...к гетману наказному, к Якиму Самку, и к полковником, к Василью Золотаренку и к черниговскому, к Оникею Силину... писати ж, чтоб они c полковники, которые учинились от тебя великого государя, отступны... сылались”¹⁵⁹.

Дорошенко вирушив у похід без підтримки татар і польського війська. За свідченням “язиків”, на початку січня 1661 p. “к Петру де Дорошенку в Грунь пришел салтанов сын с татары... Дорошенко хотел салтанову сыну и татаром в платеж отдать черкасских городов Зин- кова, Груни всех жителей, и тех де городов жителей ему не отдал, а салтанов де сын с Дорошенком за то побранились, и пошел от него из Груни прочь, и грунские по- дворки все выжгли и в полон поимали”, а татари повернулися в Крим¹⁶⁰.

Дорошенків похід на Лівобережжя 1660 p. став практично першою самостійною акцією цього майбутнього гетьмана. Саме до осені 1660 p. належить запис у щоденнику Гордона: “На той стороне Днепра Юрий Хмельницкий держал сторону поляков, у которых Петр Дорошенко также обращал на себя внимание, стараясь возвыситься”¹⁶¹.

Що нам відомо про Петра Дорошенка? Він належав до тієї частини “старої” старшини, яка набула ваги ще при Богдані Хмельницькому (незважаючи на свою молодість — адже Дорошенко народився 1627 p.). За знаменитим реєстром 1649 p. Петро Дорошенко значився гарматним писарем Чигиринського полку (тобто гетьманської гвардії)¹⁶². В. Липинський писав, що Дорошенко був “...з гетьманського козацького реєстрового роду”¹⁶³. За даними Г. Гаєцького, Дорошенко був одружений з дочкою білоцерківського полковника C. Половця (1653— 1654)¹⁶⁴. 3 1657 до 1659 p. Дорошенко був полковником прилуцьким¹⁶⁵, а з 1660 до 1663-го — полковником чигиринським¹⁶⁶.

Незважаючи на успіхи Дорошенка, найбільша загроза росіянам і проросійськи налаштованій лівобережній старшині насувалася все-таки з півночі, з Білорусії. Як ми згадували вище, війська Хованського восени 1660 p. зазнавали там невдач, а Василь Золотаренко не поспішав прийти йому на допомогу. Золотаренко, як і Сомко, офіційно заявляв про свою вірність цареві. Так, Феоктист Сухонін, царський посланець, повідомляв на початку грудня, що в Ніжині “...нежинской полковник Василей Золоторенко мне... и его полку сотники, и атаманы, и воиты, и бурмистры, и казаки, и чернь сказывали, что они все хотят быть у тебя, великого государя, в вечном подданстве...”¹⁶⁷. Є також дані, що C. Чарнецький писав до Золотаренка, щоб той відступився від царя. Ніжинський полковник відповів: “Одну душу маємо, і нічого її продавати лжеприсягою”¹⁶* .

Однак відразу стала помітною, різниця в позиції Сомка та Золотаренка. Якщо в переяславського полковника на першому місці було бажання зробити особисту кар’єру і здобути матеріальні'блага, то Золотаренко претендував на більше й у своєму прагненні до влади не забував про ідеї Гетьманщини. Автор зовсім не згоджується з думкою Г. Карпова щодо ніжинського полковника: “Что касается Золотаренка, то при сравнении его по лич- ным качествам с Брюховецким... кошевой был человек несомненно умный и талантливый, нежинский же полковник — человек ограниченный и бездарный”¹⁶⁹. До речі, цю думку поділяв i В. Ейнгорн¹⁷⁰. Напевно, для цих дореволюційних істориків В. Золотаренко, страчений за згодою царя, міг бути тільки “бездарним”, а царський фаворит Брюховецький — мав бути безумовно талановитим.

Тут доречно прокоментувати ще деякі концепції з історіографії подій на Лівобережжі. Так, польський історик 3. Вуйцик писав, що Золотаренко і Сомко були представниками “незалежників” і виражали інтереси землевласників. Ha думку Вуйцика, вони “воскрешали в своїх планах забуту ідею самостійності України”, де старшина відігравала б чільну роль, спираючись на землевласників¹⁷¹. При цьому суперечності між Золотаренком і Сомком були нібито зумовлені інтересами двох міст (Ніжина та Переяслава), які стоять на торговому шляху Москва—Стамбул¹⁷². A Запорожжя стало їхнім ворогом через класовий антагонізм¹⁷³. Вибачмо цей останній вислів, сприйнявши його як данину “соціалістичним” часам.

Що можна відповісти Вуйцикові? По-перше, незрозуміло, хто і як устиг “забути” ідею незалежності. 3 часів першої редакції Гадяцької угоди або Корсунської ради пройшло дуже мало часу. Сомко і Золотаренко справді були більше купцями, ніж козаками, але це зіграло лише фатальну роль у їхній долі. Однак Золотаренко (можливо, завдяки покійному братові, а можливо — сестрі) був набагато ближчий до старшини. Як уже згадувалось, йому доводилося брати участь у російсько-польських переговорах і захищати на них інтереси Гетьманщини. До питання, де закінчувалася грань особистих інтересів Сомка і починалися інтереси суспільні, ми ще неодноразово повертатимемося, спираючись на конкретні факти. Але відразу слід зауважити: було б крайнім спрощенням видавати Золотаренка чи Сомка за носіїв інтересів якогось міста. Адже саме в Ніжині відбулася та фатальна рада, яка прирекла на смерть обох, при цьому мешканці не захищали їх, а ніжинський старшина P. Ракушка став потім одним із найближчих сподвижників I. Брюховець- кого. Ніжинським протопопом і спершу близьким другом В. Золотаренка був на початку своєї кар’єри Мефо- дій.

Ha думку автора, ще більш спірна концепція подій на Лівобережжі запропонована в останній роботі В. Горобця (до речі, ця концепція протилежна схемі Вуйцика). Він не розглядає фактології подій, а лише деякі епізоди переговорів Брюховецького з Москвою, і, грунтуючись B основному на роботах Г. Карпова і В. Ейнгорна, стверджує: “Значна частина лівобережного козацтва, мало пов'язана генетично з традиціями політичного життя Речі Посполитої, але така, що мала серйозні соціально-економічні, майнові конфлікти зі шляхтою, з осені 1660 p. почала демонструвати наявність у своєму середовищі стійких тенденцій політичного сепаратизму”¹⁷⁴. He зовсім зрозуміло, майнові конфлікти з якою шляхтою маються на увазі? Польською, литовською чи українською? Але ще більше заперечень викликає таке твердження В. Горобця: “...На відміну від правобережних старшин, більшість яких своїм походженням була пов’язана з рицарськими верствами Pyci й тому тепер добивалася передовсім визнання de jure державою того стану, який уже існував з дореволюційних часів de facto, задніпровська старшина у своїй масі не спиралася на традиції козакування, а до того ж своє господарство розвивала на перехоплених у шляхти і маґнатів маєтностях. Саме тому, за. відсутності стійких генетичних зв’язків останніх з політичною культурою Речі Посполитої, самодержавний режим правління династії Романових не викликав такого спротиву, як у вихованих у традиціях шляхетських вольностей правобережних козаків”¹⁷⁵.

Це вже зовсім у дусі “правобережної” і “лівобережної” історії України. Розподіл, який можна підтримувати, тільки не знаючи реальних фактів (і, до речі, прийнятий у дореволюційній російській історіографії). Автор вважає, що поділ України на Лівобережну і Правобережну — це тільки результат аґресивної політики Баршави і

Москви, які штучно розірвали (шляхом договору) непокірливу Гетьманщину. За таким же принципом сто років потому поділили й Річ Посполиту.

Чому шваґрові Богдана Хмельницького Василеві Золо- таренку належало мати менші інтереси в гетьманаті, ніж його братові Івану, фундаторові білоруської політики Гетьманщини? Отож Тетеря, за Горобцем, — поборник козацьких традицій (оскільки він із Правобережжя), а Зо- лотаренко — сепаратист? Нам усе-таки здається, що В. Золотаренко, який проводив сміливу й незалежну політику в білорусько-литовських землях і захищав “письма наші руські” на території Великого князівства Литовського й у Короні на російсько-польських переговорах, був набагато послідовнішим представником інтересів Гетьманщини, ніж, наприклад, П. Тетеря.

Я. Сомко був, звичайно, передусім багатим купцем, а потім уже козацьким полковником. Але це рідний дядько Юрія Хмельницького, і понад усе він прагнув гетьманської булави. A що стосується “правобережної старшини”, то, напевно, кальницький Дрозд — приклад “шляхетних традицій Речі Посполитої”? I як узагалі можна говорити про якісь “симпатії” у політиці? He беруся вирішувати: чи викликало самодержавство Романових внутрішній протест у Б. Хмельницького та I. Виговсько- го, які укладали Переяславську угоду, чи їх більше відштовхувала показна “шляхетська вольність” Речі Посполитої, що ледь не позбавила їх усього, аж до життя включно?

Чому правобережна старшина мала менше побоюватися за свої маєтки (повернення яких постійно вимагали поляки, домагаючись виконання цього пункту Гадяцької угоди), ніж лівобережна? Адже, здається, усе почалося саме через конфлікт із польською шляхтою за володіння правобережним Суботовом. A якщо вже говорити про традиції “козакування”, то більше від усіх про дотримання “вольностей козацьких” кричали лідери Лівобережжя Я. Ба- рабаш та I. Брюховецький. Нарешті, як ми мали нагоду переконатися, у 1660 p. далеко не всі лівобережні полковники були за “московський шлях”, і навпаки — серед правобережних постійно дебатувався варіант повернення під протекторат царя.

Автор переконаний, що протиставлення “ідейного” (про- польського) Правобережжя і “сепаратистського” (промо- сковського) Лівобережжя — надумане і не ґрунтується на жодних реальних фактах. Протягом 60-х років ми постійно бачимо існування спільних проектів старшин, прихильників державницького угруповання. Прихильники сильного гетьманату були на обох берегах — так само як і прихильники “пропольської” чи “промосковської” орієнтації. Але останні у своїх симпатіях найчастіше спиралися не на “голос крові”, а на можливості особистої вигоди. Звідси й постійні метання, зміни курсу. Приклади тут незліченні — починаючи від Брюховецького.

I ще два моменти. Говорити про якусь політику Сомка (як гетьмана) — некоректно. Майже три роки він провів у боротьбі за цей титул (і, відповідно, — за гетьманську владу), але так його й не одержав. B умовах запеклої боротьби зі своїми суперниками за булаву проведення будь-якої реальної політики на Лівобережжі (відповідної чи суперечної принципам Гетьманщини) було просто неможливе. Ta й, крім того, як показано в додатку № 1, ці три роки були низкою військових кампаній проти Правобережжя. Отож чи міг щось змінювати або створювати Сомко в таких умовах? Можна лише робити припущення про симпатії та плани переяславського полковника — але не більше.

Нарешті — останнє. Г. Карпов та В. Ейнгорн (і їхній послідовник В. Горобець) в оцінці лівобережних подій зовсім не враховують двох найважливіших чинників. Це, по-перше, російсько-польські мирні переговори 60-х років, що змінили ставлення Москви до України взагалі і до Лівобережжя зокрема. A по-друге — те, що конфлікт Сомко (Золотаренко) — Брюховецький був прямим продовженням конфлікту Виговський — Барабаш (Пушкар). Саме дедалі сильніший анархо-запорозький елемент був загрозою будь-якій міцній гетьманській чи старшинській владі та Гетьманщині (як адміністративній системі) в цілому. 3 іншого боку, голодний простолюд ставав чудовим матеріалом для авантюристів, що приваблювали його популістськими гаслами.

Події в Білорусії восени 1660 p. — ще один яскравий доказ надуманості поділу історії України на “береги”. Ситуація там почала розвиватися за цілковито несподіваним для Москви сценарієм. 30 листопада Ю. Долгоруков повідомляв: “...Послали мы под Кричев стародубского полковника Петра Рославченка с черкасы промышлять и сговаривать, чтоб вам кричевские жилецкие люди добили челом и город сдали”¹⁷⁶. При цьому кричевські міщани висунули умову, “...чтоб твоих ратных людей под Кричев не посылать, а послати б черкас; а только де твоих ратных людей под Кричев послать, и кричевцы де города без больших приступов им не сдадут”¹⁷⁷. Похід П. Рославця завершився дуже вдало. Він повідомляв у листі до Ю. Долгорукова, що прийшов під Кричів, простояв під ним два дні і 23 листопада (ст.ст.) “...города Кричева войт Роман Бочков co всею шляхтою и c меща- ньі великому государю добили челом, и вины свои принесли, и город Кричев сдали, и крест Господень целовали”¹⁷⁸. Рославець залишив у Кричеві свого рідного дядька, почепського сотника Рубана з козаками, а польський гарнізон залишився в нього в таборі¹⁷⁹.

Однак неприємним шоком для росіян стали умови здачі міста, які надіслав Долгорукову Рославець: “...И в тех статьях написано, чтоб город Кричев был при Войс- ке Запорожском и, куды Войско Запорожское обратится, чтоб и город был при них же, также б и залога была от Войска Запорожского...”¹⁸⁰ He могло сподобатися росіянам і те, що козаки відпустили польський гарнізон. Так, сам Золотаренко повідомляв, що “...город Кричев сдался без крови на том: которые ляхи сидели, и их выпустить и проводить до рубежа...”¹⁸¹. Долгоруков обурювався, що “...то он, полковник, в статьях написал не делом, не по нашему повеленью; а мы велели ему, полковнику, договориться, чтоб в городе Кричеве быть воеводе и вашим ратным людем, кому вы укажете”. I Долгоруков запитував: “А впредь о договоре стародубского полковника Петра Рословченка с кричевцы что ты нам укажешь?”¹⁸²

Однак незабаром з’ясувалося, що Рославець діяв не сам по собі, а за указом “гетьмана сіверського” — Василя Золотаренка. Рославець повідомляв на початку грудня Ю. Долгорукову, що полонених поляків — коменданта з драГунами — він “...послал к Василью Никифоровичу Золотаренку, гетману северскому”¹⁸³. Щоправда, він посилався на воєнні обставини — наступ польських і литовських військ. Але у відповідь на наказ Долгорукова “про воєводу и про ратных людей его царского пресвет- лого величества, чтоб были в Кричеве”, Рославець вимагає “...до ведома мне от Василья Никифоровича Золота- ренко, гетмана северского, в город Кричев не посылать”¹⁸⁴. Сам Ю. Долгоруков дуже роздратовано доповідав у Москву про дії стародубського полковника, безумовно, погоджені з В. Золотаренком¹⁸⁵.

Такий поворот подій для росіян мав бути дуже неприємним. їм знадобилося стільки зусиль, щоб ліквідувати гетьманський вплив у Білорусії, вони стратили Д. Вигов- ського і полонили I. Нечая, домоглися внесення відповідних статей у Переяславську угоду 1659 p. — і тепер усе починалося спочатку, тільки на роль “гетьмана сіверського” цього разу претендував інший родич Хмельницького — В. Золотаренко. Така позиція ніжинського полковника, котрий, як ми бачили на прикладі весни й осені 1660 p., досить часто проводив свою незалежну й державницьку політику, не могла не лютити Москву. Але за крайнього послаблення своїх позицій навіть у Лівобережній Україні воєводам доводилося терпіти. Долгоруков посилає Золотаренкові лист, “...что он, полковник, служа вам заднепрских козаков под вашу высокую руку призывает, и то он делает добро, и та его верная служба у вас (великого государя. — T. Я.) забвенна не будет, и на вашу б милость был он надежен”, а Рославцю “...писали, чтоб до твоего указу город Кричев ведал он, полковник”¹⁸⁶.

Ситуацію змінюють успіхи польсько-литовських військ. Крім литовського гетьмана П. Сапеги, загонів Кмитича, Полубинського, Паца, Огінського й інших полковників, якнайактивнішу участь у цих боях бере славетний C. Ча- рнецький. У січні 1661 p. він зі своїм військом вирушає від Могилева в Україну, бере в облогу Чернігів, хоча й невдало¹⁸⁷. У цей час Сапега йде до Вільна, і Ховансь- кий 16 січня попереджає Москву, що до Сапеги “...присылал... князь Данила Мышецкий 2 человек посланцов, чтобы гетман шел под Вильню, а как придет, и он ему Вильню сдаст”¹⁸⁸. 6 січня Ю. Долгорукову наказано відступити з Могилева і йти до Смоленська¹⁸⁹. 11 лютого, як повідомляв П. Долгоруков цареві у реляції від 4 березня (ст. ст.), “...могилевские мещане своровали, тебе изменили, солдатского и стрелецкого строю начальных людей и солдат и стрельцов порубили и город засели”¹⁹⁰. Члени магістрату випустили з в’язниці полонених поляків і “...в течение нескольких часов избили во всем городе все бывшее в нем российское войско”¹⁹¹. Після чого магістратські чиновники самі доправили у Варшаву полонених воєвод С. С. Горчакова, M. А. Полієктова, стрілецького голову С. I. Чекіна й інших¹⁹². У Москви не було сил утримувати білоруські позиції, і 26 лютого I. Хованському також наказано йти у Псков, “...а ратных людей... распустить по домам”¹⁹³.

Польська армія наступає з півночі, і Золотаренко, забувши про свої амбіції, благає росіян про військову допомогу. Ha початку січня 1661 p. Ю. Долгоруков одержує листа від В. Золотаренка, “...что он тебе (цареві. — T. Я.) служит верно и радетельно... и о стародубском наказном полковнике о Петре Рославченке, чтоб... вину б его, что он с кричевцы на договоре учинил не по нашему приказу для его, Васильевых, к тебе верных услуг покрыть”¹⁹⁴. Сам стародубський полковник теж писав Долгорукову “о своей вине перед тобою”¹⁹⁵. Ha це Долгоруков писав Золотаренкові: “...мы для его, Васильевы, к вам верные службы, болше того ему, Петру Рославчен- ку, за то, что он в Кричеве не по нашему указу учинил, вичитать не будем”¹⁹⁶.

У царській грамоті від 5 січня 1661 p. говорилося: “Писали вы к нам, что писал к вам из Нежина полковник Василей Золотаренко не одиножды, чтоб вам наших ратных людей в Нежин к нему послать”¹⁹⁷. Було наказа- но відправити I. Лихорєва з Тамбова із військом у Білго- род, щоб потім рушити у Ніжин¹⁹⁸. Але цих сил було явно не досить. Через місяць, 5 лютого, В. Золотаренко пише з Ніжина до царя: “Прилежно замыслов своих неприятели наступивши, ляхи и татары, нас, бедных подданных вашего царского пресветлого величества, и немало полку Прилуцкого спустошивши, что уж мало чего цело остаетца; также в полк Черниговский Чернецкий, воевода руский, с войсками своими вступил и почасту наши волости Нежинские пустошит”¹⁹⁹. Золотаренко, підписуючись — “верный вашего пресветлого царского величества подданный”, — благає: “С плачем прошу о скорой посылке на тех неприятелей”²⁰⁰.

Становище було справді важке. Сосницький сотник В. Омеляненко писав боярину П. M. Салтикову 20 лютого, що посланий Золотаренком у Сосницю, “...видя наступления великие от неприятелей наших ляхов и татар... каждого дня с ними бьемся”²⁰¹. I благав: “Дай нам помощи в скором времяни...”

Виникає питання: чому наступ Дорошенка спричинив антиросійські бунти в Лівобережжі, а наступ на полки Сомка та Золотаренка — навпаки, посилив проросійські позиції? Здається, що вибір поляками Чарнецького був украй невдалий. Безперечно, блискучий полководець, який особливо прославився в роки польсько-шведської війни, для козаків він був уособленням жаху та зла ще після подій на Брацлавщині в 1653—1655 pp. Навряд чи можна було очікувати, що лівобережна старшина пішла б на якісь контакти з ним. Очевидно, врешті-решт це усвідомили й у Польщі, і в середині лютого на з’єднання з Ча- рнецьким посилають загін на чолі з Г. Гуляницьким.

Юрій Хмельницький писав королю, що, відповідно до прийнятої 22 січня в Смілі ухвали, посилає за Дніпро наказним гетьманом корсунського полковника Григорія Гуляницького з п’ятьма найкращими полками і сподівається, що цей похід буде вдалий. Сам гетьман з рештою полків, відрядивши послів на сейм, при потребі також збирався взяти участь у поході²⁰². 15 лютого 1661 p. Гу- ляницький надсилає з Борисполя в Переяслав лист “до сотників, отаманів і всього простолюду”, щоб здалися без кровопролиття, “а буде не сдадутца, и он хочет по указу королевскому с полскими и с татарскими войски их сносить”²⁰³.

16—17 лютого, за повідомленням C. Шаховського, татари і поляки приходили під Ніжин, і там був бій. “Язики” розповідали, що “...пришли де два царевича, Max- мет-Карей да Сарат-Керей с татары войною в черкаские городы, и сшодчися с ляхи и с черкасы и с изменником Грицком Гуляницким, пришли под местечко Носовку, OT Нежина пятнадцать верст, а татар... дватцать тысячь, а ляхов и черкас с Гуляницким дватцать корогв... хотят приходить войною под Нежин вскоре”²⁰⁴. За тими ж даними, Гуляницький розсилав “прелестные” листи до Зо- лотаренка і козаків²⁰⁵. При цьому з Ніжина було вже неможливо відрядити “язиків” у Москву, тому що “...ляхи и татаровя дороги все отняли”²⁰⁶. 26 лютого В. Золотарен- ко писав Ромодановському, повідомляючи, що поляки “...многие села попалили и людей в полон побрали, и уж были с нашего края пошли в ту сторону к Днепру, и от Нежина на том шляху Киевском в милях четырех, под местом Носулкою, случился с Грицком Гуляницким, наказным гетманом от Хмелницкого, под казаками зад- непрьскими, с которым полков четыре пришло; и тот Гуляницкий вновь татар и ляхов упросил, чтоб еще с ним задержалися, и до меня листы свои прелестные пи- сап”²⁰⁷. За словами Золотаренка, Гуляницький “...не посмел до нас под Нежин идти, но, взяв с собою татар и ляхов, пошел под Чернигов для того, чтоб ся случили C Чернецким, который стоит с полками своими в повете Черниговском, и там хочет перво Чернигова доставать; а из-под Чернигова имеет, с теми войсками случився, под Нежин идти, чтоб Нежина доставать и волости Нежинские до остатку попустошить”²⁰⁸. Золотаренко благав Po- модановського швидше прийти з військом на допомогу. Поява Гуляницького його явно дуже турбувала, і він не був упевнений у власному полку — тому він просив надіслати грамоти, сповіщаючи Ніжинський полк про близький виступ росіян²⁰⁹. Напевно, у Ніжинському полку почалися якісь вагання. У березні в царській грамоті В. Золотаренкові йшлося: “Да ведомо нам, великому государю... учинилось, что вы в надежды в помощи... в сомнение приходите...”, оскільки Ромодановський написав їм, “...будто ему по нашему, великого государя, указу... велено стоять в Сумах, а в Нежин и в иные наши черка- ские городы не йти”²¹⁰. Москва твердила, що Ромодановський написав це, “...не дождався нашего великого государя указу”: зібратися в Сумах із усім Білгородським полком “и по вестя идти к вам в наши черкаские городы”²¹¹. Як ми вже знаємо, це твердження не відповідало істині, але Москва панічно боялася, що, не надаючи військової допомоги, вона позбудеться своїх останніх прихильників у Лівобережжі.

За вкрай несприятливих обставин росіяни намагаються укласти перемир’я з поляками. Згідно з польськими джерелами, “московський посол мав публічну аудієнцію... Він пропонував перемир’я з 1 січня на цілий рік і комісію про мир у Могильові в червні”²¹². Переконані у своїй силі поляки “на раді вирішили не поспішати... і відіслати його (посла — T. Я.) в Краків під надійною охороною”²¹³. Поляки й литовці явно не були налаштовані на мир. Так, I. Хованський у березні передавав слова одного з військових лідерів Литви, полковника Юдицького: “...Будет де великий государь завоеванных городов по старый рубеж поступится, и мир де будет, а будет де по старый рубеж великий государь завоеванных городов не поступится, и миру де отнюдь не будет”²¹⁴. У цій ситуації литовські маґнати найменше були зацікавлені у мирі з Росією, прагнучи зберегти за собою свої володіння в Білорусії. Саме в такому дусі висловився Юдицький. Росіяни йому повідомили, що “посланы к польскому королю для мирного докончанья посланники, стольник Замя- тня Левонтьев да дьяк Иван Михайлов”, — на це Юдицький заявив, що “мирного де докончанья c великим государем у польского короля не будет до тех мест, пока- места они великого государя городом и уездом учинят тож, как литовскую землю великого государя ратные люди воевали”²¹⁵. Ситуація була цілковитою протилежністю 1656-му рокові, коли через шведську аґресію саме Литва шукала союзу з Москвою²¹⁶. У 1661 p. перемир’я з Москвою було привабливіше вже для поляків, які шукали союзників для підпорядкування України — хоча б Правобережної. Проте 5 березня під Динабурґом було укладене перемир’я на шість тижнів²¹⁷.

Татари вкрай неґативно ставились до можливого російсько-польського союзу, який, звісно, зменшив би їхню власну роль у Східній Європі. Запевняючи у своїй військовій допомозі, кримський хан писав Є. Любомирському в березні 1661 p.: “...Если бы Москва захотела c вами вести переговоры о мире, никаким образом не приступайте к этому; надеюсь на Бога, что мы достанем его (царя. — T. Я.) саблей”²¹⁸. He менше лякала татар і можливість нового союзу козаків з Москвою. Напевне, цим були викликані їхні вимоги стратити Цюцюру й Апостола, які перебували в польському полоні після Чуднова. Так, візир Сефераза-ага писав C. Потоцькому в березні 1661 p.: “Касательно Цецуры и Апостола, именем всех наших просим их истребить, ибо дело не хорошее жаловать таких изменников и награждать имениями; этого нигде нет... лучше было бы дать своим заслуженным воинам, нежели таким. Доложите королю, его милости, чтобы таковым нимало не поблажал”²¹⁹.

Таким чином, зовнішньополітична ситуація поки що складалася несприятливо для російсько-польської мирної угоди. Водночас, як ми вже бачили, і становище російських військ було вкрай тяжким. Вони не мали можливості не тільки утримувати свої позиції на Лівобережжі чи надавати військову допомогу своїм прихильникам, а й побоювалися за Слобідську Україну. Тому події, які розгорнулися на Правобережжі, стали справжнім подарунком для Москви.

Ми вже згадували, що правобережна старшина була стурбована розміщенням коронних військ згідно з умовами Чуднівської угоди. Через це стосунки з поляками вкрай загострилися. 14 січня 1661 p. Юрій Хмельницький писав королю, вимагаючи прибуття комісарів “без війська і супроводу”²²⁰. Він виправдовувався, що вони “...не отправили наших послов на нынешний сейм не по какому-нибудь изменению с нашей стороны, а потому, что нас слишком встревожили... Однако же мы, обнадеженные вашим королевским словом, не собираем войска и ни о какой войне не думаем, исключая разве той, которая последовала бы по повелению в. к. м. против постороннего неприятеля”²²¹. I знову наполягав, щоб “до составления комиссии хоругви не приближались к линии, нам назначенной, и чтобы их милости, паны комиссары, прибыли без войска и без многочисленного поезда, ибо край наш чрезмерно обеднел хлебом”²²².

Поляки повідомляли: “Козацькі посли вчора віддали листи й інструкції, просячи підтвердити й Чуднівську, і Гадяцьку комісії та скасувати унію”²²³. Сейм мав відбутися в Ярославі, і 5 лютого поляки повідомляли: “...Про Хмельницького невідомо, чи буде він у Ярославі”²²⁴. K. Пац писав Б. Радзивілу 7 лютого: “Переговори в Ярославі, на яких мають бути викликані Хмельницький з багатьма козацькими полковниками, відкладено на кінець лютого, і це, звісно, відсуне сейм”²²⁵. Врешті-решт, сейм почався тільки 2 травня — “через воєнні дії” в Україні²²⁶.

У згаданому вище листі від 14 січня до короля Ю. Хмельницький абсолютно несподівано заявляв: “Касательно хана крымского, его милости, уведомляем, что мы заключили вечный мир, которого не расторгнет никто, хотя бы и покушался”²²⁷. Ha розвиток цієї теми, 25 лютого 1661 p. Г. Ромодановський писав: “...Татаровя били челом к гетману, к Юрьи Хмельницкому, чтоб им служить ему, Юрьи, как они служили отцу его Богдану Хмельницкому, а он бы, Юрьи, не велел воевать улусов их... крымский хан писал к гетману... чтоб он был к нему приятелем и взял бы у него за себя дочь”²²⁸. I далі — ще одна цікава звістка: “А Выговской де, взяв жену из Чигирина, пошел в Польшу, а гетману Юрьи Хмельницкому сказал, чтоб он от ляхов берегся и ни в чем им не верил... A с ним де, Выговским, пошел в Польшу полковник Корсунец”²²⁹. У березні 1661 p., у листі хана Ma- хмет-Гірея до Ю. Хмельницького знову є посилання на укладений союз: “Обоюдная присяга наша, которую мы дали, исполняется нами твердо”²³⁰. Приблизно в цей же час, у березні 1661 p., M. Пражмовський писав Є. Любо- мирському: “Я вважаю, що для вітчизни значно шкідливіша... ліга татар з козаками, аніж їх же з Москвою”²³¹. У цій фразі помітне серйозне побоювання, яке викликала у вищих польських колах можливість українсько-татарської угоди.

Схоже, що під впливом своїх радників з державницького угруповання Юрій Хмельницький намагався діяти, як у старі добрі часи гетьманства свого батька. Він не тільки відновив союз із татарами, а й почав активні пошуки альтернативних дипломатичних союзів. Найцікавішим і несподіваним стає втручання козаків у молдавські справи. Хан так зображував ці події в листі до Ю. Хмельницького: “...Волоська країна вже ніби під владою турецького султана... а ви дали воєводі Костянтину кілька тисяч козаків і послали його, щоб він вторгся у Валахію. Ми, завжди покладаючись на вашу щиру приязнь, не чекали цього від вас... (Козаки. — T. Я.) багато шкоди вчинили в Яссах, набрали кілька десятків возів скарбів”²³². Хан вимагав від Хмельницького видати воєводу Костянтина, обіцяючи, що султан вибачить тому²³³. Юрій явно брехав полякам про ці події, виправдовуючись у листі до C. Потоцького від 16 березня: “Костянтин Щербан, не діставши від мене допомоги, незабаром виїхав із господарської столиці”²³⁴.

Дуже цікавим і спірним питанням є спроби гетьманового оточення підготувати можливий відступ до Москви. Є лист Ю. Борятинського та I. Чаадаева до Ю. Хмельницького, з якого стає відомо, що гетьман десь відразу після Корсунської ради, приблизно 25 листопада, послав до них таємного гінця. Хмельницький запевняв воєвод, що був змушений піти на слободищенську угоду через безвихідь, шкодує про це і хоче виправити становище. Він також повідомляв, що “проти його волі” обрано писарем Тетерю, якому він не довіряє. Гетьман просив царя послати на Лівобережжя більше військ — і тоді в окупованій Поляками Україні знову займеться вогонь повстання²³⁵.

Саме цей лист послужив підставою для Вуйцика повірити в таємний план Ю. Хмельницького про повернення в підданство царя, що нібито зірвався “через погану конспірацію”²³⁶. Дозволимо собі не погодитися з цим. Насамперед згадаймо, що перехід гетьмана під Слободища- ми був зовсім не випадковим і не таким уже “вимушеним”. Крім того, він практично відразу після Корсунсь- кої ради почав готувати похід на Лівобережжя. Нарешті, яскравим епізодом є доля царського посланця.

Ще відразу після Чуднівського бою царський уряд відряджає в Україну з таємною місією Ф. Сухоніна, якому доручалося зустрітися з гетьманом. Сухонін мав переконати Ю. Хмельницького, що тільки православний государ може вберегти козаків і Україну від латинського ярма. Цар через свого посланця обіцяв простити гетьмана, якщо той одумається, а інакше погрожував суворою карою. Сухонін навіть віз із собою хреста — свідка переяславської присяги козаків²³⁷.

Царського посланця спіткала невдача: після низки зустрічей з лівобережними лідерами він виїхав у Чигирин і був виданий полякам. Усі документи його посольства й досі зберігаються у Варшавському архіві. Це яскравий доказ того, що Юрій не розглядав усерйоз московської карти. Інакше він міг би просто затримати Сухоніна чи навіть відіслати його назад — як рік тому вчинив зі Сві- дерським, усупереч наполяганням Москви.

Є цікавий лист невідомого козацького старшини (C. Глухівського?), затриманого в Москві, до Юрія Хмельницького. Цей старшина писав, що згадав свою присягу цареві в 1654 p., і тепер запевняв царя, що Юрій “...був змушений проти власної волі присягнути під Слободи- щами королю й гетьманам (його царська величність зовсім не дивується тому)” і в сприятливий час повернеться на бік Москви, — “в чому можна не сумніватися, зважаючи на слова й листи, писані власноручно вашею вельможністю (Ю. Хмельницьким. — T. Я.) через Михайла Суличича й інших”²³⁸. Це явна згадка про посольство в складі Михайла Суличича, Нестора Кононовича і Григорія Дорошенка, яких гетьман відрядив до Москви з-під

Слободищ буквально напередодні своєї угоди з поляками²³⁹. Пізніше, 8 липня 1661 p., в наказі Протасову згадувалося про те, що Юрій Хмельницький відрядив до царя “посланцов своих Михайла Суличенка с товарыщи” з листом: “Буде что имеет ему, гетману, по принуждению заднепрских полковников учинитися”, “в том его неволном принуждении на его вины не имети”, тому що він “о своем возвращении как мочно промышляти уч- нет”²⁴⁰. У царській грамоті Я. Сомкові від 6 липня теж говорилося про Юрія Хмельницького: “...Известно нам, великому государю, о его неволном подданстве из листа его, каков прислал к нам... с посланцы своими, c Михайлом Суличенком с товарыщи...”²⁴¹

Ми не можемо вважати слободищанське посольство доказом плану Юрія про повернення під московський протекторат, тому що результат його реальних дій під час цього бою став фатальним для росіян. Інша справа, що в Москві усе ще сподівалися на повернення Хмельницького і тому намагалися діяти через Я. Сомка, про що мова йтиме далі. I цілком можливо, що оточення Юрія (це не стосується Тетері й інших “прополяків”) прагнуло мати “про запас” московський варіант.

Тим часом невдоволення серед правобережних полковників поляками стало прориватися назовні. Так, повідомлялося, що “...полковник де запорожской Серик (Сірко. — T. Я.) говорил... будет де ляхи на сю сторону Днепра не пойдут, и он де станет их бить”²⁴². Показовою стала рада в Смілі. Ha початку лютого кальницький полковник Вертелицький і могилівський полковник Гоголь приїхали в Умань до Юрія Хмельницького “...для того, что де ляхи черкаские городы разоряют, людей мучат и скарбы и скотину всякую грабят и посылают в Польшу”²⁴³. Однак Хмельницького там не було. “И с Безпалым де они о том говорили, что им делать c лехами, биться ли или нет; и Безпалой де им отказал”. Тоді полковники поїхали в Чигирин до Юрія Хмельницького, і той сказав: “...Пусть де их городы ляхи разоряют и хлеб и скотину всякую грабят за то, что де их полков казаки ленились служить великому государю”. Полковники поїхали в

Смілу, де відбулася рада з іншими полковниками, і “...все приговорили... ляхов, призвав на сю сторону Днепра к Переясловлю, побить; а наказным де гетманом обрали Вертелецкого и хотели идти к Переясловлю c ляхи и c козаками вскоре, как станет Днепр”²⁴⁴. При цьому Юрій Хмельницький послав гінця “к Дорошенко, чтоб он с войском своим государевых украинных городов и слобод не пустошил и не воевал, а шел бы к Переясловлю с татары и с казаками”²⁴⁵.

Очевидно, про ті ж події говориться і в іншому повідомленні: “...Февраля в последних числех у черкас была рада... Да на той же раде говорили полковники: уманской Михайло, да Гоголь, да Зеленецкой, и корсунские, и бе- лоцерковские, и иных городов многие черкасы, что лут- чие черкасы, покиня жен своих и детей, многие пошли B Запороги, а по весне... чинить им промысл над поляки и над изменники черкасы”²⁴⁶ . Поляків на раді звинувачували в тому, що вони “на договорных статьях не устояли: будучи в заднепрских городех, старинных казаков в мещанское (селянське. — T. Я.) тягло написали и емлют с них подати болшие, талерей по 100 и по 200 и болши”²⁴⁷. Цікаво, що Ю. Хмельницький намагався використовувати як аргумент у суперечках з поляками татарську карту. Так, за свідченням того ж анонімного джерела, на раді були присутні C. Беньовський і посол хана. I коли гетьман при Беньовському заявляв, що “поляки на договорных статьях не устояли”, ханський посланець “де говорил, что хан крымской со всеми татары весною придет войною и поляков в черкаских городех велит побить”²⁴⁸.

Цікаво, що, мабуть, уже на цей час (чи відразу після цього) залишив свою посаду писаря П. Тетеря. У березні король дарує йому Сераковщину²⁴⁹ і просить, щоб литовські війська не займали володінь Тетері, “який гідний особливої поваги від нашої Речі Посполитої за свою зичливість”²⁵⁰. Ці жести дуже схожі на моральну компенсацію. Але сам по собі від’їзд Тетері в Польщу дуже симптоматичний. Блискучий політик, він не міг не помітити, як змінилися настрої при чигиринському дворі, і вирішив на час відійти убік.

Юрій Хмельницький висловлював своє невдоволення також і діями поляків, які йшли разом із Г. Гуляниць- ким. 16 березня він писав коронному гетьману C. Пото- цькому: “Здесь, в наших краях, и за Днепром нет никакого порядка, ни военной дисциплины. Б. м. пан Вильч- ковский теперь суперинтендант над войском коронным, находящимся в Заднепровье; ...но, как я вижу из частых писем пана Гуляницкого, это войско не уважает его милости, чиня разные своевольства: грабят по дорогам невинных людей, делают все, что только можно выдумать враждебного, и мало того, даже хотят, испортивши все дело, перейти на эту сторону Днепра”²⁵¹. Ha це Хмельницький відверто погрожував: “Если они это сделают, то и наше войско не захочет одно противиться неприятелю”²⁵². У 20-х числах березня в Москву надійшли звістки, що “гетман Хмельницкой писал к Гуляницкому, чтоб он от Нежина отступил, потому что он, гетман, хочет быть под государевою высокою рукою в подданстве по-прежнему и служить ему, великому государю, так же, как и отец его служил”²⁵³.

Таким чином, цілком несподівано для Москви, у критичний для неї у військовому аспекті момент, наступ польсько-козацьких військ на Лівобережжі припиняється. Правобережна старшина починає активно готуватися до призначеного на травень сейму, прагнучи домогтися від поляків нових поступок порівняно з Чуднівською угодою. Об’єктивно це дало можливість на Лівобережжі зміцнитися проросійськи налаштованій старшині, а російським військам перейти в наступ на “зрадників”. Чи було це тактичною помилкою правобережної старшини? Очевидно, вона не бачила можливості мирного об’єднання з Лівобережжям в умовах, коли лівобережні лідери самі рвалися до влади. До того ж силовий, воєнний шлях із залученням поляків і татар теж був неприйнятний для всіх розсудливих людей. Чуднівська угода явно не могла стати основою для об’єднання України, і правобережна старшина вирішила спробувати здобути привабливішу юридичну базу для відновлення Гетьманщини в повному обсязі. Ці дебати розгорнулися на сеймі, до якого ми ще повернемося, а тепер простежимо, як розвивалися події на лівому березі.

Серед лівобережної старшини не було явного лідера. Як відомо, на булаву претендували Я. Сомко, В. Золота- ренко та I. Брюховецький. Стосунки росіян із Сомком не були безхмарними. Ще 17 грудня 1660 p. йому було надіслано царську грамоту з “милостливым словом”. Однак із неї з’ясовується, що у своєму листі в Москву “...ВЫ, наказной гетман Яким... писали, будто боярин нам... Шереметев, договорясь c ляхами, и полковники Цецура c товарыщи, изменя нам, великому государю, из обозу... отъехали к корунным гетманом”²⁵⁴. У грамоті було підкреслено, що Шереметев, “...будучи в облеженье, OT ве- ликие тесноты и нужи и с корунными гетманы учинил договор по неволе”. Сомко звинувачував також Шереме- тєва й у тому, що він “войско ваше Запорожское, буду- чее при нем, выдал татаром в неволю”²⁵⁵. Як вважав цар, “...учинилося то боярину нашему... по самой конечной неволе, от болшие тесноты изменаю заднепрских полковников и гетмана Юрья Хмелницкого”²⁵⁶. Навряд чи звинувачення воєводи, а в його особі — і всієї російської армії могли сподобатися в Москві, так само як і необхідність виправдовуватися.

Цікаво, що в січні 1661 p. Максим Филимонович писав про В. Золотаренка, що “...он вам служит верно, прелестям ляцким и изменничьим не верит”²⁵⁷. Однак уже тоді він прагнув відокремитися від політики Золотаренка і виставити себе затятим поборником інтересів Москви: протоієрей нібито говорив В. Золотаренкові, “...чтоб он из городков из Пропойска, и из Чичерска, и из Чеус, и из иных городков залогам своим велел съехать, также и о Кричеве, чтоб в нем быти воеводе и вашим ратным людем; и он де, полковник, к наказному стародубскому полковнику писал и залогам съезжать велел, а о Кричеве де положил до вашего изволения”.

3 початком відступу польсько-козацьких військ із Лівобережжя та з посиленням становища Москви полковники один поперед одного прагнули підкреслити власні заслуги у воєнних діях, щоб заручитися підтримкою po- сіян у домаганнях булави. У березні 1661 p. повідомлялося: “Писал в Нежин из Переяславля Яким Самко, что государевы ратные люди и он, гетман, с казаки полковника Сулимку и изменников заднепрских казаков побили, не допустя до Переяславля за 10 верст, в селе Козлове, и полковника застрелили в ногу, и ушел он в местечко Березин толко сам третей”²⁵⁸. У свою чергу, Золота- ренко доповідав, що “...с черкасы да Иван Лихарев с государевыми ратными людми ходили под местечка, которые были в шатости, и местечка Носовка, Кобызжа, Ба- сань, Березань, Бобровица, Быков, Галица, Монастырище и иные многие местечка учинились под государскою высокою рукою по-прежнему”²⁵⁹. Цікаво, що повернення цих самих містечок (зокрема Березані, Бикова і Басані) приписував собі й Сомко: “...Все городки свободными учинил”²⁶⁰.

У свою чергу, Брюховецький теж усіляко кричав про свою вірність і заслуги, іменуючи себе в листах до царя “нанижший подножек и верный холоп”. 5 лютого він повідомляв, що, за царським повелінням, щоб його ворогів “безбожных замысл мог ся замешати”, зібрався з низовими козаками, “...все высокие добродейства вашего пре- светлого царского величества им сказал и, со всеми дружно совокупившися... противные городы в подданство вашего царского величества приводил, а изменником и всем врагом... сопротивлялся”²⁶¹.

Події на Лівобережжі розгорталися дуже швидко. Вони стисло викладені у повідомленні Г. Ромодановського від 6 серпня 1661 p. (за ст.ст.). Коли воєвода за царським указом прийшов із Білгорода під Ніжин, вороги “...побежали за Днепр; а как мы пришли под Нежин, и изменники из черкаских городов, полковники, и вся старшина, и чернь, которая поблизку Нежина, в винах своих... добили челом, и у нас в полкех присягу... учинили... а в Плотавской полк послали мы... Григорья Koca- гова, да черкаских полковников прилутцкого, да лубенс- кого, да миргородцкого и гадицкого”²⁶², отож “...Плота- ва и Плотавского полку городы в винах своих... добили челом и вновь присягу учинили”²⁶³. Є лист миргородсь- кого полковника П. Животовського, Г. Косагова і прилуцького полковника Л. Юрленка від 26 травня 1661 p. Я. Сомкові, де вони повідомляли, що “...Полтава co всем своим полком сдалась его царскому пресветлому величеству, и присягу учинили служить верно”²⁶⁴. Сомко ці заслуги приписував собі: за царським указом, у Лубенський, Миргородський, Прилуцький і Полтавський полки “...много к ним писали, обнадеживаючи милостивым жалованьем и отпущением хотя неволное преступление их...”, i ці полки “наклонились под высокую руку вашего царского пресветлого величества”²⁶⁵.

He беручи на себе відповідальності однозначно вирішити цю суперечку на користь когось одного, слід, проте, визнати, що ми не маємо жодного документально підтвердженого факту, коли міста здавалися 1. Брюхове- цькому. I навпаки, можна навести лист лубенського війта Василя Дяченка від 16 квітня 1661 p. Якимові Сомку, де Дяченко виправдовується, що раніше не дозволяли цього зробити “ляські сили”, але нині, “взяв единомышленный совет c паном Шамлитцким, полковником нашим”, і пославши до ніжинського полковника (В. Золо- таренка. — T. Я.), — “сам пан полковник к вашей милости поклонитца едет”²⁶⁶. Є також листи до Я. Сомка: з Остра — підстарости В. Маєвського від 11 травня 1661 p., про те, що Остер хоче здатися Сомкові²⁶⁷; з Ірклієва 19 травня 1661 p. від Ф. Свинюхи і “черкас... что склоняю- тца на верное и вечное подданство царскому величеству по-прежнему... ”²⁶⁸; з Жовнина від усіх громадян 25 травня 1661 p., що посилають сотника, “чтоб к нему был милостив и их бы принял к себе, а они город сдают и хотят великому государю служить верно”²⁶⁹; із ВереміѴв- ки від козаків і міщан, датований тим же числом, про те, що вони віддаються в підданство цареві²⁷⁰; від козаків і міщан Кременчука, 26 травня 1661 p., що здають місто і б’ють чолом великому государеві на вірне і вічне підданство, як і раніше²⁷¹; і, нарешті, від міщан Чорнобиля, 25 травня 1661 p., “...что он посылал к ним в Чернобыль про тех людей... которые их разоряли, и тех разорителей переймав к нему ж, Якиму (Сомку. — T. Я.), отослали, а впредь бы также к ним был добр”²⁷². Дуже цікавий і лист кременчуцького полковника К. Андрієва до Я. Сомка від 30 травня 1661 p. B ньому полковник дякував наказному гетьману за милість і сповіщав, що, згідно з указом Сомка, “...соединясь c сотниками, близко нас будучими, се есть с Максимовским, с кременчутцким, с Потоцким и с Мелницким и с прочими, как скорее поспеши- лися есмя к его милости пану полковнику Косагову”²⁷³. Андріїв просив Сомка: “Изволь к Косагову писать, чтоб нам, убогим людем, не велел обид чинить”²⁷⁴. Про заступництво перед Г. Ромодановським просили також сотник і війт із Говтви “с посполством” — “чтоб им насилства и разоренья никакова от ратных людей не было”²⁷⁵.

Крім того, є й повідомлення самого Ромодановського, де він пише, що Яким Сомко 12 травня “..писал к нам... что милостию Божей... Остра города жители тебе, великому государю, поддались”²⁷⁶. Тобто російський воєвода однозначно віддає заслугу здачі Остра Сомкові.

Відступ правобережних полковників став ударом для їхніх союзників на Лівобережжі. Ще 20 квітня 1661 p. полтавський полковник Ф. Жученко писав грунському сотнику: “...Пребывайте при Войску Запорожском, а силы войска корунных и чужеземных ждите подлинно. Милостию Божиею, надеемся вскоре, неприятель не обнесет потехи, но со стыдом назад имать обратитися”²⁷⁷. Але 16 квітня сповіщають про здачу мешканці Гадяча, і Ромодановський пише в Полтаву, пропонуючи здатися і видати старшину, погрожуючи спільним із В. Золотарен- ком походом²⁷*.

Однак у Москві ще не цілком вірили в удачу на Лівобережжі. Певно, досі відчувався тягар Чуднівської катастрофи. Так, 28 квітня Ромодановському надіслано царську грамоту з наказом, щоб він ішов до Полтави, “...и к полтавским жителем посылали, чтоб они в винах своих нам, великому государю, добили челом”. У грамоті висловлювалася надія, що “...будет за помощию от жилцов Плотаву чинить за нами”, і в цьому випадку Ромодановському наказувалося негайно йти в Білгород²⁷⁹. Але події розвивалися зовсім за іншим сценарієм.

1 травня, “поговоря с наказным гетманом, с Екимом Самком, и с полковники”, Ромодановський послав “на изменников, на Федку Жученка, и на Яцка Черкаса, и Полтавского полку на городы, которые тебе, великому государю, в винах своих не добили челом, стряпчего Григорья Касагова... да черкаских полковников, лубенс- кого Степана Шамрицкого, миргородцкого и гадичцкого Павла Животовского, прилуцкого Лазаря Горлика да нежинского полку Еоакима Пашка с черкасы”²⁸⁰. Перші їхні дії виявилися невдалими: всупереч обіцянці, Опішня не здалася, а місцевий полковник Макуха і полтавський наказний Демочка вчинили лютий опір²⁸¹. Косагов змінив тактику і, не очікуючи більше покори, пішов на полковника Пушкеля. 24 травня “Куземин город из полку Пушкеля весь побили и знамена и литавры взяли, а Пу- шкель убежал сам-четверть через городовую стену”²⁸². Отож уже 27 травня “Полтавского... полку городы, видя твоих, великого государя, ратных людей промыслы и жестокие приступы”, надіслали своїх представників, “чтоб ты, великий государь, велел их принять под свою, великого государя, высокую руку и вины б их велел отдать”²⁸³. При цьому говорилося, що “они де учинились в измене по неволе за приводом Жученка. A Жученко де побежал за Днепр и ныне за Днепром”²⁸⁴. Косагов писав їм, щоб вони були “на милость твою, великого государя, надежны и выбрали б себе полковника доброго, которой бы служил тебе, великому государю, верно”²⁸⁵. Однак на раді було прийняте досить компромісне рішення: “...Хто по- хочет идти за Днепр, и тем де идти поволно, для того чтоб меж ими бунтовщиков не было”²⁸⁶. Зауважимо: Полтавський полк став останнім на Лівобережжі, що повернувся під “високу руку” царя, — але ж саме він був зовсім недавно центром “проросійського” повстання Пушкаря.

29 травня Г. Косагов повідомляв, що “...приезжал к нему на дорогу на реку Грунь плотавской новой полковник Демьян Гуджул, a c ним Плотавского полку все советники и полковой есаул... и присягу тебе, великому государю, вновь у него в полку учинили”²⁸⁷. Наступного дня до Г. Косагова приїхали “из Кременчука полковник Кирила Андреев c сотником c Гаврилом Дубровицким c Потоку... и болаклейской и остапской сотники тебе, великому государю, вновь присягу учинили”²⁸⁸.

1 червня повідомлялося про добровільне підпорядкування Говтви і Кишені²⁸⁹. 5 червня Косагов повідомляв, що “...Чигиринского полку городы, которые по сю сторону Днепра, в винах своих тебе, великому государю, добили челом, и тех городов сотники тебе, великому государю, присягу вновь учинили; а Плотавской де полк, тебе великому государю, весь поддался и присягу учинили ж, и голтвейские жители к вере приведены и залога поставлена”²⁹⁰. 16 червня до Косагова в Полтаву приїхав і сам Ф. Жученко. Косагов писав у Москву, що Жученко приїхав “...из-за Днепра по своей воли, хотя тебе, великому государю, служить, и присягу перед ним и перед полковники учинил, и поднепрьские де все сотники за него у тебя, великого государя, милости просили”²⁹¹.

16 червня Ромодановський подав перелік міст, які піддалися цареві: Кременчук, Переволочна, Кобеляки, Оме- льник, Говтва, Остап’є, Балаклія, Багачка, Максимівка, Чигирин, Дуброва, Вереміївка, Потік, Кишенька, Нові Санжари, Манжелія, Федорівка, Борки, Білоцерківці, Ус- тивиця, Городнече, Жовнин²⁹².

Тим часом у середині травня 1661 p. в Корсуні відбулася рада правобережної старшини, що призначила своїх гінців на сейм — Максима Булигу і Павла Красняка²⁹³. Старшину надзвичайно хвилювало питання цілісності України. У листі до короля Юрій Хмельницький висловлював надію, що той “будет хранить меня с Войском Запорожским на отцовском лоне своем, наблюдая за цело- стию Украйны, значительной части своего государства”²⁹⁴. У листі до канцлера M. Пражмовського гетьман також наголошував, що цілісність Війська Запорозького цілком залежить від цього сейму²⁹⁵. Між поляками й козаками явно були незгоди, певно, через союз із Кримом і події B Молдавії. Звідси нарікання Ю. Хмельницького — давно б послав послів на сейм, “если бы козни легкомысленных людей не потревожили войск, как коронных, так и запорожских”²⁹⁶; “...я давно бы, посоветовавшись с старшинами, отправил послов, если бы не потерял времени, оправдываясь от постоянных сплетней пред их милостями, коронными гетманами, находящимися на Украйне”²⁹⁷.

Взагалі готувалися до сейму дуже серйозно. He останню роль тут знову зіграв I. Виговський. Єрлич писав ще 26 березня, що “король, й. м., сеймики проводить, на сеймик у Житомир і п. Виговський їде та інша шляхта, обивателі воєводства Київського”²⁹®. Цікава інструкція київських дворян на сейм. Склад “київських дворян” (серед яких був і Єрлич) дуже показовий — головував Степан Немирич, київський підкоморій і брат покійного Юрія Немирича, великого авантюриста й політичного діяча, помітної постаті за гетьманства Виговського. Депутати просили підтвердити Іванові Виговському, “воеводе и генералу земель киевских, конституцией Речи Посполитой признанных”, дарування Бара і Любомля²⁹⁹. Заявлялося, що “только враг отечества не признает, что ясновельможный e. м. п. Ян на Баре и Любомле Выговский, воевода киевский, староста чигиринский, — главная причина успокоения казаков и возвращения их к прежнему подданству, чго есть огромный успех Речи Посполитой”³⁰⁰. Можна не сумніватися, що Виговський був дуже активним на цьому київському сеймику, і завдяки його старанням в інструкцію потрапили такі пункти: “Чтобы религия греческая стародавняя, не униатская, имела полную свободу в землях коронных и Великого княжества Литовского по правам и свободам стародавним... также чтобы монастыри, церкви, фундуши, добра, принадлежавшие церкви, кафедры, епископства, архимандритства чтобы от униатов были отобраны и отданы священникам старой Руси”³⁰¹. Ha сеймик бу- ла подана петиція від Війська Запорозького — і депутати були “змушені” внести за козаків королю і сенату Речі Посполитої “петицию о суровости наказания, которое неосторожно дискриминировала Речь Посполитая в момент, когда еще не загашенный огонь тлеет и раздувается”³⁰².

Цей документ чудово поєднується з інструкцією на сейм самого Війська Запорозького, складеною в Корсуні, яка дійшла до нас у неопублікованому вигляді.

Козацькі посли на сейм були відряджені 15 травня. Це були помітні люди: Самійло Зарудний, Григорій Лісницький, генеральний суддя Василь Глосинський, брацлав- ський полковник Михайло Зеленський і колишній білоцерківський полковник Іван Кравченко. У листі до короля Юрій Хмельницький просив задовольнити Військо Запорозьке відповідно до Гадяцької угоди й інших своїх прав і привілеїв, які стосуються релігії³⁰³. Цей лист було передано на Варшавський сейм 20 червня³⁰⁴.

Інструкція логічно продовжувала ті настанови козацьким послам, що давались у грудні 1660 p. Насамперед, в основу документа знову була покладена ненависна полякам Гадяцька угода. У преамбулі інструкції говорилося: “...Просить e. к. м., чтобы как находящиеся в пакте Га- дячском пункты, так и новые, взамен старых потребованные... утверждены были беспрепятственно...”³⁰⁵ Наріжним каменем вимог стає, як і протягом усього періоду боротьби державницького угруповання за гетьманства Юрія Хмельницького, релігійне питання. Вимагалося, “чтобы религия греческая, не в унии находящаяся, но унии противостоящая, при своих преимуществах и вольном отправлении службы Божьей оставалась”, причому не просто на території Гетьманщини, а “везде в тех краях, где только церкви народа руського... отобранные или брошеные, как в Короне, так и в Великом княжестве Литовском, в городах, местечках и деревнях, также в сеймах, трибуналах и войсках, не только в церквях, но и публично в процессиях...”³⁰⁶. При цьому козаки наполягали, щоб не тільки було дозволено будувати нові православні церкви й монастирі, а й повернуто все, відібране уніатами і в Короні, і у Великому князівстві Литовському, відразу ж після сейму уповноваженим на те комісарам³⁰⁷. Ще раз звертаємо увагу, що саме цей пункт не ввійшов в остаточну редакцію Гадяцької угоди.

Далі йшов дуже декларативний пункт: “Народ руський разъединенный приходит к объединению, и везде, как в ВКЛ, так и в провинции Руськой, при всякой свободе, вольности должен оставаться ненарушимо”³⁰⁸. Війську Запорозькому, козакам намагалися забезпечити якнайбі-

льшу автономію. Військо мало розташовуватися у воєводствах Київському, Брацлавському та Чернігівському³⁰⁹. При цьому “каждый из Войска Запорожского по правам и вольностям своим не принадлежал судам и порядкам панским, кроме своих старшин”³¹⁰. Військо Запорозьке повинне було мати “вольный голос в выборе королей”³¹¹. Шоком для поляків була вимога збільшити число реєстрових козаків до 60 000 (із 30 000 затверджених Гадяцькою угодою)³¹². I логічним продовженням цього пункту, як засіб боротьби старшини зі свавіллям покозачених, був пункт про те, щоб відразу після завершення сейму призначити комісарів на реєстрування Війська Запорозького³¹³. Гетьман мав вибиратися один, “не іншої релігії, тільки грецької, не уніатської, і затверджуватися королем³¹⁴. Інструкція просила скасувати пункт Гадяцької угоди, за яким козаки вибирали двох кандидатів у гетьмани, з яких уже поляки затверджували б собі бажаного. У випадку спільних воєнних дій козаків з коронними військами Військо Запорозьке мало підкорятися виключно своєму гетьману, і “приказы от их милостей п. гетманов коронных... Войску Запорожскому, помимо самого его королевской милости... выдавать никогда не должны”³¹⁵.

Інструкція передбачала можливий мирний договір Польщі з Росією. У цьому випадку польські комісари повинні були домагатися, “щоб цар підтвердив Гадяцькі пакти й нинішню постанову”³¹⁶.

B усьому іншому вимоги старшини були явною деградацією (у порівнянні з первісною Гадяцькою угодою, Жердівськими статтями чи статтями Одинця) і зведенням державної ідеї до ідеї внутрішньої автономії. Прикладом цього є пункт 10 інструкції: “Поступаючись добровільно титулом князівства Руського, Військо Запорозьке тільки про те й. к. м. просить, щоб навзамін нинішньому, а потім наступному гетьману і старшині запорозькій” були дані на військові потреби староства Чигиринське, Черкаське, Корсунське, Канівське, Лисянське і Богуславське³¹⁷. Пункт 11 передбачав виділення всім полковникам маєтностей, а сотникам — млинів³¹*.

Єдиною сильною стороною інструкції залишалися посилання на ненависну полякам Гадяцьку угоду і наполеглива вимога повернення майна, відібраного уніатами. Старшина наполягала, щоб Гадяцька угода, зі зміною деяких пунктів, була внесена в конституцію сейму³¹⁹. Пункт 15 установлював процедуру повернення церковного майна: “Для отбирания церквей должны быть по окончанию сейма назначены комиссары — четыре со стороны их м. римской церкви и три с нашей стороны... (Вони — T. Я.) должны отобрать церкви, имущества, также права, фунду- ши и др. принадлежности как в Короне Польской, так и в Великом княжестве Литовском и православным вернуть в целости”³²⁰. I далі йшла пряма погроза: “Не возвратив себе эти имущества, народ наш руський и Войско Запорожское к верности, подданству и благосклонности e. к. м. и Речи Посполитой по пунктам Гадячского договора прийти не может”³²¹. Нарешті, пункт 26 ще жорсткіше підкреслює основну вимогу інструкції: “Панове послы... должны декларировать, что если по пунктам комиссии Гадячской от e. к. м. и всей Речи Посполитой не будет присяги и не будет выполнено постановление об отдании церквей и всех добр духовных от униатов, равно как и вольности народу руському и нам, войску e. к. м., сразу же после сейма не будут выполнены, тогда мы, Войско e. к. м. Запорожское, вынуждены будем обращаться к присяге e. к. м. и всей Речи Посполитой, закрепленной Констюуцией прошлого сейма”³²². Тобто мова йшла про повернення до прийнятої сеймом Гадяцької угоди, формально сеймом не скасованої. “А если я, не дай Бог, ту присягу нарушил, то никакого подданства народ руський не будет должен отдавать, и таким образом их король их из послушания и веры освобождает, никакого освобождения от этой присяги ни от кого не потребуется... да поможет мне Пан Бог и Святое Евангелие Господа Христианского”³²³. Таким чином, Юрій Хмельницький знаходить юридичну лазівку для звільнення себе і своїх підлеглих від присяги у разі невиконання поляками умов української сторони. Можна не сумніватися, що це була знахідка його освічених радників.

Загалом цей документ здається нам дуже суперечливим. 3 одного боку, мова йде про збільшення Війська Запорозького до 60000, створення реєстру й у такий спосіб — зміцнення влади старшини. Водночас уперше з’являються посилання не тільки на Військо Запорозьке, а й на “народ руський”, а територія інтересів козаків уже не обмежується трьома воєводствами, — йдеться про всю землю, де тільки є руська (українська) мова. Але при цьому — відмова від ідеї “князівства Руського” навіть у складі Речі Посполитої, немає вимоги щодо незалежної зовнішньої політики гетьманів, а мовиться лише про внутрішню автономію старшини, що поширюється практично тільки на козацьке населення. I знову ж — тверда вимога вільності православ’я і повернення власності від уніатів. При цьому мова йде про всю територію Речі Посполитої, де є “релігія грецька”.

Чи можна припустити, що серед оточення Юрія Хмельницького взяло гору помірне крило? Серед послів на сейм не було нікого з найактивніших представників державницького угруповання — Богуна, Гоголя, Ханенка, Гуляницького. Водночас така безкомпромісна постановка питання про майно уніатів повинна була навмисно завести відносини з поляками в глухий кут. I виникає питання — чи не було це зроблено свідомо?

Які рішення прийняв сейм? Була затверджена і внесена в конституцію сейму так звана “Декларація ласки нашої гетьману і війську нашому Запорозькому”. У ній підкреслювалося, що непорозуміння сталося не з відома гетьмана чи старшини, а винятково з вини ворога і свавільних людей, а тому все колишнє слід вибачити й забути ³²⁴. Декларувалося, що відтепер, згідно з Гадяцькою та Корсунською угодами (мається на увазі рада в Корсуні 1660 p. у присутності C. K. Беньовського), гетьман і Військо Запорозьке будуть навіки вірними і слухняними королю та Речі Посполитій³²⁵. Крім того, Військо Запорозьке обіцяло надалі “ні московської, ні іншої протекції ніколи не приймати, а також ні з ким не мати угод, ніяких посольств не приймати і не посилати”³²⁶. Цікаво, що “Декларація”, зі слів козацьких послів, також запевняла, що задніпровські полки не приєднуються до Юрія Хмельницького не через зраду, а через те, що в їхніх оселях стоїть ворог³²⁷. Загальна амністія і скасування ка- дук, на думку авторів “Декларації”, мали ще більше закріпити за Річчю Посполитою Військо Запорозьке.

Потім ішло затвердження Чуднівської угоди, вона ж уособлювала — і Гадяцьку, окрім “титулу князівства Руського”, “оскільки саме Військо Запорозьке вважає непотрібним існування цього князівства”³²⁸. Підтверджувалися “давні козацькі вольності”, а також права, дані Гадя- цькою та Чуднівською угодами гетьману, старшині й усій “черні”, дружинам, дітям і вдовам козацьким, “щоб кожен при своїх грунтах, майні, заслугах, пожалуваннях зоставались”³²⁹. Для виконання цих рішень було призначено п’ятнадцять комісарів, з-поміж яких варто відзначити такі постаті, як C. Чарнецький, C. K. Беньовський, C. Немирич. Комісію очолювали два біскупи — Томаш Уейський, біскуп київський, і Олександр Сапега, біскуп жмудський. Це наводить на думку, що комісія повинна була розглядати і релігійне питання, яке так гостро ставили козацькі посли. Однак у “Декларації” це ніякого відображення не знайшло. Зате комісари мали разом із гетьманом Війська Запорозького домовитися про час введення в дію Гадяцької угоди і досягнення в такий спосіб “повного заспокоєння”³³⁰. Слід відзначити останній пункт: “А щоб між козаками й підданими ясність була, гетьман війська нашого Запорозького метрику, або реєстр козаків, полків, сотень, записавши кожного ім’я і прізвище, з власноручним підписом, повинен віддати в архів Корони”³³¹. Отже, поляки, у свою чергу, підняли питання про необхідність складання реєстру — питання, яке свого часу стало каменем спотикання з росіянами.

Сейм затвердив Чуднівську угоду і записав її у свої рішення³³².

Як можна загалом оцінити сейм 1661 p. з погляду козацьких послів? Така неприємна для поляків Гадяцька угода була підтверджена Чуднівською. A втім, шляхту мало заспокоїти те, що з тексту угоди вилучили й останні згадування про ненависне “князівство Руське”. Водночас найгостріше питання — церковне — взагалі не порушувалося і, напевно, полишалося на розсуд призначених комісарів. Так само не було обумовлено й кількості реєстрових козаків. Таким чином, сейм не дав нічого позитивного Війську Запорозькому, а, обходячи всі гострі кути, залишав неабиякі підстави для невдоволення.

B конституцію сейму ввійшли ще справи щодо нобілітації та пожалувань козакам. Юрію Хмельницькому давалося вічне право (йому і його нащадкам) на оренду Гадяча та Миргорода з усім належним (території, що не визнали польської влади!), а його сестрам Олені і Степа- ниді було підтверджено видані раніше дарування їхнім чоловікам — відповідно, Данилові Виговському й Іванові Нечаю³³³. За клопотанням гетьмана і Війська Запорозького були нобілітовані: Михайло Зеленський, полковник брацлавський, Павло Іван Хмельницький, Сидір Kap- пенко, Петро Дорошенко, Іван Федорович Яцьковський, Михайло Ханенко, Іван Юргенович Сербин, Іван Кравченко, Остап Гоголь³³⁴. Земельні дарування одержали Павло Тетеря, Самійло Зарудний, Григорій Гуляницький, Максим Булига, Григорій Лісницький та Іван Федорович Яцьковський³³⁵.

Щодо переговорів з росіянами, відповідно до повідомлень литовської шляхти, на сеймі призначили “...быть комисаром воеводе полоцкому пану Коптю... и на коми- сеи велено говорить великого государя послом, будет великий государь поступится все завоеванные города по старый рубеж и войску литовскому учинит заплату с тех мест, как война зачалась с великим государем у польского короля, и мир де на том учинить велено”³³⁶. Усього було призначено понад тридцять комісарів — M. Праж- мовського, С. Потоцького, Я. Сапегу, С. Чарнецького, С. Беньовського та інших, не менш значних осіб³³⁷. B інструкції від короля на сейм мовилося: “Якщо посли від козаків захочуть брати участь у комісії, то “панове посли, як і на комісії під Мінськом, не повинні дозволяти цього”³³®.

Ha сеймі було вперше піднято інше питання, яке прямо не стосувалося України, але мало великий вплив на розвиток подій. Королева Марія Казимира виступила з промовою про елекцію, схиляючи шляхту призначити наступником бездітного Яна Казимира французького принца Конде. Як писав M. Ємйоловський, висловлюючи думку рядового шляхтича, учасника боїв в Україні, “...ця елекція або розмови про неї дуже збентежили не тільки шляхту у воєводствах, а й військо в Україні”, — в таких новаціях вбачали загрозу, що не буде вирішено проблему давньої заборгованості у виплатах³³⁹. Саме ці спроби королеви змінити сформовані традиції Речі Посполитої спричинили нову хвилю конфедерації.

Конфедерація стала основним чинником у розвитку українського питання для Речі Посполитої аж до Андру- сівської угоди. Гордон писав з цього приводу про події 1661 p.: польське “дворянство и знатнейшие лица провели всю зиму в празднествах и пирах (з приводу чуднів- ської перемоги. — T. Я.), лето же — в совещаниях. Между тем армия, не получая жалования, потеряла терпение и объявила конфедерацию... Bce это препятствовало намерениям поляков относительно войны с русскими и подчинения себе остальных казаков и Украйны. Между тем русские имели время оправиться, а казаки начали готовиться к новому восстанию”³⁴⁰.

Ha сеймі були відкинуті мирні пропозиції російських послів, “...а приговорили на сейме быть войне c великим государем, покаместа великие послы с обеих сторон вечный мир учинят; а комиссия де будет, на то позволили, только б по старую границу без поступки учинить мир...”³⁴¹. Саме питання угоди з Москвою викликало незгоди між представниками Корони і Великого князівства Литовського, і це підштовхнуло розвиток конфедерації в литовському війську. У серпні 1661 p. вихідці з литовського полону повідомляли: “...На сейме де Коруна Польская говорили, чтоб c великим государем помириться, и княжество Литовское, говорили на сейме, будет, великий государь поступится по старую границу, по Вязьму, всех завоеванных городов и войску литовскому за 7 лет заплату учинит и за разорение, что маетности их разорены, и мир тот учинить мочно...”, а якщо ні — “...и ми- py де учинить нельзя; и корунные де санатыри все говорили, чтоб кровь унять, хотя б им поступиться великому государю не токмо Смоленска, и по Березину... и княжества де Литовского гетман Сопега и все санатыри на сейме с корунными о том побранились и говорили им, что у них, у корунных, маетностей в тех завоеванных го- родех нет, а княжества Литовского у гетмана и у сена- тырей и у всей шляхты в тех завоеванных городех маетности”³⁴². Тож за рішенням сейму коронні і литовські війська разом з королем повинні були вступити на Лівобережну Україну. Однак, як повідомляв I. Хованський у Москву, “...войско литовское... (Юдицькому. — T. Я.) отказали, к нему не идут, а прислали к нему c тем, как де будет к ним Полубенский и заплату им от короля привезут за 2 четверти года, и они де в те поры и пойдут”³⁴³. У липні той же Хованський знову повідомляв, що “...писал де король и гетман к литовскому войску трожды, чтоб они сбирались и шли к ковалеру Юдицко- му под Десну... и войско де литовское отказывали, что им заплаты нет”³⁴⁴.

11 вересня 1661 p. литовське військо склало список комісарів і обрало маршалком конфедерації Жеромсько- го³⁴⁵ .

До литовського війська приєдналося і коронне, але цю останню конфедерацію вдалося незабаром спинити. От що повідомляли вихідці з литовського полону B жовтні 1661 p.: “...Корунное и литовское войско побунтовалось было и без заплаты короля и сенатырей не слушали, и король послал было к крымскому хану призывать на тех бунтовщиков татар, а Чарнецкий де те королевские листы перенял и к королю о том писал, что он учинил так не делом”. Врешті-решт король дав під Любеком платню коронному війську і помирився з ним³⁴⁶.

Розвиток конфедерації в литовському війську до деякого часу не заважав боям з росіянами в Литві. 4 листопада 1661 p. польсько-литовська армія завдала великої поразки Хованському під Кушниками³⁴⁷. Росіяни повідомляли, що в тому бою “...твоих де служилых людей иных посекли и поранили, и твою казну, порох, и сви- нец, и наряд взяли, и обоз весь разорили; а боярин де стоит с небольшими людьми в Полоцке...”³⁴®. Москва була в паніці. Д. Борятинському дається терміновий указ повертатися з походу на Полоцьк і йти на захист Смоленська³⁴⁹. Вітебському воєводі наказувалося остерігатися можливого приходу польських і литовських військ³⁵⁰. A воєвода П. Долгоруков писав зі Смоленська про намір полоцьких міщан напасти на російських солдат, коли вони робитимуть вилазку, і здати місто³⁵¹.

У листопаді коронний гетьман Станіслав Потоцький з коронною армією та козаками Ю. Хмельницького разом із кримськими, білгородськими і ногайськими татарами стояв уже під Білою Церквою³⁵². У середині листопада козацькі загони й орда підступили до Переяслава³⁵³. Але всі плани польсько-литовського наступу були зірвані ходом розвитку конфедерації. Як повідомляв 16 листопада 1661 p. I. Хованський, литовський гетьман П. Сапега і кавалер Юдицький поїхали до литовського війська, але там їх не прийняли³⁵⁴, незважаючи на те, що Canera привіз платню³⁵⁵. 5 грудня Почобут-Одланицький писав у своєму щоденнику, що до них у литовське військо приїжджали посли від “татарського хана і від запорозьких козаків, запрошуючи нас із собою на Москву, на що військо не погодилось... з тим їх і відіслали, що не підемо, бо в нас немає коней і людей повбивано, ні з чим іти, коли б і хотіли”³⁵⁶. 1 1 грудня до них прибув уже сам король і знову умовляв іти на Москву. Короля в литовському війську зустрічали дуже добре, але йти в похід усе- таки відмовилися, чим довели Яна Казимира до сліз, а військо пішло на відпочинок³⁵⁷. Врешті-решт, замість того щоб іти до Полоцька, король відходить до Ляховичів. От що повідомляв виходець із литовського полону: “...Король пошел под Ляховичи, а пошел де для того, что не похотело войско без заплаты служить, идти де было королю к Полоцку и к Смоленску, и войско де его C ним идти не похотели, и пошли по розным местам, где кормнее”³⁵®.

Це була перша спроба Яна Казимира організувати спільний польсько-литовсько-козацький похід на Лівобережжя і Москву. Цього разу похід був зірваний конфедерацією і відкладений на два роки. Але найцікавіше, що обидві спроби походу були пов’язані з планами правобережної старшини скористатися цією ситуацією, щоб рішуче змінити становище. Нижче ми докладно розглянемо змову старшини в 1663—1664 pp.

У середині літа 1661 p., практично відразу після закінчення сейму, на Правобережну Україну вступили великі орди татар. Ю. Хмельницький писав 16 серпня канцлеру M. Пражмовському: “...Хан крымский, вошедши с большими силами (вероятно, по воле его королевской милости и всего сената) в Украйну, во владения его королевской милости, нанес нестерпимые обиды людям (не только в полях и деревнях, но и в местечках), отнимая имущества их и отправляя их самих в неволю; ибо хан не может укротить огромного войска. Поэтому мы послали несколько послов наших к его милости хану, прося, чтобы он шел в Заднепровье с ордами против неприятеля, не распуская отрядов здесь, между городами. A так как он не думает идти за Днепр без войска коронного, а будет производить опустошения, кочуя по этой стороне, то мы... послали во второй раз к его королевской милости, прося повеления отправить как можно скорее коронное войско, дабы мы тем скорее могли вместе идти в Заднепровье”³⁵⁹.

Тим часом гетьман пише на Запорожжя I. Сіркові, просячи, щоб запорожці якомога перешкоджали татарам, “щоб не гинув народ наш до краю”³⁶⁰. Хмельницький висловлює в цьому листі свої побажання про створення європейської ліги проти татар — “...и царя московского до той же згоды одномышленной наклонить...”³⁶¹ — і попереджає, щоб не хвилювалися у випадку можливої угоди з татарами. При цьому він висловлюється в стилі свого покійного батька: “А вы в том не тревожтеся, что мы тут имеем татар затягати и присягати; имеем мы память християнскую и сумнение чистое. Зле своему брату солгати; а что бусурману, то Бог греха отпустит”³⁶². Таке попередження було не випадкове: у вересні 1661 p. під

Ставищами Хмельницький дійсно укладає нову угоду з ханом, знову не погоджуючи своїх дій з поляками.

Поява орди на Україні, очевидно, стала тим поштовхом, що змусив оточення Юрія Хмельницького активніше шукати нову політичну комбінацію. Певно, не випадково козаки затримували офіційну відповідь на рішення сейму. Лише 18 жовтня Ю. Хмельницький посилає листа до короля і канцлера з оцінкою конституції, а також відряджає послів Ф. Коробку й Є. Тецкевича. Гетьман так і пояснював причину затримки: вторгнення хана, “...не имея никакого отдыха ни от орды, ни от людей, приходящих с беспрестанными жалобами”³⁶³. Він пише, що задоволений рішеннями сейму, проте ці запевнення звучать непереконливо. Хмельницький сповіщає про свою угоду з ханом і просить коронне військо негайно вирушити на Лівобережжя³⁶⁴. Ta головне — він знову ставить ультиматум, неприйнятний для поляків: “Войско же вашей королевской милости Запорожское тем будет доброжелательнее и тем охотнее”, що швидше будуть повернуті церкви і майно православним³⁶⁵. У настановах послам найголовніші також ці два пункти: участь коронних військ у поході на Лівобережжя і повернення майна від уніатів³⁶⁶. При цьому посли мали “...покорно просить его королевскую МИЛОСТЬ И O том, чтобы он не изволил оскорбляться и сомневаться в верности Войска Запорожского на основании того, что мы с некоторыми из старшин были под Ставищами у его милости хана”³⁶⁷.

Сама по собі угода з ханом не мала антипольської чи “зрадницької” спрямованості. Хоча, звичайно, треба мати на увазі, що в нашому розпорядженні є тільки той варіант угоди під Ставищами, який Ю. Хмельницький надіслав королю, а він може бути далеко не повним. Відповідно до нього, Мехмет-Гірей мав стежити, “...чтобы Войско Запорожское, собирающееся к обозам, не имело от орды... ни малейшей придирки”³⁶⁸. Орда повинна бу- ла очікувати коронні війська в Задніпров’ї³⁶⁹, відступати — тільки по Задніпров’ю, біля Полтави³⁷⁰. Тобто, здавалося б, угода лише охороняла мешканців Правобереж- жя від татар. Однак навряд чи в це хто-небудь усерйоз вірив. I. Пєсков доповідав у Москву: “Да и то де хан говорил, чтоб Юраско ни при ком не был, а жил особо государем волным... И Юраско де того не смеет учинить вскоре и хану не доверяет”³⁷¹.

Коли в лютому 1662 p. до Ю. Хмельницького їхав посол від короля П. Тетеря, одним із головних пунктів його інструкції було: з’ясувати, які нові угоди було прийнято між кримським ханом і гетьманом³⁷². Тоді ж C. По- тоцький повідомляв Є. Любомирському найсуворішу таємницю: одержано звістку з Валахії, що татари хочуть зробити Хмельницького волоським господарем³⁷³. Пото- цький у зв’язку з цим повідомляв і про активізацію давніх планів Виговського: “А пан воєвода киевский (I. Ви- говський. — T. Я.), кажется, замышляет уже вступить на гетманство запорожское: чтобы он не задумал образовать для себя удельного владения из Украйны, под покровительством Турции, — о чем давно уже были предостережения"³⁷⁴. Цікаво, що приблизно в той самий час, наприкінці січня 1662 p., I. Виговський, повернувшись на політичну сцену, знову був змушений виправдовуватися перед поляками, заявляючи, що лише “злой человек мог клеветать на меня. Я ни письменно не сношусь c этими мужиками (козаками. — T. Я.), и к себе не принимаю их, возненавидев их неблагодарность за мои старания о благе их”³⁷⁵. Виговський стверджував, що не збирається “распространять между козаками вещи и невозможныя, и небывалыя”³⁷⁶, але ми добре знаємо, наскільки правдиві були звичайно слова дипломата Виговського.

Поляків турбувало й питання про те, “какое расположение к Москве самого гетмана, а следовательно, и черни, и в особенности старшины; не явились ли там какие-нибудь новыя посольства, и не возобновлены ли дружеския связи, прежде разорванныя”³⁷⁷.

Наскільки серйозно в оточенні Ю. Хмельницького наприкінці 1661 p. розглядалася можливість нової угоди з Москвою? Контакти з Лівобережжям не переривалися. He слід забувати, що одним із лівобережних лідерів був рідний дядько Юрія. Сам Сомко, щоправда, або взагалі заперечував такі контакти з племінником, або говорив про їхню марність. Зокрема, 18 серпня 1661 p. він писав цареві, що посилав до Ю. Хмельницького посланця, умовляючи перейти на бік Москви. I Юрій “...моего послан- ца, не дав мне отписи, на пагубу в тяжкое вязенье велел отдать. Нынешних времян хана крымского со многими ордами призвал на помощь себе... также и короля полс- кого за пана прямо имеючи, с его войски воевать на ваше царское пресветлое величество, и на нас, и на наши городы украйные сбирается вскоре...”³⁷*. При цьому у розмові з Ю. Никифоровим 26 серпня Сомко попереджав, щоб у випадку повернення Ю. Хмельницького в підданство царя “...над ним не также учинено было, как полской король учинил над Сулименком: призвав его, за верою, казнил”³⁷⁹. I Сомко вважав, що Ю. Хмельницькому буде потрібна така охоронна грамота, яку він “пош- лет тайно, а явно ее посылать не мочно”³⁸⁰. Крім того, Сомко виклав Ю. Никифорову план повернення Правобережжя: коли Ю. Хмельницький перейде Дніпро, послати двадцять тисяч війська і зайняти Чигирин, Корсунь, Умань, Канів, Брацлав і Білу Церкву. Юрій надішле в ці міста листа, і вони будуть слухняні, тому що “...заднеп- рские черкасы желают быть под его государевою высокою рукою...”³⁸¹. Сомко пропонував, що він сам очолить цей похід. I ще дуже цікавий момент: Сомко вважав за можливе відвернути поляків наступом угорців і запевняв, що свої послуги в цьому пропонував I. Сербин³⁸², один із полковників старої ґвардії I. Виговського. Сомко говорив і про зміну деяких статей Переяславської угоди як про умову повернення Ю. Хмельницького — зокрема, щоб “...ему, Юрью, над полковники бьгги владетелну; а что об них в статьях поставлену, и то б отставить”³⁸³. Важко припустити, що Сомко пропонував такий план росіянам без погодження зі своїм племінником і правобережною старшиною. Ми знаємо, що I. Сербин дійсно став у 1664 p. одним із керівників антипольського повстання на Правобережжі. Сомко мав контакти і з уманським полковником I. Лизогубом, якому Ю. Хмельницький доручив налагодити взаємини з лівобережною старшиною³⁸⁴.

Незважаючи на те, що переговори Сомка мали відповідати надіям росіян про повернення Правобережжя, вони все-таки викликали підозри. Багато хто в Москві побоювалися й іншого розвитку подій. Так, I. Пєсков доповідав: “Подозвав хана, Юраско перешел на сю сторону Днепра к Переяславлю, надеяся Переяславль взять, чая от дяди своего Сомка в том себе в то время способу; и как бы мы не поспешили c полком в Переяславль, и Co- мко изменил бы, и город Переяславль сдал, и все казаки на сей стороне Днепра сдались бы”³⁸⁵.

Тим часом C. Потоцький 16 лютого 1662 p. повідомляв Є. Любомирському, що “Хмельницкий прислал чернеца Шафронского к константинопольскому патриарху с прошением разрешить его от присяги чудновской. A сам, оставаясь между Ромнами и Конотопом, намеревался условиться с Брюховецким и Самченком, чтобы они напали на него с москвою переяславскою и нежинскою”, після чого гетьман, посилаючись на малочисельність своїх військ, “должен бы был сдаться царю московскому”, “приготовивши для себя на будущее время извинения”³⁸⁶.

Таким чином, у правобережної старшини був план зручного переходу на бік Москви. Сомко мав домовитися про безпеку для гетьмана і зміну деяких статей Переяславської угоди. 3 огляду на воєнний стан Москви, можна було очікувати, що цього разу вона пішла б на більші поступки. 3 іншого боку, Ю. Хмельницький підстрахувався угодою з татарами і користувався тим, що польське військо неспроможне було виступити через конфедерацію. Цікаво, що саме в листопаді 1661 p. король просив Ю. Хмельницького надіслати кілька полків для придушення литовської конфедерації (тому що в цьому випадку на коронні війська Ян Казимир не міг покладатися), але той відмовився навідріз, посилаючись на воєнний стан, неможливість розділити військо, ординські набіги тощо³⁸⁷. Отже, ситуація була дуже вигідна для козаків.

Інше питання: посольство Хмельницького до короля з вимогами виконання постанов про майно уніатів. Що це було — відвертання уваги чи спроба використати силовий прийом? Тоді ж, восени 1661 p., В. Золотаренко робить спробу домовитися з Ю. Хмельницьким щодо умов визнання польського короля. Виходець з литовського полону повідомляв, що в жовтні 1661 p. під Могилевом “...встретились с ними нежинского полковника Василья Золотаренка посланец да 2 человека шляхты, едут к польскому королю и к гетману к Павлу Сопеге; и сказывали де черкасы... что везут они с собою к королю и к гетману листы, что присылал де к нему, Золоторенку, Хмельницкий, чтоб он поддался королю, и он де, Василей Золотаренко, писал к королю, что он с войском своим королю поддается, и чтоб де король вольность им дал по-прежнему и от сенатырей бы де не было им какие кривды, и они де королю поддадутся и великого государя ратных московских людей, которые у них в черкасских городех, обманом и тайным обычаем побьют; а будет де вольности им от короля не будет, и от санаты- рей будет кривда, и они де будут по-прежнему великого государя под высокою рукою”³⁸⁸. Факт сам по собі дуже цікавий. Це свідчення давало Москві в майбутньому цілковиту підставу для страти В. Золотаренка. Дуже важливо, що Ю. Хмельницький задля угоди з лівобережною старшиною вів переговори не тільки із Сомком, а й з іншим своїм родичем (В. Золотаренко був братом третьої дружини Б. Хмельницького). Золотаренко, як ми не раз бачили, був дуже незалежний у своїх поглядах і діях, він не був маріонеткою російських воєвод і нерідко чинив їм усупереч. Маючи довгий досвід спілкування з російською владою, він прагнув знайти можливість примусити поляків до поступок.

I все-таки, очевидно, серед тієї частини старшини, для якої об’єднання Гетьманщини і посилення гетьманської адміністрації мало першочергове значення, саме “московський” варіант розглядався в той час як найреальні- ший. Особливо у зв’язку з різким загостренням невдоволення козацького населення на Правобережжі, коли польська шляхта почала вступати у свої права (про що мова йтиме нижче), і викликаними цим антипольськими настроями.

Знали це і на Лівобережжі. Тому спробу домовитися з Юрієм почав сам Мефодій, а він умів орієнтуватися в ситуації. Софійський намісник Г. Олешкович повідомляв 29 серпня в Москву про прохання Мефодія і Лазаря Ба- рановича, “...чтобы великий государь изволил послать свои обнадеживательные грамоты к гетману Юрию Хмельницкому, да к полковнику Грицку Лесницкому, да к уманскому полковнику (M. Ханенку. — T. Я.)”^ЗІ9. Г. Олешкович мав намір з цими царськими грамотами особисто їхати до гетьмана — “...без всякого опасения, потому что Юрий Хмельницкий ему, намеснику, знает и грамоте учил его, Юрья, он, намесник. A епископ Мефо- дий... к нему, Хмельницкому, об обращении от себя послал”.

Але угоди з Я. Сомком не вийшло. Як писав I. Песков у листопаді 1661 p., коли Юрій Хмельницький стояв з поляками під Переяславом, Сомко “...съезжался с племянником своим Юраском на мелнишной плотине меж города и шанцев трижды, а говорили тайно”³⁹⁰. Сомко говорив I. Чаадаеву, що він “обнадеживал государевою милостию” Юрія³⁹¹. “А после того вдругие и втретие, приехав, говорил, что племянник ему не послушен, и сам де не волен в себе, владеют им и всем войском, при нем будучем, Носач, да Грицко Миргородцкой, да Грицко Гуляницкой...”³⁹² У листі Сомка Ю. Хмельницькому від 20 жовтня говорилося: “...Прийдя ваша милость под Переяславль, писали, что желание вашей милости давно было, чтобы разорванные сердца и мысли Войска Запорожского и всей Малой Росии нашей к объединению и единомыслию привести; хороший это вашей милости замысел и кто бы его не похвалил”. I дорікав племінникові, що той “...остается при затвердевших сердцах старших ваших, желая православие свое совсем искоренить, наперед себя выпускаете ненасытного крови христианской басурманина, не для братской встречи, но с огнем и мечом своих же уничтожая”³⁹³. Сомко найбільше дорікав

Юрію за його спілку з Кримом — “...ваша Украйна пуста, и так пришлисте на нашу, а не знаєте о далшом ва- шом и остатнем, ховай Боже, упадку”³⁹⁴.

У свою чергу, Хмельницький відверто заявляв про слабке становище Сомка: що той “...и по се время нака- зной гетман, и собою примыслить не умеет, и ему де Юраско помочи подать не может”³⁹⁵.

Ю. Хмельницький і правобережна старшина мали рацію: у Я. Сомка не було реальної влади на Лівобережжі. Там розгорнулася якнайжорстокіша боротьба за владу. Сомко, Золотаренко, Брюховецький займалися взаємними доносами та обвинуваченнями. їх понад усе хвилювала власна булава, а не ідеї союзу з Ю. Хмельницьким чи об’єднання Гетьманщини. He міг вірити гетьман і Мефо- дію, який ще 1659 p. очолював ворожу йому партію.

Страшна міжусобиця прирікала на крах усі добрі плани й наміри. He дивно, що, як повідомляли росіяни, Сомко “во все осадное время... пил, и промыслу OT него никакого не было”³⁹⁶.

Переходимо до наступної трагічної сторінки історії Гетьманщини, кривавим вінцем якої стала Чорна рада.

ПРИМІТКИ

¹ Летопись Самовидца. — C. 81.

² Акты ЮЗР. — T. IV. — № 115. — C. 246.

³ Wojna polsko-mosk. — S. 38.

⁴ РГАДА. — Статьи Приказа тайных дел. — P. XXVII. — № 166. — Αρκ. 279.

⁵ Акты Моск. roc. — T. III. — № 212. — С. 193.

⁶ Там само. — № 203.— 2. — С. 184. Таємний указ царя Г. Ромодановському, 3 листопада 1660 p.

⁷ Там само. — № 212. — С. 193.

* Летопись Дворецких // Летописи и хроники. — С. 230.

⁹ Акты ЮЗР.— T V. — № 22. — С. 42. — Царська грамота Я. Сомку.

¹⁰ Акты Моск. гос. —T. III. — № 203. — С. 186.

¹¹ Там само. — № 212. — С. 191.

¹² Там само. — № 203. — С. 186.

¹³ Там само. — № 217. ^Z. 199.

¹⁴ ЧОИДР. — 199. — К. 3. — Ч. II. — С. 34. — Щоденник Гордона.

¹⁵ Документы Богдана Хмельницкого. — № 366. — С. 486; Monum. Hunger. — T. 23. — № 210, 361. — Лист Б. Хмельницького до Ракоці, 20 квітня 1656 p. Про це ж: Истор. связи народов CCCP и Румынии. — T. II. — № 91. — С. 282. — Лист Б. Хмельницького до Я. Кемені, 20 квітня 1656 p.

¹⁶ Там само.

¹⁷ Летопись Самовидца.— С. 81.

¹⁸ Акты Моск. гос. — T. III. — № 212. — С. 191—192. Реляція Г. Ромодановського, 1 листопада 1660 p.

¹⁹ Колекція грамот університету св. Володимира. — Арк. 779. Розпит I. Брюховецького в Москві, 1661 p.

²⁰ Там само. — Арк. 783.

²¹ Там само. — Арк. 785.

²² Там само. — Арк. 781—782.

²³ Там само. — Арк. 782.

²⁴ Там само.

²⁵ Там само. — Арк. 782—783.

²⁶ Там само. — Арк. 783.

²⁷ Акты ЮЗР. — T. V. — № 21. — IV. — С. 41. Лист С. Глухівського до I. Чаадаева, 3 листопада 1660 p.

²⁸ Там само. — С. 42.

²⁹ Там само.

³⁰ Там само.

³¹ Акты Моск. гос. — T. III. — № 219. — С. 202. Реляція Г. Ромодановського.

³² Там само.

³³ Там само.

³⁴ Там само. — № 203. — 1. — С. 184. Указ царя Г. Ромода- новському, 3 листопада 1660 p.

³⁵ Там само.

³⁶ Там само. — Таемний царський указ Г. Ромодановському, 3 листопада 1660 p.

³⁷ Там само. — С. 185.

³⁸ Там само.

³⁹ Див.: Яковлева T. Гетьманщина. — C. 325.

⁴⁰ Акты ЮЗР. — T. III. — № 214. — C. 194. Грамота царя Б. Мишецькому, 14 листопада 1660 p.

⁴¹ Дела Тайного приказа. — T. I. — C. 968. Царські грамоти від 13 листопада 1660 p.

⁴² Акты ЮЗР. — T. V. — № 21. — C. 38.

⁴³ Там само.

⁴⁴ Extract eines gewissen Schreibens... — S. 3—4.

⁴⁵ Акты Моск. гос. — T. III. — № 212. — С. 193.

⁴⁶ Там само. — С. 191—192. Реляція Г. Ромодановського, 1 листопада 1660 p.

⁴⁷ Колекція грамот університету св. Володимира. — Арк. 780. Розпит I. Брюховецького в Москві.

⁴⁸ Архив ЮЗР. — Ч. VI. — T. прил. — № XXII. — С. 66. Скарга панів Домбровських.

⁴⁹ Там само. — Ч. III. — T. IV. — № CCIV. — С. 507—510. Скарга I. Виговського.

⁵⁰ ПКК. — T. IV. — № IX. _ с. 32—33. Донесення С. К. Бе- ньовського.

⁵¹ Там само. — С. 33—34.

⁵² Там само. — С. 7.

⁵³ ПКК. — le. — T. III. — № XLVIII. — С. 210—211. Лист П. Сапеги до С. Беньовського, 9 лютого 1658 p.

⁵⁴ AGAD. — F. Libri legationum. — № 33. — S. 82. Реляція С. Беньовського королю, початок лютого 1664 p.

⁵⁵ Extract... — S. 4.

⁵⁶ ПКК. — T. IV. — № IX. — С. 34.

⁵⁷ Там само.

⁵⁸ Там само.— С. 35.

⁵⁹ Там само.— С. 36.

⁶⁰ Там само.

⁶¹ Там само. — С. 37.

⁶² Там само. — № VIII. — С. 29. Лист Ю. Хмельницького до короля, 25 листопада 1660 p.

⁶³ Там само.— T. IV. — № IX. — С. 38. Донесення С. К. Бе- новського.

⁶⁴ Там само.

⁶⁵ Там само. — С. 39—41.

⁶⁶ Там само. — С. 42.

⁶⁷ Теки Нарушевича. — T. 155. — № II. 13709. — С. 1.

⁶⁸ Там само. — С. 2.

⁶⁹ Extract... — S. 4.

⁷⁰ Там само.

⁷¹ Акты Моск. гос. — T. III. — № 340. — С. 319.

⁷² J