<<
>>

Розділ 6 ДЕҐРАДАЩЯ ІДЕЇ ГЕТЬМАНЩИНИ ЗА I. БРЮХОВЕЦЬКОГО. КРИМСЬКО-ТУРЕЦЬКИЙ ЧИННИК HA ПРАВОБЕРЕЖЖІ

Як розвивалися воєнні події після загибелі керівників старшинської змови? Через тиждень після страти Вигов- ського, наприкінці березня 1664 p., I. Сірко доповідав у Москву, що “...чрез нас, Ивана Серка, к вашему царскому величеству привращена есть вся Малая Росия, над Богом и за Богом будучие городы, а именно Бряславской полк, Калницкой, Могилев, Рашков, Уманской повет, до самого Днепра от Днестра”1.

Сірко просив солдатів для захисту цих міст2. Ha початку квітня посланці Сірка сповістили й Г. Косагову, який залишався на Запорожжі, що “...Серку изменничей город Смелой сдался, да и всех черкаских городов жителеи, которые по рекам Богу и по Днестру, опричь Чигирина да Белой Церкви, которые были в измене, великому государю в винах своих добили челом и городы сдали”3. Сірко закликав запорожців іти до нього під Чигирин, і Г. Косагов збирався зробити те саме4.

При всій повазі до славного отамана, він явно перебільшував свої заслуги у підкоренні правобережних міст. Як ми бачили вище, наприкінці лютого 1664 p., коли повстання там уже було в самому розпалі, Сірко на Брацлав- щину ще й не вступав. A папський нунцій повідомляв з Варшави лише наприкінці квітня: “Прийшло підтвердження, що юрба повсталих козаків вже об’єдналася під проводом цього Сірка, раніше згадуваного...”5 Навіть якщо це повідомлення спізнилося на кілька тижнів — все одно виходить, що Сірко очолив повстання не раніше березня. Доводиться припустити, що, коли основних вождів повстання (Сулиму, Рябуху й ін.) було схоплено, а ідейного натхненника — Виговського — страчено, Сірко приписав собі всі заслуги перед Москвою. Щоправда, є свідчення про те, що між повсталими, Виговським і Cip- ком був зв’язок, вони координували свої дії. Але навіть при всьому цьому, маючи лише кілька десятків козаків і не перебуваючи в Україні, Сірко вирішальної ролі відігравати не міг. Приблизно так зображував ситуацію і В. Дворецький, коли пізніше був у Москві: “...Серко де и Григорей Косагов и с калмыки пошли в Умань, для того что де поднестрской полковник Гоголь co всеми поднестр- скими черкасы учинились под государскою рукою в подданстве co всеми поднестрскими городами и c полками’*. Тобто Дворецький говорить про другорядність ролі Сірка.

У свою чергу, Брюховецький теж після відступу короля прибув до Дніпра, як він сам писав, “...з тим наміром, щоб і той бік Дніпра, як єдине з нами православне російське тіло, привести в єдине братерське поєднання”7. Посланий Брюховецьким лубенський полковник узяв Черкаси, після чого багато сусідніх міст стали здаватися лівобережному гетьману, і він навіть зумів оточити Чигирин8.

Папський нунцій повідомляв з Варшави у квітні, що “до повстанців приєдналися люди з Умані, Кальника і Брацлава”9. 28 квітня загін повсталих під керівництвом полковника Милаша, “з числа слуг покійного Виговсько- го” (!), з 4 тис. селян з Підгайців напали на Бар, але були відбиті10. Серед загиблих був Дуна — “головний з-поміж ребеліянтів”11.

Однак поляки, що поверталися з лівобережного походу, і Тетеря не збиралися віддавати Правобережжя. 28 березня хан Мехмет-Гірей виряджає в Україну Шерем- бея з 30 тис.

орди, збираючись особисто виступити їм на підтримку - для придушення повстання на Правобережжі12. Сам хан писав на початку квітня M. Пражмовсько- му, що через “велике замішання” не встиг вирушити в Україну і тепер поспішає на з’єднання з королем, щоб бити москву13. Коховський свідчить, що C. Чарнецький особисто їздив у Крим домовлятися про військову підтримку14. Тетеря писав королю 12 травня з табору під Вільшанкою: “...Я тут з кількома корогвами утримував Україну в покорі в. к. м. ...знищував полчища зловмисників”15. Гетьман висловлював свою радість із приводу прибуття коронного війська на чолі з C. Чарнецьким і орди із Селім-Гіреєм і сподівався з їхньою допомогою “навести лад на всій майже Україні, що, за винятком деяких міст і полків, заразилася хворобою бунту” через упертість “бунтівної черні, яка тримається Сірка, знаряддя політики московської, й особливо Брюховецький, котрий переправився на цей бік з великою силою задніпровської вольниці та з московським військом”16. Ha початку травня Сірко зробив спробу допомогти оточеним у Віль- ховці, “але втратив багато людей і був змушений відступити у бік Чигирина”17.

Ситуацію дуже красномовно описував В. Коховський: “...Король Ян Казимир направив від себе з московського прикордоння гетьмана Війська Запорозького Тетерю, щоб заспокоїв бунти, що починалися в Україні... Але Тетеря сам не знав миру, мало маючи прихильності від козаків; а після убивства Виговського всі на нього опол- чилися, так що він не мав справжніх друзів. Як він учинив з Виговським, так і з ним учинили козаки”, тікаючи від яких, Тетеря був змушений замкнутися в Чигирині. Там його взяли в облогу “дейнеки”, й туди ж рухався Брюховецький, і, коли б не наближення коронного війська, гетьман так би й загинув у своїй столиці1*. Довідавшись про наближення Чарнецького, Брюховецький пішов з-під Чигирина в Бужин, там з’єднався із Сірком, і разом вони відступили до Канева19. Сам Г. Косагов зображував ситуацію трохи інакше. Він писав, що завдяки його та I. Сірка діям “Тетеря изменник из Чигирина ушол к Белой Церкви и призвал к себе в помочь Чарнецкого”20.

Насамперед Чарнецький поспішив розправитися з рештою керівників змови. Коховський пише, що митрополит Тукальський був під підозрою, — мовляв, він разом з Виговським мав намір перейти на бік Москви. Після загибелі останнього митрополит переїжджав з одного міста до іншого, демонструючи свій нейтралітет, — насправді ж не будучи ані доброзичливцем Речі Посполитої, ані відвертим прихильником Москви. У Василькові йому, однак, вручили лист, що наказував прибути на військову раду, — він не дуже-то хотів туди їхати, але врешті-решт був змушений підкоритися21. Туди ж викликали з Трахтемирівського монастиря Юрія Хмельницького, якого теж підозрювали в участі у змові22. (Правда, тут можлива неточність — адже, як ми бачили вище, Юрій був на той час уже під арештом у Львові.) Там від імені короля Чарнецький обіцяв усілякі свободи православ’ю, якщо вони відмовлять поспільство від бунтів і втримають Україну в підданстві королю. Тукальський із Хмельницьким за свободи дякували, але на себе таку відповідальність брати не хотіли, кажучи, що вони заклопотані духовними справами, а у світські вдаватися не звикли. Ha думку поляків, вони явно демонстрували велику прихильність до Москви23. Чарнецький заявив: якщо вони не хочуть ні в що втручатися, то мають їхати до короля, — й під вартою послав їх до Варшави, куди вони прибули 25 липня, а звідти були відправлені до Мальборка24. Тоді ж, у липні, папський нунцій передавав повідомлення: “У Львові думають, що від генерала Чар- нецького, який направив до його величності митрополита київського з доброю охороною, довідаються всі секрети померлого Виговського, київського воєводи. Від того ж самого митрополита й від багатьох інших змовників сподіваються, що зможуть зрозуміти зв’язки і розв’язання, які залишаються секретними і приховують значний збиток, завданий Україні”25. Розправившись із останніми лідерами змови, Чарнецький перейшов до її остаточного придушення.

Прибуття цього злого генія козацьких повстань незабаром докорінно змінює ситуацію. Щоправда, Чарнець- кого засмучувало, що попереджений Брюховецький вчасно відступив від Чигирина26.

Чарнецький розташував піхоту в Паволочі та у Білій Церкві, а кінноту - в Корсуні27. Скориставшись від’їздом Чарнецького до Криму, Сірко напав на Маховського, що стояв у Городищі, і тому вдалося відбитися тільки завдяки Бідзинському, який вчасно наспів, у свою чергу завдавши поразки Сіркові. Як зі зловтіхою писав Коховсь- кий, щоб уникнути полону, Сіркові довелося кинути KO- ня і тайкома пробиратися через болота: “руками й ногами, наче якась тварина, по купинах він повз”28.

1 червня відбулися бої під Каневом, у яких з боку поляків брали участь C. Чарнецький, Я. Собеський, C. Махов- ський і П. Тетеря, а з боку росіян — I. Брюховецький29. П. Тетеря так описував ситуацію з табору під Каневом: “Ніколи ще Україна не палала таким страшним бунтом, як тепер; роздмуханий з усіх боків, він запалав над моєю головою. I Запорожжя, й задніпровська вольниця, й Сірко, і силами, й серцями з’єднавшися в околиці з Брюхо- вецьким, підняли війну проти його величності... на загибель вітчизни. До такої міри заразили вони міста прагненням свавілля, що привести до тями їх можна, тільки доклавши величезних зусиль... (ми. — T. Я.) не припиняємо активно діяти, і тепер уже з надією на краще, бо Чигирин уже порятовано. Зараз ми стоїмо під Каневом, де перебуває Брюховецький з московським військом. Сірко, розбитий і позбавлений більшої частини своїх сил, кинувся безладно до Бугу; а Умань, за якою особливо уважно спостерігали бунтівники, виявила вже готовність схаменутися”30.

У червні Чарнецький узяв Корсунь і почав облогу Ставища, розташувавшись під ним з обозом31. Єрлич пише, що Ставище просило допомоги в Брюховецького, але Чарнецькому вдалося перехопити гетьмана, “...недалеко від Лисянки й Рокитного... розгромили... дейнеків і москву, рештки яких пішли назад до Дніпра — до Ka- нева на переправу”32. B результаті “Тетеря пішов до Умані й до Дністра, для того щоб тих міст жителям в Уманському та у Брацпавському полках” не дати зібрати хліб; він також “писав до Умані Сацьку Туровцю й до брацлавського полковника Гоголя та в інші міста й містечка підбурювальні листи”, але ті “аж до цього часу не схиляються й не здаються”33. До Умані, де сидів кошовий отаман Яцько Туровець, був відряджений племінник Чарнецького, а Тетеря затримався в районі Білої Церкви34. У Капустині перебував C. Височан35. У середині червня Тетеря з Чарнецьким оточили в Бужині Сірка з Г. Koca- говим і здійснили кілька штурмів36. Після цього Чарне- цький вирушив до Стеблева і “висік” це місто37. Сам Ko- сагов писав: Чарнецький “Івана Сірка й мене... з запорозькими козаками і з... ратними людьми оточив у Бужині й приступи чинив і з гармат стріляв чотири дні. I як... Чарнецький відступив від Бужина, й Іван Сірко та я, холоп твій, з Бужина вийшли і стояли в Смілій. I до Тетері... і до Чарнецького прийшли два султани й орда з ними, тисяч десь із п’ятнадцять...”38.

Становище промосковських сил було безрадісне. Koca- гов писав до Москви: “...Гетьман стоїть у Каневі, а війська, государю, з ним небагато”, і хоча козаки б’ються і укріплюють міста, але їм “самим проти ляхів і орди не встояти і в містах не втриматись”39. У самого Косагова в Умані було “полку... мого тільки 180 чоловік, та й ті, государю, бідні, голі й босі та піші, промислу над ворогом з ними... чинити не можна”40. Папський нунцій доповідав, що Брюховецький стоїть під Києвом, поляки розташувалися між Каневом і Трахтемировом і не дають можливості прийти йому на допомогу. Ситуацію ускладнювала пошесть, що почалася на Запорожжі (“а в Запо- роги... йти не можна, пошесть велика”)41. Яскравим прикладом зневіри і відчаю, що поширювалися в Україні, є заява Г. Косагова від імені I. Сірка: “...A Иван Серко милости у тебя, великого государя, просит, чтоб ты, великий государь, пожаловал, веля ему жить в твоих государевых городех в украинных, где ты, великий государь, укажешь, а в черкаских... городех ему жити немочно, боитца черкас и с ними в шатости быть не хочет ж, а хочет... служить тебе, великому государю, c твоими, великого государя, ратными рускими людми и над татары и над улусы промышлять, где твой, великого государя, указ будет”42. Далі ми побачимо, що незабаром знаменитий отаман так i вчинив. Можливо, це було викликано й іншими обставинами.

Річ у тім, що в цей момент почали виявлятися суперечності між Брюховецьким і Сірком, якІ невдовзі, про що мова йтиме далі, переросли у відверте протистояння. У червні Косагов доповідав: “А как... от Чигирина гетман Иван Брюховецкой отступил и Ивану Серку и мне, холопу твоему, из Смелой велел идти к Каневу, и к Каневу... пройти было немочно, орда и ляхи дорогу от Смелой к Каневу отняли, и Иван Серко с войском и я, холоп твой, вышли к Каменке и... поехали на сю сторону Днепра... чтоб, сшодчися с колмыки за Днепром, над неприятелем промысл чинить”43. Я. Туровець і майор Г. Косагов відступили до Умані, а Брюховецького з П. Скуратовим і В. Кикіним оточили в Каневі44. Сірко ж і Косагов, з’єднавшись із калмиками та Я. Хитрово, знову до Брюховецького не пішли. Косагов виправдувався, що Сірко оголосив йому, мовляв, “идет к Умани для промыслу на неприятели, а ему де... итить велел гетман”, і обіцяв, що “будет... Иван Серко пойдет где дале мимо гетманского приказу, и я, холоп твой, c ним не пойду”45. По-іншому ситуацію описував Я. Хитрово. За його словами, його разом з калмиками, I. Сірком, прилуцьким та переяславським полковниками I. Брюховецький послав з Канева взяти “язиків“, “...а приказал гетман Иван Брюховецкой кошевому Ивану Серку... з бою быть к себе в Канев”46. 31 червня “на корсунском поле бьш бой, и языков по- имали, и с того бою кошевой Иван Серко с калмыки к гетману к Ивану Брюховецькому в Канев не пошол, а пошол в Умань”47.

Чарнецький укріплював Білу Церкву, Чигирин, Корсунь і Паволоч та готував човни для переправи частини польської армії і татар4*. Правда, поляки писали, що бунт розростався, як гідра: одну голову відтинали, але на її місці виростало сто інших49. Умань, Буки, Лисянка, Монастирище, Олександрівка і Ставище міцно тримали оборону. Тетерю відрядили з 15 польськими корогвами до Умані, але йому нічого не вдалося зробити, так само як і племіннику Чарнецького в Лисянці, де сидів миргородський полковник Гладкий50. 15 липня Чарнецький підступив до Ставища, здійснюючи один штурм за одним51. Onip був надзвичайно затятим. Поляки втратили майже всю піхоту, кіннота не слухалась команди, а поповнити ряди піхотинців в Україні було неможливо52. Витримавши тримісячну тяжку облогу, 20 жовтня 1664 p. Ставище склало зброю53.

У цей же час прийшла прикра для росіян звістка про поразку у Литві I. Хованського, якому довелося відступити до Вітебська54.

Однак ще навесні з’ясувалося, що, крім козацького повстання на обох берегах Дніпра, якому сприяли росіяни, у поляків виникла ще одна проблема. Як ми знаємо, наприкінці березня в Україну вступила орда, вислана нібито на допомогу королю. Проте незабаром з’ясувалося, що поява орди в Україні насправді була ворожим кроком щодо поляків. Враховуючи те, що з моменту загибелі I. Виговського не минуло ще й двох тижнів, а султан, який перебував тоді в Україні, благав зберегти йому життя, можна припустити, що хан прийняв рішення про свій виступ тільки після того, як втратив основного союзника. Але ж якими були плани Криму? Отут варто підкреслити, що до появи в Україні першого орієнтованого на кримсько-турецькі сили гетьмана C. Опари залишалися лічені місяці.

Цікавий факт: В. Дворецький розповідав у Москві, що під час боїв з Чарнецьким татари з’їжджалися з козаками і “говорили, щоб вони з ними помирилися й війни б між собою не вели; а хан, мовляв, кримський і сам з ними, черкасами, миру хоче”55.

29 березня відбулася розмова П. Тетері з кримським посланцем Дедеш-агою. Татарин просив, щоб під час розмови не було нікого із сторонніх, і, крім Тетері, залишилося всього кілька осіб, зокрема й королівський резидент, котрий і записав розмову. Посол розсипався у запевненнях про “невимовну прихильність хана, його милості, до Війська Запорозького”56, виключно через яку “хан... з усіма ордами сяде на коня у квітні місяці й розплатиться шаблею з кожним ворогом за кривди, завдані Війську Запорозькому”57. Тетеря на це заперечував, що не хоче “турбувати хана”, якщо вони потребуватимуть допомоги, то пошлють за нею, а поки що йти в похід не треба58. Дедеш-ага кричав: “...Та хіба ж тепер не потрібні вам прихильність і допомога хана... коли ви зносите такі кривди й утиски від панів ляхів, які навіть у самому Чигирині вас мало не водять на мотузці за шию”59. Гетьман знову жалісно виправдувався: “...Ми не зазнаємо ніяких утисків від панів поляків...”60 Посол казав: “...Вони скрізь беруть данину й завдають великих кривд”61. Ha це Тетеря відповідав риторично: “...Дивуватися не слід тому, що пани воїни беруть данину із селянина, це зовсім не шкодить Війську Запорозькому: козаки нічого не дають, а селянин, коли б не давав нічого простому жовніру, то мав би дати мені, гетьману, писареві, обозному, осавулу, полковникові, сотникові й решті старшини”62. Чудова логіка глави Правобережної держави Війська Запорозького! Татарин резонно запитував: “...Чи не краще вам уклонитися хану... який ані міст, ані сіл ваших не хоче, а бажає тільки вашої дружби?”63 I радив: “Ляхи зовсім не бажають вам добра; зробіть так, щоб і нога польська не доходила до Горині, як розмежував небіжчик пан Хмельницький”64. У відповідь на це Тетеря зовсім безсоромно висловився про все вчинене Богданом Хмельницьким: “...За те, мабуть, і Бог не благословляє Війська Запорозького, що покійний батько мій (тобто батько Тетериної дружини. — T. Я.) віддав у рабство людей невинних, а інших під меч підвів’*5.

He доводиться дивуватися, що поляк, який був присутній при цій розмові, усіляко вихваляв Тетерю й лютував, слухаючи ханського посла.

До літа ситуація не тільки не змінилася на краще, а й навпаки — загострилася. 8 червня Тетеря писав королю: “...Я давно вже дізнався, яка прихильність орд до його к. м.; завжди робив обережні спроби викрити лицемірство їхньої дружби з нами”66. Ha думку гетьмана, на той час в Україні з’явилася вже така кількість татар, що вони, “...якби тільки захотіли як слід узятися за діло, то, мабуть, давно б уже знищили не лише свавільних дейнек, а й сили чужого монарха (тобто царя. — T. Я)”67. Тому Тетеря дає несподівану пораду: “...Знищити зло рішучим укладенням миру з Москвою, хоч би й не на надто вигідних умовах; в іншому разі (о, коли б я був брехливим пророком!) нам загрожує небезпека від поганої шаблі’*8. Він настільки боявся татарського нападу, що погрожував зректися булави, якщо король не пристане на його раду, — щоб не за його гетьманства відпала Україна (Правобережна) від Речі Посполитої69. Між іншим, Тетеря повідомляв, що “й мене самого вже спокушав Селім-Гірей, схиляв до того, щоб я тісніше 3 ним подружив і почав переговори про те об’єднання, яким дихають усі їхні підступні дії”70.

Наступного дня, 9 червня, Тетеря знову писав королю: “...Мене знову застерігали, що в султана вирішено вже, ще до прибуття хана, схилити мене на свій бік ласкою чи силою...”, а в крайньому разі — “...не лише скинути мене з гетьманства... а й зробити замах на мою особу, щоб я не залишився серед живих”71. Гетьман справді був у паніці. Наводячи різні арґументи, він благав короля під першим-ліпшим приводом відкликати його до Варшави. Тетеря пропонував, що в цей час наказний гетьман почав би переговори з татарами, але затягував би їх, зволікаючи час, посилаючись на його швидке повернення. 3 другого боку — “всі ті, що згрішили, тим скоріше повернуться до своїх обов’язків”, сподіваючись, що король незабаром замінить гетьмана: “...Бо в мене вони бояться покари, нехай і помірної; а в іншого... сподіватимуться на можливість помилування”72. Тетеря не приховував свого переляку і попереджав, що коли б він потрапив до татар, “то... під загрозою смерті міг би згубити й душу свою невірністю вашій королівській милості”73.

У постскриптумі до листа гетьман писав: він довідався, що “важлива особа в коронному війську” відкрила султанові його секретне донесення про плани татар74. Султан ще більше розлютився, й Тетеря жалісно запитував: “...Чи слід було за мою відданість відкривати мою таємницю”75.

Саме панічний страх можливого втручання татар був причиною виникнення в Тетері плану укладення польсько-російського договору. Він так і писав Пражмовському: “...Я пропоную мир із Москвою як засіб надійного приборкання України; тому що з припиненням таким чином заступництва, до якого вдаються бунтівники, зник би водночас для народу й привід — сліпо кинутись у свавілля (тоді в нього не було б надії на заступництво)”76. Тетеря разом із C. Чарнецьким і коронним хорунжим(?) розробили навіть форму перебудови Гетьманщини, пропонуючи урізати її до автономного староства. Вони переконували, що ніщо так не відверне козаків “від будь-якої участі в бунтах, як виділення кількох староств для розміщення їх. Вони жили б там під управлінням своїх гетьманів, а старост й підстарост зовсім не мали б... тоді, з одного боку, вони були б зобов’язані без будь-якої платні відбувати завжди військову службу; а з другого — залишили б у цілковитому спокої шляхетські маєтки... з цих самих староств утримувався б гарнізон, поставлений уже в Чигирині й той, який треба поставити в Кодаку, а також були б відшкодовані й інші громадські витрати”77. Ha думку Тетері, в такому разі, навіть виникаючи, суперечки не породжували б, як колись, “ворожого ставлення до Республіки; тому що спори козаків між собою вирішувалися б за їхнім власним правом”78.

У такий спосіб ідея Гетьманщини — як форма існування Української козацької держави — перекроювалася в самокеровані військові козацькі поселення на території Речі Посполитої: форма, дуже схожа на резервації. 3 усіма цими міркуваннями до короля виїхав посол, чигиринський полковник П. Березецький. B інструкції йому було сказано: “...Вся старшина... благає, щоб король й. м. для погашення полум’я бунтів, яке, спалахнувши майже так, як на початку війни, вже дійшло навіть до Кам’ян- ця, вдався до засобу — укладення миру з Москвою: бо старшина думає, що це єдиний захід для втримання України у вірному підданстві короля пана...”, оскільки “чернь сліпо рада кинутись у московську неволю, аби тільки не мати панів”79. Посланець Тетері Березецький щойно повернувся від хана і тепер мав особисто розповісти королю, “...для чого орда вирушає у такій великій кількості, тим часом як тут залишається без будь-якого діла, і навіщо йде сам хан... коли тільки добре піде війна з імператором у Німеччині, то вони подумають не лише про Україну, якою татари хочуть заволодіти цього ж літа, а й про більш віддалені коронні володіння”80. Ha завершення в інструкції повторювався Тетерин план перебудови Гетьманщини: “Уся старшина вважає, що спокій в Україні особливо зміцниться тоді, коли староства, де до початку війни жили реєстрові козаки, не матимуть ні старост, ні підстарост, а цілковито будуть віддані в користування козакам, взамін на належну їм платню”. A козаки натомість “поступляться даним їм правом мешкати у шляхетських маєтках, з яких усі вони перейдуть до цих староств”81.

8 липня до короля вирушають обозний військовий C. Половець і О. Куриленко. У настановах їм знову ж висувалася пропозиція негайного миру з Москвою, необхідності нового порядку в Україні (формування козацьких староств) та попередження про плани татар82. A 15 липня Тетеря відряджає до короля Г. Гуляницького, викладаючи у своєму листі емоційну картину того, що відбувається: “Ніде ми не зустрічаємо ворога у відкритому полі, бо він розсіяний по містечках і містах і так уперто тримається московського заступництва, що нам доводиться хіба приступом брати кожне окремо. Серця їхні, незважаючи на батьківське милосердя в. к. м., до такої міри люті, що вони воліють загинути разом із своїми домами, зносити голод та всілякі злигодні, аніж... повернутися у вірне підданство в. к. м... уся майже Україна вирішила вмирати за ім’я царя московського”83.

Уже до серпня ситуація докорінно міняється, і пошук нового мирного устрою відбувається на тлі згасання бунту. 2 липня за наказом Брюховецького I. Сірко з Г. Ko- саговим вирушають “промишляти” над татарськими улусами в район Городища84. Про Сірка повідомляли, що він і Г. Косагов з калмиками “пішли за річку Буг на улуси ногайських білогородських татар”85. Очевидно, причиною цього були розбіжності, що намітилися між ними, а може, гетьманові не хотілося ділити зі славетним запорожцем лаври приєднання Правобережжя. Але відхід Сірка з Брацлавщини, де він мав такий значний вплив, безперечно, викликав негативний розвиток подій. Сірко розташувався в Торговиці86 і на початку серпня уже відмовлявся виконати новий наказ — іти на допомогу Брюхо- вецькому, — посилаючись на те, що “татари з ляхами біля наших українних міст дошкуляють, а як Бог дасть всемогутній, ворог відступить від наших міст, і я одразу ж готовий... до його милості пана гетьмана поспішити”87. Прикрим моментом для росіян став і відхід калмиків88. Відхід Сірка з Брацлавщини збігається з першим повідомленням про звернення Умані до I. Ханенка — той нібито обіцяв королівську милість в обмін на присягу. Уманці видали Сулиму, “який командував ними від імені Сірка”, і передали його Тетері89.

11 серпня російсько-козацьке військо зазнає тяжкої поразки під Корсунем90. Г. Косагов так описував результати цього бою: “...I тепер, государю, без рушниці й пішки... A черкас, государю, в моєму... полку самих козаків небагато, усі, государю, наймити, вівчарі та з винниць, і малих дітей чимало: а самі, государю, козаки живуть у хатах своїх”91. Л. Ляпунов повідомляв, що після поразки Г. Косагов ішов повз Мошну, і мешканці цього міста, довідавшись про перемогу поляків, пішли з міста “...за Дніпро по різних містах, і ляхи Мошну місто спалили...”92. Тетеря доповідав королю: “Днями під Корсунем завдано ворогові жорстокої поразки: московському — Косагову і трьом полковникам, бунтівникам із Задніпров’я”93. Особливо важливою, можна сказати, вирішальною, була роль корсунських козаків, що боролися разом з коронним військом94. Тепер, за словами Тетері, військо не давало спокою “ворогові за Дніпром, і... там у багатьох місцях стоять уже наші гарнізони... ми вживаємо всіх заходів, щоб прихильників зміцнити в покорі в. к. м., а бунтівників знову привести до неї... Україна переходить уже мало-помалу до кращого стану”. Гетьман сподівався з наступною поштою послати звістку “про цілковитий у ній спокій’^5. Чарнецький писав, що в цьому бою I. Сірко втратив третину своїх сил. За словами цього злого генія України, йому вдалося вже знищити 100 тисяч “плебсу”, та він усе ж “не переводиться”. “Дацька (Децика. — T. Я.) у Поліссі так племінник мій... притиснув, що від 40 тисяч ледве 2 тисячі зберіг, на схилі своєї фортуни й.житгя перебуває...”96. Єрлич писав, що Сірко кілька разів зазнавав поразок, і в результаті був убитий його брат, якому, “...голову відрубавши, застромили на їх же корогву і воєводі (Чарнецькому. — T. Я.) віддали з іншими бранцями Сірка; сам Сірко пішов на Запорожжя з рештками своїх”97.

Ha початку вересня Г. Косагов доповідав про повідомлення з Умані майора M. Свиньїна: “...Зело малолюдно в Умани, черкасы де... все розбежалися; а твоих, в. r., ратных людей с ним человек co 100, и чает он от уман- цов измены для малолюдства. A гетман... к ним на помочь людей не послал, да и послать, государь, некого, казаков с ним немного и из городов нейдут, и чаять, го- сударь, в заднепрских городех шатостей, что ляхи вою- ют, а от гетмана помочи им нет, за малолюдством. A твои, великого государя, ратные люди из Канева бегут безпрестанно...’^® Тоді ж капьницький полковник В. Варениця — один з небагатьох, що лишалися живими, лідерів повстання, початого Виговським, писав Г. Kocaro- ву: “...Послали ми листа усією громадою до його милості пана гетьмана (Брюховецького. — T. Я.), чекаючи допомоги й поради, як би ми могли тому ворогові, який висить над нашими шиями... відсіч дати”99. Варениця просив допомоги російськими військовиками — “...по- неже многие ляхи превратными прелестми своими городов около нас к себе прилучили, и не в дали от нас стоячи, великие нам беды чинят”100.

Це був уже кінець, тому що через кілька днів на бік поляків перейшов головний і останній бунтівник - подністровський полковник Гоголь. 16 вересня Тетеря писав M. Пражмовському з-під Ставища: “...Саме небо милостиво сприяє бажанням і трудам нашим. Гоголь, полковник брацлавський, облишив бунт з Брацлав’ям і Побужжям, присягнув на вірність королю... й отримав повеління прискорити зі своїм полком похід проти спільного ворога, для того щоб на ділі показати своє старання”101. Гетьман також повідомляв, що “...в Умані та в інших місцях народ у великих сумнівах, бо вони не отримують досі обіцяних і підготовлених старшиною своєю підкріплень із Задніпров’я, й що Брюховецький з надто незначними силами стоїть у Каневі, де немає запасів хліба... я впевнений, що простий народ, обдурений і підтримуваний у затятості надією на задніпровські підкріплення, опам’ятається й буде шукати прихистку в батьківському милосерді його королівської милості”102. У вересні про те, що “полковник Гоголь покаявся і допомагає воєводі брацпавському”, писав і папський нунцій з Варшави103. Очевидно, Гоголь вагався вже давно — вагання почалися відразу після загибелі основних учасників змови. Так, наприкінці травня папський нунцій у Варшаві писав, що “полковник Гоголь, козак, послідовник московитів, військо якого перебуває в Могилеві на Дністрі, повернувся в підданство його величності, і сподіваються, що його приклад вплине також на багатьох інших”104.

Є лист самого О. Гоголя великому коронному гетьману C. Потоцькому від 21 вересня 1664 p. B ньому він узагалі заперечував будь-яку свою участь у повстанні. “Хоч я й поїхав було до Барцлава, та Бог мені свідок, що не для якихось там бунтів чи свавілля, як донесли на мене вашій вельможності, а навпаки, для того, щоб інших приводити знову до покори й вірності й. к. м. ...та Речі Посполитій і приборкувати те свавілля, яке було з’явилося між Дністром та Бугом, переважно в полку моєму Брацлавському, де дійшло до того, що кожний козак був полковник, а кожний сотник — гетьман. Але тепер, після благополучного приїзду його милості пана Михайла Ханенка, наказного гетьмана, присланого від... пана Павла Тетері... ми... загасили це полум’я й привели до покори геть усе Подністров’я й Побужжя та ствердили вічною клятвою вірність нашу й. к. м.”105. Щоправда, з листа стає ясно, що до Потоцького потрапили сини Гоголя, і цей факт міг стати головною спонукальною причиною зміни настрою подністровського полковника (чи, як він сам іменував себе, — брацлавського й подільського). Так, він просив “залишити без уваги все, хоч би там що наговорювали на мене. Нехай буде твоя воля... виказувати милостиву прихильність свою до мене... і синів моїх, і якщо буде така ласка... вашої гетьманської милості, то дозволь їм на короткий час приїхати додому”106, а якщо ні — “то нехай вони лишаються там, при доброму ставленні вашої гетьманської милості, я ж залишаюся найпокірнішим й найукліннішим вашої вельможності слугою”107. Коховський теж писав, що синів Гоголя, які навчалися у Львові, було взято в полон, після чого їхній батько зарікся бунтувати108. Втім, перехід Гоголя на бік поляків однаково був уже неминучим з огляду на загальний настрій правобережної старшини.

20 вересня Г. Косагов у черговий раз давав повну картину ситуації: “...Брясловльской полковник Остап Гоголь тебе, великому государю, изменил, ушел за Днестр, и Брясловльской полк сдался Тетери; а как де... Бряс- ловль сдался, и Гоголь де приехал к наказному гетману (Ханенку. — T. Я.). И к Дацку кошевому в Умань пишут: будет де не будет присылка к ним на помочь твоих, великого государя, ратных людей вскоре, и они де... все поддадутца ляхом. A из Ставищ де... пришел... ка- зак, что сидят во Ставищах в осаде, просить на помочь людей; а из Умани де, государь, послать на помочь во Ставища некого; а будет де... и в Умань твоих, великого государя, ратных людей вскоре не будет прислано, и уманцы, государь, также учинят, что и Гоголь... A гетману... Ивану Брюховецкому в Умонь и к Ставищам послать некого, казацкого... с ним войска в Каневе зело немного”109.

Вдалі дії племінника С. Чарнецького проти наказних I. Брюховецького — Сулими і Дацька — поляки вважали запорукою здачі Ставища. Резидент короля в Україні C. Венславський так і писав: Умань, Канів і Кальник “очікують здачі Ставищ”110. У своєму листі до смоленського воєводи він повідомляв: “Брацлав з усією Брацлав- щиною, Подністров’я і Побужжя перейшли у підданство королю. Україна наша, ніколи її так глибоко й сильно не догризали, як нині”111. Венславський цілком справедливо приписував ці успіхи поляків C. Чарнецькому і писав, що тому за це дано Київське воєводство — “...на велику досаду козакам, але гетьман запорозький (П. Тетеря. — T. Я.) дуже цьому радий”112.

Такий стан речей був далеко не випадковим. Річ у тім, що в Москві вже не думали про повернення Правобережжя. Заради спокою та Сіверських земель там навіть були готові поступитися Лівобережжям. Ідеї сепаратного миру з Польщею і поділу України, яка завдавала постійного головного болю, дедалі більше проникали в царське оточення.

Спроба I. Брюховецького і воєводи Я. Хитрово вислати на допомогу Умані загін Г. Косагова зазнала невдачі. Наприкінці жовтня C. Чарнецький і П. Тетеря, не допустивши Косагова до Умані, оточили його в Медвині й тримали в облозі чотири тижні"3. До цієї невдачі додався гострий конфлікт між I. Брюховецьким та I. Сірком, що, як ми бачили вище, на той час уже назрів.

Приводом послужили переговори з кримським ханом, які розпочав I. Брюховецький. Переговори ці начебто відбувалися з відома Москви. Однак на початку жовтня гетьман сам писав Ю. Долгорукову, що хан “вимагає від мене з Військом Запорозьким згоди”, щоб відступитися від царя й піти у “бусурманське прокляте ярмо”114. He дивно, що, коли I. Сірко приїхав 3 листопада до Білгоро- да, він повідомив, що “...приехали в Запороги гетмана Ивана Брюховецкого посланцы с листами, а едут они к хану крымскому; а в листах написано, чтоб хан крымской с ним, гетманом, был в миру; и тех де посланцев отпустили в Крым. И после де того приехали гетманские иные посланцы, а едут к хану ж крымскому с листами; и они де тех посланцов в Крым к хану не отпустили, а послали назад к гетману”115. Цар наказав Б. Рєпніну говорити Брюховецькому, що все те “запорожцы учинили неведением, потому что им... указ неведом был... A с ханом крымским будет он, гетман, впрям от него, хана, чает по ссылкам склонности к доброму соединению без всякого умышления, и ему, гетману, с ним ссылатца по- прежнему”116.

Б. Рєпніну було також доручено запевнити I. Сірка, що Брюховецький цареві вірний “...и не без... великого государя повеленья то он, гетман, делал...”117. Крім того, Рєпнін мав умовити I. Сірка, щоб він “шол в Запороги по-прежнему и тебе, великому государю, служил и над неприятели промысл чинил”118. Ha це Сірко заявив, що “...він на твою цареву службу готовий, тільки йому їхати в Запороги, без твого царського указу і без листа не можна...”119. При цьому колишній кошовий отаман наполягав, щоб йому був даний письмовий царський указ, “...що йому, приїхавши в Запороги, робити й про перемовини гетьмана Івана Брюховецького з кримським ханом йому оголосити; а тільки листа йому не буде, і його, мовляв, у Запорожжі козаки уб’ють або хану кримському відішлють...”120.

Як розвивалися події далі, невідомо. Але В. Коховсь- кий пише, що взимку 1665 p. поляки “полковника Сірка, старого солдата, схилили до угоди і об’єднання з Річчю Посполитою, який через татар не хотів приєднатися до Речі Посполитої, тому що їх більше від собак чи змій ненавидів. Особливо в цьому докладав старань Ханенко, його давній побратим, переконавши його в милості королівській і в захисті від орди, поки він і сам з ними не помириться. Сірка запорозькі козаки надзвичайно любили і намагалися зробити його гетьманом; але Сірко, знаючи непостійність козаків, не приймав цього, заявляючи: “Де велика сила, там і я буду””121. Безумовно, поштовхом до цього кроку стали стосунки Сірка з Брюхо- вецьким. У цьому гетьманові дорікав навіть вірний йому київський полковник В. Дворецький, і Брюховецький виправдувався перед Москвою: “Бог бачить, що він від мене й від війська ситим був; дав було йому, окрім інших багатих дарунків, млин і дім із засівками, так само і брату його млин дав було; не знаю, чого ще від мене хотів; безчестя і образи від мене ніякої не мав...”122

Але повернімося до подій кінця 1664 p. Наприкінці жовтня почався сейм123, і частина польського війська відступила з Правобережжя124. Це дало Брюховецькому деякий перепочинок. До того ж нарешті в нього зажевріла надія на прибуття вояків із M. Львовим та на прихід калмиків125.

Однак взаємини Брюховецького з російськими воєводами складалися далеко не просто. Уже наприкінці 1664 p. стали виявлятися крайня жадібність і корисливість гетьмана. До Москви летіли скарги від російських військовиків, що вони “злиденні, голі й голодні”126. Полковник

А. Гамонтен доповідав у Москві, що в Києві було тільки 2 тисячі солдатів, “а прогодуватися нині в Києві... ратним людям нема чим ніякими заходами...”, і “...від голоду хочуть тікати всі до решти...”127. Звинувачення в тому, що він не дає хлібних запасів, Брюховецький запекло відкидав: “...Ніякого грошового прибутку з України нізвідки до моїх рук не доходить...” — і переконував, що це, мовляв, “...хтось мене... від ненависті в цьому ділі оббрехав”12®. Автор цієї книги дозволяє собі сумніватися в тому, що Брюховецький не отримував ніяких доходів. 3 другого боку, в Москві явно вирішили скористатися нестачею харчів як приводом і не посилати війська в Україну. Як ми вже зазначали, царський уряд був у цей момент стурбований підписанням миру і єдиною метою в Україні міг ставити тільки забезпечення вірності Лівобережжя.

Тому посланцям Брюховецького на їхнє прохання послати військо до гетьмана в Канів у Москві відповіли відмовою: “...Ратним людям у Каневі не буде чим прогодуватися до весни, кормів для коней у Каневі немає”129. Брюховецький страшенно обурювався. Він так і писав: “А другое зело меня нудит, что началных людей из Ka- нева взяли теперь и Хитрово к Москве поехал; а что бо- лши, и мне велено к Москве быть. От души бы я рад в той дороге был, когда б неприятель на Украйне не зимовал”130.

Як тим часом складалася доля тих правобережних полковників, котрі залишалися з Тетерею? Адже багато хто з них і справді був причетний до старшинської змови I. Виговського. Але тепер, зазнавши поразки, втративши колишніх ідейних лідерів, опинившись без військової допомоги, правобережні старшини, принаймні на словах, відхрещуються від самої ідеї повстання. 30 листопада ця старшина в обозі під Лисянкою підписує два документи — “Чолобитну до Інструкції на сейм від Війська Запорозького” і “Наказ на сейм”. Підписана чолобитна була не тільки прізвищем П. Тетері, а й довгим списком старшин, серед яких мало не кожне ім’я було цілою сторінкою епохи Гетьманщини: П. Дорошенко, Ф. Коробка, M. Ханенко, T. Носач, C. Зарудний, П. Я. Хмельницький, О. Гоголь. Більша частина цих людей довгий час входила в державницьке угруповання, а потім брала участь у повстанні на Правобережжі. I от тепер усі вони стверджували, що “через небіжчика п. Виговського виникли бунти”131. Ta коли під Білою Церквою були розбиті “на його ім’я (Виговського. — T. Я.) збунтовані громади гу- льтяїв... бачачи, що свавільці, які порозбігалися по містах, бунти починають на ім’я московської протекції, сам (Виговський. — T. Я.) забідкався, що таке величезне полум’я запалив”132. У цей час Маховський проводив наради з Тетерею “та нами, вірною й. к. м. старшиною”, у якої Виговський, “прагнучи булави й бажаючи шкоди Речі Посполитій, давно... під підозрою був”133. Вигороджуючи себе і Тетерю, старшина заявляла, що Маховський заарештував, судив і стратив Виговського “без відома нашого”, “до чого ми не причетні”. Вони взагалі не зважувалися судити, “добре чи погано він зробив, що не судом Війська й. к. м. Запорозького вмер” Виговський134.

Щоправда, у цій чолобитній містилося кілька вкрай неприємних для Маховського обвинувачень. Перше — це те, що він нібито вимагав грошей у Тетері для збереження його гетьманства (коли довідався про наміри Виговського), а друге — це заява, “...що якби один лист написав п. Маховський, як ми його просили, до п. Виговського, коли ще той з Бара поїхав, напевно, він відмовився б від своєї затятості й бунтів, сподіваючись на дружбу п. Маховського, й підбурювати (голоту. — T. Я.) проти п. гетьмана (Тетері. — T. Я.) не наважився б”135. Цим самим старшина мстилася катові Виговського.

“Наказ на сейм” являв собою документ, що торкався набагато ширшого спектра питань, які стосувалися подальшої долі Гетьманщини. Щоправда, там знову вся провина за початок повстання покладалася на Виговського: вийшовши з Бара й блукаючи українськими містами, він затіяв бунти136. Наступні тринадцять (!) пунктів стосувалися становища православної релігії, повернення маєтків і церков, забраних уніатами, православного статусу Академії і шкіл у Києві, підпорядкування київського митрополита константинопольському патріархові тощо137. Самі по собі ці пункти були виразним продовженням ідей, що висловлювалися старшиною, починаючи від Гадяцького договору I. Виговського. Слабість цих вимог, однак, полягала в тому, що вони не спиралися на сильне становище Гетьманщини, - отже, як і раніше, були приречені на невдачу.

Які ж положення наказу стосувалися гетьманської адміністрації? Насамперед, звичайна для подібного роду документів, а по суті - голослівна декларація, “щоб Військо Запорозьке завжди мало права та вольності, даровані королями”13®. Декілька інших пунктів містили спробу наблизити становище козаків до шляхетського: козацькі будинки й хутори мали бути прирівняні до маєтків шляхти; убивство шляхтичем козака повинне каратися смертю; у козацькі суди не мала права втручатися ніяка влада139. B усьому іншому від Правобережної Гетьманщини залишалися жалюгідні рештки. Резиденція гетьмана переносилася з Чигирина до Білої Церкви (мовляв, щоб бути “в середині України”), Військо Запорозьке не повинно було перевищувати 12 тис., і все військо поділялося на два полки140. Тут доречно згадати, що рішення сейму про обмеження реєстру до 30 тис. козаків у Гадяцькому договорі викликало хвилю обурення в Україні.

У принципі модель маленької козацької автономії на основі Білоцерківського староства цілком вписувалася в тихий ідеал Тетері, який він змальовував своїм польським заступникам ще влітку 1664 p. Єдине питання: наскільки решта правобережної старшини була згодна з цими ідеями перетворень? Чи була їхня мовчазна згода з Тетерею навмисним зволіканням в очікуванні зручної нагоди для втілення в життя плану Виговського про кримсько-турецький союз? Чи ж навпаки — старшина дійшла висновку про неминучість нового союзника через категоричне неприйняття поляків правобережним населенням? Спробуємо в цьому розібратися.

Навіть тимчасовий відхід польського війська, зв’язаний з початком сейму, не міг докорінно змінити ситуацію на Правобережжі. Поляків там ненавиділи, але й визнавати царя, особливо без військової підтримки з боку Москви, ніхто не поспішав. Лідера на правому березі поки що не було. П. Тетеря ніякої ролі вже не відігравав. Свідченням цього є його наказ В. Іскрицькому, відрядженому до коронного канцлера. B ньому гетьман просив звільнити з Мальборка Ю. Хмельницького і митрополита Тукальського141. Парадокс цього прохання полягає в тому, що обоє вони були заарештовані саме з подачі Тетері й обвинувачувалися в повстанні проти нього. Інший посол Тетері Я. Кульгак теж просив, щоб король відпустив з Польщі митрополита разом з іншими духовними особами, взятими Чарнецьким. Він відверто говорив, що це необхідно для утримання України в покорі, і запевняв, що звільнені, повернувшись, самі будуть схиляти Україну до слухняності142. Таким чином, гетьман намагався йти на компроміс із козацькою старшиною.

Посол Тетері також просив, щоб король послав їм на допомогу коронне військо, а також дав пороху, куль, гранат та інших боєприпасів і особисто прибув в Україну для остаточного придушення бунту. Якщо ж через внутрішні проблеми король не зможе послати військо, Тетеря просив дозволу також тимчасово виїхати з України, щоб відвезти скарби Хмельницького, оскільки боявся втратити їх разом з Чигирином143. Я. Храповицький у своєму щоденнику писав, що посланці Тетері в сенаторському домі прочитали довгу інструкцію, “не козацьким стилем написану”144. Цікаво, що до складу козацького посольства входили M. Радкевич, C. Фридрихович та C. Кживецький - постаті, не дуже відомі в історії Гетьманщини145.

Спроба компромісу успіху не мала. Ha сеймі розгорілася запекла “громадянська війна”. Є. Любомирський був позбавлений усіх титулів і змушений тікати до Відня, просячи захисту в цісаря146. Польща на кілька років занурилася в міжусобиці, що відсунуло на другий план українське питання. Вже через кілька місяців Тетеря, залишившись без підтримки, був змушений покинути Україну, про що мова піде далі.

Повідомляючи про ситуацію на Правобережжі, I. Сербии писав з Умані в грудні 1664 p.: “...Радеем всеми силами, чтоб неприятеля из Украйны выгнать, а посилков войсковых не имеючи, не можем то учинить”147. У боях під Кальником загинув В. Варениця, а під Лисянкою - полковник Низової Січі M. Шульга148. Брюховецький дуже непокоївся, що “Чарнецький, відпочивши на постої, містам цього боку до Умані, Лисянки та іншим знову почне дошкуляти” і ті, “негайної допомоги не діждавшися”, складуть зброю, а тоді поляки підуть і на лівий берег149. Мефодій теж радив цареві перейти в наступ, тому що “від Чарнецького... козаки і поспільство великих кривд зазнають”150. До того ж єпископ вважав момент вдалим - він довідався, що сейм було зірвано і між королем та Є. Любомирським “велика сварка вчинилася”151. Брюховецький — той прямо попереджав, що втрата України дорого коштуватиме Москві: “Знатная речь есть Украйну без помощи утерять, а за тою утратою где б не- прятель обернулся? Подлинно ни где инде, только... у Великой России”152. Він писав не тільки до царя, а й до бояр, зокрема до П. Салтикова, з проханням клопотатися перед Олексієм Михайловичем, щоб той послав військо153.

Але царський уряд, як і раніше, відмовляв у підкріпленні, посилаючись на нестачу харчів. Так, В. Дворецькому було заявлено в Москві, що російські війська в Україні “виморені голодом”. Брюховецький відповів на це з погано прихованою люттю: “Ще ніякого ратного чоловіка на службі царській... у домовину мертвого від голоду не поклали... може, то голодна смерть, що Василій Петрович Кикін вісімдесят осьмачок... у Переяславлі продав?..”154

Тим часом справжня війна спалахнула між I. Брюхо- вецьким та київським воєводою I. Чаадаєвим. Вислужуючись перед Москвою, гетьман наказав відібрати по містах королівські привілеї, надані міщанам. Кияни віддати привілеї не хотіли, і Брюховецький звинуватив їх разом із воєводою в зраді: “...Киевляне тайную некую измену в сердцах своих закопанную хотя имети, попали под...

Чаадаева, которой их заступает”155. При цьому гетьман так роздував цей інцидент, що навіть заявляв: “...Чрез те привилия королевские... Полша дедичное панство себе над Малою Росиею почитает”156.

7 лютого 1665 p. Брюховецький доповів у Москву, що за указом царя послав до Києва для оборони прилуцького полковника Л. Горленка й овруцького полковника Да- цька Васильовича157. Він також повідомляв про своє розпорядження дозорщикові військового скарбу P. Ракушці щодо видачі хлібних запасів військовикам у Києві, Чернігові, Переяславі та Ніжині158. Однак 10 лютого Л. Гор- ленко доповідав Брюховецькому, що, коли він прийшов до Києва, “...Чаадаев, с войтом киевским умысля, до места нас... как изменников... пускать не велели, хотим на лугу стоять, как нетребники какие”159. Свою ж розмову з воєводою полковник назвав бесідою “вовка з вівцею”160. 13 лютого Брюховецький уже писав цареві, що Чаадаев “...полковника прилуцького в місто Київ з полком не пустив і збезчестив його”161. 20 лютого він знову скаржився Олексію Михайловичу, що Чаадаєв, як і раніше, не пускає прилуцького полковника до Києва. “А около Киева в близких местех, в Василкове, в Новоселках, в Мотовиловке, в Безрадичах, в Димере... неприятель... Киеву великие докуки чинит...”162 — той самий “неприятель”, якого міг би бити Децик. Щоправда, зовсім незрозуміла логіка гетьмана — чому полковник мав би неодмінно бути в Києві, щоб бити поляків з околишніх містечок?..

Київського війта Брюховецький теж звинувачував, а саме — закидав йому змову з Чаадаєвим. Зокрема, він писав, що війт і міщани Києва “с неприятелми в совете живут и в згоде, друг друга листами пересылаются”163.

Втім, не набагато краще ставився Брюховецький і до недавнього свого найліпшого друга і благодійника, якому він багато в чому завдячував своєю булавою, — Г. Ромодановського. Так, гетьман писав до Москви, звинувачуючи воєводу у всіх військових невдачах, що Po- модановський “не хотел из Лохвицы... до Днепра идти, но домой к Белугороду поспешил, о котором отходе его

Чарнецкий, в Польшу утекаючи, услышав, на Украйне опять объявился, и чего б в коротких часех без кровопролития могло статися, того теперь, через так долгое кровопролитие, совершити и Украйну соединити никако не можем”164.

Ворогуючи з Чаадаєвим, гетьман наводив різні аргументи, чому він не міг їхати до Москви. “...A как я по- еду из Канева, тотчас Умань и иные городы веры не додержат; а взяв неприятель ту сторону, тотчас на сю сторону пойдет”165. Крім того, він виправдувався, що “...Без запорожцов и без ведома всего войска ехать мне нельзя, тотчас бы сказали, что для своего, а не для войскового поехал дела власти прибавливать”166. Гетьман постійно просив надіслати допомогу до Канева з Білгорода, посилаючись на те, що до приходу військовиків не може виїхати до Москви “...и мой рабский удолный поклон отда- ти”167.

Досить цікаво, що саме в цей час до Брюховецького писав корсунський полковник Ю. Липнянський, схиляючи його перейти на бік Польщі168. Полковник цей, між іншим, застерігав гетьмана, щоб той не їхав до Москви169. Можна з упевненістю припустити, що таких листів до Брюховецького надходило чимало. A В. Дворецький, перебуваючи у Москві, вже почав порівнювати гетьмана з його попередниками — I. Виговським та Ю. Хмельницьким, які теж збиралися, але так і не приїхали до російської столиці170. Слід зазначити, що в лютому 1665 p. до Москви прибув Мефодій з проектом перетворень на Лівобережжі. 3 одного боку, Брюховецький був задоволений від’їздом свого конкурента, але з другого - усвідомлював, що єпископ представлятиме його царю далеко не у вигідному світлі.

Тим часом ситуація на Правобережжі залишалася напруженою. Виник бунт у Ставищі. Туди був посланий Маховський з вірними козаками, але повернувся, нічого не зробивши і втративши двісті чоловік171. У Ставище вступив Чарнецький, наказав бити всіх різками, щоб ви- корінити бунтівників, а місто і передмістя спалити. A в Кишляку Яблоновський напав на Вдовиченка172. Брюхо- вецький повідомляв, що Чарнецький збирає військо під Білою Церквою, а мешканців Ставища і Боярки “наказав бити різками, й маленьких діток не милуючи”173. Ha цьому тлі повідомлення про присягу на вірність цареві C. Височана з Лисянки174 видасться набагато менш значущим. Щоправда, криваві “подвиги” Чарнецького у Ставищі стали останніми в його житті: відразу після цього він занедужав і помер175. 20 лютого Брюховецький повідомляв: “...Слышно, Чарнецкого в Белой Церкви нет... и речь носится, что мертва его из Белой Церкви отпрова- жено, а смерть его таят”176. Єрлич пише, що Чарнецький помер 16 лютого, через кілька тижнів після одержання довгоочікуваної булави польного гетьмана — під Бродами, у Сокапі177. Смерть його тяжко переживали польські шляхтичі, для яких він був після I. Вишневецького ідеалом героя. Можна тут відзначити ще один парадокс історії: булава після Чарнецького дісталася Я. Собеському. За свідченням Єрлича, шляхта цьому вкрай противилася, вважаючи це призначення наслідком інтриґ M. Пражмов- ського, зятем якого був Собеський17*. I Собеському довелося ще впродовж років тяжкою ратною працею і блискучими перемогами завойовувати непостійні шляхетські серця, що й принесло йому в кінцевому рахунку королівську корону.

Смерть C. Чарнецького, конфедерація Є. Любомирсь- кого, що вже навесні 1665 p. призвела до воєнних дій між коронним військом і конфедератами179, очевидно, були остаточним поштовхом для П. Тетері, щоб відмовитися від подальших спроб утримати булаву. Він завжди був обачним політиком і не міг не усвідомлювати, що за цих умов розраховувати на військову підтримку з боку Польщі не доводилося. У березні Тетеря пише Янові Казимиру, щоб той — зважаючи на слабке здоров’я і часті хвороби Тетері, — віддав гетьманство іншому1*0.

Ще однією причиною для відставки Тетері, мабуть, стала активізація дій кримсько-турецької сторони, чого він так довго боявся і про загрозу чого постійно попереджав Річ Посполиту. У січні 1665 p. вперше виникає чутка про перехід полковника Опари під татарський протекторат. Щоправда, Брюховецький повідомляв у Москву, що звістка ця ще не підтвердилася: “А про Опару хотя слух прошол было, будто думал бусурманом, се есть хану, отчаяв помощи, передаться с городами... но и то переменилось...”181 Однак у березні білоруський лист-звіс- тка повідомляв: “И та ныне речь, что турок хочет По- лшу воевати...”182 Правда, несподіваним стримувальним моментом в активізації татар став їхній конфлікт із ногайською ордою. Вперше звістки про це з’являються B лютому: “...Что де нагайских улусов мурзы болшого крымского Нагаю, хану крымскому, в походе в малороссийские и в украинные городы отказали, для того что турской салтан прислал к хану крымскому людем жалованье, а он де... нагайцом ничего не дал”183. A 4 квітня Брюховецький у листі до царя підтвердив, “что подлинно междоусобная брань между крымскою и нагайскою ордою учинилась”184.

У якому становищі перебувало Правобережжя навесні 1665 p.? Там були три основні промосковськи налаштовані центри опору, очолювані I. Сербином в Умані, Де- циком у районі Білої Церкви і Дроздом на Подністров’ї. Взагалі південні рубежі Речі Посполитої, втім, як і в попередні роки, залишалися найбільш незалежними районами. I. Сербин доповідав I. Брюховецькому, що там діяли вірні цареві Гоголь, його “кум” Кияшко, Дрозд, Овдієнко185. Це повідомлення особливо цікаве, коли врахувати, що ще зовсім недавно Гоголь був змушений перейти на бік поляків. Утім, і Гоголь, і Кияшко славилися тим, що впродовж років жили цілком незалежно у своєму Подністров’ї, утворивши “колонію” у Могилеві- Подільському й самочинно збираючи податки з купців, мало переймаючись політичними бурями, що лютували навколо186. От і в березні 1665 p. ні той, ні другий особливої активності не виявляли, зокрема про Гоголя повідомляли, що він “з кінними стоїть у Кучмані, вартуючи дороги звідусіль”187.

Дрозд займався грабунками під приводом здобування грошей на залучення орди. Зокрема, він напав на Раш- ків, де жила вдова T. Хмельницького, знаменита Домна-

Розанда, i “...Домну велел бить и животы у ней взять, и теми животами нанял волохов и татар бучацких”188. Становище I. Сербина було дуже тяжким через нестачу людей, а полковники Височан i Красний Бакшта “на присылки отговаривались”, що “им порозжих городов нельзя покинуть”189. До того ж в Умані мало не спалахнув бунт “...от налоги великие и от мучения началников пана Федяева и Козырева...”190, тобто російських воевод.

Полковник Височан стояв біля Лисянки і, згідно з польськими джерелами, “...хотів було королю піддатися й місто Лисянку здати, і лисянські міщани й чернь, крикнувши на того полковника, хотіли його вбити”191. Втім, те саме джерело пояснювало ці дії мешканців присутністю в Лисянці російських солдатів; “...а коли б їх не було, й Лисянку королю здали б”192.

M. Львов, як і раніше, був у Севську, а Я. Хитрово з Г. Косаговим стояли в Кобиляках, за 20 верст від Переяслава193.

Місце померлого C. Чарнецького зайняв воєвода руський Яблоновський і, як і раніше, стояв поблизу Білої Церкви, маючи під своїм командуванням 7 польських корогов та білоцерківських козаків. Тетеря з 6 тисячами перебував у Брацлаві194. Щоправда, згідно з іншим джерелом, у нього була тільки одна тисяча козаків — “...и те голодны и c голоду перепухли, а говорят, что они под государскую высокодержавную руку ради”195. Також повідомлялося, що в містах Немирові, Ленцях, Боршавці, Володарці, Ставищі й Лисянці є тільки невеликі польські гарнізони, “...а везде де по городам черкасы говорят, что они под государеву... руку ради, да не допустят де их ляхи”196. Це — ще раз до питання про міф стосовно “пропольського Правобережжя”.

У середині квітня I. Брюховецькому вдається здобути одну досить істотну перемогу. B ніч з 13 на 14 квітня лубенський полковник Г. Гамалія із загоном росіян таємно підійшов до Корсуня — “...и караулщиков порубили, и болшой город взяли и... ляхов и изменников черкас побили болши 700 человек”197. Частина поляків замкнулася в центрі міста й запалила церкву, “...от которые церкви и весь город Корсунь огнем во время ветра запалитися могл”198. Тому полковник наказав усіх мешканців “с женами и c детми” вивести до Канева — як говорили, до 10 тис. людей199. При цьому в Корсуні у полон потрапив колишній генеральний обозний Б. Хмельницького I. Носач (наказний гетьман П. Тетері), військовий генеральний суддя I. Креховецький та інші старшини, яких відіслали до Москви200.

Однак наприкінці квітня промосковські сили на Правобережжі зазнали великої втрати: на тлі незначних перемог Дрозда в бою гине брацлавський полковник I. Cep- бин201. Після I. Волошина він залишався останнім старшиною Брацлавщини з оточення Б. Хмельницького, здатним протистояти польському війську.

Загалом ці події на Правобережжі і спроби Брюхове- цького поширити там свій вплив ніколи не розглядалися історіографією. Тим часом це дуже показовий і цікавий момент. 3 одного боку, є очевидним категоричне неприйняття козаками Польщі, що у кінцевому рахунку і штовхнуло правобережних старшин під кримсько-турецьке заступництво. 3 другого боку — події кінця 1664— 1665 pp. доводять існування єдиного соціально-політичного простору на обох берегах Дніпра. Нарешті, виникає питання про політику Брюховецького та її відповідність цілям Москви. Посилаючи на Правобережжя своїх полковників і налагоджуючи взаємодію з Дроздом, Серби- ном та ін., Брюховецький прагнув підкорити міста своїй владі, а заодно й привести їх “під високу руку царя”. Але гетьман ще не розумів, що у Москві давно вже не прагнули подібних “подвигів”, а тому й не посилали свого війська в Україну. Виходило, що боротьба правобережних міст, козаків і старшин з поляками, так само як і дії адміністрації Брюховецького на правому березі (обидві сили сподівалися одержати підкріплення з боку російського війська), було марним витрачанням сил і людей, тому що потенційний союзник — Москва — на той час уже практично домовився з Польщею.

Питання про позицію Москви тісно пов’язане з діями російських воєвод, які перебували в Києві. Вище вже го- ворилося про ворожнечу Брюховецького з Чаадаєвим. Навесні 1665 p. ці суперечності тільки посилилися. Наприкінці квітня гетьман скаржився на воєводу в Москву, мовляв, той заарештував і тримає у в’язниці козаків Переяславського полку, “...за что в Войску Запорожском роп- щут, что он, воєвода, в права войсковые вступается”202. Однак Чаадаєв у своїй реляції до Москви показував ситуацію зовсім в іншому світлі. Зокрема, він писав, що Брюховецький послав полковника овруцького Децика, щоб той став у Димері для охорони Києва. “И ныне, государь, его, Децикова, полку казаки учали из того мясте- чка Димеря по дорогам около Киева чинить розбои великие, людей купецких и всяких, которые в Киев ездили с торгами и с хлебом, грабили и побивали до смерти”203. При цьому воєвода повідомляв, що в березні сотник А. Рожок побив грецьких купців (які сповіщали киян про новини й передавали різні звістки) та пограбував людей на київських млинах. Чаадаєв наказав сотника з товаришами впіймати і, посадивши їх до в’язниці, писав Брю- ховецькому, щоб той про них “по войсковому праву ве- лел указ учинить”204. Гетьман, однак, воєводі не відповідав, а й надалі скаржився до Москви205.

Дії Децика дуже цікаві з огляду на цілі, що їх ставили перед собою прихильники I. Брюховецького. Чи було в них що-небудь, крім власного збагачення будь-якою ціною? Сотник овруцького полковника доповідав у Москві, що “полковник Децик з полком ходив у Полісся під зрадницькі міста війною і... повернув у колишнє підданство 58 міст”206. Єрлич писав, що в результаті походу Децика на Коростишів і Брусилів “шляхта, що в Україні була, і євреї з будинків своїх і маєтностей повтікали знову на Волинь”207. Забігаючи наперед, можна зазначити, що, коли виникла серйозна небезпека з боку поляків, Децик утік на Лівобережжя, кинувши Київ напризволяще. Самовидець відгукувався про нього зовсім не прихильно: “...Гультяй ніякійсь Децик усе Поліся спустошив, але и того у Ніжині взято до вязеня и згинул”208.

Ще одне питання, пов’язане з викладеним вище: чи був у Брюховецького шанс об’єднати Україну під своєю булавою? Нам здається, що ні, хоча загальна ненависть до поляків нібито й давала такий шанс. Політична програма лівобережного гетьмана, про яку ми докладно говоритимемо далі, була націлена на вузькі інтереси його оточення і не зберегла ідей Гетьманщини, за які боролися представники державницького угруповання. Як незабаром з’ясувалося, Брюховецький не мав великого впливу навіть на Лівобережжі, а на правому березі, де при владі й досі були колишні прибічники Б. Хмельницького, — тим більше.

Чи вплинуло на рішення Чаадаєва тяжке становище Києва, чи сварки з Брюховецьким, чи чутки, які доходили з Москви, про можливі умови мирного договору 3 Польщею, але в травні київський воєвода посилає цареві чолобитну з проханням про відставку. У чолобитній воєвода скаржився, що за шість років перебування в Києві “...в осадех многие нужи я, холоп твой, терпел, и запасы и конские кормы покупал дорогою ценою, и людишка... у меня многие побиты и в полон пойманы... И OT того я... в конец обеднял. A поместья и вотчинишка мои в дал- них городех... без призору... в конец разорились... и женишка... моя живет на Москве с великою нужею...”209.

У скаргах Чаадаєва було, очевидно, багато правди. Принаймні M. Львов, прибувши до Києва, теж повідомляв про тяжке становище міста. Солдатів там було всього 600 чоловік, 100 стрільців і 624 севських драгунів. Усі були стомлені службою, але послати їх у відпустку воєвода боявся — “...толко б солдатам отпуск учинить, ни один бы человек в Киеве... не остался, все б пошли врознь”210. Зазначимо тут, що й у нового воєводи взаєморозуміння з гетьманом не вийшло. Так, у червні M. Львов писав до Москви, що мотовилівські міщани йому “били челом” і збиралися послати до Києва кращих людей для присяги, але “гетман Иван Брюховецкой мото- виловским мещаном в Киев к вере ехать не велел”211.

Початок літа приніс деякі зміни ситуації. Головною новиною став прихід на допомогу Брюховецькому калмиків, присланих згідно з царським указом212. Децик і далі здійснював рейди на Полісся, канівський полковник

Я. Лизогуб з калмиками завдали удару Яблоновському, що стояв поблизу Білої Церкви, а полковник Д. Многогрішний побив полковника Мурашка в Білорусії213.

Тетеря, як і раніше, перебував у Брацпаві “только c своим двором; а ратных людей при нем нет”214. У Чигирині перебував Хлопицький з сімома корогвами215. Ходили навіть чутки, що Яблоновський після своєї поразки збирався відступити від Білої Церкви і піти в Польщу, — “...а ожидают того, чтоб вывесть осадных людей из Чигирина да из Корсуни”216. Цю звістку пов’язували з тим, ЩО tiTOT де слух у них есть подлинно, что c великим государем король имеет мир учинить вскоре; а на чом мир постановлен будет, того не ведают”217. A польські “язики” повідомляли, що “воєвода Яблоновський пішов до Польщі, тому що військо його все пішло до Єжи Любо- мирського, згідно з його листом, і йому в Україні лишитись не було з ким”218. Єрлич, також датуючи події червнем, пише, що жовніри не хотіли більше залишатися в Україні, — “...розійшлися між собою, частина при панові воєводі руському Яблоновському залишається, а інша до союзу (тобто до конфедератів Є. Любомирського. — T. Я.) приєдналася, залишивши Україну”219.

Відступ поляків, очевидно, став приводом для втечі П. Тетері. Наприкінці червня “Тетеря з Бряславля поехал к королю, а с ним охочие немногие люди, челядь его; а войско де своє он все роспустил, кто куда похочет”220. Брюховецький до цієї інформації додавав, що по дорозі з Брацлава “...под городом Белым Камнем конфедераты изменника Тетерю разсекли и животы розграбили; то ему учинилось за измену”221.

Однак на тлі цих досить райдужних звісток сталася подія, що таїла в собі величезну загрозу: у червні “цісар римський c турком помирився на 12 років”222. I практично в той же час знову активізується Опара, котрий, як ми вже зазначали, орієнтувався на Туреччину. 5 червня I. Брюховецький скаржився до Москви, що “...шатость меж миром начинается быть”. Опара ж пише у підбурю- вальних листах, що два роки Україна не отримує від росіян військової допомоги, а тільки “ще більше назад відступають”223. 1 1 червня Опара вже завдає вельми відчутного удару. Він прийшов під Умань, де Г. Косагов залишив майора M. Свиньїна, “...a c ним (з Опарою. — T. Я.) изменников черкас полк конных, да полк пехоты, да татар... а сказал де Опара уманцом, что идут к нему на помочь два салтана, и естли они не сдадутца, то он будет с татары стоять под городом, а хлеб весь потравит и их выморит. И уманские де жители город Умань ему сдали, а великого государя ратных людей... переимали и отдали за караулы”224.

Брюховецький, довідавшись про відступ Яблоновського, разом з Ф. Протасьєвим пішов було до Білої Церкви225. Але, одержавши повідомлення, що “орда в Цыбульник собирается, умысл имеющий под Белую Церковь на табор наш ударить”226, відійшов до Умані. Ф. Протасьєв писав також, що вони відступили від Білої Церкви, оскільки “объявилось де татар с 500 человек за Чигири- ным... и ожидают к себе в Белой Церкви 2 салтанов”227. Самовидець, украй неґативно налаштований щодо гетьмана, пише про цей епізод: “...C тими ж колмиками и москвою и козаками гетман Бруховецкий ходил под Білую Церкву доставати города. Где нічого не вскуравши, вернувся и войско, збунтовавшися, розишлося, и колми- ки повернули у свою сторону”228.

У російських джерелах і в документах, що вийшли з канцелярії гетьмана, відсутні вказівки на те, що під Білою Церквою військо Брюховецького і Протасова насправді зазнало нищівної поразки229. Я. Храповицький наводив у своєму щоденнику свідчення, що “пан воєвода руський (C. Яблоновський. — T. Я.) розбив шість тисяч козаків, шістсот чоловік москви і тисячу калмиків, що були виряджені Львовим, киЇвським комендантом”230. Очевидно, цей факт усіляко замовчувався перед Москвою. M. Львов повідомляв до Москви про прохання гетьмана негайно послати йому на допомогу військовиків231. Воєвода загін приготував232, однак Брюховецький у паніці писав цареві, що “Опара изменник новую на Украйне бедным и изнищенным людем кровь вчиняет и мятеж чинит”, і запевняв — якщо він сам відступить за Дніпро, то Опара “с cee стороны Днепра на ту сторону и в... великороссийские страны войну с ордою принесет”233. В. Дворецький, київський полковник, який разом із гетьманом був під Білою Церквою, теж при звістці про прихід двох султанів до Опари повідомив у Київ воєводі M. Львову, що вони “...мусили відступити, не бажаючи того клопоту собі мати”234. При цьому київський воєвода повідомляв у Москву, що цей відступ з ним не було погоджено, більше того, гетьман відступив, навіть не дочекавшись висланої до нього від M. Львова допомоги235. Особливо воєводу лякав той факт, що козаки мали намір стати під Києвом. Він писав до Москви, що “...буде гетман с войском похочем стоять с войском в Киеве, и мы... за многолюдством и за казацким непостоянством и за ссорами от них с твоими государевыми людми... его, гетмана, с войском в город Киев к себе... пустить не смеем”236.

Поява Опари, по суті, зводила нанівець відступ поляків і Тетері. Брюховецький так і писав цареві, що “...плевелный плод Опара... урасченый надеею посилков бусурманских, Украйне развращающе доброе дело губи- телными прелестьми своими меж миром християнским вмещающими порет и портит”237. Польські джерела повідомляли, що Опара розташував своє військо над Poca- вою, і там очікувалося обрання нового гетьмана, так само як і прихід орди233. Наприкінці червня Ф. Протасьєв передавав уже звістку від Г. Косагова, що “...умонцы де... изменили и здались изменнику Апаре. A ныне де Anapa в Умони. A которые де черкасы малоросийских розных городов в полку при гетмане, и они де гетмана ни в чем не слушают, и чинитца де от них шатость большая, чаять де тово, что они придадутца к Апаре вскоре. A Опару де заднепрьские казаки обирают гетманом на Тетерино место”239. Протасьєв навіть поспішив вивести солдатів з Лисянки, побоюючись, щоб місто не здали за прикладом Умані240.

Цікаво, що в серпні поляки вже вважали Опару лояльним щодо них новим козацьким лідером. Так, Я. Xpano- вицький наводив у своєму щоденнику звістку з Польщі, що “...козаки розірвали з Москвою й хочуть залишатися при королі його милості, до якого й посли їхні йшли через Люблін”241. Послами цими були такий собі Ігнатій із Суботова та Каракаш, що прибули 15 серпня під Каліш242.

27 серпня київський воєвода M. Львов повідомляв: “...Воры казаки на киевской стороне Днепра выбрали себе гетмана изменника ж Стенку Опару; и тот... призвал к себе на помочь татар”243. Татар прийшло 15 тисяч і з ними два мурзи244. У другій половині серпня Опара з ордою і козаками приходив під “Мотовиловку, и под Хвастово, и в Василково, и в иные во многие места... и многих людей поимали... а хотят де приходить под Ки- ев вскоре”245. Також наприкінці серпня В. Дворецький писав M. Львову, що татари грабують Уманський і Канівський полки246. Дворецький звинувачував Опару в тому, що він, наслідуючи приклад Тетері, за булаву продав Україну. Зокрема, Дворецький писав: “...B тех следы проклятого Тетери, что тот навел и разорил Украйну ляхами, а Опара хочет остаток разорить до основания; про- тяже бусурманов немилостивых, а обещающе им платеж христианами платить, а чтоб началство гетманства подали ему”247.

Скоріше за все Брюховецький розумів, що ситуація може тільки погіршитись. A можливо — перестав сподіватися на успіх в Україні і поспішив заручитися особистою підтримкою царя. 4 липня гетьман пише Олексію Михайловичу, що, поки татар і ляхів у значній кількості немає, він хоче поїхати до Москви, побачити його “прес- ветлые очи”248. Брюховецький відряджає до російської столиці свого гінця й повідомляє, що чекатиме його повернення в Гадячі249.

Взагалі, уперше з проханням дозволити прибути в “царствующий великий град, Москву”, Брюховецький звернувся до Олексія Михайловича ще в липні 1664 p.250. Коли саме виїхав Брюховецький до Москви — невідомо. Самовидець говорить, що на “Спасов пост” — “...забравши всіх полковников... и учинивши наказним полковника переяславского”251. Прибули вони до російської столиці 21 вересня252. Але перший лист наказного гетьмана Д. Єрмоленка до Брюховецького написаний вже 5 вересня253.

Нижче ми розглянемо наслідки перебування Брюховецького у Москві, а поки що простежимо, як розвивалися події в Україні за його відсутності. Наприкінці серпня відбувається зміна лідера протурецької опозиції на Правобережжі. Місце Опари займає П. Дорошенко. Подію цю важко переоцінити.

Ось як описував те, що відбулося, очевидець. 28 серпня “...Опара всею старшиною ездил... к мурзам на совет; и еще далече от наметов стали татаровя... Опару грабить и всю его старшину и в однех рубахах к мурзам повели... цепь на шею, а железо на ноги”254. Татари звинуватили Опару в тому, що той писав до брацлавського полковника (Дрозда?), “чтоб к нему предался”, обіцяючи відразу ж піти “короля воевать”. “И те мурзы те слова ему выговаривали: ты де королю и нам присягал, а ныне де хочешь воевать”255. Захопивши старшину, татари стали здобувати козацький табір і поставили умову: “...Ест- ли де возмете Петра Дорошенка, что мурзы наставили гетманом, и приимете к себе за гетмана, то вас не станем добывать”256. Козаки були змушені погодитись і присягнули Дорошенку257. He можна забувати, що ця версія події, викладена наказним гетьманом I. Брюховецького, не могла не бути ворожою щодо нового лідера Правобережної України. Проте факт обрання Дорошенка гетьманом за підтримки татар — безсумнівний. Овруцький полковник Децик писав, що “Опару орда приводила в Білу Церкву скутого й хочуть везти до короля”25*.

Автор цих рядків дозволяє собі сумніватися, що татари справді ревно оберігали інтереси польського короля й покарали Опару за його легковажні слова. Логічніше припустити, що Опара став жертвою політики Дорошенка, який заручився підтримкою татарських мурз і набагато більше влаштовував їх як лідер кримсько-турецької опозиції. Адже ім’я Дорошенка було значно відомішим і впливовішим, ніж якогось Опари, про котрого історія взагалі не донесла ніяких подробиць, крім того, що він їздив від Тетері посланцем до короля. У цьому зв’язку цікавим є повідомлення полонених кримських татар. Вони розповіли, що причиною приходу орди в Україну був лист Опари. Той нібито писав до хана, щоб він з “...ними, заднепрскими черкасы, были в совете... а как де он придет, и они де ему сдадутца; да и cee де стороны Днепра все городы хотят им сдатца ж, а великого государя ратных людей отдадут им в Крым”259. Татари також зовсім по-іншому пояснювали причину свого гніву на Опару: “И как де они пришли к нему, Стенке, и им де городы нигде не сдались. И они де видя то, что его мочи нет... его, Стенку, взяли и, сковав, послали в Полшу к королю, а на его место учинили гетманом Дорошенко”260. Тобто Опару справді скинули татари через те, що він не став достатньо сильним гетьманом.

Розповідь татарина практично цілком збігається з викладом перебігу подій у літописі Самовидця: “Опара из Медведовки обозвался старшим на гетманство и по орде послал, до которого татар немало вышло, и Опара... городи знову привернул нікоторіе до себе. A же видяче та- таре недостаток Опарин, а Дорошенко... тут же будучи и при Опарі, старался о гетманство и солтана переед- нал... салтан... призвавши Опару до себе з старшиною, казал Опару взяти, а Дорошенка дал гетманом козакам. A того Опару солтан з иншими козаками старшиною отослал до короля, которого страчено з его товариством”261.

Тут виникає ще одне питання: яку роль відігравав у всьому цьому Дорошенко і якими були його плани? Є відомості, що Опара посилав Апостола до Дрозда, щоб той здався, на що брацпавський полковник відповів: “Якщо будемо ляхів бити, і я допоможу, а коли ти з ляхами, я з тобою не хочу”262. Виходить, що Опара поплатився за відповідь свого супротивника, або ж цей епізод було відповідним чином подано татарам. Єрлич писав, що Опара планував іти не тільки проти поляків, а й проти татар. Але орді нібито вдалося перехопити листа, що “писали зрадники до Сірка і Дрозда, щоб... вдарили в призначену годину, а після знищення (орди. — T. Я.) ...йти до Білої Церкви й інших замків, де залишилися в заставах жовніри і німці, знищуючи і вибиваючи їх”263. При цьому, за даними Єрлича, орда отримала попередження від “реєстрових козаків”264, тобто, скоріше за все, від Дорошенка.

3 усіх цих обвинувачень “пост фактум” безумовним є тільки свідчення Я. Храповицького (чий син у той момент був при королі), що посли Опари просили “про іншого гетьмана, крім Тетері, і щоб військо коронне не стояло в Україні, а вони б самі стали захищатися проти всяких прикрощів”265. Така вимога явно не могла сподобатися полякам, з іншого боку — вона свідчить про те, що оточення Опари було дуже далеким від юриспруденції і дипломатії, на відміну від більшості відомих нам прихильників державницького угруповання.

У зв’язку з цим украй цікавим видається лист польського резидента в Україні Стакурського (що перебував під Білою Церквою) канцлерові M. Пражмовському. Він писав, що Опара, “...ворог Речі Посполитої, провівши раду з військовими, хотів неодмінно польські кордони від Случі зменшити, а потім Війском Запорозьким спійманий; а після нього узяв гетьманство Дорошенко, людина дуже прихильна до короля”266. Таким чином, Дорошенко не тільки зумів переконати татар допомогти йому стати гетьманом, а й зберіг прихильність поляків. Наказний гетьман Брюховецького Д. Єрмоленко так і писав, що Дорошенко “всем мурзам и старшим татаром вели- кие подарки подавал”, щоб вони видали йому Опару, тому що він того для “совершенного приятства к королю хочет послать”267. Залишається відкритим питання: що насправді за всім цим стояло?

Доля Опари-гетьмана сумна. Але й у Дорошенка спочатку все складалося непросто. Відразу ж після обрання він виступає з Буків, маючи намір іти проти Дрозда, полковника брацлавського268. За іншими джерелами, новий гетьман пішов на Умань269. Його намір розправитись із Дроздом - опорою проросійських і “пробрюховець- ких” сил на півдні Правобережжя — цілком зрозумілий. Так, київський воєвода M. Львов писав, що Д^озд залишався вірним цареві, “...и полк у него не малой...”270.

Однак здійснити свій намір новому гетьману було не просто. Повідомляли, що “...войска казацкого при Доро- шенке и тысячи нет, все от него бегают, ожидающе и на себя того ж приятства от орды, что и на Опару бьшо. Bce сказывают: Дорошенко c ордою ходит, а из городов ни из которых к Дорошенку казаки нейдут и позапер- лись”271.

У цих умовах від’їзд Брюховецького до Москви (який багато хто міг розцінити як втечу) об’єктивно був на руку Дорошенкові. I старшина, що залишалася в Україні, це розуміла. 8 вересня наказний гетьман Д. Єрмоленко повідомляв Брюховецькому тривожні звістки, зокрема, що Дорошенко з Буків пішов на Брацлав. Єрмоленко, щоправда, сподівався, що Дрозд зуміє відбитися, - “...тільки від того оборони його, Боже, щоб його таємно свої люди не зрадили й не видали тим бусурманам”272. Сумну картину являли й дані про сили “пробрюховецького” війська: у київського полковника “зовсім козаків немає”, “у полковника овруцького людей обмаль...”273. I наказний гетьман з гіркотою вигукував: “...а вже голову прогриз, помочі прохаючи, а нам де взяти, коли не слухають і йти не хочуть...”274.

Саме в цей момент серед підлеглої Брюховецькому старшини визріває план, як скинути гетьмана. Епізод, що ввійшов до історії як “змова Децика”, насправді так і не введено в широкий науковий обіг. Відомості про цю змову досить нечіткі й залишають більше питань, ніж дають відповідей, - проте є дуже цікавими, зокрема лист Децика В. Дрозду від 10 серпня 1665 p. B цьому посланні Децик відверто критикував Брюховецького за невдалий похід на Білу Церкву: “...Кгды приехавши с войском под Белую Церковь, и доказал славу такую, как до сего часу сидячи в Каневе, что доброе спорадил... сам с москалями и с калмыки собравшися ис под Мотовиловки зараз за Днепр и зле славою великою рушил, а тут нас на сем край на погибель покинул”275. Децик повідомляв, що “вся старшина заднепрьская ко мне прислали”, щоб він сповістив Дрозда про загальну раду на Росаві близько 20 серпня276. Мета цієї ради визначалася чітко: “...Жебысмо собе какого пристойного человека старшим учинили, жебы наш какой повод доброй держал, жебы больши крови християнские не проливали межи собою и наши городы не пустошили”277. Децик умовляв Дрозда “не омешкаючи на назначоное место зараз поспешити”278.

Чому лівобережній старшині не вдалося усунути Брю- ховецького? Можливо, поясненням є те, що кілька старшин виїхали з гетьманом до Москви, а Дрозд виявився ізольованим військом Дорошенка. Кого планували на місце гетьмана? Сам I. Брюховецький писав згодом, у 1666 p., коли домагався від Москви арешту Децика, що той писав Дрозду, “...призываючи его на Росаву в раду для обранья промеж собою гетмана. A на то гетманство он, Децик, сам назывался”279.

Але ще цікавіший аспект “змови Децика” — це його можливий зв’язок з Опарою. Припущення про існування координації дій лівобережної і правобережної старшини висловив ще M. Петровський280. Ha жаль, ця робота Пет- ровського на довгі роки потрапила до “спецхранів” і залишилася практично невідомою широкому колу істориків. Тим часом Петровський звернув увагу на обвинувачення татарами Опари за контакти з В. Дроздом — відоме нам з наведеного вище листа Д. Єрмоленка. Ha підставі цього документа Петровський писав: “Чи не маємо ми тут чого спільного в усіх цих акціях? Чи не можемо ми тут припустити спільної змови, що мала на меті скинення Брюховецького з уряду й об’єднання Правобережжя й Лівобережжя з антипольською й антикримською орієнтацією?”281

Авторові цих рядків видається, що гіпотеза Петровсь- кого є цілком логічною. Свідчення Єрлича (про яке говорилося вище), що Опара звертався не тільки до Дрозда, а й до Сірка (учасника змови 1664 p.) — пряме тому підтвердження. Наявна нова спроба старшини об’єднати Гетьманщину під єдиною булавою, щоб, як писав Децик, “...больши крови християнские не проливали межи собою...”. Як і у випадку старшинської змови 1664 p., залишається неясним, на яку зовнішню силу збиралися спиратися змовники. Але, хоч як це парадоксально, у даному випадку дії татар і П. Дорошенка стали фатальними для старшини - хоча саме Дорошенко і саме з допомогою татар зробив у майбутньому наступну спробу об’єднання. Втім, ні Децик, ні Опара, як кандидати на булаву, явно не мали достатньої популярності і впливу - на відміну від Виговського чи Дорошенка, — щоб стати гетьманом єдиної Гетьманщини.

До середини вересня ситуація погіршилася. Почався перехід міст на бік Дорошенка. Д. Єрмоленко писав: “Мелник Калник сдал и наших посланцов ловит и тата- ром отдает. Царь был в Лодыжине с войском пехотным, тогда как Дорошенко пришол, тотчас сдались мещане и Царя со всею старшиною татаром выдали; и ныне наипаче того ради полковник брясловский смущаетца и что дня де с татарами вытечку чинит”282. B іншому своєму листі до Брюховецького наказний гетьман благав, аби цар дав указ київському воєводі послати солдатів до овруцького полковника Децика, - щоб і “полковник-брясловс- кий... слышачи о посылках, не сумневался”283.

P. Ракушка перебував у Ніжині, а Д. Єрмоленко - у Переяславі. Децик під Білою Церквою, як ми бачили вище, займався скоріше грабунками, ніж військовою діяльністю. Навряд чи його дії можна розглядати як стримувальний чинник для поляків - адже поляки просто не мали можливості для наступу. Інша річ - Дорошенко з татарами. Тому постать брацлавського полковника Дрозда ставала ключовою для контролю над південними районами Правобережжя.

8 жовтня генеральний скарбник P. Ракушка писав Брюховецькому: “О той же стороне Днепра извещаю, что ничего доброго нет... городки около Буга и за Бугом посдавались Дорошенку некоторые, а полковник брясловский ныне в осаде... и Мелник взбесился и посланцов c листами отослал к Дорошенку... И то сказывают, иже толко что учинивши c полковником брясловским Дроздом, тотчас ити на Заднепрье татаром c Дорошенком”284.

Ключову роль Дрозда розумів і єпископ Мефодій. Тому в листі до Брюховецького від 17 жовтня він настійно просив вирядити П. Шереметєва із Севська до Києва - тоді “все б посмирнее было; и тому б верному полковнику Дрозду, который в осаде 6 недель сидит, крепости прибыло, ибо и так чрез него на Украйне cee стороны Днепра от татар еще тихо, а сохрани Боже инако, все силы бусурманские обратятца на Украйну”285. Взагалі Me- фодій явно негативно оцінював від’їзд гетьмана у ситуації, що склалася: “...A ныне на Украйне без бытия вашей милости ничего доброго нет, всяк в свой нос дума- ет”286. У ті ж дні P. Ракушка теж писав Брюховецькому: “...Велми все тоскуют о долгом замедлении вашей милости, добродея, а наипаче о том, что никакие подлинные ведомости не имеем о вашей милости”287. Генеральний скарбник, так само як і єпископ, був стурбований долею Дрозда - адже той “біди зазнає... нема кому помочі йому дати”, оскільки військо від царя не прийшло288.

Ситуацію погіршувало те, що козаки Дрозда почали переходити до Дорошенка289. Сили нового гетьмана (без урахування орди) становили, за деякими даними, 20 тисяч, і йому вже здалися “Брацлавського... полку міста Ладижин, Кальник, Немирів”290. A Брюховецький, як і раніше, сидів у Москві і, як ми далі побачимо, займався питаннями, дуже далекими від військової допомоги Правобережжю. Швидше за все, він уже зрозумів, що повернення цієї території більше не входило у плани царського уряду.

A от старшина Брюховецького цього ще не знала. Тому його наказний гетьман з розпачем писав: “...Полковник брясловский великую нужду терпит от того проклятого Дорошенка... Татары... полковнику овруцкому великое утеснение чинят... Здесь же, в Каневе, полковник с товарыщи не хотят быть... Смилуйся, як отец над дет- ми, вскоре к нам ведомость давай; ежедневно кровными слезами обливаемся, смотряще на их нерадение и непослушание”291. Сльози і благання про допомогу були даремні. У той же день, 2 листопада, П. Дорошенко пише лист до полтавського полковника і козаків, повідомляючи про свої успіхи: “...Господин Дрозд с сотниками и чернью... на верное и вечное подданство короля его милости и к нам, Войску Запорожскому, на послушание сдались и в Бряславле исполнивше присягу, не ожидающе болши лестной помочи московской; також и господин Данко (Дацько, Децик. — T. Я.) присылал к нам, от- зывающися с поволным своим приветством и желателст- вом”292. Дорошенко обіцяв у випадку здачі “...сохранить в любви братцкой в целости жен и детей и имений ваших”293.

Цікаво, що i Мефодій, i P. Ракушка у своїх листах однаково жаліли Дрозда і критикували дії Децика. Так, єпископ писав: “...Дрозд бедной в Бряславле, не стерпев, могл неприятелем сдатись”294; і генеральний скарбник: “...Подлинно сдался полковник брясловской от великой нужды”295. A про Децика вони повідомляли таке: “...Тут же Децык из Мотовиловки уступил, а что горшее, места не зжегши...”296; “...Децык, покиня Мотовиловку, при- шол под Киев и стал на Лебеди, а Мотовиловки не выжег, в целости оставил ляхом; и ляхи вошли в Мотовиловку...”297.

Однаково єпископ i скарбник описували і сумні перспективи розвитку ситуації. Так, Мефодій писав: “А сверх того в Киеве ничего доброго не деется, ибо воєвода нынешний киевский человек ни к чему не пригодной: первое то, что человек древней, к ратному делу, ни к чему не подобен; второе ж, болен ногами и не ходит... опричь слез и худобы и воровства, болши того в Киеве не сыщеш отнюдь...” — особливо якщо “замедлит господин гетман на Москве”298. A P. Ракушка застерігав, щоб Дорошенко “...не похотел подступати под Канев, для чего, храни Боже, чтоб и там не похотели взбунтова- тца паны полковники Канев покинуть”299. I молив: “Для Бога, добродею, изволь, твоя милость, поспешатися на Украйну”300. До середини листопада Мефодій уже повідомляв, що “Дорошенко после взятья Дрозда пошел со всем к Рашкову Дмитрашко добивати”, і зауважував: “...Да и самому вашей милости уже бы пора возвратити- ся; ныне бы время промышляти над неприятели, как они меж собою в несогласии...”301 (мається на увазі рокош Є. Любомирського).

Одним із завдань, які мав вирішити Дорошенко, знищуючи Дрозда, очевидно, було здобуття легендарних “скарбів Домни-Розанди”. Витоки цієї леґенди — у роках Хмельниччини, і згубила вона не одне життя. Казково багатий молдавський господар В. Лупул, за переказами, сховав свої скарби у дружини в Сучаві, місті, яке обороняв від волохів його зять T. Хмельницький. Тиміш загинув, командирові козацького гарнізону Федоровичу вдалося вивести людей, але скарбу не знайшли — ні в дружини Лупула, ні у Федоровича. Мабуть, тому й вирішили, що все дісталося вдові Тимоша — красуні Домні- Розанді. Розанда якийсь час жила в Чигирині, а потім переїхала у рідніші для неї місця — до Рашкова — і, очевидно, до кінця життя користалася заступництвом шурина — Ю. Хмельницького. Вище говорилося, що Дрозд забрав у Домни “її скарби”. I от тепер з України повідомляли Брюховецькому, що Дорошенко пішов до Рашкова “...добывать, или чтоб ему скарбы Домнины выдал, чтоб имел чем орде заплатить: когда б орде не заплатил, то самому ему за платеж быть в Крыму”302. Згідно з іншою версією, Дорошенко, узявши із собою Дрозда, пішов на Рашків, “чтоб им Дроздова жена достать в Раш- кове с животами”303. Після цього Дорошенко викупив Дрозда в татар за тридцять тисяч і, захопивши також його дружину, пішов з ними до Чигирина304.

Здача Дрозда негайно позначилася і на ситуації навколо Білої Церкви. Відразу ж стало зрозумілим справжнє обличчя Децика. 8 листопада він прийшов до Києва і сказав воєводі, що “...в Брясловле полковник Дрозд, не перетерпя осадные нужи, сдался поляком и татаром... а он де, Дацко, в Мотовиловку быть от неприятелей того ж опасся, для того де из Мотовиловки и отступил”305. Стурбований M. Львов наказав Децику йти до Димера — “...потому что промеж Киева и Димера на Днепре перелазы...”306. Овруцький полковник погодився (причому на цій розмові був присутній Мефодій) і, як писав київський воєвода, “солгал; сам он, Дацко, покиня войско, из Києва поехал в Переясловль... войско его стояло под

Киевом без него... и видя... что его полковника K ним нет, ноября с 6-го числа розбрелось”307.

Цю інформацію підтверджував і Мефодій. Він писав Брюховецькому, що Децик обіцяв піти до Димера, “а на- завтрее переменил слово, к Димеру не пошел, побежал в Переяславль, войско оставил на Лыбеди, которое после его отъезда все врознь розбрелось”308. Очевидно, після приїзду Децика до Переяслава наказний гетьман, який перебував там, “прислал к войску Дацкову... полковника Ярема Стычинкова, а велел ему с тем войском Дацковым идти и стоять в Димере; и войска... того присьшнова полковника Яремы не послушали, в Димер не пошли и с киевский стороны Днепра пошли на другую сторону за Днепр, и ныне... на киевской стороне Днепра черкаского войска никого не осталось, кроме которые в Киеве”309. Сам наказний гетьман теж писав, що військо Децика з Яремою не пішло: “...и едва не убили и своею волею на сю сторону перешли с великими похвалками”310.

He дивно, що генеральний скарбник P. Ракушка писав Брюховецькому “о Дециковым непостоянстве, что даром все Полесье оставил и с своим полком на сю сторону перешел ни для чего иного, толко для некаких бунтов B небытии вашей милости... понеже в его полку ничего доброго не говорят”311. Відступ Децика був тим більше необгрунтованим, що в районі Білої Церкви перебувало тільки 500 татар312. Зате після його відходу з Мотовилів- ки “...утеснение Киеву было великое”313. Тому київський воєвода послав туди рейтарів, і вони легко заволоділи Мотовилівкою314; це ще раз доводить безпідставність утечі Децика. Очевидно, вважаючи дії овруцького полковника неправомірними, а також побоюючись можливих бунтів, Д. Єрмоленко наказав затримати Децика до приїзду Брюховецького315.

Чим же займався I. Брюховецький у Москві і чому на такий тривалий час кинув у лиху годину своїх товаришів? До російської столиці разом з гетьманом прибули: генеральний обозний I. Цісарський, генеральний суддя П. Забіла, писарі C. Гречаний і 3. Шийкевич, полковники: ніжинський M. Гвинтовка, лубенський Г. Гамалія і київський В. Дворецький316. 23 вересня гетьман і старшина були в царя *Ч5шя руки”317, а потім на обіді318. Через два дні цар звелів їм прибути до боярина П. Салти- кова на казенний двір, де той разом з дяками Д. Башма- ковим і I. Михайловим запитував, “о каких делах они... приехали”319. Гетьман і старшина, хоч як дивно, до такого питання виявилися не готовими. Вони відповіли, що прибули бачити царські “пресветлыя очи и на его, великого государя, милостн бити челом”320. Про реальні ж справи вони обіцяли написати статті й віддати їх “ближньому” боярину321. Цілий місяць (!) старшини писали ці статті і подали їх тільки 21 жовтня322.

Сам по собі факт написання статей уже в Москві, вузькою групою старшини - а не звичайне в таких випадках затвердження статей на раді - є безпрецедентним в історії Гетьманщини і не міг не мати відповідних наслідків. Цілком імовірно, що “Московські статті” виникли не без консультацій з боярами, в тому варіанті, який міг би найбільше догодити царю і, відповідно, гарантувати особливі милості гетьману і старшинам, що перебували при ньому.

Втім, треба розібратися - чи так уже випадково виникли нові статті і як взагалі формувалося нове бачення структури Гетьманщини Брюховецьким? 27 вересня гетьман повідомляє I. Желябузькому про свій намір просити царя, щоб той його “...звелів оженити на московській дівиці... не оженивши, не відпускав”323. Заодно Брюхове- цький просив і маєток — “вотчину... поблизу Новгоро- да-Сіверського, щоб тут жінці його жити”. При цьому місцем свого постійного перебування гетьман збирався зробити Гадяч, маючи там при собі 300 козаків і обов’язково ратників-росіян, “...кем бы ему ото всего обереч- ся; а без таких де людей ему никакими мерами нельзя быть на шаткия времена”324. Отже, гетьман не вірив, що зможе самостійно керувати козаками, і планував жити у невеликій “вотчині” під царським заступництвом.

B основу всієї концепції лягли два положення, що приголомшують своєю безпринципністю і цілковитим ігноруванням інтересів Гетьманщини. Навіть Москва, навіть Ю. Долгоруков, який нав’язав Юрію Хмельницькому Переяславські статті 1659 p., не наважувалися піти так далеко. Мабуть, тільки в охопленому прагненням наживи мозку колишнього слуги могла народитись ідея цілковитої відмови від принципів, на яких великий Богдан із соратниками створювали свою Гетьманщину, - козацької волі і свободи православної віри. Втім, саме поняття “Гетьманщина” теж ніяк не вписувалося в концепцію Брюховецького. Так само свідомість слуги не могла передбачити того, які згубні для нього самого наслідки матимуть ці зрадницькі прохання.

Ще в червні 1665 p. в інструкції Брюховецького прилуцькому полковникові Л. Горленку вперше мова заходить про те, щоб з Москви прислали “руського” на Київську митрополію — під приводом того, щоб “...духовный бы чин оставил двоедушие...”323. Нагадаємо, що за умовами Переяславських статей 1659 p. киюський митрополит мав приймати благословіння московського патріарха — в такий спосіб у Москві спробували підкорити собі українську церкву. Але гетьман пішов далі — йому забагло- ся на місце духовного лідера поставити російського ієрарха. У тій же інструкції він просив царя заборонити “попам без відома гетьманського й військового” їздити до Москви і випрохувати там “собі маєтності”, посилаючись на невдоволення козаків326. Тут доречно згадати, що, починаючи з Б. Хмельницького, всі гетьмани вважали своїм обов’язком давати щедрі “пожалування” монастирям або підтверджувати давні “пожалування”. He був винятком і сам I. Брюховецький, що в 1663—166S pp. видав цілу низку універсалів, які підтверджували колишні “пожалування” монастирям327. Він навіть подарував у травні 1665 p. міщанський млин канівському монастирю32*.

Так звідки ж така несподівана ненависть до українського “духовного чину”? Насправді нова політика Брюховецького в церковному питанні виникла не “раптЬм”. Ще восени 1663 p., перед загрозою польського походу, як ми бачили вище, гетьман починає звинувачувати Me- фодія в “шатости”. Тоді ж у розмові з K. Хлоповим Брюховецький уперше висловив і ідею “митрополита-ро- сіянина”: “...Добро б учинил великий государь в здешнем краю крепость людям и городам, чтоб прислал в Киев из своих богомольцев кого-нибудь в митрополиты... а Мефодию епископу митрополитом быть нельзя; если он сделается митрополитом, то будет в Малороссии шатость”329. У жовтні того ж року Брюховецький послав з В. Дворецьким ще й донос на Мефодія, обвинувачуючи його в тому, що він вимагав хабар за обрання Брюхо- вецького в гетьмани на Ніжинській раді, й у тому, що Мефодій нібито намагався зберегти житгя Сомкові й Зо- лотаренку за 20 тис. польських злотих330. Донос був явно брехливий: інакше як пояснити активну “пробрюхове- цьку” позицію Мефодія на Ніжинській раді (якщо Брюховецький відмовився дати хабаря)? Нам видається, що новий гетьман дуже добре розумів, кому він був зобов’язаний булавою і який авторитет мав Мефодій у Москві. Діючи за своєю звичкою для власної безпеки обливати брудом усіх сильних навколо себе, Брюховецький відразу ж після свого обрання почав робити спроби обмежити вплив єпископа. Дуже важливим для нього було не допустити обрання Мефодія київським митрополитом. A ідея обрання “русского духовного” до того ж могла сподобатися в Москві.

Ідея про київського митрополита — росіянина плавно перейшла у Московські статті і, як ми побачимо далі, стала причиною гострого конфлікту Брюховецького з українським духівництвом на чолі з його колишнім покровителем Мефодієм, “блюстителем Киевской митрополии”, який, безумовно, жадав для себе цього місця.

Авторові цієї книги видається безсумнівним той факг, що ідея нового вирішення питання стосовно Київської митрополії належала I. Брюховецькому. По-перше, ми бачимо розвиток цієї пропозиції у різних документах гетьмана, а по-друге, доказом є те, що Москва, як ми побачимо далі, одразу не зважилася прийняти настільки зручний для неї варіант вирішення питання про митрополита й відклала його на потім.

Щодо авторства другої ідеї, в історіографії існують розбіжності. Г. Карпов і M. Костомаров приписували авторство Брюховецькому. Але, звичайно, для декого велика спокуса — звинуватити у всіх гріхах “злобну Москву”, що змусила бідну старшину піти на поступки. Саме так вчинив В. Горобець, який, ґрунтуючись на документах, наведених В. Ейнгорном, про ідею ‘Ударить челом государю всеми малороссийскими городами”, заявив, що “ініціатором цього був не гетьман, а російська сторона”, яка змусила Брюховецького прийняти такий хід речей; він же нібито “тривалий час активно заперечував проти цього”331.

Ми вважаємо це питання принциповим, а тому зупинимося на ньому докладніше.

Насамперед треба розділити два аспекти (які змішує і плутає В. Горобець): збір податків як такий і “володіння” містами й землями України. Це принципово різні питання, і кожне з них має свою історію.

Почнемо з питання про збір податків. Як цей порядок визначався Статтями Богдана Хмельницького, тобто — у базовому документі ще 1654 p.? “...Доходы всякие денежные и хлебные збирать на царское величество и отдавать его в государеву казну тем людем, которых царское величество пришлет. Да тем же присланным людем, кого для тое зборные казны Царское Величество пришлет, и над теми зборщиками смотреть, чтоб делали правду”332. Таким чином, із самого початку передбачався збір усіх податків у “царскую казну” (а не в скарбницю гетьмана!) за допомогою й під наглядом спеціально призначених Москвою людей. Інша річ, що, посилаючись на воєнний стан і проблеми з покозаченими (тобто — на неможливість визначити, кого саме оподатковувати, а кого звільняти від податків), Богдан Хмельницький, а згодом — I. Виговський на ділі не виконували ці положення Переяславської угоди. Кожна така спроба Москви порушити питання про реальний збір податків і про відрахування до скарбниці здіймала цілу бурю з боку гетьманів і старшини, які посилалися на те, що їх у цьому випадку “поб’ють”. Ми докладно говорили про це у попередній книзі333.

Переяславські статті 1659 p. нічого нового до Статей Б. Хмельницького у положенні про збір податків не додали: “...И доходы всякие денежные и хлебные збирати на царское величество и отдавати в его государеву казну тем людем, которых царское величество пришлет, на то устроенных людей, в Киев да в Переяславль; да тем же присланым людем, ково для тое зборные казны царское величество пришлет, и над теми зборщики смотреть, чтоб делали правду”334. У Батуринських статтях ці положення знову повторилися, але так само, як за Б. Хмельницького та I. Виговського, викликали заперечення старшини через неможливість втілити їх у життя в реальних тогочасних умовах.

Саме про повернення до ідей Переяславської угоди говорив і Мефодій — у первісній “записці”, поданій ним у Москві навесні 1665 p. Він наполягав, щоб увесь збір з міщан надходив до царської скарбниці, і в такий спосіб збиралися б гроші на жалування реєстровим козакам і хлібні запаси для російських військовиків335.

Між іншим, те, що Мефодій, по суті, не пропонував нічого нового, відзначав і В. Ейнгорн. Щоправда, він на підставі документів про перебування I. Брюховецького в Москві намагався довести, що переговори про збір податків тяглися цілий місяць і гетьман не відразу погодився на вимоги росіян, які наполягали на виконанні Статей Б. Хмельницького. Але й тут відбувається плутанина. Ейнгорн наводить цитату з відповіді Брюховецького на статті Малоросійського приказу (посилаючись на “Акгы ЮЗР”): “...денежного сбору с малороссийских жителей в казну великого государя сбирать отнюдь не мочно”336. Насправді ж в Актах написано: “А денежного сбору с малороссийских жителей сбирать отнюдь не мочно; да и заводить того ныне ненадобно, потому: время воинское и шаткое, поставят себе в оскорбление, и чаят от того шатости”337. Начебто все те ж саме — але акценти інші! Тобто Брюховецький виступав не проти збору грошей до царської скарбниці, а проти збору податків узагалі — так само як і всі його попередники. I ці заперечення (знову ж — як і при колишніх гетьманах) можна трактувати по-різному. 3 одного боку, це побоювання спричинити вибух невдоволення серед і так незадоволеного населення, особливо “черні”. A з другого боку — побоювання, щоб статті витрат (тобто доходи старшини) не стали надбанням гласності — насамперед покозачених.

Що стосується Брюховецького, то його зловживання добре відомі - про це говорилося вище і говоритиметься ще. Але в нас немає ніяких документальних доказів, що він не погоджувався в Москві віддавати податки до царської скарбниці, чи, іншими словами, що він відстоював фінансову незалежність Гетьманщини. 3 другого боку, у Малоросійському приказі не намагалися ввести нічого нового, а лише домагалися виконання ухвалених ще в 16S4 p. пунктів. Ніяких нових формулювань російська сторона не вводила і взагалі базувалася на “Записці” Me- фодія. Тепер ми підходимо до другого питання, яке стосується “володіння” Україною.

Уперше питання про зловживання козацької старшини і про необхідність прямої підпорядкованості цареві порушили ще прихильники Пушкаря й Барабаша. Як уже говорилося вище, їхні посланці до Москви в листопаді 1657 p. заявляли: “...Тому ради всею чернью и мещаня, чтоб царьского величества воеводы у них в городех были, да не допускают де того полковники для своих корыстей”31*. Цю проросійську демагогічну хвилю підхопив і Брюховецький, вже в 1661 p. висловлюючи своє побажання росіянам: “Изволил бы великий государь их держать под своєю, великого государя, высокою державою и беречь своим государевым воеводам”339. Через рік він у тому ж дусі писав Мефодію: “...Нам не о гетманс- тве надобно стараться, толко о князя малоросийского от его царського величества, на которое княжество желаю Федора Михайловича ^*тищева? — T. Я.) имети, чтоб порядок лутшый был и обереженье всякое, чтоб ЛЮД служилой был готов на встречю неприятелю; а которые под панами полковниками маетности и мелницы есть, те б доходы до скарбу войскового ишли”340.

Таким чином, першим ідею заміни гетьманської влади на князівську (в особі російського воєводи!) озвучив ca- ме Брюховецький, ґрунтуючись на популістських гаслах покозачених. Щоправда, тоді він сам ще не був гетьманом, а тому й не занадто дорожив цією владою. Коли ж булава опинилася в руках самого Брюховецького, ділитися з воєводами він уже не поспішав. Одначе непевність власного становища і ворожа налаштованість старшини змушували гетьмана шукати захисту в Москві. Навесні 1665 p. Брюховецький звертається до Я. Хитрово: “...Ныне за своевольством малороссийских жителей налагать поборы нельзя, все взбунтуются; изволил бы великий государь прислать ему, гетману, несколько тысяч ратных людей, при помощи которых можно будет ускромить малороссийских жителей обеих сторон Днепра, и тогда он, гетман, велит сбирать... всю сумму денег, необходимую на содержание ратных людей в Малороссии”341. Як бачимо, Брюховецький відхиляється від свого початкового формулювання про передачу усієї влади “князеві” і збирається особисто вирішувати, кому і скільки платити — але тільки після того, як російське військо “ускромит” мешканців Лівобережжя!..

Ta слово не горобець. Висунувши ідею передачі влади росіянам, Брюховецькому доводилося розплачуватись за власні заяви. Тепер цю ідею підхопив і підтримав київський полковник В. Дворецький. У своєму доносі воєводі П. Шереметєву в серпні 1665 p. — очевидно, незадовго до від’їзду в Москву — він писав: “...Жебы его царское пресветлое величество места все и села, будучие на Вкрайне, на себя взял, жебы болшей нами гетманы не владели, бо от того псуются велми; великих скарбов на- бывши, не хотят некому послушными, але хотят быть великими монархами. Лучшей будет, як будут воеводы, жиючие на Вкрайне, владеть всеми маетностями, не потреба будет некому просить о хлебе для ратных людей”342. Дворецький запевняв, що старшина згодна з цією ідеєю, за винятком Захара Шийновича, якого він просив з цієї причини заарештувати у Москві343. Таким чином, гетьман і старшина “дарували” Україну цареві, пропонуючи росіянам самим збирати там усі доходи.

Цілком зрозуміло, чому ця пропозиція пролунала з уст Дворецького. Річ у тім, що, обмежуючи гетьманську владу (точніше — зводячи її до мінімуму), полковник сподівався захистити себе від розправи Брюховецького. A в можливості такої — після Чорної ради і сварки гетьмана з Мефодієм — мабуть, ніхто вже не сумнівався. Події на Лівобережжі відбувалися за звичайним в історії сценарієм терору, який знищував його ж ініціаторів.

Але ж Брюховецький, як засвідчують усі його “особисті” прохання в Москві, сам панічно боявся. I життя для нього було набагато важливішим за владу. Тому гетьманові необхідно було вислужитися перед царем і жодною мірою не дати своїм опонентам на чолі з Мефодієм перевершити себе у щедрості та вірнопідданстві. Таким чином, ідея Гетьманщини стала жертвою гри політичних авантюристів, які жадали тільки негайної особистої вигоди.

Ідея “дарування України” не могла не сподобатися в Москві. 1 листопада Брюховецький з товаришами були в трапезній палаті у царя, де гетьман виголосив знаменну промову: “...Чтоб великий государь... пожаловал их, ве- лел малороссийские городы принять и с них всякие доходы имать в свою государеву казну, и послать в них своих, великого государя... воевод и ратных людей...”344 За такий “дарунок” Олексій Михайлович звелів Брюховецького “милостиво похвалить” i в подяку “пожаловал велел ему сказать боярство”345. Того ж дня старшини, що перебували у Москві, — обозний, полковники й oca- вули — були зведені у дворянство346.

Вкрай важливо, що ні в програмі Мефодія, ні під час переговорів у Малоросійському приказі Салтикова (з єпископом і з гетьманом) формулювання “дарунок”, “володіння монархами замість гетьманів” не застосовувалися. Інша річ, що таке формулювання цілком відповідало ідеї збору податків і поводження гетьманів у тому вигляді, на якому наполягала Москва. Тиха, спокійна автономія, керована воєводами, яка платить податки й лише в разі військової потреби згадує про козаків і гетьмана, — це був, безумовно, ідеал Лівобережжя в уявленні царсь- кого уряду. Але одержати таку “ідилію” замість непокірливої Гетьманщини (хай навіть поки що тільки на папері) Москва змогла лише завдяки безпринципності частини лівобережної старшини, яка думала прерважно про свої корисливі інтереси.

“Блискучі ідеї” Брюховецького й лягли в основу Московських статей, затверджених 1 листопада 1665 p. Що вони містили в собі? У пункті першому говорилося: “...Городами и землями владети и оными заступати монархом, а не гетманом... денежные и не денежные поборы от мещан и от поселян, во всяком малороссийском городе и селе живущих... погодно в казну государеву выбирати”347. Козацька сторона також просила, “чтоб в Киев на митрополию по указу государскому руский святитель с Москвы посланный был...”34*, і на це була відповідь, що “великий государь учнет описываться к цареградскому патриарху” і дасть указ349. Декларації “вольностей козацьких” — підпорядкування тільки військовому суду і звільнення від платежів350 — по суті, зводилися нанівець іншими пунктами. Так, гетьмани, обрані на раді, одержували тільки “малу” булаву, а основну і клей- ноди їм мали вручати у Москві351, при воєводах у містах розташовувалися російські військовики — у Києві S тис., у Переяславі — 2 тис., у Чернігові й Ніжині — по тисячі двісті, у Новгороді-Сіверському й Кременчуці — по триста, у Полтаві — п’ятсот, тисяча на Запорожжі і сто чоловік при гетьмані352. I хоча воєводи не повинні були “ні до яких справ і до судів козацьких втручатися”353, але як це виконувалося насправді, всім добре відомо. Гетьманові також заборонялися зносини з кримським ханом та іншими іноземними володарями354.

Після підписання статей Брюховецький не поспішав покидати Москву. 10 листопада гетьман просив доповісти царю про його сватання до дочки Д. А. Долгорукова (племінниці Ю. Долгорукова) і запитував, як йому слід вести цю справу, які в росіян весільні традиції355 . 3 весіллям, очевидно, вирішили не зволікати: 16 листопада датовано запис, що “...был у великого государя боярин и гетман Иван Мартынович Брюховецкой в передней для того, что он вчерашняго числа женился”356. Гетьман вирішував і інші питання. Так, 13 грудня він домігся отримання жалуваної грамоти на шептаківську сотню357. A 21 грудня старшині вручається “Жалованная грамота Ивану Брюховецкому и всеми Войску Запорожскому”35*, де викладалася вся історія російсько-українських відносин аж до Московських статей і повторювалися положення про старшину й козаків.

Нарешті оточення Брюховецького вирішило позбутися невгодного їм писаря 3. Шийкевича (який обіймав цю посаду ще за Виговського359 і був його прихильником). Вище вже говорилося про донос В, Дворецького, який настійно радив П. Шереметєву затримати Шийкевича у Москві. Тепер приводом послужила поведінка писаря на обіді у Ю. Долгорукова, де Шийкевич переяславського протоієрея “...безчестив, гудив, називав брехуном и за- махувався ножем, хотів зарізати”360. Ніяких серйозних аргументів щодо вини писаря старшина навести не могла: “...Учал быть пышен и неприступен... и отказывает всякому человеку пышно и сердито”361. Що стосується звинувачення, нібито “от писаря Захара Шикеева чинят- ца многие налоги и тягости”362, — то дозвольте не повірити, що писар міг збирати якісь податки без відома Брюховецького. Так само, навряд чи Брюховецький дозволив би Шийкевичу “ставиться пышнее боярина и гетмана” — саме перед своїм від’їздом гетьман звелів заарештувати полковника C. Красного Бакшту і суддю Ю. Незамая через те, що “сведал в них шатость”363. Словом, аргументів не було, проте “Шійкевича для некото- раго с гетманом заводу в Сибер сослано”364. Утім, доказів про зраду Сомка й Золотаренка теж ніколи не було — що не завадило Брюховецькому їх стратити за згодою Москви.

3 України доходили звістки про досить стабільну ситуацію. Дорошенко стояв біля Чигирина; правда, там за його наказом “...Дрозду голову відрубали...”365, Дмитра- шко прийшов до Канева, Косагов із запорожцями здійснив удалий похід за Буг, і прихильники Брюховецького тішили себе звістками, що “Дорошенкова надія почала зникати”, оскільки татари через ворожнечу з ногайцями відступили до Криму, а “ляхи між собою знову почали воювати”366. Генеральний скарбник P. Ракушка навіть висловлював думку, що “за щастям і за приїздом вельможності вашої і та сторона до об’єднання прийде”, та, з нетерпінням очікуючи повернення Брюховецького, радив йому їхати на Ніжин до Переяслава — “...тому що ся сторона безпечна й здорова”367.

Але Брюховецький був налаштований дуже песимістично. Bce ще перебуваючи в російській столиці, він випросив собі в царя московський двір, а на питання I. Желя- бузького, навіщо він йому, пояснював: “...Чтоб ему бьшо куды и самому приехать... там де места шаткия бывают времена...”368 В. Дворецький — той взагалі почав застерігати Желябузького, що “...гетьман нинішній обраний ними, полковниками, й тримається від них; а козаки його самого не люблять”369. Ця заява звучить тим анекдотичніше, що Іван Брюховецький був обраний гетьманом на Чорній раді, тобто саме рядовими козаками, які при цьому стратили чимало незгодних старшин. Цікаво, чому все-таки Брюховецький і Дворецький стали так боятися за власне життя, відчуваючи загрозу з боку козаків? Чи були причиною цього отримувані ними звістки з України? Чи їм стали відомі ймовірні умови угоди Москви з Польщею? Чи гетьман з полковником злякалися змісту власних статей, затверджених царем? Принаймні Дворецький скаржився: “...Кажуть, нібито він підмовив гетьмана женитися у Москві; й він, мовляв, полковник, і сам нині тому в небезпеці, що козаки таке говорять”370.

Тим часом, поки Брюховецький зважував, чи повернутися в Україну, новий правобережний гетьман Дорошенко робив свої перші кроки. Він отримав булаву в останніх числах серпня, і, по суті, подія ця була цілком легітимною, якщо врахувати, що П. Тетеря втік з України ще в червні. Однак, хоча в Польщі і вважали нового гетьмана лояльним, підтвердження його звання не приходило. 30 листопада П. Дорошенко звертається до короля з проханням надіслати комісарів для утвердження його в гетьманському званні371. Але, мабуть, цього зроблено не було, тому що в інструкції послам Війська Запорозького до короля в січні 1666 p. знову повторюється прохання про утвердження Дорошенка гетьманом королівською грамотою372. Водночас від короля вимагали звільнення Тукальського, Ю. Хмельницького і Г. Гуляницького373.

Новий гетьман починає боротьбу проти королівського війська, яке грабувало Правобережжя. Вже в листопаді він просить короля, щоб Військо Запорозьке мало деяке полегшення стосовно провіанту, додаючи, що йому чиняться нестерпні кривди і розорення374. У січні 1666 p. B інструкції послам до короля висувалися вимоги, щоб Військо Запорозьке було звільнене від військового постою в Україні і щоб польське військо, яке перебувало на Правобережжі, отримувало продовольство від Корони375. Це було повною протилежністю до політики П. Тетері, який усю свою владу будував тільки на військовій підтримці поляків. Зрозуміло, що з перших днів свого гетьманства Дорошенко збирався спиратися на зовсім інші сили.

He дивно, що, як видно з настанов Дорошенка своєму посланцю до Польщі Петроновському, у поляків виникали певні підозри щодо гетьмана. Зокрема, Петроновсь- кий повинен був переконувати, що Дорошенко з ханом не мав ніякої домовленості на шкоду Речі Посполитій, а тільки на її користь376.

Очевидно, Дорошенко не просто просив поляків не обтяжувати Правобережжя, а й робив конкретні кроки, щоб захистити Україну від коронного війська. Ha початку лютого 1666 p. комендант Чигирина Зебровський був змушений посилати до Польщі за провіантом. При цьому він пояснював, що Дорошенко відмовився наказати селянам давати провіант, боячись можливих бунтів377.

Виїхавши на початку січня з Москви, Брюховецький повернувся на Лівобережжя в лютому 1666 р.37®. До цього часу в Київ був призначений новий воєвода. Літописець Дворецьких так відгукувався про нього: “Который през лакомство свое, же в Малой Росиі жителем незнос- ные крывды и выдырства чинив. И за тое многие мужики в козацтво пошли, а потом войну из царскими людми учинили”379. Крім того, в Україні з’явилися російські “переписувачі”, що описували всі угіддя і встановлювали норми зборів до царської скарбниці380.

Вже в березні ситуація стала вибухонебезпечною. Першим повстало Запорожжя. Настрій там уже давно був не найкращим. Наприклад, у вересні 166S p. кодацький полковник X. Кривий писав наказному гетьману Д. Єрмоле- нку: “Якщо... борошна, шуб, шапок, чобіт і ряден не дасте, то справді всі підуть з Кодака, не спиню нікого... бо ж вельми важко голих утримати...”381 У березні 1666 p. запорожці скинули кошового за добрі стосунки з російськими воєводами, і I. Косагов, описуючи своє становище, говорив: “А я живу, не знаю, за неволника или за подзорца: вестей мне никаких... не сказывают... о промысле над неприятели не советуют...”382 Можна припустити, що до запорожців дійшли чутки про повернення Кодака під польський контроль (положення, яке ввійшло до Андрусівського договору). Мабуть, тому запорожці “...послали от войска на Кадак казаков и не велели в Кадак великого государя людей московских пускать”383. Бідолашний Косагов, який провів із запорожцями довгі роки і разом з ними брав участь не в одному поході проти татар, геть не знав, що робити. Так, запорожці збиралися в похід на орду, і він вагався, йти чи не йти з ними: “...Опасаюся с ними ити, слыша многие похвалы дурные; а се... ратных людей немного, в поход мало взять безпечно, а в городах мало оставить тож худо”384.1 Косагов робив висновок: “Умишко был недоброй, а ныне... и тот пропал от великих нестройных бед”385.

19 березня 1666 p. I. Брюховецький писав до Москви, що “запорожцы хотят великому государю изменить и к бусорманом и к изменником черкасом приклониться”386. У квітні гетьману вже доводиться відіслати козаків Чернігівського полку до Гомеля, тому що вони стояли “на самом пограничи от Запорожа” і Брюховецький боявся, щоб вони “в єдину с запорожскими казаками не согласи- лися б мысль и отвратили б от нас к ним”387. Тоді ж Я. Храповицький писав, що “козаки українні виявили бажання цілком при королі й. м. залишитися”388. У травні

Дорошенко повідомляв польському резидентові Стакур- ському, що запорожці хочуть з’єднатися з Військом Запорозьким (тобто Правобережним) “і вже проти Росії діють, бо вигнали всіх росіян із Січі”389. Тут можна навести свідчення M. Ємйоловського, що в 1665 p. “Дорошенко, залишаючись на Запорожжі, козаків постійно до бунтів і війни підбурював”390.

Київський воєвода П. Шереметєв намагався застерегти запорожців. У своєму посланні до них він писав: “А нині стало мені відомо, що у вас в Запорожжі почалися від деяких людей хитання і непостійність... і хочуть... об’єднатися з правдивими ворогами Божими... з кримським ханом і з татарами”391. Він також заявляв: “А що про Кодак і помислити не можна, щоб великого государя ратних людей з Кодака вивести...” — тоді “...перед ворогом буде путь вільна, а Запорожжю трудність велика”392. Ці міркування про роль Кодака тим цікавіші, що за умовами Андрусівського договору Росія віддала Запорожжя, а разом з ним і Кодак, під владу поляків.

Виступ запорожців проти Брюховецького, з одного боку, і проти росіян, з другого, — факт надзвичайно симптоматичний. Саме запорожці були тією рушійною силою, що привела Брюховецького до гетьманської влади. Саме він став послідовником Пушкаря й Барабаша, на відміну від тих, що досягли успіху в боротьбі зі старши- нами-державниками. Адже Запорожжя разом з десятками тисяч покозачених уособлювало собою анархічний рух у Гетьманщині. Рух, що постійно апелював до царя як до альтернативи “злим гетьманам”. Але, борючись із сильною гетьманською адміністрацією, “анархісти” одержали натомість ще жорсткішу політику російських воєвод. A Брюховецький, дозволивши переступити межу і стратити “невгодних” старшин, сам зробив цей рух некерованим. Адже, якщо в часи Б. Хмельницького чи I. Виговського гетьмани страчували когось зі старшин, це відразу ж викликало невдоволення козаків. Самовільні розправи рядових були річчю нечуваною. Починаючи ж із Чорної (Ніжинської) ради, це стає майже звичним явищем.

Дуже характерним є висловлювання Брюховецького про запорожців, чиї шаблі принесли йому славу й булаву: “...Стоят неприятеля и запорожцы, от них бы то и не выросло, что они желателны, как бы добрых людей разорять, и, нашарпався чюжих набытков, всякому б старшинства доступить”393.

Другим грізним симптомом для Брюховецького стае його сварка з українським духівництвом. Приводом було обрання київського митрополита. Вище ми зазначали, що ще влітку 1665 p. гетьман висловив московській владі пропозицію про призначення на цю посаду російського ієрарха. Потім цей же пункт знайшов відображення у Московських статтях. Ha початку березня 1666 p. до воєводи П. Шереметєва прийшли єпископ Мефодій і архімандрит Печерського монастиря зі скаргою, що I. Брю- ховецький повідомив їм про указ царя: “...B Киеве быти митрополиту московскому, а не по стародавним правам и волностям, по их избранию”394. Мефодій з архімандритом при цьому підкреслювали, що “...они де под благословением вселенского цареграцкого патриарха, а не московского патриарха”395. “Да они ж говорили с болшою яростию... толко де приедет к ним в Киев московский митрополит, и они де запрутца в монастырях, и разве де их из монастырей за шею и за ноги поволокут...”396 Ше- реметєв відмовлявся вірити, що гетьман міг написати таке в листі, - бо Московські статті залишали це питання відкритим до рішення константинопольського патріарха. Воєвода запевняв, що “...то де нехто вор вмещает, хотя вас с гетманом ссорити не делом”397. Однак Мефодій наступного дня приніс власноручного листа Брюховецького, довівши таким чином вірогідність своїх слів398. Єпископ також скаржився, що “он, епископ, поставлен московским митрополитом, и малоросийских городов духовные люди все говорят и поносят ему и чают, ЧТО OH по совету с гетманом то учинил, чтоб им быть под благословением московского патриарха”399.

Цілком можливо, що воєвода в даному разі виявився заручником московських планів, про які йому нічого не було відомо. Можна не сумніватися, що в Москві мріяли про остаточне встановлення контролю за українською церквою. Принаймні, офіційно чекаючи рішення константинопольського патріарха, там таємно підтримували політику Брюховецького. Так, гетьман у березні 1666 p. писав цареві про прохання українського духівництва обрати собі київського митрополита і повідомляв свою відповідь: “...Без волі царської вчинити того не може, та й не час тому бути”400. Царська резолюція з цього приводу: “Гетмана за то похвалить”401.

Конфлікт із духівництвом виник у гетьмана і на матеріальному ґрунті. Стривожений київський воєвода повідомляв у Москву: “...Ныне епископ и архимарит печерс- кий... с архимариты ж, и с игумены, и с прихоцкими попы, и с мещаны в болшом совете и в соединение, a c... Брюховецким, и c полковники, и с казаками совету у них мало... за то, что боярин и гетман во всех городех многие монастырские маетности, также и мещанские мел- ницы, отымает; да... со всех малоросийских городов... емлет хлеб и стацею болшую грабежем”402. Можна не сумніватися, що, повернувшись від царя, Брюховецький заходився збагачуватись будь-якими шляхами. Що ним рухало: свідомість, що “боярину” все дозволено? Чи ж навпаки - відчуття хисткості свого становища в Україні? Шереметєв писав до гетьмана, запитуючи, чи справедливі були обвинувачення Мефодія. Брюховецький факт збирання податків не заперечував, але твердив, що “собирали стацею без его ведома”, і він нібито відразу написав, “чтоб в тех городех нигде на него стацеи не собирали”403. Неможливо повірити, що податок на гетьмана збирали без його відома...

Сварка Брюховецького з Мефодієм не випадкова. Обидва ці кар’єристи зробили ставку на Москву, сподіваючись отримати від царя нагороду за свою відданість. Перший прагнув стати гетьманом, другий — митрополитом. Ha певному етапі вони об’єдналися. Ta коли Брюховецький здобув булаву, він не побажав ділитися своєю владою. Мефодій перетворився для нього на небезпечного конкурента. Єпископ, честолюбні надії якого виявились марними, став його ворогом. Звідси й нова політика

Брюховецького стосовно духівництва, і саботаж його дій з боку Мефодія. Тут слід зазначити, що думка В. Ейнго- рна щодо єпископа — поки той був з “білим” духівництвом, то був “гарним”, а коли зблизився після 1663 p. з “чорним” духівнищгвом, то “його діяльність... стала потроху набувати іншого характеру”404 — видається нам украй наївною.

Ha тлі конфліктів, що наростали навколо Брюховецького, становище Дорошенка тільки зміцнювалося. Навесні 1666 p. почали виявлятися його справжні наміри, що не могло не збільшувати його популярності серед козаків. У березні з України повідомляли, що правобережний гетьман стоїть під Білою Церквою і що в нього з козаками була рада про те, “...чтоб в их городех полских людей нигде не было; а которые ныне есть, и тех бы вон выслать. Да и к каменданту де полскому в Белую Церковь Дорошенко писал, чтоб он с полскими людми из Белой Церкви выступил и пошел в Полшу”405. За іншими джерелами, ця рада Дорошенка відбулася під Лисянкою 2 березня: “...Дорошенко co старшиною договор учинили, чтоб ляхов, на Украйне в городех будучих, в Полшу всех выслать, а самим со всеми заднепрскими городами к хану крымскому прикпонитца, и по весне за одно c ордою итить на cee сторону Днепра войною; а ляхи будет с Украйны в Полшу не пойдут, и их в городех конечно бить”406.

Факти, які містяться в цих повідомленнях, дуже логічно перегукуються з турецькою активізацією, що почалася в той час. Дяк Є. Фролов, котрий перебував в Україні, передавав до Москви підтверджену звістку про перемир’я султана з цісарем на 12 років. “Да султан же де имеет замысл и хочет рати свои посылать на полского короля войною за то, что король... многие годы давал против его, салтановых, ратей цесарю римскому людей на вспоможенье”407.

Дорошенко все ще маскував свій кримсько-турецький альянс як нібито не спрямований проти Польщі. Так, у травні він доповідав польському резиденту Стакурсько- му, що візир Осман-ага прислав до нього послів, обіцяючи свою дружбу408. A трохи згодом — повідомляв Cra- курському й про те, що орда присягається у “щирій приязні із Запорозьким Військом”409. Але в Польщі давно з підозрою дивилися на турецько-козацький союз. У травні 1666 p. дяк Є. Фролов навіть передавав повідомлення, що польський “король де и маршалок Любомирский, слыша про... салтановы замыслы, от междоусобия своего до успокоения приходят’*10.

У травні становище Брюховецького ще погіршилося. Мефодій говорив П. Шереметєву: “...Учала быть в Запо- рогах и в Полтаве шатость великая, потому что запорожцы, и полтавцы, и всех малороссийских городов полковники, и старшина, и казаки, также и духовенство все боярина и гетмана не любят”411. Причину ж загальної нелюбові до Брюховецького єпископ пояснював тим, що той “...многих де старшин и казаков по наносу, кто на кого что нанесет, без сыску карает, а иных к Москве посылает’*12. Знов-таки слід зазначити, що обвинувачення в незаконній розправі над старшиною і козаками з вуст Мефодія і полковників, особисто винних у кривавій Чорній раді, якось усерйоз не сприймаються. Чи ж ми бачимо тут відому історичну закономірність, що особи, які перші скористалися терором, самі стають його жертвами?.. В. Дворецький уже не приховував, що боїться розправи гетьмана. Він особисто говорив П. Шереметєву: “...Гетьман, дізнавшись, що Дворецький згодний з духівництвом у всілякій неприязні, посилав по нього до Києва двічі, хотів посилати в Запорожжя, щоб умовляти стосовно ненадійності запорожців, які можуть його там убити”413.

B історіографії вже висловлювалася думка, яка походить з низки козацьких хронік, що бунти на Лівобережжі почалися через появу там переписувачів. Так, у “Кратком описании Малороссии” читаємо: “...Стал мятеж на воевод за незностные зборы и здирства их и напасти и переписе...”414 Саме перепис називає причиною бунтів i Самовидець415. Щоправда, податки за переписами 1666 p. практично взагалі ніколи не стягувалися. Самі переписні книги встановлювали перший термін сплати податків — листопад 1666 p.416. Перші звістки про вимогу Москви збирати “грошові й хлібні доходи” до царської скарбниці стосуються кінця 1667 p.417. Крім того, необхідно враховувати, що козацтво податками не обкладалося, а міщани й раніше платили ті ж відрахування старшині. Так, у Києві російському переписувачу полковник В. Дворецький говорив про те, що раніше деякі податки збиралися на його уряд41*. Повстання ж почалися саме серед поко- заченого населення й були спрямовані не тільки проти росіян, а й проти старшини. Інша річ — 1668 p., коли вже саме спроба росіян зібрати те, що належало за переписними книгами 1666 p., призвела до загального повстання й убивства Брюховецького.

Що ж стало поштовхом до бунтів у 1666 p.? Вище ми наводили свідчення щодо самовільних поборів Брюховецького. В. Дворецький розповів київському воєводі, що гетьман “...послал на киевскую сторону сто человек казаков и дал им универсал свой, а велел де им на киевской стороне стацею имать и грабить печерские маетности и купцов, которые поедут в Киев с товаром”419. П. Шереметев відмовлявся вірити, але Дворецький показав йому універсал Брюховецького420. Скоріше за все, воєвода не хотів давати привід старшині до виступу проти гетьмана, але при цьому він сам був добре обізнаний щодо грабунків Брюховецького. Так, дяку Є. Фролову, що приїхав з Москви, Шереметєв сказав, що гетьман “зело корыстен мещаны и всякими поборами’421. Воєвода розповів про грека, призначеного збирати податок з перевозу в Переяславі. Той зібрав 500 карбованців, а Брюховець- кий наказав привезти 1000, — “...и он де, чего не собрано, и заняв, везет, а не везть не смеет, чтоб без головы не быть”422.

Дуже цікаву думку про гетьмана висловив і переяславський воєвода T. Вердеревський. Він заявив дяку Є. Фролову, що гетьман цареві вірний — “...толко дивитца он тому, для чего перепищики замешкались; хотя полгода не будут, и то боярину и гетману великая корысть”423. Таким чином, 26 травня 1666 p. переписувачів у Переяславі ще не було, а весь збір гетьман робив для себе.

Знаходить свій вияв і такий момент: козакам не подобалося, що Брюховецький одержав боярське звання. Тут можна згадати докори на адресу I. Виговського, що той став київським воєводою і сенатором. A чим, по суті, “пожалування” царя відрізнялося від нобілітації короля? T. Вердеревський так і сказав Є. Фролову: “...Гетмана все не любят, а говорят: у нас де в предках бояр не бывало, а он де заводит новой образец, и волности де наши от нас все отходят, да и приход де к нему стал тяжек’*24. Д. Єр- моленко, колишній наказний гетьман Брюховецького, який ніс на собі весь тягар відповідальності під час поїздки старшини до Москви, на обіді з росіянами казав: “...Мне де дворянство ненадобно, я де по старому козак’*25.

У травні 1666 p. починають звучати відверті погрози - і гетьману, і росіянам, які його підтримували. Переяславський воєвода повідомляв, що Д. Єрмоленко “ко всякому слову, за что осердитца, говорит: казаки заведут гиль и вас поколют... A казаки де на месте говорят: пойдем де в Запороги... и пойдем на гетмана. A государевых людей, которые живут в Переясловле, зовут злодеями и жидами’*26. Мефодій на обіді в Печерському монастирі відмовився пити за здоров’я Брюховецького — “...что он им злодей, а не доброхот...’*27.

Таким чином, саме особистість лівобережного гетьмана, прийняття ним і його оточенням чужих козакам “боярсько-дворянських” титулів, особиста корисливість і використання Москви саме в таких цілях зумовили втрату Брюховецьким і його режимом будь-якої підтримки з боку населення і покозачених.

У цих умовах перепис населення (як свого часу його спроба навесні 1658 p.) став приводом до вибуху невдоволення. Як із прикрістю писав Ордін-Нащокін цареві: “...B прошлом году в Украйну из Москвы переписчики посланы для сбора доходов со всяких жилецких людей; но тамошние люди и от польского короля многою кровью отбивались, чтобы жить в своей воле’*28.

Особистість Брюховецького, його систематичні розправи над старшиною (мабуть, спричинені страхом позбутися булави) не могли не відштовхувати від нього і правобережних козаків. Мефодій так і говорив: “Чаял де бы он, что и заднепрских городов иные старшина из измены царского пресветлого величества под высокодержавную руку обратились и городы сдали, да боятца от него (Брюховецького. — T. Я.) сгинуть”429. “Да и Дорошенко де говорил, что он тому рад быть, да опасно боярина и гетмана, сделает его без головы или к Москве отошлет...”430

Гетьман про все це знав. Так, він сказав €. Фролову, “...что в Переясловле от каких ся своеволных людей, которые до бунту и до шерпанины охочи работать, и хлеба пахать и собою жить ленивы, выростает злой замысл на смуту и на нелюбье про него, боярина и гетмана, по замыслом от запорожцов”431. Але ні змінити події, що назрівали, ні запобігти їм Брюховецький уже не міг.

У червні Дорошенко завдає потужного удару по російському війську, внаслідок чого росіяни були змушені “...3 великим соромом... відступити, бо козаки забрали в них усю зброю, яку мали при собі”432.

A наприкінці липня — на початку серпня відбуваються перші повстання на Лівобережжі. Так, 28 липня, за повідомленням Брюховецького, “...Переясловского полку козаки, которые стояли на сем боку близко Днепра... подняв бунт, переясловского полковника Данилу Ермолен- ка убили на смерть... и изменили тебе, великому Государю... и к Переясловлю приступали... и посад выжгли...”433. Стакурський писав про ці події: “...Задніпровські полки, зненавидівши російську владу, кілька сотен їх у Переяславлі порубали, а росіяни, вискочивши із замку, спалили місто”434. Сам Дорошенко писав королю, що Переяславський полк, відкинувшись від росіян, піддався королю, і що він зайняв п’ять містечок за Дніпром435. Я. Храповицький, передаючи настрій польських магнатів, так викладав цю подію: “...Переяславські козаки, домовившись із Дорошенком, убили тамтешнього полковника, ворожих козаків і частину москви посікли. Тамтешній московський воєвода пішов із залишком москви до замку й там замкнувся, оточений козаками, і дуже сильно бунт розгорівся в Україні проти Москви”436.

Тими ж днями смерть спостигла й іншого полковника — прибічника Брюховецького. Єпископ Баранович повідомив, що “...киевского де полковника Василья Дво- рецкого в Каневе каневские козаки, взбунтовав, убили до смерти и изменили великому государю c заднепрским изменником черкасом”437. В. Дворецький насправді залишився живий, але сам факт цього бунту становить великий інтерес.

5 серпня Дорошенко доповідав Стакурському, що “...задніпровська старшина, яка була під проводом бунтівника Брюховецького, навіки ствердила вірність королю присягою”438.

Сам факт, що жертвами стають Д. Єрмоленко і В. Дворецький — ті, хто висловлював невдоволення політикою Брюховецького, але все-таки входили (перший — як наказний гетьман, а другий — як учасник поїздки до Москви) до його найближчого оточення, — доводить, що бунт насправді був цілковито стихійний і не зовсім усвідомлений. Спрямований він був проти Брюховецького і росіян. A в “деталі” (хто за кого й чому) ніхто не вдавався. Ta й лідерів не було — тільки загальна роздратованість, цілковита відсутність дисципліни і некерованість, як у часи паніки під Берестечком. Досить було вигукнути “бий” — а кого, вже не важливо. Kpax Брюховецького, що грав на найчорніших почуттях “черні”, був неминучим із самого початку. Розбудивши джина, він сам врешті-решт мав стати його жертвою.

Успіх Дорошенка насправді легко пояснити: він використовував давно перевірене й дуже популярне на Правобережжі гасло “бий ляхів”. Цей заклик миттєво знаходив відгук у душах козаків, особливо після пережитих утисків під час гетьманства П. Тетері. He менш зрозумілим він був і на Лівобережжі. Війна була найзручнішою ситуацією для гетьманів — вона давала змогу відкладати назріле питання про долю покозачених та про їхні засоби до існування.

Бунти на Лівобережжі збіглися в часі зі звісткою про підписання перемир’я між Росією і Польщею (що відбулося в червні). Брюховецький отримав указ, щоб “...ка- зацкие полки, ныне в сборе будучие, все роспущены были и никаких бы ни малых зацепок с ляхами не имели”439. Хоча гетьман писав про перемир’я, що “не по малу тем самим веселыми есть”440, але, з другого боку, висловлював занепокоєння, щоб розпуск полків не призвів до подальшого посилення Дорошенка. “...Все сие стороны всякого чину жители не помалу скорбят, чтоб по pocxo- ду полков... cee стороны заднепрских казацких, тое стороны изменники... согласившися с босурманами, не учинили какие... в безопасении том нынешнем покое пакости”441.

Побоювання Брюховецького невдовзі таки справдилися. Поява Дорошенка і татар на лівому березі відразу дала поштовх початку повстань. “Та тоді ж орда ця, пішовши поза Ніжин та Прилуки, всі села забрала”442. Але в Москві рішення було вже прийняте. Там давно вже відмовилися від Правобережжя, а кримсько-турецьку загрозу явно недооцінювали. Тільки цим можна пояснити те, що росіяни поступилися Запорожжям і Кодаком за Анд- русівською угодою.

Ще наприкінці травня Г. Косагов був змушений піти з “Запорог воровски, без твоего, великого государя, указу’'443. Як писав сам Косагов, “...моему окаянству владыко мой Христос Бог еще терпит, — маия по 16 день жив, под Переволочною из Запорог вышедши”444. Він описував катастрофічну для росіян ситуацію в Запорожжі, внаслідок чого всі його люди вирішили звідти тікати — “...я им отговаривал идти не хотел; и они сказали, — естьли де не пойдеш и мы пойдем все до одного человека... не- мочно де нам больши того быти в Запорогах от налоги казацкой”445. Косагов виправдувався, що “не мог, rocy- дарь, ничево учинить, только беда моя, а ничья, воля Бо- жия и государская, хотя укажет государь голову от- сечь, — лучше, нежели, одному было оставшися, от запорожских казаков мучиться и пропасть и казну великого государя потерять”446. Варто згадати, що подальша^ доля Г. Косагова — людини, безперечно, відважної, яка воювала у десятках спільних з I. Сірком походів проти татар, склалася вельми благополучно. Згодом він брав участь у придушенні бунту C. Разіна, став думним дворянином і помер у 1701 p.447.

У вересні правобережні козаки вдало завдають удару під Пропойськом — “...три милі гнали, рубаючи й кладучи трупами, під Гвинтовкою, ніжинським полковником, вбито коня, а чернігівського полковника постріляно й дуже порубано”448. У жовтні до Дорошенка долучився Нурадин-Султан “з великою кількістю війська”449. Як писав В. Коховський, султан направив сорокатисячну орду з Нурадин-Султаном для захисту України, заявивши, що “поляки зрадили Орду... уклали союз з Москвою”450. Я. Храповицький писав, що “татари, набравши полонених, одні відійшли, другі лишились. Дорошенко, йдучи з України, зніс пана Стржалковського з людьми, яких він мав при собі”451.

У Польщі тим часом нарешті завершується рокош Є. Любомирського, що тримала країну в стані громадянської війни майже три роки. Ян Казимир дав Любомир- ському слово, що він може спокійно очікувати рішення сейму, на що той погодився452. Відразу після цього король відрядив C. Маховського очолити військо в Україні, “яка не тільки вийшла з-під польської влади, але вже й не пам’ятала, що її справжніми господарями є поляки’453. У Варшаві були також вкрай стурбовані фактом “...наближення сильних військ турецьких до наших кордонів...’454. Ta було пізно. Hi Польща, ні Росія вже не контролювали ситуацію в Україні.

Стакурський писав з-під Білої Церкви, що ‘Чатарин... засівши під Чигирином, нічим більше не займається, як спонукати козаків напасти на поляків, а козаки, своїм звичаєм, майже всі на це згодилися’455. Щоправда,

В. Коховський говорив, що Ханенко, Гуляницький і Гоголь були вірні полякам, але, боячись сил бунтівників, змушені їм були потурати, очікуючи прибуття ПОЛЯКІВ456. Важко сказати, чи правдиве це судження. Ми бачили, що впродовж 1664—1665 pp. О. Гоголь кілька разів змінював свої орієнтири. Г. Гуляницький був випущений з Мальборка завдяки заступництву П. Дорошенка457. Але, з другого боку, він брав активну участь у польському поході на Лівобережжя в 1664 p., і немає ніяких даних про його зв’язки зі старшинами-змовниками, до в’язниці ж він потрапив скоріше через особисті стосунки з Тетерею.

Призначення C. Маховського — ката I. Виговського — командуючим військом в Україні було явною помилкою поляків. Першим на його шляху лежало наполовину спалене Ставище, але все-таки мешканці Ставища заявили, що поляки їм досить шкоди наробили, а тому вони не бажають, щоб ті знову ними правили, — “що залишилося від старих пожеж, те самі спалимо і з дружинами й дітьми в те полум’я кинемося”458. Поляки отримали звістку, що татари з великими.силами, з’єднавшись із козаками, поспішають в Україну. Тоді Маховський пішов під Браїлів і став на брацлавській дорозі — вважаючи це безпечнішим у ситуації, коли всі бунтівні містечка замкнулися, а орда наближалась. Як писав В. Коховський, козаки Дорошенка не тільки ненавиділи поляків загалом, а ще й особливо Маховського за смерть Виговського, - їх швидко зібралося 20 тисяч, і вони з’єдналися з татарами. Маховський вислав було парламентера, але татари, відчуваючи свою силу, відразу ж обступили військо Маховського — а окопатися в полі було неможливо через мороз. У поляків було ледь 6 тисяч війська459. Як пише Єрлич — “23 корогви, й ті куці...”460. Дорошенко прислав повідомлення, що він не друг орді, і якщо поляки переможуть, то він до них приєднається461. Насправді в його розпорядженні було 30 тисяч татар, готових напасти на поляків462. Довідавшись від “язика” про міць татар, поляки перелякалися й стали відступати на Ладижин. Маховського ніхто не поважав, усі йому дорікали, а Дорошенко зайшов наперед і вдарив по них. Поляки спробували повернутися в табір і з нього просуватися далі, але почав наступ сам Нурадин, прагнучи скоріше покінчити з поляками. Зрештою всі прийшли на нещасливе для поляків Батозьке поле. Оборону поляків було зламано, і всі кинулися тікати, хто куди463. Коховський пише, що Маховський міг домовитися із Сірком, який ненавидів татар і був готовий до угоди. Але Маховський умів тільки грати в кості, а не військову стратегію будувати, — в результаті всі офіцери потрапили в татарський полон464, де загинув і брат Коховського. Єрлич пише, що з цієї битви “...мало хто вийшов живим, не без збитку в челяді й конях. Пана Маховського самого і товариства чимало в неволю взято й до Криму відправлено”465. M. Ємйоловський наводить ще деякі деталі цієї події: коли полонені повідомили про чисельність татар, Маховський, “що грався із своїм собакою... не хотів цьому вірити, вважаючи це жартами, нарешті без жартів побачив наступ величезної орди, проти якої стати в полі не хотів чи не міг, усе військо і себе на бійню віддав. Орда розгромила непідготовлене військо з першого ж разу, так що мало кому з того погрому вдалося втекти. Самого Маховського взяли”466. За даними Ємйоловського, поляків загинуло три тисячі, а потрапило в полон утроє більше, при цьому в татар не було вбито жодної людини467. Бій цей відбувся 10 листопада 1666 p.468.

12 листопада ніжинський протоієрей С. Адамович повідомляв: “...Дорошенко со своими единомышленники безбожными хану крымскому учинил присягу на вечное подданство, ни царскому величеству, ни королю полскому не служити, толко с ордою на обеих монархов воевати”469.

Розгром польського війська й перехід П. Дорошенка під кримсько-турецький протекторат ставив крапку на черговому етапі історії України. За I. Виговського помстилися. Його кат був у татарському полоні, а Дорошенко використовував підготовлений ним план союзу з турками. Пройшовши складний і суперечливий двадцятирічний шлях. Гетьманщина знову в боротьбі з Польщею мала союзниками татар. Але Гетьманщина 1666 p. являла собою страшну руїну тієї державної споруди, яку створювали Б. Хмельницький і його сподвижники. Сплюндрована нескінченними війнами та внутрішніми заворушеннями Україна стояла тепер перед грізним союзом Польщі та Росії, які ділили її на свій розсуд і не визнавали факту її існування.

ПРИМІТКИ

1 Акты ЮЗР. — T. V. — С. 151. Лист I. Сірка до царя, 23 березня 1664 p.

2 Там само. — С. 152.

3 Там само. — С. 155. Розпити у Москві донських козаків.

4 Там само. — С. 150—151. Реляція Г. Косагова, 1 квітня 1664 p.

5 Litterae nuntiorum. — T. XI. — № 5307. — P. 34. Авіза з Варшави, 29 квітня 1664 p.

6 Акты ЮЗР. — № 87. — С. 203. Розпит В. Дворецького у Москві.

7 ПКК. — T. IV. — № XCIII. — С. 422. Універсал I. Брюхо- вецького, 2 квітня 1664 p.

8 Летопись Самовидца. — С. 96.

9 Litterae nuntiorum. — T. XI. — № 5301. — P. 30. Авіза з Варшави, 16 квітня 1664 p.

10 Там само. — № 5315. — P. 39. Авіза з Варшави, 20 травня 1664 p.

11 Там само.

12 Pomniki histor. z wieku XVlI // Atfaeneum. — T. Щ. — № 4. — S. 11—12. Лист хана Мехмет-Гірея до Є. Любомирського, 28 березня 1664 p.

13 ЦНБ. — Теки Нарушевича. — П-13711. — Арк. 32. Лист Мехмет-Гірея до M. Пражмовського, 7 квітня 1664 p.

14 Kochomki W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 297.

15 ПКК. — T. IV. — № XCIV. — С. 426. Лист П. Тетері до короля, 12 травня 1664 p.

16 Там само. — С. 427.

17 Litterae nuntiorum. — T. XI. — № 5310. — P. 35. Авіза з Варшави, 6 травня 1664 p.

18 Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 297.

19 Летопись Самовидца. — С. 96.

20 РГАДА. — Белгород, столбцы. — № 535. — Арк. 160. Реляція Г. Косагова, 20 червня 1664 p.

21 Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 300.

22 Там само. — S. 301.

23 Там само.

24 Там само.

25 Litterae nuntiorum. — T. XI. — № 5330. — P. 49. Авіза з Варшави, 16 липня 1664 p.

26 Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 302.

27 Там само.

28 Там само. — S. 298.

29 Акти ЮЗР. — T. V. — № 87. — C. 200. Реляція Л. Скуратова, 1 червня 1664 p.

30 ПКК. — T. IV. — № CXV. — C. 430^31. Лист П. Тетері до M. Пражмовського, 3 червня 1664 p.

31 Акты ЮЗР. — T. V. — № 87. — C. 199. Список з листів-звісток, червень 1664 p.

32 Jerlicz J. — T. II. — S. 93.

33 Акты ЮЗР. — T. V. — № 87. — C. 199. Список з листів-звісток, червень 1664 p.

34 Там само. — C. 200. Реляція Л. Скуратова, 8 червня 1664 p.

35 Там само.

36 Там само. — C. 201. Реляція Г. Косагова, 20 червня 1664 p.; Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 303.

37 Там само. — S. 303—304.

38 РГАДА. — Бєлгород, столбцы. — № 535. — Арк. 160. Реляція Г. Косагова, 20 червня 1664 p.

39 Акты ЮЗР. — T. V. — № 63. — C. 154—155. Реляція Г. Косагова, червень 1664 p.

40 Там само. — C. 155.

41 РГАДА. — Бєлгород, столбцы. — № 535. — Арк. 160.

42 Там само.

43 Там само. — Арк. 161. Реляція Г. Косагова, 20 червня 1664 p.

44 Там само.

45 Там само. — Арк. 158. Реляція Я. Хитрово, 31 червня 1664 p.

46 Там само. — Арк. 161. Реляція Г. Косагова, 20 червня 1664 p.

47 Там само. — Арк. 158. Реляція Я. Хитрово, 31 червня 1664 p.

48 Litterae nuntiorum. — T. XI. — № 5326. — C. 46. Авіза з Варшави, 2 липня 1664 p.

49 Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 305.

50 Там само. — S. 305—306.

51 Там само. — S. 307—310.

52 Там само. — S. 310.

53 Там само. — S. 311.

54 Акты Моск. гос. — T. III. — № 692. — С. 572. Реляція Ф. Г. Ромодановського, 8 серпня 1664 p.

55 Акты ЮЗР. — T. V. — № 87. — С. 204. Розпит В. Дворецького у Москві.

56 ПКК. — T. IV. — № XCIL — С. 413—414. Уривки розмови П. Тетері з Дедеш-агою, 29 березня 1664 p.

57 Там само. — С. 414.

58 Там само.

59 Там само.

60 Там само. — С. 415.

61 Там само.

62 Там само.

63 Там само. — С. 415^16.

64 Там само. — С. 416.

65 Там само. — С. 417.

66 Там само. — № XCVI. — С. 435. Лист П. Тетері до короля, 8 червня 1664 p.

67 Там само. — С. 436.

68 Там само. — С. 437.

69 Там само. — С. 437—438.

70 Там само. — С. 438.

71 Там само. — № XCVIII. — С. 445. Лист П. Тетері до короля, 9 червня 1664 p. .

72 Там само. — С. 446—447.

73 Там само. — С. 447.

74 Там само. — С. 448.

75 Там само.

76 Там само. — № CXV. — С. 433. Лист П. Тетері до M. Пражмовського, 3 червня 1664 p.

77 Там само. — С. 433^34.

78 Там само. — С. 434.

79 Там само. — № XCVIL - С. 441^W2. Інструкція П. Тетері П. Березецькому, 9 червня 1664 p.

80 Там само. — С. 442—443.

81 Там само. — C. 443.

82 Там само. — № XCIX. — C. 449—451. Настанова старшини посланця до короля, 8 липня 1664 p.

83 Там само. — № c. — C. 454—455. Лист П. Тетері до короля, 15 липня 1664 p.

84 Акты ЮЗР. — T. V. — № 63. — C. 157. Реляція Г. Koca- гова, 26 липня 1664 p.

85 Там само.

86 Там само. — № 89. — C. 210. Розпит голови стрільців H. Десятого, 16 серпня 1664 p.

87 Там само. — № 88. — C. 209—210; Листи I. Сірка. — № 4. — C. 15. Лист I. Сірка до царя, 4 серпня 1664 p.

88 Акты Моск. гос. — T. III. — № 703. — C. 580. Реляція Г. Ромодановського з Білгорода, 29 серпня 1664 p.

89 Litterae nuntionun. — T. XI. — № 5326. — P. 46. Авіза з Варшави, 2 липня 1664 p.

90 Акты ЮЗР. — № 89. — C. 211. Реляція Л. Ляпунова, 16 серпня 1664 p. та ін.

91 Там само. — №. 67. — C. 158. Реляція Г. Косагова, 11 серпня 1664 p.

92 Там само. — №. 89. — C. 211. Реляція Л. Ляпунова, 16 серпня 1664 p.

93 ПКК. — T. IV. — № СІ. — C. 456. Лист П. Тетері до короля, 16 серпня 1664 p.

94 Там само.

95 Там само. — C. 457.

96 ЦНБ. — Теки Нарушевича. — П-13712. — Арк. 9—10. Лист

C. Чарнецького до польських комісарів, 23 серпня 1664 p.

97 Jerlicz J. — T. II. — S. 92—93.

98 Акты ЮЗР. — T. V. — № 63. — C. 160. Реляція Г. Косагова, вересень 1664 p.

99 Там само. — C. 162. Лист В. Варениці до Г. Косагова, 11 вересня 1664 p.

100 Там само.

101 ПКК. — T. IV. — № CII. — C. 458—459. Лист П. Тетері до M. Пражмовського, 16 вересня 1664 p.

102 Там само. — C. 459.

103 Litterae nuntiorum. — T. XI. — № 5345. — P. 59. Авіза з Варшави, вересень 1664 p.

104 Там само. — P. 38. Авіза з Варшави, 20 травня 1664 p.

105 ПКК. — № CIIL — C. 461—462. Лист О. Гоголя до C. По- тоцького, 21 вересня 1664 p.

106 Там само. — C. 462.

107 Там само. — C. 463.

108 Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 299.

109 Акты ЮЗР. — T. V. — C. 162. Реляція Г. Косагова, 20 вересня 1664 p.

1,0 ЦНБ. — Теки Нарушевича. — П-13712. — Арк. 30. Лист C. Венславського до смоленського воєводи, 4 жовтня 1664 p.

111 Там само.

112 Там само.

113 Акты ЮЗР. — T. V. — № 63. — C. 165. Реляція Г. Косагова, 1 січня 1665 p. (ст. ст.).

114 Там само. — № 95. — C. 220. Лист I. Брюховецького до Ю. Долгорукова, 12 жовтня 1664 p.

115 Там само. — № 92. — C. 217—218. Лист царя до Б. Рєпніна.

116 Там само. — C. 218.

117 Там само. — C. 216. Реляція Б. Рєпніна, 11 грудня 1664 p.

118 Там само.

119 Там само. — C. 217. Реляція Б. Рєпніна, 20 грудня 1664 p.

120 Там само.

121 Kochowski W; Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 330.

122 Источники малороссийской истории, собр. Д. H. Бантыш- Каменским. — С. 163. Лист I. Брюховецького до Б. Хитрово, 12 березня 1665 p. Опубл. також у: Акты ЮЗР. — T. V. — № 115. — С. 258.

123 Jerlicz J — T. II. — S. 93—94.

124 Акты ЮЗР. — T. V. — № 95. — С. 220. Лист I. Брюховецького до Ю. Долгорукова, 12 жовтня 1664 p.

125 Там само. — № 100. — С. 226. Лист I. Брюховецького до Б. Рєпніна, 8 листопада 1664 p.

126 Там само. — № 98. — С. 222. Царська грамота I. Брюхо- вецькому, 22 листопада 1664 p.

127 Там само. — С. 235.

128 Там само. — C. 224. Лист I. Брюховецького до царя, 7 грудня 1664 p.

129 Там само. — № 108. — C. 237. Інструкція I. Брюховецького посланцям до Москви, січень 1665 p.

130 Там само. — № 104. — C. 233. Лист I. Брюховецького до військового писаря C. Шуби, 6 січня 1665 p.

131 Чолобитна до Інструкції на сейм від Війська Запорозького. Опубл. у: Lipinski W. Z dziej6w Ukrainy. — S. 304^-305.

132 Там само. — C. 305.

133 Там само.

134 Там само.

135 Там само.

136 Реестр козацких дел // ЧОИДР. — 1861. — Кн. IV. — Отд. V. — C. 23. Наказ на сейм, 30 листопада 1666 p.

137 Там само. — C. 23—24.

138 Там само. — C. 24.

139 Там само.

140 Там само.

141 Там само. — C. 25. Наказ В. Іскрицькому.

142 Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — C. 363.

143 Там само.

144 Chrapowicki J A. Diariusz. — Cz. II. — S. 22.

145 Там само.

146 Jemiolowski M Pami^tnik. — S. 191 та ін.

147 Акты ЮЗР. — T. V. — № 101. — C. 228. Лист I. Сербина до I. Брюховецького, 30 грудня 1664 p.

148 Там само. — № 108. — C. 238. Інструкція I. Брюховецького, січень 1665 p.

149 Там само. — C. 237.

150 Там само. — № 107. — C. 236. Лист Мефодія до царя, 24 січня 1665 p.

151 Там само.

152 Источники малороссийской истории, собр. Д. H. Бантыш- Каменским. — С. 161. Лист I. Брюховецького до Б. Хитрово, 12 березня 1665 p. Опубл. також у: Акты ЮЗР. — T. V. — № 115. — С. 256.

153 Там само. — № 118. — С. 260. Лист I. Брюховецького до П. Салтикова, 27 березня 1665 p.

154 Источники малороссийской истории, собр. Д. H. Бантыш- Каменским. — С. 159. Лист I. Брюховецького до Б. Хитрово, 12 березня 1665 p. Опубл. також у: Акты ЮЗР. — T. V.-Jfe 115. — С. 254.

155 Там само. — Jfe 108. — С. 243. Лист I. Брюховецького до царя, 1 січня 1665 p.

156 Там само.

157 Там само. — Jfe 110. — С. 247. Лист I. Брюховецького до царя, 7 лютого 1665 p.

1ів Там само.

159 Там само. — Jfe 111. — С. 251. Лист Л. Горленка до I. Брюховецького, 10 лютого 1665 p.

140 Там само.

161 Там само. — С. 250. Лист I. Брюховецького до царя, 13 лютого 1665 p.

162 Там само. — Jfe 113. — С. 252. Лист I. Брюховецького до царя, 20 лютого 1665 p.

163 Там само. — Jfe 118. — С. 260. Лист I. Брюховецького до П. Салтикова, 27 березня 1665 p.

164 Источники малороссийской истории, собр. Д. H. Бантыш- Каменским. — С. 161. Лист I. Брюховецького до Б. Хигрово, 12 березня 1665 p. Опубл. також у: Акты ЮЗР. — T. V. — Jfe 115. — C. 256.

165 Там само. — Jfe 104. — С. 233. Лист I. Брюховецького до військового писаря С.l); охоронний універсал лубенському Мгарському монастирю, 12 квітня 1664 p. (ст. ст.) (Акты ЮЗР. — T. V. — № 65. — C. 110); універсал, що підтверджує володіння Мгарського монастиря, 12 липня 1664 p. (ст. ст.) (Генеральне слідство про маєтність Лубенського полку // Укр. архів. — K., 1931. — T. IV. — C. 83—84); універсал, що підтверджує володіння Глухівського монастиря св. Петра і Павла, 13 вересня 1664 p. (ст. ст.) (Генеральное следствие о маетностях Нежинского полка. — Чернигов, 1900. — № 178. — С. 372—373).

328 Акты ЮЗР. — T. V. — № 67. — С. 111.

329 Опубл. у: Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства. — С. 247. Реляція К. Хлопова Салтикову, 17/27 серпня 1663 p.

330 Там само. — С. 240—250. “Розмовні” статті В. Дворецького, жовтень 1663 p.

331 Горобець В. Еліта козацької України. — C. 418.

332 BycP. — T. III. — № 245. — C. 561.

333 Див.: Яковлева T. Гетьманщина... — 448 c.

334 Акты ЮЗР. — T. IV. — № 115. — C. 263.

335 Опубл. у: Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства... — C. 283—284.

336 Там само. — C. 303.

337 Акты ЮЗР. — T. VI. — № 1. — C. 19.

338 Там само. — T. VII. — № 68. — C. 188. Переговори із запорозькими посланцями у Москві, листопад 1657 p.

339 Там само. — № 114. — C. 334. Донесення I. Пескова, жовтень—листопад 1661 p.

340 Там само. — T. V. — № 46. — C. 101. Лист I. Брюховець- кого до Мефодія, 16 квітня 1662 p.

341 Опубл. у: Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства... — C. 287. Статейний список Я. Хитрово, весна 1665 p.

342 Акты ЮЗР. — T. V. — № 142. — C. 309. Лист В. Дворецького до П. Шереметева, 26 серпня 1665 p.

343 Там само.

344 Источники малороссийской истории, собр. Д. H. Бантыш- Каменским. — С. 155—156. Акт пожалування I. Брюхо- вецького в бояри, 1 листопада 1665 p.

343 Там само. — С. 156; Приложение к “Дворцовым разрядам”. — T. III. — С. 595.

346 Источники малороссийской истории, собр. Д. H. Бантыш- Каменским. — С. 157. У дворяни були пожалувані: полковники переяславський Д. Єрмоленко, ніжинський M. Гвин- товка, київський В. Дворецький, лубенський Гамалія, чернігівський Д. Ігнатенко, прилуцький Л. Горленко, полтавський Г. Витязенко, миргородський Д. Постоленко, старо- дубський Л. Острянин, судця П. Забіла, генеральні писарі С. Гречаний і 3. Шийкевич. (Акты ЮЗР. — T. VI. — № 1. — С. 15).

347 Источники малороссийской истории, собр. Д. H. Бантыш- Каменским. — С. 143. Московські статті.

348 Там само. — С. 147.

349 Там само.

350 Там само. — С. 144—146.

351 Там само. — С. 146.

352 Там само. — С. 147.

353 Там само.

354 Там само. — С. 148.

355 Акты ЮЗР. — T. VI. — № 1. — С. 10. Акти про перебування I. Брюховецького у Москві, 10 листопада 1665 p.

356 Дневальные записки // ЧОИДР. — 1908. — Кн.1. — Ч. 1. — С. 200.

357 Источники малороссийской истории, собр. Д. H. Бантыш- Каменским. — С. 165—166.

358 Там само. — С. 166—178.

359 Яковлева T. Гетьманщина... — С. 326 та ін.

360 Акты ЮЗР. — T. VI. — № 1. — С. 13. Заява гетьмана i старшини, 21 грудня 1665 p.

361 Там само. — С. 14. Очна ставка осавула Б. Щербака i 3. Шийкевича, 22 грудня 1665 p.

362 Там само. — С. 13. Заява гетьмана і старшини, 21 грудня 1665 p.

363 Там само. — T. V. — № 133. — С. 291. Реляція H. Поленова з Переяслава, літо 1665 p.

364 Краткое описание Малороссии. — С. 265.

365 Акты ЮЗР. — T. VI. — № 2. — С. 41. Лист P. Ракушки до I. Брюховецького, 15 грудня 1665 p.

366 Там само.

367 Там само.

368 Там само. — № 1. — С. 15—16. Розмова I. Брюховецького з I. Желябузьким, грудень 1665 p.

369 Там само. — С. 16.

370 Там само.

371 Реестр козацких дел // ЧОИДР. — 1861. — Кн. 4. — С. 27. Лист П. Дорошенка до короля, 30 листопада 1665 p.

372 Там само. — С. 27. Інструкція послам Війська Запорозького до короля, січень 1666 p.

373 Там само. Ще в грудні 1665 p. Я. Храповицький передавав звістку, що Ю. Хмельницький “відданий на руки пана гетьмана запорозького”. (Chrapowicki J. Diariusz. — T. II. — S. 90).

374 Там само.

375 Там само. — S. 27. Інструкція послам Війська Запорозького до короля, січень 1666 p.

376 Там само. — S. 28. Настанова Петроновському від П. Дорошенка, січень 1666 p.

377 Там само. — S. 28. Лист Зебровського, 3 лютого 1666 p.

378 Реестр козацких дел // ЧОИДР. — 1861. — Кн. 4. — С. 27. Лист Стакурського до короля, лютий 1666 p.

379 Летописец Дворецких // Летописи и хроники. — M., 1984. — С. 231.

380 Зокрема, А. Ізмайлова було відправлено в Україну в січні 1666 p. (Переписні книги 1666 року. — K., 1933. — C. 204).

381 Акты ЮЗР. — T. VI. — № 2. — C. 32.

382 Там само. — T. V. — № 119. — C. 261. Лист I. Косагова до I. Брюховецького, березень 1666 p.

383 Там само.

384 Там само.

385 Там само.

386 Там само. — T. VI. — № 34. — C. 86. Доповідна виписка про статті I. Брюховецького, 19 березня 1666 p.

387 Там само. — № 42. — C. 107. Лист I. Брюховецького до царя, 25 квітня 1666 p.

388 Chrapowicki J Diariusz. — T. II. — S. 119.

389 Реестр козацких дел. — C. 28. Лист П. Дорошенка до Ста- курського, травень 1666 p.

390 Jemiolowski M Pami^tnik... — S. 198.

391 Акты ЮЗР. — T. VI. — № 36. — C. 92. Заклик П. Шере- метєва до кошового Війська Запорозького, травень 1666 p.

392 Там само.

393 Там само. — № 41. — C. 103. Статейний список дяка Є. Фролова, 26 травня 1666 p.

394 Там само. — № 30. — C. 79. Розмова боярина П. Шереме- тєва і Мефодія, 4 й 5 березня 1666 p.

395 Там само.

396 Там само.

397 Там само.

398 Там само. — C. 80.

399 Там само.

400 Там само. — № 34. — C. 86. Доповідна виписка про статті I. Брюховецького, 19 березня 1666 p.

401 Там само.

402 Там само. — № 31. — C. 81—82. Записка П. Шереметєва, 8 березня 1666 p.

403 Там само. — C. 82.

404 Зйнгорн B. Сношения малороссийского духовенства... — C. 231.

405 Акты ЮЗР. — T. VI. — № 31. — C. 82. Розпит у Києві, 7 березня 1666 p.

406 Там само. — № 34. — C. 88. Доповідна виписка про статті I. Брюховецького, 19 березня 1666 p.

407 Там само. — № 38. — C. 97. Реляція Є. Фролова, 14 травня 1666 p.

408 Реестр козацких дел. — C. 28. Лист П. Дорошенка до Стакурського, травень 1666 p.

409 Там само. — C. 29.

410 Акты ЮЗР. — T. VI. — № 38. — C. 97. Реляція Є. Фролова, 14 травня 1666 p.

411 Там само. — № 39. — С. 98—99. Розмови боярина П. Шереметева i Мефодія, 14—15 травня 1666 p.

412 Там само. — С. 99.

413 Там само. — № 41. — С. 104. Статейний список дяка Є. Фролова, 26 травня 1666 p.

414 Краткое описание Малороссии. — С. 266.

4.5 Летопись Самовидца. — С. 99—100.

4.6 Переписні книги. — С. 209.

417 Малороссийские переписные книги 1666 r., изд. А. Лазаревским. — K., 1900. — С. 105.

418 Переписні книги 1666 року. — С. 324.

419 Акты ЮЗР. — T. VI. — № 39. — С. 99. Розмови боярина П. Шереметева і Мефодія, 14—15 травня 1666 p.

420 Там само.

421 Там само. — № 41. — С. 103. Статейний список дяка Є. Фролова, 26 травня 1666 p.

422 Там само.

423 Там само. — С. 101.

424 Там само.

425 Там само. — С. 102.

426 Там само.

427 Там само. — С. 103.

428 Соловьев С. Собр. соч. — T. XI. — С. 169. “Извет” царю Ордіна-Нащокіна, жовтень 1666 p.

429 Там само. — С. 104.

430 Акты ЮЗР. — T. VI. — № 41. — С. 104. Статейний список дяка Є. Фролова, 26 травня 1666 p.

431 Там само. — С. 101.

432 Реестр козацких дел. — С. 29. Лист П. Дорошенка до Стакурського, червень 1666 p.

433 Акты ЮЗР. — T. VI. — № 45. — С. 129. Реляція I. Свя- зева, липень 1666 p.

434 Реестр козацких дел. — С. 29. Лист Стакурського до M. Пражмовського, 4 серпня 1666 p.

435 Там само. — С. 30. Лист П. Дорошенка до короля, серпень

1666p.

436 Chrapowicki J Diariusz. — T. II. — S. 182.

437 Акты ЮЗР. — T. VI. — № 45. — С. 128. Статейний список I. Связева, 4 серпня 1666 p.

438 Реестр козацких дел. — C. 29. Лист П. Дорошенка до Ста- курського, 5 серпня 1666 p.

439 Акты ЮЗР. — T. VI. — № 43. — C. 110. Реляція I. Брюхо- вецького цареві, 29 червня 1666 p.

440 Там само.

441 Там само.

442 Краткое описание Малороссии. — С. 266.

443 Акты ЮЗР. — T. VI. — № 52. — С. 152. Реляція Я. Хитрово, 31 серпня 1666 p.

444 Петровський M. Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі // Нариси з історії України. — Вип. IV. — Дод. № 10. — C. 401. Лист Г. Косагова до Я. Хитрово, кінець травня 1666 p.

445 Там само.

446 Там само.

447 Энциклопедический словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефро- на. — СПб., 1895. — T. XIVa. — C. 659.

448 Chrapowicki J. Diariusz. — T. II. — S. 200.

449 Реестр козацких дел. — C. 20. Лист П. Дорошенка до Стакурського, 9 жовтня 1666 p.

450 Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 409.

451 Chrapowicki У. Diariusz. — T. II. — S. 240.

452 Jemiolowski M. Pami^tnik...— S. 202.

453 Kochowski W; Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 409.

454 Pami^tniki hist. — S. 51.

455 Реестр козацких дел. — C. 31. Лист Стакурського до невідомого, 3 листопада 1666 p.

456 Koehowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 409.

457 Реестр козацких дел. — C. 27. Інструкція послам Війська Запорозького до короля, січень 1666 p.

458 Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 409.

459 Там само.

460 Jerlicz J — T. II. — S. 112.

461 Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 410.

462 Jemiolowski M. Pami^tnik. — S. 203.

463 Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 411.

464 Там само.

465 Jerlicz J. — T. II. — S. 112.

466 Jemiolowski M. Pami^tnik. — S. 203—204.

467 Там само. — S. 204.

468 Jerlicz J. — T. II. — S. 112.

469 Акты ЮЗР. — T. VI. — № 57. _ с. 158. Лист С. Адамовича до Мефодія, 12 листопада 1666 p.

<< | >>
Источник: Руїна Гетьманщини. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської ради-2 до Ан- друсівської угоди (1659—1667 pp.) / Пер. з рос. Л. Білик. — K.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”,2003. — 644 c.. 2003

Еще по теме Розділ 6 ДЕҐРАДАЩЯ ІДЕЇ ГЕТЬМАНЩИНИ ЗА I. БРЮХОВЕЦЬКОГО. КРИМСЬКО-ТУРЕЦЬКИЙ ЧИННИК HA ПРАВОБЕРЕЖЖІ:

  1. Розділ 6 ДЕҐРАДАЩЯ ІДЕЇ ГЕТЬМАНЩИНИ ЗА I. БРЮХОВЕЦЬКОГО. КРИМСЬКО-ТУРЕЦЬКИЙ ЧИННИК HA ПРАВОБЕРЕЖЖІ
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -