<<
>>

Роздіп 5 ЗМОВА ДЕРЖАВНИЦЬКОГО УГРУПОВАННЯ ПРОТИ ПОЛЬСЬКИХ ВЕЙСЬК У 1663—1664 pp. KPAX ЦІЄЇ СПРОБИ ОБ’ЄДНАТИ УКРАЇНУ

Як ми бачили вище, події в Україні розвивалися трагічно для долі Гетьманщини. Ha Правобережжі новим гетьманом став орієнтований на Польщу лицемірний честолюбець Павло Тетеря. Ha Лівобережжі запекла боротьба за булаву між Якимом Сомком, Василем Золотаренком та Іваном Брюховецьким закінчилася кривавою Чорною радою і перемогою Брюховецького.

Розкол України де- юре став фактом.

Очевидно, саме в цей критичний для долі Гетьманщини момент серед давніх соратників Богдана Хмельницького визріває план. Трагічна ситуація об’єднує старшин — прихильників державницької ідеї і просто патріотів. Джерела донесли до нас лише розрізнені епізоди і свідчення, однак ланцюг подій, що відбувалися, дає змогу відновити план, втілений у життя наприкінці 1663 — на початку 1664 p. Саме ці події ми будемо тепер розглядати.

Обрання Брюховецького об’єктивно підштовхувало поляків до дії. 3 одного боку, ні в Тетері, ні в Корони не було ілюзій про можливе залучення лівобережного гетьмана на свій бік. 3 другого — виникала реальна можливість контрнаступу російсько-козацьких військ.

Відразу після Ніжинської ради, 6 липня, Тетеря писав королю про плани лівобережного гетьмана “...переправитись незабаром із московським військом до Києва, на цей бік Дніпра, з великою силою з обох сторін”1. Тетеря підкреслював, що орда повертається в Крим через набіг калмиків, і попереджав: “Якщо я його (хана. — T. Я.) не впрохаю й не втримаю і якщо від в. к. м. не буде прислане на підкріплення коронне військо... то я разом з усією Україною прощаюся з в. к. м.”2. B іншому листі Тетеря прямо говорив, що Брюховецький “продерся манівцями до цього сану, силоміць скинувши з нього Сам- ченка, й тільки тому, що пообіцяв цареві привести у підданство цю сторону України”3. Резидент короля у Війську Запорозькому C. Венславський теж доповідав про плани Брюховецького йти на Київ і що Тетері тільки грошима вдалося тимчасово запобігти відходу орди4.

Наприкінці липня Тетеря все ще сподівався на татар, але непокоївся “про занадто великі витрати для їхнього задоволення”5. Він змальовував королю картину свого тяжкого становища і наявності інакодумців серед старшини: “И у меня в запасе из всей казны теперь едва найдется несколько десятков тысяч. A между тем я ниоткуда не имею никаких доходов, кроме особенного украинского сбора, который сам по себе очень незначителен... войсковая старшина, в распоряжении которой находится остальная часть упомянутой казны, сберегая ее на другие свои общественные надобности, не хочет издерживать ее на орду (хотя одни считают присутствие татар в Украйне нужным, другие же, более дерзкие, совершенно безполезным)’*. I ще: “...Великодушием, человеколюбием, оборотливостью и даже притворною ласкою укрощаю почти зверское расположение умов у себя дома; словом, делаю решительно все... (щоб. — T. Я.) сохранять в неизменной верности умы нерешительные, непостоянные, как будто на льду стоящие”7.

3 огляду на те, що тільки-но відбулося повстання “попа”, можна не дивуватися таким різким висловам. Адже, як ми бачили в попередньому розділі, у Тетері з’явилися прямі свідчення про змову, в якій брав участь багато хто з його довірених людей.

Саме тому Тетеря так жагуче прагнув одержати нарешті довгоочікувану підтримку коронного війська. Для того щоб іще більше прихилити до себе короля, він навіть намірився послати до Польщі проти конфедератів “два полки, хоча й дуже втомлені” — Брацлавський та Паволоцький. Щоправда, про ці добрі наміри Тетеря заявив, коли вже отримав королівське послання з повідомленням, що “розладнані справи .вітчизни починають уже налагоджуватися”, — й він одразу разпустив полки “по хатах для відпочинку”*.

У листі до свого давнього знайомого M. Пражмовсь- кого Тетері не треба було лукавити. Він одверто писав, що “я вже менше засмучуюся, чуючи про щасливе примирення вітчизни з військом”9. Сподіваючись на швидку підтримку коронного війська. Тетеря висував такий план: “Я дожидаюсь только Солтана-калги и, как скоро он появится, тогда я и сам тотчас же иду за Днепр, чтобы датъ отпор Брюховецкому и... войскам московским, предупреждая предпринятое ими намерение — напасть на меня прежде. Неприятно мне только то, что Ромодановский с двадцатью тысячами идет от царя на помощь к Брюховецкому, а также и весьма значительные силы калмыков”10.

Десь наприкінці липня Тетеря вислав до короля і своїх послів. У наказі він уже дякував йому за прислане на допомогу “військо... яке стало на Вкраїні”11. Тетеря тепер просив про особисте прибуття короля, говорячи, що “нарочитым бунтам, русским и заднепрским, безпрестанно чрез тайных лазутчиков производимых на сей стороне, постоянно нельзя воспротивиться, разве в присутствии e. к. в.; ибо тогда солдаты должны быть склоннее к послушанию и службе”12. Гетьман знову попереджав короля про задуми татар: “Наружному усердию татар нельзя верить, ибо они отвращают Запорожское войско от должного повиновения королю, а с ними бы имели тесный военный союз”13. I нарешті, Тетеря давав несподівану пораду: “...Совершенно веря, что нет недостатка в упомянутых русских и татарских возмущениях, завре- менно произвел бы в запорожские гетманы кого-либо такого, которого не могли бы одолеть русские происками своими”14.

У листі до короля від 26 липня Тетеря вже відверто заявляв — незважаючи на сподівання на швидке надання допомоги, що виникла після припинення конфедерації: “...Не бажаю більше залишатися на теперішній моїй клопітній посаді, та й не можу, через розладнання мого здоров’я та з багатьох інших причин”15. Він благав про якнайшвидше звільнення, мріючи “насолоджуватися колись життям спокійним, без заздрості та людських підозр”16. I, підсумовуючи, писав: “...Всем, чгго есть святого, умоляю вашу к. м. прислать подкрепления c хорошим предводителем, и как только он появится, то я тотчас поблагодарю Украину за гетманство и поспешу к особе в. к. м. п. м. м. с усердными моими услугами”17.

3 огляду на те, що Тетеря став гетьманом навіть без відома королівського двору, а отже — лише через власне жагуче бажання домогтися булави, ці заяви можна розцінювати або як наслідок страху, що оХопив його перед загрозою внутрішніх бунтів та через обрання Брюхо- вецького, або як крайній засіб домогтися від поляків надання довгоочікуваної допомоги.

Скоріше за все, обидва ці чинники відіграли свою роль, але другий був визначальним. Принаймні, коли через тиждень військова допомога поляків стає доконаним фактом, Тетеря більше про свою відставку не згадує.

Єрлич у своїй хроніці писав, що 4 серпня король відрядив до України військо під командою хорунжого коронного Я. Собеського й обозного коронного Яблоновсь- кого, загальною чисельністю 12 тис. кінноти і 10 тис. піхотинців. Один загін виступав від Глинян на Тернопіль, до Старокостянтинова, а другий — Покуттям за Дністром. З’єднатися вони мали у Меджибожі. Король сам збирався рушити слідом від Кам’янця-Подільського до Бара і Меджибожа. I вже звідти всі разом — в Україну, до Києва, з’єднавшись із західною частиною війська під Білою Церквою18.

Того ж дня, 4 серпня, Тетеря писав королю і Праж- мовському: “Радостное известие дошло до меня об успокоении войск, бывших в союзе, и о возвращении их к повиновению... тем более радостное, что я узнаю о посещении вашей королевской милости... обещанном Украйне и от веков вожделенном: это первое появление королевского трона в украинских пределах”19. Гетьман розсипався в захоплених прогнозах про цю поїздку: “И ваша королевская милость, как повелитель, узнаешь своих подданных; и подданный, узнавши могущество величества вашей королевской милости, крепче утвердит склонность свою к должному повиновению”20. Про те саме він писав i до канцлера, висловлюючи надію, що король, “виконуючи королівську свою обіцянку, зволить відвідати наші краї, які від приїзду й. к. м. можуть краще утвердитись у належному підданстві”21. I ще більше Тетеря радіє рішенню про приїзд самого Пражмовського: “А стосовно достатку пива, про яке в. м., п. м., власноручно до мене пишеш, то Бог мені свідок, що не тільки пива, а й власного мого здоров’я не пошкодую для в. м. ... Приїзд батька рідного не може бути для мене приємніший від прибуття вашої милості, пане”22.

Того ж дня Тетеря відряджає до^ Польщі своїх послів — А. Гарадзе і Б. Олістратенка. Його найбільше турбувало, щоб польське військо, яке виступало у похід, не викликало своїми діями невдоволення козаків, і тому він особливо прагнув, щоб очолив військо сам король, — “...тому що ми дуже добре розуміємо, що в присутності й. к. м. кожний має поводитися скромно”23. Гетьман скаржився, що “мы, украинские жители княжества Русского (чудове формулювання! — T. Я.), и Войско Запорожское почитаем для себя особенным несчастием, что лишены лицезрения e. к. м. в землях наших”24. Домагаючись особистої присутності Яна Казимира, Тетеря наводив й інші аргументи: що Задніпрянщина і Москва замишляють підступи “через таємних посланців”, а також, що татари висилають листи “з метою спонукати нас до того, щоб ми, відступивши від належного підданства, зберігали з ними тісний збройний союз”25.

Ще через три дні Тетеря знову пише королю. Цього разу він був уже майже переконаний у швидкому прибутті Яна Казимира і говорив, що Військо Запорозьке “віщує собі повернення золотих віків та ще віщує і остаточну загибель московської пихи, і придушення її прихильників”26. Гетьман висловлював надію, що “Військо Запорозьке, після такого тривалого роз’єднання, зі щасливим прибуттям величності королівської буде приведене у належний стан”27. За даними Тетері, Ромодановський виступив до Дніпра з 15 тис. росіян, окрім козаків2®.

Але гетьмана наступ росіян уже не бентежив — 15 серпня король виступив зі Львова в Україну, вреґулював- ши відносини з обома військами29. Гордон свідчить, що коронне військо налічувало 12 тис. чол.30. За даними записної книги M. Мовчана, 27 серпня король зустрівся з військами Тетері під Білою Церквою31. До складу Правобережного війська входили полки Черкаський, Чигиринський, Канівський, Білоцерківський, Корсунський, Паво- лоцький, Уманський, Могилівський, Брацлавський і Каль- ницький32. Приблизно 11 вересня з-під Смоленська на з’єднання з королем виступило литовське військо на чолі з Пацом33. 21 вересня литовці вирушили вже за Дніпро до Кричова, тоді як їхній передовий загін був уже в Красному, ведучи бої з росіянами34. 2 жовтня обидві частини литовського війська з’єдналися під Кричовом35.

Такий перебіг подій не міг не викликати паніки в Москві. 18 вересня до воєводи K. Хлопова надіслано грамоту, згідно з якою йому наказувалося з Брюховецьким “...говорить тайным обычаем: буде король полской... c изменники черкасы... и с крымскими татары учнет наступать всеми силами, и ему б, гетману, со всеми полками, по самой конечной мере будет устоять против их неприятелей не мочно, укрепы осаду во всех городех, сое- диняся с... Ромодановским, и отступать к... украинным и к черкаским городем к крепким местам, где пристойнее”36. Грамоту цю наказувалося аж до особливого указу “держать... у себя тайно”37.

Тим часом Брюховецький, домігшись заповітної булави, мав намір показати себе зі своїми запорожцями на півдні України. У середині липня він писав Г. Косагову: “...Чтоб мне, холопу твоєму, сойтитца c полковником полтавским и идтить... в Омелник и промысл чинить над городами, которые тебе, великому государю, изменили, над Кременчюком и над Потоком...”, які “Запорожской дороги великая помешка”38. Косагов просив для цього царського указу, щоб разом із запорожцями виступити проти ворожих міст39.

Згідно з літописом Величка, план Брюховецького був іти навіть у Чигирин проти Тетері, та коли на початку жовтня він “...получил ведомость о Королевском з войсками Полскими тягненю в тогобочную Украину, прето и свой промисл на Тетеру военній отложивши, зараз з Кременчука з войском своим повернул до Гадяча”40. Сам Брюховецький писав воєводі Д. Башмакову 19 жовтня, що “здобув і випалив” Кременчук та “їх, зрадників, зо три тисячі вбив, а декого живцем упіймав”, після чого пішов до Гадяча, “розпустивши військо на два тижні”41.

Замість того щоб з’єднатися з Брюховецьким, 17 серпня Косагов “пришол... в Запороги”42 і незабаром почав похід проти татар. Ha початку жовтня Г. Косагов повідомляв до Москви: “А Умер-ага и взятыя татаровя коше- вому и мне, холопу твоєму, в роспросе сказывали: от короля де... полского к хану присланы послы, чтоб хан с ордою шел воевать твоих, великого государя, городов нынешней зимы с ним вместе’*3.

Тим часом не можна спрощувати ситуацію Брюхове- цького. Хоча він і здобув булаву на хвилі виступу анархічних запорозьких елементів, його становище в самому Запорожжі було далеко не однозначним. Його потужним опонентом, очевидно, не надто лояльним, був колишній кальницький полковник (а отже — тісно пов’язаний з городовою і насамперед із правобережною старшиною) Іван Сірко. Перш ніж звернутися до подій, про які йтиметься в цьому розділі, необхідно відзначити наявність відомостей про конфлікт між Сірком та Брюховецьким, який стався безпосередньо перед польським походом в Україну.

Коли в грудні 1663 p. в Москву прибули посланці Брюховецького (I. Гладкий з козаками), вони розповіли про жовтневі події. Запорожці виступили в похід на Перекоп, узяли його і повернулися назад у кіш44. При цьому, явно принижуючи значення цієї перемоги, Гладкий заявив, що запорожці начебто “...языков не имали и всех порубили, меж собой в розврате будучи... A перекопского де взятья ныне с ними и с товарыщи их лошадей, и ружья, и платья, и никакие рухледи нет; а что де и было взято из Запорожья, и то дорогою едучи продавали и денги схарчили все... и ныне голодни, есть и пить нечего”45.1 далі — прямі нападки на кошового отамана: “А кошевой де атаман Иван Сирко писал про моровое поветрее к гетману к Ивану Брюховецкому: чаять для стыду своего, что языков к нему послать было некого, потому что войском всех побили...”46. Цілком суперечить доносу Брюховецького реляція Г. Косагова, який особисто брав участь у поході Сірка. Він доповідав цареві, що в ніч на 21 жовтня “...Йван Сирко c пешими черкасы и с салдаты ров Перекопской промеж Черного моря и города перешедши, на крымскую сторону вшол [в] посад, а я, холоп твой, с конными черкасы и с руски- ми людми пришел к воротам Перекопским с рускую сторону... посад и город Перекоп взяли, татар, и турчан, и жен, и детей их многих побили и живых поимали”47. Ko- сагов і справді пояснював, що всіх полонених вони порубали, тому що в Криму і Перекопі була морова пошесть48. Після цього вони повернулися на Січ “с обозом и c пушками в целости”49. Таким чином, відчайдушний і переможний напад запорожців дійсно мав місце і явно був не до душі новому гетьману.

Дії Брюховецького стають цілком зрозумілими, зважаючи на те, що Сірко вперше починає відігравати досить помітну політичну роль. 3 жовтня M. Пражмовський писав воєводі вченському: “Дуже цей султан погано до нас ставиться, послав до Сірка, що хоче його зробити гетьманом козацьким, бо Тетеря є королівським гетьманом, а не козацьким”50.

Для нас це все тим більш цікаво, що саме Сірко стає однією з важливих ланок змови старшини, яку ми умовно назвемо “патріотично налаштованою”. Є свідчення лідера правобережного повстання Д. Сулими, що ще в день Успення Богородиці (приблизно 25 серпня 1663 p.) київський воєвода надіслав до Сірка пропозицію, щоб той був йому братом і піднявся з ним^за віру Христову, обіцяючи бути “батьком” України51. Йдеться про Івана Виговського, який певний час перебував у тіні.

Хто був центральною постатгю змови старшини, залишається невідомим. Цілком імовірно, що їх було кілька. Однак немає ніяких сумнівів щодо того, чия особа висувалася в ролі єдиного кандидата дляУкраїни. Цією людиною знову став Іван Виговський. Будучи найближчим радником і соратником Богдана Хмельницького, тепер він здавався єдиним кандидатом, здатним об’єднати і примирити різні угруповання. Вище ми бачили, що він розглядався як реальний претендент на булаву ще в грудні 1662 p.

Моментом для виступу був обраний запланований похід польського війська на Лівобережжя і Москву. Готували виступ і брали участь у змові три основні групи: Іван Богун, наказний гетьман Правобережного війська, Іван Сірко на чолі Війська Запорозького і повсталих на Правобережжі козаків, Юрій Хмельницький у союзі з новим київським митрополитом Тукальським. Поєднувала всі ці три сили постать Івана Виговського. Основна ідея була дуже простою: в міру заглиблення польських сил на територію Лівобережжя на Правобережжі мало розгорітися антипольське повстання. У свою чергу, легко захоплені ворогом лівобережні міста, де залишалися тільки невеликі польські гарнізони, повинні були підхопити цей рух, і в результаті польсько-литовське військо разом з королем опинялося в пастці. Украй цікавий факт, що серед керівників повстання на Правобережжі були Семен Височан, відомий полковник часів Хмельниччини, який, окрім іншого, прославився під час оборони Вінниці разом з Богуном у 1651 p., а також В. Варениця — колишній сотник полку Богуна ще за реєстром 1649 p.

Саме Іван Богун, один з найвідоміших полковників часів Хмельницького, друг і соратник Виговського, був призначений наказним гетьманом та очолив Правобережне військо, яке йшло разом із польською армією. Призначив його Тетеря, що волів особисто не керувати походом. Самовидець писав: полякам “...поздавалася уся Украйна, бо ишол Богун наказним гетманом c козаками, которому ся здавали городи и зараз з ним до войска иш- ли...”52. Але вже з перших днів походу козаки починають відігравати роль “п’ятої колони” щодо поляків. Так, Гордон у своєму щоденнику писав, що, зробивши огляд власним військам під Білою Церквою, король вирушив на Київ. Але через те, що “козаки, які були при ньому, не радили йому нападати на Київ... то він перейшов вище Києва Дніпро”53. При цьому Гордон, досвідчений військовий, відзначав, що взяти Київ у той час “було дуже легко, оскільки місто не було достатньо укріплене й мало невеликий гарнізон”54.

Тим часом, поки розгортався похід поляків, Брюхове- цький, ледь закінчивши криваву розправу над Кременчуком, отримав звістку про прибуття в Україну спеціального посольства. Відряджено його було 2 вересня з Москви — у складі дяка Приказу таємних справ Д. Башмако- ва і дяка Є. Фролова55. 19 жовтня Мефодій писав їм, що не може визначитися, де й коли з’їхатися для зустрічі з усією старшиною56. Єпископ посилався на те, що Брюхо- вецький був ще в Кременчуці, і вважав найкращим місцем для з’їзду Ніжин — там можна буде “...и то великого государя дело, о котором Дементей прислан... в тихости в добрый конец и в совершенье с радостью привести”57. Цікаво, що посланці Мефодія попереджали росіян, щоб ті “ехали к Нежину c великим береженьем, потому что гетман от Нежина удален, а малороссийские жители шатки и непостоянны и верить им нечему, под час неприятельского приходу чаять от них всякого дурна”58.

24 жовтня Д. Башмаков писав Брюховецькому, що готовий зустрітися з ним у будь-якому місті — навіть у Києві59. Однак військова обстановка починає справляти дедалі більший вплив на внутрішні проблеми Лівобережжя. Уже 22 жовтня Мефодій пише царю про те, що “король польський... до Білої Церкви прийшов... і хоче незабаром під Київ іти, а Київ обложивши, хоче за Дніпро йти”60. Мефодій у паніці повідомляв, що в Києві малолюдно, що необхідно зміцнити Новгород-Сіверський — останнє місто на Десні, в якому взагалі немає ратних людей. Побоюючись, що Москва може забаритися з військовою допомогою, єпископ наводив такі аргументи: “А Киев, Чернигов и вся Украйна тебе, великому государю, велми надобны, бо за Києвом и за сими черкаскими городами твоє, великого государя, Росийское государство як за стеною твердою стоит и стояти будет; а уховай бы Боже уступити Киева и инших черкаских городов, то король и ляхи и далей бы схотели”61. Мефодій просив допомагати Брюховецькому — який, за його висловом, вірно служить цареві62, — але вже незабаром ми побачимо, що зовсім скоро ці відносини стануть не такими райдужними.

