Розділ 4 БОРОТЬБА ЗА ВЛАДУ HA ЛІВОБЕРЕЖЖІ. ПОРАЗКА ДЕРЖАВНИЦЬКОГО УГРУПОВАННЯ HA ПРАВОБЕРЕЖЖІ B 1662—1663 pp. ЧОРНА РАДА I РОЗКОЛ УКРАЇНИ ДЕ-ЮРЕ

A тепер повернімося трохи назад, щоб простежити, як розгорталася боротьба за владу на Лівобережжі. Навесні 1661 p. розпочався сейм, і це змусило правобережну старшину припинити наступ Дорошенка й Гуляницького, внаслідок чого проросійськи налаштована лівобережна старшина змогла зміцнити свої позиції, а похід Г.

До цього періоду суперечності між лівобережною старшиною ще не досягли свого апогею, як це сталося кількома місяцями пізніше. Ha той час ніжинський протоієрей Максим Филимонович цілком підтримував ніжинського полковника Василя Золотаренка. I. Брюховецький теж поки що заявляв про “вірність” В. Золотаренкові й утримувався від прямих випадів проти Я. Сомка; так само стримано поводився й останній.

Але вже 5 лютого 1661 p. вперше заходить мова про раду, тобто обрання лівобережного гетьмана, що мало докорінно змінити ситуацію. Цього дня I. Брюховецький писав царю: “А до Самка, чтоб раду до их воли к роска- занью вашего царского величества учинил, проехати, для татар и ляхов, не могу, но все премудрому розсудку и поволной раде подавши, по указу ожидаючи в Нежине”¹. Певно, через наступ польсько-козацьких сил рада відкладалася. Лише 18 квітня 1661 p. Сомко писав цареві у зв’язку з одержаною від того грамотою, “...чтоб мы обрали меж собою гетмана, учинив раду и договор... и та рада еще не стала, потому что близок праздник пресвет- лого Воскресения Христова... а скоро, даст Бог, промеж праздника Воскресения Христова учиним тот порядок по указу вашего царского пресветлого величества”².

Рада ще не встигла відбутися, а в Москву, за давньою традицією Пушкаря та Барабаша, вже поїхали посланці від старшини, що претендувала на булаву. Першими прибули делегати Якима Сомка — яготинский сотник Петро Челюстка із шістьма товаришами³.

При розпитах посланці повідомили, що “полки де здешние стороны Днепра, Лубенской, Прилуцкой, Миргород- цкой, великому государю добили челом, и те полки ныне в единой мысли с Якимом Самком и с Васильем Зо- лотаренком, да и плотавской полковник Жученко лист к Якиму Самку о сдаче прислал же”⁷. Але вже тут помітна прихована ворожість до ніжинського полковника і постійна боротьба за владу. Посланці Сомка сказали, що рада мала відбутися в Переяславі на великодньому тижні — “...и к Василью Золотаренку Яким Сомко посылал, чтоб он к нему на раду был; и Василей при них в Переяславль не бывал”⁸. I далі: “А на раде кого гетманом оберут, того им не ведомо; а кроме де Якима Самка иного никого не чают, потому что службы его и раденья к великому государю много”⁹. У цьому посольстві намічається й інша тенденція, яка проходитиме червоною ниткою через наступні роки: Сомко висловлює своє невдоволення діями російських воєвод. Цього разу, зокрема, він просив, щоб “государевым воєводам быти у них в городе и над ратными людми началному одному человеку, а не двум, а от двух порядку не будет...”¹⁰. Очевидно, малася на увазі конкретна ситуація, яка склалася в Переяславі між I. Чаадаєвим і Ю. Боротянським, про що мова йтиме далі.

12 травня 1661 p. через Путивль на Москву проїжджає наступна група посланців — цього разу спільна від Я. Сомка і В. Золотаренка. Серед них були, за свідченням путивльських воєвод: від Я. Сомка — переяславський військовий осавул I. Горобець, від В. Золотаренка — сотник I.

Однак ці посольства мали набагато менше значення для подальшої долі України, ніж інша тогочасна подія у Москві. 15 травня 1661 p. добре відомий нам ніжинський протоієрей Максим Филимонович став єпископом мстиславським і оршанським, “...а поставлен рукоположением преосвященного Питирима, митрополита сарско- го и подонскаго”¹². Це призначення мало особливу вагу: “...Водили под єпископом Мефодеем околничей Иван Офонасьевич Гавренев да дьяк тайных дел Дементей Башмаков”¹³. Новоспечений єпископ користується особливою довірою Москви. I відразу ж виявляється втягнутим у перший конфлікт між Сомком і Москвою.

Як ми вже згадували, Сомко просив царя відпустити з Москви свого брата. У царській грамоті від 7 червня було вказано, що Богдан Колющенко став заручником за Феоктиста Сухоніна, якого тримав у себе Ю. Хмельницький. I Москва давала пораду: “И вам бы, гетману наказному, писати от себя к Юрью Хмелницкому и домо- гатца того, чтоб он ero, Феоктиста, к нам, великому государю, отпустил”¹⁴. He дуже люб’язно з боку царя стосовно свого відданого прихильника. I далі: “А брату твоєму Богдану Колющенко нужи и тесноты никакие нет; a отдан он епископу Мефодию, и живет у него на свободе, и наше жалованье, корм и питье ему дают нескудно”¹⁵. Звісно, це не могло не викликати ворожнечі між Мефо- дієм і Сомком.

Решту Сомкових прохань було вдоволено: солдати послані, а Ромодановський мав “денги твои медные переменить серебряными денгами”, причому гроші ці знов- таки посилалися з Мефодієм¹⁶.

Важко сказати, коли і з ким була передана ця царська грамота. Десь у червні Сомко шле до Москви наступних посланців — сотників А.

Уже через місяць, 7 липня, бояри змінюють своє рішення і відпускають Сомкового брата, “...потому что прислал ero к великому государю c листом Хмельничен- ка он, Яким Сомко”²². Здавалося б, це мало поліпшити стосунки Москви з наказним гетьманом. Проте з нього вимагають звіту: чи збирають у вірних цареві полках якісь побори, “...и буде собирают, и кто собирает, и на какие росходы те доходы, сбирая, отдают?”²³. A якщо віддаватимуть Сомкові — “...и в том от иных полковников ссоры какие не будет ли?”. Причому бояри наполягають, що навіть якщо Сомко “учнет говорить: ссоры в том никакие не чаять, потому что то делаетца по указу

царского величества, и ему говорить, чтоб он для ныне- шняго времяни теми поборы перегоровил”²⁴.

Це рішення бояр не випадкове: у Москві вже не надто доброї думки про Сомка й Золотаренка. Ha Лівобережжя практично одночасно вирушають дві групи росіян — стряпчий В.

Протасов привіз Сомкові та Золотаренкові по 40 соболів і гроші³⁰. У царській грамоті наказному гетьману звелено було написати Юрієві Хмельницькому, щоб той швидше переходив на бік Москви, — “...вины его впредь вспомяновены не будут”, йому подарують Гадяч з усім належним, а якщо захоче поїхати до царя, — “...и он бы ехал безо всякого опасенья”³¹. Сомко, як завжди, не скупився на обіцянки. Він просив дати царську грамоту для Юрія Хмельницького, щоб послати йому “...в тайне, и чаел бы ему, Юрасу, под его, великого государя, высокую рукою в подданстве быть вскоре. A которыя де при нем черкасы, и те де хотят ему, великому государю, вину свою принесть и хотят де добить челом ему, великому государю”³². Ці спроби, як ми вже бачили, закінчилися невдачею.

3 наказу Протасову стає ясно, що Сомко зробив низку промахів, які в Москві сприймали дуже невдоволено. Так, у листі цареві, переданому з Ф. Захар’євим, у царському титулі була зроблена описка³³. Сомкові наказано було передати, що “...гневу на него, гетмана наказного, в том нету, а положено на то, что он, Яким, сам грамоте не умеет, а писарь у него новой”³⁴.

Оскільки Сомко ображався, що затримують його посланців і відбирають солдатів, Протасов мав повідомити: посланці були відпущені, а замість відкликаних солдатів прислані інші³⁷. Але фраза, зопалу кинута Сомком у листі до Змієва, не була забута, тому в наказі Протасову значилося: “А что казаки вопить начинают и во многих городех отмена стала, и он бы, гетман, про то объявил подлинно, в которых городех от казаков отмена стала”³*.

У цьому ж наказі піднімалося ще одне питання, яке згодом набуло неабиякої ваги у взаєминах Москви і лівобережної старшини: про мідні гроші. 3 наказу стає ясно, що Сомко надіслав у російську столицю мідні гроші на обмін і просив повернути 7 тисяч рублів, які він дав “для царского величества ратных людей на платье”, і 1 тисячу єфимків — Волконському. Було вирішено, що “...деньги его (Сомка. — T. Я.) медные, 1439 рублев, переменены серебряными, и посланы те денги с Мефоди- ем... а велено ему те денги отослать к нему, Якиму”. Що стосується повернення грошей, нібито витрачених Сомком, Протасову було наказано послати до Волконського і довідатися, чи правда це³⁹. Уже восени в проблемі мідних грошей звинувачували самого Сомка. I. Пєсков у своєму повідомленні писав: “Деньги медные шли втрое и вчетверо сверх серебряных... A ныне Сомко как себя учинил гетманом без основанья всей черни, и печать войсковую сделал, и дурость свою оказал, и приказал, чтоб во всех местечках медных денег не имали и не торговали”⁴⁰.

Протасову було звелено запевняти Сомка, що “...немилости к нему, гетману, никакия нет, и писем на него, гетмана, и ссор от князей и воевод ни от кого не бывало, и впредь царское величество никаким ссорам верить не учнет”⁴¹. Залишимо ці заяви без коментарів.

Про спілкування Строева з лівобережною старшиною відомо дуже мало. Строев побував у Переяславі та Ніжині, зустрічався з Сомком, Золотаренком і Мефодієм⁴². Він прийшов до висновку, що “...у наказного гетмана Екима Самка о том оскорбление было, что государевых людей ратных в Переяславле нет”⁴³. A прочитавши про наказ С. Змієву бути в Переяславі з військом, “...Яким Самко государевой милости обрадовался”⁴⁴.

Думки російських воевод, які спілкувалися з В. Золотаренком, були різні. Так, коли Ф. Протасов запитав у Ніжині С. Шаховського щодо вірності ніжинського полковника, той відповів: “Василей Золотаренок в Нежине и ко мне добр; и в нем де, Василье, и в нежинских казакех по се число шатости никакие нет, и радеют во всем великому государю. A есть де шатость в нежинских меща- нех...”⁴⁵

Набагато гірше складалися відносини російських воєвод із Сомком. Ha це були підстави. Вважаючи себе основним претендентом на гетьманство (можливо, й через свої родинні зв’язки з Хмельницькими, — ми бачили, що спадковість мала сильні корені в Гетьманщині), переяславський полковник не турбувався заграванням з російською владою, а навпаки — намагався встановити власні порядки і за найменшої нагоди скаржився на воєвод у Москву. Багато лівобережних старшин, вбачаючи в Сомкові небезпечного суперника в боротьбі за булаву, обмовляло переяславського полковника перед росіянами. Такої політики, до речі, дотримувався і В. Золо- таренко, що згодом стало для нього фатальним. He останню роль відігравало й суперництво між воєводами, які боролися за вплив на Лівобережжя і робили ставки на різних старшин.

Ha час приїзду Протасова стосунки Сомка з переяславським воєводою В. Волконським були ще непогані.

Так, на питання про його вірність воевода відповів: “...Наказной де гетман Яким Самко в Переяславле и к нему советен, и в нем де, наказном гетмане, и в переяс- ловльских казакех по се число никакия шатости нет, и радеет де он во всем великому государю”⁴⁶. У свою чергу, в листі до царя від 7 липня Сомко просив Москву, щоб призначили командувати солдатами саме В. Волконського — “...нам человеку ведомому и во всех на нас приклютчихся бывших бедах знаемому, понеже с новым людми познаватца неколи” в час наступу поляків i татар⁴⁷. Зате вже в той період у нього не склалися стосунки з Г. Ромодановським — іншим військовим лідером серед російських воєвод. Це надалі зіграло фатальну для Сомка роль. Мабуть, наказний гетьман ще в 1662 p. скаржився в Москву на білгородского воєводу, тому що 3 жовтня 1661 p. Г. Ромодановському була надіслана царська грамота з повелінням, “...чтоб он впредь в черкаских городех полковников и иных урядников не переменял и с наказным гетманом, с Якимом Самком, явно не ссаривался”⁴⁸. Здається, цієї грамоти воевода гетьману не простив.

Тоді ж у Сомка зіпсувалися стосунки і з Волконським. 20 жовтня 1661 p. переяславський воєвода доносив про Сомка в Москву: “...Пишут де к нему из городов про наказного гетмана, про Якима Самка, и про его шатость”⁴⁹. Сомко просив послати російські війська з Переяслава на захист від татар, і Волконський говорив I. Чаадаєву, “...чтоб он его, Самковым, речам не верил и ратных людей из Переяславля... не розсылал и на ту сторону Днепра в войну не посылал же”⁵⁰. Однак Чаадаев Волконського не послухав i, “...утаясь его, князь Василья, посылал за Днепр... по Самкову веленью... и в той его посылке ратных людей побили и живых поимали, а иные в Днепре потонули”⁵¹. Чаадаев, із яким у Сомка, певно, були непогані стосунки чи принаймні взаєморозуміння, викликає невдоволення не тільки у В. Волконського, а й у Ю. Борятинського, київського полковника В. Дворецького, який повернувся з польського полону, та у Мефо- дія. Так, Волконський скаржився на Чаадаєва, що той “...послал в Переяславль чинить мещаном и казаком и всяким переяславским жителем налогу болшую”⁵². При цьому чомусь переяславський полковник свого невдоволення не виявляв, а от Волконський посилався на думку Мефодія, що писав до нього з Києва, “...что в Переяславле государевы ратные люди на казачьи [дворы] становятся сильно, и многие избы жгут, и из деревень хоромы возят, и многие им обиды чинят, и казаки де о том вел- ми скорбят; а в прежние де годы с ляхами у них битва бывала о том же, что на их дворех становились силно и многие обиды чинили”⁵³. Таким чином, Мефодій і Волконський побіжно звинувачували Сомка та Чаадаєва.

У свою чергу, I. Чаадаєв скаржився на Ю. Борятинсь- кого. По-перше, він писав, що коли в Печерському монастирі з’явився, вийшовши з полону, київський полковник Василь Дворецький, “князь Юрья Борятинской послал по него и велел привести к себе на двор, и co двора его не спустил весь день, и ночевать велел у себя; и на другой день послал его в Печерский монастырь за караулом и назад его велел вести за караулом же, чтоб ему co мной не видетца...”⁵⁴. Крім того, Борятинський, скаржився Чаадаєв, “...со мною, холопом твоим, ни о каких твоих государевых делах не советует... A ходит... в походы не для промыслу, твоих государевых дел, все для своей корысти”⁵⁵. Чаадаєв узагалі заявляв, що Борятинський ходив у похід, хоча “...нигде войны не бывало... и воеват- ца было не с кем, а выграбил... (містечко. — T. Я.) для своей корысти, а не для прокормления ратных людей; и того он, князь Юрья, и ищет, чтоб корыстоватца и богатеть, и церкви Божии везде выграбил”⁵⁶. Te, що російські війська в Україні заподіювали чималі руйнування й чинили насильство, не підлягає сумніву. Так, 26 червня 1661 p. архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель скаржився царю на солдат, “...что многие преже вотчины и хуторы... от них есть разорены, церкви разрушены, престолы опровержены, тайны пресвятыя с сосудов пометаны, священники обнажены, иноки, за выю связаны, биены, порублены, а иные и на смерть побиты, и подданые наши от убожества и нажитков своих разорены и иные помучены и покалечены, а иным руки и ноги отсечены; прочии же на смерть побиты”⁵⁷.

Ще однією важливою дійовою особою в загибелі Сомка був колишній ніжинський протоієрей, а нині — єпископ Мефодій. Тільки-но одержавши від росіян єпископський сан, Мефодій розгортає ще активнішу діяльність, ніж у часи I. Виговського, коли він стояв за спинами Пушкаря і Довгаля. Уже 27 липня Мефодій переконує прибулого на Лівобережжя Ф. Протасова, що цар повинен відмовити Я. Сомкові і не надсилати свого уповноваженого на раду для виборів гетьмана. Мефодій аргументував це так: “...Естли де будет наказной гетман Еким Самко на Хмелницкого место гетманом, и полковник де Василей Золотаренко не будет ему послушен и будет де над ним какой умысл чинить; а естли де полковник будет гетманом, и Самко де единолично станет какой умысл над ним чинить и с племянником своим над Ba- сютою заодно, и на обе стороны будет великому... государю неспора”⁵⁸. Тому Мефодій радив, “...чтоб де великий государь не велел гетманство сказывать ни Самку, ни Золотаренку, покаместа утишится вся Украйна, авося де обратитца под его, великого государя, руку и Юрас Хмелницкой и с заднепровскими черкасы”⁵⁹.

Ми бачили в попередньому розділі, що влітку 1661 p. у Москви були цілком обгрунтовані сподівання на “повернення” Юрія. Однак можна припустити, що наведені слова Мефодія не були щирими. Він ніколи не був близький із правобережною старшиною, і насамперед — із оточенням Хмельницького (здебільшого колишніми радниками I. Виговського). Напевно, обидва кандидати, Co- мко і Золотаренко, не були зручні для самого Мефодія, і він вичікував на претендента, який задовольняв би його.

Наприкінці літа 1661 p. відверто антисомківську позицію займає I. Брюховецький. Він повідомляє Ф. Протасову: “А от наказного де гетмана Якима Самка к нему, Юрасу (Хмельницькому. — T. Я.), листы приходят частыя о всем...”⁶⁰ Брюховецькому вдається одержати дуже вигідну для себе місію — відвезти “государево жалованье” на Запорожжя, де його “благодарно приняли”⁶¹. I відразу ж Брюховецький доносить із Запорожжя Г. Koca- гову: “Лист писан от Самка к Царенку, чтоб ехал в раду о Куриле, которой мне Царенко c желателства своего сам отдал... вижу, что везде Самкова правда явна и на Запорожье славна лукавая ero измена”⁶².

He дивно, що сам Сомко в розмові з Ю. Никифоро- вим, який у серпні прибув із Москви, говорив, що “...лутче де с его государевыми людми ссылатись и co- ветовати, а нежели c своими, потому что от них ненависти и оболгание”⁶³. Саме Ю. Никифорову Сомко виклав свій план об’єднання з Ю. Хмельницьким, про що ми вже згадували. I, як завжди, просив у Москви грошей, цього разу — щоб посилати Юрієві, причому срібних, “...а медные де денги у них на покупки дают перед серебряными денгами втрое и болши”⁶⁴.

B другій половині серпня до Москви посилають писаря Семена (Глухівського?) — від Я. Сомка та В. Золота- ренка⁶⁵.

Восени 1661 p. дяк I. Пєсков робить донос на Сомка. Він пише: “Наказной гетман Яким Сомко умыслил, чтоб учинитца ему гетманом и взять волю надо всеми полковники, и которые ему не послушны перевесть; а паче всех губие ему Василей Золотаренко, да Брюховетцкой, да Василей Дворецкой. Слышал я от него про них: зело ему досадны. И как будет совершенным гетманом, чаю, убьет Золотаренка и Дворецкого, а возмет волю над всеми казаками и учинит на всей воле Юраскове. A будет Золотаренко убережетца, а у них будет, что у Выговско- го с Пушкаренком”⁶⁶. Песков звинувачував Сомка й у змові з Ю. Хмельницьким⁶⁷, про що вже розповідалося докладніше. Цікаво, що всі посилалися на “зраду” Сомка у зв’язку з його переговорами з гетьманом, хоча існували численні царські розпорядження переяславському полковнику “склонять” Ю. Хмельницького під “государеву высокую руку”.

Особливо важливо, що в повідомленні Пєскова вперше чітко виявляються ті анархо-популістські міркування, на які свого часу спирався ще Барабаш. Так, Пєсков писав: “...У многих казаков лучилось слышать, что вели- кая беда чинитца от старших и им разоренье: их же де брат мужик учинитца старшим, и наесца хлеба и великого государя жалованьем, и свободы поищет, похочет быть великим паном, и с ляхами и с ханом крымским будет ссылатца, и изменит”⁶⁸. A далі йде побажання: “Изволил бы великий государь их держать под своею, великого государя, высокою державою и беречь своим государевым воеводам”⁶⁹. Поширення таких думок було явно розраховане на покозачених, що за обіцянки їжі і грошей охоче відгукувалися на розмови про “зраду” старшини, — саме ними так успішно свого часу маніпулювали Пушкар з Барабашем. Протиставляв “ситих реєстрових козаків” голоті і бідним запорожцям і Брюховець- кий. Наприклад, на початку квітня 1662 p. було написано “кошовий лист” (явно під диктування Брюховецького, що в цей час був у коші)⁷⁰ “міський черні”, “...чтоб изменником не верили и напрасных прелесных слов их не слушали и их волностей не принимали”⁷¹. Запорожці попереджали, що інакше ті вчинять, як “...безбожный Вы- говский... для проклятого шляхетства лядского, губите сами себе и души теряете...”⁷². I чудова фраза: “А то ведайте впрям, что вам, черняком, того шляхетства ненадобно”⁷³. Ці заяви перед Москвою i воеводами стануть згодом основою політики Брюховецького, завдяки якій він і доможеться булави, про яку навесні 1662 p. ще висловлювався так презирливо. Тут можна згадати Пушкаря та Барабаша, які вимагали введення правління російських воєвод. Так, запорозькі посланці в листопаді 1657 p. в Москві свідчили: “...Тому ради всею чернью и меща- ня, чтоб царьского величества воеводы у них в городех были, да не допускают де того полковники для своих корыстей”⁷⁴. A в статтях, які вони привезли, висловлювалося побажання надіслати в міста російських воєвод і військо — збирати стації з міст Малої Pocii⁷⁵.

Важко сказати, яку насправді позицію займала в цей час Москва. 3 одного боку, як ми знаємо на прикладі Пушкаря та Барабаша, там охоче слухали подібні популістські заяви, бажаючи послабити гетьманську владу і прибрати незручну для себе людину. 3 іншого боку, в царській грамоті В. Б. Волконському від 9 лютого 1662 p. говориться: “Самку сказать, что по государеву указу из черкаских городов, кроме Плотавы и Кременчюка, государевы ратные люди выведены, и чтоб он, Самко, сказал, в которых черкаских городех государевым ратным людем от приходу воинских людей быть пристойно, и что скажет, и о том велено отписать”⁷⁶. Але, можливо, ці дії, так само як і відтягання ухвали про раду, були викликані лише наміром Москви взагалі відмовитися від України, навіть Лівобережної. Наміром, що, як ми побачимо далі, у той час був цілком реальним.

Становище росіян на Лівобережжі було досить-таки погане. У лютому 1662 p. воєводи I. Чаадаєв і В. Волконський повідомляли в Москву, що в їхніх полках розбіглися солдати⁷⁷. Взимку 1661—1662 pp. на прикордонні російські міста роблять набіги татари. Так, у грудні 1661 p. стародубський полковник П. Рославець писав до П. Долгорукова “...о присылке к себе на помоч твоих, великого государя, ратных людей” через очікуваний прихід татар від Глухова і появи їх під Батурином⁷⁸. У січні “...приходил к Путивлю крымской хан с многими крымскими людми...” і “...после бою отшел от Путивля”⁷⁹. Гордон писав, що “...татары сделали набег до самого Севска... опустошили всю местность до Карчева, захватив множество пленных и огромную добычу”⁸⁰. Така ситуація, хоч як це парадоксально, зіграла на руку I. Брю- ховецькому. Виїхавши в кіш, він підтримував тісний контакт зі стряпчим Г. Косаговим, усілякими хитрощами намагаючись зупинити орду. 30 березня він писав Kocaro- ву: “Карачбеевы люди перекопскии прислали к нам... c которыми даст Бог увидевшись, любо захочем мирит- ца... толко для того, чтобы иных уверившись к нам не шли в городы на помощь изменником”⁸¹. При цьому Брюховецький умовляв стряпчого, щоб той, зібравши полки, “...никаких прелестей Самковых не слушаючи... промысл и поиск чинили над изменниками... которые на сей стороне Днепра зостают”⁸². Цікаво, що в той час у Москві вже не були впевнені у військовій допомозі з боку Сомка i Золотаренка. Так, Г. Ромодановському 9 лютого 1662 p. була послана царська грамота, де наказувалося зв’язатися із Сомком і Золотаренком “...о походе за Днепр нынешним зимним путем и о промысле над изменники, над Юраском и над черкасы; а будет они не пойдут, и ему одному не ходить же”⁸³.

Сам Г. Косагов у цей час був разом із військами Г. Ромодановського⁸⁴. Завдяки припиненню татарського наступу Ромодановський зміг ударити по загонах наказного гетьмана I. Богуна і полковника I. Бережицького, що стояли в Жовнині, Вереміївці, Ірклієві та Кропивні⁸⁵. За даними папського нунція, у Богуна було чотири тисячі своїх козаків, ще дві — з війська Хмельницького і шість тисяч татар. У Ромодановського було 24 тисячі, отож Богун був змушений просити підтримки королівських військ⁸⁶.

6 квітня Брюховецький сповіщав Косагова про наближення татар⁸⁷. Він писав, що хан “...хочет миритца, c ними лукавством идем, как их обмануть. A что на Руси орда осталась, договариваем, чтоб их сослать”⁸⁸. I знову попереджав: “...Толко, ваша милость, не давайтеся бол- ши Самку обманывать”⁸⁹. У цьому листі Брюховецький вже іменує себе новим титулом: “гетман верного войска его пресветлого царского величества славного Запорожья”. Як відомо, кошовим у той час був I. Сірко, а титулу “гетьман” Запорожжя не мало.

Поява такого титулу у Брюховецького не випадкова, це пов’язане з рішенням Козелецької ради.

Як ми знаємо, рада мала відбутися ще навесні 1661 p. Її затримка майже на рік, очевидно, пояснюється тим, що жодна зі сторін на Лівобережжі ще не була готова до перемоги. Точної дати Козелецької ради немає. Величко і Самовидець згадують, що вона була після Великодня, який того року випадав на 30 березня (за ст. ст.)⁹⁰. Величко так описує події: “...Зараз Сомко Полковник Переяс- ловский и Наказний Гетман, хотячи свое желание укон- тентовати и цалим сегобочним Гетманом зостати, собрал съезд в Козелец... прихвативший на оній добрих себе пріятелей: Васюту Нежинского, Оникія Черниговского, и инных сегобочних Полковников з их старшиною и вибо- рнейшим товариством. Где любо старался прилежно о гетманскій гонор, и любо имел несколько особ и певную часть товариства, тому его желанию согласующого; ед- нак отец Мефодий, Епископ Оршанский... на том же Козелском зъезде будучи, з иншими особами и товариством войсковим, непозволил Сомкове цалим зостати Гетманом; и так, Сомко з отцем Епископом в великом за тое гневе з Козелца во свояси розъехалися”⁹¹.

Величко подає цікавий коментар: “Аще жебы был Сомко домислился, прежде того зъезду, прійти з отцем Епископом оним яко человеком знаменитим до конфиден- ціи и пріязни (як учинил Бруховецкій...): то певне и на зъезде оном Козелском, не имел бы его з прочими за недоброхота своему желанию... но иж Сомко пренебрег у себе пріязнь Мефодіеву, то взаем и Мефодий уничтожил Сомково гетманства желаніе. Однако ж Сомко при своем властолюбіи... начал от того часу в Переясловле цалим сегобочним Гетманом зватися...”⁹²

Величко не випадково вважає підґрунтям подій сварку Сомка з Мефодієм. Роль єпископа і його вплив на Москву зростали постійно. Царське оточення бачило в ньому чудову кандидатуру на київського митрополита, ставши яким, Мефодій міг би нарешті підкорити українську церкву Москві, чого не вдавалося досягти ще з часів Богдана Хмельницького. Яка серйозна підтримка виявлялася Мефодієві, можна судити за розписом виданих йому Москвою грошей: у 1661 p. — 6100 рублів і три сороки соболів, а також 10 тисяч рублів на роздачу, до травня 1662 p. — 1000 рублів на хліб, 3050 рублів і соболів на 115 рублів⁹³.

Сомко, напевно, мав особливий хист псувати стосунки з людьми. Йому не вдавалося знайти спільну мову з російськими воєводами, і. він дуже легко сварився зі старшиною.

Самовидець писав, що рада не одержала царського підтвердження, тому що ряд Сомкових опонентів звернулися в Москву з проханням про загальну раду за участю запорожців⁹⁴. Автор літопису звинувачував Брюховець- кого і Золотаренка в жадобі гетьманської влади і писав: “...Козелская рада стала неслушне, и гнів царскій стал. A до того епископ Мефтодій, которій на той раді был и до присяги приводил, также и Васюта, ніжинскій полковник, описали Сомка гетмана, же конечне по орду поси- лает, хотячи измінити, що была неправда”⁹⁵. “Краткое описание Малороссии” інформує про Козелецьку раду стисло: “...По светлом Воскресении, в Козелце козаки, раду учинивши, избрали Сомка на гетманство и на верность его царскому величеству с ним присягл, которой чести желая себе и другие, найпаче Васюта, полковник нежинский, чрез Мефодия, епископа, оклеветавши у двора монаршего Сомка, да Иван Бруховецкий, бывший слуга Юрия Хмелницкого, от запорожцев на то произво- димий...”⁹⁶ Цілком протилежну картину малює літопис Дворецьких (що пояснюється антисомківською позицією В. Дворецького): Сомко “...з своєю старшиною послали из рады Козелской до короля, обецуючес ему своіми шаблями Украіну в моц отдать’^⁷.

3 царської грамоти нам відомо, що Мефодій брав активну участь у підготовці ради. Так, єпископ писав царю 20 березня (за ст. ст.), щоб той надіслав на допомогу військо і призначив раду. При цьому Мефодій наполягав, щоб “...послати наш государев указ на кош к гетману...”, щоб “...для гетманского обиранья на раду exa- ли... а без запорожских (козаків. — T. Я.)... обиранье быти не может”⁹⁸. Цар на цю місію призначив Г. Ромо- дановського — “для обереганья наших царского величес- тва украинных малороссийских городов... и для обиранья совершенного гетмана, учиня полную раду, по Переяславским новопоставленным статьям”⁹⁹.

Сомко, Золотаренко i Силич, у свою чергу, самі 27 березня (за ст. ст.) послали в Москву сотників Григорія Гаркушу і Романа Ракушку з проханням про призначення ради¹⁰⁰. У відповідь цар віддав розпорядження про загальновійськову раду і про обов’язкову участь у ній I. Брюховецького¹⁰¹. Але Сомко не став чекати російських воєвод, і це була його помилка. Друга помилка — те, що він продовжував ворогувати з Василем Золотаре- нком, незважаючи на справжню загрозу з боку Брюхове- цького і Запорожжя. Сомка не навчило протистояння Виговського з Пушкарем і Барабашем, він не помічав, яка загроза ладу Гетьманщини зріла на півдні країни. Оскільки ж він не міг заручитися підтримкою більшості старшин, а особливо Мефодія, то навряд чи міг розраховувати, що в Москві його визнають гетьманом.

Хто зі старшин підтримував Сомка, ми знаємо з його звертання в листі до царя: “Сомко, гетман с войском вашего царского пресветлого величества Запорожским, с полковниками... Афонасьем Щуровским переяславским, с Матьяшом Папкевичем ирклеевским, с Костею Гавриленком переяславским, с Андреем Пырским лубенским, с Гладким наказным миргородцким, с Федором Терещен- ком прилутцким, с Шиманом Зинковским, с Иваном Ли- штваном пехотным...”¹⁰²

Відразу після Козелецької ради Сомко відряджає в Москву своїх посланців, сподіваючись домогтися визнання рішень ради. Іменує він себе вже “гетман с войском его царского величества Запорожским”. B “інформації” Сомка описувалися козелецькі події. Посли “его царскому величеству объявить имеют: гетман не насильем сам себя учинил гетманом, как епископ и Васюта вещают, но все вместе мы, полковники, его на то упросили на совершенное гетманство”¹⁰³. Сомко нібито не хотів гетьманства через недавню загибель своїх синів і “с плачем просил, чтобы его от того уволнили”, але все-таки “на прошение всех полковников и черни на то позволити, где и Васюта его ж попросил с нами ж со всеми, а упросив, присягли есмя вашему царскому величеству на верную службу пред святым Евангилем, которой присяги епископ сам слушав и з другим духовенством”¹⁰⁴. Сомко просив надіслати воєводу з військом “и знаками войсковыми, чтобы все войско возрадовало”¹⁰⁵. 3 іншого боку, він усіляко лаяв своїх опонентів і, з огляду на розпочатий похід Ю. Хмельницького на Переяслав, звинувачував їх у бездіяльності: “...Васюта не хочет помочи давати, из Нежина не идет сам и сотен не пускает, еще c єпископом и полтавского полковника побунтовали, чтоб к нам не шел”¹⁰⁶. Тому посланці передавали царю “от самого гетмана слезное” прохання: “...Просит указу боярину, чтоб меж гетманом и епископом и полковники раз- смотрел и епископу чтоб указал вину... что он гетмана бесчестил безвинно, а непослушных чтоб волно скарать по извычаю нашему войсковому”¹⁰⁷.

Реакція Москви на це Сомкове звернення невідома. Однак там вочевидь не вважали твердження Сомка переконливими. 2 травня Мефодій посилає в Москву донос. За словами єпископа, Сомко заманив його і В. Золотаре- нка на Козелецьку раду — нібито для наради про військові справи. Після їхнього приїзду Сомко “начал полковникам грозить смертью, а наипаче нежинскому Василью Золотаренку и прилуцкому. И полковники, видячи его насильство и боясь пригрозы, и по неволе обрали его совершенным гетманом”. Мефодій нібито відмовлявся приводити Сомка до присяги і навіть вигнав його з церкви, але той замкнув ворота і не дозволяв нікого випускати. Тому єпископ, побоюючись за життя полковників, “по неволе, нехотя, ему не боронил”¹⁰⁸. Найцікавіше, що Me- фодієві звинувачення не збіглися зі словами його ж посланця в Москву — протоієрея Василя Бабського, який зовсім по-іншому описує раду, а відсутність рядових козаків пояснює проблемами безпеки міста.

Ha нашу думку, слід відхилити Мефодієву версію, з якою, хоч як це дивно, погоджувався Ейнгорн¹⁰⁹. Важко повірити, що всі полковники, включаючи В. Золотарен- ка, стали б мовчати після такого насильства. Набагато ймовірніша версія Величка — про сварку Мефодія із Сомком після ради. Тому єпископові й довелося виправдовуватись, адже він прийняв присягу новообраного гетьмана.

He повірили Мефодієві й у Москві і вирішили не задовольняти жодну зі сторін. У всякому разі, 23 травня (тобто приблизно через півтора місяця після Козелецької ради) Г. Ромодановському було звелено писати Мефо- дію, Сомкові, Золотаренкові, Силичу й іншим лівобережним полковникам, щоб “епископ, и наказной гетман Яким Самко, и полковники все, и казаки, и чернь, и ме- щане с ним, околничим, съехались и учинили полную раду, и обрали совершенного гетмана всеми волными гласы, всем войском, против стародавного войскового обычая и по Переяславским новопоставленным статьям... A бьгги полной раде в Прилуке, или где пристойнее. Да в Запороги к гетману кошевому, к Ивану Брюховецкому, и к старшине, и ко всему при нем будучему войску на кошу о том писати, чтоб они на ту полковую раду для гетманского обиранья были вскоре”¹¹⁰. Таким чином, у Москві рішень Козелецької ради не визнали, так само як і не визнали Сомка гетьманом. Навпаки, прийняли пораду Мефодія про обов’язкову участь у виборах запорожців.

Варто нагадати, що свого часу це питання ставилося Пушкарем і Барабашем: вони не визнавали законності обрання I. Виговського гетьманом на тій підставі, що в раді не брали участі запорожці. До речі, на Переяславській раді 1659 p., під час офіційного обрання Юрія Хмельницького в присутності О. Трубецького й інших російських воєвод, представників Запорожжя не було. За “Статейним списком російських воєвод”, на раді в Переяславі були присутні “...обозной, и судьи, и ясаулы войсковые, и полковники, и вся старшина, и козаки, и войты, и бурмистры, и райцы, и лавники, и вся чернь, и все поспольство обеих сторон Днепра”¹¹¹. Так само присягали всі старшини, а не “представники Запорожжя”, і про необхідність їхньої присутності ніхто не згадував.

3 прибулим в Україну Г. Ромодановським, якому було доручено провести раду, Сомко не став налагоджувати стосунків. Ще у своїй “інформації” він вимагав: “...Просити о присланье грамоты такие, чтоб епископ, бояре и воеводы Воиска Запорожского дела не вступалися и в Запорожье мимо ведомости гетманскую и войсковую послов не посылали... и з Запорожья не приимали и не отпускали, толко о всяком добром его царского величества деле, з гетманом и с полковниками всеми сходяся, советовались и справлялись”¹¹². Вимагав Сомко i права, “чтоб всех непослушных не заборонял взяти против уряду и извычаю войскового”¹¹³.

Відразу після ради Сомко писав і до Ромодановського, скаржачись на свавілля російських воєвод. “Давно нам полковник миргородцкой докучает и жалитца на галитц- кого воєводу, которого ты прислал, от которого наруга полковнику чинитца... а того было ему делать не годилось: имеем государеву грамоту, что в Гадяче воеводе не быть; в которых местех воєводам быть не указано, напрасно было и заводить...”"⁴ I далі вимагав: “...Извол- те... из Гадича и из иных городов воевод вывесть, чтоб вам и нам о том докуки не было, потому что мы одному государю служим, а иного не знаем, мочно вам то и... знать”¹¹⁵. A 21 травня Мефодій уже повідомив ніжинському воєводі Шаховському, що з Гадяча, Зінькова, Груні та інших міст козаки вигнали воєвод і військо¹¹⁶. Навіть цих Сомкових дій було достатьо, щоб вибір Москви був не на його користь.

Вкотре задумуєшся над питанням: що це? Цілеспрямована політика прихильника сильної Гетьманщини чи звичайне владолюбство, бажання не ділитися своїми повноваженнями (і грошима) з російськими воєводами? Сміливість чи недалекоглядна дурість? Набагато простіше уявити Василя Золотаренка продовжувачем ідей свого брата, який замахувався на всю Білорусію, аніж Сомка — прихильником державницької течії. Адже все-таки і його козацькі корені дуже спірні, і до битви під Чудновом його роль у Гетьманщині була більш ніж скромна. Тому автор не схильний ідеалізувати образ переяславського полковника (не слід вважати це компліментом Брюхове- цькому). Цілком імовірно, що Сомко, спілкуючись із Юрієм Хмельницьким та правобережними старшинами, постійно зіштовхуючись із нерозумними обмеженнями 3 боку російських воєвод у керуванні власним полком, щиро бажав щось змінити. Але і в його постійних дріб’язкових вимогах грошей, і в неперервних скаргах на “образи” проглядає колишній міщанин, який прагне гучних титулів і влади.

Сомкові опоненти негайно скористалися слушною нагодою. Іван Сірко і Сацько Туровець, запорозькі полковники (знов-таки: ніколи раніше запорозькі отамани не приписували собі полковницьких титулів!), писали Сомкові: “...Просим и оберегаем, покинь болши мудрити, что вся измена и лукавство твои явни всему войску есть”¹¹⁷. Запорожці звинувачували Сомка у змові з Юрієм Хмельницьким проти царя — “однодуховенно c тем псом войсковым Выговским, с которым вы соплемени- лись и их научением дышете, бегаючи с чертовским шляхетством лядцким”¹¹⁸. Вони заявляли, що Сомко одержав від Ю. Хмельницького “наказное гетманство... а не от войска”, і попереджали, щоб він краще добровільно відмовився від цього титулу, “спомнивши давную казнь войсковую, какая таковым заплата бывала, которые такие титулы себе приписывали без заслуг и одномысле- ной думы Низового войска”¹¹⁹.

Брюховецький розвиває активну діяльність, запевняючи всіх, що обирати гетьмана взагалі не потрібно. Його лист Мефодію від 16 квітня 1662 p. — чудовий взірець пишномовних і брехливих декларацій: “...Нашей бедной оплаканой что осталося маленко отчизны, до последняго разоренья имеет прийти за таким справлением, что не хочем ея оборонити от неприятелей, одно за гетманство угоняемся, еще как нового наследника Выговского и Хмел- ницкого панове городовыи печалятца прибавити...”¹²⁰ Ha думку Брюховецького, найгірший від усіх — Сомко, “...который лущы цыгана всех людей морочыл, а он есть лутшый здрайца...”¹²¹. У чому Сомкова зрада, Брюховецький не пояснював — мабуть, ті самі контакти з Ю. Хмельницьким, що їх, як ми вже зауважували, той мав з відома і наполягання Москви. Зате Брюховецький декларував: “...Нам не о гетманстве надобно стараться, толко о князя малоросийского от его царського величес- тва, на которое княжество желаю Федора Михайловича (Ртищева? — T. Я.) имети, чтоб порядок лутшый был и обереженье всякое, чтоб люд служилой был готов на встречю неприятелю; а которые под панами полковниками маетности и мелницы есть, те б доходы до скарбу войскового ишли...”¹²² Так, він пише Мефодію про наміри В. Золотаренка: “...Напрасно у его царского величества хочут вьшгать булаву... хочут быть гетманами на

Войском Запорозским без разума и завидуют нашей луговой саламате; мы с ними (запорожцями? - T. Я.) заменим на их городовую...”¹²³ Самому Золотаренкові він писав того ж дня, лицемірно пропонуючи об’єднатися проти ворога, що наступав¹²⁴.

Наскільки активно поширював Брюховецький звістку “про зраду” Сомка, ясно видно з листа від 1 червня 1662 p. полтавського полковника Дем’яна Ґуджола. Він писав Сомкові у відповідь на запрошення виступити проти спільного ворога, що “...о измене вашей... нам ведомость подана от пана Ивана Брюховецкого, гетмана кошевого, и его милости отца епископа, и полковника нежинского, не толко нам самим, но и его милости самому князю (Г. Ромодановському. — T. Я.)... дано ведать... имеем то на писме от всех сторон”¹²⁵. I полтавський полковник висував умову об’єднання: “Скоро тож Золотаренко, полковник нежинский, будет при боку вашей милости и мы будем; а без позволения околничего в войско не пойдем”¹²⁶.

Розпочатий наступ Юрія Хмельницького на Переяслав об’єктивно грав проти Сомка. Наприкінці травня I. Чаадаєв повідомляв, що гетьман із польськими військами й татарами стоїть під Трахтемирівським монастирем навпроти Переяслава¹²⁷. 26 травня війська правобережних, точніше сказати — вірних Ю. Хмельницькому, козаків і поляки підступили під Київ, але були відбиті¹²⁸. Росіяни повідомляли про намір Хмельницького переправитися під Каневом у тому ж місці, що й рік тому¹²⁹.

Мало хто вірив, що в Сомка не було особистих контактів з небожем. 3 підозрою до самозваного гетьмана почав ставитися і київський воєвода I. Чаадаєв, який ще недавно був одним із тих небагатьох російських воєвод, хто мав добрі стосунки із Сомком. Він писав у Москву: “А гетман де Иоаким Самко... присылал прежнего писаря, объявляя, что у него с Юрасом ссылка о добром деле, чтоб быть всем под государевою высокою рукою; а писарь де его, Якимов, будучи у него думного дворянина пьян, проговорился и сказал, что Яким с Хмелницким ссылаетца для того, чтоб им заодно соединитца с ханом крымским, и на раду де для обиранья совершенного гетмана он, Яким, ведая себе многих недрузей, ехать опаса- етца”¹³⁰. В. Волконський повідомляв: “Яким Самко... ныне стоит в сборе под Барышевкою, по сю сторону Переяславля, бутто ожидает твоих, государевых, ратных людей приходу; и у Якима... Самка, и у всех полковников шатость болшая; то, государь, у них слово, бутто ты, великий государь, изволил их королю отдать. A будет, государь, ныне у них съезд болшой изо всех городов... июня в 6 день, и чтоб, государь, того числа какого умысла, сослався с Юраском, не учинили”¹³¹.

Говорячи про стосунки Сомка з Чаадаєвим (можливо, саме втрата підтримки останнього стала згодом фатальною для Сомка), варто згадати один цікавий момент. Co- мко в червні починає просити Москву повернути йому гроші, які він дав “...взаем... думному дворянину и вое- воде... Чаадаеву”¹³². Якщо це був звичайний хабар, то незрозуміло, чому Сомко поскупився і вирішив повернути гроші. Чи перемогла купецька звичка, чи він став вимагати гроші вже після того, як стосунки зіпсувалися?

Можна не сумніватися, що, тверезо розглядаючи співвідношення сил, коли Москва наполягала на присутності запорожців, Сомко не міг розраховувати на булаву. Його стосунки з Мефодієм на той час так загострилися, що, як повідомляє Величко, коли під Переяслав прибув Po- модановський на допомогу проти Хмельницького, “...тогда прибыл туда ж и... отец Мефодій Епископ; где пред князем з Сомком увидевшися и в посвар вшедши, за ма- лим еден до другаго з пестелетов не стрелял”¹³³.

Бачачи, що земля горить у нього під ногами, Сомко знову відряджає до Москви своїх посланців на чолі з ге- льмязівським сотником С. Кустовським. 3 ними були послані полонені як доказ його відданого служіння, що він “не щадя головы своей” б’ється за царя і “за целость праве упадлой Малой Росии”¹³⁴. Сомко у своєму листі благав царя: “...Не дай меня болши в поношение тем моим суперником, которые листы оманные описуют вашему царскому пресветлому величеству меня быти изменником; они и прежде сего и ныне в домех сидят, ни- куды не идучи, и помочи нам на неприятеля не давали и давать не хотят”¹³⁵. Знову й знову він звинувачував своїх головних ворогів — Мефодія і В. Золотаренка: “...Челом бью, чтоб епископ престал побуждати злое; а те люди, которые надуты были радою епископскою, пусть, то по- киня, начнут со мною вместе верно вашему царскому пресветлому величеству служити...”¹³⁶, “не знаю для чего меня изменником описуют епископ с Васютою...”¹³⁷. Він просив надіслати на раду боярина, але щоб вибирало військо, а не він, полковник, чи боярин, і щоб єпископ “в то не вступался”¹³⁸. Інструкція Сомка своїм посланцям загалом повторювала вказаний лист¹³⁹.

Цікаво, що в другому Сомковому листі до царя від того ж 9 червня він уже робив головним винуватцем усіх своїх лих Ромодановського. Він скаржився, що воєвода “...писал в Зенковской полк, чтоб подвод ему дано 300 под челны и пятидесят проводников, а по се время лю- дем извоеваным с такой налоги и без войны война”¹⁴⁰. Сомко просив царя вказати Ромодановському, “...чтоб о том престал и в наши войсковые права запорожские не вступался, а Васюты с епископом чтоб на злое не приводил, и в нашей раде в войске вашего царского величества Запорожском на обранье гетмана не был, пусть своего врученного дела от вашего царского величества бережет, а о воинском деле неприятелей пусть с нами вместе советует...”¹⁴¹.

He одержавши ніякої відповіді з Москви, через два тижні Сомко відряджає нових посланців на чолі з M. Романовичем. У листі до царя від 22 червня 1662 p. Сомко просив “...власть гетману и полковником и всему войску дати, чтоб... смутников и расколников нам волно было, по своєму войсковому обычаю, судити и карати”¹⁴². Цього разу Сомко скаржився на Семена Глухівського, “...который, идучи из Нежина, нес вести в Запорожье или в Чигирин, а полки побунтовал, именно Зинковский, Пол- тавский, и к нам зинковцов идучих, Беспалого, ясаула зинковского, на услуги вашего царского пресветЛого ве- личества, назад возвратил, а из Полтавы в Кременчюк приехав, атамана порубил”¹⁴^. Повідомляючи про переправу Ю. Хмельницького, Сомко скаржився: “А самим нам сил и помочи ни от Васюты, ни от князя Ромодановского не имеючим, придется сести в запоре и самим нам голодом померети”¹⁴⁴.

B інструкції своїм посланцям Сомко повідомляв про вірність полків: Переяславського, Іркліївського, Кременчуцького, Лубенського, Миргородського, Прилуцького і Зіньківського¹⁴⁵. Він скаржився, що “...в Полтаве Герма- на Бывайла охотницкого безвинно собрано и до князя его милости Ромодановского, оковавши, отослано; а яса- ула его с иным другим товарством без милости побито”, від чого ті померли, — “а то все с причины и научения епископа и Васютина”¹⁴⁶. Сомко просив царя призначити митрополита київського, тому що ця посада залишалася вакантною вже два місяці. Він пропонував Інокентія Гі- зеля, архімандрита Києво-Печерської лаври, чи Лазаря Барановича, єпископа чернігівського, — але “...не отца Мефодия, что тот смуту учинил и войском его не лю- бят”¹⁴⁷.

He одержуючи підтримки з Москви, Сомко, з огляду на наступ Ю. Хмельницького, намагався змусити лівобережні полки підкорятися своїй владі, яку він вважав гетьманською. Так, він надіслав у Ніжин листа наказному полковнику Федорові Завицькому, “...чтоб Нежинской полк шол к нему, Сомку, на помочь, не мешкая”¹⁴⁸. У листі висувалося звинувачення, що “...Нежинской полк ему, Сомку, помочи никакой не дает, а слушеют де Нежинского полку полковника нежинского Василья Золота- ренка, и в сход... к нему, Сомку, не йдет; а за одним полковником неповинная крестьянская кровь проливает- ца, потому что ему, полковнику, стал о гетманстве, и называл он, полковника, его, Сомка, изменником... а Нежинскому де полку его, полковника Василья Золоторен- ка, не слушать, а шли б де к нему, Сомку, на помочь, чтоб неприятель не утешился”¹⁴⁹.

Отже, Сомко звинувачував Василя Золотаренка, що в погоні за булавою той забував про свій обов’язок захисту України. A тим часом військова ситуація була не дуже сприятлива для росіян. Ha початку липня кременчуцькі козаки “...ввели... в Кременчюк изменников заднепрьс- ких козаков Чигиринский полк две тысячи человек”¹⁵⁰. У Юрія Хмельницького було двадцять тисяч козаків, тисяча татар і вісімнадцять корогов поляків¹⁵¹. Крім того, очікувався прихід двох ханових синів із Криму і князя Полубинського з литовським ВІЙСЬКОМ¹⁵².

Ha Лівобережжя прибув стольник Осип Коковинський, якому було доручено зустрітися з Я. Сомком. Загалом Сомкові слова про те, що Золотаренко і Мефодій ігнорують свої обов’язки, захоплені гонитвою за гетьманством, підтверджувалися. У Ніжині Коковинський Золотаренка не застав — “...полковник c Мефодием епискупом из Нежина поехал ко околничему и воеводе ко князю... Ромодановскому для обиранья совершенного гетмана”¹⁵³. Разом з ними до воєводи виїхав і київський полковник В. Дворецький — “...до полные рады, чтоб есмя имели себе гетмана выбрать”¹⁵⁴. Полковник у своему універсалі наказував сотникам і козакам їхати на раду, i “...чтоб есте никакими недосугами домашними...” не відмовлялися¹⁵⁵. Незрозуміло, про яку раду в той час могла йти мова: за свідченням стольника, “...из Нежина до Переяс- ловля никоторыми мерами проезду нет, потому что под Переясловлем стоят ляхи и тотаровя и изменники черкасы”¹⁵⁶. Te ж саме Коковинський почув і в Чернігові. Чернігівський полковник Оникій Силич сказав їм, що “к Ромодановскому на обиранья гетманства ехать стало некому, а мы де было выбрали в гетманы Якима Сомка... а ныне, государь, обирать им в гетманы некому, потому что неприятелские люди воюют их обапол; а наперед де было им очистить Переяславль, отогнать неприятелских людей, а выбирать де было гетмана под Переяславлем, а не в иных городех”¹⁵⁷. У словах чернігівського полковника звучало неприховане роздратування російськими воеводами: пише до них “...Ромодановский, чтоб де я ехал в Зенков для обиранья гетманства, и мне де ехать неколи, хорошо де обирать гетмана под Переясловлем, отогнав неприятелских людей; а мы де было выбрали гетмана Якима Самка, и об нем де великому государю били челом”, цар “...де грамотами нас жалует; а лутчи де бы мы были ради грамот его, государевым, ратным лю- дем... и безпрестани де нас тешут словами, а ратных людей к нам николи не пришлет”¹⁵®.

Побоювання чернігівського полковника були небезпідставні. У ці липневі дні війська Юрія Хмельницького з татарами і поляками завдали ударів під Козельцем¹⁵⁹ і під Кобижчею¹⁶⁰. Безпосередня загроза нависла над Ніжином. Тим часом ніжинський полковник В. Золотарен- ко, здавалося, був стурбований тільки гетьманськими виборами. Принаймні, коли О. Коковинський приїхав до нього, В. Золотаренко і старшина “...все челом ударили, что ты, великий государь, их пожаловал, велел голосами обрать гетмана и волности и права козацкие c них не снимаешь”¹⁶¹.

Москва займає тверду позицію, явно схиляючись не на бік Сомка. Тільки 14 липня з Москви нарешті відпускають Сомкових посланців. Цар дякував “наказному гетьманові” за полонених і повідомляв, що їм на допомогу послано Г. Ромодановського і П. В. Шереметєва. Щодо Козелецької ради не мовилося ні слова, зате було наказано: “И вам бы, гетману и полковником... сшедшися с... Ромодановским с товарыщи, учинити раду, и о наших, царского величества, войсковых делех радеть и над неприятели промысл чинить, сколко милосердный Бог помочи подаст”¹⁶². 25 липня від царя надійшла й офіційна відповідь Сомкові. Тут його знову іменували лише “наказним гетьманом” і повідомляли, що стосовно боярина, грошей, Мефодія і В. Золотаренка послана грамота із C. Кустовським¹⁶³. Про вибори гетьмана повторювався попередній наказ: “И вам бы, гетману... сшодшися c... Ромодановским с товарыщи, учинити раду о наших царского величества, и о войсковых делех радеть”¹⁶⁴.

Схоже, що Сомко вже був морально готовий до такого повороту подій. Принаймні, коли О. Коковинський приїхав у Переяслав і привіз йому царську грамоту, “...гетман сказал: еще рад государевой милости, а не гетманству, хотя б де я и последним козаком был, и я де рад ему, великому государю, служить; а что он, великий государь, изволил полную раду учинить обирать гетмана, и я тому рад, что против его, великого государя, указу вольными голосами оберут гетмана”¹⁶⁵.

Наступ Юрія Хмельницького і запеклі бої під Переяславом знову відсувають питання про раду. Вірні Хмельницькому козацькі полки і загони поляків переправилися під Каневом. Ромодановський і Сомкові полки ударили по них так сильно, що відкинули назад за Дніпро. При цьому, як писав Єрлич, “козаки Хмельниченка і військо зрадили, не бажаючи битися з москвою, Канівський та Корсунський полки відступили, кинулися до переправи і втекли”¹⁶⁶. Ромодановський повідомляв: “А Юраска Хмельницкой, послыша на себя наш... приход, от Переяславля побежал за Днепр”¹⁶⁷. 26 липня під Каневом відбувся вирішальний бій, з полудня до вечора “...Юраску, и польских и немеЦких полковников, и татар, и изменников черкас, и ляхов побили наголову, и обоз, и всю войсковую гармату, и бунчюки, и литавры, и знамяна, и наметы поимали...”, узяли старшин (51 чоловік), інші “...потонули в реке Днепре; а ушли... за Днепр немногие”¹⁶*.

Цікаво, що О. Коковинський сам став мимовільним свідком цйх боїв і був високої думки про Я. Сомка. Так, він писав, передаючи слова В. Волконського, “про него, гетмана Екима Самка, как он, гетман, сидел в осаде от Юраска Хмельницкова c своими козаками переясловьс- кими... и бился c неприятелми правдою”¹⁶⁹. Під час бою Ромодановського Коковинський особисто був присутній і бачив, що “...он, Самко... бился c неприятелми крепко, служил тебе, государю, верно; и нежинский полковник Василей Золотаренок c своим полком был на бои тут же, и все полки черкаские бились крепко, служили тебе, государю, верно”¹⁷⁰. Тільки захоплені відгуки про дії Сомка під Переяславом і про його блискучу перемогу з Po- модановським 16 липня 1662 p. (за ст. ст.) залишив і Самовидець¹⁷¹. A Мефодій, навпаки, писав цареві, “...что и тут перед окольничим и воєводою князем Григорьем неправда Сомкова показалась...”, звинувачуючи його в тім, що він забрав собі в Переяславі трофейні гармати¹⁷².

Сомко, окрилений військовими успіхами, повідомив Коковинському, що “Каневской полк, и Белоцерковьс- кой, и Корсунской, и Черкаской добивают челом тебе, великому государю, и хотят под твою, государеву, высокую руку. И он, гетман Самко, послал полковника канев- ского Лизагуба, что взят на бои... в Канев, что быть ему по-прежнему в Каневе полковником и приводить ко кресту Каневской полк. Да он же, гетман, послал листы за Днепр к полковником и к черни мимо его изменника Юраски, чтоб сдавались без крови; и он, гетман, чает... что будут все под твоею государевою высокою рукою”¹⁷³. Надію на можливе швидке упокорення задніпровських міст (що на них після переяславської перемоги “...напал страх и трепет великий...”) висловлював і Мефодій у листі до царя¹⁷⁴.

Щоб перейти Дніпро і розвинути військовий успіх, слід було якнайшвидше вирішити питання про гетьманську владу. B Переяслав приїжджають Сомко і чернігівський полковник Оникій Силич із проханням до Волконського переконати царя видати указ “...выбрать на гег- манство из черни волными голосами, кого они излю- бят... и учинить бы рада, чтоб выбрать в гетманы вскоре, покаместо б войско не розошлось; а не выбрав в гетманы, на тот бок Днепра идти нелзе”¹⁷⁵. При цьому полковники звинувачували Ромодановського, що той “...ста- кався с Мефодием епискупом и с полковником нежинским Васильем Золотаренком, хотят обобрать в гетманы кто им люб; а кого чернь в гетманы обирает, того окол- ничей на гетманство не обирает; и у гетмана, у Самка, с епискупом о том сварка была болшая. A чернь де обирает в гетманы не для ради Самка, чтоб выбрать черни в гетманы, кого они излюбят на век гетмана; и о том бы впредь никакой смуты б не было б; а как де оберут кого в гетманы, так де на то смотря и заднепрские козаки за великим государем будут жить”¹⁷⁶. Це підтверджує і Самовидець. У літописі мовиться, що військо, окрилене перемогою Сомка, вимагало його обрання в гетьмани — навіть козаки Ніжинського полку. Відчуваючи, куди схиляються козаки, Мефодій і Золотаренко умовили Ромо- дановського, не чекаючи приходу Сомка, виступити до Черкас і Бужина, а звідти — до Чигирина¹⁷⁷. 28 липня Мефодій повідомляв цареві, що Золотаренко і Силич були при Ромодановському “...до обрания суполной рады совершенного гетмана всем войском...” і що рада затримується тільки тому, що “...нет из Запорог от гетмана кошевого Ивана Брюховецкого”¹⁷⁸.

Швидкий приїзд кошового отамана I. Брюховецько- го — історичної постаті, трагічної для Гетьманщини, — змінює ситуацію. Починається його зближення з Ромода- новським. C. Величко пише в своєму літописі: “Того-ж лета прибыл з Січи Запорожской, в килкодесят коней значного товариства Козацкого Иван Брюховецкій, бывшій старшій слуга покойного Гетмана Богдана Хмел- ницкого, до князя Ромодановського, хотячи ему, а не Сомкове военной против Хмелниченка допомогты компаній; але иж прибыл по росправе уже з Хмелниченком, теди, чрез килко неделное время, безделно при боку Ромодановського проживши, прійшол ему в добрую знаем- ность и уподобаніе, потом (яко человек служащій и во всех речех цекавій) прійшол и в ласку. K тому, в том же времени и там же, при князю Ромодановськом обознав- шися з отцем Мефодіем, Епископом помененним... в великую з ним вшедл конфиденцію и пріязнь, так иж по отходе Ромодановського до Белгорода... в непременной пріязни и конференцъи з собою... зоставали. Отсюду убо зрадливая фортуна начала ему Бруховецкому фаво- ризовати и на гонор гетманскій производити, не без поврежденія доброй совести его... в яком о гетманство стараню не меншим могл ему быти предводителем и советником, конфедент его отец Епископ, Сомков недоброхот”¹⁷⁹.

Отож об’єднання не відбулося. Ромодановський виступив до Бужина i писав цареві, що “...Еким Самко с нами... вместе не пошол, перешед Днепр, стал в Каневе, и полковники, которые с ним единомышленники, осталися с ним же. A раденья... от него к тебе, великому государю, и промыслу над заднепрскими городами никакова нет; и хочет... самовольною своею радою быть в гетма- нех”¹⁸⁰. 4 серпня Ромодановський, упевнений у своїй силі, послав В. Золотаренка приймати присягу в корсунсь- ких мешканців, а воєводу M. Приклонського — “...итти по ту сторону Днепра и над городами, которые... в винах своих не добьют челом, промысл чинить”¹⁸¹. При- клонському вдалося схилити до підпорядкування мешканців Сміли, а от T. Шеншину сусідні з Костянтиновом містечка вчинили рішучий опір. Він спалив Костянтинів, Бакаїв, Орловець, а людей порубав¹⁸². Ромодановський рушив від Черкас до Бужина, сподіваючись, що Юрій Хмельницький і Чигирин здадуться¹⁸³. Він очікував тільки приходу до Бужина M. Приклонського і навіть яе переймався звісткою, що на допомогу Ю. Хмельницькому “...салтан c ордою идет”¹⁸⁴.

12 серпня війська Ромодановського і Приклонського стояли на різних берегах Дніпра під Криловом. Ha очах воєводи розгорнувся жорстокий бій загону M. Приклонського з татарами на чолі з царевичами Селім-Гіреєм і Магмет-Гіреєм. Ромодановський намагався вислати підкріплення на човнах, але “...ратные люди, видя их (татар. — T. Я.) многолюдство и напуски жестокие, дрогнули и почали садитца в суды, а иные плыть через реку Днепр...”, та все одно татари багатьох “...побили и в полон поимали”¹⁸⁵. Воєвода відступив, але татари наздогнали його біля річки Сули й захопили його табір. Ромодановський “...едва с несколькими тысячами ушел в Лу- бньГ¹⁸⁶.

16 серпня Ромодановський ввійшов у Лубни, але того ж дня на нього напали татари. Наступного дня вони розгромили В. Золотаренка¹⁸⁷.

Плани повернення Правобережжя виявилися честолюбними мріями. He бажаючи визнавати своєї поразки, Ромодановський з тією ж енергією повернувся до питання про обрання гетьмана. Він пише в Москву, що “...епискуп Мефодей и Василей Золотаренко, и полку его старшина, и все казаки нам... сказали, что им без запорожских казаков рады чинить никоторыми мерами не мочно”¹⁸⁸. Військовий запал у полковників, напевно, минув. Ромодановський повідомляв, що “...плотавской полковник Демьян

Гуджул с полком пошол в Плотаву; а Еким Самко полки, которые были при нем у Днепра, роспустил же по домам”¹⁸⁹. Але воєводі вдається домовитися з Брюхове- цьким, той приїжджає із запорожцями з коша, і у вересні для обрання гетьмана призначається рада в Полтаві¹⁹⁰. Проте зібрати старшину виявляється непросто. Мефодій писав цареві: “...Городовые полковники и сотники, так Переяславского, Нежинского, Лубенского полков, отнюд не хотят в Полтаву ити, потому что далеко от всех тех городов. A просят... чтоби раду учинить посеред городов: в Прилуки, либо где недалеко от Прилуки... Запо- рожци теж бес твоих, великого государя, людей не хочут ити в Полтавы, для того чтобы межи ними самими с городовыми смущения якого не учинилося. A Сомко и сам в Полтаву ити не хочет, и другим полковником ити зака- зует, бо отнюд той раде, на которой запорожци будут, не рад”¹⁹¹. I Мефодій, який сам прагнув якнайшвидше скликати раду, благав царя умовити Ромодановського перенести раду в інше місто, тому що в Полтаву “нихто з далних городов не поедет, потому что ныне татарове c Хмелницким изменником за Днепром”¹⁹².

Сомко на словах теж був за проведення ради. Він писав S вересня цареві: “...Посылал я к князю Ромодановскому полковников черниговского, иркелевского, лубенского, каневского, прилуцкого и зиньковского, чтобы... покаместа войско не разошлося, раду собрал и совершенного гетмана, кого вольными гласы чернь упросит, обрать. K этому делу и нежинцы весьма охотно приставали, опричь полковника и некоторых его единомышленников... Ha это мне князь отвечал, что теперь без запорожских казаков рады собрать нельзя”¹⁹³. Тобто Сомко звинувачував у затримці з радою Василя Золотаренка, запорожців i Ромодановського. A насправді Москва сама не хотіла поспішати з цим питанням, розглядаючи навіть можливість повної відмови від України.

Ha якийсь час повернімося на Правобережжя. Як ми вже згадували, навесні 1661 p. правобережна старшина зупинила свій наступ на Переяслав, вирішивши в першу чергу домагатися поступок від поляків на сеймі, що саме розпочинався. He одержавши бажаного, у вересні 1661 p. Юрій Хмельницький і його прихильники укладають скандальну угоду з кримським ханом, у жовтні — в ультимативній формі вимагають повернення церковного майна від уніатів (висуваючи це як умову своєї участі у воєнних операціях поляків) і в цей же час починають переговори із Сомком про можливе визнання влади царя.

B лютому 1662 p. королівська канцелярія відряджує до Війська Запорозького посла з завданням з’ясувати “якомога точніше справжній стан справ”¹⁹⁴ в Україні. Цим послом був призначений Павло Тетеря, колишній переяславський полковник, а нині полоцький стольник, відомий своїми пропольськими настроями ще з часів гетьманства Виговського¹⁹⁵. Цікаво, що всі виправлення в “настановах” послові були зроблені самим Станіславом Беньовським, якій відіграв велику роль в історії української Руїни.

Посол мав зажадати від гетьмана рішучої відповіді, чому той не протидіє заворушенням; чому, незважаючи на умови, підтверджені клятвою, наказав відібрати маєтки у власників¹⁹⁶. 3 цього пункту стає зрозуміло, що на Правобережжі розгорнулася боротьба проти повернення польської шляхти у свої колишні володіння, причому гетьманська адміністрація явно потурала цьому. Загроза була така велика, що Тетері дано розпорядження: ‘Так как войска, назначенные в Украйну (коронні. — T. Я.), будут там оставаться во время этих смятений, то пусть он предостережет их в том безопасности ради, и пусть заранее уведомит пана гетмана великого коронного, пойдут ли они далее или будут стоять еще на месте”¹⁹⁷.

He менше турбувала королівську канцелярію і зовнішня політика Юрія Хмельницького. Тетеря мав довідатися, “...какие новые условия и договоры заключены были между ханом крымским и гетманом запорожским, и почему хан оставил Заднепровье”¹⁹⁸. Наступний пункт настанов: “Какое расположение к Москве самого гетмана, а следовательно, и черни, и в особенности старшины; не явились ли там какие-нибудь новыя посольства, и не возобновлены ли дружеские связи, прежде разорванныя”¹⁹⁹.

Певно, в Польщі так побоювалися можливого переходу Юрія Хмельницького на бік росіян (згідно з планом, про який ішла мова в попередньому розділі), що Тетеря мав переконувати гетьмана і старшину “хранить верность, подтвержденную клятвою”, попередивши їх, що “от ЭТИХ обязанностей не освободит никакое разрешение никаких патриархов”²⁰⁰. Тут явно маються на увазі чутки про те, що Юрій просив константинопольського патріарха звільнити його від присяги.

Великого значення в настановах Тетері надавалося російсько-польським переговорам, які тоді тривали. Йому належало довідатися, які на Правобережжі “есть известия о расположении Москвы касательно заключения мира с... королем и Республикой, как примет это известие Крым”²⁰¹. Тетеря мав запевнити старшину, що король i Річ Посполита “желают, чтобы был заключен мир, как можно более прочный и постоянный, и... как можно скорее... Уже несколько месяцев, как наши комиссары ожидают этого на тамошних границах”²⁰². Корону цікавило, чи знає гетьман, що імператор “препятствует московскому царю в заключении с нами мира”²⁰³.

Поїздка Тетері мала поворотне для Гетьманщини значення, про що йтиметься нижче, але приїхав він в Україну тільки у вересні.

Тим часом у березні 1662 p., напередодні нового сейму, оточення Юрія Хмельницького пішло на безпрецедентний крок, уклавши угоду з литовським військом, що було в конфедерації. Конфедерації литовського війська, як ми вже згадували, не раз відігравали важливу роль у розвитку подій в Україні. Саме конфедерація не дала змоги полякам послати свої війська до України восени 1659 p., коли вирішувалася доля I. Виговського, восени 1661 p. тощо. Є відомості, що в березні 1662 p. в Польщі говорили про зв’язок Хмельницького з коронним ма- ршалком Любомирським, який мріяв одержати корону за допомогою козацької армії²⁰⁴. Любомирський, як відомо, був однією з ключових постатей конфедерації. Ці дані дуже цікаві, хоча важко встановити їхню вірогідність. Зате сам факт домовленості Війська Запорозького з литовськими конфедератами незаперечний. B інструкції послам війська Великого князівства Литовського на сейм від 12 березня 1662 p. вказувалося: “Війська й. к. м. Великого князівства Литовського, поінформовані після повернення свого посла, відрядженого до війська й. к. м. Запорозького, про чесноту, вірність і відвагу до й. к. м. і Речі Посполитої і й. м. пана Юрія Хмельницького, гетьмана запорозького, і війська, яке перебуває під його pe- ґиментом, які для підняття вітчизни з військами й. к. м. військовий і духовний прийняли союз; тому війсьКа й. к. м. вносять покірне прохання за згаданого й. м. пана гетьмана запорозького, щоб відвага Війська Запорозького і недавня послуга в московській землі були засвідчені... прихильним прийомом їхніх послів”²⁰⁵. Становище короля в умовах конфедерації було таке непевне, що подібну “протекцію” він проігнорувати не міг. Отож у відповідній “Інструкції від короля і всієї Речі Посполитої військам Великого князівства Литовського” від 12 березня 1662 p. ми зустрічаємо такий пункт: “Пан Хмельницький, гетьман Війська Запорозького, за доброзичливість свою, виявлену володареві і вітчизні, і за рекомендацією військ В. кн. Литовського й надалі користуватиметься особливою повагою й. к. м., і все військо Запорозьке також матиме усіляку підтримку, якщо залишатиметься вірним володареві й Речі Посполитій”²⁰⁶.

У середині березня 1662 p. Юрій Хмельницький відряджає “...пана Григория Гуляницкого, полковника корсун- ского, c другими депутатами, для возвращения церквей и имений церковных”²⁰⁷. До складу делегації також входили Іван Креховецький, військовий писар Василь Глосин- ський і Еразм Каплунський²⁰⁸. У листі до коронного маршала Є. Любомирського гетьман просив, щоб це прохання Війська Запорозького було виконане, так само як і інші вимоги, “согласно c договором Гадяцким, скрепленным присягою и конституциею прошлого сейма”²⁰⁹. У листі до короля теж мовилося, що депутати відряджені “согласно c договором Гадяцким, подтвержденным присягою и конституциею прошлого сейма”²¹⁰. Знову це посилання на ненависну полякам Гадяцьку угоду і вперті вимоги повернення майна уніатами: “...Для отобрания епископских кафедр, архимандритств и духовных имений, незаконным образом отнятых униатами, как в королевстве, так и в В. кн. Литовском”²¹¹. Таким чином, оточення Хмельницького не тільки домагалося повернення майна на Правобережжі, а й наполягало на відновленні православ’я в повному обсязі на території всієї Речі Посполитої. Гетьман наполягав, щоб було призначено чотирьох комісарів для якнайшвидшого виконання його вимог і знову, як і рік тому, заявляв із прихованою погрозою, що цим “и недоброжелательных, которые упрекают нас в глаза (говоря нам: “Что же доброго сделали для вас пан король и Республика?”), без пролития крови склонишь к надлежащему повиновению”²¹².

У наказі послам церковне питання займало чільне місце. У пункті другому вимагалося, “чтоб єпископства, ap- химандритства, игуменства и имения в Короне и Литве, забранныя неправильно униатами, были возвращены”²¹³. B пункті третьому просили про повернення “а) еписко- пии Владимирской с принадлежащими к ней имениями, также Хелмской, Бельской и Перемышльской; б) архиманд- рий Жидичинской, Дерманской, Дорогобужской; в) монастырей: Дубинского, Бучацкого, Перегинского и проч., церквей и имений, к ним следующих”²¹⁴. Тобто мова йшла не про традиційно “козацькі” території.

Крім того, посли мали просити якомога швидшої допомоги війську, а також, щоб “король прислал Тетеру быть при Хмельницком свидетелем, как он верно и нелицемерно служит королю”²¹⁵. Дуже цікавий факт.

Відрядження цієї делегації напередодні сейму (він відбувся у квітні) було дуже значущим. У ті ж дні своє послання до короля надсилає і Діонисій Балабан — з проханням “...о возвращении обещанных и законно нам принадлежащих имений монастырских, церковных”²¹⁶. Він трактував цю просьбу як умову “для водворения впредь спокойствия в Украйне... и для утверждения B верном подданстве Войска Запорожского”²¹⁷.

Є дуже цікавий лист до короля самого Г. Гуляницько- го від 28 березня 1662 p. Він висловлює занепокоєність тим, що “...его царское величество отрядил уже с огромными силами князя Ромодановского и... Ертищева”²¹⁸. Гуляницький попереджав, що “если бы случилось поражение, по причине малочисленности Войска Запорожского, то верно бы неприятель еще более ободрился и не думал бы о примирении”²¹⁹. Друга ж частина листа була присвячена тим подіям, про які йшлося в настановах Тетері, тобто про заворушення на Правобережжі. “Уведомляю и о том, что их милости паны шляхта и арендаторы собственных и наследственных имений в. к. м. притесняют козаков, верных воинов в. к. м., проливающих кровь свою за благо Республики; угнетают необыкновенными оброками, десятинами, поволовщинами, податьми и другими тягостями и принуждают их к работам. Таким образом наносятся большие несправедливости нашему народу и ущерб вольностям нашим, дарованным договорами и конституциею на прошедших сеймах”²²⁰. Гуляницький повідомляв, що посли незабаром прибудуть на сейм “...для спасения народа руського и Войска Запорожского”²²¹. Цікаво, що одним із послів на сейм був Іван Богун²²².

Постанова сейму була надзвичайно жорсткою: “...Казаки, вследствие ложного донесения послов гетмана нашего запорожского, получившего универсал из нашей канцелярии, вопреки ясно выраженному постановлению прошлого сейма, учинили насилие тамошним обывателям: одних не допустили во владения их имуществами в собственных имениях, других насильственно выгнали из имений, которыми они уже владели, а имущества взяли сами, изгнавши законных владетелей, и захватили все доходы, как государственные, так и частные, с имений наших духовных и светских”²²³. Пункги щодо реестру Війська Запорозького і повернення маєтків і церков, як “и все другие, напечатанные после сейма, также не должны иметь никакой силы”²²⁴. Також заявлялося: “...Будем уничтожать несправедливо выданныя привилегии, а имения возвращать законным владельцам”.²²³ Ці рішення ввійшли і в конституцію сейму²²⁶.

Депутати українських воєводств вимагали задоволення своїх претензій, але, “предвидя большия опасности, в такое весьма затруднительное для Республики время, как от царя московскаго, так и от союза войск наших, и от самих казаков”, погодилися визнати пункти сейму²²⁷.

B усьому, що сталося, звинувачувався Юрій Хмельницький: “...Зло произошло вследствие ложного объявления гетмана Войска Запорожского, который получил от нас универсал, а выдал свои универсалы, и грозно принудил выдти всех тамошних обывателей из их собственных имений”²²⁸. Тому тепер передбачалося, що “после уплаты жалованья коронному войску, при введении войск в Украйну” повернуться і власники у свої маєтки²²⁹. Постанова сейму забороняла постій Війська Запорозького на Брацлавщині, а також вимагала, щоб у шляхетських маєтках та панських містах козаків не записували в реєстр²³⁰.

По суті, це була реакція, яку можна порівняти хіба що з ситуацією після Білоцерківської угоди, коли в Україну ринув потік польської шляхти, і це повернення призвело до розправ і до відповідного виступу з боку козаків. Дуже характерний наступний пункт: “...Все привилегии, выданныя на шляхетския имения, хотя бы оне были одобрены постановлениями сейма и розданы козакам в каком бы то ни было воеводстве, как недавно... так и прежде данныя, по первому требованию, по введению наших войск, должны быть уничтожены конституциею на сейме и отданы законным владетелям”²³¹. Можна припустити, що саме реальний союз козаків із конфедератами викликав таку паніку в королівському оточенні та серед шляхти, що вони вирішили піти на безкомпромісні заходи для знищення самого козацтва.

Отже, політика державницького угруповання зазнавала поразки. Спроби піти на компроміс, відмова від ідеї князівства Руського і бажання боротися лише за внутрішню автономію призвели до диктату з боку Речі Посполитої. Розгніваний Юрій Хмельницький, бачачи свою цілковиту неспроможність домогтися поступок від сейму, прагнув тепер лише одного: збройно розправитися з Лівобережжям. B умовах запеклої боротьби з польською шляхтою на Правобережжі такий похід був самогубством. Мабуть, це було ясно більшості з гетьманових радників. Принаймні літопис Величка наводить таке свідчення: коли Ю. Хмельницький збирав військо для походу, “що давни старій и заслужоніи полковники тогобочніи видячи, а жалуючи и прешлого недавного кровопролитія людского междоусобного, отражали ему Хмельниченку, того наме- ренія... совітуючи, аби он, идучи путем покойного отца своего, не затівал нових речей, а, отринувши сОюз По- лскій и начинаемое з Самком междоусобіе, придержался верне сторони Російской”²³². Але “он, младоумній, совіт тот уничтоживши, и полковников тих от ласки своея и от урядов их (хоч не весма) отринувши, починил себе инних полковников легкомислних и его легкомислной воле последствовати изволивших”²³³. Таким чином, якщо вірити С. Величкові, у травні 1662 p. відбувається переворот в оточенні Юрія Хмельницького: державницьку партію відсторонено від влади чи принаймні від впливу на гетьмана.

Як ми вже згадували, військові дії на Лівобережжі розвивалися не за тим сценарієм, як хотілося б Ю. Хмельницькому. У серпні він відряджає I. Богуна до короля (який перебував у Жовкві) з листами, просячи військової допомоги. Зокрема, 13 серпня він писав королю: “Видя, что посторонний неприятель, москвитянин, безопасно свирепствует в украинских владениях в. к. м., п. м. м., и опустошает их в конец, я, по воле и приказанию в. к. м. ...желая оныя спасти, перешел с войсками Запорожскими на ту сторону Днепра, под Переяславль, надеясь на скорую помощь... Ho на этот раз неприятель, собравши значительные войска, отразил нас силою, и мы, отступая, должны были перейти опять на эту сторону Днепра”²³⁴. Двома днями пізніше, 15 серпня, Хмельницький писав до короля, уже в повному розпачі: “Я так стеснен со всех сторон... что не могу ни отразить неприятеля, по причине' недоброжелательства своих, ни пробраться в страны польския, в надежде на милостивое расположение в. к. м. И потому, если мне придется, для спасения своей жизни, обратиться в Крым, то я припадаю к стопам величества в. к. м. ... в надежде, при ходатайстве в. к. м., найти у его милости, хана крымского, совершенную безопасность... ради милосердия Божиего прошу помощи у в. к. м, чтобы Украйна не погибла вконец”²³⁵.

Справді, події розвивалися точно за сценарієм кінця гетьманства I. Виговського: невдала спроба старшини укласти договір з Річчю Посполитою на вигідних для Гетьманщини умовах, а внаслідок цього — дедалі більше невдоволення гетьманом серед козаків, непримиренна позиція Лівобережжя (яке не бачило за цих умов основи для об’єднання). Це була агонія, і будь-які військові успіхи (згадаймо Конотоп!) вже не могли змінити ситуації. Гетьманство Юрія Хмельницького було приречене.

Підтвердження цій моїй думці — лист гетьмана королю від 21 серпня, де повідомлялося про перемоги під Криловом і Бужином, після чого Ромодановський “едва c несколькими тысячами ушел в Лубны”²³⁶. Такі невдачі росіян ще поглиблювала запекла боротьба за владу між лівобережною старшиною. Однак і в цих умовах Ю. Хмельницький писав, благаючи про допомогу: “...У меня самого, несущего на слабых плечах своих такое тяжелое бремя, не достает ни сил, ни надежды удерживать в повиновении украинский народ, колеблющийся от малейшего ветра”²³⁷.

Але в Речі Посполитій відбуваються події, що унеможливлюють військову підтримку Хмельницького (як свого часу — Виговського). 28 серпня литовські конфедерати розстріляли гетьмана польного і скарбника Великого князівства Литовського В. K. Гонсевського разом з мар- шалком Жеромським²³⁸.

Слід зауважити, що листи Ю. Хмельницького до короля привіз I. Богун. Ця Богунова подорож мала для нього серйозні наслідки (а можливо, і для Юрія Хмельницького). Напевне, саме під час своєї місії Богун потрапив у немилість. У всякому разі, 27 листопада 1662 p. папський нунцій пише зі Львова: “Богун, що був на цьому сеймі як посол, за відкрите листування з московитянами, за наказом короля, — у в’язниці і, вважають, власним життям заплатить за цю зраду”²³⁹. B історіографії, зокрема у В. Липинського, існує помилкова думка, що Богун був посаджений у Мальборк на початку 1662 p. Тепер ми знаємо точну (відносно) дату його арешту: листопад

1662 p. Того разу Богун не був страчений. Уже 27 січня

1663 p. Тетеря, тільки-но ставши гетьманом, дає наказ Гуляницькому, що їде до короля: “Просит Запорожское войско, дабы Богун, оскорбивший [его] величество, был выпущен со всем имуществом его и освобожден, и вместе с Г. Гуляницким, послом, возвратился к Запорожскому войску”²⁴⁰. A 26 лютого Тетеря дякує королю “за освобождение Богуна, который не нахвалится за это перед войском”²⁴¹. Дату підтверджує і лист королівської канцелярії від 2 березня, де вказується, що король наказав звільнити Богуна, який у цей час має бути у війську²⁴², їхати Гуляницькому в Польщу треба було як мінімум днів десять. Потім кілька днів на розгляд прохання. Отже, Богун повернувся в Україну менше ніж за два тижні. Якби він справді був у Мальборку, це було б неможливо. Певно, він просто був затриманий у короля.

Взагалі, саме формулювання провини — образа короля — дуже незвичне, так само як і звинувачення у “відкритому” (тобто публічному) листуванні з “москалями”. He зовсім ясно, що тут мається на увазі. Адже ще навесні 1662 p. Богун вів активні воєнні дії проти Ромоданов- ського, а шанувальником російських воєвод він ніколи не був. Можна висувати багато припущень, що ж відбулося насправді. Одне з можливих пояснень — те, що в цей період старшина особливо наполегливо вимагає повернути православним володіння і кафедри, зайняті уніатами. Можливо, саме на цьому ґрунті Богун і виявив нестриманість, загрожуючи у випадку непоступливості поляків піти на спілку з Москвою, — що було розцінено як “образа”. Дивний сам факт, що Богуна не тільки звільняють на першу вимогу Тетері, а й майже відразу призначають наказним гетьманом, є згадки про численні “милості”, які він мав від короля.

Тим часом Хмельницький, нервуючи, вслід за Богу- ном посилає до короля Г. Лісницького. 3 ним 8 вересня він передає лист, у якому повідомляє, що дав слово султану Селім-Гірею не залишатися в Росаві з союзними військами довше трьох тижнів, а потім перейти Дніпро і “остаточно знищити дуже ослабленого ворога”²⁴³. Але все це неможливо, доки не прийде військо від короля, а якщо воно затримається, орда піде в Крим, і гетьман буде змушений розпустити військо, бо “в мене і сил уже не стає”²⁴⁴. Хмельницький з відчаєм питає, де ж війська, обіцяні полоцькому стольнику²⁴⁵.

Це перша згадка про те, що в Україні нарешті з’явився Павло Тетеря (полоцький стольник), відряджений коронною канцелярією ще в лютому, тобто півроку тому. Можливо, поява в оточенні Ю. Хмельницького двох постатей, відомих своєю пропольською спрямованістю, саме в той час, коли він змінив свої симпатії, зовсім не була випадкова.

Я. Дашкевич у своїй статті про П. Тетерю, виходячи з того, що той повернувся в Україну в лютому 1662 p., вважає його натхненником походу на Лівобережжя, і це дає йому підстави називати майбутнього гетьмана борцем за соборність України.

Змушена зруйнувати цей стрункий логічний зв’язок. Справа в тому, що Тетері справді в лютому 1662 p. були дані інструкції з коронної канцелярії для поїздки в Україну²⁴⁶. Але він тоді не виїхав — чи, точніше, приїхав до України тільки у вересні 1662 p., коли похід уже закінчився провалом. Свідчить про це сам “полоцький стольник”. 13 вересня 1662 p. у листі до короля він скромно пише, що “с великою смелостию и c опаснос- тию жизни прошедши украинские страны”, зупинився в таборі біля Росави²⁴⁷. A своєму покровителеві M. Праж- мовському Тетеря доповідав у той же день ще образніше: “Бросив обоз... на коне, среди угрожающих со всех сторон опасностей я прошел украинные страны и остановился в обозе” Хмельницького²⁴⁸. Цілком можливо, що подорож і справді була небезпечна. Принаймні польський король ще в червні 1662 p. був змушений спростовувати звістку про загибель Тетері: “Живий уроджений

Тетеря, і дасть Бог, ще довго житиме, такий потрібний наш слуга”²⁴⁹.

Чому поїздка Тетері відкладалася майже півроку? Можливо, це було викликано зміною настроїв у королівському дворі. Після посольства Ю. Хмельницького у Варшаві не хотіли більше чути про Гадяцьку угоду і нові вимоги козаків. У квітні 1662 p. було прийняте категоричне рішення сейму, яке анулювало гетьманські універсали і відкинуло всі розмови про повернення церков і припинення панських утисків щодо козаків²⁵⁰. За цих умов місія Тетері втрачала сенс. Інша справа — восени 1662 p., коли ситуація докорінно змінилася.

Становище у війську Тетеря описував так: “Тут я нахожу много безпорядков, ибо сам гетман — человек усердный и благонамеренный; но войско — непослушно, безразсудно упорствует в неповиновении; от этого... пан гетман терпит великия неприятности. Ho если бы исполнение было таково, как его желание, то, без всякого сомнения, безразсудные понесли бы надлежащее наказание”²⁵¹. Тетеря поширив у війську Хмельницького чутку, що швидко прибуде C. Чарнецький з військом, — чому всі були дуже раді, а особливо орда²⁵². I тепер Тетеря благав короля і канцлера, щоб Чарнецький справді прийшов — інакше, як він боявся, “...то Боже сохрани, чтобы дела украинские не пришли к конечной гибели”²⁵³. Але, як ми вже згадували, військова допомога з боку поляків у час, коли конфедерація поставила Річ Посполиту на грань громадянської війни, була неможлива.

За цих обставин Юрій Хмельницький хоче добровільно скласти гетьманські повноваження. Уперше ми довідуємося про це з повідомлення Г. Лісницького, в якому той від імені Юрія просив, “чтобы e. к. м. благоволил простить его как человека молодого, следовательно, не способного по своим силам и притом разоренного большими подарками, которые он дал теперь татарам... и позволил ему сложить булаву; ибо он не может более исправлять эту должность, столь многотрудную”²⁵⁴.

He менш цікавий той факт, що Лісницький попереджав поляків про можливу спілку козаків із татарами (чутки про це ще з зими жахали Корону). “...Татары уговаривают всю Украйну, чтобы она отторглась от Республики и, отдавшись в покровительство хана, а вместе и Порты, искала там своей безопасности и целости. Доказывают явно, что Польша спасать ее не хочет и не может; ибо поляки сами враждуют между собою у себя дома; что войско не слушает короля, и что если бы татары не приходили к ним на помощь, то они давно бы уже погибли. Такими и этим подобными увещаниями они легко могут увлечь чернь, которая сама охотно склоняется к такому союзу, однажды уже вкушенному”²⁵⁵. I Лісницький підкреслював, що цьому можна запобігти, тільки якнайшвидше приславши війська в Україну, — про це “не для себя, а для спасения государства от гибели просит короля в. к. гетман запорожский”²⁵⁶. Ця ж звістка з посиланням на Лісницького була передана 19 жовтня зі Львова: орда вимагає, “щоб козаки з усією Україною піддалися турецькому цесарю, тому що вони не матимуть допомоги від поляків. Хмельницький благає якнайшвидше прислати війська на Україну, побоюючись, щоб орда... не осідлала козаків. Заявив також Хмельницький, що покладе булаву, якщо від наших не буде незабаром допомоги, і щоб на нього не звертали, якщо Україна потрапить у турецьке ярмо”²⁵⁷.

За спиною Лісницького стояв Тетеря. Він так і писав королю 29 жовтня, що доповів про українські події через Лісницького²⁵⁸. Тетеря був розлючений, що поляки вчасно не допомогли Ю. Хмельницькому. A тепер, на його думку, вже пізно допомагати: “...Прошла счастливая пора, вместе с исходом воєнного времени и с наступлением осенних непогод”²⁵⁹. Його особливо гнівило те, ЩО B очах козаків і орди він виявився базікою, який наобіцяв поміч коронних військ: “Я вже мовчу, з якою похвалою відгукуються про мої обіцянки, оголошені від імені в. к. м.”²⁶⁰. B листі до польського резидента Я. Свідерського Ю. Хмельницький також докоряє за невиконані обіцянки прислати 10 тисяч польського війська²⁶¹.

Як засвідчує Тетеря, військо опинилося у вкрай важкій ситуації, тому що орда вимагала винагороди, “назна- чая себе на провианты, без повеления пана гетмана, целые города и волости, разбойничая на постоялых дворах, грабя и убивая людей; теперь решились мы, не ожидая более сомнительной помощи коронных войск, двинуться из Росавы за Киев, к тому ‘месту, где Десна соединяется с Днепром: ибо лучше желаем подвергнуть опустошению те области, которые пребывают в постоянном упорстве и ослеплении, нежели те, которыя с незапятнанною верностью хранят присягу, данную в. к. м.”²⁶².

Літопис Величка теж пише: “Орда... як прещлого так и сего літа, труди свои сами себі ясиром Украинским добре заплативши, свободно одійшла до Криму”²⁶³.

Однак після відступу татар, на думку Тетері, виникла інша проблема: “...Втрата любові вождя до війська, а війська — до вождя”, причому військо “не хоче більше залишатися під його проводом”²⁶⁴. Тетеря скаржився, що йому дуже важко пом’якшувати ситуацію, впливаючи на “роз’єднані уми з обох боків... увесь тягар цього труду впав на мою голову”²⁶⁵. Він запевняв коронного канцлера, що всіляко переконує козаків за Юрія Хмельницького, але це дуже важко робити “з таким гордим і впертим народом”²⁶⁶. Тетеря погрожував козакам, що коли вони змістять Юрія, то “знайдуть власну погибель... Бо неможливо, щоб пан Хмельницький, багата людина... не намагався їм відплатити”, найнявши орду²⁶⁷.

Можна не сумніватися, що хитрий і розумний правник Тетеря, збагнувши, що становище Ю. Хмельницького в Україні вкрай слабке, відразу ж побачив для себе запаморочливі перспективи. 3 огляду на його давні зв’язки з M. Пражмовським, канцлером коронним, Тетеря міг розраховувати на підтримку у Варшаві. Щізніше, влітку 1664 p., Тетеря писав Пражмовському, що віддавна вважає себе “слугою дому вашої милості”²⁶⁸. Він, як і раніше, був на службі в поляків: у листі до короля просив надіслати платню за останню чверть року²⁶⁹, а Пражмовському нагадував про пенсію²⁷⁰).

Однак у Речі Посполитій на можливі зміни керівництва на Правобережжі дивилися з великим побоюванням. Характерний лист канцлера Великого князівства Литовського К. Паца литовському підскарбію від 10 листопада 1662 p. Міркуючи про перспективи вгамування конфедерації, він писав: “Україна дуже все плутає, адже ні гетьман тамтешньому війську, ні військо гетьманові не довіряють; побоюються, щоб відмова Хмельницького від булави не принесла якогось сум’яття”²⁷¹. B умовах конфедерації, що вже призвела до загибелі вищих чиновників Великого князівства Литовського, козаки Правобережжя ставали дуже важливою картою. У докладному огляді про “становище польських справ” від 18 листопада 1662 p. французький посол на сейм де Анжеон, згадуючи всю історію Хмельниччини, доходив висновку: “Козаки не довіряють вищій польській шляхті, тому що між тими немає жодного, хто б не володів маєтками у час, коли вони підняли бунт проти Польщі... Поляки постійно намагаються повернутися в їхній край; ще й тому козаки завжди з королем і двором; вважаю, що, якби хотіли їх використати, можна було б від них очікувати великої послуги”²⁷². Французи, які мріяли за підтримки королеви Марії Людовіки домогтися прижиттєвого призначення французького кацдидата наступником польського престолу, були вкрай стурбовані протистоянням короля й магнатів і, як і Владислав IV, бачили в козаках можливих союзників для зміцнення королівської влади. Корону не могли не турбувати контакти, які старшина мала з конфедератами (про що йшлося вище). Такі зносини продовжувалися і наприкінці 1662 p., коли до маршалка конфедерації прибув посол “від й. м. пана гетьмана запорозького” із проханням військової допомоги Україні²⁷³.

Тетеря вів дуже хитру гру. 3 одного боку, він залякував двір планами татар: “Орда очень желает занять Украйну, которая охотно готова на это согласиться, тем более, когда в этих странах татары, при их могуществе, не перестают действовать с своею партиек>”²⁷⁴. 3 іншого боку — звинувачував поляків у тому, що вони загубили всю справу, не надіславши військової допомоги: “...У меня нет средств удержать от падения дела Украйны, тем более что не явилась обещанная помощь, от которых зависело все спасение”²⁷⁵. Тому Тетеря просив від- кликати його з “цієї країни”, тим більше що він не діставав платні²⁷⁶. A становище у війську Тетеря описував так: Хмельницький “втратив прихильність” до козаків і в них збудив “велику до себе недовіру”²⁷⁷.

Через двадцять днів Тетеря відгукувався про Ю. Хмельницького з осудом: “...Видя смуты, обуревающие начальство, открывая первейшую причину всех затруднений в лице самого пана гетмана... что он, не успокоив смятения, решился на дело, не сообразное с настоящими бурными временами. Ибо в весьма близком соседстве находится неприятель и равные ему враги — заднепров- цы; притом близость домашнего змея — побратимца не внушает излишней доверенности... гетман и войско потеряли взаимно расположение друг к другу”²⁷⁸. Тетеря зображував себе головною силою, яка перешкоджала Ю. Хмельницькому зректися гетьманства. Він писав, що гетьман “постоянно пребывает верным и доброжелательным. Ho... всячески хочет отказаться от настоящей должности”²⁷⁹. Тетеря ж нібито наполягав, щоб Хмельницький зберіг булаву “по крайней мере до тех пор, пока де- ла в Украйне не придут в более спокойное состояние”²⁸⁰. Він переконував, що гетьман прагнув його від’їзду з України, “...чтобы иметь более удобный случай сложить булаву и уехать из этого края...”, і він, мовляв, залишився тільки заради того, “чтобы удержать его милость, пана гетмана”²⁸¹.

Незбагненне лицемірство, з огляду на те, що менш ніж через місяць Тетеря спокійнісінько забере булаву з рук Ю. Хмельницького. Але навіть заїкатися про таку перспективу, не впевнившись у цілковитій підтримці Корони, Тетеря не хотів. I лише наполегливо просив платні: “...Если не получу к празднику (до Різдва — T. Я.), то никаким образом не буду в состоянии оставаться здесь более”²⁸².

20 грудня Тетеря знову писав королю: “Совершенно несправедливо донесение какого-то лица, что меня... избирают в гетманы; потому что его милость, теперешний пан гетман, остается еще в своем звании”²⁸³. Навпаки, Тетеря, посилаючись на вільні традиції Війська Запорозького, вважав, що до складення булави Юрієм Хмельницьким “как гадать, так и спорить о том, кому достанется булава, не следует”²⁸⁴. Він дуже боявся, що будь-яке втручання чи тиск на козаків можуть спровокувати його передчасну загибель, — і хоча його смерть “мало засмутила б Республіку”, тоді могли б виникнути “нові ускладнення”²*⁵. Тетеря запевняв короля, що той буде вчасно поінформований, якщо справа дійде до обрання нового гетьмана, “а если бы оно пало на меня, то, без сомнения, оставалось бы нерешенным до получения явного согласия и утверждения его королевской милости”²*⁶.

Коли відбулася зміна влади на Правобережжі? Перше свідчення — лист самого Тетері до Якима Сомка (а не до короля) від 15 січня 1663 p., у якому той повідомляв, що його обрано гетьманом, і просив “з нами знестися, абысь рачил людей розумных и уважных зослати, будучи певен, же при вшеляком безпеченстве и в целости до вашмости... повернут”²*⁷. Цікаво, що Тетеря звертається в цьому посланні до Сомка — “мні велце ласкавый пане швакгре”²**. Отже, на той час новоявлений гетьман був уже одружений з Оленою Хмельницькою²*⁹. 20 січня Ф. Лодиженський писав, що по дорозі в Охтирку зустрів капітана Батюшкова з Переяслава. Той передав новину, що “Юраска Хмелницкой гетманство c себя сдал, хочет постритца, а обрали де на его место гетмана Павла Тетерю”²⁹⁰. Наступного дня ця ж звістка прийшла до росіян із Труні²⁹¹. 22 січня про це довідався Г. Ромодановський від Я. Сомка і від Г. Косагова²⁹².

B літописі Дворецьких записано 16 січня: “Юрий Хмел- ницкый, в прошлом року видячи чуд Божий, чернцом 30- стал, в покуту удався... Павел Тетера по нем у Чигирині гетманом зостал, болший згубца и разорител всей Украіні... увесь дух лядзкий, и на лядзкую руку всю Украіну он хотів подвести”²⁹³.

Нарешті, є свідчення учасника подій — польського резидента в Чигирині Я. Свідерського. 26 грудня він повідомляв, що “старий вогонь страшно розгорається в Україні” і що все має вирішитися на загальній раді після Водохреща. Свідерський пророкував гостру боротьбу за булаву між чотирма кандидатами: Тетерею, Гуляниць- ким, Ханенком і Дорошенком²⁹⁴. A 18 січня 1663 p. він уже писав про раду, яка пройшла спокійно. Основна боротьба розгорнулася між Гуляницьким і Тетерею; останній переміг, на радість Свідерському²⁹⁵. Нарешті, Я. Co- мко повідомив Г. Ромодановського, що рада відбулася 11 і 12 січня — “...в Чигирине у всех заднепрских полковников. И на той де... раде Юрас Хмельницкой гет- манство здал; а на ево место выбрали в гетманы Павла Тетерю, а Хмельницкой де хочет постритца”²⁹⁶.

Усе це доводить безсумнівність січневої дати обрання Тетері і помилковість думки Я. Дашкевича, що той став гетьманом ще в жовтні. Адже Тетеря всі ці місяці не тільки не “мовчав”, про що пише Дашкевич, а навпаки, як ми пересвідчилися, засипав листами королівський двір. Так відверто брехати, а до того ж вимагати платні, вже бувши гетьманом, Тетеря навряд чи зважився б.

Тому ми не згодні з думкою Я. Дашкевича, що Тетерю обрали гетьманом у жовтні, “без дозволу і навіть усупереч волі короля, який хотів зберегти безвладного Юрія в ролі маріонетки”²⁹⁷. Te, що Тетеря скористався своїм становищем королевого посланця для підготовки ґрунту для свого обрання, не викликає сумнівів. Але це аж ніяк не подвійна гра. Справа в тому, що в Польщі насправді не могли прагнути, щоб гетьманом залишився Юрій Хмельницький, — той занадто часто ставав “маріонеткою” якраз не пропольських сил. Можливо, обрання Тетері і стало для Варшави несподіванкою, але радше приємною. От кого в Польщі дійсно боялися, то це I. Ви- говського, адже колишній гетьман, а нині воєвода київський, не тільки не належав до “пропольської партії”, як пише Я. Дашкевич, а навпаки, був її супротивником, у чому ми багато разів пересвідчувалися.

Юзефович, як очевидець, описував реакцію поляків: король проводив у Львові решту зими, коли несподівано прибув з України посланець із листами: Павло Тетеря повідомляв, що його обрано козацьким гетьманом на місце Юрія Хмельницького, який законно відступився, і тепер він просить короля, як свого пана, підтвердити вибір²⁹⁸.

Коховський писав, що Ю. Хмельницький скликав вірну йому старшину в монастир під Корсунем, де оголосив про свій намір постригтися, посилаючись на те, що він занадто молодий і в нього немає такого військового щастя, яке було в його батька²⁹⁹. При цьому нібито радив старшині піддатися Туреччині, щоб уникнути повернення в тиранію польських панів³⁰⁰. 3 огляду на недавню спілку Ю. Хмельницького з ханом, такі припущення досить правдоподібні.

Але є ще цікавіше джерело, яке висвітлює події довкола зміни гетьманської влади. Представник папського престолу повідомляв зі Львова 15 січня 1663 p., що реальним претендентом на булаву в грудні 1662 p., так само як і восени 1660 p., був I. Виговський. A за спиною і воєводи київського, і Хмельницького стояли татаро-турець- кі сили. “Хмельницький, сумніваючись, що зуміє довго користатися заступництвом татар, які вже багато місяців підтримували його проти переслідувань багатьох старшин, вирішив добровільно зректися влади і скликав загальну раду... Багато хто претендує на цю посаду, серед них — Виговський, пов’язаний з татарами, його легко могли б обрати, на невдоволення королівського двору... оскільки, як відомо, Виговського підозрюють у тому, що він підказав туркам думку про відділення України від Польщі, щоб зробити її воєводством, як Молдавію і Ba- лахію”³⁰¹. Інше повідомлення представника папського престолу, також зі Львова, тижнем пізніше підтверджувало ці новини: “3 України надійшли звістки, що Хмельницький... вирішив відмовитися від керівництва козаками; є чимало претендентів; вважають, що ця посада буде передана Виговському, воєводі київському. Того, однак, підозрюють, що він підтримує постійний зв’язок із самими турками і запропонував їм відокремити цю провінцію від Польщі та зробити її князівством, що не може добре сприйматися...”³⁰² Ці дані особливо цікаві напередодні старшинської змови 1664 p. і ще раз спростовують думку тих істориків, які сумніваються, наскільки реальною була в ній роль Виговського.

Ha активний вплив кримсько-турецького чинника вказує і повідомлення Свідерського, що Тетеря перед радою їздив до татарського султана, і орда надіслала на вибори Батирчу-мурзу, якому деякі полковники навіть пропонували стати в коло. Автор не схильний бачити в цьому свідчення якоїсь не залежної від Польщі політики Тетері, це лише данина реальній силі згаданого кримсько-турецького чинника.

Сам Юрій Хмельницький написав королю тільки 27 січня 1663 p., тобто явно постфактум. Він коротко інформував, що змушений був скласти булаву через відсутність допомоги³⁰³.

Тетеря взагалі зважився написати своїм польським заступникам лише 1 лютого, відряджаючи до короля Г. Гуляницького (лист передано королю у Львові 21 лютого), хоча поляки вже знали про все 5 лютого³⁰⁴. Новий гетьман так описував події: “...После добровольного сложения гетманского сана его милостию, паном Юрием Хмельницким, с единогласия старшин и черни всего Войска Запорожского, почти против моей воли, я должен был принять это тяжелое и, можно сказать, опасное бремя. Должен был принять, страшась уклоняться от обязанности, возложенной на меня в. в. к. м., п. м. м., и отчасти желая предупредить, чтобы эта новость не повлекла за собою... какой-нибудь опасности и, сохрани Боже, смятений... я сделал то, что и перемена правления кончилась миролюбиво, и в Украйне, которой грозила опасность со стороны заднепровцев, с Божиею помо- щию, моими усилиями водворился порядок”³⁰⁵.

Така поведінка Тетері — те, що він приховував свій шлях до влади, і те, як він зображував себе мало не змушеним узяти булаву, — доводить, що він не був упевнений у позитивній реакції поляків. За свідченням Кохов- ського, Тетеря послав у Варшаву значну суму коронному стражникові C. Лещинському, заручившись таким чином підтримкою цього сенатора та деяких інших³⁰⁶. Трохи пізніше, 26 лютого, новий гетьман знову пише до ко- роля: з листів йому стало зрозуміло, що король хотів, “чтобы до прибытия коронных войск не было никакой перемены в правлении гетманства Запорожского”, а вже якщо таке станеться, то тільки на користь кандидата, прихильного до короля³⁰⁷, “...но промыслом Божиим, по усильным просьбам войска, этот тяжелый сан не миновал меня. Я не хотел бы идти на такое мучение, но, раз посвятивши себя на служение в. в. к. м., я готов жертвовать спокойствием и здоровьем своим за достоинство в. в. и за целость отечества”³⁰⁸.

Старшина все-таки висунула Тетері низку умов. Насамперед це стосувалося церковного питання, рішуче відхиленого сеймом. У своему першому ж листі до короля Тетеря просить “возвратить церкви, несправедливо отнятыя униатами, а между тем обещанныя формальными присягами и постановлениями сейма. Благоволите возвратить, не стесняя моей совести, которою я должен был обязаться войску, и не подвергая опасности моей жизни”³⁰⁹.

У наказі Гуляницькому теж говориться, що Тетеря, “получив гетманскую булаву, обязан присягою стараться об отдаче церквей к Короне и Литве... забранным униатами”³¹⁰. Наказ також передбачав, щоб православним були віддані кафедра та єпископія Перемишльська з усіма маєтками, щоб був затверджений привілей київського православного митрополита³¹¹; “чтоб Запорожскому вой- ску король оставил давния привилегии и свободы”³¹². Посол мав також просити, щоб король не вважав ворожим щодо Польщі поновлення дружби з ханом, та окремо — про звільнення Богуна³¹³. Взагалі відрядження в Польщу головного конкурента на минулій раді явно не випадкове. Гуляницький на той час мав велику вагу. Цікаве свідчення невідомого поляка зі Львова, у якого полковник зупинився влітку 1663 p.: “Це впливова людина, він був нині кандидатом на булаву”³¹⁴. '

Розглянемо програму Тетері-гетьмана, як її подає Я. Дашкевич. Він виокремлює такі пункти:

- повага до привілеїв козацтва і гетьмана;

- вирішення церковного питання;

- дозвіл на самостійні дипломатичні зв’язки з Молдавією та Валахією;

- початок мирних переговорів між Польщею і Росією;

- підготовка походу на Лівобережжя (мета — соборність України);

- гарантування допомоги татар як підтримка режиму Тетері.

Що стосується церковного питання, то, як ми вже згадували, у цьому Тетеря був швидше заручником волі старшини, ніж новоявленим борцем з уніатами.'

Щодо походу на Лівобережжя. Загалом у цій ідеї не було нічого нового. Ще I. Виговський ходив проти повсталих лівобережних Полтавського і Миргородського полків, дві невдалі спроби повернути Лівобережжя робив Ю. Хмельницький. I навпаки, повернути під єдину владу Правобережжя намагався I. Брюховецький. Якщо розглядати саму по собі спробу об’єднати українські землі під єдиним правлінням як ознаку мислення категоріями соборності, то яскравими прибічниками такої соборності виявляться Г. Ромодановський, I. Брюховецький, Ян Казимир і, звісно, Олексій Михайлович. Нам здається, що набагато вірогідніше трактувати прагнення Тетері розпочати військовий похід на Лівобережжя як спробу відійти від власних, “правобережних” проблем — відмови поляків повертати церкви, утисків від польських панів і коронних військ тощо. До того ж у розмові з Дедеш-агою, який пропонував змінити межі гетьманської України, щоб “польська нога не доходила до Горині, як розмежував покійний пан Хмельницький”³¹⁵, Тетеря безсоромно висловився про діяльність Богдана Хмельницького задля Гетьманщини “до Холма і Галича”: “...За те, певно, Бог і не благословляє Війська Запорозького, що покійний батько мій (тобто батько його дружини. — T. Я.) віддав у рабство неповинних людей, а інших піддав мечу”³¹⁶.

3 цього ж погляду підтримка Тетерею ідеї мирного договору між Річчю Посполитою і Росією не здається нам позитивним чинником для України. Нижче ми докладно розглядатимемо хід російсько-польських переговорів. Ane в 1662 p. полоцький стольник, такий близь- кий до королівського двору, не міг не знати, що практично відразу після Чуднівської угоди Росія втратила інтерес до українських земель і погоджувалася поступитися як мінімум Правобережжям в обмін на сіверські та смоленські землі. Таким чином, якби Тетеря щиро хотів повернути Лівобережжя, він не міг прагнути російсько- польського миру. Навіщо був цей мир Тетері? Він відверто писав королю, що коли б угоду було укладено, ‘Чог- да и заднепровцы, не надеясь более на московское покровительство, волей или неволей должны были бы поклониться”³¹⁷. A через рік він так пояснював необхідність миру з Москвою M. Пражмовському: “Я предлагаю мир c Москвою как средство к надежному усмирению Украины; потому что с пресечением таким образом покровительства, к которому прибегают бунты, пресекся бы вместе с тем для народа и повод — слепо броситься в своеволие (тогда у него не было бы надежды на покровительство)”^{3 18}.

Я. Дашкевич вважає гнів ображеного Тетері з приводу відрядження I. Мазепи з гетьманськими клейнодами доказом його турботи про привілеї і шанування козацтва. Особисто нам у цьому епізоді бачиться лише честолюбство нового гетьмана і побоювання “впасти лицем у багно” перед козаками. Тетеря ображено писав 2 травня королю: “...Царь московский посылает (теперь же) к зад- непровцам, со знаками сана, человека великого, какого- то князя, нам будет вручать их пан Мазепа, персона столь маловажная...”³¹⁹

Що стосується використання Тетерею татар для підтримки свого режиму, то не варто сприймати всерйоз присутність кримських представників на раді. Швидше за все це була лише протидія тим козацьким лідерам, які у своїй політиці справді спиралися на орду (П. Дорошенко, M. Ханенко та ін.). У цьому аспекті дуже показовий лист татарського султана Селім-Гірея Янові Казимиру, у якому той поздоровляв короля з приходом до влади Тетері, що точно буде вірний польському королю³²⁰.

Щодо плану Тетері про перетворення Гетьманщини, який він подав полякам улітку 1664 p., по суті, звівши

Україну до автономного староства, докладно розповімо нижче.

Я. Дашкевич відносить до групи “однодумців” Тетері Г. Лісницького, Г. Гуляницького, О. Гоголя та інших. Безумовно, Тетеря шукав підтримки серед старих полковників, які користувалися величезним авторитетом. До речі, одруження з удовою Д. Виговського, донькою Б. Хмельницького Оленою, теж має розглядатися в цьому руслі. Але питання в іншому: як усе-таки ставилися до Тетері ці старшини? Ми змушені констатувати, що всі вони, а також його дружина, одностайно виступили проти нового гетьмана вже через кілька місяців після його обрання. Першим епізодом у низці нескінченних повстань став бунт I. Поповича. Цілком можливо, що поштовхом було те, що Тетері не вдалося виконати обіцянок, даних старшині при обранні, зокрема питання про уніатське майно. Цікаво, що, коли Г. Гуляницький у березні повернувся від короля, військо було “роздратоване ненадійністю повернення церков”³²¹.

Таким чином, прихід до влади Павла Тетері — щирого і послідовного прихильника Польщі, людини надзвичайно честолюбної, корисливої та безпринципної, хоча, безумовно, розумної, обдарованої і блискуче освіченої, — став важким ударом для долі Гетьманщини. Літопис Величка пише про нього: “...Рожаю шляхетного Ko- закоруского, в науці писменной цвечоній, и во всяких речах беглій...”³²² Дуже характерне повідомлення представника папського престолу зі Львова про зміну влади в Україні: “...Не було певності, хто має змінити Хмельницького на посаді генерала козаків, ще й через побоювання, що ця посада от-от дістанеться Виговському, воєводі київському, людині непевній, що має тісні контакти з турками. Відомо, що одноголосно був обраний якийсь Тетеря, вождь козацький, що був у цьому війську офіцером канцелярії. Це підтверджує його добрі якості і прихильність до його величності... його шанобливо називають таємним католиком, з чим пов’язані великі сподівання королівства. Тому він одержав цю нову посаду з надзвичайною радістю, вважаючи її підгрунтям для стабілізації та примирення народів усієї України з Короною... Тетеря, перед тим як прийняти командування, хотів дати клятву від себе і своїх козаків про цілковиту покору королю і Речі Посполитій”³²³.

Як розумна людина, Тетеря міг здогадуватися, що в Польщі на поступки козацтву йти не збиралися. A отже, щоб невдоволення на Правобережжі не переросло негайно у відкритий бунт, козаків належало відвернути ідеєю об’єднання Гетьманщини. Гетьман розглядав усі можливості: угоду з Сомком, військовий похід чи російсько- польське перемир’я. Тому відразу після ради відрядив посланників до татарського хана, до молдавського господаря, до Якима Сомка й у Запорожжя. У листі від 23 лютого він писав королю: “...Я, облеченный в сан гетмана, со всею старшиною Запорожского войска, все свои заботы устремил на то, чтобы присоединить Заднепровье к владениям в. к. м. ...Я разузнал, что сам Самченко готов склониться, если бы только был обнадежен в. к. м. ... Он сам письменно предлагает мне покорность, но с тем, чтобы (король і Річ Посполита — T. Я.) не преследовали его местию”³²⁴. Він просив запевнити Сомка “действительным документом, и тем же утешить Запорожье, ибо оно, не отвечая ничего противного на мое письмо, искренне желает того же. О, когда бы Господь Всевышний соединил их, разрозненных, без всякого кровопролития, счастием в. к. м., а. м. м. ...и моим посильным старанием”³²⁵. Тетеря в настановах своему послу до короля А. Сельницькому просив Корону написати i до запорожців і навіть радив, які саме вирази варто вжити: “...Как предки наши... высоко ценили тех людей, из которых образуется мужественное рыцарство, и ущедряли их правами свободы, так и мы, шествуя по следам предков наших, и проч. ...”³²⁶

Але в листі M. Пражмовському від того ж числа Тетеря сам зауважував: “Однако же всем этим прикрасам верить еще не следует, хотя паны заднепровцы делают все это торжественно, а между тем медлят; но нужно, если не для них, так для других (ибо не знаешь, что кто думает), сомкнуть войска на Украйне; потому что в противном случае Украйна, при вступлении войск того или иного неприятеля, должна будет подать руку превышающей силе”³²⁷. У настановах А. Сельницькому теж говорилося: “Хотя заднепровцы и уверяют меня в дружбе, но я, не полагаясь на эту наружность, смотрю на них внимательным взором: боюсь, чтобы под видом обещанной дружбы, внезапно напавши с москвою, не учинили вреда”³²⁸. Тому він вважав за необхідне термінову військову допомогу коронних військ — інакше “Украйна волею или неволей, с наступлением сил, несомненно распрощается c e. к. м.”³²⁹.

У приписці до листа Пражмовському гетьман пропонував і третій шлях. “Ваша королевская милость, пан мой милостливый, изволишь сделать благочестивое дело, если вступишь в переговоры с его милостию царем московским. Смотря на него, Заднепровье остается в холодном расположении к присоединению и не склоняется к повиновению в. к. м. A если бы Господь Бог даровал мирный конец, тогда и заднепровцы, не надеясь более на московское покровительство, волей или неволей должны были бы поклониться”³³⁰.

Тетеря попереджав Корону про небезпечну політику Криму. Татари чинили страшні спустошення в Україні. “Трудно рассказать, какие бесчинства и продерзости творит орда... она не только сдирает с бедных людей имущество, даже мучит их”³³¹. Тетеря просив дати хоча б 10 тисяч коронного війська, “не дожидаясь весны, прежде, нежели хан со всеми силами вступит в Украйну”³³². Гетьман повідомляв, що орда до того ж заборонила без дозволу хана посилати послів до короля, і коментував: “Легко догадаться, что его милость хан крымский ничего другого не желает, как только господствовать над Украйною, от чего да сохранит нас Господь Всевышний”³³³.

Як тим часом розвивалася боротьба за владу на Лівобережжі? Невдалі бої з Юрієм Хмельницьким і наступ орди затягли рішення питання про раду. Москва не квапилася. Як ми побачимо далі, вже восени 1662 p., втомившись від тяжких воєн, вона була готова згодитися на вічний мир з Польщею навіть ціною відмови від Лівобережжя.

Але про це, крім дипломатів і найближчого оточення царя, ще ніхто не здогадувався. Ромодановський, як ми вже знаємо, налагодив тісні контакти і взаєморозуміння з Брюховецьким. 10 листопада Мефодій писав у Москву, що, згідно з царським указом, “...Ромодановский постановили с гетманом кошевым, что быти было раде в Полтаве, и посылали они к наказному гетману, к Якиму Самку, и к полковником, чтоб они на раду в Полтаву ехали; и наказной де гетман Яким Самко на тое раду не поехал, и к... полковником универсалы свои розослал, на раду ехать не велел; и... полковники, боясь его, Самка, на раду не поехали”³³⁴. Брюховецький зупинився у Гадячі, очікуючи указу, Ромодановський пішов у Білгород по запаси, а Сомко писав до царя, “чтобы велели его от старшинства уволнить и прислати нашего царского величества боярина, чтоб, все Войско Запорожское сведчи вместе, учинили полную генеральную раду”³³⁵. Цар наказав Ромодановському з військом “...для обранья совершенного гетмана учинити полную генеральную раду в Лубнах, по Переяславским новопоставленным статьям... а учинити б раду вскоре, покаместа Днепр не стал; а на той раде указали мы... быти...” Мефодію, Сомку, Брю- ховецькому, полковникам, осавулам, сотникам та ін.³³⁶. У випадку, якщо Сомко не зміг би сам приїхати, він мав послати когось замість себе. Мефодію належало благословити новообраного гетьмана, прийняти в нього присягу, а Ромодановський мав йому вручити прапор і булаву³³⁷.

Проте ніяких даних про призначення ради немає. Ha початку січня Сомко написав у Москву, не торкаючись питання щодо обрання гетьмана, скаргу на розорення, які чинять царські солдати, — “чего не привыкли терпеть, помилуй Господь, чтоб междоусобия межу собою не было”³³*. Описавши “достоверно все неправды и обиды, которые бедным нищим людем, мещаном переяслов- ским, от ратных людей чинились...”, Сомко просив, щоб цар “велел указать на тех ворах и ту самоволность велел смирить, чтоб и впередь им с нами, а нам с ними дал

Бог жити смирно и единодушно служити вашему царскому пресветлому величеству”³³⁹. Отож Сомко продовжував свою політику скарг, незважаючи на те, що цим тільки псував свої й так не дуже добрі стосунки з воєводами.

B другій половиш січня на Лівобережжя прибуває Федір Лодиженський. Його зустрів полковник Данило Пісо- цький від Брюховецького і поінформував про події на раді в Ніжині, що стало цілковитою несподіванкою для росіян. “А в Нежине де у Василья Залатаренка была рада, толко не со всеми полковники, половина де полковников на раду не поехали, а были де на раде толко нежинской, он, Василей, да прилуцкой, да черниговской, да стародубской... A не поехали де... на тое раду полковники лубенской, да миргороцкой, да платавской, да зи- нковской, и Екима Самка не хотят на гетманство: толко де они одною своєю половиною выбрали в гетманы Екима Самка. A Василей де Залатаренок, помирясь c Еки- мом Самком и обрав его в гетманы, и животы свои все перевез в Нежин из Путивля”³⁴⁰.

Є офіційний лист “Ніжинської ради”, підписаний полковниками: ніжинським — В. Золотаренком, переяславським — А. Щуровським, іркліївським — M. Попкеви- чем, чернігівським — О. Силичем, прилуцьким — Д. Чер- нявським і київським — С. Третяком³⁴¹. У ньому старшини просили від царя військової допомоги й іменували Сомка гетьманом³⁴².

Напевно, примирення Сомка з Золотаренком відбулося під впливом зближення Брюховецького з Ромодановсь- ким і реальної загрози з боку крайнього анархо-запоро- зького крила. Дуже цікаве свідчення Самовидця: протягом усієї зими Золотаренко продовжував писати в Москву листи зі звинуваченнями Сомка і навіть склав план убивства гетьмана і його прихильників у Батурині³⁴³. Однак козаки були категорично проти цього плану, а старшини умовляли Золотаренка, щоб той не довіряв Брюхо- вецькому, який ненавидить городову старшину. Тоді полковник відрядив до Ромодановського своїх людей з подарунком воєводі. “Аже посланці застали князя Ромо- дановського у Зінкові, где и запорожци на тот час у князя были, которій подарок оного всміх князь принял, яко тот человік, же и своего много міет. A запорожці зась, подпивши, свой замысл явне открили, же на усю старшину городовую великіе похвалки оних вибити, а найбо- лшей на Сомка и Васюту... Которіе посланці, повернувши, оному ознаймили, же порожняя оному надія на князя и на запорожцое, же зле мислят, не тилко гетманом быти, але и о здоровю его и худобі совітуют. И в тот час почал старатися о приязнь з гетманом Сомком, которую учинили и... присягу виконали в церкві ринковой на гетманство Якимові Сомкові. И тот же Васюта присягал и инних примушал, але юже невчас, бо зопсовавши, не скоро поправити, що удавал Сомка змінником и незичливим царскому величеству...”³⁴⁴

Відхід зі сцени Юрія Хмельницького, Сомкового племінника і Золотаренкового свояка, теж мав зіграти свою роль. 3 відверто пропольськи зорієнтованим Тетерею Co- мко та Золотаренко навряд чи могли знайти спільну мову. Є цікавий лист Я. Сомка до В. Золотаренка, де він повідомляв, що “под час бытности вашмости в Нежине прислал до мене Хмелницкой листы” із звісткою, що “иж дале гетманство кидаючи зостать мает чернцем в скором часе, и на писма мои, пред тым засланые, абыся ку его царскому величеству знову возвратил, так опасу- ет, же я юж умысл на том засодив не быть ани королевским, ани царским, толко Христовым”³⁴⁵. За словами Сомка, Юрій пропонував йому скористатися ситуацією, щоб стати гетьманом обох берегів: “...Скоро Дніпр станет, привежете шаблю к собе... если, мовит, хочете, учините там тую сторону”³⁴⁵. Тому Сомко просив Золотаренка, “абысь вашмость и своего разуму подал мні здоровую раду”³⁴⁷. У тому ж дусі Сомко звертався і до росіян. Він говорив, що Юрій Хмельницький постригся і віддав булаву Тетері, у якого немає ні татар, ні поляків (через конфедерацію), а багато правобережних міст знову хочуть бути під царем, — тому, одержавши російські війська в підмогу, він “пойдет украдом под Корсунь, и корсунцы де в тот час ему выдадут гетмана Павла Тете- рю и сами под государеву руку потдадутца; а будет де он, Павел Тетеря, и утечет, и ему де оборонитца собою неким, потому: черкасы летом побиты, а в Полши и в Литве канфадараты бунтуют, а татаровя выправлены”³⁴⁸. Цікаво, що переяславський воєвода В. Волконський, не дуже прихильний до Сомка, змушений був визнати слушність цього плану: “...B нынешнее время и статца тому мочно, будет он (Сомко. — T. Я.) похочет служить великому государю”³⁴⁹.

Тим часом прихильники Брюховецького зоВсім по-іншому трактували правобережні події. Так, Данило Пісо- цький заявив Ф. Лодиженському: “...Для того де Юраска Хмелницкой и славу пустил, что бутго он постритца xo- чет, что он племянник Екиму Самку; да и гетманство... Павлу Тетере, чтоб великий государь поверил Екиму... пожаловал его в совершенные гетманы, а (потім. — T. Я.) ...потдатца королю со всеми...”³⁵⁰ Логіка в цій теорії явно відсутня. He краще Пісоцький орієнтувався й у родинних зв’язках. Так, він сказав, що “Екимова де Сам- кова сестра... за Павлом Тетерею, и дети у него c нею есть”³⁵¹, у той час як насправді Тетеря був одружений із сестрою Юрія Хмельницького.

Теорію про зречення Хмельницького заради обрання гетьманом Сомка, щоб зрештою вся Україна пішла у підданство польському королеві Лодиженському, повторювали у Груні зіньківський полковник Василь Шимон, а також у Веприку — отаман Іван Волошин і сотник Омелян Тужин³⁵².

Однак прихильників Брюховецького і Мефодія чекало розчарування. 23 січня Лодиженський зустрічається з Мефодієм і повідомляє йому, що цар ‘^казал ему, єпископу, отойтить ныне в Киев, а в раде отсрочить до весны... быть раде весною по траве”³⁵³. При зустрічі з Брю- ховецьким йому було вручено грамоти, але й сказано про відкладення ради до весни. A поки що йому було звелено “отойти в Запороги”, тому що росіяни планували спільний з калмиками похід на кримські улуси³⁵⁴.

Таке відкладення питання про обрання гетьмана було швидше за все викликане тим, що Москва в цей час вела переговори з поляками про мир, і в таємних інструкціях Нащокіну дозволялося поділити Україну чи навіть зовсім відмовитися від Лівобережжя (детальніше про це — далі). Тому місія Лодиженського полягала у примиренні сторін хоча б на короткий час і в намаганні використовувати козаків в інтересах Москви. Цікаво, що Г. Ромо- дановський, незважаючи на свої приязні стосунки з I. Брюховецьким, теж вважав за необхідне заспокоїти лівобережну старшину — особливо після обрання П. Тетері гетьманом. Так, він писав наприкінці січня в Москву про прохання Я. Сомка, “...чтоб ты, великий государь, пожаловал, велел к ним прислать привилье, упевняючи все Войско Запорожское милостию своєю государьскою и вольностями”³⁵⁵. I воєвода додавав від свого імені: “то-де, государь, конечно надобно”³⁵⁶.

Ha перше повідомлення Лодиженського про відкладення ради Брюховецький змовчав і лише повторив те ж саме про Сомка, що говорили і його люди³⁵⁷.

Але того дня, коли Лодиженський приїхав до Мефо- дія, Брюховецький заявив, що відпустити воєводу не може, поки “с казаками де со всеми не переговорено, как нам быть; а итить нынеча зимою в Запороги ни коими мерами отнюдь нельзя”³⁵⁸. Відмова підкоритися царському наказу була, очевидно, викликана величезним розчаруванням через відкладення ради, з одного боку, і злістю на об’єднання Сомка з Золотаренком — з іншого. Брюховецький так і сказав: Сомко “...поєднався c Васильем Залатаренком, в Нежине тайную раду сделали и обрали в совершенные гетманы Бкима Самка...” — і, перелічуючи полковників, яких не було на раді, запитував: “...Какая же то полная рада, что половина обирала, а другая половина не обирала Якима Самка в гетманы?”³⁵⁹ Лодиженський відповідав досить різко: “...Приспело ныне время великому государю служить и верная своя служба показать”³⁶⁰. Брюховецький плакався, що він готовий голову покласти за царя, але “у козаков лошадей нет, и, живучи многое время, пропились, все наги, зимою итить нельзя, тотчас ему от своих казаков быть убиту”³⁶¹. Крім того, він заявив, що “его на дороге по- бьет также” Сомко и “в тот час вся Украйна смутитца, да и Запороги отложатца”, а якщо цар до весни не дасть дозволу провести раду, то “Сомко потдаст их королю, для того де Юраско Хмелницкой на лсти и гетманство сдал Павлу Тетере”³⁶².

Тобто Брюховецький намагався всіляко змусити росіян провести раду негайно, побоюючись відходу запорожців, які його підтримували, з Лівобережжя, а також об’єднання деяких полковників навколо Сомка. У своїй аргументації він намагався використовувати і фінансове питання. Так, він заявив: “...Указал великий государь хлебных запасов две тысечи чети собрать с Переяславского да с Нежинского полков, и... Самко да... Золоторе- нок те запасы собрали... а в Запороги их не отпустили и государевым воеводам и ратным людем их не отдали, продали сами да... корыстовались”³⁶³. За його словами, раніше в козаків i селян “толко и волности было”, що вільно поселятися на вільних землях і будувати млини. “A нынеча де гетман и полковники и все началные люди все городовые места и мелницы пустовые розняли сами по себе... владеют сами своим самоволством, и черных людей... отяготели, так что ни в Царегороде под басур- маном крестьяном такой тягости не наложено”³⁶⁴. I Брюховецький обіцяв: “А как де будет полная черная рада и пункты все закрепят, и те доходы все у гетмана, и у полковников, и у начальных людей отоймут. A станут те доходы собирать в государеву казну и государевым ратным людем на жалованье, — потому де наказной гетман и началные люди полной чорной рады и не хотят”³⁶⁵.

Перед нами знову яскравий приклад соціальної демагогії: городову старшину звинувачено в порушенні козацьких вольностей і зраді російського царя. Це пряме продовження політики покійного Барабаша. При цьому в обох випадках самі запорозькі лідери за першої ж нагоди демонстрували своє особисте користолюбство.

Вранці наступного дня, 24 січня, Брюховецький провів раду з усіма своїми козаками. Лодиженський посилав туди своїх людей, і вони стали свідками, як Брюховецький оголосив про відкладення ради до весни й про наказ іти на татарські улуси. “...И казаки де, выслушав, кри[чали], что нагим и пешим людем зимою в Запороги ни которыми мерами итить немочно; да приговорили в кругу послать о том к государю челобитчиков, чтобы им быть до весны, а весною учинить полная рада и обрать гетмана всеми волными гласы, а обрав гетмана, в Запороги итить им стругами ж”³⁶⁶. Брюховецький доповів про це рішення ради воєводі. Від себе він додав, що “началные люди на той стороне Днепра” почали “прямить государю: Безпалой, Адинец, Кравченко”, — але Сомко написав про них Юрію Хмельницькому, і той їх наказав розстріляти³⁶⁷. Крім того, Брюховецький звинувачував Сомка в родинному зв’язку з Тетерею, а про Золотаренка говорив, що “...ныне лукавство стало явно”, оскільки він перевіз своє майно з Путивля в Ніжин і “с Самком вместе хотят по- тдатца королю”³⁶⁸.

Мефодій також зайняв непоступливу позицію. Він сказав Лодиженському: “...B Киев де он ныне никоими мерами ехать он не смеет, потому что наказной гетман Еким Самко государю не прочит, хочет изменить, а его де велит погубить...” — і просив “до полной рады ему жить в Гадиче”³⁶⁹. Брюховецький його підтримував і вважав: “...Толко де не быть раде, быть у них великому дурну и крови, чтоб де великого государя отчине в той розни не пропала”³⁷⁰. Зі свого боку, він запевняв, що “...сам де я в совершенные гетманы никако не хочю”³⁷¹.

Протистояння Брюховецький і Мефодій — Сомко й Золотаренко переходить у нову стадію, коли вже обидві сторони не тільки не вибирають висловів, а й переходять до відкритої війни. Так, новий полтавський полковник Дем’ян Ґуджол сказав Лодиженському: Сомко “...посылал сбирать людей Романа Бувайла да Екима Бута, велел им стоять на Днепре, в полку Платавском... [и не] пропускать бы в Запороги запасов и козаков; а которые... ыдут, и тех бы, имая, отсыласть к наказному... Самку; а которые своим упорством пойдут... и тех горлом карать и чолны казачьи... велено пожечь и с Низу казаков к царскому величеству не пропускать”³⁷². За наказом полтавського полковника Романа Бувайла, скувавши, віді- слали до Ромодановського, а Якима Бута стратили³⁷³. Дем’ян Ґуджол також заявив росіянину, що вони “в совершенные гетманы Екима Самка не хотят” i “просят о полной раде”³⁷⁴.

Незважаючи на свої нарікання Лодиженському, прихильники Брюховецького насправді не хотіли відмовлятися від думки про раду. Наприкінці січня В. Дворецький ще до Москви. Там він намагається одержати в Малоросійському приказі копію листа з Київської ради, де Сомко та Золотаренко висловлювали намір провести загальну раду в Прилуках за участю запорожців і Брюховецького. Дворецький хотів довести царському уряду, що прихильники Сомка й Золотаренка тепер відмовлялися від своїх же слів. їхнє небажання провести загальну раду київський полковник пояснював тим, “...жебы драли по местам и селам убогих людей незносными податками”, нічого не даючи ні на Запорожжя, ні на царських вояків³⁷⁵.

Поїздка В. Дворецького в Москву зіграла велику роль напередодні Ніжинської (чорної) ради. Ha жаль, ми знаємо про неї дуже мало, а в історіографії вона взагалі не відображена. Твердження Дворецького ще раз демонструють лицемірство прихильників Брюховецького, які звинувачували Сомка й Золотаренка в “непосильних податках”, користолюбстві й поганому утриманні російських військ. Ми ще пересвідчимося, якими страшними поборами обклав Лівобережжя сам Брюховецький, тільки-но одержавши булаву.

Прихильники Сомка були налаштовані миролюбніше і не наполягали, щоб гетьмана було обрано негайно. Так, у Лохвиці новий (призначений Сомком) лубенський полковник Степан Шамрицький, дізнавшись, що раду відкладено до весни, сказав: “...Ero де великого государя воля, на раду мы весною быть готовы”³⁷⁶.

2 лютого Лодиженський прибув у Переяслав і зустрівся з Сомком, його братом, переяславським полковником

О. Щуровським, та іншою старшиною. Почувши про відкладення ради, “наказной гетман Еким Самко против тое статьи ничего не говорил, промолчал”³⁷⁷. Після цього Сомко звернувся до історії всього питання про раду. Він

нагадав про свою вірну службу з часу зради Юрія Хмельницького, про свою участь у багатьох боях та облогах, під час яких він “нужи многие терпел, а ни на что не прелстился”³⁷⁸. “А в Козелце де на раде полковники и началные люди и всею чернью обрали в гетманы его, Бкима Самка”, але “замутил де тое их Козелскую раду баламутством своим Мефодий”³⁷⁹. Сомко звинувачував єпископа, що саме він “баламутством своим и писмом взмутил полковников: нежинского Василья Залатаренка и иных... Да и Брюховецкого де он же, епископ, набаламутил”³⁸⁰. Цар наказав призначити нову раду з Ромода- новським, але “...ему де было, Екиму, из Переяславля на тое раду вдаль ехать было нельзя... Татарская война была все лето... и зимою де нынеча полковники съезжали- ся на раду, а он де, Еким, на тое раду и не ездил, и в гетманы к ним он, Еким, не хочет, незмай де ищут ласкового аспадаря”, але полковники все-таки “обрали в совершенные гетманы его ж, Екима Самка”³⁸¹.

Лодиженський запевнив Сомка, що цареві “верная тво- я... служба... известна и николи забвенна не будет”, що рішення Козелецької ради не було затверджено, оскільки “о том обранье учинилась меж полковники рознь”, — а царю “давно то было годно, чтоб тебя, наказного гетмана... обрать в совершенные гетманы”³⁸². A Сомко знову викривав Мефодія: “...Прежде сего у них того от веку не бывало, что епископу гетмана обирать, знает де епископ одну церковь... и государь бы их пожаловал, велел епископа Мефодия из Киева и из черкаских городов вывесть...”, а якщо Мефодій усе-таки буде на раді, “...и они де и на раду не поедут... и гетманство де он, Еким, с себя сдает, выбирайте де себе, черкасы, ласкового аспадаря”³⁸³.

Таким чином, обидва основні претенденти на булаву — Брюховецький i Сомко — привселюдно заявляли, що не прагнуть гетьманства, і не поспішали скоритися волі Москви. Але якщо Брюховецький задобрював воєвод обіцянкою збирати податки для росіян, то Сомко, навпаки, як завжди, сипав звичними обвинуваченнями. Так, він просив Лодиженського змінити “государевих людей” у Переяславі, посилаючись на те, що ті “многое время одни без перемены... а государево жалованье дают им денги медные, а у них в черкаских городех медными денгами не торгуют ни по чему, и от того оскудели вконец да почали воровать безпрестанно”³⁸⁴.

Сомко скаржився небезпідставно. Коли Лодиженський з воєводою В. Волконським ходили в Переяславі до церкви, “...государевы ратные люди, и рейтары, и салдаты, и стрелцы, и казаки... били челом великому государю... чтобы государь пожаловал, велел переменить с своей государевы службы, потому что оголодали вконец, и на медные денги в Переяславле ничего не продают”³⁸⁵. При цьому вони погрожували: “...Покинув город, пойдем розно”³⁸⁶. Ta, виставляючи напоказ ці проблеми у взаєминах з російськими військами, Сомко дуже шкодив собі в очах Москви. Він відверто звинувачував їх у злодійстві і просив, щоб цар “...своих государевых ратных людей велел в Переяславле переменять по срокам, так де и воровства не будет; а будет государева жалованья, ратным людям сроками перемены не будет, а медными денгами в черкаских городех не торгуют, и ратных людей от воровства унять нелзя; будет станут воровать, и нам де от их воровства и кражи и домы свои покиня итить розно, или де какое б болшое дурно не учинилось”³⁸⁷.

He менш відверто Сомко висловлювався про В. Волконського. Наказний гетьман показував Лодиженському земляне містечко, збудоване козаками, і пояснював: “...Думаю в другом конце в болшом городе поставить такой же малинкой городок: как де в неприятелской приход выдем на вылазку, и воєвода де город запрет и в город не пустит?”³⁸⁸ Лодиженський був цим украй шокований і запитував: коли “ты от неприятелей и осажден был, и к тебе государевы люди из города на выручку хаживали и от неприятелей тебя выручали, а городовых ворот николи от тебя не запирывали; на что тебе в болшом городе другой малинкой городок делать со свою сторону?..”³⁸⁹ У свою чергу Волконський на слова про будівництво такого містечка заявив: “...Будет другой городок станет делать, им государевых людей пошлю 1000 человек да велю им... жить в том городке. A нынеча де у наказного гетмана вновь заведены по всему городу бо- лшому караулы: где государевы люди стоят, тут и черкасы поставил, во всех местях с государевыми людми вместе... A из-за Днепра де к нему и в Переяславль купцы безпрестанно приезжают, из Переяславля де он за Днепр

посылает......... верить ему никако не мочно”³⁹⁰. A проте

воєводі довелося визнати, що “по cex мест (Сомко. — T. Я.) служил великому государю не по сим словам, и дела дурна за ним не примечено”³⁹¹.

Сомко ще сподівався, що в Лодиженського був таємний царський наказ, якого той просто не хотів оголошувати при інших. 3 лютого, наступного дня після офіційного прийому, він запросив росіянина до себе і розпитував, що іще було доручено йому передати. Лодиженсь- кий радив Сомкові служити цареві, на “прелести” не піддаватися, і запевняв: “...Верная твоя служба известна и николи забвенна не будет”³⁹². Ha це Сомко саркастично відповів: “...Всегда де ему, приезжая, государеву милость сказывают, а не токмо что государева жалованья, и своих денег дождаться не может, которые отдал... Че- адаеву, на жалованье государевым ратным людем”³⁹³. Лодиженський з досадою зауважив: “...То говориш о малом”, — i пояснив, що приїхав на Лівобережжя ‘^ю татарским вестям ночью, денег твоих везть было немочно”³⁹⁴.

Бачивши, що Москва не бажає визнавати рішення Ko- зелецької та Ніжинської рад, Сомко спробував виставити напоказ неґативні риси своїх супротивників. Про Мефо- дія він сказав, що той “сперва сложился с нежинским полковником... и нынеча де сложился c Брюховецким”³⁹⁵. Про Брюховецького — що тому “и верить нелзя, ЧТО OH полулях, был ляхом да крестился; а в войске он не слу- живал и казаком не бывал, а служил он у гетмана у Богдана Хмелницкого, и приказано ему было во дворе, а в войну его c собою никуда не имал”³⁹⁶. Сомко цілком справедливо обурювався й на те, що Брюховецький почав називати себе гетьманом: “...A у них де в Запорогах от веку гетмана не бывало, а бывали в Запорогах атаманы... а толко де в Запорогах станет писатца гетманом, и нам де уж нелзя будет писатца и Войском Запорожским, что в Запорогах пишетца свой гетман”³⁹⁷.

Сомко також висунув низку пропозицій, як слід перебудувати Гетьманщину, щоб стабілізувати ситуацію. Так, він повернувся до старої проблеми, яка виникла ще при Богдані Хмельницькому, — до покозачення. Як відомо, звільнені внаслідок повстання селяни масово покозачува- лися, претендуючи на привілеї і платню козаків. їхнє число в декілька разів перевищувало встановлені межі реєстру. Саме незадоволені з покозачених, що залишилися “не при ділі”, складали разом із запорожцями кістяк тієї опозиції, яку використовували в боротьбі проти гетьманської влади спершу Пушкар із Барабашем, потім Безпалий і, нарешті, Брюховецький³⁹⁸. Спроби скласти реєстри робили і Б. Хмельницький, і I. Виговський. Тепер за це був Сомко, сподіваючись таким шляхом зміцнити свою майбутню булаву. Він просив царя наказати після ради, щоб “казаки порознь по своим леистрам переписаны, а мужики себе переписаны будут: леистравые казаки станут государю служить, а с мужиков станут обирать государеву казну и хлебные запасы; а нынеча де в той розни у великого государя все пропадает: называютца все казаками, на службу не йдут. A государевы казны не платят же; а как де неприятели наступят, и казаки старые леис- тровые многие не хотят государю служить, и мещаня не хотят податей давать, в те поры бегают в Запороги, да толко на себя рыбу ловят, а сказывают, бутто против неприятелей ходили. A толко б де по-прежнему одного гетмана слушали и из Запорог в неприятелской поход приходили к гетману на помочь, не токмо что от службы и от податей в Запороги бегать. A ныне де у них всякой себе началствует, да в том у них все пропадает”³⁹⁹.

Лодиженський запевнив Сомка, що цар хоче мати тільки одного гетьмана і готовий підтвердити колишні пункти. Ha це наказний гетьман сказав, що Переяславські пункти Юрія Хмельницького в усьому добрі, “а толко де в Юрасовых пунктах худого что написано — гетману не волно за вины карать горлом’*⁰⁰. I тут знову Сомко припускається тактичної помилки у стосунках з росіянами — він клопочеться за опальних старшин. Так, про Г. Гуляницького він говорить: “...своровал де то старшей его, Выговской, а Грицко исполнял повеление старшего своего”⁴⁰¹. Потім Сомко став розпитувати про долю

I. Нечая — чи живий той, де перебуває, і запропонував, щоб цар “всех тех, которые задержаны в Москве, прислал в Переяславль, и к ним де ко всем жены приедут в тот час, и они б де по себе поруки собирали, да и я де по них стану ручатца; и такую де перемногую милость государеву видя, они бы ему, великому государю, заслужили; да и многие б, на то глядя, к государю обратились”⁴⁰². У Сомкових словах було багато правди, але JIo- диженський лише сухо відповів, що в нього немає наказу про це говорити і щоб гетьман сам писав про це в Москву⁴⁰³.

Гостра суперечка з росіянином виникла в Сомка і з іншого приводу: він запевняв, що викупив у Потоцького з полону князя Щербатова, і просив віддати за це гроші, а Лодиженський повторював, що Щербатова обміняли на Гонсевського без ніяких грошей⁴⁰⁴.

Переконавшись, що росіяни не збираються затверджувати його гетьманом, Сомко почав поводитися зовсім зухвало. Так, Лодиженський довідався, що до того приїхали козаки з Канева з різними листами. “И Федор посылал к наказному гетману, к Екиму Самку, чтоб c ним ви- детца, и Еким Самко приказал: топеря де ему видетца недосуг, приехал к нему гость, Лубенского монастыря игумен Виктор Запорожской, и почали подпивать”⁴⁰⁵. Ha вимогу Лодиженського віддати йому листи Сомко заявив: “...Я де теперя запил по волности своей... а что де у меня есть каких листов, и те де все ЛИСТЫ Я ПОШЛЮ K Москве... челобитчику Ивану Аврамову”⁴⁰⁶. Ha пропозицію спробувати переманити на бік царя Павла Тетерю Сомко відреагував украй скептично: “А к Павлу де Тетере и писать не мошно, что его под государеву руку не перезвать, потому что он у короля пожалован великою честию’⁴*⁰⁷. I саме в цей період з’являються чутки про те, що цар, можливо, поступиться українськими землями за угодою Москви з Польщею (повне повторення ситуації навколо Віленської угоди, яка змусила Богдана Хмельницького до союзу зі Швецією)⁴⁰⁸. Ми докладніше зупинимося на російсько-польських переговорах далі, а тут тільки наведемо Сомків вислів: “...Будет де царское ве- личество королю уступит городов, и мы де себе добудем место”⁴⁰⁹.

Але ще дужче шкодила Сомкові, окрім усіх його власних помилок, тривала ворожнеча між старшиною. Незважаючи на зовнішнє примирення його з В. Золотаренком, ця згода виявилася нетривкою. 14 лютого, колИ Лоди- женський прибув до Ніжина, Золотаренко заявив, що на раді Сомка обрали гетьманом тільки до загальної ради, яку вони просили царя призначити на весну. Лодиженсь- кий дуже здивувався, посилаючись на лист із ради, закріплений підписами й печатями, в якому йшлося, що Сомка вибрали “в совершенные гетманы” і єдине прохання на весну було дать “пункты и привилья”⁴¹⁰. Проте Золотаренко наполягав, що “в совершенные де гетманы Екима Самка не обирывали, то он затеял”⁴¹¹.

Ha зустрічі в Чернігові 18 лютого ті ж слова повторив і місцевий полковник О. Силич⁴¹². Але Золотаренко звинувачував усіх, у тому числі й Сомка та Силича. 20 лютого, на новій зустрічі з Лодиженським, він сказав: “...Съезжались де они в Нежине на раду для того, чтобы у них розни не было промеж себя и зимою б де татаровя и изменники черкасы над ними в той розни какого дурна не учинили; а его де, Василья, в той розни и портить присылали, и нынеча он от того болен, что отравлен... A Еким де Самко безпрестанно ссылался с Юраском Хмелницким и нынеча ссылаетца с Павлом Тетерею, и верить де ему нелзе. A нынеча де он, Еким, безпрестанно пишет к нему, Василью, да и к черниговскому полковнику к Аникею Силину, велит ехать к себе, и Аникей де Екиму Самку конешной друг и зовет его, Василья, к Екиму беспрестанно, и он, Василей, ехать не смеет, учи- нитца над ним какое дурно или за Днепр отпишет про него, и его де в тот час на дороге переймут”⁴¹³.

Що все-таки було в листі з Ніжинської ради, на який посилаються i Золотаренко, i Сомко? При цьому перший запевняв, що в цьому листі рада тільки просила військової допомоги і призначення загальної ради на весну, а Сомко переконував, що рада в листі повідомляла цареві про його обрання. Лодиженський навіть попросив Золо- таренка дати йому список цього листа — чи тотожний він листу, присланому до Москви⁴¹⁴. Лист ми наводимо саме за Золотаренковим списком.

Справді, він написаний дуже розпливчасто. Власне, про рішення ради не повідомлялося: старшина просила військової допомоги, але при цьому Сомка називали “гетманом нашим Иокимом Семеновичем Самком”⁴¹⁵. У листі Сомка протиставляли Брюховецькому, “который есть и нраву не нашего, полоньник”⁴¹⁶, i просили, щоб “он самовластия собе, яко теперь, не почитал, уневерсалов своих неслушных в городы засылать поперестал, рад не яких на згубу людскую не сбирал, полковников украен- ных, яко миргородцкого, зинковского и других, не при- неволял”⁴¹⁷. Щодо можливого скликання загальної ради (але у формулюванні — для покори, а не для нового обрання гетьмана) у листі було сказано: “Кгдыж яко нам всім мешканцом Малое Росии болше потребное рада, и яко перед тым кошевие атаманы гетманови повиновали- ся, так мы в оную, за поводом вашего царского пресвет- лого величества верного слуги, гетмана нашего менова- ного Якима Самка, по уступленю неприятелей з Украйны, кгды будет безпечно, собиратися, и указ вашего царского пресветлого величества и наше дело войсковое по Переясловским, от вашего царского величества ненару- шеным, статьям, спротив которых и он, кошевой, переть и совершити, за помощию Божиею, а за щастьем вашего царского пресветлого величества, не ложно попечемся’*¹®.

Автор не береться однозначно трактувати цю фразу. Можна лише припустити, що, з огляду на неграмотність Золотаренка, писарі так виклали текст послання цареві, що врешті-решт кожен залишився при своїй думці. Однозначно, що про тимчасове обрання Сомка гетьманом чи про можливе нове обрання гетьмана на весняній раді мова в листі не йде. I ще: продовжуючи свою амбіційну боротьбу за владу тоді, коли об’єдналися Брюховецький та Мефодій, лівобережні полковники підписували собі смертний вирок.

Поки претенденти в гетьмани на Лівобережжі билися за булаву, Тетеря був зайнятий утвердженням свого становища в ролі правобережного гетьмана. I, хоч як це дивно, незважаючи на високих заступників і його щиру про- польську спрямованість, це не було так просто.

26 лютого Тетеря відряджає до короля свого нового посланця (після Гуляницького і Сельницького) — цього разу ним став придворний (покойовий) Яна Казимира православний шляхтич I. Мазепа. Наскільки відомо автору, це перша документальна згадка про цього політичного діяча. I його перший виступ на політичній арені не можна назвати вдалим. Основним дорученням Мазепи було повідомити королю про розбійництво татар, передати “плач і стогін мешканців України”⁴¹⁹.

2 березня, майже через півтора місяця, коронна канцелярія нарешті підготувала офіційну відповідь Тетері. Корона запевняла нового гетьмана, що права і вольності Війська Запорозького “будут предметом должного и особенного внимания e. к. м...”⁴²⁰ і що “е. к. м. желает, чтобы Войско Запорожское наслаждалось всеми правами свободы’⁴²¹. Далі цих туманних слів справа, однак, не йшла, так само як і в питанні про повернення церков, що, на думку канцелярії, не було вирішене винятково “по причине домашних раздоров’⁴²². Зате обіцяли допомогти в клопотанні перед Москвою про звільнення затриманих там “людей запорозьких”. Це було можливо під час нових мирних російсько-польських переговорів.

Очевидно, в цей же час повернувся і Гуляницький⁴²³.

Тим часом пройшов ще один місяць, а ніяких змін у діях поляків не відбулося. 27 березня, уже вкрай занепокоєний, Тетеря знову пише королю. Він нагадує: Юрій Хмельницький пішов у монастир через те, що йому не була надана військова допомога. “И я также, хотя еще недавно принял на себя это бремя, принужден был несколько раз уже со стыдом докучливо обременять освященный слух в. к. м.” проханнями про допомогу⁴²⁴. Він попереджав, що ворог “стоит B готовности и... ищет TO- лько благоприятного случая вторгнуться на эту сторону Днепра... A на Войско Запорожское надежда слаба, потому что в нем... больше таких, которые желают... без- престанных смятений”. До того ж, бачачи, що король не відповідає на звертання, багато хто вирішив, що поляки “зовсім уже покинули Україну”⁴²⁵. Тетеря писав і про те, що в Кременчуці залишалося тільки 2 тисячі чоловік, і якщо вони розбіжаться, то орда не витримає “и облегчит для неприятеля переправу на эту сторону Днепра”⁴²⁶.

Тому, з огляду на вкрай тривожне становище, “вся старшина войска в. к. м. Запорожского, в присутствии его милости пана Карчевского... и пана резидента союзных войск, во всеуслышание объявила, что она готова жертвовать всем своим имуществом, чтобы уплатить орде (за которою я немедленно посылаю) и умереть за достоинство в. к. м. ...и за целость Республики”⁴²⁷.

31 березня з коронної канцелярії відряджають Мазепу, якому дають велику інструкцію. Взагалі не дуже зрозуміло, чому у Варшаві вирішили послати з такою відповідальною місією посланця Тетері, а не власного представника. 3 Мазепою новому гетьману були надіслані привілей, булава, корогва, литаври і печатка. Йому доручалося працювати у війську в тісному контакті з холмським ловчим, “резидентом при пані гетьмані і Війську Запорозькому від й. к. м.”⁴²⁸.

Перший пункт інструкції передбачав приведення до присяги Тетері: “...Щоб він зробив цей акт у церкві, під час служби Божої, яку б проводив митрополит”⁴²⁹. Відразу після присяги і вручення знаків влади новому гетьману Мазепа мав передати, щоб той “якомога швидше прислав... частину Війська Запорозького, аби не пізніше початку травня були ті війська під Тернополем”⁴³⁰. Це слід було зробити для того, щоб Польща і вороги короля пересвідчилися, що “мають такого гетьмана і таких вірних підданих козаків, які щогодини готові скласти свої голови за й. к. м.”⁴³¹.

Конфедерація, чи, точніше, те відчайдушне становище, у якому через неї опинився король, посідає найпомітніше місце в інструкції. Весь другий пункт докладно розповідає про зусилля, які докладав король останні два роки, щоб угамувати заколот⁴³². Мазепа мав пояснити старшині, що саме “через цих злих людей у й. к. м. були зв’язані руки для надання допомоги Україні”⁴³³. Король звинувачував і російського царя, що той використовував конфедерацію для розхитування Польської держави і навіть дав конфедератам сто тисяч злотих⁴³⁴.

Допомога в придушенні конфедерації висувалася як головна умова належної допомоги Україні в майбутньому, тому підкреслювалося, що й у гетьмана, i y Війська Запорозького є конкретний стимул допомогти королю, а тоді вже “й. к. м. спрямує всі сили в Україну і, можливо, й сам відвідає ті краї, явивши себе своїм підданим як ласкавий пан і батько, пошле всі війська за Дніпро, там знайшовши поле бою...”⁴³⁵. Цікаво, що в інструкції висловлювалося побажання, щоб на чолі козацького війська, посланого проти конфедератів, був Г. Гуляниць- кий — “з причин, які усно пояснено п. Мазепі”⁴³⁶.

Щодо ворожого Лівобережжя, Тетері наказувалося виступити до Києва і тримати облогу доти, доки до гетьмана зможе приєднатися король⁴³⁷. Крім того, гетьман мав усіляко намагатися зробити своїм союзником Сомка, і, якщо буде потрібно, у лівобережні міста має поїхати з листами I. Мазепа⁴³⁸.

Інструкція також попереджала Тетерю про турецьку загрозу, “яка ще невідомо куди буде спрямована’*³⁹. Укладені мирні угоди Туреччини з Венецією і царем розв’язували туркам руки, і, на думку коронної канцелярії, гетьману належало всіляко відвертати народ від прагнення “до бусурманської протекції”⁴⁴⁰.

Поява в Україні Мазепи з гетьманськими реґаліями викликала вкрай негативну реакцію. 2 травня Тетеря написав сердиті листи королю і Пражмовському. Він нагадував, що раніше булаву новим гетьманам завжди вручали люди значні: наприклад, Богданові Хмельницькому — Кисіль, Юрієві — чернігівський воєвода. Тому “войско вашей королевской милости Запорожское никак не дозволило принимать их (регалії. — T. Я.) из рук его (Мазепи. — T. Я), как лица вовсе незначительного, своего брата — козака, не известного ни там, ни здесь никакою заслугою: он де не дорос еще до такой чести, и крепко журило его за то, что он, не давши себе отчета в том, кто он такой и какое его звание, отважился возложить на себя ту обязанность”⁴⁴¹. Тетеря звертав королівську увагу на те, що коли реґалії “нам будет вручать... пан Мазепа, персона столь маловажная, то не только заднеп- ровцы не склонятся к вашей королевской милости, но тем самым еще сильнее раздражатся, считая... что Войско Запорожское у вашей королевской милости ни во что не ставится”⁴⁴². Гетьман просив послати замість Мазепи саноцького підчашія Карчевського⁴⁴³.

Тетерине роздратування легко зрозуміти, знаючи, яким хистким було його власне становище. Конфедерація, як і раніше, не давала Короні змоги допомогти гетьманові військами. I тут почалося те, чого так боявся гетьман, — бунти. Особливе значення мало так зване повстання Поповича, паволоцького полковника.

Ці події відбувалися напровесні. Принаймні вже 6 квітня C. Чарнецький писав Б. Радзивілу, що Тетеря наказав розстріляти полковників — Поповича й Вертелецько- го⁴⁴⁴. A сам Тетеря повідомляв M. Пражмовському 2 травня: “Дейнеки жорстоко придушені — уже втретє; козаки й татари ходили разом’*⁴⁵.

Досить докладний опис подій залишив Єрлич. “...Один зрадник, попович Ходоровський, якого Тетеря, запорозький гетьман, хотів за свавілля стратити, бо він, бувши паволоцьким полковником, мав зв’язки з київським царським воєводою, — цей зрадник полковник шляхту ображав і бив, за що його хотіли стратити. Щоб уникнути смерті, молодий негідник просив різних людей — полковників, і сотників, і навіть митрополита й ченця Хмельницького, — щоб йому дарували житгя, обіцяючи прийняти священицький сан, а коли його помилували, він прийняв сан. He пройшло й півроку, митрополит умер, а він знову зайшов у змову з київським воєводою, обіцяючи повернути Україну під царську руку, вмовивши козаків. Одержавши грамоту чи царський привілей від воєводи, він розпочав бунт. Прийшовши до Паволочі, шляхту, що було повернулася у свої оселі, серед інших — старосту Лисаковського, я. п. воєводу сандомирського, в Паволочі убив та інших, чимало євреїв, багатих міщан. До нього відусюди стікалося гультяйство, потім по містечках вони грабували й убивали купців. Довідавшись про це, старшина — полковники і сотники, що присягали й. м. королю і Речі Посполитій, — об’єднавшись, оточили його в Паволочі, де в нього було вже понад тисячу розбійників, а... паволоцькі городяни домовилися видати цього зрадника, полковника-попа, та ще п’ятнадцять іншиХ. Ti просили пощади, і в них відібрали зброю та коней, пограбували, побили киями та обухами, але пустили живих, дарувавши їм життя’*·⁴⁶.

Згідно з Самовидцем, події ці відбувалися влітку 1663 p. — у час Чорної ради: “...У Паволочи перше бил полковником Іван Попович, а напотом стал священником. A же оному чинили укоризну жиди и инніе, знову хотячи ся привернути до Кіева, узялся за полковництво и жидов казал усіх вибити. Толко ж оному не дано помочи c Кіева и Сомка узято, на которого міл надію. И так прийшло войско от Тетери гетмана, и оній, не хотячи міста згубити, здался, которого страчено, бо тіе посла- нци от того паволоцкого попа до Бруховецкого удалися о помоч, але оній ничого не дал помочи Паволочи’^⁷. Отже, існував дуже небезпечний для поляків зв’язок Поповича з Лівобережжям, але через трагічні події Ніжинської ради повстання було приречене на невдачу.

Брюховецький 18 червня писав цареві, що “...полковник паволоцкий ныне внове, что ни есть в его полку ляхов было, и старост, и жидов — всех до єдиного побил’*·⁴⁸.

Поповича було взято в полон і страчено⁴⁴⁹. Тетеря писав королю, що його захопив Дорошенко⁴⁵⁰. Епілог цих подій детально викладає той же Єрлич, відносячи їх до липня 1663 p. “...Зрадника того, попа-бунтівника (Ходор- ковського), засудили на таку смерть: спершу вдягли розжарену корону, чи вінець, а потім віддали його катові, і під час тортур гетьман Тетеря, не допускаючи нікого до цього зрадника, наказав катові прикласти йому до бока розпечений прут і відійти: сам гетьман, узявши папір і чорнильницю, допитував зрадника, хто його на це підбив, чи він сам на це зважився, і кого з полковників або сотників кликав із собою... Потім було наказано відтяти йому руки й ноги, і цей труп лежав на площі кілька годин, а потім його спалили”⁴⁵¹.

Сам Тетеря так описував це повстання: “Тут же неожиданно застигло меня превращение домашних овец в хищных волков, подавшее повод бешеному изменнику попу поднять знамя бунта и погубить так много душ человеческих”⁴⁵². Отож, зізнався Тетеря, він тепер не довіряв “навіть найвірнішим і найближчим людям”⁴⁵³. Цьому не слід дивуватися — адже, підтверджуючи слова Єрли- ча, C. Венславський, резидент короля у Війську Запорозькому, писав, що гетьман “бачить тепер, яка небезпека йому загрожувала, коли схоплений у Паволочі піп зізнався під час тортур, що в змові проти нього бере участь багато старшин”⁴⁵⁴. A наприкінці липня і сам Тетеря досить відверто висловлювався з цього приводу в листі до короля: “Жахливий бунт, розпочатий покійним паволо- цьким розстригою, до якого зусібіч стікалися всі, від природи схильні до зла; на моє переконання, це надзвичайно важливо, адже тут був не сторонній, а домашній ворог, набагато страшніший. A доброзичливців, поза сумнівами, було небагато, як зізнався небіжчик розстрига, — ці зізнання надіслані його милості коронному канцлеру. Це цілковита правда, отож я помилився саме в тих, на кого мав найбільшу надію, вважаючи їх не схильними до порушення суспільного спокою”⁴⁵⁵. Здається, що саме в цих словах про зрадництво найвірніших і найближчих треба шукати корені тієї змови, яка охопила всю Україну вже в другій половині 1663 p. і про яку йтиметься в наступному розділі.

Взагалі постать Поповича — одна з найзагадковіших в історії Гетьманщини. Нікому з істориків так і не вдалося встановити хоч якісь факти з його біографії. Тим часом на посаду полковника (очевидно, наказного) він нізвідки “стрибнути” не міг. I. Новицький намагався довести, що мова йде про колишнього чернігівського полковника Івана Поповича Абрамова, Золотаренкового соратника, і таким чином простежував зв’язок повстання з лівобережною старшиною⁴⁵⁶. Однак цю теорію дуже переконливо спростував M. Петровський, довівши, що колишній чернігівський полковник був серед старшини, яка потрапила в полон на Чорній раді разом із В. Золотаренком та Я. Сомком, і доля його губиться в Москві — тобто ватажком повстання в Паволочі він аж ніяк не міг бути⁴⁵⁷. Ha жаль, ніяких біографічних подробиць стосовно Поповича Петровському теж не вдалося знайти. Однак Ґ. Ґа- єцький у своїй ґрунтовній монографії про козацьку адміністрацію слідом за Максимовичем вважав Поповича наказним паволоцьким полковником. Він неспростовно довів, що, починаючи з 1658 p., посаду цю займав Іван Бо- гун, а в 1663 p. (на час повстання Поповича) Богун став наказним гетьманом, і його заступником, наказним полковником, очевидно, був призначений Попович⁴⁵⁸. Якщо це так, то логічно припустити зв’язок Попович — Богун — Сомко. I тоді виходить, що повстання Поповича — перша невдала спроба єдиної змови частини української старшини обох берегів.

Повстання проти поляків, які поверталися у свої маєтки на Правобережжі, відбувалися і при Юрії Хмельницькому. У цьому випадку повстання Поповича тільки підкреслювало хиткість влади Тетері. Він сам визнавав у своїх настановах Яцьківському, послові у Крим: “...У нас поміж своїми більше зрадників, аніж доброзичливців... про найменше вони сповіщають ворога і без мого відома ідуть на Запорожжя”⁴⁵⁹. I ще одна промовиста подробиця, яка характеризує панівні настрої на Правобережжі. Польський резидент Карчевський писав із Чигирина, що заклик короля допомогти в боротьбі з конфедератами викликав у козаків величезний підйом. “Люди тут охочіше озброюються проти Польщі, ніж проти Москви, тому що проти Москви їх і з дому не виженеш, а проти Польщі всі рвуться”⁴⁶⁰.

У час домашніх заворушень і конфедерації в Польщі, що не давали полякам змоги допомогти Тетері військом, вирішальною для гетьмана стає підтримка татар. 4 квітня коронний канцлер M. Пражмовський звертався до мурзи

Кутлу-Гірея з проханням, щоб той “...в той же стране украинной с войском, которое имееш под властию своєю, доселе пребывал, покамест войско e. к. м. придет и совокупит свои силы с вами против общего неприятеля”⁴⁶¹. 28 квітня сам Тетеря відіслав три листи наближеним хана, прохаючи умовити його надати військову допомогу⁴⁶², а наприкінці травня Тетеря надсилає посольство до Криму. У своїх настановах послові гетьман нагадував ханові про калмицьку загрозу і про те, що, посилившись, Запорожжя шкодитиме Криму більше, ніж колись⁴⁶³. Він просив, щоб хан “поспішив до нас особисто”⁴⁶⁴. Гетьман ішов і на явну неправду, яка суперечила всім його листам у Польщу, стверджуючи, що “...Сомко и другие склоняются на нашу сторону и ожидают только прибытия вашей ханской милости... Так постараемся вместе в это же лето усмирить Заднепровье так, чтобы впредь уже не беспокоить вашей ханской милости”⁴⁶⁵. При цьому Тетеря визнавав, що “с этой стороны Днепра между нашим войском почти столько же дейнеков, сколько и по ту сторону Днеп- ра”⁴⁶⁶.

Тим часом на Лівобережжі у чеканні ради росіяни все-таки умовили запорожців розпочати спільний похід на Крим. 19 квітня цар наказав Г. Косагову взяти з Біл- города солдатів і донських козаків і йти з ними в Запорожжя⁴⁶⁷. Косагову наказувалося писати Брюховецькому, що він “послан c его, великого государя, с ратными лю- дми в Запороги, а велено ему над крымскими и над но- гайскими улусы промышлять собча с Войском Запорожским, и он бы, гетман (все-таки називають його саме гетьманом! — T. Я.), о том в Войско Запорожское от себя отписал. A как он, Григорей, в Запороги с государевыми ратными людми придет, и ему... промысл чинить сопча с Войском Запорожским... и с Войском Запорожским бьггь в совете и в соединении заодно...’*⁶⁸.

Ці події стали неприємною несподіванкою і для Тетері, і для королівського двору. Особливо їх вразила поява калмиків, які стали сильною альтернативою татарам. 22 травня Тетеря писав королю, що в Україні з’явився ворог “...никогда не виданный и не слыханный — калмыцкий татарин... Перетянувши на свою сторону часть своевольных казаков, со значительными силами он сделал нападение под Чигириным и разбил некоторую часть орды, отдаленной от лагеря... я почти целую неделю гнал этих нежданных гостей...”⁴⁶⁹. Тетеря бідкався, що тягар гетьманства незабаром зведе його в могилу⁴⁷⁰. Король наказував йому якомога швидше послати полки проти конфедератів, але тепер гетьман вважав це неможливим, “пока мы не очистим здесь своих порогов и не узнаєм, откуда и из какой фабрики явился столь неожиданный неприятель”⁴⁷¹. Тетеря запитував: “...На кого оставить Украйну, совершенно ободранную? ...и москаль собирает свои силы, и заднепровцы не хотят одуматься...”⁴⁷²

До листа Terepi було додано дві записки. У першій він писав: “...Я имею верное известие, что неприятель стоит в готовности, желая исторгнуть Кременчуг у наших гарнизонов и оставить в нем свой’⁴⁷³. Тому тепер він уже не тільки відмовлявся дати військо королю, а навпаки, благав у нього негайно надіслати підмогу, “чтобы Украйна не пришла на край гибели”⁴⁷⁴. B другій записці Тетеря повідомляв, що, довідавшись про наступ на Кременчук, орда переправилася на цей бік Дніпра, і коли б “неприятель, взявши верх над нашим превосходством сил, овладел укреплениями, то, наверное, и татары, получивши уже свою плату, оставят нас и уйдут в Крым”⁴⁷⁵.

S червня Брюховецький повідомляв цареві з Ромена, що разом із калмиками Ходили под Чигирин, и под Крыловым кош татарской взяли, за которыми изменники ходили вслед, хотя помститися за разорения...”, i там “...запорожцы с калмыками... вдруг скочив, ударили и мало не всех снесли, едва которой где могл утечь”⁴⁷⁶. Брюховецький підкреслював, що він особисто писав на Запорожжя, щоб “во всяком свете” козаки були з Koca- говим “и всякой поиск над крымцами чинити’*⁷⁷.

Цей звіт “запорозький гетьман” надіслав у Москву з I. Гладким, просячи нагороду доблесним запорожцям: “...денежного жалованья, сукон, пушек, зелья, свинцу, запасов”⁴⁷⁸.

Воєнні дії проти татар порушили всі плани Тетері. Однак вони мали трагічні наслідки і для Лівобережжя. Напередодні загальновійськової ради цей похід об’єктивно посилив становище запорожців узагалі і їхнього лідера Брюховецького зокрема.

Тим часом Брюховецький продовжував свою політику доносів. 21 квітня він писав Ромодановському: “...нарочно сговорясь, Сомко c Тетерею тайно войну чинить против великого государя... тем обычаем: Тетеря татар призывает, а Сомко государевых бедных людей грабит и платеж вымышляет. И ныне его ж дело, сказывают, с три тысячи человек татар пошли к Путивлю против государевых ратных людей, чтобы не допустить раде быть и для того, чтоб от царского величества отложитца и самовластье себе иметь”⁴⁷⁹.

Взагалі події розвивалися вкрай несприятливо для Сомка. Його обрання гетьманом на Ніжинській раді не було затверджене царем, а Золотаренко зайняв дуже невигідну для нього позицію. Тепер, коли Брюховецький брав активну моральну участь у спільних з росіянами походах проти татар (йому навіть була послана царська похвальна грамота за перемогу над татарами)⁴⁸⁰, Сомко змушений був розбиратися з тими скаргами, що він подав на російських воєвод ще в січні. Тоді він писав, що “ратные люди, которые ныне в Переясловле, чинят воровство болшое, переяславских жителей, всяких чинов людей, бьют и грабят, и в домех их и в лавках крадут безпрестанно”⁴⁸¹. 2 квітня до Сомка була надіслана царська грамота, у якій “указали... сыскивать всякими сыски накрепко и по сыску... указ чинить”⁴⁸². У той же день стольнику П. Бунакову наказано їхати в Переяслав і розбиратися зі скаргами Сомка⁴⁸³. Бунаков повинен був одержати список потерпілих і звеліти їм подати чолобитні, за якими — проводити розшук, очні ставки і навіть катувати, “...будет которые люди в воровстве объявятца, а розыскать про них опричь пытки нечем”⁴⁸⁴.

Цілком можна допустити, що в Москві щиро хотіли розібратися зі скаргами і запобігти можливим непорозумінням у відносинах із населенням Лівобережжя. Але місцевим воєводам такий розгляд був дуже небажаний, адже, якби скарги виявилися справедливими, вони самі б понесли покарання.

8 червня П. Бунаков прибуває у Переяслав. Він повідомив Сомка, що приїхав розбиратися зі скаргами. Але Сомкова відповідь була несподівана: “А что де в Пере- ясловле... жителем от ратных людей какие наперед сего чинились налоги и обиды, и того де им ныне сыскать, потому что во многое время великого государя ратные люди и переясловлские жители, до приезду его, Петрова, в Переясловль, многие побиты на боех, а иные в полон пойманы, и кому де было переясловлским жителем на ратных людей... ино де челобитчик есть, а ответчика нет, а будет ответчик есть, ино челобитчика нет; и потому де ныне... челобитья не чаять; и чтоб де великий государь пожаловал своим, великого государя, ратным лю- дем переясловлских жителей впредь обидеть не велел”⁴*⁵. Що це було? Передчуття своєї приреченості і зневіра B позитивному наслідку будь-якого розгляду? Чи навпаки — сліпа віра у власну силу? У будь-якому разі, як пише Бунаков, “...после того вскоре наказный гетман Яким Сомко с войском своим поехал на раду в Нежин’⁴*⁶.

Ми підходимо до останніх сторінок цього розділу і, мабуть, найтрагічнішої та найпохмурішої в історії Гетьманщини Ніжинської ради 1663 p., що одержала назву “Чорної”.

3 червня окольничий Д. Великий-Гагін прибуває в Ніжин і пише “...к Мефодию єпископу и к гетманом, к наказному Якиму Самку и к кошевому Ивану Брюховецкому, и к полковником, и к сотником, и к отаманом, и к есаулом, и ко всей черни, и к мещаном... чтоб они exa- ли в Нежин для обраня совершенного гетмана”⁴⁸⁷. Окольничий доповідав у Москву про настрої козаків напередодні ради. Зокрема він писав: “...которые де... городы близко к Переяславлю и к Нежину, и тех городов полковники, и сотники, и отаманы, и есаулы, и чернь, и меща- не хотят в гетманы обрать Якима Самка. A которые... городы близко Полтавы и Гадича, — и тех городов... хотят в гетманы выбрать Ивана Брюховецкого. И гетман де Яким Самко и Иван Брюховецкой с обе стороны зби- рают войска и хотят в Нежин для обранья совершенного гетмана на раду прийти з болшим собраньем”⁴⁸⁸. У Ніжині навіть говорили про можливе обрання гетьманом “...Полтавского полку казака Костянтина Суличича или нежинского казака Григорея Кобылецкого”⁴⁸⁹.

Ця реляція Д. Великого-Гагіна доводить, що I. Брюхо- вецький зовсім не мав загальної підтримки на Лівобережжі навіть серед рядових козаків. Цей факт надзвичайно важливий для розуміння подальших подій гетьманства Брюховецького. I свою булаву він одержав, лише спираючись на грубу, нахабну силу, граючи на найниціших почуттях покозачених і користуючись потуранням російських воєвод.

Заяви Брюховецького перед радою були дуже напористі. Так, 18 червня він писав цареві: “...Пришел я с войском на раду под Нежин и стою на новых Млынах, потому что полковники и чернь просят, чтоб я сжидался c ними. A Васюта Золотаренко...” просив окольничого, “...чтоб ему позволить c ними дратца, понеже не любит правды, что ему чернь хотят в очи говорить и объявлять его измену, что он с Самком единомышленно усоветова- ли было отложитися от вашего царского пресветлого ве- личества, для чего и городы везде покрепили, и колокола из пушек перелили... и естли бы не те смутители, зде по сей стране Днепра чернь обманывали, и та сторана Днепра давно бы уже под высокую руку вашего царского пресветлого величества привратилась”⁴⁹⁰.

Є низка описів ради. Найдетальніший залишив Гор- дон. Крім того, раду описують літописи Самовидця, Be- личка. Дворецьких, Лизогуба і “Краткое описание Малороссии”. Є також дуже стислий офіційний російський звіт.

Щодо останнього, 27 червня присланий з Москви Д. Великий-Гагін “с товарищи учинили черневую енераль- ную раду у Нежина под городом; а на раде были Мефо- дий, епископ мстиславский и оршанский и блюститель митрополии Киевской, и наказной и кошевой гетманы Яким Самко, Иван Брюховецкий, и полковники, и сотни- ки, вся старшина, и все Войско Запорожское, и мещане. И на той раде великого государя... верюющая грамота им чтена”⁴⁹¹. Відповідно до цього звіту, 28 червня козаки “...обрали в совершенные гетманы всем Войском Запорожским, как старшина и чернь, всеми волными гла- сы, кошевого гетмана Ивана Брюховецкого. И новооб- ранный гетман Иван Брюховецкой в Нежине в соборной апостолской церкве... пред святым евангелием веру учинил при епископе Мефодии”⁴⁹².

Ця констатація факту обрання, звісно, оминає увагою всі криваві подробиці ради. Цікаво, що не збереглося ні наказу Д. Великому-Гагіну, ні статейного списку. Тільки цей вихолощений і фальсифікований “офіційний звіт” і запис у “Дворцовых разрядах”. Менше відома реляція Д. Великого-Гагіна, що її опублікував Л. Окиншевич, але до наукового обігу вона практично не потрапила. He знали її і дореволюційні російські історики — Востоков, Карпов і Бйнгорн, на чиї праці спирається у своїй останній монографії В. Горобець. Ця реляція дуже своєрідно трактує раду, про що мова йтиме далі.

He менш цікаво, що з усіх українських літописів тільки літопис Дворецьких виправдовує Брюховецького, запевняючи, що Сомко “самовластию гетманом учинився”⁴⁹³ і що в нього “лист королевский... ему на обличение отшука- ли”⁴⁹⁴. Це легко пояснити, оскільки В. Дворецький був активним прихильником Брюховецького й учасником розправи над Сомком. Bci інші хроніки не скупляться на викривальні свідчення проти Брюховецького і запорожців. Так, літопис Лизогуба пише, що присланий з Москви на раду окольничий “дарами от Бруховецкого наполнен, Бруховецкого руку держал” і домігся указу на страту Сомка й Золотаренка⁴⁹⁵. “...И тогда запорожци великую беду людям чинили и грабительство за поблажкою Бруховецкого. Обезчестило себе людославне Низовее войско Запорожское, христианское, не менш татар зну- щаяся всячески, глумили честь девичую и жоночую, и бедние мужи и отци не смели перечити их безчинству басурментскому; а когда которие хотя ласково упрошали о пощаде жен или детей, то таким доставалось, як от не- навистных ляхов к православию; но запорожци — своя ридная кровь малороссийска, одной веры православной благочестивой! A сколько забили оны людей, застаючих честь семейную, страшно и вспомянуть’⁴⁹⁶. Самовидець також писав, що наслідок Ніжинської ради був заздалегідь визначений, “...поневаж юже Бруховецкій стараніем епископа Мефтодия, которого Бруховецкій запобігл подарунками и обетницами розними...”⁴⁹⁷. Відповідно до його опису, після арешту Сомка та його прихильників Ніжинський полк був розділений на три, і під час призначення цих нових полковників “...много козаков значних чернь позабивала, которое забойство три дни тривало”⁴⁹⁸.

Величко, описуючи, як на раді Сомко, Золотаренко, Силич та інші старшини були “зрадливе похватано и в замок Нежинскій до вязеня отведено”, коментує це так: “...Яко подлуг присловя Лядского, два коты в едином мешку не могут з собою житы, так и Бруховецкій недугом злоби и гнева обузданній будучи, а Сомка себе ровного ненавидячи, винайшол... неякіись причини, для которых болше в живых быти ему Сомку не позволену”⁴⁹⁹. Величко закінчує свій опис Ніжинської рада звертанням до нащадків: “Тут зріте сины Малоросійскіе нещастье матки вашей и крайную погибель отчизни вашея: єгда бо горделивіи и високодумніи тогдашніи козацкіи влас- толюбци и междоусобніи ратники, а отчизни вашея разорители и вас самих нещадній губители, Виговскій и Пушкар Полтавскій изчезнуша, по них зась Хмелниченко и Сомко прейдоша; тогда третій тим подобниі Гетмани и губытели ваши, Тетера и Бруховецкій, народишася”⁵⁰⁰.

Ми відновимо хід подій самої ради, спираючись на два найдетальніші описи — Гордона і “Краткого описания Малороссии”.

Останнє джерело вказує на дві основні передумови наслідків ради. Перша — те, що “...Васюта, зело желая гетманства, отступив от Сомка и оклеветал его в Москву, зачим оба в подозрении стали”⁵⁰¹. Друге — те, що Брюховецький ще до приїзду Великого-Гагіна і Хлопова, “...поспешив наперед до них и доброхотних себе зделав,

еще чрез запорожцов своих не толко козаков, но и мужиков з городов туда собрав, будто на разграбление Нежина”⁵⁰².

Гордон пише: “Окольничий князь Даниил Степанович Великий-Гагин и полковники Инглис, Штрасбург, Воронин, Полянский, Шепелев и Скрябин были отряжены с их полками для охранения места избрания, назначенного в Нежине (хотя Брюховецкий со своей партией и настаивал, чтобы местом избрания был назначен Гадяч или другой город в той же местности). Приехав в Нежин, они стали ожидать прибытия козаков, собравшихся к назначенному сроку. Переяславльский полковник Самко прибыл с большим отлично экипированным казацким полком, бывшим самым важным на левом берегу Днепра. Когда Самко расположился перед Киевскими воротами, то нежинский полковник Васюта Золотаренко, выйдя со своим полком из города, присоединился к нему. Несмотря на запрещение окольничого, он захватил с собой и пушки. Узнав об этом, окольничий, вопреки своему приказанию, послал к воротам приказ пропустить их, боясь в противном случае подать повод к неприятностям или возбудить подозрение в пристрастии. Брюховецкий, всех превосходивший ловкостью, был особенно рекомендован окольничему и получил из Москвы несколько обнадеживаний. Он расположился по другую сторону города. Каждый из обоих гетманов (так называли они себя сами, так называли их и их приверженцы) желал, чтобы рада, т. e. совещание, происходила на той стороне города, где он остановился. Самко угрожал даже вернуться в Переяславль, если совещание не будет на киевской стороне; но окольничий, более сочувствовавший Брюховецкому, не исполнил его желания и велел поставить царскую палатку на противоположной стороне.

16-го июня утром Самко и Золотаренко получили приказ явиться к царской палатке, что они и исполнили, став по правую сторону Брюховецкого, хотя им и было приказано занять место влево от Московской дороги. Солдаты были поставлены по правую, а стрельцы по левую сторону царской палатки, остальные же вокруг нее.

После полудня в палатку прибыл окольничий, а вскоре за ним и Брюховецкий; здесь они имели тайное совещание, но в этот день избрание не состоялось; причиною этого, как полагали, было желание дать Брюховецкому время привлечь на свою сторону приверженцев Самка.

По возвращении окольничего в город Брюховецкий послал к нему сотника с жалобой на то, что Самко захватил нескольких казаков и отнял у них лошадей, а также послал 300 рейтар, чтобы захватить Гвинтовку, что заставило его отправить полковника Нуной для защиты Гвинтовки. Окольничий послал к Самку майора с напоминанием, что между ними не должно теперь быть никаких споров или несогласий. Самко отвечал, что ему известно только то, что было выслано всего несколько рейтар; Васюта же, напротив, сказал, что его брат взял под стражу Гвинтовку, вследствии чего он и послал своих людей освободить его.

17-го часов в 10 утра окольничий явился с войском к царской палатке. После того, как была расставлена стража, Самко с оружием и развевающимися знаменами выступил из своего лагеря; то же сделал и Брюховецкий. B это время несколько рядовых казаков перешло от Самка к Брюховецкому. Хотя окольничий и велел сказать им, что они должны были явиться без оружия, HO они не обратили на это внимания. После прибытия епископа окольничий, захватив с собой царскую грамоту и выйдя из палатки, послал Самко и Брюховецкому приказ подойти без оружия со всеми офицерами и лучшими казаками к палатке. Bce исполнили этот приказ, кроме Самка, оставившего при себе саблю и сайдак.

Когда пехота построилась с обеих сторон, а окольничий, епископ, стольники и дьяки встали на скамьи, была прочитана царская грамота, в которой казакам повелева- лось выбрать себе гетмана и указывалось, как следовало поступать при избрании. Грамота не была еще дочитана и до половины, как между казаками поднялся сильный шум: одни кричали — Самко! другие — Брюховецкий! Когда эти крики были повторены при снятии шапок, то пехота Самка, проникнув c его бунчуком и знаменами вперед, покрыла его знаменами, посадила на скамью и провозгласила гетманом. Bo время этого смятения окольничий и остальные были принуждены сойти со скамьи и были очень рады, достигнув палатки. Между тем казаки, составлявшие партию Брюховецкого, принесли его бунчук и знамя на то место, где находился Самко с своим бунчуком, и, оттеснив его с приверженцами от этого места, сломали древко бунчука и убили державшего его. Волнение было так велико, что, если бы по приказанию полковника Штрасбурга не было брошено несколько ручных гранат, то казаки наверно сломали бы палатку; гранаты же очистили место перед палаткой, на котором остались тольки убитые и раненые. Самко вскочил на лошадь и вернулся со своим расстроенным отрядом назад, к лагерю. Его предводительский жезл и литавры были захвачены отрядом Брюховецкого.

Брюховецкий прибыл затем с епископом и окольничим в палатку для обсуждения положения вещей. Самко же прислал к окольничему требование выдать труп бун- чужника и раненых, на что и был тотчас же отдан приказ. Самко требовал также суда над лицами, убившими и ранившими некоторых из его казаков. Ho окольничий велел отвечать на это, что казаки Самка сами подали повод к этому столкновению, явившись вооруженными для проведения его в гетманы.

Окольничий послал к Самко и його полковников некоего Василия Неншина, требуя, чтобы они мирным образом явились к палатке, но они отказались исполнить это из опасения быть убитыми подобно зятю Самка, бун- чужнику; кроме того, они сказали, что гетман уже избран ими. Тогда отряд рейтар проводил Брюховецкого до его лагеря”.

Цікаво, що Д. Великий-Гагін у своїй реляції описував події зовсім по-іншому. Він замовчував епізод з бунчужним і у всьому звинувачував прихильників Сомка. Так, він писав: “...Полку Якима ж Самка конные люди c ево, Якимовым, бунчуком и с литавры и со многими знаме- ны в пешие люди в раду скочили, а пехота ево ж. Сам- кова, с ружьем прибежала. И в раде люди замешались. A нас, холопей твоих, с места збили. И с обе стороны меж себя бой учинили; и раду разорвали и разошлись в свои обозы”⁵⁰³.

Продовжимо Гордонів опис.

“18-го июня окольничий с епископом и полками пришел к палатке. K Самко и Брюховецкому было послано два офицера с приказанием им явиться со своими офицерами к палатке, а остальным казакам собраться невооруженными на поле. Они обещали исполнить это. B это время большая часть людей Самка перешла на сторону Брюховецкого. Увидев это, Самко пытался бежать с немногими казаками, но, подвергнувшись преследованию со стороны своих же людей, спасся в русский лагерь, куда и был впущен вместе со своими полковниками. Незадолго до того Васюта, получив позволение, отправился в город, где и передал жену и детей в замок под охрану Михаила Михаиловича Дмитриева.

Видя, что Самко имел при себе только немногих людей, и боясь, чтоб казаки, собравшись все вместе, не потребовали выдачи его вместе с его сторонниками и не убили бы его, окольничий по их же требованию отправил их в количестве 150 человек, частью господ, частью слуг, в замок под прикрытием кавалерии и пехоты”⁵⁰⁴.

“Краткое описание Малороссии” дещо стисліше повторює аж до цього місця розповідь Гордона. Але літописець пише, що, коли Сомко пригрозив написати про таке насильство самому цареві, “...тогда князь, оскорби- вшися... приказал и Сомку с Васютою и с товарищи их явитись, который, как скоро пришли, тот час коне и оружье и одежду от оних поотбирано, а самих c людми их за караул взято”⁵⁰⁵.

Далі Гордон пише: “Брюховецкий довольно долго был занят распределением перешедших к нему казаков. Получив приказ явиться со своими казаками в палатку, он велел спросить: идти ли ему с оружием или без него, — на что ему был дан ответ, что и он сам, и его казаки должны явиться без оружия. Сначала прибыла его кавалерия с офицерами верхом и со знаменами, но без оружия, и построилась в форме полумесяца, концы которого примыкали к палатке; затем прибыла чернь пешком и без оружия и была расставлена между кавалерией. Когда все было приведено в порядок, Брюховецкий известил об этом окольничего, который направился с епископом и товарищами пешком под прикрьпъем алебардщиков к центру казацкого войска; к нему навстречу пошел Брюховецкий, его сопровождали все полковники, сотники, атаманы, есаулы и др., объявившие, что избрали своим гетманом Брюховецкого. Тогда окольничий приказал последнему пройти с своим бунчуком перед казаками, которые склоняли знамена к его бунчуку и снимали шапки, признавая его таким образом гетманом. После этого окольничий и епископ вернулись в палатку. Когда туда пришел и Брюховецкий, окольничий велел ему отправиться с полковниками, сотниками и остальными в собор для принесения присяги и принятия царского жалования. Брюховецкий отвечал, что исполнит это, как только успокоит своих казаков, требовавших выдачи Самка и Золотаренка с их приверженцами. Вскоре они все отправились в город, и гетман принес в соборе присягу в верности и поцеловал Евангелие. B этот день и в следующие дни принесли также присягу полковники и другие офицеры. После этого гетман получил от окольничего царскую грамоту, написанную на пергаменте золотыми буквами, при этом стреляли из всех пушек, бывших в замке и в городе.

Чтобы показать свою верность и добрыя намерения по отношению к царю, гетман предложил употреблять на содержание царских гарнизонов в Украйне посошныя деньги, выплачиваемыя до сих пор польскому королю, и зерновой хлеб, присвоенный себе полковниками. Кроме того, воеводе и офицерам должно быть предоставлено пространство на 15 верст вокруг каждого гарнизона для выгона скота и сенокосов. Наконец, мельницы должны платить известный налог и т. д. Bce это было благосклонно принято при царском дворе. После этого Брюховецкий выступил со своими казаками из Кропивна, а русские полки отправились с окольничим из Нежина в Путивль”⁵⁰⁶.

Це було прямим і природним продовженням лицемірної “проросійської” політики Брюховецького, який заради власної вигоди був готовий на будь-яких умовах ділитися владою з воєводами.

B реляції Д. Великого-Гагіна події мають такий вигляд: 18 червня (ст.ст.) до нього в табір примчали наказний гетьман Я. Сомко і полковники: ніжинський В. Зо- лотаренко, чернігівський О. Силич, переяславський О. Щу- ровський, прилуцький Д. Чернявський, київський C. Третяк — і просили оборонити їх — “черни убигь не дать”⁵⁰⁷. Окольничий сховав їх у таборі, після чого прийшло сорок тисяч козаків з I. Брюховецьким і відбулася рада, на якій “обрали тихо и безмятежно всеми волными гласы в совершенные гетманы Ивана Брюховецкого”⁵⁰⁸. Приголомшлива фальсифікація справжніх обставин ради. Але водночас із цього зрозуміло, що практично ніхто зі старшини у виборах I. Брюховецького участі не брав і, звичайно ж. Ніжинська рада 1663 p. була набагато менш представницькою та легітимною, ніж попередні, не визнані Москвою, на яких було обрано Я. Сомка.

Великий-Гагін, так само як і Гордон, оминає ще одну похмуру сторінку Ніжинської ради — свавілля запорожців у місті, опис яких ми наводили за Лизогубом. “Краткое описание Малороссии” засвідчує: “...Сомков обоз запорожская голота с подобними им расхитили и по городах несказанное грабителство и беду, з наущения Брухо- вецкого, чинили обивателям; чего ради многие знатные люди, оставя доми со всеми пожитками в росхищение им и в рубища одягшись, страха ради смерти, где кто могл укривалися”⁵⁰⁹. За словами цього ж літописця, стративши старшину, Брюховецький наказав “прочим знатним козакам... чтоб шубы и жупаны пехоте запорожской давалы, и к новопоставленным от себе полковникам по сотне за- порожников придав, велел их всех изобилно кормить и одевать, которые, расположившись по Украине, неисчет- ные беды и озлобления людям бедным делали”⁵¹⁰.

Як ми вже зауважували, криваві подробиці ради відсутні в офіційних російських документах. 8 липня у “Дворцовых разрядах” був зроблений запис про прибуття гінця від Д. Великого-Гагіна. Окольничий доповідав, що “по его, великого государя, указу, посыланы они были в Войско Запорожское для гетманского обиранья и для иных его государских дел, и они, будучи в Войске Запорожском, его государевы дела в совершение привели по его, Великого Государя, указу и выбрали гетмана Ивана Брюховецкого”⁵¹¹. Ha це цар указав Великому-Гагіну “быть в Севску полковым воєводою, а товарищу его, столнику Кирилу Хлопову... бьггь с ратными людми в черкаских городех с гетманом с Иваном Брюховецким”⁵¹². Офіційною доповіддю Москва була задоволена. До Великого-Гагіна, до Мефодія та Брюховецького “и ко всему Войску Запорожскому” були відряджені гінці з “государевым жалованьем, с милостливым словом”⁵¹³. Мефо- дію було послано 2 сороки соболів, а Брюховецькому — “за его верную службу и раденье: знамя, да булаву, да 2 сорока соболей”⁵¹⁴.

В. Ейнгорн писав, що Брюховецького зробили гетьманом запорожці і духівництво⁵¹⁵. Нам це трактування здається хибним, воно не відображає суті процесів, які відбувалися на Лівобережжі. Протистояння між Брюховець- ким та Сомком і Золотаренком повністю повторювало конфлікт між Виговським і Барабашем. I Виговський, і Сомко з Золотаренком, хоч і різною мірою, все-таки були представниками ідеї Гетьманщини із сильною гетьманською та старшинською владою. Брюховецький та Барабаш були політичними авантюристами, які спиралися у своїх домаганнях влади на незаможні козацькі та запорозькі верстви, на покозачених. Там охоче сприймалася ідея боротьби з “багатою городовою старшиною”, що збирала податки “для себе”, замість того щоб ділитися з простими козаками і царем. Саме гасла урізати владу старшини й залучити до управління російських воєвод — це ті ідеї, завдяки яким, усупереч “класовій логіці”, царський уряд підтримував спершу Пушкаря й Барабаша, а потім — Брюховецького. Пушкар, Іскра і Мефодій лише прилучилися, всі вони, об’єднуючись із далекими їм силами, теж рвалися до влади. Отож не можна плутати поняття “запорожці” й “покозачені”, а єпископа мстислав- ського ототожнювати з українським духівництвом. От тільки в Москві не враховували, що, одержавши жадану булаву, їхні фаворити покажуть своє справжнє обличчя.

Яка була подальша доля заарештованої старшини? Царський указ від 16 липня велів ніжинському воєводі “...Якима Самко и начальных людей, которые у тебя в городе, держать за крепким караулом c великим береже- ньем и крепостию до нашего, великого государя, указу. Никуда пускать вольно их не велеть, чтобы отнюдь никто из них ни которыми мерами не ушел, и припускать к ним тайно говорить никому не велеть”⁵¹⁶. Величко пише, що в Сомка знайшли копію Гадяцьких статей і оголосили, що нібито “...естли бы поставлен был Сомко Гетманом, то міл о тое будто стояти, абы, подлуг тых пактов Гадяцких, Малая Росія под державою Великого Государя Московского была захована”⁵¹⁷.

Наскільки вигадане було звинувачення Сомка в намірі перейти на королівський бік, засвідчує лист Тетері від 6 липня королю. Правобережний гетьман писав про події Ніжинської ради так: “...Мне не жаль и Самченко, потому что он имел довольно времени, чтобы одуматься, при постоянных с моей стороны предостережениях, да притом и в. к. м. было объявлено ему всепрощение за его преступление. A так как он пренебрег всем этим, то сам себе повредил еще больше”⁵¹⁸. 27 липня Тетеря писав королю: “Притворная и хитрая готовность Самченко к обращению... к в. к. м. он писал одно, а здесь скрытыми партиями затевал совершенно иное, раздувая пожар между полками, стоящими под моим начальством”⁵¹⁹.

Але в Москві, схоже, нікого не цікавила справедливість обвинувачень. Доля затриманих під вартою явно була визначена ще до початку ради. Принаймні у своїй реляції Д. Великий-Гагін писав: “А Яким Самко и полковники: черниговской Аникей Силин, переяславской Афонасей Шуровской, по многим причинам тебе, великому государю, неверны”⁵²⁰. У липні Сомко і його прихильники, як і раніше, перебували у в’язниці Ніжинського замку⁵²¹. A вже 26 липня царський указ ніжинському воєводі K. Хлопову означав, по суті, смертний вирок старшині: “...По челобитью гетмана Ивана Брюховецкого и всего Войска Запорожского, Якима Самко с товарищи из Нежина взять и отдать гетману и всему Войску Запорожскому на их войсковой суд. A судить их указали мы, великий государь, Якима Самко с товарищи в их винах, по их войсковым правам; а вины их гетману и всему Войску Запорожскому ведомы”⁵²².

За розрядними книгами, Сомка було страчено 28 вересня. Як писав Гордон, “Самко, Золотаренко и др. содержались до сих пор по требованию Брюховецкого под стражей в Нежине; теперь же благодаря письму, написанному им в Москву, было приказано выдать их ему. Брюховецкий велел отвести их в Борзну и после короткого судебного процесса отрубить им головы, к сильному неудовольствию знатнейших казаков, видевших в них большия заслуги, так как они были хорошими воинами; вина же их заключалась только в том, что в последние три года они для защиты царских интересов против всех насилий и хитростей принимали слишком суровыя меры”⁵²³.

Про те, що шляхом обмов Брюховецький та Мефодій одержали від царя дозвіл стратити заарештованих старшин, пише і Самовидець⁵²⁴. Величко викладає події детальніше: “...Подлуг желанія Бруховецкого... Сомко, з Ba- сютою Нежинским и Оникіем Черниговским полковниками, в городі полку Нежинского Борзні, мечем зостали посред ринку... докончены, а инніе меншій товарищи и други их в ссилку в Москву одослани”⁵²⁵. За Величком, цей епілог трагедії відбувся у вересні 1663 p.

Ha початку жовтня 1663 p. послані на Лівобережжя російські посли зустрілися з обозним I. Цісарським і полковником В. Дворецьким, які везли з собою “колод- ников... началных людей Якима Самка с товарыщи советников десять человек, да Лубенского Мгарского монастыря игумена Виктора”, наміряючись віддати їх у Москві⁵²⁶. Вони повідомили, що, за царським указом, Сомко, Золотаренко і їхні радники були віддані “на их войсковой суд по стародавнему войсковому праву” і після суду страчені в Борзні⁵²⁷. Страчені були: Яким Сомко, Василь Золотаренко, Опанас Щуровський, Оникій Силич, Степан Шамрицький, Павло Киндей, Ананій Семенів і Кирило Ширяй. У Москву були відправлені Семен Третяк, Матіяш Панкіїв, Дмитро Чернявський, Самійло Савиць- кий, Михайло Вуяхеїв, Хома Тризнич, Іван Горобець, Семен і Прохор Кулженські, Левко Бут⁵²*. Таким чином, були страчені всі три полковники — Сомко, Золотаренко і Силич, що залишилися вірними цареві після Чудновсь- кої угоди Юрія Хмельницького з Польщею й таким чином зберегли Лівобережжя за Москвою.

У ці дні, як ми побачимо далі, вже був у розпалі спільний похід польських, литовських, татарських військ разом із правобережними козаками проти Лівобережжя і росіян. Одним махом, розчищаючи місце для своєї гетьманської влади, Брюховецький розправився з усіма досвідченими полковниками, оголивши тим самим Лівобережжя в час найбільшої військової небезпеки. Тільки авантюрист, цілком байдужий до долі батьківщини, міг зважитися на таке. Втім, він і сам врешті-решт поплатився за цей необачний крок.

Москву ж явно влаштовував такий хід подій. Нарешті гетьманом став той, хто цінував царські подачки більше від гетьманської влади, хто догоджав воєводам, а не прагнув установити власні порядки на підвладній йому території. Страшна сила анархо-запорозького крила, породженого Хмельниччиною, нарешті перемогла, нав’язавши Україні свого лідера та безжалісно розправившись з інакодумцями.

Обрання Брюховецького лівобережним гетьманом ознаменувало де-юре розподіл України. Уперше два береги одержали легітимних, затверджених королівською і царською владою гетьманів. Трагедію збільшувало те, що обоє вони були корисливими, безпринципними авантюристами, які прагнули тільки особистої вигоди та збагачення. їхні пропозиції про зведення ідеї Гетьманщини до вузької автономії на диво схожі. Як сказав про них В’я- чеслав Липинський, — два двійники. Тільки один писався “підніжком королівським”, другий — “холопом царським”⁵²⁹.

ПРИМІТКИ

¹ Акты ЮЗР. — T. VII. — № 108. — C. 322.

² Там само. — T. V. — № 28. — C. 50.

³ Там само. — C. 48.

⁴ Там само. — C. 53. Інформація Я. Сомка посланцям у Москву.

⁵ Там само. — C. 52—53.

⁶ Там само. — C. 52.

⁷ Там само. — C. 49.

⁸ Там само.

⁹ Там само.

¹⁰ Там само. — C. 48^19.

¹¹ Там само. — № 31. — C. 55. Реляція путивльських воєвод, 12 травня 1661 p.

¹² Дополнения к “Дворцовым разрядам”. — T. III. — С. 263.

¹³ Там само.

¹⁴ Акты ЮЗР. — T. V. — № 28. — С. 53—54.

¹⁵ Там само. — С. 54.

¹⁶ Там само. — С. 53.

¹⁷ Там само. — № 38. — С. 72.

¹⁸ Там само. — № 37. — С. 71. Лист Я. Сомка до С. Змієва, 18 червня 1661 p.

¹⁹ Там само.

²⁰ Там само.

²¹ Там само.

²² Там само. — № 39. — С. 75.

²³ Там само.

²⁴ Там само.

²⁵ Там само. — С. 73—74.

²⁶ Там само. — № 40. — С. 75—76.

²⁷ Там само. — № 38. — С. 73.

²⁸ Там само. — № 40. — С. 79. Наказ Ф. Протасову, 8 липня

1661 p.

²⁹ Там само.

³⁰ Там само. — № 39. — С. 75—76. Звіт стряпчого В. Строева.

³¹ Там само. — № 40. — С. 76—77. Царська грамота Я. Сом- кові, 6 липня 1661 p.

³² Там само. — С. 85. Статейний список Ф. Протасова.

³³ Там само. — С. 80. Наказ Ф. Протасову.

³⁴ Там само. — С. 81.

³⁵ Там само.

³⁶ Там само.

³⁷ Там само. — С. 81—82.

³⁸ Там само. — С. 82.

³⁹ Там само. — С. 79—80. Наказ Ф. Протасову.

⁴⁰ Там само. — T. VII. — № 114. — С. 334. Донесення I. Пєскова, жовтень—листопад 1661 p.

⁴¹ Там само. — T. V. — № 40. — С. 89. Наказ Ф. Протасову.

⁴² Там само. — № 39. — С. 73—74.

⁴³ Там само. — № 38. — С. 73. Донесення стряпчого В. Строева, 5 липня 1661 p.

⁴⁴ Там само.

⁴⁵ Там само. — № 40. — С. 82. Статейний список Ф. Протасова.

⁴⁶ Там само. — С. 84.

⁴⁷ Там само. — № 39. — С. 74. Лист Я. Сомка до царя, 7 липня 1661 p.

⁴⁸ Дела Тайного приказа. — T. I. — Ст. 999.

⁴⁹ Акты ЮЗР. — T. VII. — № 113. _ С. 331.

⁵⁰ Там само.

⁵¹ Там само.

⁵² Там само.

⁵³ Там само.

⁵⁴ Там само. — T. VII. — № 111. — С. 324. Скарга I. Чаадаева на Ю. Борятинського, 14 липня 1661 p.

⁵⁵ Там само. — С. 325.

⁵⁶ Там само.

⁵⁷ Там само. — T. V. — № 36. — С. 69. Скарга архімандрита Інокентія Гізеля, 26 червня 1661 p.

⁵⁸ Там само. — № 40. — С. 89. Статейний список Ф. Протасова.

⁵⁹ Там само.

⁶⁰ Там само.

⁶¹ Там само. — № 43. — С. 96. Лист I. Брюховецького до Г. Косагова, 24 вересня 1661 p.

⁶² Там само. — С. 97.

⁶³ Там само. — № 41. — С. 92.

⁶⁴ Там само. — С. 94.

⁶⁵ Там само. — № 40. — С. 92. Лист В. Золотаренка до царя, 20 серпня 1661 p.; Там само. — С. 91. Лист Я. Сомка до царя, 18 серпня 1661 p.

⁶⁶ Там само. — T. VII. — № 114. — С. 334. Донесения I. Пєскова, жовтень—листопад 1661 p.

⁶⁷ Там само. ■— С. 332.

⁶⁸ Там само. — С. 334.

⁶⁹ Там само.

⁷⁰ Там само. — T. V. — № 46. — С. 100. Лист I. Брю- ховецького до Мефодія, 16 квітня 1662 p.

⁷¹ Там само. Лист кошовий до міської черні, квітень 1662 p.

⁷² Там само.

⁷³ Там само.

⁷⁴ Там само. — T. VII. — № 68. — С. 188. Переговори з запорозькими посланцями в Москві, листопад 1657 p.

⁷⁵ Там само. — № 70. — С. 193. Статті, подані запорожцями, листопад 1657 p.

⁷⁶ Дела Тайного приказа. — T. I. — Ст. 1007.

⁷⁷ РГАДА. — Белгород, столбцы. — № 468. — Арк. 387, 411—417.

⁷⁸ РГАДА. — Москов. столбцы. — № 332. — Арк. 62—63. Реляція П. Долгорукова, 5 грудня 1661 p.

⁷⁹ Доп. к “Дворцовым разрядам”. — T. III. — С. 307.

⁸⁰ ЧОИДР. — 1892. — К. 3. — Ч. II. — С. 19. Щоденник Гордона.

⁸¹ Акты ЮЗР. — T. VII. — № 115. — С. 336. Лист I. Брюхо- вецького до Г. Косагова, 30 березня 1662 p.

⁸² Там само.

⁸³ Дела Тайного приказа. — T. I. — Ст. 1007.

⁸⁴ РГАДА. — Белгород, ст. — № 475. — Арк. 216. Реляція Г. Ромодановського, 14 березня 1662 p.

⁸⁵ Там само. — Арк. 16—18; Доп. к актам исгорич. — T. К. — № 30. — С. 86.

⁸⁶ Litterae nuntiomm. — T. X. — № 5063. — С. 238. Авіза з Венеції, 27 травня 1662 p.

⁸⁷ Там само. — С. 337. Лист I. Брюховецького до Г. Kocaro- ва, 6 квітня 1662 p.

⁸⁸ Там само. — С. 338.

⁸⁹ Там само.

⁹⁰ Летопись Величко. — T. II. — С. 22—23; Летопись Самовидца. — С. 84.

⁹¹ Летопись Величко. — T. II. — С. 22—23.

⁹² Там само. — С. 23.

⁹³ Акты ЮЗР. — T. V. — № 48. — С. 103—104.

⁹⁴ Летопись Самовидца. — С. 84.

⁹⁵ Там само. — С. 84—85.

⁹⁶ Краткое описание Малороссии. — С. 258.

⁹⁷ Летописи и хроники. — С. 230.

⁹⁸ Акты исторические. — T. IV. — № 167. — С. 323. Царська грамота Стародубському полку, 19 червня 1662 p.

⁹⁹ Там само.

¹⁰⁰ Там само. — С. 322. Царська грамота Стародубському полку і старшині, 5 травня 1662 p.

¹⁰¹ Там само.

¹⁰² Акты ЮЗР. — T. V. — № 56. — С. 115. Лист Я. Сомка до царя, 22 червня 1662 p.

¹⁰³ Колекція грамот університету св. Володимира. — Арк. 789. “Інформація” від Я. Сомка і полковників, без дати.

¹⁰⁴ Там само.

¹⁰⁵ Там само. — Арк. 788.

¹⁰⁶ Там само. — Арк. 789.

¹⁰⁷ Там само. — Арк. 790.

¹⁰⁸ Опубліковано у вид.: Карпов Г. Мефодий, епископ мсти- славский, 1875, февраль. — С. 215—218. Донос Мефодія, 2 травня 1662 p.

¹⁰⁹ Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства... — С. 181—182.

¹¹⁰ Акты ЮЗР. — T. V. — № 51. — С. 106. Указ царя Г. Ромодановському, 23 травня 1662 p.

^1.1 Там само. — T. IV. — № 115. — С. 262. Статейний список російських воєвод.

^1.2 Колекція грамот університету св. Володимира. — Арк. 790— 791. “Інформація” від Я. Сомка і полковників, без дати.

¹³ Там само. — Арк. 791.

¹⁴ Акты ЮЗР. — T. VII. — № 115. — C. 335. Лист Я. Сомка до Г. Ромодановського, 23 квітня 1662 p.

¹⁵ Там само.

¹⁶ РГАДА. — Столбцы Сибирского приказа. — № 6657.

¹⁷ Акты ЮЗР. — T. VIL — № 115. — С. 337; Листи I. Сірка. — № 1. — С. 11—12. Лист I. Сірка до Я. Сомка, без дати.

¹* Там само.

¹⁹ Там само.

²⁰ Акты ЮЗР. — T. V. — № 46. — С. 101. Лист I. Брюхо- вецького до Мефодія, 16 квітня 1662 p.

²¹ Там само.

²² Там само.

²³ Там само. — С. 100. Лист I. Брюховецького до Мефодія, 18 квітня 1662 p.

²⁴ Там само. Лист I. Брюховецького до В. Золотаренка, 18 квітня 1662 p.

²⁵ Там само. — № 55. — С. 113.

²⁶ Там само.

²⁷ Там само. — T. VII. — № 118. — С. 340.

²⁸ Там само.

²⁹ Там само. — № 116. — С. 338. Реляція В. Волконського, 10 червня 1662 p. (ст. ст.).

³⁰ Там само. — № 118. — С. 340. Реляція київського воєводи I. Чаадаева, прибл. 25 травня 1662 p.

³¹ Там само. — № 116. — С. 338. Реляція В. Волконського, 10 червня 1662 p. (ст. ст.).

³² Там само. — T. V. — № 55. — С. 111. Лист Я. Сомка до царя, 9 червня 1662 p.

³³ Летопись Величко. — T. II. — С. 27.

³⁴ Акты ЮЗР. — T. V. — № 55. — С. 111. Лист Я. Сомка до царя, 9 червня 1662 p.

³⁵ Там само.

³⁶ Там само. — С. 112.

³⁷ Там само. — С. 111.

³⁸ Там само. — С. 112.

³⁹ Там само. — С. 113—114. Інструкція Я. Сомка посланцям у Москву, без дати.

⁴⁰ Там само. — С. 112. Лист Я. Сомка до царя, 9 червня 1662 p.

⁴¹ Там само.

⁴² Там само. — № 56. — С. 117. Лист Я. Сомка до царя, 22 червня 1662 p.

⁴³ Там само. — С. 116; про те ж: інструкція Сомка посланцям, 25 червня 1662 p.: там само. — С. 118—119.

⁴⁴ Там само.

⁴⁵ Там само. — С. 118.

⁴⁶ Там само.

⁴⁷ Там само.

⁴⁸ Там само. — № 58. — С. 123. Реляція стольника О. Ko- ковинського, 3 липня 1662 p.

⁴⁹ Там само.

⁵⁰ Там само. — С. 122.

⁵¹ Там само. — С. 121, 123.

⁵² Там само. — С. 121—122.

⁵³ Там само. — С. 120.

⁵⁴ Окштевич Л. Генеральна рада. — Дод. № 2. — С. 412—413. Лист В. Дворецького до I. Чаадаева, 23 червня 1662 p.

⁵⁵ Там само. — Пр. № 1. — С. 412. Універсал В. Дворецького, 23 червня 1662 p.

⁵⁶ Акты ЮЗР. — T. V. — № 58. — С. 121.

⁵⁷ Там само.

⁵⁸ Там само. — С. 124.

⁵⁹ Там само. — С. 123.

⁶⁰ Там само.

⁶¹ Там само. — С. 125.

⁶² Там само. — № 56. — С. 119.

⁶³ Там само. — № 55. — С. 114—115.

⁶⁴ Там само. — С. 115.

⁶⁵ Там само. — № 58. — С. 125.

⁶⁶ Jerlicz J. — II. — S. 66. Про цю битву: Jerlicz J. II. — S. 65—66; ЧОИДР. — 1892Б. — К. 3. — T. III. — С. 35— 36. Щоденник Гордона; Акты ЮЗР. — T. V. — № 58. — С. 125—126; Летопись Величко. — II. — С. 27—28; Летопись Я. Лизогуба. — С. 21; Краткое описание Малороссии. — С. 258—259.

¹⁶⁷ Петровський M. Нариси історії України. — Дод. № 4. — C. 391.

¹⁶⁸ Там само.

¹⁶⁹ Акты ЮЗР. — T. V. — № 58. — C. 125.

¹⁷⁰ Там само.

¹⁷¹ Летопись Самовидца. — C. 85—86.

¹⁷² Петровський M. Нариси історії України. — Дод. № 5. — C. 392—393.

¹⁷³ Акты ЮЗР. — T. V. — № 58. — C. 125.

¹⁷⁴ Петровський M. Нариси історії України. — Дод. № 5. — C. 392—393.

¹⁷⁵ Акты ЮЗР. — T. V. — № 58. — C. 126.

¹⁷⁶ Там само.

¹⁷⁷ Летопись Самовидца. — C. 86.

¹⁷⁸ Петровський M. Нариси історії України. — Дод. № 5. — C.393.

¹⁷⁹ Летопись Величко. — Кн. II. — C. 30.

¹⁸⁰ Петровський M. Нариси історії України. — Дод. № 6. — C. 396.

¹⁸¹ Там само. — C. 394.

¹⁸² Там само. — C. 395.

¹⁸³ Там само.

¹⁸⁴ Там само. — C. 396.

¹⁸⁵ Там само. — Дод. № 7. — C. 397.

¹⁸⁶ ПКК. — T. IV. — Ч. III. — № XLII. — C. 191. Лист Ю. Хмельницького до короля, 21 серпня 1662 p.

¹⁸⁷ Петровський M. Нариси історії України. — Дод. № 7. — C. 397—398.

¹⁸⁸ Там само. — C. 398.

¹⁸⁹ Там само.

¹⁹⁰ Окиншевт Л. Генеральна рада. — Дод. № 3. — C. 413.

¹⁹¹ Там само.

¹⁹² Там само. — C. 414.

¹⁹³ Опубліковано у: Карпов Г. Мефодий, епископ мстиславс- кий, 1875, февраль. — C. 230—231.

¹⁹⁴ Там само. — № XXXIII. — C. 145. Настанови П. Тетері, 8 лютого 1662 p.

¹⁹⁵ Детальніше про П. Terepo див.: Яковлева T Гетьманщина... — С. 119—123.

¹⁹⁶ ΠΚΚ. — T. IV. — № XXXIII. — С. 146.

¹⁹⁷ Там само. — С. 147—148.

¹⁹⁸ Там само. — С. 146.

¹⁹⁹ Там само.

²⁰⁰ Там само. — С. 149.

²⁰¹ Там само. — С. 146.

²⁰² Там само. — С. 147.

²⁰³ Там само.

²⁰⁴ Waliszewski К. Polsko-francuzkie stosunki. — S. 104.

²⁰⁵ Medeksza S. Ks. pam. — № 62. — S. 286—287.

²⁰⁶ Там само. — № 63. — С. 299.

²⁰⁷ ПКК. — T. IV. — № XXXLX. — С. 180—181. Лист Ю. Хмельницького до Є. Любомирського, березень 1662 p.

²⁰⁸ Там само. — № XXXVIII. — С. 178. Лист Ю. Хмельницького до короля, 14 березня 1662 p.

²⁰⁹ Там само. — № XXXDC — С. 181.

²¹⁰ Там само. — № XXXVIII. — С. 178.

²¹¹ Там само.

²¹² Там само.

²¹³ Реестр козацких дел // ЧОИДР. — 1861. — Кн. 4. — С. 14. Наказ Ю. Хмельницького послам до короля, 14 березня

1662 p.

²¹⁴ Там само.

²¹⁵ Там само.

²¹⁶ ПКК. — № XXXV. — С. 158. Лист Діонисія Балабана до короля, 18 березня 1662 p.

²¹⁷ Там само.

²¹⁸ Там само. — № XXXVI. — С. 162. Лист Г. Гуляницького до короля, 28 березня 1662 p.

²¹⁹ Там само. — С. 163.

²²⁰ Там само. — С. 164.

²²¹ Там само. — С. 165.

²²² Litterae nuntiorum. — T. X. — № 5175. — С. 288. Авіза зі Львова, 27 листопада 1662 p.

²²³ ПКК. — № XXXVI. — С. 169. Постанова сейму українським воєводствам, квітень 1662 p.

²²⁴ Там само. — C. 173.

²²⁵ Там само. — C. 174.

²²⁶ Volrnnine legum. — T. IV. — S. 390.

²²⁷ ПКК. — № XXXVI. — C. 169—170. Постанова сейму українським воєводствам.

²²⁸ Там само. — C. 170.

²²⁹ Там само.

²³⁰ Там само. — C. 174.

²³¹ Там само. — C. 171.

²³² Летопись Величко. — II. — C. 26.

²³³ Там само.

²³⁴ ПКК. — T. IV. — № XL. — C. 182—183. Лист Ю. Хмельницького до короля; про те ж: Лист Ю. Хмельницького до коронного канцлера M. Пражмовського, 13 серпня 1662 p.

²³⁵ Там само. — № XLIL — C. 187—188. Лист Ю. Хмельницького до короля, 15 серпня 1662 p.

²³⁶ Там само. — № XLIII. — C. 191—192. Лист Ю. Хмельницького до короля, 21 серпня 1662 p.

²³⁷ Там само. — C. 192.

²³⁸ Про це: Poczobut-Odlanicki J. Pami?tnik. — S. 62—64; Jer- Iicz J. — II. — S. 69; J6zefowicz T Kronica miasta Lw6wa. — S. 258 та ін.

²³⁹ Litterae nuntiorum. — T. X. — № 5175. — C. 288. Авіза зі Львова, 27 листопада 1662 p.

²⁴⁰ Реестр козацких дел. — ЧОИДР. — 1861. — K. HL — Отд. V. — C. 1617. Наказ Г. Гуляницькому, 27 січня 1663 p.

²⁴¹ ПКК. — T. IV. — № LIX. — C. 272.

²⁴² Там само. — № LX. — C. 280.

²⁴³ Там само. — № XLV. — C. 206. Лист Ю. Хмельницького до короля, 8 вересня 1662 p.

²⁴⁴ Там само. — C. 206—207.

²⁴⁵ Там само. — C. 206.

²⁴⁶ Там само. — № XXXIII. — C. 145—149. Настанови П. Тетері послу до гетьмана Війська Запорозького, лютий 1662 p.

²⁴⁷ Там само. — № XLVI. — C. 209. Лист П. Тетері до короля, 13 вересня 1662 p.

²⁴⁸ Там само. — № XXVII. — C. 212. Лист П. Тетері до M. Пражмовського, 13 вересня 1662 p.

²⁴⁹ Wojcik Z Traktat Andrusz. — S. 50. Лист Яна Казимира до А. Полубинського, 17 червня 1662 p.

²⁵⁰ ПКК. — T. IV. — № XXXVII. — С. 169—175. Постанова сейму; Volumine legum. — T. IV. — S. 390.

²⁵¹ ПКК. — T. IV. — № XLVI. — С. 209—210.

²⁵² Там само. — С. 210; № XLVII. — С. 213.

²⁵³ Там само. — С. 214.

²⁵⁴ Там само. — № XLVIII. — С. 215—216. Донесения Г. Лісницького, 17 жовтня 1662 p.

²⁵⁵ Там само. — С. 216—217.

²⁵⁶ Там само. — С. 217.

²⁵⁷ Wojcik Z. Traktat Andrusz. — S.79.

²⁵⁸ ПКК. — T. IV. — № XLIX. — С. 218. Лист П. Тетері до короля, 20 жовтня 1662 p.

²⁵⁹ Там само. — С. 219.

²⁶⁰ Там само. — С. 220.

²⁶¹ Мицик Ю. Джерела... — С. 77. Лист Ю. Хмельницького до Я. Свідерського, 13 грудня 1662 p.

²⁶² ПКК. — T. IV. — С. 221; про те ж: лист П. Тетері до M. Пражмовського, 20 жовтня 1662 p.: Там само. — № L. — С. 225—226.

²⁶³ Летопись Величко. — T. II. — С. 29.

²⁶⁴ ПКК. — T. IV. — № L. — С. 226.

²⁶⁵ Там само.

²⁶⁶ Там само. — С. 227.

²⁶⁷ Там само.

²⁶⁸ Там само. — № CXV. — С. 432. Лист П. Тетері до M. Пражмовського, 3 червня 1664 p.

²⁶⁹ Там само. — X· XLIX. — С. 222.

²⁷⁰ Там само. — № L. — С. 227.

²⁷¹ Medeksza S. Ks. pam. — № 67. — S. 311.

²⁷² Portofolio krolowej Maryi Ludowiki... — г. XII. — S. 314.

²⁷³ Medeksza S. Ks. pam. — Xs 81. — S. 339—340.

²⁷⁴ ПКК. — T. IV. — № LI. — С. 231. Лист П. Тетері до короля, 20 листопада 1662 p.

²⁷⁵ Там само.

²⁷⁶ Там само. — С. 232.

²⁷⁷ Там само.

²⁷⁸ Там само. — № UL — C. 235. Лист П. Тетері до короля, 10 грудня 1662 p.

²⁷⁹ Там само. — C. 236.

²⁸⁰ Там само.

²⁸¹ Там само. — C. 237.

²⁸² Там само. — C. 237—238.

²⁸³ Там само. — № LHL — C. 239.

²⁸⁴ Там само. — C. 240.

²⁸⁵ Там само. — C. 243.

²⁸⁶ Там само. — C. 244.

²⁸⁷ Акты ЮЗР. — T. VII. — № 121. — C. 376.

²⁸⁸ Там само.

²⁸⁹ Ми зустрічали згадку про весілля у лютому 1663 p. — на жаль, без посилання на джерело. Напевно, це помилкова дата.

²⁹⁰ Акты ЮЗР. — T. VII. — № 121. — C. 343. Статейний список Ф. Лодиженського, 20 січня 1663 p.

²⁹¹ Там само. — C. 344.

²⁹² Петровський M. Нариси історії України. — Дод. № 8. — C. 399.

²⁹³ Летописи и хроники. —¹C. 230.

²⁹⁴ Мицик Ю. Джерела... — C. 77. Реляція Я. Свідерського, 26 грудня 1662 p.

²⁹⁵ Там само. — C. 77—78. Реляція Я. Свідерського, 18 січня 1663 p.

²⁹⁶ Петровський M. Нариси історії України. — Дод. № 8. — C. 399. Реляція Г. Ромодановського, січень 1662 p.

²⁹⁷ Дашкевич Я. Павло Тетеря. — C. 265.

²⁹⁸ J0zefowicz T. Kronika miasta Lw6wa. — S. 260.

²⁹⁹ Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 197.

³⁰⁰ Там само.

³⁰¹ Litterae nuntiorum. — T. X. — № 5189. — C. 295—296. Авіза зі Львова, 15 січня 1663 p.

³⁰² Там само. — № 5192. — C. 298. Авіза зі Львова, 22 січня 1663 p.

³⁰³ Реестр козацких дел // ЧОИДР. — 1861. — K. 4. — C. 16. Лист Ю. Хмельницького до короля, 27 січня 1663 p.

³⁰⁴ Litterae nuntiorum. — T. X. — X® 5193. — С. 298. Авіза зі Львова, 5 лютого 1663 p.

³⁰⁵ ПКК. — T. IV. — X® LV. — C. 250—251. Лист П. Тетері до короля, 1 лютого 1663 p.

³⁰⁶ Kochawski W. Hist. Pan. J. Kaz. — T. II. — S. 199.

³⁰⁷ Там само. — X® LIX. — C. 270. Лист П. Тетері до короля, 26 лютого 1663 p.

³⁰⁸ Там само.

³⁰⁹ Там само. — X® LV. — C. 252.

^3.0 Реестр козацких дел // ЧОИДР. — 1861. — Кн. 4. — C. 16. Наказ Г. Гуляницькому, 27 січня 1663 p.

^3.1 Там само.

³¹² Там само.

^3,3 Там само. — C. 16—17.

³¹⁴ Мицик Ю. Джерела... — C. 90—91. Лист зі Львова, 18 липня 1663 p.

³¹⁵ ПКК. — T. IV. — X® XCII. — C. 416. Уривки з розмови П. Тетері з Дедеш-агою, 29 березня 1664 p.

³¹⁶ Там само. — C. 417.

³¹⁷ Там само. — X® LVII. — C. 263. Лист П. Тетері до короля, 23 лютого 1663 p.

³¹⁸ Там само. — X® CXV. — C. 433. Лист П. Тетері до M. Пражмовського, 3 червня 1664 p.

³¹⁹ Там само. — T. IV. — X® LXV. — C. 296.

³²⁰ W6jcik Z. Traktat Andrusz. — S. 82.

³²¹ ПКК. — T. IV. — X® LXIV. — C. 293. Лист П. Тетері до короля, 27 березня 1663 p.

³²² Летопись Величко. — T. II. — C. 36.

³²³ Litterae nuntiorum. — T. X. — X® 5193. — C. 298. Авіза зі Львова, 5 лютого 1663 p.

³²⁴ ПКК. — T. IV. — X® LVII. — C. 261.

³²⁵ Там само. — C. 262.

³²⁶ Там само. — X® LVI. — C. 257. Настанови П. Тетері А. Сельницькому, 23 лютого 1663 p.

³²⁷ Там само. — X® LVIII. — C. 266.

³²⁸ Там само. — X® LVI. — C. 256.

³²⁹ Там само. — C. 255.

³³⁰ Там само. — № .LVII. — C. 263; про те ж — у листі П. Тетері до M. Пражмовського від тієї ж дати: Там само. — № LVIII. — C. 267—268.

³³¹ Там само. — № LVIL — C. 259.

³³² Там само. — C. 260.

³³³ Там само.

³³⁴ Акты исторические. — T. IV. — № 167. — С. 325. Царська грамота стародубському полковнику П. Рославцю, 16 листопада 1662 p. Про те ж: Полное собрание законов Российской империи. — T. I. — С. 573. Царська грамота козацькій старшині, листопад 1662 p.

³³⁵ Там само.

³³⁶ Там само. — C. 326.

³³⁷ Там само. — C. 326—327.

³³⁸ Акты ЮЗР. — T. V. — № 61. — C. 128. Скарга Я. Сомка, 6 січня 1663 p.

³³⁹ Там само.

³⁴⁰ Там само. — T. VII. — № 121. — C. 345. Статейний список Ф. Лодиженського, 21 січня 1663 p.

³⁴¹ Там само. — C. 373—374.

³⁴² Там само.

³⁴³ Летопись Самовидца. — C. 88.

³⁴⁴ Там само.

³⁴⁵ Акты ЮЗР. — T. ѴП. — № 121. — C. 375. Лист Я. Сомка до В. Золотаренка, лютий 1663 p.

³⁴⁶ Там само.

³⁴⁷ Там само. — C. 376.

³⁴⁸ Там само. — C. 364.

³⁴⁹ Там само. — C. 365.

³⁵⁰ Там само. — C. 344. Статейний список Ф. Лодиженського.

³⁵¹ Там само.

³⁵² Там само.

³⁵³ Там само. — C. 345.

³⁵⁴ Там само. — C. 346.

³⁵⁵ Петровський M. Нарис історії України. — Дод. № 8. — C. 399.

³⁵⁶ Там само.

³⁵⁷ Акты ЮЗР. — T. VII. — № 121. — C. 346—347.

³⁵⁸ Там само. — С. 348.

³⁵⁹ Там само. — С. 349.

³⁶⁰ Там само. — С. 348.

³⁶¹ Там само.

³⁶² Там само.

³⁶³ Там само. — С. 349.

³⁶⁴ Там само.

³⁶⁵ Там само. — С. 349—350.

³⁶⁶ Там само. — С. 351.

³⁶⁷ Там само.

³⁶⁸ Там само. — С. 352.

³⁶⁹ Там само.

³⁷⁰ Там само. — С. 352—353.

³⁷¹ Там само. — С. 353.

³⁷² Там само. — С. 350.

³⁷³ Там само.

³⁷⁴ Там само.

³⁷⁵ Окиншевич Л. Генеральная рада... — Дод. № 4. — С. 414. Записка В. Дворецького в Малоросійському приказі, 13 лютого 1663 p.

³⁷⁶ Акты ЮЗР. — T. VII. — № 121. — С. 354.

³⁷⁷ Там само. — С. 355.

³⁷⁸ Там само. — С. 356.

³⁷⁹ Там само.

³⁸⁰ Там само.

³⁸¹ Там само. — С. 357.

³⁸² Там само.

³⁸³ Там само. — С. 358.

³⁸⁴ Там само.

³⁸⁵ Там само. — С. 368.

³⁸⁶ Там само.

³⁸⁷ Там само. — С. 363.

³⁸⁸ Там само.

³⁸⁹ Там само.

³⁹⁰ Там само. — С. 363—364.

³⁹¹ Там само. — С. 364.

³⁹² Там само. — С. 358—359.

³⁹³ Там само. — C. 359.

³⁹⁴ Там само.

³⁹⁵ Там само.

³⁹⁶ Там само.

³⁹⁷ Там само.

³⁹⁸ Детальніше про це див.: Яковлева T. Гетьманщина... — C. 72—98.

³⁹⁹ Акты ЮЗР. — T. VII. — № 121. — C. 359—360. Статейний список Ф. Лодиженського.

⁴⁰⁰ Там само. — C. 360.

⁴⁰¹ Там само.

⁴⁰² Там само. — C. 360—361.

⁴⁰³ Там само. — C. 361.

⁴⁰⁴ Там само. — C. 361—362.

⁴⁰⁵ Там само. — C. 365.

⁴⁰⁶ Там само. — C. 367.

⁴⁰⁷ Там само. — C. 365.

⁴⁰⁸ Докладніше про це див.: Яковлева T. Гетьманщина... — C. 183—185.

⁴⁰⁹ Акты ЮЗР. — T. VII. — № 121. — C. 365. Статейний список Ф. Лодиженського.

⁴¹⁰ Там само. — C. 370.

⁴¹¹ Там само.

⁴¹² Там само. — C. 372.

⁴¹³ Там само. — C. 372—373.

^4.4 Там само. — C. 370.

^4.5 Там само. — C. 373. Лист Ніжинської ради до царя.

⁴¹⁶ Там само. — C. 374.

⁴¹⁷ Там само.

⁴¹⁸ Там само.

⁴¹⁹ ПКК. — T. IV. — № LIX. — C. 271. Лист П. Тетері до короля, 26 лютого 1663 p.

⁴²⁰ Там само. — № LX. — C. 273. Відповідь коронної канцелярії на інструкцію П. Тетері, 2 березня 1663 p.

⁴²¹ Там само. — C. 278.

⁴²² Там само. — C. 274.

⁴²³ Там само. — № LXIV. — C. 293. Лист П. Тетері до короля, 27 березня 1663 p.

⁴²⁴ Там само. — № LXIII. — С. 287.

⁴²⁵ Там само. — С. 287—288.

⁴²⁶ Там само. — С. 288.

⁴²⁷ Там само. — № LXIV. — С. 291.

⁴²⁸ Piima do wieku J. Sobieskiego. — № 49. — S. 214. Інструкція I. Мазепі з коронної канцелярії, 31 березня 1663 p.

⁴²⁹ Там само. — C. 215.

⁴³⁰ Там само.

⁴³¹ Там само. — C. 215—216.

⁴³² Там само. — C. 216.

⁴³³ Там само. — C. 217.

⁴³⁴ Там само. — C. 217—218.

⁴³⁵ Там само. — C. 219.

⁴³⁶ Там само. — C. 220.

⁴³⁷ Там само.

⁴³⁸ Там само. — C. 221.

⁴³⁹ Там само.

⁴⁴⁰ Там само.

⁴⁴¹ ПКК. — T. IV. — № LXV. — C. 295. Лист П. Тетері до

короля, 2 травня 1663 p.; про те ж — лист П. Тетері до M. Пражмовського, 2 травня 1663 p.: Там само. —

№ LXVI. — C. 300—301.

⁴⁴² Там само. — C. 296.

⁴⁴³ Там само.

⁴⁴⁴ Listy St. Czameckiego // Przegl. hist.-wojsk. — T. X. — № 27. — S. 124.

⁴⁴⁵ ПКК. — T. IV. — № LXV. — C. 298. Лист П. Тетері до

короля, 2 травня 1663 p.; про те ж — лист П. Тетері до M. Пражмовського, 2 травня 1663 p.: Там само. —

№ LXVL — C. 303.

⁴⁴⁶ Jerlicz J. — II. — S. 74—76.

⁴⁴⁷ Летопись Самовидца. — C. 92.

⁴⁴⁸ Акты ЮЗР. — T. V. — № 67. — C. 168.

⁴⁴⁹ Jerlicz J. — II. — S. 80—81.

⁴⁵⁰ ПКК. — T. IV. — № LXXI. — C. 329. Лист П. Тетері до короля, 6 червня 1663 p.

⁴⁵¹ Jerlicz J— II. — S. 80—81.

⁴⁵² ПКК. — T. IV. — № LXXI. — C. 326.

⁴⁵³ Там само. — C. 327.

⁴⁵⁴ Там само. — № LXXII. — C. 335. Лист C. Венславського до короля, 7 липня 1663 p.

⁴⁵⁵ Там само. — № LXXIII. — C. 339—340. Лист П. Тетері до короля, 25 липня 1663 p.

⁴⁵⁶ Новицкий И. Еще об Иване Поповиче // Киевская старина. — 1889. — T. XXVII. — C. 429—439.

⁴⁵⁷ Петровськш M. Три Поповичі // Записки Ніжинського інституту народної освіти. — Кн. VII. — 1927. — C. 3—15.

⁴⁵⁸ Gajecky G. The Cossack Administration of the Hetmanate. — V. 2. — P. 621.

⁴⁵⁹ ПКК. — T. IV. — № LXX. — C. 320. Настанови П. Тетері послу Яцьківському, кінець травня 1663 p.

⁴⁶⁰ Wqjcik Z. Traktat Andrusz. — S. 120—121. Лист Карчевсь- кого до Є. Любомирського, 7 квітня 1663 p.

⁴⁶¹ Акты ЮЗР. — T. V. — № 64. — C. 166.

⁴⁶² Там само. — № 66. — C. 167—168.

⁴⁶³ ПКК. — T. IV. — № LXX. — C. 321.

⁴⁶⁴ Там само.

⁴⁶⁵ Там само. — C. 322—323.

⁴⁶⁶ Там само. — C. 324.

⁴⁸⁷ Акты ЮЗР. — T. V. — № 63. — C. 135.

⁴⁶⁸ Там само.

⁴⁶⁹ ПКК. — T. IV. — № LXVIII. — C. 308.

⁴⁷⁰ Там само. — C. 309.

⁴⁷¹ Там само. — C. 310.

⁴⁷² Там само.

⁴⁷³ Там само. — C. 313.

⁴⁷⁴ Там само.

⁴⁷⁵ Там само. — C. 314.

⁴⁷⁶ Акты ЮЗР. — T. V. — № 67. — C. 169. Лист I. Брюхо- вецького до царя, 5 червня 1663 p.

⁴⁷⁷ Там само. — C. 170.

⁴⁷⁸ Там само. — C. 169. Інформація I. Брюховецького I. Гладкому, 18 червня 1663 p.

⁴⁷⁹ Там само. — T. V. — № 62. — C. 134.

⁴⁸⁰ Там само. — № 67. — C. 170.

⁴⁸¹ Там само. — № 61. — С. 129. Царська грамота Я. Сомкові, 2 квітня 1663 p.

⁴⁸² Там само.

⁴⁸³ Там само. Наказ П. Бунакову, 2 квітня 1663 p.

⁴⁸⁴ Там само. — С. 129—130.

⁴⁸⁵ Там само. — С. 133. Статейный список П. Бунакова, 8 червня 1663 p.

⁴⁸⁶ Там само.

⁴⁸⁷ Окиншевич Л. Генеральная рада... — Дод. № 5. — С. 416.

⁴⁸⁸ Там само.

⁴⁸⁹ Там само.

⁴⁹⁰ Акты ЮЗР. — T. V. — № 67. — С. 168.

⁴⁹¹ Там само. — Xs 70. — С. 173. Обрання I. Брюховецького гетьманом, офіційний звіт.

⁴⁹² Там само. — C. 173—174.

⁴⁹³ Летописи и хроники. — C. 230.

⁴⁹⁴ Там само. — C. 231.

⁴⁹⁵ Летопись, или описание краткое... — С. 21.

⁴⁹⁶ Там само. — С. 21—22.

⁴⁹⁷ Летопись Самовидца. — С. 89.

⁴⁹⁸ Там само. — С. 91.

⁴⁹⁹ Летопись Величко. — T. II. — С. 38.

⁵⁰⁰ Там само. — С. 39.

⁵⁰¹ Краткое описание Малороссии. — С. 259.

⁵⁰² Там само.

⁵⁰³ Окиншевич Л. Генеральная рада... — Дод. № 6. — С. 168.

⁵⁰⁴ ЧОИДР. — 1892. — Кн. 3. — С. 35—38. Щоденник Гордона.

⁵⁰⁵ Краткое описание Малороссии. — С. 260—261.

⁵⁰⁶ чоидР. — 1892. — Кн. 3. — С. 38—39. Щоденник Гордона.

⁵⁰⁷ Окиншевич Л. Генеральная рада... — Дод. № 6. — С. 168.

⁵⁰⁸ Там само. — С. 169.

⁵⁰⁹ Краткое описание Малороссии. — С. 261.

⁵¹⁰ Там само.

⁵¹¹ Дополнение к “Дворцовым разрядам”. — T. III. — С. 384.

⁵¹² Там само.

⁵¹³ Там само. — С. 386.

^5,4 Там само. — С. 386—387.

^5,5 Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства... — С. 246.

⁵¹⁶ Опубліковано у: Карпов Г. Мефодий, епископ мстислав- ский, 1875, апрель. — С. 649.

⁵¹⁷ Дополнение к “Дворцовым разрядам”. — T. III. — С. 386— 387.

⁵¹⁸ ПКК. — T. IV. — № LXXI. — С. 331.

⁵¹⁹ Там само. — № LXXIII. — С. 339.

⁵²⁰ Окиншевич Л. Генеральная рада... — Дод. № 6. — С. 169.

⁵²¹ ПКК. — T. IV. — № LXXIII. — С. 340.

⁵²² Опубліковано у: Карпов Г. Мефодий, епископ мстиславс- кий, 1875, апрель. — С. 650.

⁵²³ ЧОИДР. — 1892. — Кн. 3. — С. 38—39. Щоденник Гордона.

⁵²⁴ Летопись Самовидца. — С. 92—93.

⁵²⁵ Там само.

⁵²⁶ Книги разрядные. — T. II. — С. 939.

⁵²⁷ Там само. — С. 940.

⁵²⁸ Там само.

⁵²⁹ Lipinski W. Z dziej6w Ukramskich. — S. 308—309.