26 жовтня Д. Башмаков доповідав цареві, що одержав термінові реляції з Києва від Мефодія і воєводи Чаада- єва про прихід польського короля під Білу Церкву: “...A сождався с досталными людми хочет итить к Києву, а осадя Киев чаять от них войны и на сю сторону Днепра на черкаские городы, а татаровя де c поляки будут же”63. Мефодій писав, що “в Киеве съезду одна быть мочно”, а Чаадаєв радив Д. Башмакову, “чтоб по тем вестям из Глухова отступить к Севску”64.

27 жовтня прийшла звістка, що кримський хан із всією ордою переправився через Дніпро в Переяславському повіті65.

Лівобережжям поширювалися панічні чутки. Так, один козак таємно повідомляв Башмакову, що “...те де киевские вести не добры под час неприятелского приходу к Глухову и к иным черкаским городом, и глуховским жи- лцом верить нечему, людишки самые худые и волные и не постоянные, опасно де того, чтоб не учинили над вами так же, как во время измены Ивашка Выговского над полковником и головою московских стрелцов над Аврамом Лопухиным”66. 3 Гадяча від К. Хлопова надійшла звістка, що до Києва “...в Печерский де монастырь король идет, надежно чаять по чернеческим писмам, и которыя де маятности Печерского монастыря есть в литовских городех и о тех маятностях король дал им, стар- цом, универсалы, чтоб ляхи в их монастырские маятности не въезжали и не разаряли”67.

Але ще важливішим є те, що перед лицем реальної військової загрози Брюховецький починає обвинувачувати в зраді навіть своїх найближчих соратників — а саме Мефодія (!). Воєвода K. Хлопов писав з Гадяча, що до нього приїхали гетьман, ніжинський судця П. Забіла і білоцерківський сотник А. Солошич “...и говорили ему на одине в тайне, что... в городе Киеве чинитца добре худо от умыслу злых людей, король де идет к Києву по присылке киевских жителей, а вся де злая беда началась и королевской приход учинился от старицы Ангилины; и та де старица учит в Киеве епископову дочь грамоте, и что де та старица от епископовы дочере услышит вестей и про то про все ведомость давала в Полшу и к панке Тетере, а потому де ем, гетману, на епископа Мефодия в злом его умыслу...’*8. Брюховецький звинувачував Me- фодія й у тому, що після Ніжинської ради київські старці взяли на поруки ніжинського отамана Шмотовича, а потім його відпустили “...нарочно умыслом и велели ему, Шматовичю, собрав казаков и татар, притить на государевы черкаские городы, и он де, гетман, по тех ста- рцов посылал прилуцкого полковника Данила Песоцко- го, и епископ де тех старцов к нему, гетману... не прислал, а взял с них золотые червонные, а страх де того, чтоб он, епископ, злым своим умыслом и над Киевом чего не учинил и королю б города не здал”69.

31 жовтня Брюховецький надіслав до Д. Башмакова пропозицію про з’їзд у Ніжині70. Він, очевидно, був розгублений, принаймні чомусь не повідомив у своєму листі ніяких новин, викликавши цим подив росіян. До того часу вони вже отримали звістку, що татари і правобережні козаки переправилися через Дніпро і почали наступ за трьома напрямками: по Десні, на Ніжин і через Переяслав до Недригайлова71. K. Хлопов писав Башмакову, щоб він не вірив також і лівобережному війську: “...На- добно в великой осторожности и от гетманского войска, потому что черкасы войска гетманского в воле и неприятелей ничем не плоше, а к тому в нынешнее время в черкаских городех всчалась шатость великая, а в войсках де у них речь носитца, что (з Башмаковим послана казна. — T. Я.) ...многая, а провожатые де гетманские, конечно, ненадежны”72.

Така взаємна недовіра і загальна підозріливість напередодні вирішальних боїв ні до чого доброго привести не могла.

Башмаков змінив рішення і запропонував для з’їзду Конотоп — ближче до кордону. 4 листопада до нього знову пише Брюховецький. Він виправдовується, що не подав звістки про татар, тому що вважав' її фальшивою73. Гетьман висловлював готовність їхати в Конотоп, але запитував, чи можна говорити про справу, заради якої присланий Башмаков, “без бытия преосвященного єпископа, в Киеве будучего”74. Його вже цікавили не формальності підтвердження його гетьманської посади, а реальний захист від росіян і порятунок власної голови.

1 листопада Г. Ромодановський писав Брюховецько- му — своєму “другу и приятелю” (нетрадиційне для російського воєводи звертання), що хоча його люди були на місяць розпущені, але тепер, на звістку про похід польського короля, він “...для высылки ратных людей BO все городы послал и велел ратным людем быть в Бєлгород тотчас; а как ратные люди сберутца и указ о походе к нам в Бєлгород... будет, и мы к тебе на вспоможенья пойдем тотчас”75.

Але навіть Ромодановському Брюховецький уже не вірив. 9 листопада він пише царю буквально панічного листа, повідомляючи про переправу об’єднаних польсь- ко-козацько-татарських військ через Дніпро, і скаржиться, що “Ромодановский частократных вашего царского пресветлого величества указов, к нему, околничему, посланных, не исполняет и с войском на оборону малороссийских городов не йдет... пишет ко мне, что войско po- спустил”76. У листі до В. Дворецького, якого він послав до Москви, Брюховецький теж звинувачує Ромодановсь- кого: “Имею не по малу тому дивитися такому радению князя Ромодановскому... Всю осень держал войско, до которого времяни ему не дано вести о приходе королевском на Украйну, а как подлинно услышал приход, тотчас врознь все войско по домам роспустил. He ведаю, не пришел ли какой лист от брата его к нему, от Выговско- го... я своею лысою головою силы неприятелские не сдержу, некому уже стало верить”77. Він благав царя про якнайшвидшу допомогу, в тому числі — послати калмиків і звернутися до Сірка. Його найбільше турбувало те,

що разом з поляками і татарами йшли козаки під керівництвом Богуна, — як він писав, — “...потому что любо при короле малые силы, однако то не Гуляницкий а ни Выговский...”78.

Мефодій теж уже не думав про проведення з’їзду із росіянами. 11 листопада він писав Башмакову, що не може приїхати ні до Ніжина, ані до Глухова, тому що “король полской пошел за Днепр, а перевозитца подо Ржи- щевым от Києва в сороке верстах”79. Мефодій висловлював побоювання, що коли він виїде, то “...во всех де украиных заднепрских городах и в Киеве по отьезде его великая смута в народе учинитца, учнут говорить, что он от приходу неприятелского бежит к Москве, потому что многие городы держатца, на него смотря”80. Схожої думки дотримувався і київський воєвода I. Чаадаєв. Він писав Башмакову, що “...король полской со всем войском на сю сторону Днепра почал перевозитца в четырех местех... и в нынешнее де время c єпископом Мефодием и с гетманом великого государя о делех ему, Дементью, съезду учинить не мочно и в черкаских городех быть не пристойно и отступити бы к Севску”81.

Ще панічніше був налаштований K. Хлопов, що перебував у Гадячі, одному з головних опорних пунктів Брю- ховецького. Він дуже боявся, що “...как де король C войском Днепр переправитца и в то де время опасно того, чтоб все малороссийские городы полскому королю вдруг не сдались”82. Хлопов наводив надзвичайно цікаві дані про реальне становище Брюховецького: “...При гетмане де войска в сборе ничего нет, и рад бы он собрался, да казаки его не слушают, не сбираютца ни где, и для де того гетман к Нежину, и к Переяславлю, и к Киеву за безлюдством итить не хочет, а хочет быть в городех в осаде до приходу великого государя многих ратных людей”83. Сам Брюховецький навіть радив Хлопову, щоб той відіслав усе майно до Путивля — “...а в черкаских де городех скарбу его и лошадям и животине для злых умыслов малороссийских жителей, чтоб которого города полскому королю не сдали, быть не мочно”84. Хлопов наводив і такі дані: у всіх містах на його шляху з Чер- нігова до Гадяча мешканці “говорят не в тай, как де король c войском, переправясь на сю сторону Днепра, при- дет в черкаские городы, и они де c городами королю xo- тят сдатца, для того что де великого государя ратных людей болших полков нигде они не слышат, оберегать их некому”85.

Після всіх цих звісток Башмаков приймає рішення не відсилати в Київ до Мефодія грамоти і соболів, тому що “в Київ не проїхати”86.

Отже, на початок наступу поляків, що став цілковитою несподіванкою для Брюховецького, у нього не було ніяких реальних сил, щоб чинити опір. Страта всіх провідних полковників оголила лівобережне військо, і минуло ще надто мало часу, щоб нові старшини могли якось компенсувати завдану шкоду.

У жовтні й листопаді Брюховецький видає низку універсалів, звернених до Правобережжя. Вони були повні словоблудства, умовлянь відступитися від поляків і присягнути цареві. Так, Брюховецький писав, що до Польщі їх привели “...некоторые сводники, меж вамі будучие, которые для своего шляхетства и для бедного панства вам всем и всему народу россійскому такову погубу наносят, и чего Выговски с татары и с ляхамі на Украине не догубил, тот ныне последок народу нашего российского превратный Тетеря погибелною душою своею, короля и ляхов с татары на Украину призвав, выкоренить постановил”87. Брюховецький вельми безпорадно пропонував, щоб правобережні козаки схаменулися і, “отступив от татар и от ляхов”, повідомили про своє об’єднання — а тоді вже він “вкупе с ратными его царского пре- светлого величества людми и с колмыками готовы на ляхов и на татар помочи додать”88.

Найбільша помилка в політиці Брюховецького полягала в тому, що він намагався і на Правобережжі апелювати до “черні”, позиції якої там традиційно були набагато слабшими, замість того щоб шукати союзників серед старшини. Адже саме старшина Правобережжя, як ми побачимо трохи далі, створила і втілювала в життя план, спрямований на зрив походу Яна Казимира і на можливе об’єднання Гетьманщини. Але Брюховецький за самою своєю сутністю не міг бачити в них потенційних союзників: по-перше, йому доводилося побоюватися за свою булаву — адже його навряд чи можна було розглядати як єдину кандидатуру для України, а по-друге, він небезпідставно очікував помсти від старшини за свою розправу над лівобережними полковниками (давніми друзями й товаришами правобережних). Втім, і власні козаки могли запідозрити в подібних переговорах зі старшиною елемент “зрадництва”. Тому він і вдавався до свого звичного словоблудства: “Видим мы хорошо и слишком ясно, что вы, братия наша, возлюбленная чернь, не хотите подымать рук ваших на нас, братьев ваших, и не желаете пить невинную братскую кровь; но что вас к этой внутренней войне увлекают силою ваши кровопийцы старшие, которые, замысливши уничтожить козацкую свободу ради своего панства и шляхетства, привлекли короля ляхов и татар, чтобы... искоренить Украйну и опустошить российскую землю как по ту, так и по сю сторону Днепра”®9. Очевидно, багато хто докоряв Брюховецькому за страту старшини, тому він намагався виправдуватися: “А что касается того, что ваши старшины упрекают нас за людей, казненных войском, так эти люди были пропитаны духом ваших же старшин; точно так же замышляли подвести род христианский под татарскую и ляшскую саблю; притом их казнили не кто другой, а само войско, по стародавним законам’40. У листопаді, коли російська армія ще не прийшла для захисту Лівобережжя, а в самого Брюховецького війська не було, гетьману залишалося погрожувати тільки приходом калмиків і такого нелюбого його серцю Сірка91.

Які ж були реальні сили на Запорожжі? У листопаді 1663 p. Г. Косагов писав у Москву, повідомляючи про намір хана з усією ордою разом з польським королем “воевать государя черкаские и руские городы”, і в тому числі — прийти на Запорожжя92. Косагов із тривогою відзначав, що “в Запорогах... малолюдно, великого государя ратные люди, которые со мною были, из Запорогов розбежались, и осталось co мною 200 человек; а запоро- жские казаки из Сечи все разбежались в городы, осталось человек c 200 и менши... а казаки запорожские, увидя немеру, пойдут в днепровские займищи или сда- дутца, а мне за малолюдством противитися c ними будет нелзя”93. 7 листопада Косагов передавав слова Сірка і його козаків, що “подлинная де им ведомость учинилась, что хочет изменник Тетеря c ляхами итить к Кодаку и Кодак взяти; а в Кодаке де... малолюдно, толко человек c 20 казаков; а будет де Тетеря Кодак возмет и посадит своих людей, и Запорожье де... не будет крепко”94.

Ситуація виявилася ще важчою через те, що російські війська теж не були готові до війни. Коли в середині листопада Д. Башмаков звернувся до путивльського воєводи Ф. Бутурліна з проханням дати йому солдатів для проїзду Україною, той відповів, що супроводу дати не може, бо й так “под час де неприятелского приходу и в Путивле в осаде сидеть им не c кем, людей де в Путив- ле с ними ныне отставных детей боярских и недорослей толко двадцать человек, казаков с двадцать с пять человек, солдатов восмьдесят человек, стрелцов с четыреста человек, и то старые и увечные и недоросли..; и теми де людми и осады не удержать’*5. Усе це воєвода говорив “с великою печалью’*6. У зв’язку з цим Башмаков з товаришами вирушили до Севська, щоб хоч там знайти солдатів97.

Питання про проведення з’їзду з гетьманом дедалі більше заплутувалося. Брюховецький писав до росіян про зустріч у Конотопі9*, але того ж дня, 14 листопада, прийшла царська грамота з наказом їхати в Ніжин і там чекати гетьмана99.

Очевидно, напередодні майбутньої складної військової кампанії у Москві вважали цю зустріч із Брюховецьким украй важливою. Саме в ці дні гетьманові надсилається “похвальная грамота... с милостливым словом” за взятгя Кременчука — “...верная ваша служба... никогда заб- венна не будет”100. Царський уряд вважав навіть за потрібне піти назустріч побажанням гетьмана, і на його скарги, що “столник наш и воєвода князь Василей Вол- конской досады и частные пакости... чинит и в наш гет- манский уряд вступается и иные многие неисправы чинит”, видається указ про зміну воєводи, а “город ведать, до нашего, великого государя, указу”, К. Хлопову101. Відзначимо, що В. Волконський був тим самим воєводою, з яким свого часу непрості стосунки склалися в Я. Сомка.

Незважаючи на те, що 17 листопада Башмаков отримує чергову реляцію від K. Хлопова, у якій той пише, що “из Путивля в Конотоп по теперешним вестям едва ль быть мочно”102, він призначає на 20 листопада зустріч саме у Конотопі103. При цьому він повідомляв Брюхове- цькому про прибуття до Севська князя Д. Великого-Га- гіна і просив вислати їм “на встречю... для береженья на прибавку людей, чтоб до Конотопа от неприятелей проехать безстрашно”104. 18 листопада К. Хлопов доповідав, що прибув у Конотоп з гетьманом і П. Скурато- BHMlos. При цьому виявлялося, що “гетманского войска в Конотоп пришло два полковника, нежинской, прилуцкой без полков, а иных полковников гетман c полками ожидает вскоре”106. Тому Хлопов пояснював Башмакову, що Брюховецькому до них “на прибавку людей послать некого, пришел OH толко со своим двором”107.

Ta 23 листопада Башмаков усе ще був у Глухові, коли до нього приїхав від гетьмана ніжинський полковник M. Гвинтовка, щоб “съезд учинить в малороссийском же городе Батурине”108. Дяк відповідав, що “они и в Батурин ехать готовы с радостью, толко б Божие и великого государя дело в совершение привесть вскоре”109. Нарешті, 26 листопада Д. Башмаков прибуває до слобідки під Батурин, а гетьман, П. Скуратов і K. Хлопов приїжджають до Батурина того ж дня110.

27 листопада відбулася перша офіційна зустріч, на якій були вручені грамоти і подарунки (намет і литаври)111. Bci разом обідали, а розмову “про справи великого государя гетьман відклав” на наступний день112. Досить цікава послідовність, за якою передавалося “милостливое слово” царя: “...K богомолцу к єпископу к Мефодию мстиславс- кому и оршанскому и блюстителю митрополии Киевской, и к вам, своего царского пресветлого величества верным подцаным, к тебе, гетману Ивану Брюховецкому, и ко всей старшине, и к Войску Запорожскому...”113

28 листопада відбулася зустріч з усією старшиною. Ha ній були присутні: військові судці Ю. Незамай і П. Забіла, обозний наказний П. Животовський, військовий писар C. Гречаненко, осавули C. Офонасьєв і Б. Щербак, полковники: прилуцький — Д. Пісоцький, ніжинський — M. Гвинтовка, лубенський — I. Вербицький, полтавський — Д. Ґуджол, зіньківський — В. Шиман, coc- ницький — Я. Скидан, стародубський — I. Плотник114. Було оголошено “милостливое жалование” на рішення Ніжинської ради і старшині запропоновано підписати Переяславські статті, ухвалені з Ю. Хмельницьким115.

Однак тут розгорілися суперечки. “...Гетман и старшина, выслушав статей, говорили, что им тех всех статей за разореньем от неприятелских приходов в малороссийские городы и за скудостью ни которыми делы содержать ныне невозможно”116, що, коли їх укладали, “Малая Россия... в подданстве была вся обеих сторон Днепра”117. Росіяни заперечували, що цар їх тримає в “милости и от неприятелей в обороне, и вам те статьи содержать мочно и постановленье тем статьям давное, а не новое”, ухвалене ще Б. Хмельницьким, який до самої своєї смерті “те статьи содержал”11®. Посилання на дотримання Богданом Переяславських статей, звичайно, могли стати вагомим арґументом тільки для тих, хто не знав суті справи. Але Брюховецький і його оточення, зі свого боку, висували не менш анекдотичні аргументи: що в часи Б. Хмельницького “неприятели так как ньіне не наступали”, а “жители в то время были во всяких покоях и в зажитках”119. Щоправда, врешті-решт з’являється і більш серйозна заява: “...И в то де время статьи были не таковы, каковы им ныне объявлены, многие де статьи прибавлены и постановлены в Переяславле после измены Ивашка Выговского”120. Ta й узагалі — як мож- на присягати за статтями, що їх ухвалили “изменники Юраско Хмелницкой с советниками своими”121.

Особливо показово, що відбувається різке неприйняття саме тих статей, у недотриманні яких колись найчастіше звинувачували Сомка та його оточення, — тобто про податкові збори. Йшлося про другу статтю, “о сборе... в казну с малороссийских жителей денежных доходов”, і про шосту — “о роздаче жалованья Войска Запорожского началным людем и казаком”122. Брюховецький і його старшина заявляли, що не бажають займатися ні збором, ні роздачею податків — інакше “ему де, гетману, от казаков и места не будет, всякой де похочет жалованья, а собрать будет не с кого”123.

Башмаков у цьому питанні зайняв дуже тверду позицію. Він заявив, що на Ніжинській раді про зміну статей не йшлося, — отже, нема чого про це й говорити124. Крім того, на думку дяка, стверджувати, що Переяславські статті 1659 p. прийняли зрадники, — “...то дело непристойное, для чего было то и говорить, B то время те статьи становлены и в совершенье приведены на болшой раде, и у тех статей руки приложены таких людей, которые ныне у великого государя... в подданстве с вами вместе...”, наприклад, Мефодія, переяславського протоієрея Г. Бутовича, полковника В. Дворецького та ін.125. A судді Ю. Незамаю і полковникові I. Плотнику взагалі було сказано: “...Говорите вы, что заднепрские жители... ныне все в измене, и теми своими словами и себя вы к измене причиняете, потому что жены ваши и дети и сродичи ныне за Днепром, а мочно было вам до не- приятелского приходу и задолго на сю сторону Днепра их перевесть”12*. Башмаков запропонував, що, коли деякі статті не влаштовують старшину, “...и вы б, гетман, и вся старшина написали тому всему роспись вновь, которым статьям быть по-прежнему, и которым не быть, и которые переменить или чем пополнить...”, i цей розпис послати царю127.

He менш складним і гострим виявилося давнє питання про реєстр і про обмеження числа покозачених. Зважаючи на те, що саме на покозачених спирався у своїй політиці Брюховецький, можна уявити, наскільки хворобливо він сприймав вимоги росіян. Насамперед вони наполягали, щоб селян-утікачів і служивих людей з порубіжних російських міст відшукали, занесли до списків і відіслали назад128. Гетьман запротестував, що “ныне тому допускатися непзя для того, чтоб здешние стороны Днепра люди, услыша о том договоре, под час нынешняго королевского приходу к нему, королю, не передались”129. Щодо реєстру, Башмаков цікавився, чи наявні всі 60 000 козаків, чи половина, і чи досить збирають для них жалування. Брюховецький пояснював, що така цифра була на обох берегах, а на Лівобережжі “через його гетьманське недавнє обрання та через інші військові справи не переписані”130. Росіяни з величезним подивом констатували, що не тільки козаки, а й селяни та угіддя не описані, “...и ранды, и коморы для поборов не переписаны, и оброков ни на что не положено, и сколко с мещан и co всяких их угодей каких поборов собрать в год мочно, и того тебе, гетману, и всей старшине не ведомо”131. Перед Брюховецьким ставилося завдання терміново усе переписати, але той знову-таки заперечував, що “у цей воєнний час, коли ворог над шиями стоїть, реєстру вчинити й скарбницю збирати не можна”, і обіцяв усе зробити відразу по закінченні війни132.

Тверда позиція росіян, незважаючи на заперечення старшини, взяла гору, і наступного дня, 29 листопада, “статті Переяславські за статті прийняли й руками своїми підписали”133. 1 грудня у Батурині в соборній церкві старшину було приведено до присяги134.

У результаті, на додачу до Переяславських статей, були прийняті ще чотири Батуринські статті. У першій з них розглядалося питання про утримання російського війська. Було ухвалено, що воєводи одержать по млину, голови і полковники — по п’ятдесят осьмачок хліба, і так аж до солдатів і рейтарів135. Друга стаття передбачала видачу втікачів з Московської держави. Щоправда, гетьман зі старшиною звузили коло людей, що підлягали видачі, тільки до ‘убойцов и татей”, пославшись на небезпеку того, що “люди к королю, на Украйне будучому”, можуть “приклонятися”, і остаточне рішення цього питання було відкладене на післявоєнний час136. Третя стаття (з посиланням на шосту переяславську) обумовлювала складання реєстру і збір податей — тобто торкалася найбільш спірного питання з часів Переяславської ради 1654 p. Резолюція гетьмана і старшини, як ми вже зазначали, була така: “...У цей воєнний час, коли ворог над шиями стоїть, реєстру вчинити й скарбницю збирати не можна”137. Четверта стаття забороняла продаж хліба на Правобережжя, за винятком Києва, і була одностайно прийнята старшиною138. Нарешті, п’ята стаття вводила царську монополію на торгівлю вином і тютюном139.

Башмакову було доручено оголосити рішення царя віддати до військового суду Якима Сомка і його радників, але він ще в дорозі довідався про їхню страту і повідомив про “государеве жалування” — рішення віддати “війську” все майно страчених і засуджених140. Брюхове- цький клявся “служити ему (царю. — T. Я.) ... до кончины живота своего” й повідомив, що “животы по ста- родавным их извычаем вдовам и сиротам отданы были”, тому що “за одну де вину двожды не карают”141.

Відразу після присяги проявилася й меркантильність нового гетьмана та його оточення. Брюховецький у таємній розмові з Башмаковим говорив: “...Добро б де тем нововыборным чиновным людем, которые ныне к вере приведены, дать великого государя... жалованья, соболей, хотя б малое что... A пущая де на него печаль, приезжают к нему из Запорогов чиновные люди и знатные казаки с языки и со всякими надобными вестьми... и таким людем за то от него, гетмана, дачи николи не бывает, потому что великого де государя... никакие казны у него нет, а он де, гетман, человек в том уряде новой и не богатой, давать им нечего...”142

Але, випрошуючи подачки, Брюховецький наштовхувався на неухильне збільшення росіянами їхніх власних вимог, у тому числі — матеріальних. Так, вони заявили, що на Ніжинській раді було прийняте рішення про збір в українських містах хлібних запасів на користь російських військ, які розташовані на Лівобережжі143. I навіть більше того: “...Давать воєводам добрые мелницы, с сколкими деревнями жилыми: полковником и головам стрелецким по мелнице человеку, у которых два колеса; началным людем по мелнице, у которых по одному ко- лесу в год; рейтаром, и драгуном, и солдатом, и стрел- цом, и всяким ратным людем всякого хлеба по 4 чети человеку на год... Да и выпуск конских и животинных стад и на сенные покосы отвесть угодей около всякого города, где будут воеводы и ратные люди, на 10 верст”144. Однак, як стверджував Башмаков, ратним людям “запасов... по вашему Нежинскому договору, по се число не давано”, і тому від гетьмана вимагали підписати ці статті145. Гетьман і його старшина відповіли, що про ці справи з Д. Великим-Гагіним “они не говаривали, и никакого договору о хлебных запасех у них не бывало”, і що йшлося, мовляв, тільки про те, щоб давати по 4 осьмач- ки на людину146. Росіяни вимагали, щоб “...гетман и старшина к тому своєму к прежнему договору руки приложили безо всякого сомнения и оговоров. И гетман и старшина стояли о том упорно, а говорили, как де им к тому, чего не говорено, руки прикладывать...”147.

Дуже цікаво, хто все-таки брехав: чи росіяни хотіли скористатися катастрофічною воєнною ситуацією й одержати максимум матеріальної вигоди від Лівобережжя, чи Брюховецький на Ніжинській раді, прагнучи домогтися російської підтримки, обіцяв їм золоті гори, а через кілька місяців уже злякався реакції власних підлеглих? У всякому разі, він виблагав тимчасову поступку в росіян: воєводи отримували по млину, полковники і голови — по 50 осьмачок хліба, а рядові — по 4148.

Завершальні перемовини з Башмаковим відбувалися 1 грудня. Як на той час складалася воєнна ситуація? Поль- сько-козацько-татарські війська наступали і докладали максимум зусиль, щоб схилити на свій бік Лівобережжя. Ще на початку листопада Тетеря надіслав листи мешканцям деяких міст, переконуючи підкоритися королю та обіцяючи, що в цьому разі той “провину вашу в забуття навік покладе”149. Між іншим, він посилався на те, що правління царя призвело до страти безневинної старшини, після чого “пожитки й маєтності забрано, потім жінок і дітей в неволю узято”150. Ще активніше Тетеря діяв щодо Запорожжя. 28 листопада він направив туди листа, повідомляючи про свій похід і обіцяючи у разі покори королю “при ровних сохранити волностях”151. Він висловлював надію, що усі вже “в недавнє крови братии своей доволно напились”, і пропонував вислати знатних людей напереговори152. Дуже цікавим є таке зауваження Тетері: “Не откладывайте, прошу, того святого дела и не говорите, как другие неразсудные обыкли сказывать: пусть де царь с королем помиритца, а мы кому достанемся, тому будем кланятца”153. Тетеря пояснював, що король ніколи не забуде, якщо вони не добровільно підкоряться, а з другого боку, він писав, що “цар не тільки вас, а й свого проса не може оборонити”, посилаючи посла за послом у Варшаву з благанням про мир154. Тетеря обіцяв, що, “як дасть Бог згоду спільну”, він відразу складе свій “уряд гетьманський, якого не хочуть; а ви, хлопці-молодці, кого схочете оберете...”155.

У той же день Тетеря відрядив у Запорожжя своїх посланців. У статтях гетьман знову-таки повідомляв про продовження російсько-польських переговорів, що цар “...посла за послом к королю посылает, без сорома про- ся о покое; и ныне некакой Поликарпович пришол, про- ся одного Смоленска, чтоб царю уступлен был, за который 4 милионы дает королю пану, а в остатке и 6 мили- онов обещает дать же”156. Тетеря підкреслював, що, якби не козаки, цареві давно довелося б мати справу з татарами і з коронним військом — “...но нашими бедными заднепряны свой хребет заслоняет и тем отдыхает время- нем”157. У статтях також повідомлялося, що вже “...οτ Воронкова городки сдаютца, и как государю дедичному належащее отдают послушание... надежда добрая, что с сею стороною и Полтавщина склонитца, услыша короля пана, что ласково с подданными своими обходитца”158. Тому Тетеря пропонував Запорожжю скоріше поклонитися королю і завіряв, що всім “от старшого до меншого король милостию своею обнадежит и ни на котором отмщения искати не будет”, присягаючись у цьому “душею моею и совестию”, а особливо — стосовно Івана Сірка159. Гетьман навіть обіцяв, що, коли буде взято Полтаву, його “жена выведена будет”160. Ha завершення висловлювалося прохання, “чтоб наши посланцы волно были отпущены, потому что у разумных послов не секут ни рубят, понеже всякой посланец яко мешок, что в него положат, то и несет...”161.

Приблизно в цей же час свое особисте звернення до Запорожжя надіслав i Ян Казимир162.

У листопаді польський “язик” розповів Башмакову, що “...заднепрским де черкасом оказует король ласку свою; войск своих ратным людем не толко пожитков грабить, и про себя хлеба и никакие живности насилст- вом взять не велит, а которые и почели было имать живности насилством, и из них де три человека шляхты да челядник за то повешены”163.

Несподіваним і вкрай неприємним для Тетері і προ- польської частини правобережної старшини стало обрання нового київського митрополита. 16 листопада гетьман писав коронному канцлеру: “В противность моему желанию, все голоса духовных и светских сословий избрали митрополитом киевским светлопреподобного его милость отца Тукальского, епископа белорусского, которого я, предупрежденный вашею милостию... не желал видеть на этом месте”164. У листі до короля Тетеря виправдувався, що ніяк не міг вплинути на це рішення: “При сильном соединении желаний всех лиц избрать в митрополиты киевские его милость отца Тукальского противиться мне одному было дело и невозможное, и опасное: потому что все духовныя и светския сословия, со множеством народа, столь упорно настаивали на том, чтобы никто другой, а только его милость отец Тукальский... был кандидатом и возсел на митрополичьем престоле. Если бы я тогда объявил противное мнение, то не избегнул бы подозрений, а при этом мною подан был бы повод к нарушению прав, в разсуждении свободы выбора”165. Щоправда, Тетеря завіряв, що в цей час не помічав ніяких ознак неприхильності Тукальського до короля166, але, як ми побачимо нижче, його думка змінилася вже дуже скоро.

Через тиждень Тетеря надіслав Пражмовському докладніший звіт про подію, що відбулася. Він писав: “Хорошо и крепко помнил я требование и предостережение вашей милости... относительно отца Тукальского, которого я не хотел возводить в этот сан, предупрежденный вашей милостию... в чем состоит его недоброжелательство, которого, впрочем, не видно. Bce же прочие, именно: из воеводства Киевского, часть шляхты из Волыни, даже все духовенство и Войско Запорожское подали голоса решительно в пользу отца Тукальского, упорно настаивая на том, чтобы он занял митрополичий престол; хотя, впрочем, три духовные особы молчали, каждый, заботясь о собственном своем благе. И трудно было противиться буре стольких голосов... A я, видя, что сердца всех со всею силою склонялись к отцу Тукальскому, и избегая повода подозрений от противоречия с моей единственной стороны... волею-неволею должен был согласиться и вместе с другими подать ГОЛОС...”167

Наступного дня, 25 листопада. Тетеря видав універсал, у якому проголошував, що “...действием Пресвятого Духа, оба чина — духовный и светский, согласием голосов, единодушно избрали... отца Иосифа Тукальского, епископа белорусского, приемником осиротелой митрополии Киевской и возвели в митрополиты”16*. Тетеря вимагав, щоб у всій єпархії Тукальському виявляли “подобающее послушание и повиновались как пастырю”169.

Повертаючись до воєнної ситуації, слід підкреслити, що на початку листопада 1663 p. на Запорожжі, де в той момент перебував Г. Косагов, ситуація складалася далеко не кращим чином. Наприкінці листопада Косагов знову писав у Москву про намір поляків і татар “приходить на них”, а також про малолюддя в Запорогах170. За його словами, “...в Запорогах, государь, остались казаки все заднепровских городов, которые королю поддались, а из твоих великого государя черкаских городов казаков в Запорогах мало и шатости... меж ими являютца многие”171. Як свідчили полонені, хан віддав наказ усім мурзам збиратися під Перекопом для спільного походу з поляками на Лівобережжя172. Косагову доводилося посилати цю реляцію з козаками — “...для того, что руским людем одним степью проехать немочно: от заднепровских...

черкас, по Запорожской дороге, воровство большое, грабят и побивают до смерти”173.

Кінець листопада — початок грудня ознаменувалися для поляків значними воєнними успіхами. Ще 4 грудня Г. Ромодановський передавав повідомлення I. Брюхове- цького “про прихід до Білої Церкви... польського короля, що він прийшов до Білої Церкви, а дожидає кримського хана і, з’єднавшись, хоче йти до Києва”174. 4 грудня з Варшави повідомляли про переміщення до Дніпра польської кінноти і козаків Богуна175. Очевидно, саме про цей епізод ідеться в новині з Кракова. Там говориться, що після повернення 15-тисячного загону C. Кмитича з глибокого рейду йому на зміну був відправлений Бо- гун разом з коронним хорунжим Я. Собеським. He взявши Батурина, король доручив тримати облогу цього міста Богуну176. Мабуть, саме під Батурином Богун і Собе- ський з’єдналися з королем. Так, А. Поляновський писав, що під Батурином “й. м. п. хорунжий коронний з Богуном наказним, Війська Запорозького, до короля й. м. прийшов”177.

18 грудня Тетеря писав королю, що при самій звістці про наближення його королівської величності “изменнические подданные принуждены были преклонить колена и выи, с возвращением подданства, припадая к стопам величества в. к. м.”178. Тетеря повідомляв, що разом з коронним хорунжим прямував до Гадяча, сподіваючись на успіх179. 13 грудня Тетеря був з обозом під Лубнами, а Богун з Г. Гуляницьким брали Носівку180. Цікаво, що, за свідченням “язиків”, у Тетері були тільки польські й татарські війська, а також німецька піхота181. Напевно, в цьому криється і причина його невдачі. Підійшовши до Гадяча, він разом з коронним хорунжим простояв два дні, посилаючи до мешканців “многие прелестные листы, чтоб они ему здались”182. Отримавши відмову, Тетеря почав бій на “выпосках”, але, “видя гадицких жителей крепкое стоянье, от Гадича отступили, а около города посады все повыжгли”183.

Ta це були окремі невдачі. Ромодановський повідомляв, що королю вже здалися Воронків, Бориспіль, Гоголів, Остер, Козелець, Баришівка, Кобижча і Носівка184. Підтверджує цей список і записна книга M. Мовчана185. Також і Морштин писав Б. Радзивілу, що “король й. м. після взяття без крові Воронкова, Борисполя і Гоголева пішов під Остер, коли місто здалося без опору”186. Особливо неприємними були свідчення полонених, що “черкаські міста польському королю здаються за його королівськими листами й без нападу”1*7. Але ці відомості сприймаються вже зовсім по-іншому, коли з листа поляка стає зрозуміло, що при королі постійно перебував Бо- гун і що козацькі застави у вищезгаданих містах капітулювали саме завдяки його імені18*. He дивно, що в ці дні

I. Брюховецький знову пише до Ромодановського, щоб “іти нам, холопам твоїм... до нього, гетьмана, на допомогу в черкаські міста скоріше”1*9.

Цікаві подробиці здачі Воронкова наводить “Ґазет де Франс”: мешканці, побачивши, що їм загрожують гармати й бомби, вислали трьох священиків, просячи пощади. Після цього 1000 козаків, що складали гарнізон міста, влилися у військо Богуна, “генерал-лейтенанта козаків”190. Приблизно такі ж повідомлення стосуються й узяття Борисполя. Так, у авізах з Варшави зазначається, що в цьому укріпленні були дуже значні запаси зброї, продовольства і всього необхідного, — всі ці багатства “було розподілено між полками під командуванням Богуна, генерала козаків, який рухається за королем”191, а гарнізон міста поповнив армію Богуна192.

Є також цікаве свідчення поляка про похід коронного хорунжого, котрий, як він сам каже, особисто пройшов з ними між Пслом, Ворсклою, Сулою та Удаєм. Поляк цей — не хто інший, як C. Чаплинський, той самий, чия поведінка свого часу послужила поштовхом до повстання Б. Хмельницького. Він писав Є. Любомирському: “...Милістю Божою деякі міста, містечка і села здавалися на ім’я короля й. м.; чимало часу робота ця займала, коли під кожним день, два і три ведучи переговори, розважатися довелося”193.

20 грудня царською грамотою звелено було Іванові Перхунову негайно вирушити з військом до Новгорода-

Сіверського і “засісти” його194. Під час його перебування в Острі прийшла звістка про перехід на бік M. Ханен- ка — Кременчука, Манжелії, Остап’я, Балаклії, Коваленків, Лубеньків, Райсанки, Переволочної, Біляків та ін.195.

Успіх супроводив Яна Казимира й у врегулюванні конфлікту з конфедератами. 8 грудня в табір литовського війська прибув великий маршалок Великого князівства Литовського, щоб умовити військо йти на Москву і вручити булаву польного гетьмана і смоленського воєводи панові обозному196. Виступ у похід литовського війська став ще однією грізною пересторогою для Москви. Ha початку січня литовці вже обложили Рослав197.

Ці події відразу ж луною відгукнулися на Запорожжі. Туди на початку грудня прибули посланці Тетері, про яких ішлося вище. Офіційно посланці були затримані, а листи — відіслані до I. Брюховецького198. Але Косагов писав, що “як... Тетерині листи в раді читали, й запорозькі, государю, козаки, половина не хотіли й слухати, а інші... тому й раді стали”199. Тому воєвода попереджав: “...поевились, государь, шатости в Запорогах великие; кошевой Иван Сирко от них чает себе и мне, холопу твоєму, c твоими, великого государя, ратными людми всякого дурна”200. Сірко благав послати на Січ військовиків. Косагова особливо тривожив той факт, що запорожці розіслали людей “проведывать против Тетерина писма про сдачу городов козачьих; а будет... городы сдаютца королю полскому, а им на помощь... ратных

людей в Запороги вскоре не будет, и они сдадутца ^ ”201

Ситуація з Запорожжям — якою вона була насправді — є особливо важливою з огляду на той факт, що в історіографії традиційно вважається, що саме похід Сірка взимку 1663—1664 pp. призвів до відступу хана і, як наслідок, — до зриву польсько-татарського походу. Тому дуже важливо зрозуміти, наскільки вагомим було на той момент значення Запорожжя з військової точки зору (його вплив у політичному плані сумніву не підлягає).

Дуже показовим і переконливим у цьому плані є приватний лист Г. Косагова своєму батькові, написаний на початку грудня 1663 p. Він писав: “Естли городы черка- ские сдадутца, так и Запорожье сдастся королю, и мне c Сирком тут мат, и теперь бунтуют и на нас совет сове- щевают со обманою, что кажется на их руку, то тотчас нас отдадут ляхом или татаром”202. Косагов цілком усерйоз прощався з життям і віддавав свої передсмертні розпорядження: “Смилуйся, государь, девочку мою не покинь (очевидно, дружину. — T. Я.). Ох, жаль как души c телом c нею розстатца и не видать до дня судного. Беда, беда, горе видети погибель, мочно ль от нея отбежать, да нелзя, бремя тяжкое на моей выи. Болши писать не умею от печали лютой...”203. Далі йшли розпорядження щодо челяді: “...И будет, государь, умру, вели, государь батюшка, писмецо матке моей свету дать... а денгами душу мою грешную поминать”204.

Однак з набагато пізнішої реляції Г. Косагова стає відомо, що 16 грудня “...кошевой атаман Иван Сирко c конными казаками и я, холоп твой, с твоими, великого государя, ратными людми с конными ж и калмыцкой мурза с калмыки ходили под Перекопь, чтоб... хану поход к королю помешать и языков взять; и по сей... стороне Перекопи в Кутах над Черным морем крымские села воевали и татар многих побили; а полону... руского и черкаского отгромили болши 100 человек и села жгли”205. Але значення цих успіхів стає набагато скромнішим після такої інформації: “А в походе... с кошевым было казаков 90 человек, а со мною... ратных людей донских казаков было 30 человек, а калмыков 60 человек, а с Ka- рач-беем... было татар с 1000 человек”206. 10 січня, коли час було безнадійно згаяно, Брюховецькому надсилається царський указ, “чтоб в Запорогах людми наполнить”207. Але видається цілковито нереальним, щоб в умовах польського походу гетьман був у змозі це зробити.

3 огляду на такі мізерні сили Сірка й Косагова, про жоден серйозний їхній вплив на події, що розгорталися, не могло бути й мови208. Проте деякий відгук дії запорожців усе-таки мали. Так, Косагов у лютому 1664 p. доповідав, що 21 грудня у нього і Сірка був бій з Карач- беєм, у якому загинули цей мурза, його племінник і пи- cap209. Полонені повідомляли, що польський король ненастанно посилав до хана прохання приєднатися до походу, — “...и хан де... к нему писал, что ему многую помешку чинят из Запорожья черкасы и твои, великого государя, ратные люди и калмыки, и за тем... итить ему из Крыму не мочно”210. I Косагов висловлював припущення, що тепер, після згаданої перемоги, “хан де, чаять, к королю на помочь не пойдет”211. Авіза з Варшави передавала: “Славетний Сірко зі значним числом козаків здійснює рейд, недавно був у Криму, завдавши великої шкоди цій країні”212.

Дуже цікавим свідченням, що деякою мірою роз’яснює роль Сірка в описаних подіях, є авіза папського нунція, де повідомлялося про те, що в Нових Млинах упіймано послів Сірка, які повернулися з Москви213. Очевидно, про тих самих послів ідеться в листі з польського табору214. Посли ці потрапили в полон у середині січня 1664 p. — тобто послані вони були, найімовірніше, ще в грудні 1663-го. Посли Сірка ійу Московії почали просити допомоги у великого князя, відчуваючи близьку потугу королівської армії”, і повернулися “з листами самого великого князя, які... обіцяли велику допомогу і підтримку Сіркові”215. Поляк також пише про те, що з послами були царські грамоти з обіцянкою допомоги, але, як визнали самі бранці, цар не мав війська у полі”, а лише у фортецях216.

Таким чином, Сірко не міг справити вирішального впливу на рішення кримського хана про участь у польському поході. Але, з другого боку, напади запорожців стали зручним приводом для Криму, щоб не допомагати королю.

Як ми вже зазначали, російські війська справді не були готові дати відсіч ворогові. Наприкінці грудня Г. Po- модановський писав у Москву: “...A ныне, государь, твоих... ратных людей к нам, холопем твоим, гораздо мало прибывает, то потому как был снег и из ближних, государь, городов...” йшли, а “ныне... снег де спол стаял и стала злая безпута, ни санями, ни телегою итти не- мошно. Многие покинули возы и волокут де пеши, и нам... ныне за малолюдством и за злою безпутецею из Хотомыжска в Сумы идти немочно...”217. Воевода обіцяв, що, як тільки збере людей, одразу ж виступить на з’єднання з Брюховецьким21 *. Але в тій же реляції він повідомляв про те, що у Виселецькому повіті “...ратные люди чинятца многие непослушны, посылных людей побивают, а иные де ельчане, выехав из домов своих, живут по степям и по лесам, а на твою, великого государя, службу не идут”219. Забігаючи наперед, скажемо, що Ромо- дановський з’єднався з Брюховецьким тільки 17 лютого 1664 p.220

Як свідчать записи книги M. Мовчана, “...в Острі король святкував Різдво Христове, а потім вийшов на міста сіверські”221. 30 грудня він вийшов з Остра, залишивши осторонь Ніжин, що визнав його владу, і підійшов до містечка Дівиці222. Це містечко вчинило запеклий опір і було взяте штурмом, як відзначають учасники подій, не без втрат серед польських офіцерів і солдатів223. Після цього здалися Сосниця, Нові Млини, Батурин, Кролевець224, а також Мена і Короп225. Чарнецький узяв Носівку, Коби- жчу, Бобровицю й Монастирище226. Далі, як пише Самовидець, “...козаком Богунові Борзна здалася з полком Лубенским, бо своіх козаков лубенских c дом своіх, зо- стаючих при Богуну в войску королевскому, и полковник поклонился и Борзну місто здал, которим кривди не было”227. Про те ж саме йдеться і в авізі папського нунція: “Богун, генерал козаків, перебуває з королем, продовжуючи давати нові докази більш ніж своєї вірності; переважно завдяки його діяльності повернуті вищевказані міста і завдяки йому (до війська. — T. Я.) долучаються нові козаки з кожного міста, збільшуючи кількість його війська, що зросло до 20 тисяч чоловік”228. 15 січня литовська армія також підійшла до кордону Московської держави229, а 17 січня зупинилася за три милі від Брянська230. У середині січня Ханенко підійшов до Києва і розбив тритисячний загін кінноти, висланий проти нього. Поляки повідомляли, що київський Гарнізон відчував гостру нестачу багатьох речей першої необхідності231.

Але саме тепер, у розпалі переможного походу, під ногами поляків починає горіти земля. Єрлич писав: “Хмельниченко, незважаючи на свою законну відпустку, без причини добровільно поступившись гетьманством запорозьким, пішов у монастир, у якому ледь рік був, маючи зносини з різними доброзичливими до себе особами, як диявол на свавілля йому серце розпалив і на людську кров. Про цю зраду довідався ігумен монастиря у Смілі, де він жив, отримавши його лист до Гоголя, розбійника або полковника брацлавського, даючи про те знати, відправив його до сотника чи гетьмана, який тоді був при й. к. м. в Острі. Король й. м. цього гетьмана послав, щоб кожного такого (зрадника. — T. Я.) хапали і страчували, а Хмельниченка щоб упіймали; його, що в цей час їхав до свого монастиря з Чигирина, після того як він був у сестри в Городищі, впіймали і з іншими зрадниками у Львів... послали”232.

Отже, король довідався про змову, що готувалася, ще до 30 грудня — коли, як було сказано вище, він залишив Остер. “Гетьманом” Єрлич іменує коменданта Правобережжя C. Маховського, людину, якій було призначено відіграти сумну роль в історії Гетьманщини. A учасниками змови він, таким чином, вважає Ю. Хмельницького, відомого полковника О. Гоголя й інших старшин — “доброзичливих осіб”. Цікаве й посилання Єрли- ча на те, що Ю. Хмельницький їхав від своєї сестри — очевидно, від О. Хмельницької, на той час — дружини П. Тетері.

7 січня 1664 p. Ян Казимир терміново призначає коменданта Правобережжя Маховського главою інквізиції. У листі до нього король писав: “Коли ми вже наближаємося до самих кордонів московських, доходять до нас щоденні застороги, що з того боку Дніпра нові й таємні бунти починаються...”233 Метою цього призначення було виявлення керівників “ребелії”, які, крім усього, прагнули скинути Тетерю. Особливо короля непокоїло те, що ці “нові таємні бунти” “не тільки в тій українській провінції (Правобережжі. — T. Я.), а й у всій Речі Посполитій породжують прикрощі”234. Король був у паніці. Ma- ховському давалися надзвичайні повноваження — заарештовувати без огляду на чини і негайно виконувати вироки. Серед головних підозрюваних у підбурюванні називалися Юрій Хмельницький і його сестра — вдова Данила Виговського, а нині дружина Павла Тетері (“...якщо вона приєдналася до партії свого брата Юрія Хмельницького...”).

Це вже друга згадка про Олену у зв’язку з бунтом, яка, безперечно, заслуговує на увагу. Цікаво, що ще в січні 1663 p., у момент зміни гетьманської влади на Правобережжі, папський нунцій вважав, що дочка Хмельницького відіграла чи не головну роль у відставці Юрія, — вона нібито звинувачувала його в “зневажливому ставленні до деяких офіцерів”235, тобто, очевидно, йшлося про долю Д. Виговського та I. Нечая. При цьому в авізі відзначалося, що жінка ця “всіма шанована і горда”, і висловлювалося побоювання, чи не підбурювала вона брата (Ю. Хмельницького), з огляду на її близькість до

I. Виговського (рідного брата її загиблого чоловіка), до зречення “з гіршими цілями, тобто щоб він облишив керування військом і дипломатією на користь тих, хто на цьому розуміється, щоб утілити все те, що було узгоджено з турками”236.

Ґротус писав, що 18 січня під Батурином коронний хорунжий із султаном і козацьким військом з’єдналися з королем, а тим часом “пан Тетеря повернувся за Дніпро через звістку про бунти, початі Хмельниченком і митрополитом київським”237. У авізі папського нунція з Варшави так повідомлялося про ці події: “А позаяк не було сумнівів, що Хмельницький, забувши свою присягу його величності, почав діяльність проти Тетері, генерала козаків і свого зятя, його величність наказав, щоб Тетеря перейшов Дніпро з великою частиною своїх людей, а також генерал-майором Вранґелем з його полком піхоти, і з’єднався з військами під командою Маховського... ”238 B іншій авізі повернення Тетері теж пояснювалося діяльністю Ю. Хмельницького: король наказав “генералу Тетері відійти з його козаками від Дніпра через звістку, що

Хмельницький, усупереч присязі, даній королю, закликає боротися проти Тетері, свого зятя, щоб його усунути”239.

Повстання охоплює не тільки Правобережжя, а й ті лівобережні землі, куди вже вступили поляки. Уже 23 січня Ґротус писав: “...Дуже важкий назад за Дніпро переїзд, через часті в цих краях ворожі гарнізони...”, і тому він довго не міг відіслати свої листи240. 5 лютого

А. Незабитовський писав з польського табору: “Замишляв король й. м. усе військо, всі гармати переправити до володінь царя московського й там їх розмістити... залишивши всі ці фортеці на волі... багато хто заперечував, говорячи, що будуть бунти в тилу; але не могли цього довести, аж поки після невдалого штурму Глухова почало розходитися зло, вислали (Гарнізон. — T. Я.) з Батурина до Нових Млинів, які було піддалися королю й. м., та залишилися без гарнізону, на ласку тамтешніх людей; ті (Нові Млини. — T. Я.) одразу ж, не захищаючись, видали старост, і місто склало зброю (козаки. — T. Я.), не маючи чим брати в облогу й себе не бажаючи оголяти, нікого там не залишили, повернулися до Батурина; хотіли вже далі їхати й уже почали відправляти обози у Ромни, в бік Сосниці, Остра, Черняхова. Видавали універсали, що король й. м. знищений, військо своє згубив, сам через Литву відходить, щоб для приборкання короля й. м. збиралися всі на ворога; щойно король й. м. послав чотирнадцять хоругов із Стемпковським на них, вони разійшлися: одні під Батурин, інші під Нові Млини...”241. Ґротус писав 8 лютого, що “...на тому боці про збір вольниці вже чутки долинають; тому князю й. м. Михайлові Вишневецькому й панові старості люблінському з відрядженими хоругвами та Уланицькому з двома тисячами козаків (маючи доручену собі команду над містами, що здалися) наказали тут залишитись”242. M. Пото- цький повідомляв, що “...в тилу війська залишається при своїх маєтностях князь й. м. Михайло з десятьма даними йому хоругвами та своїм полком... щоб він з гетьманом запорозьким та з паном Маховським мав перемовини в нинішніх справах.... Уже Нові Млини знову Брюховецькому піддалися, побоюються, що й інші міста за їхнім прикладом відійдуть од нас, особливо враховуючи, що Брюховецький вже в тилу війська поблизу тих міст з трьома тисячами москви”243. Коховський образно писав про ці події, що низка козацьких міст “через одні ворота поляків впускали, а через інші — москалів, поляків, які безтурботно розташувалися, зрадливо з москалями били — що аж жодного містечка не було, взятого чи ні, щоб не було полите польською кров’ю і щоб шкоди якої-небудь військо в ньому не зазнало...”244. Згідно із Самовидцем, першими проти поляків повстали Борзна, Нові Млини, Короп і Кролевець, “...где скарбу кролевс- кого немало узяли”245.

Te, що вигнання поляків з лівобережних міст почалося ще в січні — на початку лютого 1664 p., спростовується заявою Г. Ромодановського, що це було викликано його приходом в Україну і з’єднанням із Брюховецьким. Зокрема він писав, що “черкаские городы, видя наш, холо- пей твоих, c твоими, великого государя, ратными людми приход... тебе, великому государю, били челом и учинились под твоєю, великого государя, высокою рукою вновь в подданстве по-прежнему”246. Прихід на Лівобережжя і з’єднання з Брюховецьким, за словами самого воєводи, сталися тільки 17 лютого — тобто коли вигнання поляків уже йшло повним ходом. Цілком можливо, що російська армія справді з’явилася вчасно і реально підтримала цей процес.

23 січня починається облога Глухова, якій судилося стати поворотним етапом у розвитку походу. M. Потоць- кий у своєму листі пояснював, що “тут під Глуховом забаритися довелось, а оскільки він стояв на дорозі, його не можна було обійти, а були змушені стояти там два тижні з військом...”247. За даними А. Ґрамона, французького офіцера на службі в Яна Казимира, армія польського короля під Глуховом складалася з 20 000 татар під командою двох синів ханових, з 20 000 польської кавалерії, 20 000 козаків, 4000 німецьких драгунів, 12 000 польських рейтарів, 14 000 польських і німецьких піхотинців та 2000 гусарів248. За словами одного поляка, учасника подій, “була думка, що, хоч це й прикордонне місто, але, не маючи ніякого московського Гарнізону, воно не повинно було створювати труднощів”249. Проте облога мала вкрай несприятливий перебіг для поляків. Обороною міста командував київський полковник В. Дворецький, що через свою активну участь у недавній розправі над лівобережною старшиною на ласку переможців розраховувати не міг. Як писав Ґротус, “...ми знайшли тут усе інакшим, ніж ми вважали, оскільки не лише саме розташування міста, валом та ровом глибоким захищеного, але й наполегливість і рішучість Дворецького, котрий від царя повернувся й був тут посаджений, — робили його неприступним”250.

Ситуація, щоправда, ледь було не змінилася, коли група глухівських міщан зв’язала Дворецького й вирушила з депутацією до короля. Але Дворецькому вдалося, перебуваючи у в’язниці, дати знати селянам, які проходили мимо, і козаки відбили його в міської варти. Після чого кількох міщан за наказом Дворецького стратили, а решту вигнали за вал251.

He сподіваючись більше на те, що обложені здадуть місто, поляки 29 січня почали перший штурм. Найдоклад- ніше його описує А. Ґрамон. За його словами, на військовій раді було вирішено “...почати загальний штурм після вибуху міни, який і було здійснено на світанку. Міна вибухнула... (але її дія. — T. Я.) не була дуже вдалою, призначені піхоті полки... й велика кількість спішеної польської кавалерії кинулися в атаку вздовж дороги на незахищені з боків міські ворота, розбиті гарматними пострілами. [Правий фланг] ...витримавши вельми сильний вогонь... зіткнувся з надійною барикадою позаду воріт, із зарядженою картеччю гарматою, яка била вздовж насипу, а мушкетний вогонь був такий жахливий і так вдало спрямований, що менш ніж через півгодини тут були вбиті на місці 500 чоловік, а решта настільки втратила боєздатність, що треба було подумати про відступ”252. Внаслідок штурму поляки втратили близько 4000 вояків, серед них 200 офіцерів253. Німецький офіцер наводить цифру 300 офіцерів і близько 2000 солдатів254. А. Незабитовський, також учасник подій, писав: “29-го штурм Глухова відбувся... багато важливих осіб, зокрема офіцерів з кінноти, загинуло, багато постріля- но... бо козаки нам нічим не допомогли й навіть дуже заважали... день минув безрезультатно”255. Йому вторує Ґротус: “...Наказано штурмувати, з тим, однак, щоб дочекатися приїзду короля й. м. та ефекту міни, яка нічого не зробила... штурм тривав кілька годин, людей та офіцерів багато втратили... довелося з досадою й соромом відступати, що король дуже важко переживав”256. A M. Потоцький також відповідальність за невдачу перекладає на козаків: “...Через неохоче військо козацьке, яке ревно на штурм не йшло, уся сила з міста на нас повернула, три години тривав штурм, який закінчився відступом і немалої шкоди війську завдав, тому що з усіх полків людей багато вбито й постріляно, самих офіцерів небагато лишилося здорових”257. Солідарний з ним і німецький офіцер Маґнус фон Оргар, сам тричі поранений під час штурму: “Козаки, кілька тисяч, які прийшли з Богуном у королівський табір, штурмувати не хотіли: з якої причини, не знаю”258. А. Полановський теж відзначав, що “було видно якусь нехіть в людях... загублено, однак, штурм: немало й офіцерів, і солдатів загинуло та постріляно у полках”259.

8 лютого відбувся другий штурм. Як писав німецький офіцер, учасник подій, “...міни не допомогли і з великою силою на наших солдатів вибухнули, яких чимало земля покрила”260. Втрати були дуже серйозні. За словами того ж німецького офіцера, ‘Чепер здорових офіцерів у полку більше немає, крім двох поручників і трьох хорунжих... інші застрелені й забиті...”261. А. Ґрамон писав: “Наші людські втрати були щонайменше такими ж, як і під час першого штурму. I оскільки полки виявилися дуже ослабленими й залишалося мало офіцерів для командування, облогу Глухова було знято, на превеликий жаль його польської величності та всієї нації”262. Гордон теж писав, що “міни не мали очікуваної дії... поляки були відбиті з великими втратами і, згубивши надію взяти місто, відійшли до Севська”263. Обухович, за даними, отриманими у литовському таборі, писав: “...Глухова не взяли, і хоча міна спрацювала, але мало шкоди через необережне закладення пороху принесла — не пішли на штурм, не бажаючи губити людей, яких чимало в першому штурмі загинуло, особливо офіцерів, кажуть, більше ста...”264 Дуже цікавим і характерним є лист з-під Глухова короля Яна Казимира до своєї дружини, в якому він описує події 7 і 8 лютого: “Уже днів п’ятнадцять стоїмо ми під цим містом, що дуже завзято опирається, і, правду кажучи, штурм не вдався так, як ми сподівалися і як це собі уявляли, і, що гірше, втратили ми багато наших, позаяк полягло більше тисячі людей пораненими і вбитими”265. 8 лютого, за свідченням короля, “підірвали міни, але вибух не виправдав очікувань, також і штурм не дав сподіваного результату”, після чого було отримано звістку про виступ князя Черкаського на з’єднання з Ромодановським і Шереметєвим і вирішено відійти для з’єднання з литовською армією266. Ґротус писав: “...Щоб радості свавіллю не давати, бажали подальших дій, і наказано копати міни... але безрезультатно, крім того, що знов офіцерів і солдатів... повбивало, тому що міни не в місті, а біля нас вибухнули, і багато наших людей привалило... король й. м., не бажаючи більшої шкоди, наказав полкам відступати. Сьогодні йдемо звідти з’єднуватися з військом литовським, котре в декількох милях від нас у бік Севська”267. I далі Ґротус відзначав: “Козаки з Богуном при нас були дуже неохочі (як ми взнали їх у тих штурмах); більша сміливість була в них у Польщі, ніж у Москві...”26®

Украй невдала для поляків облога, неефективні наслідки вибуху мін, численні свідчення про пасивну роль козаків знаходять своє пояснення у надзвичайно цікавих свідченнях про роль у цих подіях I. Богуна, наказного гетьмана Війська Запорозького. Коховський, описуючи штурм Глухова, повідомляв: “Козаки наші, послані на водонапірну башту, щоб штурмувати, хоча й бачили, що поляки, видершись на вали, корогвами розмахували, не щиро атакували, а лише кричали, а на ділі не в москву (тобто росіян. — T. Я.) стріляли; як потім з’ясувалося, полковник Дуня всі секретні королівські рішення видавав ворогам і порох москві давав. Тому і другий штурм був безглуздим, хоча й до півночі старалися наші, багато людей втративши...”269 Це свідчення повторює Й. Єр- лич: “...Коли король й. м. був з військом за Дніпром під Глуховом, він отримав звістку про зраду тих кількох тисяч козаків, що були при королі й. м., над якими намісником гетьмана запорозького був Богун, котрий зі своїм товариством — полковниками, сотниками й усім своїм козацтвом, що там було, давали знати місту Глухову, щоб були напоготові в цей день або ніч, коли він, бувало, кілька сотень козаків посилав, щоб охороняли. Порох підкладали під вали, двічі отримували звістку від Богуна і козаків, яку він посилав, повідомляючи, що багато побито війська короля й. м. і тому мало офіцерів і піхоти німецької та польської залишилося; усі згодні, що за увесь час війни стільки добрих вояків не гинуло, як під Глуховом”270.

Таким чином, облога Глухова, що затяглася на два тижні й зупинила просування всього коронного війська, відіграла вирішальну роль у всьому розвиткові походу. Саме ця затримка дала змогу повстанню на Лівобережжі розгорітися, що створило вкрай тяжку ситуацію в тилу у поляків. Ці дії Богуна явно були скоординовані зі змовою правобережної старшини, яка почала в тих краях “ребелію”. Дуже цікаво, що Обухович, котрий писав свій щоденник трохи пізніше, описуючи раду поляків під Севськом і їхнє рішення відступити, відзначав: “...Добре вирішили, тому що якби тижнів на два там затрималися, тоді б і кроку не зробили, бо готувалися (напасти. — T. Я.) на нас між річками й болотами, про що ніхто ні з наших (тобто литовців. — T. Я.), ні з коронних не знав. Коротше, хотілося б написати про це у міцних виразах, але даю собі зітхнути; з цієї причини Виговського, воєводу київського, розстріляно й інших полковників чимало Тетерею, гетьманом запорозьких козаків, що залишаються при королі й. м.”271

Невдача коронного війська під Глуховом збіглася з наближенням довгоочікуваних литовців. 24 січня литовська армія пішла від Брянська до Севська, переправилася через Десну і послала до короля повідомлення про своє наближення272. Король послав до них п. Войниловича з проханням чимскоріше йти до Севська273. 2 лютого литовське військо стало під Севськом274. 9 лютого туди прибув литовський канцлер Пац та інші польські магнати, яких дуже добре прийняли; звучали численні здравиці королю275. Правому крилу литовського війська (що перебувало у конфедерації) було запропоновано повернутися на службу королю і з’єднатися з лівим крилом. Ha розчарування конфедератів, жалування не було привезене, але з огляду на те, що військо вже перебувало на ворожій території, литовці вирішили залишатися на службі в короля до травня276. 17 лютого під Севськом Ян Казимир прийняв парад обох частин литовського війська277.

Ми постійно говоримо про події на Правобережжі та Лівобережжі, дії змовників і Богуна. Якою ж була роль тих сил, що виявилися прямими супротивниками польсько-литовської армії? Якими силами розпоряджалися Брю- ховецький з Ромодановським? Вище ми вже згадували, що вони з’єдналися 17 лютого278. А. Незабитовський писав, що сильні гарнізони були в Києві, Переяславі, Борисполі, Черняхові, Стародубі, Новгороді й Острі. У Бату- рині був Брюховецький з 4000 росіян О'м удалося відбити спробу поляків захопити це місто^79, у Путивлі — Шереметєв з 5000, при Ромодановському — 10 OOO280. Король писав, що Ромодановський ішов на допомогу Глухову з 7000, Шереметєв з 5000 стояв у Путивлі281. Схожі дані й у Ш. Потоцького: у Ромодановського — 6000, у Шереметєва — 5000, а в Долгорукова з князем Черкаським — 45 OOO282.

Після з’єднання з литовцями Ян Казимир провів 18 лютого військову раду283. Ha ній було вирішено, з огляду на завершення воєнних дій, що важке військо і табір повернуться до кордону, а легкий загін піде в глиб території. Цей легкий загін складався із сорока литовських корогов на чолі з писарем польним литовським Я. Cane- гою, двадцяти коронних на чолі зі стольником сандомир- ським, а також татар з молодшим султаном і кількох тисяч козаків284. Кілька литовських полків пішли до Погара, сподіваючись на його здачу, а інші — до Стародуба285, але через два дні надійшов терміновий наказ, “щоб поверталися вдень і вночі за Десну з військом до короля й. м.”, оскільки прийшла звістка, що Брюховецький з Ромо- дановським ідуть до Новгорода-Сіверського286. Авіза папського нунція з Варшави так передавала ці події: “Отримано звістку від... польського генерала Сапеги (посланого ...запобігти поверненню багатьох міст до мо- сковитів), що ті міста не покірні королю. I що Ромода- новський, залишивши укріплене місце, перебуває в 6 милях від Новгорода-Сіверського, маючи на хвості полковника Гуляницького, козака з великим Уманським полком... Його величність послав до зазначеного Сапеги, щоб той з’єднався з цим козаком і підсилився генералом Чарнецьким з великим числом кінноти”287. Польські “язики” свідчили таке: король збирався “...войско своє роспустить по малороссийским городам, которые ему здались для прокормленя, а сам хотел итги в Оршаву, а как де про государевых людей доведался, что идут к Де- сне наспех, учал дожидатца, и в Оршаву не пошол, и войско свое по малороссийским городам не роспустил и хочет дать бой”288.

Паніка була така, що литовське військо виступило о п’ятій годині ранку, не чекаючи повернення роз’їздів, без обозу289. Сам Брюховецький писав цареві 21 лютого з-під Коропа, що чотири дні тому назад виступив з Po- модановським з Батурина290. Гетьман повідомляв, що по дорозі Борзна, Короп і Вороніж повернулися під “государеву руку”, а також “...увесь полк Прилуцкий, Ромно, Лохвица, Пещаная, Домонтов, Боришпол и иные околин- ные городы от неприятельского душегубного лукавства очищение зостали...”291. Брюховецький теж писав про свою сутичку з поляками і про те, що король відступає від Севська: “Поневаж на тамтом берегу Днепра не мен- шое смятение межи черни на ляхов сталося, так из Запо- рожя яко и од Богу реки, для чого Тетера с кручины в болезнь попав”292.

26 лютого війська поляків і литовців стали під Новго- родом-Сіверським. Як пише Почобут-Одланицький, козаки, “...вибігши до переправи через Десну, сильно її захищали”, але поляки їх відбили і більше десяти взяли живими293. Після цього литовське військо зупинилося під монастирем, у якому розмістилися гетьман і старшина, козаки стали в передмісті з іншого боку міста, а король — за півмилі звідти294. Храповицький уточнює, що король стояв у селі Комань295. У той же день був висланий у розвідку писар польний коронний Сапега296. Наступного дня, як пише Обухович, від Сапеги прийшла звістка, що “ворог наближається”297. За наказом короля, відбулася рада, “...на якій велено бути готовим до бою”, тому що, за зведеннями, на них ішли Ромодановський із Брюховецьким298. При цьому, за даними поляків, росіян було 20 000, а козаків — 40 OOO299.

I, як пише Почобут-Одланицький, “...тоді також відкрилася зрада Богуна, полковника козаків короля й. м., якого відразу ж заарештували, а потім, швидко віддавши наказ про його смерть, король й. м. дав команду над тим військом козацьким Ілавицькому (Гуляницькому. — T Яу>ж Храповицький теж пише, що 27 лютого 1664 p. у короля відбулася рада і за зраду був арештований Богун301. B авізі папського нунція з Варшави від 29 лютого повідомлялося: “Богун, забувши безліч милостей, отриманих від його величності, виявляв очевидні ознаки участі в ребелії, і для запобігання заколоту цих солдатів він арештований та відсторонений від командування. Ha його місце призначений Ханенко, з репутацією дуже ревного до короля вояка”302. Ян Казимир писав своїй дружині у листі від 24 березня (попередній був написаний ще 7 лютого — задовго до смерті Богуна): “Чутка, що пройшла Малопольщею, ніби козаки й татари мене залишили, виявилася помилковою. Насправді Богун — най- лихіший чоловік на світі. Він розумно повівся з ворогами, обіцяючи приєднатися до них, як почнеться битва; але мене попередили інші козацькі офіцери про його зраду. Я наказав його заарештувати, наміряючись покарати його рукою ката... але Господь покарав його інакше”303. Коховський писав: “Козаки, що були при королі, також збиралися бунтувати; довідавшись про це, король ледь їх утихомирив, полковника їх, названого Дунка, наказав стратити з іншими зрадниками, а які безневинні були і вірність присягою підтвердили, тим король дав Григорія Гуляницького над ними полковником і комендантом призначив”304. Єрлич, що докладно висвітлив роль Богуна у зриві облоги Глухова, писав, що, коли польська армія відступила до Новгорода-Сіверського, Po- модановський і Шереметєв мали “запевнення від Богуна і всіх козаків: як тільки король й. м. дасть битву і вийде в поле з ними, тоді, відступивши і зрадивши короля, вони стануть з тилу бити військо. Тому, отримавши точний час і звістку, цього зрадника й інших, про яких ішлося у звістці, було наказано піймати і розстріляти. Після чого москва — син Шереметєва й інші, довідавшись про вбивство Богуна, не сміли далі йти проти короля”303. Німецька хроніка “Theatrum Europeum” теж писала, що “був арештований Богун (один з козацьких старшин, який командував козаками й перебував дотепер біля короля як наказний гетьман), обвинувачений в тому, що він обіцяв генералові Брюховецькому напасти на поляків, коли генерал нападе на інших”306. I нарешті, найпое- тичнішу версію загибелі Богуна наводить інший сучасник подій — Юзефович. Він писав: “Під час цього походу... загинув, як розповідають, у боротьбі з нашими славний вождь козаків Шолудивий Буняк, поляків найбільший ворог і підбурювач ненависті, страховисько, диявол у людській подобі”307. Відповідно до польської леґенди, Буняка цього (тобто Богуна) не брали кулі, він не міг загинути від видимої зброї, а тільки таємничим чином зникнути30*.

Поява такої леґенди — не випадковість. Українські літописи, що докладно висвітлювали події походу Яна Казимира, не пишуть про смерть Богуна. Він дійсно “зникає” зі сторінок історії, і лише наприкінці XIX ст., коли були опубліковані польські джерела, про час його смерті нарешті довідалися історики. Про обставини загибелі Богуна знала лише верхівка поляків: Єрлич — від C. Чарнецького, Я. А. Храповицький — оскільки був наближений до короля, Я. В. Почобут-Одланицький — учасник походу з родовитого дому. Але навіть у їхніх щоденниках є лише прозорі натяки на справжні обставини його загибелі: “...Господь покарав його інакше”, “...заарештували, а потім, швидко віддавши наказ про його смерть...” Храповицький узагалі пише тільки про арешт, і лише Єрлич говорить про розстріл. B авізі папського нунція з Варшави наведено зовсім уже фантастичну версію: “Козак Богун, про якого говорилося, що він залишався під наглядом за королівським наказом, помер від раптової хвороби, супроводжуваної сильною меланхолією (?! — T. Я.)”309. Усе це наводить на думку, що обставини загибелі Богуна не робили честі полякам. 7 березня, як пише німецька хроніка, “вся козацька старшина прибула до великого коронного канцлера і просила передати їхнє прохання королю — покарати Богуна. Ha це їм відповіли: якби цей офіцер був хворий, але міг би вилікуватися, то його віддали б у їхнє розпорядження, щоб вони його покарали, як встановлено законом для зрадників. Однак вони були врятовані від цих турбот смертю їхнього генерала, що вмер по дорозі до в’язниці”310. Скоріше за все, Богун не дав себе заарештувати і загинув прямо на військовій раді в c. Комань, коли його звинуватили у зраді, від рук самих членів ради311. Усі розмови про арешт були тільки відмовкою, щоб виграти час і не допустити вибуху серед козаків. Утім, тримати Богуна під арештом під час боїв, що тривали, і щоденних переміщень війська було б занадто складно й ризиковано. Це могло лише спровокувати козаків на спробу його звільнити. Адже неможливо припустити, що серед 20 000 підлеглих йому правобережних козаків у Богуна (який мав величезну славу в Україні) не було прихильників і тих, хто йому співчував.

Ще одне питання, яке чомусь лишилося поза полем зору істориків. Богуна звинуватили в зраді полякам. Король, Єрлич і німецька хроніка пишуть, що він мав намір з’єднатися з росіянами чи з Брюховецьким (що в даному разі те саме). Проте в російських джерелах немає й тіні натяку на домовленість із Богуном. Це при тому, що ми маємо у своєму розпорядженні безліч найдеталь-

ніших реляцій Г. Ромодановського. Зокрема, на початку березня воєвода передавав повідомлення “язика”, що “сам де Богун за приставом четвертый день и приговорил де ево король казнить смертью”312. I знову — ніяких коментарів. Постає питання: чи було звинувачення помилковим, чи ж домовленість була тільки з Брюховецьким? (Він у березні напише у своєму універсалі про мученицьку смерть Богуна і Виговського, в такий спосіб фактично визнавши їх своїми соратниками.) Останнє можна було б пояснити відомою антипатією Богуна до російських воєвод і, можливо, тим фактом, що всього два роки тому він особисто вів воєнні дії проти Ромодановського. Але, з другого боку, важко припустити, що, підступаючи до Новгорода-Сіверського і ще не знаючи про загибель Богуна, але маючи з ним домовленість про спільну атаку, Брюховецький міг не втаємничити у цей план росіян. A можливо, Ромодановський після загибелі Богуна не вважав за потрібне повідомляти в Москву про його діяльність, поділивши з Брюховецьким усі лаври за повернення Лівобережжя. Чи взагалі всі розмови про домовленість з російським військом — вимисел, а насправді була лише змова козацької старшини на чолі з Виговським і Хмельницьким, до якої приєднався й Богун? Однозначної відповіді на ці питання історія, скоріше за все, вже не дасть.

Як розвивалися воєнні події після загибелі Богуна? 28 лютого було отримано звістку, що Брюховецький став уже за три милі від короля, за Десною313. Після цього поляки почали наводити міст через річку, тому що лід виявився дуже крихким. Король хотів зустрічати Брюхо- вецького попереду війська, але Потоцький і Чарнецький умовили його цього не робити314. Потоцький став з артилерією на горі і, коли козаки напали, обрушив на них шквальний вогонь315. Польський хроніст пише, що “Брюховецький так злякався, що не пішов до переправи, але рвонув через ріку і ледь пішки втік, утративши коня. Кінь його нашим дістався...”316. Однак і становище поляків було незавидним — вони простояли всю ніч у глибокому снігу, боячись нападу з усіх боків317. Наступного дня військо знову стояло на тім же місці, виглядаючи ворога, але Брюховецький не хотів виходити з табору318. Ще три дні минули в суперечках Чарнецького з Потоць- ким — що робити: чи відступати з гір, виманивши козаків у поле, чи залишатися у своїй засідці. Остання думка перемогла, і поляки ще три ночі простояли в снігу, на морозі, напоготові, але ворог з лісу так і не вийшов319. Брюховецький зажадав було вийти в поле, обіцяючи вступити в битву, але слова не дотримався320.

Російські джерела описують ситуацію дещо інакше: “...сошлись... c королевскими з заставными полками... и учинили бои... королевских людей побили и языков многих поимали и рубили... на пятнатцати верстах и тех королевских людей за реку Десну загнали, и за Десною был бой болшой, и ныне... мы... стали у речки Десны, а король полской со всеми силами стоит по другую сторону реки Десны...”321

Нарешті, 6 березня поляки довідалися від полонених, що Брюховецький на них нападати і не збирається, чудово розуміючи, який “фортель” вони задумали. Тому було вирішено відступити знову до Новгорода-Сіверського322. Там відбулася чергова військова рада. Литовцям дуже хотілося скоріше повернутися додому, але вони бачили, що саме коронне військо з королем, маючи в тилу Ромо- дановського, пробитися не зможе, й тому було вирішено, що литовське військо супроводжуватиме його до Сосни- ці323Г 9 березня війська розійшлися — литовське військо вирушило до своїх кордонів, коронне — до своїх324. Король пішов у Литву325. Командування над коронним військом прийняв C. Чарнецький, а литовці від Сосниці вирушили на Стародуб, де з ними розпрощався Ян Казимир з декількома корогвами писаря польного литовського Полубинського326. Загін Прозоровського зробив спробу напасти на короля під Карачевом, але був відбитий і пішов до князя Черкаського327. Тим часом союзники поляків, татари, пройшли вогнем і мечем по російських селах, спаливши їх кілька тисяч, набравши величезний полон, дійшовши, за словами поляків, до столиці на відстань десятка миль328.

Відступ поляків був дуже важким. У Чарнецького пішло чотири дні на переправу через Дніпро329. Королівський обоз зазнавав постійних нападів330 і, зрештою, за словами Обуховича, був розграбований козаками і лужною челяддю331. Гордонвідзначає, що “польські солдати були дуже втомлені; в армії ширилися хвороби”332. 13 квітня Ян Казимир прибув до Могилева, де відсвяткував Великдень, а в перших числах травня був уже у Вільні333.

Виникає правомірне питання: чому, якщо справді, як писав до Москви Брюховецький, прихід його з Ромода- новським став стимулом для визволення Лівобережжя від поляків, вони дали можливість відступити королівському війську, а не замкнули його у пастку чи принаймні не переслідували назирці? Відповідь знаходимо у реля- ціях Г. Ромодановського. 8 березня він писав, повідомляючи про відступ поляків: “...A нам, холопем твоим, за королем полским идти за реку Десну никакими мерами не уметь, что река... Десна худа гораздо, а переправа злая, а место... лесное и снега великие”334. Але є й інше пояснення, теж у реляції воєводи, але від середини березня: “...И как от реки Десны пошли к местечку Воронежу и твои, великого государя, ратные люди многие от безза- паства и от великих нуж розбежались... и после... того как мы, холопи твои, ис под Коропа пошли к Лохвице... ратные люди многие ж побежали по домам и ныне... ратных людей... добре малолюдно, а и достольные... от великих нуж и от беззапаства безпрестанно бегут же...”335

У той час як на Лівобережжі розгортався епілог воєнної частини походу, на Правобережжі теж спалахнуло повстання. Ha чолі його стояли полковники Височан (той самий, що допомагав Богуну здобути блискучу перемогу над поляками під Вінницею в 1651 p.), Сулима й інші. Ім удалося розбити польські гарнізони, що залишалися в Лисянці, Ставищах і Білій Церкві336. В. Коховсь- кий у своїй історії писав: “...На Україні полковники Височан і Сулименко, очоливши 30 OOO козаків, що збунтувалися, здобували міста і містечка, вірні...”337 королю. Узяті були Трахтемирів, Лисянка, а Маховського оточили в Білій Церкві338. Маховський був змушений сидіти в облозі цілих чотири тижні339. У розпорядженні Сулими й Височана, за деякими даними, було 12 тисяч піхоти і 5 тисяч кінноти340, за іншими — 12 тисяч піхоти і до 7 тисяч кінноти341. Повстанцям удалося завдати поразки загонам воєводи бельського і писаря коронного, захопивши гармати342, що були в них. I весь цей рух відбувався від імені Івана Виговського, якого повстанці хотіли зробити гетьманом343. Так, Коховський стверджував: “Не випадково в Україні з’явився Іван Виговський, воєвода київський, злий на короля Яна Казимира і Річ Посполиту... часто маючи перемовини з митрополитом київським, він тих підмовляв, і козаки-бунтарі з полковником Сулименком, підступивши під Чигирин, його оточили, бажаючи, щоб місто за відсутності Тетері, гетьмана козацького, здалося. Розуміли при дворі, що це з підбурювання Виговського робилося, що на Тетерю мав давні образи, а найбільше, що той у нього гетьманство запорозьке відняв і скарби великі від Богдана Хмельницького, як і по Данилу Виговському, забрав”344.

Які достовірні факти про участь I. Виговського ми маємо? Є скарга панів Домбровських, що дві частини корогви “сенатора и генерала воєводства Київського” I. Виговського — драгунська і піхотна, під командуванням п. Орла і п. Бека, стали в Оратові, де за два дні “великі кривди, шкоди підданим вчинили”343. Вони забрали ста- цію і коней, а підданих околишніх містечок закликали вписуватися в козаки й у такий спосіб набрали триста добровольців, яких направили в Бар та Браїпів, “...у волості його милості пана воєводи київського”346.

Дуже цікавого листа написав глава нової “інквізиції” C. Маховський до П. Тетері 9 лютого. У нього з козацьким гетьманом були явно близькі, довірчі й навіть приятельські стосунки. “Не думай, ваша милість, п. м. м., щоб я бажав мати тут у себе цю п’яну голову (Виговського. — T. Я.); він вельми згодився б іншим, подібним йому бунтівникам; але я вважаю, що тут він зовсім не становить небезпеки: якби навіть був наказ й. м., пана воєводи краківського, щоб він залишався тут, то ми вказали б причини, і я доведу, чому саме необхідно відправити його до короля, його милості. Якщо він ще зачепить мене і якщо мені доведеться бачитися 3 НИМ, TO B мене є засіб дуже швидко спровадити його звідси”347. Далі Маховський попереджав Тетерю: “I вашій милості, п. м. м., треба бути в цьому випадку вельми обережним; пишу так із доброзичливості моєї до вас, бо тут нічого доброго не чути. Вчора під Мошнами козак вистрелив у слугу і вбив його, як собаку, сказавши: “Те саме буде скоро і з вашим гетьманом!” Почуєш також... що сказав у Каневі пан Гоголь в очі моєму товаришеві, панові Бо- лесту; крім того, Гоголь чинить дуже дивно”34*. Детальніше Маховський пропонував поговорити, коли Тетеря прибуде до Сміли349, а на крайній випадок пропонував: “Коли б там виникла якась небезпека, зволь... узяти до себе з Черкас загін Бенського...”350

Отже, так само як і Єрлич, про що ішлося вище, Маховський відзначає ворожу полякам позицію Гоголя. Іншим важливим джерелом про змову старшини на Правобережжі є лист Я. Груші до Є. Любомирському від 10 лютого 1664 p. Груша повідомляв, що 6 лютого до нього заїхав Ю. Хмельницький — нібито по дорозі у святі місця, щоб виконати батькові обітниці. Груша залишив його переночувати й вивідав, що “...для поновлення бунтів його вислали з великою частиною грошей... A це й справді, що холопи знову задля його вивищення почали чинити перешкоди по містах; тому змушений був, піклу- ючись про збереження свого здоров’я, пан гетьман запорозький (Тетеря. — T. Я.) вислати його ¢0. Хмельницького. — Т.Я.) під приводом особистого відсторонення; а сам пішов аж до Брацлава у Задніпров’я, щоб як-небудь ще тліючу іскру міг пригасити того бунту”351. Далі Груша повідомляв, зі слів Хмельницького, що “...правобережні козаки, розсерджені стаціями жовнірів, давно товкли своїй старшині про ту досаду, але не мали часу для виконання цього свого наміру, очікуючи, щоб король й. м. з військом у ворожі землі пішов. Тепер, коли про похід усім стало відомо, усі фантазії були вже готові на зло, однак ще очікували авторів і керівників, якими стали на той час п’ятеро старшин: Грицько Мирговазький (Лісницький, Миргородський полковник. — T. Я.), Ханенко Уманський, Коробка, Галоб і Залізо; вони з війська надіслали таємні листи козакам, які залишилися вдома, виголошуючи їм порожні слова про кривди... Але Бог так зробив, що, як тільки почали ці листи з’являтися, попереджений пан гетьман, прибігши, усіх цих нового запалу махінаторів схопив і гарно тримає, а... Коробку й уманського вже наказано вбити”352. Хмельницький дуже непокоївся про власне життя і всю ніч мучився від безсоння й меланхолії353. Груша робив висновок: “Видно, хоч би що сталося, він не хотів би спиратися на московську допомогу, тому що їхня тиранія залишалася в серці; але треба побоюватися, щоб старого зв’язку з татарами не схотіли відновити, використовуючи свій грошовий статок... він усіма способами намагається викликати до себе прихильність Війська Запорозького, не визнаючи ні в чому провини за нові бунти. Навпаки, застеріг, що якби холопи знову збиралися що почати, не спонукувала б їх діяльність й. м. пана воєводи київського, про безліч листів якого він згадував, сказавши, що й зараз він не перестає їх засипати листами, невідомо якого змісту. Також сказав, що й тепер, недавно будучи в нього в Балабанів- ці, вже під час бунту, бачив при ньому до 800 чоловік, готових у дорогу нібито за королем й. м. ...”354 I Груша підсумовував своє послання в такий спосіб: “Хто б то не був, що почне новий бунт, однак ясно, що без цього нова весна не обійдеться”355

У березні французький посол у Польщі де Лумбрез писав у своєму щоденнику: “...Бунти в Україні підняли всі ті, хто був ворожо (до Тетері. — T. Я.) налаштований, і ще його шуряк Хмельницький велику участь у цьому брав... (Тетеря наказав. — T. Я.) його взяти в полон і перевести у Львів, а звідти його потім перевезли до Варшави в замок. Любомирський і Виговський... потрапили під підозру, що вони в цьому брали участь і мали згоду з Хмельницьким, а коли потім щодо Виговсько- го це довели, за наказом Тетері його стратили”356. Дуже цікаво, що хан теж вельми підозріливо поставився до неучасті польного коронного гетьмана (Є. Любомирського) у поході короля357. Папський нунцій теж передавав з Варшави в березні у своїй авізі: “Тетеря, генерал козаків, посланий за наказом короля з цього боку Дніпра зі значним числом солдатів для придушення заколоту, що виник у Кальнику від козака Хебельника (? — T. Я.) з підбурювання багаторазово згаданого Хмельницького; він вдало це виконав, узявши в полон обох... і відіслав їх у Львів... Для попередження надалі проблем, Тетері наказано залишатися у Брацлаві... дбаючи про збереження спокою”358. Ha початку квітня папський нунцій знову повідомляв: “Зі Львова пишуть, що там перебуває Хмельницький, якого генерал Тетеря підозрює у зв’язку з новими заворушеннями в Україні. Він залишатиметься там під охороною до прибуття короля й ухвалення рішення”359.

Таким чином, маємо коло старшини, що брала участь у змові: I. Виговський, Ю. Хмельницький, О. Гоголь, Г. Лісницький, I. Ханенко, I. Коробка. Bci імена відомі ще з часів Хмельниччини.

Зрештою, маємо “конфесату”, тобто свідчення Д. Cy- лими, одного з керівників повстання на Правобережжі, схопленого поляками. Він повідомляв, що Виговський двічі посилав козаків до Сірка, обіцяючи “бути батьком України”. Запорожці спершу йому не повірили. Нарешті на масному тижні (тобто приблизно 13—19 лютого 1664 p.) депутація від Сірка мала аудієнцію у Виговського, і той присягнув на Євангелії, що, як батько, не залишить їх, боротиметься за віру і воюватиме ляхів. У свою чергу, Виговський просив не видавати його Москві. Повстанці мали почати, а він збирався пізніше приєднатися до них під Києвом360.

Що нам відомо про дії Сірка в цей період? Як було сказано вище, у грудні 1663 p., маючи лише жменьку людей, він разом з Косаговим почав нападати на кримські улуси. Пізніше, у березні 1664.p., сам Сірко писав цареві, що, згідно з його указом, присланим до них у Запорожжя, він 18 січня виступив з коша, перейшов Буг і Дністер і напав на турецькі села361. Після цього Сірко “...прийшов під міста черкаські; й почувши мене, Івана Сірка, тої ж години, ще я з військом в їхнє місто не прийшов, самі ... городяни почали ляхів і євреїв сікти й рубати”362. Масштабність цих заяв зовсім не відповідає тим силам, якими реально володіли Сірко з Косаговим. Так, останній писав 8 лютого до Москви: “A co мною, холопом твоим, твоих, великого государя, ратных людей тольки 200 человек, и те все конми опали, в походы ходити не на чем”363. При цьому Косагов знову й знову запевняв царя, що хан не піде на російські міста364. Насправді це виявилося не зовсім так (як ми бачили вище), і взагалі — позиція хана заслуговує окремої розмови. Що ж до Сірка, то він виступив в Україну не раніше 13 лютого, коли, відповідно до реляції Г. Косагова, “...по- шел кошевой Иван Сирко с запорожскими казаками для языков к Днестру...”365. Значення цього походу знову ж таки можна зрозуміти за такою інформацією росіянина: “...A я, холоп твой, послал c ним рейтар и донских казаков 30 человек”366. Цікаво, що у своїй реляції Косагов писав, що з того моменту аж до 30 березня не мав ніяких звісток від Сірка367.

Аби реально оцінити роль Сірка, слід ще раз підкрес- лити, що на Правобережжі він з’явився набагато пізніше, ніж почалися бунти. Зокрема, 20 лютого Забоклицький писав I. Пісочинському: “Отримав листа від пана Махов- ського; він пише, нібито Сірко має намір вступити в Україну й нібито назустріч йому пан гетьман запорозький послав понад десять тисяч орди; до цього він додає, що коли орда не відіб’є Сірка, то, мабуть, цей гість буде в Україні”36*. Забоклицький не вірив цим звісткам, тому що його власні люди були в Рашкові, і думав, що чутки про орду навмисно розпустив Тетеря “з наміром заглушити в цьому краї будь-яке заворушення, що його прагнули мешканці; і справді, тут, над Дністром, уже почалися ці смути”369. Поляк наводив і інший аргумент проти появи Сірка: він отримав листа від Зеленського з Лисян- ки, що стояв там із Гоголем і Брацлавським полком. У цьому посланні не було жодного слова про Сірка, а вони б знали, якби він “...надумав рушити до Дніпра зі своїх лугових кочовищ”370. 26 лютого C. Маховський повідомляв ще тільки неясні чутки, нібито “...Сірко (йде. — T. Я.) з Запорожжя сюди, в людні краї брацлавські й київські, готові до повстання...”371.

Тим часом перебіг подій на Правобережжі прискорювався. C. Маховський писав з Городища: “...Вся Задніпрянщина повстала отут у тилу в короля й. м. Козаки, що там були, два полки, пішли на той бік Дніпра, після чого всі, що там жили, приєдналися до Брюховецького і Po- модановського”372. Маховський відверто писав, що, до всього іншого, “...справляли й далі справляють погане враження нечувані звірства, грабунки панів державців, які шкуру деруть з козаків і підданих, виписаних з війська пускати не хочуть, усупереч волі короля й. м. Тепер, посікши, побивши, повтікали усі з Брацлавщини”373. Нарешті, у приписці Маховського відзначалося: “I сам (Бог. — T. Я.) нам не допоможе, коли пан Виговський, воєвода київський, з дияволом разом, з паном гетьманом сварячись, козаків почасти бунтує, я його ще не знищив, але маю його стерегти і стережу; коли ж що на нього покаже, буде йому те, що Хмельницькому”374. Таким чином, Маховський був переконаний у причетності Виговського до змови, але погрожував йому тільки арештом.

Цікаві свідчення про дії Виговського наводить Єрлич: “...Велика тривога піднялася біля Паволочі й Корости- шева та інших міст і містечок. Шляхта й інші служиві люди, євреї, купці, що було приїхали в Україну у доми і маєтності свої з дружинами і дітьми, знову почали тікати на Волинь; їх охороняв Виговський і писав універсали, як воєвода, закликаючи їх, бажаючи провести сеймик у Житомирі на звичному старому місці. Однак шляхта тим його універсалам не довіряла, тому що вони були підробленими і зрадницькими”375.

Подальші події розвивалися таким чином. Як пише Єрлич, “Виговський виїхав з Бара до Балабанівки, здійснюючи свій зрадницький задум, спонукаючи старших козацьких розбійників Сулименка й Вареницю до розбою, котрі, таємно замишляючи зраду, зібрали кілька тисяч холопства, з киями йдучи до Лисянки, узяли зброю, яка там була, і місто й села біля нього пограбували; (цим розбоєм. — T. Я.) Виговський керував, ішов до

Білої Церкви, а від Білої Церкви до Фастова, де пробув півтора тижня. Про це перебування Виговського у Білій Церкві п. гетьман козацький Тетеря довідався, з малою дружиною, жінкою і з ким міг виїхав до Білої Церкви, за якими Сулименко і Варениця пішли, збираючи і приєднуючи людей до свого загону; козаки всю... худобу в Чигирині і скрізь крадуть, прямо йдуть до Білої Церкви, а коли наблизилися, п. гетьман Тетеря, маючи при собі орди татар три тисячі і покладаючись на полк козаків білоцерківських, маючи при собі полк жовнірів я. п. Ma- ховського, що тут залишався через свавілля холопське і їхні бунти, приєднавши охочих із шляхти, вискочивши 3 міста і вийшовши в поле, розбив їх, сік і бив на три милі аж до Рокитни, де піймали рештки загонів Сулименка й Варениці. I так пан Бог улаштував, що поквапилися зрадники, не очікуючи Сірка, що там же мав з’єднатися з більш ніж десятьма тисячами добрих стрільців, і вже до Умані прийшов і там відпочивав, вийшовши з Tapro- виці...”376.

Ян Дробуш-Тушинський, без вказівки на точні дати, описує події весни 1664 p. і свою участь у придушенні бунту на Правобережжі. “Наказано нам іти під місто Ки- шляк, у якому став з козаками пан Ханенко... (козаки. — T. Я.) з міст доокола Кишляка, що збунтувалися... а саме — з Кальника, Іллінців, Дашева, Рахнів, зібравшися з яких козаки, близько 16 тисяч, здобували в Киш- ляку пана Ханенка. Уже було місто взяли, тільки замок ще захищався. Ми тоді з військом уночі за тиждень до масниці прийшли і їх оточили... Також прибув до нас на підмогу пан Тетеря... і так ми з поля, а пан Ханенко із замку докучали ребелітантам, що... окопалися в місті, і так довго їх здобували, що лише у квітні вони склали зброю. Були там з ними полковники, головні керівники бунтів, один Цар, другий Стріла, третій Шульга, четвертий Варениця, п’ятий Червонобаштий, шостий Богомаз, а по-нашому Художник, останній Чіп Запорожець. Вони всі тікали від нашого війська...”377

Зв’язок між окремими частинами змови стає особливо зрозумілим, коли врахувати, що Василь Варениця був сотником Кальницького полку, полковниками якого були спершу Богун (саме в нього Варениця став реєстровим), а потім — Сірко. Дуже чітко те, як снувалася змова, відображено в літописі Самовидця: “Того ж року Іван Сірко кошовий вишол з Запорожжа и з ним козаков немало, а то, подобно, за поселством Івана Виговского, бившого гетмана запороского, и обозвавшись ніякийсь Cy- лимка, и скупил немало голоти в Уманском повіті, оставивши Сірка, поишол до Лисянки, которому Лисянка здалася и Ставища, где прийшол под Білую Церков, бе- ручися до боку Виговского. Але Чернецкій з Маховским не дались оним скупити, того Сулимку под Білою Церквою розгромили, где и Сулимка згинул, а напотом и Виговского взяли, которого Маховскій полковник казал po- стриляти, не дбаючи, же воєводою был”37®.

Придушення повстання поставило під удар і його ідейного натхненника — I. Виговського. Як ми бачили вище, у своїх показаннях Д. Сулима ясно говорив про переговори з Виговським.

Схожі “конфесати” є й від інших учасників повстання — причому датовані вони 15 березня, тобго за день до страти воєводи, а написані в Лисянці. Прикметно, що серед підписів поляків під цим документом на першому місці підпис C. Маховського, ката Виговського.

П. Рябуха свідчив: “...От ясновельможного пана воеводы киевского следующие лица присланы были в заложники в Тарговицы к Сулиме: первый Яцко, сотник ба- лабановский, другой Федоренко, атаман балабановский; а взамен их к ясновельможному пану воеводе поехали Сулимка с Васильем Турчиненком, с Улашиненком, Ри- цьким, Михайлом Сонтовским, Дмитром Солоненком, Васильем и другими. Перед сими последними, в Саволи- xe, сначала присягал на Евангелии пан воевода; потом они дали клятву пану воеводе. Потом пан воевода удовлетворил их, давши Сулимке на подковы двадцать тяле- ров, а всем прочим по шести. Дал им также и хоругвь рябую, иначе пеструю, и универсал свой, предписывающий всем собираться около Сулимки. A помянутый Сулима, немедленно после возвращения своего от яснове- льможного пана воеводы в Тарговицу, отпустил назад к пану воеводе вышеупомянутых заложников... Сам же тотчас послал список универсала ясновельможного пана воеводы в Машуров. A вместе с ним тридцать козаков, с повелением от имени пана воеводы собираться всем около Сулимы”379. “Вареничин брат, Михайло Тысенко, на- казный Сулимин, показал следующее: Сулима, возвратившись от пана воеводы, послал Ивана Данченка, сотника мошоровского, в Терлицу, с списком универсала пана воеводы, повелевая сейчас же выходить, истреблять старост ляхов, отнимать имения у шляхтичей на имя пана Выговского, силою и властию величества царского(!)..”3®0. При цьому, як тіпьки Сулима довідався, що Тетеря i Ma- ховський “пішли з військом до Фастова, до його милості пана воєводи, то одразу ж з військом своїм поспішив до нього на допомогу”, але був зупинений у Білій Церкві3®1. Нарешті, Максим Соломка, обозний Сулими, показав, що “...військо йшло від імені пана воєводи, й що він був у той час у Саволисі, коли пан воєвода наперед дав клятву Сулимці... тільки його, тобто Соломку, не пустили в хату, а розповів про цю обопільну присягу один з трьох попів, що були при ній присутні. Попи ж ці, або священики, були: один Василій, другий Олексій, третій Лук’ян, усі троє саволиські священики”3®2.

Остання сторінка життя Виговського описана в низці джерел. Як ми бачили вище, він вийшов зі своїм загоном з Бара, що належав йому, і вирушив у бік Білої Церкви, яка стала центром правобережного повстання. Але Тетеря з поляками завдали повстанцям нищівної поразки. Очевидно, намагаючись врятувати своє життя, Виговсь- кий у Фастові видає 11 березня універсал — як воєвода київський. У ньому говорилося: “Дійшло до мого відома, що від ваших милостей загорілася пожежа міжусобної війни... і начебто цей вогонь спалахнув від мого імені: що я, мовляв, бажаючи досягти гетьманського сану у ваших милостей, шукав його шляхом кровопролиття...”3®3 Виговський запевняв, що свого часу добровільно відмовився від гетьманського сану (насправді — під тиском обставин), — то “яким же чином тепер я міг би домагатися цього нещастям інших?”384. Щоправда, одразу ж київський воєвода відзначав, що “його милість пан гетьман не дуже дорожить цим саном, як я зрозумів із розмов його зі мною, і не від того, якщо ви оберете для себе іншого гетьмана...”385. Але було пізно. Поляки занадто боялися Виговського (ми бачили це й у 1660 p., коли теж виникала реальна можливість обрання його гетьманом), щоб залишити його живим.

12 березня Тетеря писав своєму заступникові канцлеру M. Пражмовському: “Как будто пророческим духом предугадывало сердце вашей милости, м. м. п. и благодетеля, какую-то скрытую злобу в отце Тукальском. Я уже убедился в ней, посредством содействия некоторых лиц... Безбожные замыслы изступленных людей едва-едва не привели нас... к потере (с болью сердца должен я сказать) этой стороны Днепра. Ho десница Божия нашла однако... такие средства, которые посрамили дерзость людей нечестивых”38®. I далі: “...Ваша милость, пан мой, пророческим духом предвидел, какое нам будет утешение от отца Тукальского. Все, что ни делается длаго, все это его дело и еще другого лица: на это есть у нас в руках письменные доказательства”387. Полякам відкрилася i ще одна постать серед змовників, що об’єднувала інших: “Такого собі Зарембу, що був секретарем Тетері i обіймав ту ж посаду при православному митрополиті, хотіли посадити у в’язницю за те, що той передавав лис- ти свого хазяїна (Тетері. — T. Я.) Виговському... Він утік і був засуджений до того ж покарання (тобто до смерті. — T. Я.), оскільки були знайдені листи, які не містили нічого іншого, крім матеріалу, що стосувався вищевказаної конспіраціі”388. A вже 14 березня Морштин писав Б. Радзивілу: “Хоча ця новина вже два дні літала, але сьогодні знаємо вже напевно, Що пан Тетеря, заарештувавши Виговського, після короткого суду наказав його з декількома прихильниками розстріляти, і напевно розстріляли”389. Тут же Морштин розмірковував про те, кому буде передано Бар390. Поляки завчасно винесли вирок — київський воєвода загинув тільки 16 березня.

Дуже докладно події викладає Єрлич. “...Коли знищили тих свавільних людей (тобто керівників правобережного повстання. — T. Я.\ зібралися п. гетьман Тетеря і п. Маховський з полком своїм... П. Виговський, складаючи нібито це із себе, їде зі своїм загоном до п. гетьмана до Білої Церкви і до Рокитної, по дорозі грабуючи і спустошуючи шляхетські маєтки. Коли його зрада відкрилася і що через нього ці бунти почалися, і листи захопили, що він різним людям писав, включаючи царя турецького(!), віддаючи Україну і всі руські повіти і воєводства під його владу: щоб він був удільним паном руських воєводств, як Мултянська і Волоська землі, обіцяючи щорічну данину, як і ті господарі дають, щоб він захищав від короля і Москви; який усіх полковників і сотників до цього підбурив би і привів, якби з Божої ласки його зрада не відкрилася. П. гетьман, коли той уже спав у Рокитній, домовившись із п. Маховським, наспів з кількома десятками солдатів, що, заставши його в ліжку, взяли, а його загін розігнали. Наказали йому готуватися до смерті, показавши його зраду, розстріляли, і так він своє зрадницьке життя скінчив і пропав”391.

Виклад подій є й у “Духівниці” самого I. Виговського, написаній за кілька годин до смерті, 16 березня. Київський воєвода писав, що прибув в Україну з-під Глухова, викликаний листом князя канцлера коронного (тобто M. Пражмовського, приятеля Тетері!). “...Я прийшов з моїми людьми, але несподівано через свавілля почалися бунти й убивства великі, про згоду на які, Бог свідок, я не знав, убивствам причиною не був і не спрямовував на них, не присягав із тими свавільними, ніяких універсалів нікому не писав, спонукаючи до бунту, корогов не давав (явне виправдання на звинувачення за конфесатою П. Рябухи! — T. Я.), але все це підкинуте ворогом моїм, що робить замах на честь, репутацію й заслуги мої у пана короля й Речі Посполитої... Тепер, однак, без будь- якого явного доказу, не давши виправдатися, мене, шляхтича... пан Маховський, полковник й. к. м., з деякими їх м. панами... які не мали права ніякої шкоди завдавати, кілька днів під вартою тримали, обіцяючи мене послати на суд короля й Речі Посполитої, знову не давши мені виправдатися, на підставі якихось вигадок холопських мене визнали винним і на смерть без суду й права шляхетського віддали”392.

Юзефович дає дуже цікавий з погляду сучасника опис: “У той час також звинуватили Яна Виговського, воєводу київського, в таємній змові проти короля і Республіки з православним митрополитом київським; справедливо чи ні? Невідомо; та коли з’ясувалося, що ці звинувачення перевищували заслуги його в козаків, для Республіки вчинені, був тоді він під приводом наради з Фастова до Корсуня нібито королівським листом запрошений, там же став перед військовим судом і відразу вранці на світанку за свою зраду розстріляний. Такий був кінець головного радника Богдана Хмельницького, його нерозлучного друга упродовж усіх кривавих воєн, хоч як би там було... сумний при його званнях і враховуючи те, що він званням сенаторським був захищений”393.

Незважаючи на страшну загрозу для Речі Посполитої, яку являла собою змова старшини, поляки-сучасники засуджували розправу над Виговським. Слідом за міщанином Юзефовичем(!) це повторюють шляхтич M. Ємйо- ловський, учасник усіх воєн Хмельниччини, і офіційний історик Яна Казимира В. Коховський. Так, M. Ємйолов- ський писав: воєвода київський “...здавна мав бажання керувати козаками, і на Тетерю, гетьмана запорозького, недоброзичливо дивлячись, уже почав було тихо деяких козаків найстарших, особливо Петра Дороша, умовляти, щоб, кинувши Тетерю, ...знову його собі в гетьмани обрали, обіцяючи завдяки своєму щастю і становищу у короля привести козаків до колишньої пишноти... Легко дали себе умовити на зрадницьку оборудку Дорош та інші козацькі старшини, й Виговський, не видаючи його, сам почав усю Україну бунтувати проти ляхів. Довідався про це Маховський від деяких козаків і з листа щодо цього від Виговського до Дороша. Начебто по-приятель- ськи запросивши його до себе, без суду і слідства, давши йому тільки одну годину на те, щоб розпорядитися честю, дружиною і майном, наказав його розстріляти готовим до цього драгунам, і тіло зі слугами... до жінки його у Руди під Стир... наказав послати, щоб його там, як русина, за руським звичаєм поховати. Був це новий і незвичний випадок... щоб сенатора, воєводу київського і не засудженого, без доказів так убити...”394.

Коховський докладно описував, як виникла підозра в зраді й рішення про страту Виговського. Зокрема, він писав, що король упевнився в зраді, “коли в Сосниці перехопили лист, писаний одним ігуменом до Москви, де говорилося, що Виговський, воєвода київський, не відданий королю, шукає і чекає випадку, щоб виказати свою прихильність до московського царя. Король переконався у слушності своїх підозр щодо Виговського і під час облоги Глухова наказав Тетері якомога швидше з двома тисячами вірних козаків втихомирити піднятий бунт і написати ласкавого листа до Виговського, щоб той з’єднався з Маховським і розправлявся з бунтівниками, поки отут король розпочаті переговори з царем московським завершить, щоб, повернувшися з цих країв, застав спокійний стан речей. Листом цим приспавши пильність Виговського, король усно Тетері наказав, щоб спершу він здобув голови цих бунтівників. Інші говорили, що це король сказав про Сулименка, а не для загибелі Виговського, даючи вільний указ Тетері, тому що пійманий Cy- лименко сидів у Маховського в Білій Церкві, але Тетеря, маючи образи на Виговського, хотів його вбити й утвердитись у гетьманській владі, а також у володінні майном Хмельницьких; він віддав Маховському Виговського, сказавши, що того король наказав стратити за зв’язки з Москвою і за те, що той бунтує козаків”395. У результаті Маховський викликав Виговського нібито для ради, що перейшла в суд, і він був розстріляний з карабінів396. I Коховский закінчував свою розповідь: “Сенатор королівства Польського полковником коронного війська безпрецедентно засуджений і страчений був, не дано йому і сповідника згідно з його конфесією”397.

Детальний виклад подій з погляду королівського двору міститься в донесенні папського нунція з Варшави. Він писав, що Виговський “після смерті Хмельницького (тобто Богдана. — T. Я.), щоб успадкувати пост генерала і стати сенатором королівства, прикинувся, що став покірним королівському дому, постійно даючи підстави сумніватися у своїй вірності. Далі з достовірних документів і за визнанням деяких козаків з’ясувалося, що він є головним підбурювачем останніх заворушень, що були під Лисянкою... Після його смерті було знайдено багато записок, що підтверджують гірші якості його душі, схильної постійно вносити смуту в королівство”398.

В. Герасимчук не вірить, що Виговський справді зустрічався із Сірком і підбурював його до бунту. I ми готові погодитися з ним у цьому. Збройне повстання не відповідало суті характеру Виговського. 3 другого боку, той факт, що всі угруповання козацьких лідерів погодилися обрати гетьманом саме Виговського, безсумнівний. У 1664 p., після того як Україна зазнала жорстоких плюндрувань від польських і від російських військ, тільки особистість кращого друга і радника Богдана Хмельницького могла об’єднати два береги. Ідея єдності Гетьманщини і боротьби проти загального ворога на якийсь час об’єднала старшину й козаків. Сірко, який ще зовсім недавно називав Виговського “псом військовим”399, тепер воював під його прапором. Навіть Брюховецький, що відгукувався про Виговського як про “безбожника”400, тепер у своєму універсалі ставив його ім’я поряд із Бо- гуном — хоча й посмертно401. I це теж доводить, що на той час ім’я Виговського було знову популярним на Лівобережній Україні. У квітні папський нунцій радісно передавав з Варшави: “Після того, що сталося з воєводою київським, від посланця до її величності королеви від генерала Тетері з’явилося твердження, сприйняте з великим задоволенням, що повстанцям бракує головного підбурювача”402.

Певно, частково правомірною є думка, що Тетеря спровокував Виговського і намагався зробити все можливе, щоб звинуватити і стратити його. Очевидно, що Тетеря, вбиваючи Виговського і саджаючи Хмельницького у в’язницю, рятував власну владу. Проте повстання на лівому і правому берегах дійсно мали місце. Вони не були вигадані Тетерею. B усіх сучасних українських і польських джерелах висловлюється впевненість в участі Виговсько- го у цих подіях. Навіть якщо більшу частину плану розробили інші козацькі старшини, які лише використовували його ім’я, Виговський усе-таки дійсно залишив свій обжитий, затишний і безпечний Бар і виступив у район Білої Церкви. BiHjBHpyumB туди, де відбувалися головні події повстання. Ймовірно, що саме тоді Виговський і вимовив свою знамениту фразу: “Продам Бар і Руду й заграю ляхам на дуду — будуть вони танцювати й Ви- говського споминати”403.

Той факт, що повстанці були тісно пов’язані із запорожцями, становить особливий інтерес. Сірко після обрання Брюховецького гетьманом став першою особою на Запорожжі. Таким чином, державницькому угрупованню вдалося використати гасло боротьби з польськими агресорами й польськими панами, які знову спробували заволодіти своїми українськими маєтками. Як колись Богданові Хмельницькому, їм удалося знайти відгук серед мас “нових козаків”, чи покозачених, чия опозиційність і свавілля становили найбільшу загрозу для Гетьманщини, позбавляючи її сил і аргументів на переговорах з Росією та Польщею.

У спільному плані брали участь і багато інших відомих козацьких лідерів. Як ми вже згадували, цього разу син і дочка Богдана теж не залишилися байдужими спостерігачами. Юрій Хмельницький, можливо, під впливом сестри й митрополита Тукальського404, залишив монастир і вів переговори з козацькими полковниками405. Активність виявляли Гоголь, Дорошенко406, Ханенко407.

Наскільки далекосяжним був задум змовників і як вони планували домагатися єдиної Гетьманщини? Виговський, як ми бачили вище, давно виношував план звернутися до Криму за підтримкою. Обрання Тетері гетьманом не влаштовувало Крим через явну пропольську орієнтацію нового гетьмана; а Виговського, про що вже говорилося, поляки підозрювали у новій спробі відновити спілку з татарами.

Украй цікавим фактом є свідчення з кореспонденції папського нунція у Варшаві. Зокрема, в одному з донесень ішлося про те, що Тетеря з поляками розстріляли Виговського за “дружнє ставлення до татар”408 і що татарський султан просив за воєводу київського. Так, авіза з Варшави повідомляла, що після арешту Виговського “вірні йому партизани зв’язалися із султаном, главою татар, під приводом, що той хоче уникнути можливого спалаху насильства (через страту Виговського. — T. Я.)"т. B іншій авізі говорилося: “Генерал козаків (Тетеря. — T. Я.) зустрівся з воєводою київським біля Дніпра і... заарештував цього воєводу, що збурював повстанців, і через деякий час розстріляв його. Він сказав, що причиною цього поспішного покарання є татари, які, довідавшись про його арешт, висунули великі вимоги, аж до порушення дружби’*10. Нарешті, у квітні 1664 p. папський нунцій повідомляв: “Зі Львова підтверджують ребе- лію, яку поширював Хмельницький серед вірних (королю. — T. Я.) козаків. Він і багато інших старшин перебувають у в’язниці цього міста. Вони планували передати велику частину України під владу Туреччини’*11.

Відкритим залишається питання, чи розглядалися татари лише як арґумент на переговорах з якоюсь іншою зовнішньою силою, чи ж усерйоз планувався васалітет України під протекцією Криму або Туреччини (саме те, що через рік вчинив один з учасників змови — П. Дорошенко, цілком імовірно, йдучи второваною I. Виговсь- ким стежкою, — про це, як ми бачили, прямо говорить M. Ємйоловський). Усі свідчення лише непрямі, і немає жодного документа, що вийшов з табору змовників. Ми знаємо, що Івана Богуна звинуватили в переговорах з російськими військами. 3 другого боку, Груша запевняв, що Юрій Хмельницький, “хоч би що там сталося, не хотів би спиратися на московську допомогу, тому що їхня тиранія запала в серце”412. Виговський, памятаючи про долю брата, теж боявся розправи Москви за колишні гріхи. Але полковник Сулима поширював на Правобережжі універсал, нібито написаний Виговським, що велів “знищувати старост ляхів, відбирати маєтки у шляхтичів іменем пана Виговського, силою і владою величності царської”413.

Найімовірніше, Польща в цей момент узагалі не розглядалася як можливий партнер — саме проти неї були спрямовані всі воєнні дії змовників. I саме антипольські настрої, очевидно, дали змогу об’єднатися правобережній старшині й запорожцям — силам, зазвичай таким протилежним. (Саме цей шлях до успіху через два роки обере П. Дорошенко.) Кримсько-турецький чинник був дуже сильний, але в 1664 p. військове становище Туреччини не давало змоги зробити рішучий крок (на відміну від 1666 p.). Козацьких старшин не могла не лякати реальна можливість змови Польщі та Росії ціною поділу України — можливість, про яку ми докладно говоритимемо в наступному розділі. 3 другого боку, розбійництво панів на Правобережжі, проросійські настрої Лівобережжя й Запорожжя, допомога росіянам у відверненні військового походу на Москву, а також Кримський союз як вагомий арґумент на переговорах робили можливими й реальними спроби досягти компромісного союзу з Москвою.

Замисел не вдався. Інквізиції Маховського вдалося захопити і стратити керівників правобережного повстання. Був схоплений і без суду розстріляний воєвода київський Іван Виговський. Богун загинув. Юрій Хмельницький і митрополит Тукальський були вислані до Мальборк- ської фортеці, а слідом за ними і Г. Гуляницький414. Ці трагічні події завершили цілий етап в історії Гетьманщини. Соратники Богдана Хмельницького сходять з політичної арени. Слідом за Лівобережжям, де після Чорної ради відбулася глобальна зміна старшини, та ж доля спостигла і Правобережжя. Дорошенко й Гоголь були практично єдині, хто залишився живим з усього державницького угруповання. Ідея єдиної Української держави під номінальним протекторатом Росії чи Речі Посполитої відходить у минуле. У нових козацьких лідерів були вже інші, набагато скромніші ідеали, значною мірою продиктовані внутрішніми суперечностями і несприятливою зовнішньою ситуацією.

Парадокс історії полягав і в тому, що ціною своєї загибелі старшини зірвали похід Яна Казимира на Москву.

Але, зазнавши воєнної невдачі, поляки стають на шлях сепаратного миру з Росією, згубний для Гетьманщини. 3 другого боку, змова цих двох найбільших сусідів штовхає нових лідерів України на пошук союзників у Криму й Туреччині, які на той час зміцнилися настільки, що були готові самостійно розігрувати українську карту. Насправді союз Дорошенка з Кримом став логічним продовженням плану Виговського — тільки у скромнішому масштабі.

ПРИМІТКИ

1 ПКК. — T. IV. — № LXXL — C. 328. Лист П. Тетері до короля, 6 липня 1663 p.

2 Там само. — C. 329.

3 Там само. — JSfe LXXIII. — C. 340. Лист П. Тетері до короля, 25 липня 1663 p.

4 Там само. — № LXXII. — C. 334—335. Лист C. Венслав- ського до короля, 7 липня 1663 p.

5 ПКК. — T. IV. — № LXXIII. — C. 343. Лист П. Тетері до короля, 25 липня 1663 p.

6 Там само. — C. 344—345.

7 Там само. — C. 347.

8 Там само. — C. 342.

9 Там само. — JSfe LXXIV. — C. 349. Лист П. Тетері до M. Пражмовського, 25 липня 1663 p.

10 Там само. — C. 350.

11 Реестр козацких дел // ЧОИДР. — 1861. — К. IV. — C. 19. Наказ П. Тетері послам до короля, липень 1663 p.

12 Там само.

13 Там само.

14 Там само. — C. 20.

15 ПКК. — T. IV. — No LXXV. — C. 354. Лист П. Тетері до короля, 26 липня 1663 p.

16 Там само.

17 Там само. — C. 355.

18 Jerlicz J. Latopisiec, albo Kroniczka. — T. II. — S. 82—83.

19 ПКК. — T. IV. — No LXXVII. — C. 363. Лист П. Тетері до короля, 4 серпня 1663 p.

20 Там само.

21 Там само. — № LXXVIII. — C. 365. Лист П. Тетері до M. Пражмовського, 4 серпня 1663 p.

22 Там само. — C. 367.

23 ПКК. — T. IV. — № LXXVI. — C. 358. Настанови П. Тетері своїм послам, 4 серпня 1663 p.

24 Там само.

25 Там само. — C. 359—360.

26 Там само. — № LXXIX. — C. 369. Лист П. Тетері до короля, 7 серпня 1663 p.

27 Там само. — C. 369—370.

28 Ці дані Тетеря наводить у приписці до листа від 7 серпня 1663 p.: Реестр козацких дел // ЧОИДР. — 1861. — K.4. —

C. 20.

29 Jozefomcz T\ Kronika miasta Lwowa. — Lwow, 1854. — S. 265.

30 ЧОИДР. — 1892. — K. 3. — Ч. II. — C. 41. Щоденник Гордона.

31 Киевская старина. —1885. — № 1. — C. 71.

32 Там само.

33 ЧОИДР. — 1892. — K. 3. — Ч. II. — C. 41. Щоденник Гордона.

34 Poczobut-Odlanicky J. Pami?tnik. — S. 68—69.

35 Там само.

36 Акты ЮЗР. — T. V. — № 72. — C. 175. Царська грамота K. Хлопову, 18 вересня 1663 p.

37 Там само.

38 Там само. — № 63. — C. 136. Реляція Г. Косагова, липень 1663 p.

39 Там само.

40 Летопись Величко. — T. II. — C. 39.

41 Книги разрядные. — T. II. — C. 945. Лист I. Брюхо- вецького до Д. Башмакова, 19 жовтня 1663 p.

42 Там само. — C. 143.

43 Акты ЮЗР. — T. V. — C. 138. Реляція Г. Косагова, жовтень 1663 p.

44 Там само. — C. 139. Розпитування в Малоросійському приказі I. Гладкого з козаками.

45 Там само. — С. 140.

46 Там само.

47 Там само. — С. 138.

48 Там само.

49 Там само.

50 Герасимчук В. Матеріали до історії козаччини... Див.: Іван Виговський. — С. 206, посилання на Бібл. Крак. акад, p. 1065.

51 Czartor. — № 402. — T. 1. — С. 533—534.

52 Летопись Самовидца. — K., 1878. — С. 93.

53 ЧОИДР. — 1892. — К. 3. — Ч. II. — С. 42. Щоденник Г ордона.

54 Там само.

55 Дополнение к дворцовым разрядам. — T. III. — С. 393.

56 Книги разрядные. — T. II. — С. 942.

57 Там само. — С. 943.

58 Там само. — С. 943—944.

59 Там само. — С. 947. Статейний список Д. Башмакова.

60 Акты ЮЗР. — T. V. — № 78. — С. 184. Лист Мефодія до царя, 22 жовтня 1663 p.

61 Там само. — С. 184—185.

62 Там само. — С. 184.

63 Книги разрядные. — T. II. — С. 948. Статейний список Д. Башмакова.

64 Там само.

65 Там само. — С. 951.

66 Там само. — С. 950.

67 Там само. — С. 952.

68 Там само. Кого мали на увазі під “старицею Ангеліною”? Може, це вдова Б. Хмельницького, яка постриглася у Києво-Печерський жіночий монастир під ім’ям Анастасії? Білоцерківський старшина міг переплутати ім’я. Правда, сан вона прийняла тільки в 1671 p. (Максимович. Письма о Богдане Хмельницком. — T. I. — C. 430), але, мабуть, послушницею в монастирі стала раніше. Тоді стає зрозумілим зв’язок із “панкой Тетерей” — тобто падчеркою Оленою Хмельницькою. Важко припустити, що звичайна “стариця” могла вважатися причиною королівського походу.

69 Там само. — C. 953.

70 Там само. — C. 951.

71 Там само. — C. 954.

72 Там само.

73 Там само. — C. 955.

74 Там само. — C. 956.

75 Акты ЮЗР. — T. V. — № 82. — C. 188. Лист Г. Ромода- новського до I. Брюховецького, 1 листопада 1663 p.

76 Там само. — № 84. — C. 190. Лист I. Брюховецького до царя, 9 листопада 1663 p.

77 Там само. — C. 192. Лист I. Брюховецького до В. Дворецького, 9 листопада 1663 p.

78 Там само. — C. 191. Лист I. Брюховецького до царя, 9 листопада 1663 p.

79 Книги разрядные. — T. II. — C. 957.

80 Там само. — C. 958.

81 Там само.

82 Там само.

83 Там само.

84 Там само.

85 Там само. — C. 960.

86 Там само.

87 Источники малороссийской истории, собр. Д. H. Бантыш- Каменским // ЧОИДР. — 1858. — № 1. — С. 128. Універсал I. Брюховецького, 28 жовтня 1663 p.

88 Там само.

89 ПКК. — T. IV. — № LXXXI. — С. 378. — Універсал I. Брюховецького, 10 листопада 1663 p.

90 Там само. — С. 380.

91 Там само.

92 Акты ЮЗР. — T. V. — С. 140. Реляція Г. Косагова, листопад 1663 p.

93 Там само. — С. 140—141.

94 Там само. — С. 139.

95 Книги разрядные. — T. II. — С. 961.

96 Там само.

97 Там само. — С. 963.

98 Там само. — С. 961.

99 Там само. — С. 963.

100 Акты ЮЗР. — T. V. — № 83. — С. 189. Похвальна грамота I. Брюховецькому, 14 листопада 1663 p.

101 Там само.

102 Книги разрядные. — T. II. — С. 965.

103 Там само. — С. 966.

104 Там само. — С. 965—966.

105 Там само. — С. 972.

106 Там само.

107 Там само. — С. 973.

108 Там само. — С. 976.

109 Там само. — С. 977.

110 Там само.

111 Там само. — С. 979—980.

112 Там само. — С. 981.

113 Там само. — С. 979.

114 Там само. — С. 981.

115 Там само. — С. 982.

116 Там само. — С. 982—983.

117 Там само. — С. 983.

118 Там само.

119 Там само.

120 Там само. — С. 983—984.

121 Там само. — С. 984.

122 Там само.

123 Там само.

124 Там само. — С. 985.

125 Там само. — С. 986.

126 Там само. — С. 986—987.

127 Там само. — С. 988.

128 Там само. — С. 993—994.

129 Там само. — С. 994.

130 Там само. — С. 996.

131 Там само. — С. 996—997.

132 Там само. — С. 997.

133 Там само. — С. 988.

134 Там само. — С. 1003.

135 Источники малороссийской истории, собр. Д. H. Бантыш- Каменским. — С. 130—131.

136 Там само. — С. 132—133.

137 Там само. — С. 133.

138 Там само. — С. 133—134.

139 Там само. — С. 134.

140 Книги разрядные. — С. 989—990.

141 Там само. — С. 990.

142 Там само. — С. 1009—1010.

143 Там само. — С. 1015.

144 Там само.

145 Там само. — С. 1016.

146 Там само. — С. 1017.

147 Там само. — С. 1018.

148 Там само. — С. 1019.

149 Акты ЮЗР. — T. V. — № 81. — С. 188. Лист П. Тетері до мешканців Золотоноші, 1 листопада 1663 p.

150 Там само. — С. 187.

151 Там само. — С. 144.

152 Там само.

153 Там само.

154 Там само.

155 Там само.

156 Там само. — С. 145. Статті посланців П.Тетері, 28 листопада 1663 p.

157 Там само.

158 Там само.

159 Там само.

160 Там само. — С. 146.

161 Там само.

162 Акты Моск. гос. — T. III. — № 651. — С. 546.

163 Книги разрядные. — T. II. — С. 971.

164 ПКК. — T. IV. — № LXXXII. — С. 382. Лист П. Тетері до M. Пражмовського, 16 листопада 1663 p.

165 Там само. — № LXXXHI. — С. 385. Лист П. Тетері до короля, 24 листопада 1663 p.

166 Там само. — С. 386.

167 Там само. — № LXXXIV. — С. 387—388. Лист П. Тетері до M. Пражмовського, 24 листопада 1663 p.

168 Там само. — № LXXXV. — С. 391. Універсал П. Тетері, 25 листопада 1663 p.

169 Там само.

170 Акты ЮЗР. — T. V. — С. 141. Реляція Г. Косагова, кінець листопада 1663 p.

171 Там само. — С. 142.

172 Там само.

173 Там само.

174 Акты Моск. гос. — T. III. — № 646. — С. 541. Реляція Г. Ромодановського, 4 грудня 1663 p.

175 Litterae nuntiorum. — T. X. — № 5254. — С. 331. Авіза з Варшави, 4 грудня 1663 p.

176 Мицик Ю. Джерела з польських архівосховищ до історії України др. пол. XVII ст. // Укр. археограф, щорічник. — 1992. — Вип. I. — T. 4. — C. 91. Новина з Кракова, січень 1664 p.

177 Plater. — № IX. — S. 147. Лист А. Поляновського до Є. Лю- бомирського, 9 лютого 1664 p.

178 ПКК. — T. IV. — № LXXXVI. — C. 393. Лист П. Тетері до короля, 18 грудня 1663 p.

179 Там само. — C. 393—394.

180 РГАДА. — Бєлгород, столбцы. — № 527. — C. 268. Реляція Г. Ромодановського, грудень 1663 p.

181 Там само. — Арк. 7. Реляція Г. Ромодановського, 27 грудня 1663 p.

182 Там само. — Арк. 6.

183 Там само. — Арк. 7.

184 Там само. — C. 268. Реляція Г. Ромодановського, грудень 1663 p.

185 Летописные отрывки из записной книги M. Мовчана // Киевская старина. — 1885. — № 1. — С. 71.

186 Morsztyn J A. Utwory zebr. — № 7. — S. 636. Лист Mop- штина до Б. Радзивіла, грудень 1663 p.

187 Там само.

188 Мицик Ю. Джерела... — С. 91. Лист з польського табору, 17 січня 1663 p.

189 РГАДА. — Бєлгород, столбцы. — № 527. — C. 268. Реляція Г. Ромодановського, грудень 1663 p.

190 Gazette de France. — 1663. — 23 decembre. — P. 86.

191 Litterae nuntiorum. — T. XI. — № 5274. — P. 12. Авіза з Варшави, 28 грудня 1663 p.

192 Там само. — № 5258. — P. 335. Авіза з Варшави, 18 грудня 1663 p.

193 Plater. — T. IV. — № III. — S. 134. Лист C. Чаплинського до Є. Любомирського, 4 січня 1664 p.

194 РГАДА. — Столбцы Малорос, пр. — № 5869.

195 Мицик Ю. Джерела... — C. 91. Лист з Остра, 26 грудня 1663 p.

196 Poczobut-Odlanicky J Pami^tnik. — S. 69—70.

197 Там само. — C. 71—72.

198 Акты ЮЗР. — T. V. — C. 142. Реляція Г. Косагова, 3 грудня 1663 p.

199 Там само.

200 Там само.

201 Там само. — C. 143—144.

202 Там само. — C. 146. Лист Г. Косагова до батька, поч. грудня 1663 p.

203 Там само.

204 Там само.

205 Там само. — C. 148. Реляція Г. Косагова, 27 січня 1664 p. (ст. ст.).

206 Там само.

207 Акты ЮЗР. T. V. — C. 147. Царська грамота Г. Косагову, 10 січня 1664 p.

208 Там само.

209 Там само. — C. 148. Реляція Г. Косагова, 27 січня 1664 p. (ст. ст.).

210 Там само.

211 Там само.

2,2 Litterae nuntiorum. — T. XI. — № 5274. — P. 13. Авіза з Варшави, 28 грудня 1663 p.

213 Там само. — № 5280. — P. 117. Авіза з Варшави, 19 лютого 1664 p. Про те ж: Там само. — № 5292. — P. 22—23. Авіза з Мачерата, 20 березня 1664 p.

214 Мицик Ю. Джерела... — С. 91. Лист з польского табору, 17 січня 1664 p.

2.5 Litterae nuntiorum. — T. XI. — № 5280. — P. 17. Авіза з Варшави, 19 лютого 1664 p. Про те ж: Там само. — № 5292. — P. 22—23. Авіза з Мачерата, 20 березня 1664 p.

2.6 Мицик Ю. Джерела... — С. 91.

217 РГАДА. — Белгород, столбцы. — № 527. — Арк. 7—8. Реляція Г. Ромодановського, 27 грудня 1663 p.

218 Там само. — Арк. 8.

2,9 Там само. — Арк. 9.

220 Там само. — № 527. — Арк. 55. Реляція Г. Ромодановського, 22 лютого 1664 p. (ст. ст.).

221 Летописные отрывки из записной книги M. Мовчана // Киевская старина. — 1885. — № 1. — С. 71.

222 Plater. — № IX. — S. 146. Лист А. Поляновського до Є. Любомирського, 9 лютого 1664 p.

223 Там само. — № X. — С. 148. Лист I. Маґнуса фон Oprapa до Є. Любомирського, 4 січня 1664 p.

224 Там само. — № IX. — С. 146—147.

225 Там само. — № X. — С. 149. Лист I. Магнуса фон Oprapa до Є. Любомирського, 4 січня 1664 p. Згідно з його даними, Мена склала зброю 10 січня 1664 p., Сосниця — 12 січня 1664 p., Нові Млини — 14 січня, Короп — 18 січня, Кролевець — 21 січня 1664 p.

226 Litterae nuntiorum. — T. XI. — № 5263. — P. 7. Авіза з Варшави, 8 січня 1664 p.

227 Летопись Самовидца. — C. 94.

228 Litterae nuntiorum. — T. XI. — № 5262. — P. 6. Авіза з Варшави, 1 січня 1664 p.

229 Obuchowicz K. F. Diariusz. — S. 109.

230 Poczobut-Odlanicky J Pami?tnik. — S. 73.

231 Litterae nuntiorum. — T. XI. — № 5275. — P. 14. Авіза з Варшави, 29 січня 1664 p.

232 Jerlicz J — T. II. — S. 85—86.

233 Опубл. у: Герасимчук В. Смерть Івана Виговського // Ювілейний зб. на пошану акад. M. Грушевського. — Львів, 1928. — T. І. — С. 209.

234 Там само. — C. 210.

235 Litterae nuntiorum. — T. X. — № 5189. — P. 296. Авіза зі Львова, 15 січня 1663 p.

236 Там само.

237 Plater. — T. IV. — № IV. — S. 137. Лист Ґротуса до Є. Любомирського, 19 січня 1664 p.

238 Litterae nuntiorum. — T. XI. — № 5288. — P. 21. Авіза з Варшави, 12 лютого 1664 p.

239 Там само. — № 5282. — C. 18. Авіза з Кельна, 27 лютого 1664 p.

240 Plater. — T. IV. — № IV. — S. 141. Лист Ґротуса до Є. Любомирського, 8 лютого 1664 p.

241 Там само. — № V. — C. 138. Лист А. Незабитовського до Є. Любомирського, 5 лютого 1664 p.

242 Там само. — № VI. — C. 142. Лист Ґротуса до Є. Любомирського, 8 лютого 1664 p.

243 Plater. — T. IV. — № VIII. — S. 145. Лист M. Потоцького до Є. Любомирського, 8 лютого 1664 p.

244 Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 251—252.

245 Летопись Самовидца. — C. 95.

246 РГАДА. — Бєлгород, столбцы. — № 527. — Арк. 55. Реляція Г. Ромодановського, 22 лютого 1664 p. (ст. ст.).

247 Plater. — T. IV. — № VIII. — S. 145. Лист M. Потоцького до Є. Любомирського, 8 лютого 1664 p.

248 Грамон A. Из истории Московского похода Яна Казимира 1663—1644 гг. — Юрьев, 1929. — C. 11.

249 Plater. — T. IV. — № IX. — S.147. Лист А. Поляновського до Є. Любомирського, 9 лютого 1664 p.

250 Там само. — № VI. — C. 141. Лист Ґротуса до Є. Любомирського, 8 лютого 1664 p.

251 Про цей епізод — лист M. Потоцького до Є. Любомирського, 8 лютого 1664 p.: Там само. — № VIII. — S. 144—145. А. Незабитовський пише, що цей епізод мав місце перед другим штурмом: Там само. — № V. — S. 138. Лист А. Незабитовського до Є. Любомирського, 5 лютого 1664 p.

252 Там само. — C. 16.

253 Там само. — C. 17.

254 Там само. — № X. — S. 149. Лист I. Маґнуса фон Oprapa до Є. Любомирського, 4 січня 1664 p.

255 Там само. — № V. — S. 138. Лист А. Незабитовського до Є. Любомирського, 5 лютого 1664 p.

256 Там само. — № VI. — S. 141. Лист Ґротуса до Є. Любомирського, 8 лютого 1664 p.

257 Там само. — № VIII. — S. 145. Лист M. Потоцького до Є. Любомирського, 8 лютого 1664 p.

258 Там само. — № X. — S. 149. Лист I. Маґнуса фон Oprapa до Є. Любомирського, 4 січня 1664 p.

259 Там само. — № IX. — S. 147, Лист А. Поляновського до Є. Любомирського 9 лютого 1664 p.

260 Там само. — № X. — S. 149. Лист I. Магнуса фон Oprapa до Є. Любомирського, 9 лютого 1664 p.

261 Там само.

262 Грамон A. K истории.... — С. 18.

263 ЧОИДР. — 1892. — К. 3. — Ч. II. — С. 44. Щоденник Гордона.

264 Obuchowicz К. F. Diariusz. — S. 115.

265 Listy Jana Kazimierza. — № 6. — S. 21. Лист Яна Казимира до короля, 8 лютого 1664 p.

266 Там само. — S. 21—22.

267 Plater. — T. IV. — № VI. — S. 141. Лист Ґротуса до Є. Любомирського, 8 лютого 1664 p.

268 Там само. — S. 142.

269 Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 269.

270 Jerlicz J; — T. II. — S. 89—90.

271 Poczobut-Odlanicky J. Pami?tnik. — S. 78.

272 Там само. — S. 74—75.

273 Obuchowicz К. F. Diariusz. — S. 112.

274 Poczobut-Odlanicky J. Pami?tnik. — S. 75—76.

275 Obuchowicz К. F\ Diariusz. — S. 114—117; Poczobut-Odla- nicky J. Pami?tnik. — S. 76—77.

276 Там само. — S. 77.

277 Obuchowicz К. F. Diariusz. — S. 119; Poczobut-Odlanicky J. Pami?tnik. — S. 77.

278 РГАДА. — Белгород, столбцы. — № 527. — Арк. 55—56. Реляція Г. Ромодановського, 22 лютого 1664 p. (ст. ст.).

279 Litterae nuntiomm. — T. XI. — № 5280. — P. 17; № 5292. — P. 23.

280 Plater. — T.IV. — № V. — S. 138. Лист А. Незабитовсько- го до Є. Любомирського, 5 лютого 1664 p.

281 Listy Jana Kazimierza. — № 6. — S. 21. Лист Яна Казимира до королеви, 8 лютого 1664 p.

282 Plater. — T. IV. — № VIII. — S. 145. Лист M. Потоцького до Є. Любомирського, 8 лютого 1664 p.

283 Obuchowicz К. F. Diariusz. — S. 119—120; Poczobut-Odla- nicky J Pamietnik. — S. 78.

284 Obuchowicz К. F. Diariusz. — S. 120.

285 Poczobut-Odlanicky J Pami?tnik. — S. 78.

286 Там само. — S. 120—121.

287 Litterae nuntiorum. — T. XI. — № 5293. — P. 23—24. Авіза з Варшави, 25 березня 1664 p.

288 РГАДА. — Белгород, столбцы. — № 527. — Арк. 60. Допит полонених Г. Ромодановського, 2 березня 1664 p. (ст. ст.).

289 Poczobut-Odlanicky J. Pami?tnik. — S. 79.

290 Опубліковане у: Петровський M. До історії Руїни // Записки Ніжинського ін-ту. — Кн. VIII. — № 1. — C. 28. Лист I. Брюховецького до царя, 21 лютого 1664 p.

291 Там само.

292 Там само.

293 Poczobut-Odlanicky J. Pami?tnik. — S. 80. Про це ж: Obu- chowicz K. F. Diariusz. — S. 121—122.

294 Poczobut-Odlanicky J. Pami?tnik. — S. 80.

295 Chrapowicki J. A. Diariusz. — S. 461.

296 Там само.

297 Obuchowicz K. F. Diariusz. — S. 122.

298 Poczobut-Odlanicky J. Pami?tnik. — S. 80.

299 Там само.

300 Там само. — S. 80—81.

301 Chrapowicki J. A. Diariusz. — S. 462.

302 Litterae nuntiorum. — T. XI. — № 5293. — P. 24. Авіза з Варшави, 25 березня 1664 p.

303 Listy Jana Kazimierza do Maryi Ludowiki // Kwartalnik His- toryczny. — 1891. — S. 22.

304 Kochowski W. His. pan. J. Kaz. — S. 277.

305 Jerlicz J — T. II. — S. 90.

306 Theatrum Europeum.— 1253.

307 Jozefowicz T J Kronika miasta Lwowa. Lwow, 1854. — S. 266.

308 Там само. — S. 267—268.

309 Litterae nuntiorum. — T. XI. — № 5301. — P. 31. — Авіза з Варшави, 16 квітня 1664 p.

310 Theatrum Europeum. — 1254.

311 Детальніше про це див.: Загибель Івана Богуна // УІЖ. — 1991. — № 5. — C. 139—142.

312 РГАДА. — Бєлгород, столбцы. — № 527. — Арк. 60. Допит полонених Г. Ромодановського, 2 березня 1664 p.

313 Poczobut-OdlanickyJ. Pami^tnik. — S. 81.

314 Там само.

315 Там само. — S. 82.

316 Там само.

317 Там само.

318 Там само. — S. 83.

319 Obuchowicz K. F. Diariusz. — S. 124.

320 Poezobut-Odlanicky J. Pami^tnik. — S. 83.

321 РГАДА. — Бєлгород, столбцы. — № 527. — Арк. 58—59. Реляція Г. Ромодановського, 22 лютого 1664 p. (ст. ст.).

322 Poczobut-Odlanieky J. Pami^tnik. — S. 83—84; Obuchowiez K. F. Diariusz— S. 124—125.

323 Там само. — S. 125.

324 Poczobut-Odlanieky J. Pami?tnik. — S. 84.

325 Там само.

326 Obuchowicz K. F. Diariusz. — S. 125.

327 Там само.

328 Poczobut-Odlanicky J. Pami^tnik. — S. 84; Obuchowicz K. F. Diariusz. — S. 126.

329 Plater. — IV. — № XVI. — S. 160. Лист C. Чарнецького до воєводи краківського, 24 березня 1664 p.

330 Петровський M. До історії Руїни // Записки Ніжинського ін-ту. — 1928. — Кн. VIII. — № III. — C. 30—31. Реляція K. Хлопова, березень 1664 p.

331 Obuchowicz K. F\ Diariusz. — S. 126.

332 ЧОИДР. — 1892. — K. 3. — T. II. — C. 44. Щоденник Гордона.

333 Obuchowicz K. F. Diariusz. — S. 127.

334 РГАДА. — Бєлгород, столбцы. — № 527. — Арк. 83. Реляція Г. Ромодановського, 8 березня 1664 p. Про те ж: Там само. — Арк. 373.

335 Там само. — № 527. — Арк. 365a. Реляція Г. Ромодановського, середина березня 1664 p.

336 Jerlicz J. — T. II. — S. 89; Летопись Самовидца. — C. 95 и др.

337 Kochowski W. Hist pan. J. Kaz. — T. II. — S. 275.

338 Там само. Про облогу Білої Церкви є свідчення й папського нунція: Litterae nuntiorum. — T. XI. — № 5298. — P. 28. Авіза з Варшави, 8 квітня 1664 p.

339 Pami?tniki Histor. Hubert. — S. 80.

340 Litterae nuntiorum. — T. XI. — № 5298. — P. 28. Авіза з Варшави, 8 квітня 1664 p.

341 Там само. — JYb 5313. — C. 37. Авіза з Турина, 15 травня 1664 p.

342 Там само.

343 Jerlicz J. — T. II. — S. 87; Jemiolowski M. Pami^tnik. — Lw6w, 1850. — S. 187; Plater. — T. IV. — № XI. — S. 152, 154.

344 Koehowski W. His. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 275.

345 Архив ЮЗР. — Ч. VI. — Том приложений. — JYb XXII. — C. 67.

346 Там само. — C. 67—68.

347 ПКК. — T. IV. — № LXXXVII. — C. 395—396. Лист П. Маховського до П. Тетері, 9 лютого 1664 p.

348 Там само. — C. 396.

349 Там само.

350 Там само. — C. 397.

351 Plater. — T. IV. — JYb XI. — S. 150—151. Лист Я. Груші до Є. Любомирського, 10 лютого 1664 p.

352 Там само. — C. 151.

353 Там само.

354 Там само. — C. 152.

355 Там само.

356 Czartor. — 1968. — T. 1. — S. 945 (Герасимчук B. Іван Виговський. — C. 208).

357 Pomniki histotyczne z wieku XVII // Atheneum. — T. III. — № 4. — S. 11—12. Лист хана Мехмет-Гірея до Є. Любо- мирського, 28 березня 1664 p.

358 Litterae nuntiorum. — T. XI. — № 5287. — P. 20. Авіза з Варшави, 11 березня 1664 p.

359 Там само. — № 5295. — C. 25. Авіза з Варшави, 1 квітня 1664 p.

360 Реестр козацких дел // ЧОИДР. — 1861. — Ч. VI. — C. 22—23.

361 Акты ЮЗР. — T. V. — C. 151; Листи I. Сірка. — № 2. — C. 12. Лист I. Сірка до царя 23 березня 1664 p.

362 Там само.

363 Там само. — C. 150. Реляція Г. Косагова, 8 лютого 1664 p.

364 Там само.

365 Там само. Реляція Г. Косагова, 22 березня 1664 p. (ст. ст.).

366 Там само. B іншій реляції Косагов говорить, що послав 20 чоловік, “у яких коні є” (Там само. — C. 153). Реляція Г. Косагова, 20 березня 1664 p.

367 Там само. — C. 153.

368 ПКК. — T. W. — Ч. III. — № LXXXVIII. — C. 400. Лист H. Забоклицького до I. Пісочинського, 20 лютого 1664 p.

369 Там само. — C. 400—401.

370 Там само. — C. 402.

371 Plater. — IV. — № XII. — S. 153. Лист C. Маховського до Б. Пестжецького, 26 лютого 1664 p.

372 Там само.

373 Там само.

374 Там само. — C. 154.

375 Jerlicz J — T. II. — S. 88.

376 Там само. — S. 87—88.

377 Dwa pami?tniki z XVII w. Wroclaw; Krak6w, 1954. — S. 37—38.

378 Летопись Самовидца. — С. 95.

379 ПКК. — T. ГѴ. — № XCL — С. 409—410. Конфесата П. Рябухи та ін., 15 березня 1664 p. в Лисянці.

380 Там само. — С. 410.

381 Там само. — C.410—411.

382 Там само. — С. 411.

383 Там само. — № LXXXIX. — C. 404. Універсал I. Вигов- ського, 11 березня 1664 p.

384 Там само. — C. 404—405.

385 Там само. — C. 405.

386 Там само. — № XC. — C. 406—407. Лист П. Тетері до M. Пражмовського, 12 березня 1664 p.

387 Там само. — C. 408.

388 Litterae nuntiorum. — T. XI. — № 5301. — P. 30. Авіза з Варшави, 16 квітня 1664 p.

389 Morsztyn J A. Utwoty zebrane. — № 9. — Warszawa, 1971. — S. 638. Лист Морштина до Б. Радзивіла, 14 березня 1664 p.

390 Там само.

391 Jerlicz J. — T. II. — S. 88—89.

392 Архив ЮЗР. — Ч. VIII. — T. II. — № LX. — C. 117. Духівниця I. Виговського, 16 березня 1664 p.

393 Jozefowicz T. J. Kronika miasta Lwowa. — S. 278.

394 Jemiolowski M. Pami?tnik. — S. 187—188.

395 Kochowski W. His. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 275—276.

396 Там само. — C. 276—277.

397 Там само. — C. 277.

398 Litterae nuntiorum. — T. XI. — № 5301. — P. 29—30. Авіза з Варшави, 16 квітня 1664 p.

399 Акты ЮЗР. — T. VII. — № 115. — C. 337.

400 Там само. — T. V. — № 46. — C. 100.

401 ПКК. — T. IV. — C. 423.

402 Litterae nuntiorum. — T. XI. — № 5301. — P. 31. Авіза з Варшави, 16 квітня 1664 p.

403 Darowski A. Przyslowia polskie. — Poznan, 1874. — S. 116— 118.

404 Про участь у змові Тукальського див.: ПКК. — T. IV. — № XC. — C. 406.

405 Plater. — T. IV. — S. 150—152; Jerlicz J. — T. II. — S. 85.

406 Jemiolowski M. Pami?tnik. — S. 187; Jerlicz J. — T. II. — S. 85; ПКК. — T. IV. — № LXXXVII. — C. 396.

407 Plater. — T. IV. — № χι. _ s. 151.

408 Litterae nuntiorum. — T. XI. — № 5306. — P. 33. Авіза з Кельна, 27 квітня 1664 p.

409 Там само. — № 5301. — P. 30. Авіза з Варшави, 16 квітня 1664 p.

410 Там само. — № 5316. — P. 39. Авіза з Турина, 22 травня 1664 p.

411 Там само. — № 5302. — P. 31. Авіза з Турина, 17 квітня 1664 p.

412 Plater. — T. IV. — № XI. — S. 152.

413 ПКК. — T. IV. — № XCI. — C. 410.

4І4Летопись Самовидца. — C. 96. Щодо інших старшин є різночитання. Так, В. Дворецький говорив, що “Ляс- ницького розстріляли ляхи” (Акты ЮЗР. — T. V. — № 87. — C. 204), але 29 березня 1664 p. він був присутнім на переговорах Тетері з кримським посланцем (ПКК. — T. IV. — № XCII. — C. 413). He ясно також, коли був висланий до Мальборка Г. Гуляницький, — про що свідчить ціла низка джерел. Самовидець писав, що це відбулося одночасно із висилкою Ю. Хмельницького й Тукапьського (c. 96). Але відомо, що 15 липня Тетеря відряджає Гуляницького посланцем до короля (ПКК. — T. IV. — № C. — C. 453).

<< | >>
Источник: Руїна Гетьманщини. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської ради-2 до Ан- друсівської угоди (1659—1667 pp.) / Пер. з рос. Л. Білик. — K.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”,2003. — 644 c.. 2003

Еще по теме Роздіп 5 ЗМОВА ДЕРЖАВНИЦЬКОГО УГРУПОВАННЯ ПРОТИ ПОЛЬСЬКИХ ВЕЙСЬК У 1663—1664 pp. KPAX ЦІЄЇ СПРОБИ ОБ’ЄДНАТИ УКРАЇНУ:

  1. Роздіп 5 ЗМОВА ДЕРЖАВНИЦЬКОГО УГРУПОВАННЯ ПРОТИ ПОЛЬСЬКИХ ВЕЙСЬК У 1663—1664 pp. KPAX ЦІЄЇ СПРОБИ ОБ’ЄДНАТИ УКРАЇНУ
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -