Розділ 1 ВНУТРІШНЯ I ЗОВНІШНЯ СИТУАЩЯ B УКРАЇНІ ПІСЛЯ ПАДІННЯ ІВАНА ВИГОВСЬКОГО

Досліджуючи період гетьманства Юрія Хмельницького (точніше, його першого гетьманства), історики найчастіше не зважали на всі попередні події і розглядали його як альтернативу Іванові Виговському.

Отож, хоча в нашій попередній праці ми досить докладно розглядали причини падіння Виговського, повернімося до цієї події, щоб з’ясувати, які все ж таки сили привели Юрія Хмельницького до булави, яким було його оточення в перший рік гетьманства і хто був в опозиції до нього.

Навіть В. Герасимчук, який з погляду використання джерел описував гетьманство Ю. Хмельницького найповніше, піддався поширеній в історіографії схемі “Вигов- ський — поганий”. Перелічуючи причини падіння Виговського, він вирізняв з-поміж них дві: 1) ненависть полковників через його владолюбство; 2) те, що в ньому бачили винуватця страшної Руїни в Україні¹. Ми вважаємо, що насправді Юрія Хмельницького обрали не полковники — опоненти Виговського, а навпаки — його найближчі соратники. Вони свідомо пожертвували Ви- говським заради збереження цілісності України — восени 1659 p. вона висіла на волоску.

Тепер звернімося до фактів. Для успішного дослідження подій в Україні у 60-х роках XVII ст. необхідно чітко розрізняти козацьку старшину за її симпатіями та угрупованнями. 3 кожним роком таких груп ставало дедалі більше, і взаємини між ними визначали напругу внутрішньої боротьби за владу. До осені 1659 p., часу, з якого ми починаємо наше дослідження, було тільки три головні сили: Іван Виговський і його соратники (здебіль- шого правобережна старшина); Тимофій Цюцюра (Ци- цюра) з частиною лівобережних полковників; Іван Безпалий з колишніми послідовниками покійних Пушкаря та Барабаша. Кожен з трьох претендував на роль єдиного гетьмана всієї України, спираючись при цьому на різні зовнішні сили.

Але звернімося до персоналій. Серед найвірніших прихильників Виговського були: полковники Григорій Гуля- ницький, Іван Богун, Григорій Лісницький (Лесницький), Остап Гоголь, канівський полковник Іван Лизогуб, уманський — Михайло Ханенко, білоцерківський — Іван Кравченко, прилуцький — Петро Дорошенко, генеральний обозний Тимофій Носач, генеральний суддя Герман Гапанович, генеральний суддя Федір Лобода².

Серед тих, хто разом з Цюцюрою зустрічав російські війська, були полковники Василь Золотаренко, Оникій Силич і Федір Терещенко. Bci троє ще зовсім недавно були серед вірної Виговському старшини, але тепер вирішили пошукати щастя самі. Літопис Самовидця так говорить про це: “...полковник переясловскій Цюцюра, xo- тячи себі гетманства, c поради протопопа ніженского Максима и Васюти козака...”³. Це дуже цікаве свідчення підбурювальної ролі Максима Филимоновича, що, як відомо, через кілька років став основною постаттю всіх лівобережних заворушень.

Найдокладніше хронологію і внутрішнє підґрунтя скинення Виговського дав у своєму листі до короля від 7 жовтня 1659 p. (тут і далі в нашому дослідженні дати вказуються за новим стилем. — T. Я.) обозний коронний Анджей Потоцький, який командував невеликим загоном польського війська, посланого на допомогу гетьману. Тому відновлювати хід подій ми будемо, спираючись на Потоцького та додаючи свідчення інших джерел.

“Як тільки спалахнуло полум’я заколоту, розпочатого переяславським полковником Цюцюрою, полки цього боку Дніпра почали збиратися й радитись: чи залишатися їм у підданстві в.

23 вересня В.

Найдокладніше саму раду і механізм передачі булави описує А. Потоцький в тому ж листі від 7 жовтня 1659 p. Він був одним із найактивніших учасників подій. Отже, зустрівши депутатів від війська, Потоцький (хоч ставився з упередженістю до Юрія Хмельницького) довго умовляв Виговського добровільно відмовитися від булави. Після тривалих переговорів Виговський нарешті “оголосив, що заради збереження миру віддасть бунчук і булаву”, але з умовою, що Військо Запорозьке залишиться вірним королю. “Коли ж прислані військом полковники дали слово, що згадана умова буде виконана, він послав війську через свого рідного брата Данила бунчук і булаву...” Потоцький послав свого представника Карчевсько- го¹³. Той зажадав від війська присягнути королю й висунув ще низку умов¹⁴. Як тільки клейноди були доставлені в табір, військо негайно віддало їх панові Юрію Хмельницькому. “Прийнявши гетьманські відзнаки, Юрій поставив перед козаками риторичне для такої ради запитання: “Кого вони хочуть мати володарем... королівську милість чи московського царя?” Bci одностайно, і старшина, і простолюд, загукали, що вони хочуть мати володарем краще вашу королівську милість!”¹⁵ Відразу на раді було обіцяно видати дружину Виговського. 3 Карчев- ським “для запевнення у відданості вашій королівській милості” були відправлені полковники: ніжинський Гу- ляницький і прилуцький Дорошенко. A відповідальними за передачу пані Виговської призначили колишнього військового суддю Самійла Зарудного і миргородського полковника Грицька Лісницького¹⁶.

Таким чином, тут згадані всі ті старшини, що були опорою Івана Виговського під час його гетьманства (той самий Гуляницький, який довгі місяці обороняв від російських військ Конотоп, той самий Лісницький, що їздив послом Виговського у Москву, та ін.). He дивно, що Виговський відчував гнів і образу, адже його, по суті, зрадили найближчі друзі — хоч, може, і з найкращих міркувань. 6 жовтня 1659 p. у листі до польського короля Виговський так описував ці події: “У серцях декого із старшин почав розгорятися бунт, викликаний тільки заздрістю до мого старшинства...” Отож йому “здалося, що розумніше скласти з себе досить клопіткий уряд гетьманський, щоб не давати приводу до нових заколотів, які викликає старшина у простому народі”¹⁸. Порадившись із коронним обозним, він віддав булаву і бунчук старшині¹⁹, але з умовою, щоб “уся старшина і чернь Війська Запорозького підтвердили присягою, що козаки залишаться вірними підданими в. к. м.”²⁰.

Отже, Юрій Хмельницький був обраний зовсім не послідовниками Пушкаря та Барабаша, так само як і не прибічниками Цюцюри. Навпаки, і для Безпалого, і для Цюцюри такий перебіг подій був цілковитою несподіванкою — радше неприємною. Прихильники Юрія Хмельницького відразу ж висловили своє ставлення до послідовників Пушкаря.

Слід підкреслити незаперечний факт: Юрій Хмельницький спочатку присягнув на вірність королю, що згодом викличе палкі суперечки на російсько-польських переговорах.

У радянській історіографії довго жив міф про те, що Виговського було скинуто внаслідок повстання, очоленого Богуном і Сірком. Міф цей плавно перекочував у деякі сучасні українські дослідження. Звичайно, версія, що зрадника Виговського скинули герої козаки, які очолили бунт проти пропольської старшини, була дуже вигідна радянській пропаганді. Однак ця версія вигадана I. Грушею й описана в польській реляції про козацькі заворушення після Варшавських пактів 22 вересня 1659 p.²³. Груша, втікши у Польщу і палаючи гнівом на тих, через кого це сталося, розповів фантастичну історію: бунтарі нібито “...постановили всех фаворитов королевских, начиная c самого п. гетмана, впень избить с женами и дочками, на что присягнули страшной клятвой в большой тайне. Главой своего союза они избрали Хмельниченка, сына бывшего бунтовщика. Ha это Хмельниченка очень уговаривал Сирко, полковник заднепровский, с другим бунтовщиком Богуном, и они добились своего”²⁴. Усі ці криваві подробиці — настільки не властиві ні Богуну, ні Ю. Хмельницькому — явно були вигадані, щоб забезпечити собі симпатії поляків. У нас немає жодних підстав вірити версії Груші, а не тим польським офіцерам, які особисто були присутні на радах і бачили, як Виговсь- кий передавав владу, були свідками перших кроків його наступника. При цьому ми не ставимо під сумнів активну участь Богуна та Сірка у згаданих подіях.

Перші дії групи, яка обрала Юрія Хмельницького, виказують, що вона не мала чіткого плану. Підсумки сейму, який перекроїв Гадяцьку угоду, викликали глибоке розчарування старшини в її спробах домовитися з Польщею. Надій на татар після скинення Виговського також було мало, та й серед старшини в той період ще не було сильних прихильників цього курсу. 3 іншого боку, зберігалася реальна загроза від “пушкарівців”. Деякі старшини Лівобережжя практично вступили з ними в змову, а за всіма ними стояло багатотисячне військо російських воєвод. Тому вибір був непростим. Втім, старшина, яка обрала Юрія, належала до державницького угруповання, і, незважаючи на природні в такій ситуації вагання, ніхто не хотів піти найлегшим шляхом. Саме в кінці вересня — на початку жовтня, коли ця група старшини приймала доленосні для України рішення, А. Потоцький писав, що головна мета козацької старшини — не бути ні під владою короля, ні під владою царя²⁵.

4 жовтня Юрій Хмельницький у листі сповіщає Яна Казимира: “Відповідно до стародавнього звичаю і вольностей, даних Війську Запорозькому в. к. м., з багатьох причин я. в. п. Івана Виговського, воєводу київського, відсторонено від гетьманства, а мене на це місце обрано”²⁶, тобто формально підтверджує свою вірність польській Короні. Але Виговський у своєму листі до короля майже тоді ж (6 жовтня), мовлячи про клятву вірності старшини королю, сумнівався, чи буде виконано обіцянки. A про гетьмана додав: “Його вірність вашій королівській милості не доведена. Слід остерігатися, щоб він під впливом якихось недоброзичливців у Війську Запорозькому не схилився на бік Москви, бо його ще з юності легко було схилити до всього”²⁷. I ці слова аж ніяк не можна приписати намаганню Виговського очорнити свого суперника. А. Потоцький, що, як і раніше, перебував у вирі подій, а його власне життя залежало багато в чому від того, наскільки правильно він оцінював ситуацію, у листі до короля від 7 жовтня писав: “Очевидно, козаки чекають тільки нагоди, як вийти з підданства вашій королівській милості... Але хоч би козаки й хотіли зберегти вірність вашій королівській милості, вони все- таки не зможуть опиратися Москві та Задніпров’ю. Оскільки проти них, з цього боку, Сірко і все Дніпровське військо, вони матимуть підставу говорити: «Ми змушені були піддатися»”²⁸.

Приблизно 12 жовтня Ю. Хмельницький знову збирає полковників на раду. Ситуація на той час уже складалася критична: практично все Лівобережжя присягнуло цареві й не визнавало влади Хмельницького, єдине польське військо в Україні під командуванням А. Потоцького з’єдналося з I. Виговським. Двогетьманство й розкол України стали невідворотні. Ha цій раді, за свідченням T. Kap- чевського, був присутній навіть I. Безпалий. “...Приїхавши на цю раду, деякі вільнодумці, в першу чергу Богун, паволоцький полковник, говорили проти московського царя, що ми під царем не збираємося залишатися, бо знаємо, що цар не дасть нам таких вольностей, які ми мали від короля... послали вони цареві пункти, прийняті на нинішньому сеймі, не вимагаючи від царя більше нічого — тільки щоб цар підтвердив, що він їх дотримуватиметься”²⁹.

У ці ж дні в “Записці про українські справи” А. Потоцький писав, що козаки послали Шереметєву копію наданих королем привілеїв, запитуючи, чи згодиться цар на такі самі умови. I Потоцький коментує, що своєї мети — незалежності — старшини “сподіваються досягнути, сварячи між собою і залякуючи вашу королівську милість — царем, а царя — вашою королівською милістю”³⁰. Потоцький радив королю терміново укласти угоду з Москвою — навіть “відступити щось за Дніпром, тільки б цар не брав козаків під своє покровительство”³¹. У своєму листі до короля в той самий період А. Потоцький наголошував, що козаки, на його думку, найдужче прагнуть волі, до якої звернені всі їхні помисли, і що вони, напевне, захочуть взяти участь у московсько-польських переговорах, “дбаючи передусім про свої інтереси”³². 14 жовтня до О. Трубецького приїжджають депутати від Юрія Хмельницького — П. Дорошенко, А. Одинець та I. Лизо- губ — і привозять знамениті Жердівські статті³³. Положення цього проекту угоди докладно розглянуті в нашій попередній праці, і, щоб не повторюватися, наведемо лише основні висновки, зроблені на підставі аналізу статей. Це був не просто проект доброї угоди з Росією. Хід думки прихильників української державності йшов у цьому документі набагато далі — можна сказати, що Жердівські статті за рівнем незалежності Гетьманщини перевершували навіть першу редакцію Гадяцької угоди, хоч і не містили ефектних фраз на взірець “князівства Руського”, властивих Немиричу. По суті, мова йшла про повну незалежність і зведення васальної залежності від Москви до мінімуму. У Жердівських статтях найяскравіше втілені основні вимоги прихильників української державності: тверда влада гетьманської адміністрації, свобода призначень і цілковитий пріоритет старшинського керування на території Гетьманщини, відсутність російських воєвод, вільні зовнішні зносини, самостійна церква, поширення старшинської влади на територію Білорусі.

Здавалося б, початок переговорів з Москвою старшини, яка обрала Юрія Хмельницького, суперечить нашій тезі про його обрання на гетьмана колишніми соратниками Виговського. Адже саме останні уклали Гадяцьку угоду з Польщею. Насправді ж соратники Виговського ніколи не були прихильниками Польщі чи представниками “пропольського угруповання”, а були лідерами державницького угруповання. B умовах потурання Москви рухові Пушкаря та Барабаша вони заради збереження гетьманської влади пішли на угоду з Польщею. Ta коли польський сейм урізав статті Гадяцької угоди, зробивши її непривабливою, вони стали шукати інших шляхів. Ще в кінці гетьманства Виговського, 17 серпня, Трубецькой повідомляв у Москву, що одержав листа від Виговського і його полковників, де пропонувався мир³⁴. Виговський навіть визначив місце для ведення переговорів — Батурин³⁵.

Однак авторитетні лідери державницького угруповання — полковники чигиринський Кирило Андріїв, білоцерківський Іван Кравченко, київський Михайло Зеленський, паволоцький Іван Богун, подільський Остап Гоголь — самі не приїжджають у Переяслав, де відбуваються переговори Юрія Хмельницького з російськими воєводами³⁶, їхнє роздратування російськими воєводами і небажання особисто зустрічатися з ними зіграли фатальну для Гетьманщини роль. Внаслідок цього воєводи нав’язали нову редакцію Переяславської угоди, брехливо називаючи її “Статтями Богдана Хмельницького”. По суті, Москва спробувала одним махом вирішити всі складні питання у взаєминах з Гетьманщиною — про воєвод (передбачалася їхня присутність у всіх основних містах України), про Білорусь (заборона гетьманові та козакам вступати в цей регіон) і про митрополита (підпорядкування київського митрополита московському патріархові замість константинопольського). Щоб уберегти Москву від можливих неприємностей, було заборонено походи запорожців і їхні зносини з іноземними державами. Рішуче обмежувалися повноваження козацької адміністрації у вирішенні внутрішніх проблем.

Скориставшись молодістю й недосвідченістю Юрія Хмельницького та відсутністю його основних радників, Москва вирішила жорстко нав’язати свою владу, зробивши це умовою визнання нового гетьмана і ненадання підтримки лівобережним лідерам. Однак уже тут можна зауважити, що це стало безумовною помилкою царського уряду. Власне кажучи, він зрадив Цюцюру і “пушка- рівців”, які робили ставку на Москву. 3 другого боку, 9 і 10 статті нової Переяславської угоди вимагали видачі I. Виговського з родиною та заборони надавати будь-які посади “зрадникам” Г. Лісницькому, Г. Гуляницькому, С. Богданову, А. Ждановичу, Г. Гапановичу і Ф. Лободі, а також Іванові Нечаю й Данилові Виговському³⁷. Трубе- цькой також заявляв, що йому стало відомо, нібито “с изменником же с Ивашком Выговским были в одной мысли Гришка Лесницкий, да судья Самошка Богданов, да Онтошка Жданов”, і вимагав, щоб з ними вчинили так само³⁸. Це стало фатальною помилкою Москви. Прагнучи покарати “зрадників”, воєводи оголосили війну тим, хто щойно обрав Юрія Хмельницького й повернув Москві Правобережжя. До того ж починається полювання на родину Виговського — родичів Юрія. Вже в день ради Юрій Хмельницький, посилаючись на те, що цар “велел вины их им отдать”, просив, щоб цар “пожаловал, для ево гетманского и всей старшины челобигья, велел Гришке Гуляницкому, Гришке Лесницкому, Федьке Ло- боде с товарищи вины их отдать; а вперед де у них... (ці люди. — T. Я.) по век живота их в Войсковой и в секретной раде и в уряде ни в каком не будут...”³⁹. Це була спроба старшини, присутньої у Переяславі, хоч якось згладити ситуацію — адже, по суті, Москва позбавляла посад усіх тих, хто спонукав Ю. Хмельницького до переговорів з воєводами. Доля опальної старшини буде постійним каменем спотикання в російсько-українських відносинах протягом періоду з жовтня 1659 p. аж до Чу- днівської битви і стане однією з головних причин розриву козаків з Москвою.

B Україні тим часом з’являється ціла низка старшинських угруповань: Цюцюра і його прихильники, ображені на Москву; Безпалий і пушкарівці, тимчасово відсунуті; Юрій Хмельницький і полковники, що залишилися з ним; полковники, усунуті на вимогу Москви (Г. Гуляницький, Г. Лісницький та ін.), а також I. Виговський з тими, хто зостався вірним йому (I. Нечай, Д. Виговський). Осторонь від усіх був Сірко. I нарешті, вперше на політичній сцені з’явився I. Брюховецький, завойовуючи симпатії послідовників Пушкаря та Барабаша. Так, А. Потоцький 7 жовтня повідомляв, що “Брюховецький, слуга пана Хмельницького, який був колись у Варшаві у вашої королівської милості, ставши на Запорожжі кошовим отаманом, вийшов із Запорожжя і спробував щастя під Чигиринським замком, але його зусилля були марні”⁴⁰.

B кінці 1659 p. (листопад — грудень) Москва продовжувала активно діяти, намагаючись скористатися ситуацією і не втратити ініціативу. Що стосується козацької старшини, то вона була явно розгублена.

Почнемо з Івана Виговського та його групи. Ми вже згадували про історичну леґенду, яка зображує його прихильником Польщі. Тим часом таке уявлення — цілковито безпідставне. Навіть 1659-го, фатального для нього року, Виговський не поводився так однозначно, за рік по тому — вже викликав у поляків тільки ненависть, незважаючи на свій титул польського сенатора, а ще через три роки був убитий тими ж поляками — без суду і слідства. I навпаки, за умовами Гадяцької угоди польське шляхетство разом з маєтностями одержали такі відомі лідери “московської партії”, як Яким Сомко і Тимофій Цюцюра⁴¹.

У серпні 1659 p., коли, попри Конотопську перемогу, влада Виговського-гетьмана похитнулася без польської військової допомоги, він знову звертається до Криму. 4 серпня у своєму листі до короля А. Потоцький із тривогою повідомляє про присяги, якими обмінялися, “з одного боку, хан і всі орди, а з другого — пан гетьман запорозький...”⁴². Потоцький благає короля дати Виговсько- му хоча б декілька тисяч війська, попереджаючи: “А то (боронь, Боже!) щоб не довелося йому (Виговському. — T. Я.) відважитись на те, про що він мені пише в листі”. Про що йде мова, стає зрозуміло далі: “Це правда, що посол його (Виговського. — T. Я.) Гамалія був прийнятий у Порті дуже приязно”⁴³. 19 серпня король надсилає Виговському офіційну відповідь на його статті. Самих статей ми не знаємо, але про їхній зміст можна здогадатися з королівських відповідей. “Його королівська милість не вважає, що вельможному воєводі київському доведеться колись шукати іноземного покровительства...”⁴⁴. Отже, навіть у своєму посланні до короля Виговський говорив про ймовірність іншого іноземного заступника. I коли через півтора місяця бажання старшини обрати Юрія, скинувши Виговського, стало явним, він знову звертається до орди. 7 жовтня Потоцький писав королю: “Я в это время особенно старался о том, как бы привлечь к себе пана гетмана запорожского; потому что немало было при нем таких, которые советовали ему пуститься в степи и идти к хану. Я понимал, как много могло бы произойти вреда для вашей королевской милости, если б Оттоманская Порта признала дело Выговского своим собственным; ибо и так уже Порта начинает явно намекать, что имеет право на здешние провинции, и это право основывает на том, что она уже в течение двенадцати лет защищает своим оружием этот край от разных неприятелей”⁴⁵. Як ми вже згадували, тоді Виговський не відмовлявся й від мирних переговорів з Москвою.

Втративши булаву, Виговський приєднується до загону А. Потоцького, іменуючи себе “великим коронним гетьманом”, — титул, який він явно привласнив, хоч це зовсім не відповідало реальному становищу⁴⁶. Будучи насамперед політиком, він дуже швидко забуває образу на колишніх соратників і вступає в новий етап політичної боротьби. Ще 6 жовтня Виговський, за свідченням Груші, давав тому розпорядження: піймавши “Богуна- бунтівника, наказати посадити його на палю”⁴⁷, — а вже 20 жовтня він доповідав королю: “Я всячески стараюсь укрепить усердие полков Белоцерковского, Уманского, Брацлавского, Паволоцкого (полк того самого Богуна. — T. Я.) и других, чтобы удержать их в верноподданстве вашей королевской милости...”⁴⁸

У цей час Виговський постійно клянеться у вірності полякам і намагається залучити частину старшини на їхній бік. 6 жовтня у листі до короля він просить, щоб нарешті прийшли коронні війська. Тоді “усмиренная нашею готовностью к войне чернь и устрашенные старшины побоятся отречься от верноподданства вашей королевской милости...”⁴⁹. Але діяв він не зовсім щиро та безкорисливо. Справа в тому, що в Чигирині разом із загоном поляків, усією артилерією і запасом золота залишилася й кохана дружина Виговського, у дівоцтві Олена Стеткевич. Виговський, напевно, був у такій емоційній напрузі, що навіть часом виказував свої справжні мотиви, що зовсім не було властиве цьому лисові-дипломату навіть у найскладніших ситуаціях. Так, у тому ж листі до короля від 6 жовтня він доповідав, що із жменькою своїх новобранців з’єднався з обозним коронним А. По* тоцьким і залишатиметься “в здешних краях, чтоб ви- деть, останутся ли козаки верными вашей королевской милости... и выпустят ли... женумою... (Курсив мій. — T. Я.) Сомневаюсь, чтобы они исполнили свои обещания”⁵⁰. Виговському справді “дали уверение, за подписью гетмана (Юрія Хмельницького. — T. Я.) и старшин, в том, что доставят сюда под Котельню его супругу”⁵¹. 18 жовтня поляки з табору під Котельнею повідомляли, що “пані воєводина київська сидить у Чигиринському замку, її з Чигирина не випускають, що дуже хвилює пана воєводу”⁵².

Важко сказати, чи думав у той період Виговський про повернення свого гетьманства. Швидше за все він ще не встиг відійти від пережитого розчарування і поки що займався тільки порятунком дружини та майна. Але вже 20 жовтня він був змушений виправдовуватися перед королем і канцлером M. Пражмовським за свої зв’язки з Кримом і Туреччиною. “Зависть, спутница доблести, устами клеветников толкует превратно мою верность и усердие к вашей королевской милости”⁵³, “донесла его королевской милости, будто бы я, не обращая внимания на оказанные мне его королевской милостию отцовския благодеяния, оказался неблагодарным, и будто бы, отказавшись от своего природного государя, ищу другого государя и иного счастия”⁵⁴. При цьому Виговський сам підтверджував, що до нього приїжджав турецький посол, а також згадував “переговори мої з ханом”⁵⁵. Дуже незалежно й зухвало звучить фраза Виговського: “Коли б я сам поїхав, то давно б уже викликав орди”⁵⁶. Можливо, його контакти з Кримом не закінчилися успішно через те, що татари були зайняті війною з Угорщиною і Молдавією⁵⁷. Але поляки були дуже стурбовані, і 30 жовтня Франкові Манинському, королівському секретареві й послу в Порті, було доручено довідатися, що за переговори ведуться в Порті від імені Виговського⁵⁸. Незалежна поведінка Виговського навіть у найважчих для нього умовах не могла не викликати глухого роздратування в поляків. Але його поки що терпіли, адже його ім’я могло допомогти повернути частину старшини, розчарованої умовами Переяславської угоди, на бік короля. Наприклад, 25 жовтня А. Потоцький, повідомляючи королю, що Виговський приєднався до нього, писав: “...Для нас теперь очень важно... спасти замок Чигиринский; а если нельзя будет этого сделать переговорами, то мы оба пойдем туда, чтобы оказать замку помощь и освободить оттуда пани воеводшу киевскую”⁵⁹.

I поляки, й Виговський уже в жовтні 1659 p. активно займалися залученням на свій бік старшини. Так, 17 жовтня, у час переяславських переговорів, А. Потоцький писав великому коронному гетьману Станіславові Пото- цькому: “...Полковник белоцерковский непременно желает оставаться в подданстве его королевской милости... я буду стараться о том, чтобы... склонить и других полковников”. При цьому обозний коронний відверто змальовує ситуацію: “Я убежден, что найдутся и такие, которые захотят остаться на стороне его королевской милости, как только увидят силу войск наших; а когда увидят нашу слабость, то самые усерднейшие оставят нас”⁶⁰. 18 жовтня посланець С. К. Беньовського (польського дипломата, котрий відігравав дуже активну роль у розпалюванні заколотів на Україні в період гетьманства I. Виговського) T. Карчевський, який також перебував у війську А. Потоцького, повідомляв, що “старшини козацькі... всі точно на боці царя московського лишатися не хочуть, крім Ковалевського і другого, Лизогуба, полковника канівського... Найбільше розігнало з війська старшину те, що з першим же відправленням Трубецьким своїх послів до пана гетьмана він сильно тиснув на пана гетьмана про видачу пана Чанецького (Лісницького? — T. Я.), полковника миргородського, і полковника білоцерківського, які відразу втекли з війська, а інші полковники, побоюючись цього, також втекли до Трахтемирівсь- кого монастиря”⁶¹. Бачачи це, Карчевський і його соратники почали старшину “навкруг дуже улещувати, щоб їх роз’єднати, послав і п. обозний до полковника білоцерківського, про якого чути, що хоче бути вірним королю, його милості, з усім своїм полком, аби присягнули... Знаємо і інших, які неприхильні до Москви, яким і пан обозний листи надсилав, щоб їх до підданства його королівській милості притягти; надія на Бога, що чималу їх частину перетягнемо на бік його королівської милості. Антон (Жданович. — T. Я), прихильний вже на Кажні прямо їде до його милості пана обозного з полковником запорозьским Яненком (Хмельницьким. — T. Я.); якби нам ще полковника паволоцького (Богуна. — T. Я), полковника уманського (Ханенка. — T. Я), а третього пана Оланицького (Гуляницького. — T. Я), Бог дасть, тоді буде ще добре. Полковник брацлавський дуже прихильний до його королівської милості, і вже вважаємо його нашим”⁶². Карчевський робить такий самий висновок, як і А. Потоцький: якби козаки “мали добру підтримку від нас, було б більше прихильних до його королівської милості, але, бачивши наші сили слабкими, а московські — сильними”, вони змушені вичікувати⁶³.

У ті ж дні, 20 жовтня, Виговський у своєму листі до короля знову перелічує ті самі прізвища полковників, на прихильність яких він розраховує. “Сам я здесь всячески стараюсь укрепить усердие полков Белоцерковского, Уманского, Брацлавского, Паволоцкого и других, чтоб удержать их в верноподданстве вашей королевской милости...”⁶⁴ I так само, як А. Потоцький, T. Карчевський благає надіслати армію: “...прошу усердно и покорно, чтоб скорее пришли на помощь войска от вашей королевской милости; ибо Украина не пришла бы в такое замешательство, если бы не случилось замедления в присылке отряженного вспомогательного войска”⁶⁵. 25 жовтня А. Потоцький знову доповідав коронному гетьману, що він докладає “усердное старание... чтобы некоторые полки отвлечь от противной партии на нашу сторону; и действительно, некоторые из них объявили, что готовы стать на стороне его королевской милости, но я об них ничего не могу сообщить верного вашей милости, пока не будут доказаны их верность и усердие к его королевской милости”⁶⁶. Ще відвертішим обозний коронний був у своєму листі до короля від того ж числа: “Пишет ко мне также полковник белоцерковский, что полковник уманский (Ханенко. — Т.Я.) и Богун совершенно преданы вашей королевской милости... Я писал к ним и к другим полковникам, как-то: к Гуляницкому, Носачу и к некоторым другим. Я понимаю, что мы могли бы здесь составить кой-какую партию из людей, верных вашей королевской милости, но это ничего не значит. Ничто на свете не приведет этих людей на праведный путь и не принудит к подданству вашей королевской милости, как только сила оружия. Если бы для них перестала существовать Москва, то клянусь Богом... что они продались бы туркам. Поэтому изволь, ваша королевская милость, немедленно отправить сюда сильнейшее войско”⁶⁷.

Ми бачимо, що й поляки, які перебували в Україні, і Виговський вважали запорукою збереження союзу з Польщею прибуття допоміжних військ, необхідних для протидії анархічній частині козацтва, зосередженій здебільшого на Лівобережжі та в Запорожжі. Чому ж король і сенат, які так прагнули повернути Україну, не надсилали загонів — спершу Виговському, а потім Юрію Хмельницькому? Причина була у внутрішніх проблемах Речі Посполитої, зокрема в невдоволенні, яке наростало у війську, що за десятиліття війни постійно не одержувало платні. Це був початок процесу, який у 60-і роки переріс у справжню кризу, коли конфедерації охопили військо князівства Литовського, перекинулися на коронні війська, а потім їх почали використовувати у своїх цілях різні групи маґнатів у боротьбі за королівську владу.

Перші звістки про виникнення конфедерації в коронному війську дійшли до України ще наприкінці літа 1659 p. 4 серпня А. Потоцький писав до короля: “До ме- ня доходят слухи, что войско, находящееся под Глиняна- ми... хочет разойтись по воєводствам”. Потоцький був наляканий такою перспективою і попереджав: коли це станеться, він не зможе стримати і свого війська⁶⁸. 19 серпня король надсилає офіційну відповідь на статті, подані Виговським. Янові Казимиру доводиться приносити “извинение в замедлении давно обещанного вспомогательного войска”⁶⁹. При цьому він лицемірно запевняє, що ця затримка, яка виникла внаслідок “большого замешательства в войске, не получающем платы (курсив мій. — T. Я.), не должно нисколько тревожить вельможного воеводу киевского, ибо все это может успокоиться в скором времени”⁷⁰. Відсутність військової допомоги під час наступу росіян і пушкарівців не могла не турбувати Виговського, і, як ми бачили вище, він намагався звернутися до Криму. Конфедерація діяла й після падіння Виговського. 7 жовтня А. Потоцький повідомляв королю, що вже і його військо не хоче залишатися на Україні⁷¹, і просив відпустити його у зв’язку з цим додому⁷². He дивно, що C. K. Беньовський, безумовно, головний експерт з української ситуації серед поляків, писав у кінці жовтня Тжебицькому: “Гадаю, що ваша милість уже знає про зміни в Україні (тобто про падіння Виговського. — T. Я.), причина яких — тільки проклята наша конфедерація. Паралізована вітчизна, коли найбільше потрібні були руки, не мала їх, чим ми погубили Виговського”⁷³.

Таким чином, поведінка короля й коронного гетьмана зрозуміла — вони були позбавлені можливості діяти. Але виникає питання: чому в тієї самої старшини, яка послала Юрія Хмельницького підписувати угоду з Москвою, раптом з’являється зовсім інший настрій, і вона навіть знову готова вести переговори з поляками? Карчев- ський назвав дві причини: по-перше, побоювання старшини, що росіяни мститимуться їм (оскільки вони домагаються розправи над родичами Виговського, видачі Гу- ляницького, Ждановича, Лісницького та інших). По-друге, Москва відразу ж почала втілювати в житгя нові положення угоди — козаків “з усіх міст вигнали, а самі міста обсаджують своїми людьми, і вже у всьому Задніпров’ї так зробили, в Переяславі всіх козаків і міщан вигнали з міста в передмістя”⁷⁴. Але головна причина розчарування, безумовно, крилася у відхиленні Жердівських статей і в нав’язаній Переяславській угоді. Старшини, які розробили Жердівські статті, не могли погодитися з фальсифікованими “статтями Хмельницького”.

За свідченням літопису Величка, після Переяславської ради військо розпустили, а старшина повернулася в Чигирин, зустрівшись з іншими полковниками. I тут у статтях, привезених Ю. Хмельницьким, вони “щось новопри- данное, а в старих статях Хмелницкого небывалое усмотревши; особливе полковники Богун, Ханенко, Гоголь и инніе, которіи при постановленю Хмелниченка (Юрія Хмельницького. — T. Я.) Гетманом не были в Переясло- вле, але знайдовалися з войсками против Поляков на граници, прибывши в Чигирин барзо были малконтенти з тих Хмелниченкове даних статей, и крепко нарекали за неисправленіе на старшину, в Переясловле при Хмелни- ченку бывшую”⁷⁵.

B листопаді ситуація почала змінюватися. Трубецькой і Долгорукий, вважаючи справу завершеною, повертаються до Москви⁷⁶. Російські воєводи з військами залишилися в Києві, Чернігові, Ніжині і ще ряді міст. У цей же час Виговський вирішує перейти до рішучих дій. 12 листопада він посилає до коронного гетьмана Потоцько- го Антона Ждановича і пише: “Опасаясь, чтоб оборонительное Чигиринское войско, ослабленное осадою, не погибло, я отправляюсь... в степи, чтобы усилить гарнизон людьми и продовольствием и вместе с тем спасти жену”⁷⁷. Цього разу Виговський готовий битися не на житгя, а на смерть, i, будучи дипломатом і політиком, а не військовим, розуміє, що може загинути. Він так і пише: “...Я знаю, как сомнителен успех войны”,— і в разі своєї смерті доручає турботам короля своїх батьків і сина, що перебували в Польщі⁷⁸. Втім, навіть зважившись на крайність, Виговський не змінює свого зухвалого тону. Його прохання звучать радше як вимоги, до того ж він ще й звинувачує. “Довольно работал я и проливал своей крови за честь вашей королевской милости. A что возникло возмущение, то это не моя вина. Единственною причиною было то, что не скоро пришли вспомогательные войска вашей королевской милости”⁷⁹. Того ж дня, 12 листопада, поляк Бжозовський повідомляв литовському гетьману Павлу Сапезі, що посол “від Виговсько- го був у короля, його милості, просячи про підкріплення, і щоб король, його милість, прибув на Україну, хоча б до Львова, щоб пройшла чутка, ніби король, його милість, іде на Україну з військом”⁸⁰.

Коронний гетьман Станіслав Потоцький у цей час збирав військо під Заславлем⁸¹. Нарешті, в другій половині листопада обоє Потоцьких і Виговський зі своїми загонами з’єдналися під Хмільником. Довідавшись про це, проти них виступив київський воєвода В. Б. Шереме- тєв з 30 тисячами війська і 18 гарматами⁸². I. Виговський писав королю: “Шереметев... начал наступать на нас с немалым московским войском, и... снова со всех сторон начались бунты, и теперь непрерывно продолжаются в Полесье и около Буга. Бунтовщики, осадив замок Барский и Меджибож, посылают отряды для наездов в дальнейшие места, присоединяя к себе доброхотов и истребляя противников огнем и мечом”⁸³. Битва польського війська з Шереметєвим відбулася 23 листопада⁸⁴. За свідченням Єрлича, вороги проникли в табір до поляків і запалили його. Російські війська почали наступати, але збилися з дороги⁸⁵. Бій тривав з обіду до темряви, поляків “і драгунів, і возної челяді загинуло до 400 чоловік, а москви з 4000”⁸⁶. Незважаючи на успіх, Потоцький наказав відступити, побоюючись приходу козаків, і поляки пішли до Ляхівця. Після цього Потоцький відпустив своє військо на п’ять тижнів, розташувавши його у містечку Птиче, а Виговського — в Степані⁸⁷.

Виговський у своєму листі королю, описуючи бій при Хмільнику, писав: “...Мы, по милости Божией и по счастию королевской милости, дали отпор неприятелю, который... внезапно напал на нас, но должен был отступить за милю”⁸⁸. Пояснюючи ж власний і поляків відступ, Виговський зауважив, що сили були нерівні⁸⁹. Він знову нарікав, що йому не було надано військової допомоги і до того ж не було повідомлено вчасно, що надати цю допомогу немає змоги, — якби Виговський знав про це, то “не отпускал бы еще всей орды из-за Днепра или старался бы о скорейшей присылке свежей орды”⁹⁰.

Таким чином, навіть залишаючись у таборі поляків, Виговський примудрявся звинувачувати їх у всіх своїх бідах. У тому ж листі до короля він образно описував свою ситуацію: “Здесь я теперь только жалкий изгнанник, потому что, бежав из Чигирина верхом, в одной cep- мяге, я не только лишился всего имущества, но и потерял любезную подругу жизни, не имея никакой надежды возвратить ее, потому что нет у меня никакого войска”⁹¹. I Виговський знову намагається звернутися до орди, що, напевно, розлючувало поляків: “Сколько я ни желал, не мог однако ж лично пробиться к орде, а отправил несколько посланцев, чтобы хан, его милость, помня особо данную мне присягу, как можно скорее прислал значительное войско и сам бы шел вслед за ним. Ручаюсь, что он дремать не будет”⁹². 17 листопада у листі до канцлера M. Пражмовського Виговський уже по-іншому оцінював відступ від Хмільника. Він вважав, що можна було перемогти, і дуже шкодував, що “последовало приказание его милости, пана воеводы краковского (С. Потоць- кого. — T. Я.), распустить войска по квартирам и оставить их там до будущего лета”⁹³. Ha початку грудня Ви- говському все-таки вдається зв’язатися з ордою, і він повідомляє королю, що хан “немедленно приказал орде готовиться к войне и кормить лошадей... убеждая... пана воеводу краковского тотчас двинуть войско в Украину, а какую-нибудь часть войска выслать ему навстречу, к Каменцу. Туда же хан призывает и меня, для соединенного действия против неприятеля”. При цьому Виговський застерігав: “Если мы зимою не справимся с неприятелем, то хан, его милость, предсказывает нам на весну большие затруднения”⁹⁴. “Великий коронний гетьман”, як називав себе колишній гетьман Війська Запорозького, так характеризував військову ситуацію: ворог “овладел уже Пинском, Туровом и другими замками, городами и местечками, и недавно прислал к Турову два козацких полка: Нежинский и Черниговский... Эти полки идут к Степани, чтоб напасть на моих новобранцев... Хмельницкий пошел в Богуслав, куда он приказал собираться к себе и всем полкам. У него несколько десятков пушек со всеми военными снарядами. Шереметев возвратился в Киев, где и теперь находится, князь Козловский стоит с десятью тысячами в Белой Церкви, Бутурлин остановился в Переяславле. Говорят, что войско козацкое двинется после Русских святок”⁹⁵. Виговський був повний снаги й оптимізму. Він повідомляв, що, за звісткою з Задніпров’я, “деякі старшини віддані королю, “в чому і я не маю сумніву”, — аби тільки вступити в Україну, а тоді “багато старшин перейшло б на бік короля”⁹⁶. Він писав, що тепер має три тисячі доброго війська⁹⁷.

Виговський ще не здогадувався, яке лихо чекає на нього, — падіння Чигирина і Старого Бихова. 14 листопада війська Долгорукова, Лобачевського і Змієва взяли приступом місто Старий Бихів — оплот Гетьманщини в Білорусі. Місто тримали в облозі сім місяців, а взяли “чрез измену и наговор быховских бояр Ильиничей... По взятии московскими воєводами Быхова весь народ, в Бы- хове живший, вырублен”⁹®. У повідомленні гінця від стольника C. Змієва говорилося, що “в ночи их полку ратные люди город Старой Быхов приступом взяли и изменника Ивашка Нечая, и брата его, и Самушка Выговс- каго, и жен их, и шляхту, и козаков, и мещан живых многих поимали, а достальных многих же в приступное время побили”⁹⁹. B записках приказу таємних справ читаемо: “...Город Быхов приступом взяли декабря к 4-му числу в ночи, а великого государя ратным людям на приступе урон немногой. A изменника полковника Ивашка Нечая с женою и с братом и Самошка Выговского с женою же взяли живых, и шляхту, и мещан, и казаков взяли многих, а иных многих в приступное время побили”¹⁰⁰. Як засвідчує очевидець Єгуда-Лейб Пуховидер, взятий Бихів росіяни підпалили, мешканців винищували, грабували й чинили над ними насильство. Під час цього погрому загинуло до 300 євреїв¹⁰¹.

Захоплення в полон улюбленого брата Данила було страшним ударом для Виговського. Але пікантність ситуації полягала в тому, що дружинами Данила Виговського й Івана Нечая були Олена і Степанида Хмельницькі, дочки Богдана й рідні сестри Юрія. Немає слів, щоб охарактеризувати тупу дурість російських воєвод, які проігнорували це. Чи то в Москві не розуміли важливості родинних зв’язків в Україні, чи то взагалі не вважали за потрібне брати до уваги почуття старшини, сп’янівши від нав’язаної їй Переяславської угоди.

Жорстокість царського указу про полонених із Бихова точно передає настрій Москви. “...Великий государь... и бояре приговорили о быховских сидельцах: будет Ивашка Нечай взятым, а не за верою, и ево повесить, сказавши вину иво в Быхове. A жену ево, Юраскову сестру...”, зважаючи на батькові та братові заслуги перед Москвою, “...дать вместо смерти живот, сказавши государево жалованье, отпустить ее и з детми к брату... Ca- мошку Выговскому, сказав вину ево... повесить в Быхове, а жену ево, будет казачья дочь, и ее отпустить к cpo- дичам. A будет она шляхтянка, и ее прислать к Москве... A дрань и молявку повесить... по дорогам. A шляхту изменников... сказавши вину их, повесить”¹⁰². Цей документ цитується вперше. Вражають дві обставини: по-перше, в Москві навіть не знали, що дружина Д. Ви- говського — це друга дочка Богдана Хмельницького, а по-друге, вирок про страту I. Нечая та Д. Виговського. Незрозуміло, чому їх усе-таки не повісили в Бихові, проте мученицька смерть Данила від рук росіян після такого указу здається набагато правдоподібнішою.

Олена Хмельницька все-таки повертається додому (у січні 1660 p. вона вже була в Чигирині), а Степанида, очевидно, залишається в полоні. Принаймні в лютому про це пи.сав Беньовський¹⁰³. У травні 1660 p. Юрій пише про відпущену сестру “з новонародженою тепер дитиною”¹⁰⁴. Напевне, Степаниду відпустили у зв’язку з її вагітністю.

Приблизно в ті самі дні, у середині грудня за новим стилем, загони Юрія Хмельницького беруть Чигирин. Точна дата невідома, але ще 17 грудня Виговський не знає про Чигирин, а 29 грудня він повторно пише про це королю (перший лист із детальним викладом падіння Чигирина, на який посилається Виговський, не має дати)¹⁰⁵. Є низка свідчень про взяття столиці Гетьманщини. Єр- лич писав, що “Хмельниченко... тиждень здобував Чигиринський замок, у якому заперлася дружина Виговського, маючи при собі різних людей, німців і поляків, з 400

чоловік. Дні й ночі оборонялися, маючи 600 гармат, 400 бочок пороху, але, не маючи допомоги й порятунку від самого Виговського, змушені були здатися; цих німців, а головне — офіцерів, віддали Москві... Дружину Виговського залишили в себе і відпровадили в Суботів, а скарби забрали”¹⁰⁶. Рудавський писав, що облога продовжувалася три місяці (що більше схоже на правду, оскільки Чигирин оточили відразу після скинення Виговського). У замку, за його словами, “знайшли 200 гармат, багато пороху та кілька мільйонів польських грошей”¹⁰⁷.

Це були дуже тяжкі удари для Виговського. Він утратив близьких, чия підтримка була особливо важлива в час, коли старшина відвернулася від нього. Втратив він і велику частину своїх статків. У ці дні він пише гіркі слова королю: “...Крепость Чигиринская, со всею артил- лериею, досталась неприятелю, а жена моя досталась со всем имуществом в руки Хмельниченка... я доказал свое усердие утратою избранного на всю жизнь друга...”¹⁰⁸ Виговський малює похмуру картину ситуації в Україні: “Мятежные бунтовщики, не встречая с нашей стороны никакого препятствия необузданному своеволию, везде свободно неистовствуют малыми толпами; Бар и Меджи- бож находятся в тесной осаде”¹⁰⁹. I відразу кидає звинувачення: “Проволочка и меня ввела в настоящие трудные обстоятельства; ибо, если бы я... не получал обещаний о высылке вспоможения, то нашел бы столько средств, чтоб, как и прежде, предотвратить возмущение, и тем более, что я имел на своей стороне орду, раздраженную против козаков за своеволие Серка. C ордоюя, без сомнения, удержал бы козаков в верноподданстве вашей королевской милости и подавил бы их злые помыслы”¹¹⁰. Зважаючи на тон цього листа, можна засумніватися, що, маючи допомогу орди, Виговський піклувався б про козацьку вірність королю.

Ha якусь мить Виговського охопив розпач, i в його листі до Пражмовського вирвалося принижене благання: “Покорно прошу вашу милость, моего милостливого пана и благодетеля, не дай мне погибнуть до конца, потому что я и то уже погиб совершенно, все потерял, буду- чи предан в жертву завистникам. И что ж бы тут было хорошего, если бы я, предавшись милостливой защите его королевской милости, был теперь обращен B ничто. Прежде я содержал на свой счет четыре тысячи войска, когда нужно было сражаться с Трубецким, а теперь ни хлеба и ничего другого не имею; от беды пишу”¹¹¹.

Але Виговський не був би собою, якби так легко упокорився і зламався. Під Берестечком із Богданом він був у не менш трагічній ситуації. Уже 29 грудня він пише зовсім іншого листа до короля. До речі, Виговський тут уперше підписується як воєвода київський. Він вимагає послати в Україну військо, і, якщо воєвода краківський затримається, то “нужно поручить главное начальство лицу, знакомому с положением дел украинских”, при цьому обов’язково “вменив ему в обязанность советоваться со мною о способах ведения войны”, — а то вже “усердному полковнику белоцерковскому не дано вспоможения, а полковник паволоцкий принужден был отстать от нас, когда мы отступали под Хмельник”¹¹². I повчально вказує: “Хан, его милость, советует нам не пропускать зимнего времени и тотчас двинуться против общего неприятеля”¹¹³, — знову підкреслюючи свої контакти з Кримом. Здається, Виговський розлючений на весь світ — і на поляків, і на московитів, і на козаків. Після звинувачень у некомпетентності на адресу C. Потоцько- го і дорікання полякам за відсутність допомоги Виговський зі зловтіхою описував стан справ у козаків і росіян: “...Сила козаков не страшна; в прошлые годы она ослабела, волнуясь в бурях междуусобья. Самые громаднейшие полки погибли: Полтавский, заключавший сорок тысяч, Миргородский, заключавший тридцать тысяч; также Прилуцкий и Ирклиевский уничтожены вконец, а города и села заросли крапивою. Одни из козаков полегли на месте, во многих кровавых побоищах, другие уведены в орду вместе с женщинами. Одним словом, все козацкое войско, соединенное вместе, едва составит сорок тысяч... Также и Москва, сколько раз ни вступала в битву Украина, столько раз... терпела памятные поражения...”¹¹⁴

Тоді як правобережна старшина була розгублена, лівобережна прагнула нагород від царя за вірність Москві. Відразу після Переяславської ради одержують царські грамоти “о прощении за все происшествия, бывшие при Виговском, и с обещанием содержать впредь при прежних правах и вольностях” ніжинський полковник Василь Золотаренко, чернігівський полковник Оникій Силич i прилуцький полковник Федір Терещенко¹¹⁵. Зауважимо, що двох зі згаданих полковників було страчено за згодою Москви через чотири роки, — напевно, не могли забути їхньої діяльності за гетьманства Виговського.

28 листопада 1659 p. Густинський Троїцький ^монастир надсилає до царя свого ігумена ієромонаха Йосифа Феодоровича, просячи подарувати троє сіл і млин, оскільки “мимошедшего времени злолютыми враги Ивашком Выговским, иже з народами ляшескими и татарскими, бранным своим наездом изнищили нас”¹¹⁶. 18 грудня до Москви з чолобитною звертаються черниці Ладинського Покровського монастиря, “яко от агарян безбожных, которые з Ивашком Выговским ходили, монастыр наш зпу- стошен велми”¹¹⁷. 29 листопада прилуцький полковник Федір Терещенко, який змінив на цій посаді П. Дорошенка, звертається до царя з проханням обдарувати ічнянського протопопа, який їде до Москви, — дати йому двоє сіл з млинами. Терещенко пояснював, що саме цей священик разом із відомим ніжинським протопопом Максимом Филимоновичем полковників Тимофія Цюцюру, Василя Золотаренка “и нас, и прочих, всю Малую Россию, яко блудных сынов, от истины уклонившихся, под высокую и милостливую руку вашего царского пресвет- лого величества привести тщались”¹¹⁸. Про Виговського він писав: “за смертным прещением клятвопреступника... Ивашка Выговского, от которого было повстало невинное кровопролитье... и междособная брань...”¹¹⁹

3 такими ж проханнями зверталися й навесні 1660 p. B березні чолобитну подав Василь Золотаренко. Він просив нагородити “за вірну службу” старшин свого полку: осавулові Л. Буту дати села Киселівку та Адамівку з млинами, сотникові Романові — село Кістер з млинами та іншим, глухівському сотникові Пилипу — село Гри- м’яче “з млинком, озерами і грунтами”¹²⁰.

Ha якусь мить у Москві повірили, що нарешті все владналося в непростих українських володіннях: “бунтарі” були або схоплені, або усунуті від влади, більшість полковницьких посад — у руках вірних людей, Білорусь вийшла з-під впливу гетьмана, поляки зазнавали поразок, старшина запобігала перед царем. Однак уже початок 1660 p. засвідчив, що це — лише самообман або тиша перед бурею. Нав’язані статті Переяславської угоди 1659 p. не були міцною основою для взаємовідносин Гетьманщини з Росією, і картковий будиночок мав незабаром розпастися.

Вже 1 січня 1660 p. Тимофій Цюцюра, той самий переяславський полковник, який іще в жовтні 1659 p. розраховував на гетьманську булаву і не дістав її тільки через те, що правобережна старшина оперативно обрала Юрія Хмельницького, повідомляв у Москву про настрої козацької старшини. Писав він самому думному дякові Алмазу Іванову: “...Много таких ворогов, котории и пред тим его пресветлому царскому величеству добра не мислили, и теперь много найдется таких... а от короля отлучитись никак не хотят. Любо сам пан Юрей Хмел- ницкий его царскому величеству верен и добре работает ему, але много поддушников Выговского, котории и гетмана не на що зводят...” При цьому Цюцюра скаржився, що “мне за тое доброе зачатое дело добра никак не ми- шлят и мене ненавидят”. Цюцюра просив, щоб цар “какого дворянина своего зослал и об том з гетманом роз- говорил, люб к Василию Борисовичу (Шереметєву. — T. Я.) отписать велел, штоб он розговорил”¹²¹. Полковник навіть побоювався за своє життя і просив воєвод подбати, щоб йому “в своем здоровью жить безпечно...”¹²² і щоб цар “мене от тих ворогов огородил своим царским жалованием и своєю десницею покрил”¹²³.

Кого міг побоюватися Цюцюра? Навряд чи тих старих радників Виговського, яких було усунуто з посад за вимогою Москви, — вони причаїлися у своїх містах, очікуючи, коли настане слушний час. Напевно, він боявся тих самих лідерів державницького угруповання, які спершу обрали Юрія Хмельницького, а потім вимагали Жердів- ських статей. Нічим себе не виявляючи два місяці, ця група знову почала діяти.

Наприкінці грудня 1659 p. в Москву приїжджає делегація полковників на чолі з Андрієм Одинцем з “челоби- тной от гетмана Юрия Хмельницкого и всего Войска Запорожского”. Цюцюра ображено писав: “И што мене к его царскому величеству назначили послом были, и то они одменили, а кого иного послали; и я бым рад его пресветлии царского величества очи увидеть...”¹²⁴ Делегація старшини, яку складали полковники — чигиринський Петро Дорошенко, київський Василь Дворецький, корсунський Остап Фецькович, уманський Максим Булига, миргородський Павло Апостол, троє суддів, два осавули, 36 сотників, двоє писарів і 168 чоловік козаків¹²⁵, просили, по суті, перегляду статей Переяславської угоди і повернення до Жердівських статей. При цьому Юрій Хмельницький, виряджаючи послів 23 листопада, просив О. Tpy- бецького, практично автора Переяславської угоди 1659 p.: “...Изволь до его царского пресветлого величества во всем, в чем толко против информации (статей. — T. Я.) от нас и всего войска поданой... быти заступным”¹²⁶. Це була річ нечувана в російсько-українських відносинах. Що саме просила старшина, і яке рішення прийняли в Москві на її прохання?

По-перше, “о воєводах просити, чтоб, опричь Киева и Переяславля, в иных украинных... городех не были и не наезжали, опричь если ратные его царского величества люди, посланные... на оборону против неприятелей пребывать, буде того потребно будет”¹²⁷. Це була спроба повернутися до варіанта Переяслава 1654 p. За Жердів- ськими статтями старшина домагалася обмеження воєвод тільки Києвом, а за переяславськими домовленостями 1659 p. — воєводи в Переяславі, у Ніжині, в Чернігові, у Брацлаві, в Умані.

Відповідь Москви була однозначна: “И великий госу- дарь указал той статье быть по Переяславскому догово- py, а утесненья... от воєвод и от ратных людей войску Запорожскому не будет”.¹²⁸

По-друге, просити, “чтоб гетману с судьями войсковыми и иною старшиною против давного звычаю войскового суды напротив и преступных людей в войске BO- лно было имети с обоих сторон Днепра, так над старшиною, как и чернью, и правом осужденных по заслуге карать для той причины, чтоб через непослушание в Войске Запорожском смятение некакое не учинилось, также чтоб послы наши грамоту от нас и всего Войска Запорожского до рук его царского пресветлого величества сами отдавали и чтоб та грамота при послех наших перед его... величеством чтена была”¹²⁹.

Це було пряме прохання скасувати нові статті Переяславської угоди, які різко обмежували повноваження гетьмана судити і страчувати старшину й козаків, а з іншого боку — спроба забезпечити прямий контакт із царем через побоювання хибного тлумачення українських подій воєводами (такі випадки часто траплялися наприкінці 50-х років, про що вже йшлося).

Але в Москві навіть слухати не захотіли. Відповідь була категорична: “И великий государь указал той статье быть по Переяславскому договору”¹³⁰. A те, що стверджував “изменник Ивашко Выговской, будто листов до царского величества посланцом их доносить не дают,— и того николи не бывало и впредь не будет”¹³¹.

Наступне прохання, теж спрямоване проти нової Переяславської угоди, було спробою уберегти Гетьманщину і владу гетьманської адміністрації від внутрішніх чвар: “Чтоб никаких листов и челобитен и никаких посланцев с Войска Запорожского старшины и черни и иных началных людей и посполитых, также с Запорожья всякого духовного и мирского чину людей без листа, от нас, гетмана, и печати войсковой написанного, приимати не изволил, для розных причин, понеже с оболгания ненавистных людей многие ссоры урастают”¹³². Насправді це було повторення одного з пунктів Жердівських статей. Але Москва не бажала відмовлятися від досягнутого, обмежившись схоластичним запевненням: “...быть по

Переяславскому договору; а буде кто из Войска Запорожского к его царскому величеству без гетманского листа приедет и царское величество велит дел их разсмотреть; и буде которые учнут приезжать о своих делех, а не для смуты, и царское величество против того и указ велит им чинить, смотря по их делу; а от которых буде объя- витца какие ссоры, и царское величество никаким их ссоре не поверит и велит о том писать к гетману, и гетману б в том опасенья никакова не иметь”¹³³. Таке рішення явно не могло влаштувати старшину, коли в ycix у пам’яті були недавні події повстання Пушкаря й Бара- баша і загравання Москви з бунтівниками.

Посли також просили повернути право вільних контактів з іноземними послами (за Переяславською угодою 1659 p., вони заборонялися тільки стосовно Польщі та Порти) — “чтоб нам, гетману и всему Войску Запорожскому, волно было послов от розных государств и государей принятием и отпуск”¹³⁴. Цар наказав: “Турскаго сал- тана и полского короля и иных таких же государей послов и посланников не принимать. A пограничных воло- ского и мутьянского владетелей посланников для порубежных дел принимать, которые присланы будут о малых делех; а... о великих делех, и те листы присылать к царскому величеству”¹³⁵.

Як ми вже підкреслювали, у взаєминах з Москвою основними були чотири питання: про воєвод, про стосунки з іноземними государями, про Білорусь і про київського митрополита. Цього разу, після трагічного падіння Старого Бихова, питання про Білорусь не ставилося. Bci інші були вирішені неґативно для Гетьманщини.

Казуїстськи трактувалося питання про церковну підпорядкованість. Посли Війська Запорозького вказували, що за Богдана Хмельницького було вирішено: “о началстве патриаршем... нам, мирским, говорити не належит, но на что болши патриарх констянтинопольский изволит, на том и мы пребывати будем”. Ha це цар наказав “быть... по нынешнему Переяславскому договору, потому что, будучи на нынешней раде, духовенство приговорили, что быть тому так, как написано”¹³⁶. При цьому, зрозуміло, у Переяславі не був присутній ні київський митрополит, ні інше вище духовенство України, а тільки церковники на кшталт Максима Филимоновича, який наввипередки з лівобережною старшиною безсоромно рвався одержати нагороди від Москви.

Практично єдиний пункт, який цар задовольнив, — це прохання про присутність козацьких послів на переговорах із поляками. Bci пам’ятали про сварку Чигирина та Москви через відмову воєвод допустити послів Богдана Хмельницького на мирні переговори у Вільні. Тому цього разу старшина просила, “чтоб наши послы из Войска Запорожского, при тех же договорех волной глас имею- чи, место особное заседали”¹³⁷. Цар “указал быть по их прошенью... с его царского величества великими и полномочными послы на полском съезде их послом быти изволил дву или трем человеком”, але “опроче советников Ивашка Выговского”¹³⁸.

Просила старшина і про військову допомогу у зв’язку з наступом “нынешнем неприятельском, се есть лятцком и татарском, за подущением Выговского”¹³⁹. Цар відповів, що в разі наступу поляків і татар Шереметєву наказано “стоять против неприятеля вместе”¹⁴⁰.

Цікаво, що в “Докладе о челобитной Одинца с товарищами”, опублікованому в “Актах ЮЗР”, відсутній один пункт прохання (всі інші збігаються), який є у виданих Д. Бантиш-Каменським “Пунктах, поданных царю Один- цом с товарищами”. Мова йде про принципове питання — про Білорусь, а точніше — Старий Бихів. Козаки просили, якщо Старий Бихів цар відбере, “чтоб Ивану Нечаю, полковнику старобыховскому, вольно было со всеми маетностями и со всякими животы до Войска Запорожскаго, служилыми людьми и с козаки, которые только в Войско Запорожское идти похотят, проезд и ни от кого ни малая обида чинена была, понеже Иван Нечай не по своей воле, но за указом бывшаго гетмана в Быхове при крепости пребывал”¹⁴¹. Ha це “Посланцом на разговоре объявлены, Ивашка Нечая измены подлинно... вины своей не принес, и города Быхова добровольно не здал, и против царского величества ратных людей стоял упорно...

Царского величества ратные люди и его, Ивашка, и советников ево, которые с ним в Быхове были, побили”¹⁴².

Мабуть, найяскравіше лицемірство Москви виявилося в питанні про опальну старшину. Посли просили ^uO Да- ниле Выговском, и о Ивашке Нечае, и о Гришке Лесниц- ком, и о Гришке Гуляницком, и о Самошке Богданове, и о Германке Гапонове, и о Федке Лободе, чтоб им вины их были отпущены и быть бы им в прежнем достоинстве; также о взятых полоняниках, а имянно о Ивашке Сербине, чтоб они были отпущены”. Старшина просила, щоб ці люди “банетами не были, а то де они и сами урядов никаких не хотят”. У відповідь було оголошено, що цар “по их челобитью, пожаловал, впредь им банетами не бытъ (курсив мій. — Т.Я.)”^Ш. Як ми побачимо нижче, Данило Виговський був у цей час уже замордований росіянами, а Іван Нечай провів ще кілька років у Сибіру. Взагалі навіть не зрозуміло — навіщо була потрібна ця неправда? Порадувати старшину, погодившись хоч на один із пунктів? Адже в Москві мали усвідомлювати, що правда могла виявитися з дня на день і викликати ще більше обурення.

Натомість було висловлене побажання, щоб Юрій Хмельницький якомога швидше прибув до Москви для формального утвердження його на посаді гетьмана: ^uA лутче б, чтоб был вскоре нынешние зимы”¹⁴⁴. Якби воєводи краще прислухалися до настроїв старшини, вони б помітили, що приїзд Юрія вочевидь затримувався під різними приводами. Цього разу посли запевняли, що гетьман приїде, “как скоро внутренныя по прошлом смущении настроения и войну нынешную успокоим”¹⁴⁵, — розпливчасте формулювання, за яким уже ховалася явна загроза російсько-українським відносинам.

Так само жорстко відбувся і завершальний прийом депутатів у Посольському приказі в О. Трубецького 30 січня. Загалом же вийшло, що старшина скаржилася йому на нього самого: адже саме Трубецькой нав’язав Переяславські статті Юрієві Хмельницькому, і його ж доводилося просити їх змінити. Тому посли й почули знову: про воєвод — “быти в тех городех, как положено в Пе- реяслвских статьях”¹⁴⁶. Посланці зважилися просити тільки про Івана Сербина, щоб цар “велел его свободить и отпустить в войско”. Відповідь була суха: “И послан- цом сказано, что они о том до царского величества донесут”¹⁴⁷. Трубецькой також вимагав, щоб гетьман приїхав “нынешнею зимою”¹⁴⁸. A найбільше невдоволення росіян викликало те, що досі до Москви не було прислано дружини Івана Виговського. “Посланцом же говорено о Ивашкове жене Выговского... что было по Переяславскому договору гетману Ивашкову жену прислати к царскому величеству... И... по се время не присылывал и шлет ли? И посланцы говорили: по Переяславскому де договору гетман все исполнит, а с ними де посланцы хотя бы гетманову Ивашкову жену и послал, и им везти было непригоже, а после де время мешканье тому учинилось за тем, что взял Ивашко Выговской Ковалевского отца и брата его”¹⁴⁹.

Царський уряд не звернув уваги на ці непрямі ознаки грози. У Москві вірили в свою силу i не хотіли відмовлятися від досягнутої перемоги, йдучи на якісь компроміси. Гетьманська влада здавалася тепер уже тільки номінальною. До того ж у державницькому угрупованні, яке було найбільшою загрозою для Москви, відбувся розкол. Скривджений Виговський, як і раніше, перебував у польській армії, прагнучи вмовити короля і гетьманів виступити проти росіян, багато його колишніх соратників затаїлися, усунуті зі своїх посад.

Однак у Москві явно перегинають палицю. Беззастережна відмова піти на поступки тому угрупованню старшини, завдяки зусиллям якої Україна не розкололася восени 1659 p., провокує різке погіршення і без того непростих російсько-українських відносин.

Тим часом поляки вже активно працювали над перетягуванням на свій бік старшини. Очолив їхні зусилля воєвода волинський Станіслав Беньовський — той самий, що довгий час розпалював пристрасті в період гетьманства Виговського. Діяв він без погодження з ново- явленим воєводою київським, якого завжди ненавидів.

Звістка про запланований приїзд Беньовського викликала в Москві занепокоєння. Наприкінці грудня 1659 p. В. Б. Шереметєву дано указ “о Беневском, что из По- лши подлинно посылают для прелести к гетману к Юрью Хмелницкому, чтоб беречь накрепко и, не допус- тя до ссоры, изымать”¹⁵⁰. Воєводі наказувалося поводитись у цьому питанні дуже обережно, але зайняти гранично тверду позицію: “А гетмана держать в любви и в чести, и о Беневском, смотря по времени, объявить ему, гетману, чтоб он там, изымав его, прислал к нему, боярину и воеводе, в Киев”¹⁵¹. Насправді ж, як ми побачимо нижче, козаки вчинили зовсім по-іншому.

Ha початку січня 1660 p. в Україну прибуває посланець Беньовського Силецький. 2 січня Силецький віддав M. Ханенкові під Баром лист від волинського воєводи, чому “козаки дуже зраділи і з надією на мир розійшлися з-під Бара по домівках”¹⁵². Це дуже цікавий факт, що старшина припинила воєнні дії під Баром і разом із Си- лецьким поїхала в Чигирин на раду щодо листа Беньовського¹⁵³. Ha чолі цієї старшини стояли Ханенко — один із лідерів державницького угруповання (він свого часу не був присутній на Переяславській раді) — і Григорій Лісницький, усунутий від миргородського уряду за наполяганням росіян.

У Чигирині Силецького зустрів Юрій Хмельницький, запитав його про здоров’я пана воєводи волинського. Той сказав, що Беньовський очікує повернення свого посла і гетьманової відповіді. Силецький наводить цікаві подробиці: Хмельницький вивозив речі з міста (недавно взятого), панувала страшенна дорожнеча, а дейнеки були такі злі до поляків, що ледь не повбивали послів¹⁵⁴.

Уранці 3 січня відбулася рада, на якій “вся старшина вмовляла, щоб із королем, його милістю, бути, один тільки Ковалевський (генеральний скарбничий. — T. Я.) уперто тягнув за царя і через це дуже сперечався з Грицьком (Лісницьким. — T Я.) і Хмельницьким (Яненком. — T. Я). Грицько сказав: бути тобі, Ковалевський, на палі, і багато ще дурниць одне одному наговорили... і розійшлися з тієї ради, нічого не вирішивши через Ковалевського”¹⁵⁵.

Силецький відзначає, що “Хмельницький безвладно сидів поміж них”¹⁵⁶.

Ми, на жаль, не знаємо, хто саме був присутній на цій старшинській раді, адже багато полковників, у тому числі і з державницького угруповання, перебували в цей час у Москві, намагаючись переконати росіян прийняти “статті Одинця”. Проте активна участь Лісницького в житті Чигирина дуже промовиста, адже Москва, як ми знаємо, наполягала, щоб його було усунуто від управління Гетьманщиною. Втім, і приймати польського посланця старшина теж не мала права — за умовами і першої, й другої Переяславських угод. Що стосується пасивної ролі Юрія Хмельницького, то в цьому, власне, сумнівів у нас і не було.

Після ради Силецького запросили до Хмельницького, і той заявив: “У нас є володар цар, ти маєш до нього їхати”. Польський посланець став свідком розмови Кова- левського з Хмельницьким, у якій перший переконував гетьмана, щоб той “тримався царя, і запевняв його, що ляхи всі жили з нього витягнуть по одній, мстячи за справи твого батька (Богдана Хмельницького. — T. Я.). Крім того, у ляхів немає сил: якщо підемо в їхні землі, собака на нас не гавкне, бо в них немає війська”¹⁵⁷. Той же Ковалевський радив гетьману заманити в Чигирин самого Беньовського (певно, щоб відзначитися перед росіянами), але тут-таки сам зауважив: “Мудрий він (Беньов- ський. — T. Я), не приїде сюди”¹⁵⁸.

Вранці 4 січня Хмельницький знову зустрічався із Си- лецьким, цього разу наодинці. Вони розмовляли три години. “...Присягав Хмельницький, що моєму панові, його милості пану воєводі волинському, ще при батькові був приятелем. Нехай спокійно приїжджає, не хвилюється; а трохи згодом сказав: а втім, хай чи їде, чи не їде, жаль мені його, бачиш, що тут не я керую, а той зрадник Ковалевський..'. і дейнеків бунтує, до царя тягне”. Потім з’явився сам Ковалевський і заявив: “Пане гетьмане, треба, щоб і той посланець, і наш козак, що з ним приїхав, їхали до царя”, — тож Хмельницький, боячись Ковалевського, відразу наказав нам рушати в Суботів, а з Суботова обіцяв відправити (до царя. — T. Я.), і поїхали ми того ж дня... в Суботів”¹⁵⁹.

Але наступного дня, 5 січня, сталося таке, що докорінно змінило не тільки долю посланця Беньовського, а й увесь хід подій в Україні. От як це описує Силецький: “В понеділок у Суботів привезли тіло Данила Виговсь- кого, жорстоко замученого в столиці за наказом самого царя. Bce тіло його пошматоване батогами, очі виколоті й сріблом залиті, вуха свердлом вивернуті й сріблом залиті. Пальці перерізані. Ноги по жилах розібрані. Одне слово — нечуване звірство... Сама Данилова (дружина Д. Виговського Олена Хмельницька. — T. Я.), припавши до тіла, так об домовину вдарилась, що дуже розбила собі голову. Прибіг Хмельницький уранці, побачивши тіло, гірко плакав. Данилова дружина кляла його страшними прокльонами; а коли він хотів зайти до неї в дім, вона поліном у нього пожбурила. Велике після цього почалося збурення, як побачили таку жорстокість”¹⁶⁰. Вдова Данила Виговського, донька Богдана і сестра Юрія, — мабуть, найноровливіша і найвладніша з-поміж дітей Хмельницького (після Тимоша). Саме вона висловлювала полякам свою ненависть і презирство після нав’язаних ними урізаних статей Гадяцької угоди¹⁶¹. Сваритися з родиною Хмельницьких, яка мала величезний вплив на Україні, і відверто ображати гетьмана, вчинивши таке з його родичем і зробивши вдовою його власну сестру, було більш ніж нерозумно з боку Москви. Важко було очікувати від старшини, яка пройшла роки Хмельниччини, що та злякається показової страти Данила Виговського. Швидше за все, подібний вчинок мав викликати шок і серйозні сумніви щодо правильності обраного шляху. Звісно, поляки миттю скористалися ситуацією. Беньовський писав Юрієві Хмельницькому: “Коли б ваш батько воскрес із мертвих і побачив одного свого зятя за ґратами, доньку — в неволі в безчесті, коли б побачив свого другого зятя, нечуваним способом закатованого... коли б побачив другу доньку, яка вмирає над тілом милого чоловіка, і малу сироту, — коли б він усе це побачив, то схопився б за зброю і кинувся б у вогонь”. Поляк ставив провокаційне питання: якщо цар каже, що всіх простив, — “чому ж замучив людину? He тільки жаль великий, а й ганьба всьому війську — прислати закатованого гетьманового зятя, славного й заслуженого чоловіка, а вашої милості шваґра”¹⁶². Беньовський зауважив: “Ми не мстили ні Виговському, ні Антону Ждановичу, який від Кракова пройшов вогнем Польщу”¹⁶³.

To що ж це було? Бездумне чванство? Жадоба по- мститися Виговським? Неузгодженість дій різних відомств? Адже цар у ті самі дні обіцяв старшині, що Данило Виговський не буде “банетом”. Хай там як, але скінчилося тим, що Олена незабаром вийшла заміж за відданого слугу поляків Павла Тетерю, давши йому таким чином можливість стати гетьманом, а Юрій Хмельницький почав шукати нагоди помститися московитам, — і така нагода випала йому під Чудновом.

До речі, в літературі існує думка, що цей епізод із тілом Данила Виговського — вигадка Силецького. Ha доказ цього згадується лист Юрія Хмельницького Беньовському, де він у відповідь на звинувачення Москви в жорстокості заявляв: “Пан Данило вмер своєю смертю”¹⁶⁴, — і пропонував надіслати слугу, “що був при смерті небіжчика пана Данила”¹⁶⁵. Однак лист цей, про що трохи нижче, був явно продиктований. Юрій Хмельницький не знав усіх подробиць подій; так, він писав: “Про небіжчика пана Нечая кажуть, що коли було взято Старий Бихів, то він... був убитий народом, невідомо як”¹⁶⁶, — а Нечай, як ми знаємо, був засланий у Сибір. Утім, Данило Виговський, можливо, вмер таки “своєю смертю”, але від катувань.

Крім опису Силецького, є ще свідчення двох поляків- сучасників про смерть Д. Виговського — Єрлича і Юзе- фовича. Перший жив на Київщині, другий — у Львові. Обидва вони аж ніяк не могли скористатися таємним повідомленням Силецького. Єрлич писав: “Цар швидко віддав зрадника його королівської милості Данила Виговського, рідного брата гетьмана Війська Запорозького, який прикидався на обидва боки, наказавши його тиран- ськи катувати, завдаючи нечуваних мук: реміння зі спини робити, під нігті рук і ніг забивати залізні спиці, потім жили під колінами перерізати й кліщами витягати, те ж саме і з руками, потім наказав очі свердлом вивернути й вуха, куди потім наказав у ті діри, в очі й вуха, залити розтопленого срібла; цей труп назад зрадникам королівським козакам до Хмельниченка й дружини його відіслати; за ним була рідна сестра Хмельниченка”¹⁶⁷.

Отже, Єрлич вважав Данила Виговського зрадником. Він так і писав: “Дай Боже, щоб кожного зрадника так нагороджували, відміряючи за його провини. Він (Д. Ви- говський. — T. Я.) і Люблін спалив, і євреїв понад 5000 убив, крім християн, і оселі їхні спалив зі своєю дружиною розбійницькою, хлопською, козацькою”¹⁶⁸. Це переконливий аргумент до відома тих, хто вважав і вважає Виговського та його родину відданими послідовниками “пропольської орієнтаціГ’. До речі, вже те, що їх однаково ненавиділи і поляки, й росіяни, засвідчує, що це були лідери державницького угруповання, яких не могли любити прихильники обмеження гетьманської влади.

Юзефович теж писав, що Данилові Виговському “спершу розтопленого срібла в рот і вуха налили, а потім із нечуваним звірством посадили на високу палю”¹⁶⁹. Тобто, хоча всі три свідчення сходяться в головному, вони такі різні в подробицях, що вочевидь не могли походити з одного джерела. A це тільки доводить правдивість факту звірячого вбивства Данила Виговського. Сам Іван Ви- говський, сповіщаючи короля на початку лютого про повернення посланця волинського воєводи від Хмельницького і старшини, писав: “Мені знову доводиться виявляти тяжку печаль через тиранську смерть мого рідного брата, убитого московитами”¹⁷⁰. Було б нелогічно припустити, що Силецький став би брехати в доповіді своєму панові і Виговському; що Беньовський, у свою чергу, став би писати Ю. Хмельницькому про Данила, не маючи на те поважних підстав, а воєвода київський — сповіщати про це королю.

Існують і офіційні посилання польського уряду на те, що, коли Силецький був у Суботові, привезли тіло небіжчика Д. Виговського¹⁷¹.

Загалом ця історія дуже таємнича. Про смерть Д. Ви- говського в російських джерелах є тільки одна неясна згадка — у так званому “Статейному списку російських воєвод”, що містить докладний звіт про переговори з Ю. Хмельницьким і про другу Переяславську раду. У ньому, відразу після звіту про присягу і даних про від’їзд із Переяслава, без жодних згадок про взятгя Бихова чи полонення старшин, сповіщається, що Трубецькой 18 листопада 1659 p. (тобто через чотири дні після падіння Бихова) пішов з Путивля в Москву; “А Данилка Выговс- кого велено по-прежнему вести в стрелецких приказех. И ноября ж в 30 день (10 грудня за н.с. — T. Я.) Данил- ко Выговской на дороге, отъехав от Калуги... умре и погребен]... сел... горнем. И о том к великому государю царю и великому князю... писано”¹⁷². Ha жаль, опублікований список не дає змоги точно відновити офіційну картину смерті. Але, за цією версією росіян, Данило вмер ще по дорозі до Москви і був похований. To що ж, його тіло потім викопали? A катували його, ще не довізши до столиці? Втім, останнє — цілком можливе, тим більше що везли його в “стрелецких приказех”.

Отже, Силецького відпускають (незважаючи на найсу- воріший наказ Москви видавати всіх польських посланців), Юрій Хмельницький так і не зважується поїхати в Москву, а старшина — не видає росіянам дружини Ви- говського (незважаючи на численні вимоги).

Наступного дня після того, коли привезли тіло Данила Виговського, Силецькому були “дані листи”, і його відправили, “давши двадцять злотих копійками”¹⁷³. Ha ці гроші він “купив плаття для її милості пані воєводиної київськоГ’, тому що в неї майже не залишилося одягу¹⁷⁴. A Ю. Хмельницький навіть дав йому супровідника для охорони¹⁷⁵. Польські комісари на переговорах з росіянами теж стверджували, що коли в Суботів при Силецькому “...небіжчика Данила Виговського тіло привезли, то й сам Хмельницький, і Ковалевський знову й. м. п. [воєводі] волинському писали, щоб він до них приїжджав і пункт про 10 тис. війська змінив та інші зміни вніс...” (мається на увазі Гадяцька угода)¹⁷⁶. Після по- вернення в Умань у Григорія Лісницького відбувся бенкет на честь Силецького, на якому пили за здоров’я його пана (Беньовського) і за мир. Силецький зробив висновок, що “уманці дивляться на наші сили й готові (приєднатися. — T. Я.) до нас”. Старшина ще три дні не відпускала Силецького. Він повіз із собою “листа від Ханен- ка, що, як і решта, на словах передавали його милості пану [воєводі] волинському, щоб він не сумнівався у їхній прихильності, обіцяли: як тільки військо підійде і пан твій буде, то ми зразу вийдемо й піддамося”¹⁷⁷.

Такі були настрої старшини навіть до того, як з Москви повернулися ні з чим їхні посланці. Силецький наводить ще низку цікавих свідчень про настрої в Україні, зокрема, що росіяни “на міста дуже напирають, але козаки їх не хочуть пускати. Між козаками задніпровськими і з того боку Дніпра велика неприязнь і незгоди. Задніп- ряни не наважуються на раду, кажучи на Цюцюру, що він їх підвів. Цюцюру пограбувала москва, у козаків задніпровських москва відібрала коней. Загалом великі незгоди між москвою та козаками, а також між самими козаками... одне тільки гультяйство, дейнеки схильні до царя”. Силецький повідомляв також, що козаки “татарської приязні прагнуть і ведуть переговори про угоду з ханом через мультянського і волоського (господарів. — T. Я.у'^т. Це повідомлення, особливо цікаве у зв’язку зі згадуваними вже переговорами Виговського з Кримом. Крім того, саме тоді, на початку січня, T. Цюцюра повідомляв у Москву, що турки нібито зайняли Ясси і поставили на молдавський престол сина Василя Лупула. 3 донькою В. Лупула, як відомо, був одружений Тиміш Хмельницький, отож новий господар Молдавії був свояком Юрієві. Молдавське питання ми ще розглядатимемо далі, коли йтиметься про спробу України знову розіграти цю карту.

Варто докладніше розібратися у співвідношенні різних угруповань старшини і їхніх настроях. Виникає питання, чому таку силу здобув при молодому гетьмані Ковалев- ський, і чи означало це тимчасову перемогу промосков- ських настроїв? Навряд. He слід забувати, що велика частина державницького угруповання на той час перебувала у Москві (11 січня посланці були на прийомі у царя в Золотій палаті¹⁷⁹, потім — у столі¹⁸⁰, 30 січня — були в Трубецького в Посольському приказі¹⁸¹), а дехто (наприклад, Ханенко) займав вичікувальну позицію.

Решта мляво займалася війною. У січні на Запорожжя знову нападали татари. Юрія Хмельницького тривожили чутки, що “...царь крымской, хан, вышел с войском своим... а послал татар 40000 да с ними ж немного турских людей на помочь ляхам, заставать Умани, Калника, Бря- словля и иных городов... а сам крымской хан хочет идти к Чигирину и к Корсуни...”¹⁸². У ті ж дні з Білгорода передали від полтавського полковника Федора Жученка звістку, “что крымской де хан со всею ордою пришли в черкаские города и хотят приходить нынешния зимы в иные наши государевы украйны”¹⁸³. І.Виговський, який перебував у таборі в поляків, повідомляв, що військом командував наказний гетьман Ханенко, у якого було шість полків. Про Ханенка і його настрої ми вже писали. Полковниками в нього були: Богун (паволоцький), Сірко (кальницький), Гоголь (подністровський), Зеленсь- кий (брацлавський) і Бахно, напевно, наказний уманський (тому що уманським полковником був сам Ханенко)¹⁸⁴. Козацькі полки підступили до Бара і взяли місто — як писав Виговський, через зраду міщан. Невеликий замок, який захищав комендант Виговського Проскура, їм, однак, захопити не вдалося, і вони із втратами відступили. Воєвода київський повідомляв королю, що нападники “розчарувалися від цієї невдачі і відійшли від замку, спустошили довкруг і пішли до Меджибожа, залишивши свою адміністрацію над городянами. Полонені кажуть, що Ханенко пригнічений тяжкими втратами й тим, що не зуміли взяти курник, як вони кажуть”¹⁸⁵.

Безумовно, свою роль відіграла особистість нового гетьмана — а точніше, його цілковита безвільність. Крім того, молодший син Богдана явно не мав ніяких почуттів до успадкованої ним Гетьманщини, а до самої державної ідеї ставився прохолодно.

У лютому 1660 p. Юрій Хмельницький, відповідаючи Беньовському на його лист (уже після приїзду Силецько- го), досить відверто висловлював свої почуття, хоча загалом лист писаний під явне диктування Ковалевського. (5 лютого, коли було написано листа, старшини ще не могли повернутися в Чигирин, оскільки 30 січня були B Москві.) Гетьман заявляв: “Хотя я моложе летами и слабеє разумом, нежели пан Выговский, однако ж я не хочу, чтоб мое гетманство было утверждено грамотами царя, его милости... или привилегиями его королевской милости, или конституциями; потому что Войско Запр- рожское, следуя своим обычаям, может и в один день иметь трех гетманов, по своему произволу”¹⁸⁶. Зрозуміло, що Хмельницький боявся анархічного крила козацтва, яке могло “і в один день мати трьох гетьманів”. Про Виговського він писав: “Ваши милости видели глупость Яна Выговского, который хотел быть гетманом запорожским, и вместе воеводою киевским и князем русским. Этим ваши милости хотели выиграть немало, а между тем потеряли все”¹⁸⁷. 3 цього не зовсім ясно, що ж саме Юрій вважає дурістю — спробу гетьмана бути князем (тобто главою незалежної держави) чи воєводою київським (тобто польським сенатором). A далі Хмельницький (у зв’язку з Гадяцькою угодою), говорячи про послів Війська Запорозького, які були на сеймі, заявляє, що “они хлопотали о пожизненном княжестве, воеводстве и гетманстве для Выговского, а Войску Запорожскому показывали какие-то фальшивые вольности”¹⁸⁸. Втім, тут Ю. Хмельницький явно плутає: він звинувачує в корисливості Немирича, Томкевича, Грушу та Лісницького i протиставляє їм Тимофія Носача, який “...подав просьбу від усього Запорозького війська”¹⁸⁹. Отож гетьман — на боці державницького угруповання, адже саме від імені цієї частини старшини виступав навесні 1659 p. T. Носач, вимагаючи внести до статей Гадяцької угоди положення про належність Волинського, Руського і Подільського воєводств до князівства Руського, про скасування “Ординації Війська Запорозького” 1638 p., про повернення ка^ федр, церков і монастирів від уніатів та єзуїтів тощо¹⁹⁰.

При цьому він вочевидь недооцінював і боявся сміливого формулювання “князівство Руське”, тому, як ми побачимо далі, так легко відмовився від нього під Чудновом.

У листі до Беньовського Ю. Хмельницький виклав і свій погляд на причини розриву з Польщею. Тут він, хоч як це дивно, був однодумцем Виговського, вважаючи головною причиною цих подій те, що Польща не надала військової допомоги. Хмельницький заявляв, що “ми без іншого боку Дніпра не складаємо Запорозького війська, так само як і той бік — без нас”. I все ж, коли царські війська рушили на Чернігів, Ніжин і Переяслав, вони могли б “чинити опір і схилити до себе інший бік”, якби король надав військову допомогу¹⁹¹. A безпосереднім винуватцем “розриву і порушення присяги” він вважав Виговського, який задніпровським полковникам, через свою неприязнь до них, дав привід схилитися на бік царя¹⁹². Парадокс цієї заяви полягає в тому, що менш ніж через рік сам Ю. Хмельницький опинився в такій самій ситуації, але цього разу лівобережні полковники остаточно вийшли з підпорядкування гетьману.

Лист закінчувався декларативними заявами: “Ведите... переговоры с его милостью царем, а не c нами; потому что мы совершенно преданы его царской милости... Что постановит его царская милость... с вашими милостями, тем мы и будем довольны, а теперь уже мы никакой перемены не замышляем. И то уже иностранные государства удивляются, смотря на наше непостоянство и размышляя о нем Хмельницкий, присягнувши один раз

его царской милости и отдавши Украину, уже более отторгать ее не мыслит”¹⁹³. Схожі думки гетьман виклав i у своему листі до митрополита київського Діонисія Балабана, вмовляючи його повернутися в “посиротілу митрополію”. У цьому листі він радив полякам: “...Пусть не раздражают нашего народа, присваивая себе Украину и другие малороссийские города, несправедливо, насилием исторгнутые предшественниками его королевской милости из рук князей русских. Мы же, вырвавшись один раз из-под ига польского и начавши служить его царскому величеству, не мыслим никогда изменять ему и не отстанем от него, как от православного монарха и нашего государя. Ежели мы рассмотрим дело основательно, то убедимся, что он более, чем кто либо другой, есть наш природный государь”¹⁹⁴.

Наскільки щирі були ці заяви? Чи можна повірити, що гетьман насправді заперечував убивство Данила Виговсь- кого (“...пан Данило Виговський умер своєю смертю”¹⁹⁵)? Адже протягом усього 1660 p. — аж до походу — Ю. Хмельницький постійно писав у Москву клопотання про “бідних удів” і Нечая. Отож перед нами — швидше “офіційний” лист, написаний або під дикгування Кова- левського, або для заспокоєння російських воєвод. Навряд чи такі ідеї народилися в самого Юрія Хмельницького. 3 повідомлень Беньовського видно, що гетьман був зовсім не проти схилитися до Польщі, а вбивство шваґра ще більше підштовхувало його. Te, що Силецького було відпущено з Суботова, — явне порушення статей Переяславської угоди. Тому можна прислухатися до думки Самійла Величка, який писав, що саме дії посланців Беньовського, котрі, “... в Чигирин прибывши, и многих королевских ласк и обетниц прелестние сети пред Хмел- ниченком простершы, латво его, младоумного загнал в оніе; так иж дал слово отступити з войском своим Коза- цким от Монарха Російского, а прихилитися знову под руку королевскую. 3 тим Хмелниченко... (посланця Беньовського. — T. Я.) отправивши, таил в себе до времени приличного тое отступства своего намерения”¹⁹⁶. До укладення Чуднівської угоди з Польщею залишалося трохи більше восьми місяців...

Незважаючи на всю самовпевненість росіян, у них, мабуть, усе-таки виникали деякі побоювання. Ми вже згадували, що Шереметєву був посланий наказ — вимагати видачі Беньовського. При цьому воєводу попереджали, що “до черкас и до их земских и ратушных, также и духовных судов и до прав и до вольностей, ему, боярину и воеводе, по договору, дела нет, и договорных статей остерегать во всем, чтоб ни в чем нарушены не были”¹⁹⁷. Виконати наказ у тій частині, яка стосувалася Беньовського, Шереметєву не вдалося.

Уже наприкінці січня (після того, як було повернуто рідним тіло Данила Виговського!) Юрій Хмельницький пише до царя, висловлюючи досить рішучий протест із приводу арешту одного зі старшин. “Вашего царского пресветлого величества ратные люди, под началом Baci- лиа Борысовича Шеремета будучие, козака и наместника полковника овруцкого, на імя Костюка Кондратенка... в месте Бышове (Старому Бихові. — T. Я.) взявши, в Москву запровадили невинне и непотребне, власне як бы якого здрайцу, по которого теперь брат его родный Іван, обиватель бышовский, вышукуючи, в Москву за нашим позволением и причиною едет. Велце теды вашого царского пресветлого величества прошу, рач оным ласку свою царскую и милосердіе показати: где ся колвек и у кого колвек там, в Москві, знайдет и в инших городах, жебы выйти до своего обійстя и господарства, до Бышо- ва, не забороняно, изволит в. ц. пр. в. приказати, якобы ніхто не задерживал”¹⁹*.

Взагалі особистість Василя Борисовича Шереметева, так само як і в роки гетьманства Івана Виговського, відіграла вкрай негативну роль у стосунках старшини з Москвою. Цей молодий і самовпевнений воєвода не вмів і не бажав знаходити спільну мову з козацькою верхівкою. Є безліч прикладів його сутичок з нею, на яких ми зупинялися в попередній праці¹⁹⁹. Ми ще повернемося до того, які наслідки мали вчинки Шереметєва напередодні Чуд- нівського бою.

Москва припустилася й іншої помилки. Бажаючи по- мститися Іванові Виговському за його зраду, росіяни вдалися до крайнощів: убили його брата і домагалися видати дружину. 3 колишнім Богдановим радником, незважаючи на його відставку, все ж слід було рахуватися. Поляки розуміли це краще і, хоча ненавиділи його й очікували від нього лише якихось прикрощів, проте величали “воєводою київським”. Протягом важкої для поляків зими 1659—1660 pp. саме Іван Виговський був тим подразником, який підштовхував їх до воєнних дій, не давав російським воєводам спокійно почувати себе в Україні і постійно бентежив уяву старшини.

Смерть Данила остаточно підштовхнула Виговського до активних дій. Схоже, тепер він однаково ненавидів і поляків, і росіян. Перших він одверто звинувачував у всіх своїх лихах, раз у раз повертаючись думкою до подій осені 1659 p.: “Я уверен, что... я никогда не дошел бы до этого, если б не был уверен в скорой присылке войска. Кто был виновником такого промедления, такого моего несчастия... и важного переворота в отечестве, тот, в свое время, должен будет отдать строгий отчет Богу; а я, сделавшись посмешищем для всего света, единственно по означенной выше причине, готов буду дать ответ на Страшном суде”²⁰⁰. Тепер, за його власним висловом, “втративши подругу життя, втративши нажите потом і кров’ю майно, оплакавши смерть свого єдинокровного брата”²⁰¹, Виговський зважується на відкриту війну до кінця — на що за інших обставин він би> певно, ніколи не зважився. Протягом усього свого гетьманства, навіть після походу на Київ, Виговський усе ще був готовий іти на компроміси й переговори з Москвою²⁰². Але, буквально примушений до цього, зрештою він став для царя небезпечним і рішучим ворогом. Він писав королю: “Совершенно решившись на это, охотно иду в Украину со своими новобранцами, которые находятся уже за Заславлем. Я имею несомненную надежду на Бога, что он сам отомстит за пролитие неповинной крови и не даст более неприятелям моим утешаться несчастием, когда я... приступлю к делу, соединившись с ханом, его милостию, и с ордами, которыя прийдут ко мне на помощь”²⁰³. (Ми бачимо, як незалежно поводиться Виговський з поляками!) Забігаючи наперед, тут варто вказати, що саме Виговський частково фінансував польське військо перед Чуднівською битвою, отож певною мірою був призвідцем поразки росіян.

Наприкінці лютого починається новий етап війни — після численних наполягань I. Виговського коронний гетьман з польським військом підступає під Могилів. Місто захищали козацькі полковники Остап Гоголь, Кирило Андріїв та Іван Богун. Ханенко повідомляв Шереметєву: “...Пришли де под Могилев гетман корунной Станислав, да обозной Андрей Потоцкие, да писарь Ян Сапега, да изменник Ивашко Выговской и Биневской, a c ними де войска конных и пеших людей 18000, да 11 пушек... да c ними ж де Кайбей мурза с татары (отже, Виговському вдалось-таки їх залучити! — T. Я.), и город Могилев осадили, и под Бряславль, и под иные... городы ходят, и поветы тех городов воюют и жгут; и изменник де Ивашко Выговской... к полковникам и к начальным людем и к Черкасом, в Могилев к полковником писал же...”²⁰⁴ Звісно, Шереметев yci заслуги приписував собі — він, мовляв, пішов до Кублича, і Потоцький з Виговським, довідавшись про це, втекли в Польщу, а татари — в Крим²⁰⁵. A в пізнішій реляції від 18 березня Шереметєв передавав повідомлення з Брацлава полковника Михайла Зеленського, що в Могилеві “полковники де с казаками на приступе поляков побили c 2000 ч[еловек]”²⁰⁶. Після відступу поляків полковники, які були в Могилеві, приїхали до Шереметєва в Кублич — але не всі, а тільки Гоголь з Андрієвим. Богун, мабуть, занадто ненавидів російських воєвод взагалі і Шереметєва зокрема. Із Ше- реметєвим у нього були зіткнення ще 1655 p. Добре відомо, як навесні 1658 p. з П. Скуратовим приїхали воєводи для вступу на ці посади в найбільших містах України. Іван Богун тоді “кричал и говорил им: нам де воеводы ненадобны; жен да детей наших переписывать приехали?., ты де к нам в Чигирин воеводою едешь? He здоров де от нас выедешь!”²⁰⁷ He їздив Богун і в Переяслав 1659 p.

Шереметев відзначив заслуги тільки Андрієва й Гоголя, хоча в цьому ж документі повідомляв і про присутність у Могилеві Богуна (Федоровича)²⁰⁸. A Москва взагалі нагородила за оборону Могилева тільки шляхтича Гельде, призначивши його полковником²⁰⁹, i причиною цього було те, що Москва не хотіла втручання козаків у білоруські справи — навіть коли їй це було вигідно.

He менш цікава і друга реляція Шереметєва, від 11 березня. У ній він посилається на Ханенка, який повідомляв про намір поляків і татар узяти Могилів. “...A как Могилев возмут, и они хотят приходить под Умань и под иные... черкаские городы; а он де Михайло из Умани с полком своим на помочь под Могилев пошел...” Але далі Ханенко попереджав: якщо Шереметєв не надішле підкріплення, він повернеться в Умань і сидітиме там²¹⁰.

Цікаво, що в польських описах облоги Могилева нічого не говориться про дії російських військ, хоча полякам було б логічно підкреслювати перевагу сил супротивника. Так, Єрлич писав: “...Пан гетьман Потоцький, прийшовши з військом під Могилів, містечко над Дністром, у якому заперлось тисяч вісім розбійників і козаків, штурмував його, але... втратив до 3000 людей. Немало німецької піхоти і драґунів убито; також немало й товариства з різних коругов убито, звідки з великим соромом і ганьбою відійшли... і повернулися до Меджибожа”²¹¹. Набагато більшої довіри, ніж донесення Шереметєва, заслуговує інше польське джерело — щоденник сучасника подій Лося. Він писав: “...Коронний гетьман Станіслав Потоцький, воєвода краківський, підступив з військом під наддністрянський Могилів, щоб його взяти; було послано в наступ іноземні й польські полки, проте його (наступ. — T Я.) відбили... близько п’яти або шести тисяч людей у штурмі було вбито; отож із великими втратами і ганьбою наші були змушені відступити”²¹².

До речі, під Могилевом потрапив у полон до росіян ще один зі старих полковників ґвардії Богдана Хмельницького, що був у той час на боці Івана Виговського, — Антон Жданович²¹³.

Епізод під Могилевом завершує осінньо-зимові воєнні дії поляків на українському фронті. Потоцький відпустив війська на постій на Покуття і в Галичину. Виговському, який мав уже 2000 вояків, коронний гетьман “вказав квартири між Случчю та Горинню, де зимували біля Степані, Корця й інших волинських міст і сіл”²¹⁴.

B умовах тимчасового перемир’я російсько-українські відносини і проблеми виходять на перший план.

Навесні в Москву прибуває (явно без узгодження з гетьманом, тому що ніяких листів Ю. Хмельницького 3 цього приводу немає) дехто з лівобережних старшин.

Так, 11 березня до царя, а потім до Золотого столу був допущений Тимофій Цюцюра з товаришами²¹⁵. 14 березня до царя були допущені Яким Сомко з ніжинським протопопом Максимом Филимоновичем²¹⁶. Таке загравання з лівобережною старшиною — всупереч численним проханням гетьмана (висловленим і в Жердівських статтях, і в статтях Одинця) — засвідчило початок охолодження у взаєминах Москви з гетьманом і його оточенням.

Тим часом державницьке угруповання старшини вирішує скористатися тим єдиним пунктом з їхніх прохань, який усе-таки затвердив цар: правом козацьких послів брати участь у російсько-польських переговорах. Уже 1 березня Юрій Хмельницький пише цареві, що відправив своїх посланців на переговори: Василя Золотаренка, полковника ніжинського, Федора Коробку, товариша військового (відомого дипломата ще з часів Б. Хмельницького), і Костянтина Матюту. 23 березня посли Хмельницького для переговорів з Польщею приїхали в Москву²¹⁷.

У документах зберігся фраґмент інструкції послів. Напевно, це інструкція, дана послам від гетьмана і старшини для переговорів з поляками. 3 цього документа стає ясно, що державницьке угруповання старшини аж ніяк не змирилося зі зміненими статтями Переяславської угоди, а навпаки — прагнуло скористатися з царського дозволу брати участь козацьким послам у переговорах з Польщею як лазівкою для зміни цих статей. Це засвідчує, що серед державницького угруповання були не тільки освічені люди, а й надзвичайно вправні юристи і дипломати.

Головним пунктом на переговорах стояла вимога ліквідації унії, при цьому українці посилались на давні прохання гетьманів і на “першу Гадяцьку угоду” (тобто на ту редакцію, яка була підписана сторонами, але не затверджена сеймом)²¹⁸. “...Якоже ко всей Речи Посполи- той о снесении по первой комиссии Гадяцкой (курсив мій. — T. Я.) той крамолы униатцкой, от котрой все зло походит, били челом на сейме коронацыи королевской и Речи Посполитой, наказ наш докучая посылали, так и ныне те вышепомянутые обе статьи об них написаные с конфедерацыи прошлой, или чтоб совершенно HH BO что почтенный и отставлены были, или на будущем даст Бог сейме уложением снесеные и впредь книги судебные без всякого занесения о Руской унеи чтоб писать не дерзали, но единой Руси не униятцкой давные права и нынешние подтверждением описали...”²¹⁹ Наголошувалося, що цей пункт “...послы наши держать потщатися должни; а без того обережения к совершению покою приступить не удобно будет”²²⁰, тобто Військо Запорозьке висувало ліквідацію унії як умову самих переговорів з поляками.

Другий пункт так само важливий, більше того, це — пряма спроба скасувати два найважливіші положення Переяславської угоди. Мова йде про білоруські митрополії та про київського митрополита — іншими словами, про Білорусь і підпорядкованість української церкви. Пункт вимагав, щоб “впусте лежащие” митрополії князівства Литовського (Печерську, Вільненську, Городець- ку, Жидиченську, Ліщинську, Полоцьку, Мстиславську, Супрасльську, Дерманську, Дубенську, Черейську, Унев- ську і Слуцьку) одержували винятково вільним обранням, “без всякого разсмотрения на породу шляхетцкую или иную”, за рекомендацією “господина митрополита и, отца православного киевского”. Таким чином, усі православні білоруські пастирі мали, на думку старшини, підпорядковуватися київському митрополитові. Митрополити ж по обранню мали бути затверджені “рукоположением от святейшаго патриарха констянтиноградцкого”, а не призначатися королем, і це положення “дабы вечным правом, в уложение вписаным, постановлено было коми- сары наши именем нашим и всего Войска Запорожского и народу руского”²²¹.

Наступний пункт не менш дивний. “Писма наши pyc- кие все дабы паки в канцелярию корунную и Великого княжества Литовского введены и внесены были, и оными чтоб вершения от всех судов в русских делах устроены были; також посолства от нас к престолам королевским и Речи Посполитой природным нашим языком в на- писаных наказах приимано было, и ответы словесные и писменые таким же писмом давать”²²². Наскільки нам відомо, це єдиний випадок, коли Військо Запорозьке вимагало визнання своєї мови як рівноправної у Речі Посполитій, — цього не було навіть у Гадяцькій угоді.

B інших пунктах піднімаються не такі значні питання. Йдеться про повернення украденого Павлом Тетерею майна, зокрема всіх грамот, жалуваних Війську Запорозькому, — з часів литовських князів Ґедиміна й Ольґер- да аж до Яна Казимира²²³ — і про сестру Ю. Хмельницького: “госпоже Даниловой Выговской и детем ея, аки бедной вдове, через того ж Тетерю побраные имения и денежную казну, чтоб купно возвратил, послы просить будут”²²⁴.

Послів із Москви відпускають, ніяк не коментуючи даної їм інструкції. При цьому В. Золотаренкові “жалуют” місто Гомель “с волостью и c уездом, co всеми угодьи”²²⁵. Це особливо дивно, якщо врахувати політику Москви щодо впливу гетьманської адміністрації на Білорусь. Напевно, царське оточення спробувало таким чином запевнити Золотаренка у своїй прихильності до нього. Але цієї “крамольної статті” у Москві не забули, і як тільки знайшлася причина, поспішили дати згоду на страту Золотаренка — хоч він тоді залишався одним із небагатьох прихильників Москви.

Ймовірно, загравання з Золотаренком було викликане ще й тим, що він теж був родичем Хмельницького — братом останньої дружини Богдана, і, можливо, це була спроба винагородити Юрія, який втратив двох своїх шваґрів.

Молодий гетьман, незважаючи на всі його запевнення про вічну вірність законному государеві, явно змінює свої наміри. 28 березня він пише листа цареві — у відповідь на грамоту, що веліла йому негайно їхати в Москву. “Давно я о том мышлю и шукаю способу, толко ж на сесь час одно проезд злый, гостынцы болотистии (саме в ці дні до Москви приїхали відразу три делегації старшини — отже, дорога зовсім не була такою поганою! — T. Я.), другая — певныи вести маем, же неприятеле ляхи, сполкуючися з иншими, мают неотменный за- мысл на украинные городы вашего царского величества ударыти, углядевши способный час, а звлаща кгды б по- чулы о моем отъезде...”²²⁶

3 огляду на ту роль, яку відігравав Ю. Хмельницький у Війську Запорозькому, його відсутність не могла суттєво вплинути на вибір часу для польського нападу. Крім того, як ми бачили вище, Потоцький відпустив війська на зимовий постій. Про це у квітні писав і I. Вигов- ський²²⁷. Одне слово, і цей арґумент Хмельницького не витримуєкритики. Заслуговує на увагу останній пункт: “...B тых листах, которые Петрановский, посланец Вы- говского, от турецкого цесаря привез, а я з Карпом, то- варышем войсковым и приятелем моим, послалем к вашему царскому величеству, не знаем, если не мают ляхи з турками якои змовы потаемной...”²²⁸ Далі ми побачимо, що робив Іван Виговський для залучення на свій бік Криму й Туреччини. A Юрій Хмельницький, посилаючись на всі ці не дуже вагомі причини, заявляв цареві: “Без порады и воли всего Войска не могу учинити. Скоро теды почуєм тихо от неприятелей досконале и безпечно будем зоставати от них, дорога ся направит, а паны полковники под час Воскресеня Христова ко мне в Чиг- рын з иншою старшиной зъедутся... в тот час нарадившися з всеми, охотне до вашего царского пресветлого величества не замедлю поспешити”²²⁹. Таким чином, Хмельницький відкладає рішення до Великодня, який того року припадав на 2 травня (за н. c.).

Даних про раду немає. Але вже в травні, після вказаного терміну, Юрій знову пише цареві. Він повторює, що “хан крымский конечно усылует з ляхами на Украйну наступовати”²³⁰. I далі знову прохає: “Поновляєм теж прозбу нашу до вашего царского пресветлого величества з швакгром моим Иваном Нечаем и Юрьем Нечаем и Иваном Сербыном. Пожалуй мене и их своєю милостию государскою а кажи до нас отпустити, которых беремо на сумнене и шлюбуєм, же до конца житіа свего посполу за мною неотмеными будут зоставати поддаными вашему ц. пр. в. He остави мене и сестры моей отпущеной и вдовети ей не допускай з ново теперь нарожденным чадом”²³¹. I ні слова про приїзд у Москву.

3 цього листа зрозуміло: Юрій Хмельницький нарешті довідався, що Нечаї живі. Очевидно, довідався він про це від своєї “відпущеної” сестри Степаниди. Як ми вже згадували, в січні старшина теж наполягала відпустити I. Нечая і Д. Виговського, і цар обіцяв це зробити, але його обіцянки так і не були виконані. Цього разу Москва також проігнорувала прохання гетьмана. До Чуднівсь- кої битви залишалося трохи більше чотирьох місяців.

У тому ж листі Ю. Хмельницький повертається до питання російсько-польських переговорів. Хоча послів було відпущено з Москви 4 квітня, тільки в травні гетьман пише: “...Велце дякуєм, же ваше царское величество из- волил послов нашых: Василіа Никифорова Золотаренка, полковника нежинского, Федора Коробку и Константіа Матюту з своими... великими и полномощними послами... Одоевским с товарищы, на комиссию полскую, по- зволившы им волное мовене там о границы вашего царского величества Украинной (а не малоросійської! — T. Я.) отпуститы”²³².

Російсько-польські переговори були зірвані поляками (до цього ми ще повернемося). Однак суперечки щодо кордонів і, по суті, відмова Юрія Хмельницького приїхати в Москву, а також видати Виговську, не могли залишитися непомічені.

Наприкінці травня Шереметєв зустрічається в Києві з T. Цюцюрою. Мова явно йшла про вірність цареві гетьмана й частини старшини. Цюцюра був дуже обережний і сказав воєводі: “Гетман Юрий Хмельницкий добр и в постоянстве; а будет впредь либо какое дурно в нем объявится, что от него, Цицуры, тайно не будет и о том обо всем учнет он ему, боярину и воеводе, давать знать и писать”²³³. Шереметєв, очевидно, розглядав можливість бунту правобережних полковників у разі походу на поляків. Тому Цюцюра так само ухильно заявляв: “Как де мы пойдем на войну на польские городы, а будет в то время меж заднепрскими черкасы учинится какое смятение, и мы, поворотясь, учнем с ними управливаться, и те черкасы того будут бояться. Только де ныне впрямь того неведомо, что есть ли у них какие злые замыслы. A что впредь объявится, и про то де ему будет ведомо. И только де про воровство заднепрских полков ведомо будет подлинно, и... князю Козловскому с ратными людьми из Умани надобно отступить в Киев, и стоять всем вместе; а лубенскому и миргородскому полковником быть на Украйне с... князем... Ромодановским, для оберегания украинных и черкасских городов от приходу крымских людей. A которые де полковники на сей стороне Днепра, и те де великому государю все верны и на милость великого государя надежны”²³⁴.

Навряд чи Цюцюрі насправді нічого не було відомо. Зате він сам уже вважав себе скривдженим. Він сказав Шереметеву: “Как я был на Москве, и в то время великому государю я бил челом о маетностях вора и изменника Ивашка Нечая, о Кричеве да о Чичерске, и мне сказано, что о том ero, великого государя, указ будет после меня. A ныне приехал ко мне с государевым жалованьем, с хлебными запасами, челядник мой, и сказывал, что в тех маетностях мне отказано, и я в том оскарблен (курсив мій. — T. Я.), потому что нежинскому полковнику Василью Золоторенку дан Гомель, а протопопу [Максиму] — маетность; а вначале де моя, Тимофеева служба, а не их”. Шереметєв сказав, що теж просив дати маєтності Цюцюрі, але відповідь з Москви була: “Полковнику Тимофею о маетностях великого государя указ будет впредь”²³⁵. У червні 1660 p. через ігумена Трахтеми- рівського монастиря Цюцюра вже клопотався за одного з опальних полковників, ще недавно свого опонента: “Бьет челом великому государю о Иване Сербине, что жена его умерла, а дети малые привезены в Переяславль, чтоб великий государь пожаловал, велел его отпустить к детям...”²³⁶ Але позиція Москви тут була непохитна, отож прохання Цюцюри, як і численні гетьманові просьби, були проігноровані.

Можна тільки дивуватися, як Москва примудрялася множити своїх ворогів в Україні. Цюцюра, безумовно, зіграв вирішальну роль у тому, що Лівобережжя восени 1659 p. перейшло на бік царя (це відзначали всі, у тому числі й I. Виговський). Саме Цюцюра, а не хтось інший з полковників, і не Максим Филимонович. Можна було нагороджувати Золотаренка й ще багатьох, можна було не давати Цюцюрі Нечаєвого маєтку (чому це зробили — з моральних міркувань, щоб не злити ще більше Юрія Хмельницького, чи — ймовірніше — задля обмеження впливу української старшини на Білорусь?), а дати щось навзамін, але відмовити в “пожалуванні” одному й нагородити інших... Знову доводиться констатувати, що всього лише через кілька місяців “вірний прихильник царя” Цюцюра, ображений (за його власним висловом) великим государем, кине Шереметєва у критичну мить Чуд- нівського бою, прирікши його цим на поразку.

Ha розвиток російсько-українських відносин безпосередньо впливала зовнішня ситуація. Тут було два основні чинники: кримський і шведський. Іван Виговський, незадоволений діями польських військ, ще восени

1659 p. намагався залучити на свій бік Крим. Улітку татарські “язики” повідомили Сіркові, що “...зимою присылал к крымскому хану Ивашко Выговской гонца, чтоб крымской хан шел с ним на черкасские городы войною...”²³⁷. У Варшаві на це дивилися дуже насторожено, хоча й самі прагнули допомоги від Криму. Ще 20 січня 1660 p. Ян Казимир писав ханові, умовляючи його виступити з ордою проти Москви й козаків, щоб потім він спустошив Москву “вогнем і мечем”²³⁸. Навесні ж

1660 p. зусилля київського воєводи почали нарешті дава

ти плоди. У квітні 1660 p. Нурадин-Султан писав Станіславу Потоцькому: повідомляю “вашу милость о себе c войском крымским, белгородским и ногайским; пишу к вашей милости из-под Очакова... » Благоволит ваша милость со всевозможною скоростию прислать к нам посланца с извещением, в какие края должны мы идти и где соединиться. Вслед за ними выступают и турецкие войска мы пойдем прямо и соединимся, где следует”²³⁹.

A Шереметев повідомляв, що “...крымской де хан, по присылке Выговскаго, сам не пошел, а послал Нарадына

царевича, и Нарадын де ныне стоит в Беле-городе, а с ним татар 50000 человек...”²⁴⁰.

Вже в травні місяці орда вторгається в межі України. 6 травня В. Б. Шереметєв сповіщав, що загін татар (800 чол.) приходив під Умань, але їхній напад відбили²⁴¹. 18 травня поляки повідомляли, що татари вбили Сірка, якого Ю. Хмельницький послав із кількома десятками тисяч козаків захищати від татар Україну²⁴². Щоправда, звістка про загибель Сірка була хибною, через місяць він завдав нападникам удару у відповідь. 13 червня, за повідомленням князя Г. Козловського й уманського полковника M. Ханенка, “...полковник Иван Серко с ратными людьми за рекою Бугом в урочище Начертанье татар... побил многих людей, человек c 300 и больше, а в языцех де взяли татар 20 человек, и которой полон взят был под черкасскими городами, и тот де полон отбили весь, и c бою де татар утекли немногие люди...”²⁴³. Це ж засвідчив і сам Сірко²⁴⁴. Але вже 22 червня Козловський знову сповіщає з Умані, що “приходили татаровя под черкас- ские городы, под Камянку, под Тясмин, под Баклий и под иные городы...”²⁴⁵.

Вступ у війну татарсько-турецьких військ вочевидь змінював співвідношення сил в Україні. Але головний удар завдано Москві у травні. 3 травня в Оливі було укладено мирну угоду Польщі зі Швецією. Завершилася війна, яка тривала п’ять з половиною років і потребувала величезної кількості польських військ. Вже в червні 1660 p. поляки розпочинають воєнні дії відразу на двох напрямах — в Україні та в Литві.

Єрлич писав: “Пан воєвода руський Чарнецький з військом, яке було з ним у Швеції, прийшов на Волинь до Володимира та Луцька і, з тиждень відпочивши, пішов із військом на москву назад до Бреста; цього війська, розповідали, п’ять тисяч...”²⁴⁶

Навесні 1660 p., після взяття Бихова і перемоги під Могилевом, російські війська розпочинали активні й дуже вдалі дії в цьому районі. За Єрличем, у травні “моск- ва з військом до Бреста підтягнулась, кажуть, із сорок тисяч. Узявши Брест і замок, чимало людей вирубали і свою посадили піхоту; з нею гетьман литовський Сапега неодноразово мав сутички і змушений був відступити на Полісся”²⁴⁷. Ще раніш, у березні 1660 p., литовське військо на чолі з Полубинським розбив Хованський під Ля- ховичами²⁴⁸. Литовське військо, не бажаючи продовжувати службу через відсутність оплати, відмовилось підкорятися своєму зверхникові і сконфедерувалося, вибравши собі маршалком полковника Самійла Кмитича²⁴⁹. Польський король зайняв тверду позицію щодо конфедератів. За повідомленням I. Хованського, він відмовив їхнім послам і сказав: “...Что де те их заслуженные гро- ши, 200000 злотых, отдам крымским татаром, и пошлю де тех крымских татар в княжество Литовское и велю де вас, жолнеры, всех выстинать... а будет де хотите славу свою доказать, и вы де подите против великого государя ратных людей и Великое княжество Литовское обороните, тогда де вам и заплата будет...”²⁵⁰

Саме в цей час, у березні, Чарнецький дістає змогу піти з Пруссії завдяки практично вже укладеному миру. Єрлич писав у березні: “...я. п. в. руський, вийшовши із Пруссії зі своїм військом, роздає полкам квартири по Волині біля Рівного і Ратна”²⁵¹. Для Чарнецького конфедерація стала неприємним сюрпризом. 5 березня він пише лідерам литовських конфедератів C. Кмитичу і Є. Ma- шевському, щоб умовити їх об’єднати сили для продовження воєнних дій. Чарнецький, рішучий, навіть жорстокий, безкомпромісний воїн, намагався в цьому листі бути дипломатом. “Лист ваших милостей, моїх милостивих панів, надісланий й. м. п. писарю Великого князівства Литовського, зробив мене щасливим, адже в ньому обговорюються військові справи, пов’язані з суспільним благом. Задля блага вітчизни необхідно, щоб із силами в. м. панів з’єдналось військо мого реґіменту...”²⁵² Спроба домовитися вдалася не відразу. Хованський доповідав, що “Чарнецкий де с войском литовским случаться не хочет, а хочет де промышлять своим войском великого государя над ратными людьми”²⁵³. Ще в травні С.Чарнецький намагався одержати від короля маєтки одного з лідерів литовської конфедерації, Самійла Кмитича, “на зло віт- чизни упертого бунтівника і ребеліянта”²⁵⁴. Але незабаром Кмитич усе-таки з’єднується з литовським військом на чолі з гетьманом Павлом Сапегою, у якого було 10000 чоловік²⁵⁵, а вже в червні ми бачимо його активним учасником боїв²⁵⁶. За даними Д. Мишецького, які той передав з Вільна, до Чарнецького приєдналися 6000 татар, “которых было послал польской король на полковника на Кмитича, велел их снесть... и они де, Кмитич, убояся того, учели быть по-прежнему послушны и хотят де с Чернецким идти вместе...”²⁵⁷.

Отож прихід загону Чарнецького був особливо важливий для поляків у зв’язку з конфедерацією литовського війська. Взагалі, як ми вже неодноразово відзначали, конфедерації в Речі Посполитій у 60-і роки помітно впливали на долю України²⁵⁸. Поява невеликого загону Чарнецького відразу ж змінила ситуацію. “...Підійшло військо я. п. Чарнецького, воєводи руського, до Бреста, об’єднавшись із п. гетьманом литовським і його військом, почали шматувати ворога... той відступив до Лаш- ковичів... я. п. п. гетман і Чарнецький не відходили від Бреста, а московськую залогу в замку захопивши, посадили свою”²⁵⁹. Після цього Чарнецький узяв Слонім, у якому, за словами очевидця Лося (він так і пише: “що сам бачив”), “доньки шляхетські, вдови, дружини і майже весь простолюд, зі сльозами молячись Богу, благословляли нас”²⁶⁰.

Ha чолі російських військ були Хованський і Щерба. За свідченням Єрлича, вони “...мали 22000 добірного війська, кінноти 12000 і піхотинців 10000”²⁶¹. Єрлич пише про цілковиту безтурботність Хованського, який керував воєнними діями. Російські війська “йшли як на мед чи на ігрище ...з конопляними мотузками біля поясів, щоб зв’язувати наших. I, хоч не любили одне одного пан гетьман (Сапега. — T. Я.) і пан воєвода (Чарнецький. — T. Я.), неприязнь відкинули” і пішли в наступ на росіян²⁶². 27 червня під селом Поланкою відбувся бій. Чарнецький “на корпус Хованського... напав і в битві з ранку до полудня ущент його розбив”²⁶³. Вісім тисяч росіян було вбито, у полон потрапив сам Щерба. Хованський утік до Смоленська²⁶⁴. Семена Змієва було поранено²⁶⁵. За даними Єрлича, росіян “на полі дванадцять тисяч полягло”²⁶⁶, а полонених, Щербу, пораненого сина Хован- ського і 163 корогви відіслали до короля²⁶⁷. Польський історик, сучасник подій Коховський, приводив у зв’язку з цією поразкою цікаву деталь: Хованський нібито в гніві зірвав із себе образ святого Михайла, що був його талісманом, і наказав бити його киями²⁶⁸. A учасник бою поляк Мацкевич свідчить, що Хованський з досади “наказав усю шляхту вбивати, грабувати, палити, брати в полон і т. ін.”²⁶⁹.

Ця поразка поклала край російсько-польським переговорам. Самовидець писав: “Пришовши Чарнецкій тоє войско, зостаючоє з князем Хованским, розбил, же мусі- ли и коммисарі его царского величества з Борисова уступити, нічого не отправуючи коммісіі, в Петров пост уступили, а Борисов зостал в облеженю”²⁷⁰. Б. Рєпнін писав зі Смоленська, що “...после де того бою гетман Павел Сапега да c ним полковники Полубенской да Кмитич да Агинской с литовским войском из-под Ляхо- вич пришли под Борисов... да с ними ж де вместе пришел... корунной полковник Чернецкой C ПОЛКОМ СВОИМ...”²⁷¹. Єрлич повідомляє, що на той час “на тій комісії москва наших заперла в замку, тому замок Ляховець- кий також був звільнений від ворога”²⁷², “і тих комісарів од смерті й лютого полону врятували, — було їх близько чотирьохсот”²⁷³.

Військове щастя відвертається від росіян. Успіхи в Литві зійшли нанівець. Наприкінці червня Б. Рєпнін повідомляв зі Смоленська, що “...Вильня де, и Гродня, и Ковна, и Брест от полских людей сидят в осаде”²⁷⁴. 12 червня П. Сапега навіть видає указ про відкликання полковника Оскирки зі Слуцька “у зв’язку з перемогами над ворогом”²⁷⁵. Самовидець писав, що “Могилев, воєводу убивши, ляхом поддался, і так же і Вилня учинило”²⁷⁶. Могилевський ігумен Орест у своїх записках згадував, що в облозі Могилева брали участь не тільки Чарнець- кий та Сапега, а й коронний польний гетьман і воєвода київський²⁷⁷, тобто Виговський. Польське військо, виманивши російське військо з Могилева, “порубало солдат і могилевських городян, охочих, і потопило їх у Дніпрі”²⁷⁸. Після цього Виговський пішов зі своїм полком за Стир, до Горині²⁷⁹.

У цьому районі, де стояли загони козаків і російські рейтари, активно й успішно діяв полковник Виговського Ласко. Єрлич писав, що Ласко, одержуючи дані про козацькі війська від шпигунів, “з чотирма тисячами, зайшовши вночі... став, очікуючи разбійників (козаків. — T. Я.), які вдень прийшли; він ударив на них і розбив; по різних містах і переправах на Горині багато разів бився з ними, бив їх і топив у Горині-річці”²⁸⁰. Взагалі це дуже цікавий факт: матеріальне становище Виговського до весни 1660 p. помітно поліпшується. У квітні він повідомляв Пражмовському: “Пехота у меня венгерская, которую я расположил по квартирам в Барской крепости... Mory поручиться, что хоругви в наличности и солдаты весьма испытанные в войне”²⁸¹. Звідки в нього раптом узялися гроші, якщо він ще зовсім недавно бідкався королю, що втратив усе в Чигирині? A вже восени 1660 p. польське джерело з України повідомляє, що “его милость воєвода киевский Выговский должен кормить войско наше”²⁸². Чималі витрати для розореного екс-гетьма- на і новоявленого воєводи, який навіть не міг вступити у свої володіння...

Потерпівши велику невдачу в Литві, у Москві починають планувати похід на Польщу. Натхненником і організатором його був Василь Борисович Шереметєв. У червні він віддає наказ: “Как по указу великого государя по- йду я с государевыми ратными людьми в войну под польские городы, и со мною пойдут: товарищ мой, окольничий и воевода князь Осип Иванович Щербатов с товарищи да полковники с черкасы: переяславский, нежинский, прилуцкий и белоцерковский. A итти войною под польские городы Полесьем, под Корец да под Луцк... A будет под те городы сам не пойду, а пошлю товарища своего, стольника и воеводу князя Боротинского; и с ним пойдут те ж полковники с черкасы. A стольнику и воеводе князю Григорью Козловскому, C своим полком, в то время для приходу татарского бьіть в Умани; а с ним быть черкасским полком: Уманскому, Богуну и Браславскому. A как де гетман Юрий Хмельницкий пойдет в войну, и с ним пойдут заднепровские полки, опричь Белоцерковского, Уманского, Браславского и Богуна”²⁸³. Час походу, як і його командувач, були обрані невдало. Запорукою успіху могли бути тільки спільні дії російського і козацького війська. A старшина, як ми вже згадували, недолюблювала Шереметєва, та й російсько-українські відносини на той час (літо 1660 p.) зіпсувалися.

Влітку 1660 p. стряпчий Головін повідомляв у Москву про свою розмову з військовим писарем Семеном Половцем. Той сказав йому, що гетьман Юрій Хмельницький “верен великому государю и милости государевы желает, только де его сбивает и на всякое дурно приводит есаул Иван Ковалевский”²⁸⁴. Дивний і сам по собі надзвичайно цікавий факт — той самий Ковалевський, який іще в січні був чи не єдиним відданим прихильником Москви в гетьманському оточенні! Цікаво також, що 8 липня Шереметєв сповіщав про сутички князя Козловсь- кого (який був воєводою в Умані) з Ханенком і гетьманом. Ханенко надіслав до воєводи тільки одного з узятих Сірком у полон татар. Ha це Козловський “говорил полковнику и судье: для чего они татар привезли к нему не всех, и чтоб они тех взятых татар прислали... (до Шереметєва. — T. Я.) в Киев и к гетману Юрью Хмельницкому; и полковник де Михайло Ханенко и судья Артем говорили, указ де у них от гетмана от Юрия Хмельницкого есть, чтоб взятых татар ко мне посылать не велел, а что де они наперед cero присылали ко мне языков, татар и ляхов, и за то де от гетмана ему, Михаилу, было великое безчестье, сидел прикован у пушки, и ныне де они и впредь языков посылать ко мне не будут”²⁸⁵. Цей епізод доводить, що Юрій часом виявляв деякі риси вдачі свого батька, і те, що він був дуже роздратований. Чому?

Тут варто повернутися до питання: навіщо взагалі укладалася Переяславська угода 1659 p.? Яку мету ставила перед собою кожна сторона? Коли Богдан Хмель- ницький 1654 p. визнавав “високу руку царя” (термін дуже розпливчастий, що дає простір для різних його трактувань), для цього були зовнішні причини: наступ польсько-татарських військ і невдача на молдавському фронті (військовому й дипломатичному). Україна шукала військового союзника проти Польщі і знайшла його. B цьому була основа Переяславської угоди 1654 p. Bce інше — обмеження зовнішньополітичної діяльності гетьмана, сплачування податків і присутність воєводи в Києві — було просто ціною за військову допомогу Москви. Саме тому жодна зі статей договору за життя Богдана не виконувалася — він, як і раніше, вів незалежну зовнішню політику і не платив ні копійки в Москву. Зате Росія одержала доступ у білорусько-литовські землі. Тому обидві сторони робили вигляд, ніби угода залишається в силі. Це був компроміс. Але як тільки Москва почала вести мирні переговори з Польщею, а Богдан 1656 p. знайшов нового військового союзника проти поляків — Швецію, обидві сторони почали дорікати одна одній невиконанням зобов’язань. Богдан кричав, що його зрадили, Москва вимагала припинити зовнішні зносини і платити податки. У відносинах України та Росії назрівав вибух. Після смерті Богдана до влади прийшов непопулярний Виговський, і це загострило внутрішні суперечності в Україні. Розпочалася запекла боротьба за владу старшинських угруповань, які використовували породжений Хмельниччиною анархо-руйнівний елемент. Москва спостерігала, як гетьман намагався опиратися своїм опонентам, адже завжди прагнула послабити владу свавільних гетьманів. He одержавши допомоги з Москви, I. Виговський, щоб зберегти булаву, уклав угоду з Польщею, спробувавши домогтися умов конфедеративного союзу. Будь-який інший союз в Україні, де поляків ненавиділи, просто не прийняли б. Але польський сейм не зважився на такий радикальний крок. Коли лівобережна старшина билася за булаву, догоджаючи московським воєводам, правобережна старшина, яка боялася масових виступів проти “урізаної” угоди з Польщею, принесла Виговсько- ro в жертву, обравши на його місце сина улюбленого в народі Богдана Хмельницького. Єдина Гетьманщина була збережена.

Яку мету мала старшина, вдруге укладаючи союз із Москвою? Як і спершу, захист від зовнішнього ворога, але цього разу — і від внутрішнього: “черні” та старшини, яка нею маніпулювала. Саме тому Жердівські статті, а пізніше — статті Одинця вимагали від царя заборони приймати посланців Війська Запорозького без відома гетьмана. Але Москва, пам’ятаючи тяжкі часи спілкування зі свавільним Богданом та Виговським, не побажала піти на компроміс і постаралася всіма силами послабити гетьманську владу.

Переяславська угода 1659 p. також ніколи не виконувалася повністю. Гетьман у Москву так і не приїхав, контакти з поляками й татарами (хоча і не в такому масштабі, як при Богдані) зберігалися, гроші в російську скарбницю не платилися. Щоправда, в Україну прибули російські воєводи, а старшина самовільно їздила в Москву. I те, й те ще більше послаблювало гетьманську владу. Таким чином, друга умова союзу — захист гетьманської влади від внутрішньої загрози — не виконувалася. A коли влітку 1660 p. в Україні внаслідок Оливської угоди Польщі зі Швецією почали хазяйнувати польські й татарські війська, то не стало будь-якого сенсу цього сою- зу — з українського погляду. Тепер досить було одного поштовху, щоб він розпався.

17 липня 1660 p. під Волошковом на Кодачку відбулася рада²⁸⁶, на якій були присутні Шереметєв і Хмельницький зі старшиною. Ha ній ухвалили “ити з войском под Лвов, а з Шереметом старшим Цюцюрі, полковникові переясловскому, и полку Киевскому и Прилуцкому, а Хмелничченко гетман зо всіми полками особно ити міет”²⁸⁷.

Зеленевицький пише про розкол старшини вже на час ради. (Щоправда, його “Memorabilis victoria de Szere- metho” написано вже після Чуднова, тобто, знаючи результат, він міг підкоректувати передмову). Частина козаків не хотіла, щоб гетьманом був син Хмельницького, насамперед через те, що в його оточенні було багато старшини, яка прагнула повернутися в польське підданство. Це були козаки, якими під час походу керував Цю- цюра як наказний гетьман. 3 іншого боку, сам гетьман хотів позбутися Цюцюри, а заодно — й “московського тиранства”. I Зеленевицький робить висновок: більшість козаків була на боці Хмельницького, а Цюцюру недолюблювали²⁸⁸. За цим же джерелом, саме Шереметєв наполіг, щоб булаву наказного гетьмана передали Цюцюрі, при цьому нібито сказавши: “Сподіваюся, що вона лишиться при тобі”²⁸⁹.

Шереметєв був налаштований дуже аґресивно й само- впевнено. Поляки повідомляли, що він казав про взяття “Кракова і клейнодів королівських, покликаючись навіть

на образ Спасителя......... що або за допомогою Спасителя

здобуде Краків і Польщу, або Спаситель (мається на увазі ікона. — T. Я.) разом з ним у ворожу неволю потрапить”²⁹⁰. Самовидець пише, що Шереметєв “собі... обіцал... короля полского, взявши Варшаву, провадити в Киев в неволю...”²⁹¹. Коховський, передаючи деякі подробиці ради, пише, що Цюцюра заявляв: поляки сміливі тільки в бою проти боягузливого ворога, а від армії, яка легко скорила Литву, перелякано втікатимуть. Ці слова, до речі, дуже припали до серця Шереметєву²⁹². A от князь Г. Козловський дотримувався іншої думки щодо сил поляків і, нагадуючи про припинення польсько- шведської війни, радив краще захищатися в Україні, використовуючи її укріплення, а не заглиблюватися в чужу територію²⁹³. Ha це Шереметєв закричав на князя, що той своїми боягузливими заявами позбавляє царя його слави, і поклявся, дивлячись на образ Христа: “Не буду тебе за Бога-Спасителя мати, якщо ти королівства ляш- ків і короля в руки мені не віддаси, щоб я їх великому цареві нашому передав”²⁹⁴. Коховський пише, що присутні були шоковані і злякані можливими наслідками такого вчинку.

Літопис Самійла Величка також наводить цікаве свідчення. Збираючись у похід, Шереметєв “міл у себе едно- го дня на обіді і погуляню все знатнейшее духовенство монастирей Кіевских; при яком погуляню и грміотах пу- шечних і мушкетних, возвисися пред Господем сердце его Шереметово, егда всем присидящим у него братіям изрече: «Слишите, отци честніи: что сим мне от Государя моего врученними войсками всю Полщю оберну в пе- пел, и самого Корля в сребрних кайданах представлю Государю моєму», — на що кгди ректор тогдашній Брацкій отповидел: же треба о тое Господу Богу молитися, а не на множество сил уповати, — отповидел паки Боярин на тое, — иж при таких силах войска и без помощи Божіей с неприятелем управится можно”²⁹⁵.

Відповідно до польських джерел, воєвода хвалився також, що після захоплення Польщі принесе волю “молдаванам, волохам і всім іншим грецької віри народам, які залишаються в магометанському ярмі, й накаже їм платити данину своєму цареві”²⁹⁶. Тут наводиться свідчення, що підбив Шереметєва на такі шаленства якийсь Стефан Пєсочинський, що потрапив до росіян у полон і “отуманив варвара”, запевняючи, нібито “Польща доведена до краю”, всі найважливіші міста зайняті шведами, а решта військ — у Прусії з Любомирським²⁹⁷. Важко сказати, наскільки можна довіряти цій інформації, адже написана вона була вже після Чуднова, коли могли виникати всілякі напівлеґендарні пояснення перемоги поляків. Хоча, безумовно, “Польсько-московська війна” Циклинсько- го — найважливіше і найцінніше джерело того часу. Є ще одне непряме підтвердження грандіозних планів Шереметєва щодо звільнення православних народів. Це лист Костянтина Щербана, колишнього молдавського і волоського господаря, Олексієві Михайловичу. Написаний він у липні 1660 p., саме тоді, коли Шереметєв оголосив наміри свого походу. B цьому листі Костянтин просив у царя заступництва і війська, з яким він міг би Молдавію “на вечную вашего царского величества славу из неволи освободити”²⁹⁸. Але найголовніше, що колишній господар посилається на свою зустріч із Юрієм Хмельницьким і Шереметєвим, за порадою якого він і відряджає своїх посланців у Москву²⁹⁹.

Отже, Шереметєв і російські війська готувалися до походу, а Юрій Хмельницький тим часом надсилає дру- гу делегацію в Москву (9—23 липня у Москві був полковник Яненко-Хмельницький, а слідом за ним прибув сотник Петро Забіла з товаришами³⁰⁰, але невідомо, з якою метою і від чийого імені приїжджали ці старшини). Першого разу, в січні, делегації Одинця практично у всіх проханнях було відмовлено. Цього разу ніхто з полковників чи вищих старшин у Москву не поїхав — тільки сотник корсунського полку Григорій Піддоненко. Ta й прохання були дуже скромні. По-перше, гетьман просив надіслати “другово... боярина c ратью, понеже... Шере- метев пошел против ляхов, а тут надобно, чтоб было c нами кому против крымского хана стояти”³⁰¹; по-друге, щоб цар “изволил приказати c своими послами донским людем вскоре над крымскими промышляти городами, мешаючи замыслы их (татарські. — T. Я.) и сходства их c ляхами”³⁰². Іншими словами, гетьман не вірив у глобальні плани Шереметєва захопити Польщу і просив царя хоча б захистити Україну.

Напередодні походу він знову просить відпустити шваґра: “Чтоб по милости своей пребогатой изволил шурина моего Ивана Нечая и ero брата отпустити до нас на Украину, дабы сестра моя дале не узнавала болшого вдовства, чем болше нас утвердят желания и верности к его пресветлому царскому величеству: единым человеком ни богатая земля убожится, ани убогая наставится”³⁰³.

У ті ж дні гетьман надіслав і особистого листа до царя. Серед іншого він писав: “...Так многожды о Иване Нечае, зятя моего, до вашего царского пресветлого величества писал. A никогда не могу счастливым быти, чтоб получил желаемое; чаю, то писанье мое до рук вашего царского пресветлого величества не доходило, или также верными и желательными услугами моими на особную вашего... величества заслужити милость не могу. Сестры мои, две вдовы, по Данилку Выговском и по Иване Нечаю с детками безпрестани слезы проливают кровавые, и на меня нарекают, и докучают, и просят, чтоб... бил челом и писал, чтоб мною уж cero Нечая упросил к сестре”. Практично вперше і востаннє він просто благає царя: “До лица земли упадаючи пред престолом царс- ким, с покорным прошением моим...” I висловлює надію, що цар не зволить “покорного прошения моего, верного и желательного слуги своего, презрети”, обіцяючи: “во век живота своего... услугами моими верными отс- лугивать буду”³⁰⁴. Певно, в Чигирині ще залишалися якісь ілюзії щодо “доброго царя”, до якого просто “злі воєводи” не доносять нічиїх прохань.

Посланці гетьмана були в Москві в серпні, коли похід був уже в розпалі. Але навіть тепер, коли слід було б “підтримати вірність”, Хмельницький знову дістає відмову — категоричну, таку, що не залишає жодних надій. 10 вересня, коли козацьке військо вже виступило в похід, цар надсилає офіційну відповідь Ю. Хмельницькому про Нечая: “...Ивана в Войско Запорожское к вам отпустить нельзя, для того что он полскому королю по присяге своей учнет желати всякого добра, а нам, великому государю, и вам, всему Войску Запорожскому, происки- вать учнет всякого зла”³⁰⁵.

Шереметев, збираючись у похід, теж не вважав за потрібне церемонитися. Літопис Величка повідомляє, що, коли Юрій Хмельницький виїхав з його табору після нової зустрічі, “...тогда боярин, ничего не оласаючись, ви- мовил такое на Хмелниченка слово: «Прилично би тому гетманишку еще гуси пасть, а не гетмановать», — якое слово боярское зараз Хмелниченкове донеслося, и не ти- лко ero велме уразило, але и до измени наміренной скорейшую подало причину”³⁰⁶.

He маючи захисту ні від зовнішніх, ні від внутрішніх ворогів, гетьман і його оточення змушені були шукати виходу поза Москвою. I похід Шереметєва з перших же його днів був приречений, так само як і Переяславська угода 1659 p.

ПРИМІТКИ

¹ Герасимчук В. Виговський і Юрій Хмельницький // ЗНТШ. — Львів, 1909. — T. 59. — C. 18—19.

2

Саме ці старшини, а також О. Силич, Ф. Джулай, I. Верт- лецький і T. Цюцюра, були в армії I. Виговського під час битви під Конотопом з російським військом. Див.: Акты ЮЗР. — T. XV. — № 9. — C. 406.

² Летопись Самовидца. — K., 1878. — C.81.

³ ПКК. — le. — T. III. — № LXXXVI. — C. 376—377.

^s Акты ЮЗР. — T. VII. — № 99. — С. 311.

⁶ ПКК. — le. — T. III. — № LXXXVI. — С. 377—378.

⁷ Акты ЮЗР. — T. VII. — № 99. С. — 307.

⁸ ПКК. — le. — T. III. — № LXXXVI. — C.378.

⁹ Там само. — С. 379.

¹⁰ Акты ЮЗР. — T. VII. — № 99. — С. 307.

¹¹ MichalawskiJ. Pami?tnik... — S. 141.

¹² Акты ЮЗР. — T. VII. — № 99. _ с. 307.

¹³ ПКК. — С. 379.

¹⁴ Там само. — С. 380.

¹⁵ Там само. — С. 381.

¹⁶ Там само. — С. 382.

¹⁷ Акты ЮЗР. — T. IV. — № 155. _ с. 254.

¹⁸ ПКК. — le. — T. III. — Ч. III. — № LXXX. — С. 351—352. Лист I. Виговського до короля, 6 жовтня 1659 p., про те саме — лист Виговського до Ст. Потоцького від цієї ж дати: ПКК. — le. — T. III. — № LXXI. — С. 355— 357.

¹⁹ Там само. — С. 356.

²⁰ Там само. — № LXXX. — С. 352.

²¹ Kubala L. Zerwanie ugody Hadziackiej. — № IV. — S. 547.

²² ПКК. — le. — T. III. — № LXXXVI. — С. 382.

²³ Мицик Ю. Джерела... — С. 89—90.

²⁴ Там само.

²⁵ ПКК. — le. — T. II. — № LXXL — С. 300.

²⁶ Kiibala L Zerw. ugody Hadz. — № iv. _ s. 547.

²⁷ ПКК. — le. — T. ГН. — № LXXX. — С. 353. Лист I. Виговського до короля, 6 жовтня 1659 p.

²⁸ Там само. — № LXXXVI. — С. 383—384.

²⁹ Kubala L. Wojna dmiska. — Dodatek. — № LXXIV. — S. 625. Лист T. Карчевського, 18 жовтня 1659 p. з табору під Котельнею.

³⁰ ПКК. — le. — T. II. — № LXXI. — С. 300.

³¹ Там само.

³² Там само. — № LXXXIV. — C. 368. Лист А. Потоцького до короля, 25 жовтня 1659 p.

³³ Акты ЮЗР. — T. IV. — № 115. — C. 255.

³⁴ Там само. — T. VII. — № 97. — C. 295.

³⁵ Там само. — C. 293. Лист I. Виговського до О. Трубецько- го, 11 серпня 1659 p.

³⁶ Там само. — T. IV. — № 115. — C. 273.

³⁷ Там само. — C. 267.

³⁸ Там само. — C. 273. Статейный список русских воєвод.

³⁹ Там само. — C. 274.

⁴⁰ ПКК. — le. — T. III. — № LXXXVI. — C. 383.

⁴¹ Volumine legum. — T. IV. — S. 304—305.

⁴² ПКК. — le. — T. III. — № LXXXVII. — C. 335.

⁴³ Там само. — C. 337.

⁴⁴ Там само. — № LXXVIII. — C. 343.

⁴⁵ Там само. — № LXXXVI. — C. 377.

⁴⁶ Там само. — № LXXII. — C. 360. Лист I. Виговського до польського короля, 20 жовтня 1659 p.

⁴⁷ Теки Нарушевича // НБУ ім. В. I. Вернадського. — Ф. II. 13707. — Арк.Ю. Лист арцибіскупа львівського Я. Тарнов- ського до біскупа краківського Тжебицького.

⁴⁸ ПКК. — le. — T. III. — № LXXXII. — C. 359—360.

⁴⁹ Там само. — № LXXX. — C. 354.

⁵⁰ Там само. — № LXXX. — C. 352—353.

⁵¹ Там само. — № LXXXVI. — C. 382.

⁵² Kubala L Wojna dunska. — Dodatek. — № LXXIV. — S. 626. Лист T. Карчевського, 18 жовтня 1659 p.

⁵³ ПКК. — le. — T. III. — Ч. III. — № LXXXII. — C. 358. Лист I. Виговського до короля, 20 жовтня 1659 p.

⁵⁴ Там само. — № LXXXIII. — C. 363—364. Лист I. Виговського до M. Пражмовського, 20 жовтня 1659 p.

⁵⁵ Там само. — № LXXXII. — C. 360.

⁵⁶ Там само. — № LXXXIII. — C. 363—364.

⁵⁷ Про те, що татари не зможуть втручатися в польські справи, оскільки “зайняті війною з Угорщиною та Молдавією”, А. Потоцький писав королю в листі від 25 жовтня 1659 p.

⁵⁸ Kubala L. Wojna dunska. — S. 513. — AGAD, Turecki, № 46.

⁵⁹ ΠΚΚ. — le. — T. III. — 4. III. — № LXXXIV. — C. 369. Лист А. Потоцького до короля, 25 жовтня 1659 p.

⁶⁰ Там само. — № LXXIX. — C. 348. Лист А. Потоцького до C. Потоцького, 17 жовтня 1659 p.

⁶¹ Kubala L Wojna dunska. — № LXXIV. — S. 624^25.

⁶² Там само. — C. 625.

⁶³ Там само.

⁶⁴ ПКК. — le. — T. III. — № LXXXII. — C. 359—360.

⁶⁵ Там само. — C. 360.

⁶⁶ Там само. — № LXXXV. — C. 374—375. Лист А. Потоцького до C. Потоцького, 25 жовтня 1659 p.

⁶⁷ Там само. — № LXXXIV. — C. 369—370. Лист А. Потоцького до короля, 25 жовтня 1659 p.

⁶⁸ Там само. — № LXXVII. — C. 336. Лист А. Потоцького до короля, 4 серпня 1659 p.

⁶⁹ Там само. — № LXXVIII. — C. 340. Лист короля про статті, подані Виговським, 19 серпня 1659 p.

⁷⁰ Там само. — C. 343.

⁷¹ Там само. — № LXXVI. — C. 384. Лист А. Потоцького до короля, 7 жовтня 1659 p.

⁷² Там само. — C. 385.

⁷³ Теки Нарушевича. — Ф. II. 13707. — Apx.lO. Лист Беньов- ського до Тжебицького, 28 жовтня 1659 p.

⁷⁴ Kubala L Wojna du6ska. — Dodatek. — № LXXIV. — S. 625.

⁷⁵ Летопись Величко. — I. — C. 426.

⁷⁶ Акты ЮЗР. — T. IV. — № 115. — C. 275. Статейный список русских воєвод.

⁷⁷ ПКК. — le. — T. III. — № LXXXVII. — C. 389. Лист I. Виговського до короля, 12 листопада 1659 p.

⁷⁸ Там само. — C. 390.

⁷⁹ Там само. — C. 391.

⁸⁰ Kubala L_y Wojna du6ska. — Dodatek. — № LXVII. — S. 618.

⁸¹ ПКК. — le. — T. III. — № LXXIX. — C. 348. Лист А. Потоцького до C. Потоцького, 17 жовтня 1659 p.

⁸² Jerlicz J. Latopisiec, albo Kroniczka. — II. — S. 34.

⁸³ ПКК. — le. — T. III. — № LXXXVIII. — C. 394. Лист I. Виговського до короля, 11 грудня 1659 p.

⁸⁴ Там само. — C. 395.

⁸⁵ Там само.

⁸⁶ Jerlicz J — II. — S. 35.

⁸⁷ Там само.

⁸⁸ ПКК. — le. — T. III. — № LXXXVIII. — C. 394—395.

⁸⁹ Там само. — C. 395.

⁹⁰ Там само. — C. 393.

⁹¹ Там само. — C. 395.

⁹² Там само. — C. 397.

⁹³ Там само. — № LXXXIX. — C. 400. Лист I. Виговського до M. Пражмовського, 17 грудня 1659 p.

⁹⁴ Там само. — № XCI. — C. 409. Лист I. Виговського до короля з Полонного, грудень 1659 p.

⁹⁵ Там само. — C. 410—411.

⁹⁶ Там само. — C. 411.

⁹⁷ Там само. — C. 413.

⁹⁸ Археографический сборник документов, относящихся к истории Западной России. — T. II. — С. XVI. — Записки игумена Ореста.

⁹⁹ Дополнения к “Дворцовым разрядам”. — T. III. — С. 207.

¹⁰⁰ Белокуров. Дневальные записки. — С. 45.

¹⁰¹ Коган Д. Московский разгром Быхова в 1659 году // Еврейская старина. — СПб. — T. 4. — С. 116.

¹⁰² РГАДА. — Столбцы Белгородского стола. — № 418. — Арк. 697—698. Царський указ, грудень 1659 p.

¹⁰³ Kubala L Wojna dunska. — № LXXVI. — S. 629. За Соловйовим, лист С. К. Беньовського до Ю. Хмельницького написано не раніше початку лютого 1660 p.

¹⁰⁴ Там само. — С. 427—428.

¹⁰⁵ ПКК. — le. — T. III. — № xciL — С. 414—418; другий лист — від 29 грудня 1659 p.: Там само. — № XC. — С. 404—407.

¹⁰⁶ Jerlicz У.— II. — S. 35—36.

¹⁰⁷ Rudawski J. — II. — S. 396.

¹⁰⁸ ПКК. — le. — T. III. — № XCII. — С. 415. Лист I. Виговського до короля, грудень 1659 p.

⁹ Там само. — С. 414.

¹⁰ Там само. — С. 418.

¹¹ Там само. — № LXXXIX. — С. 402. Лист I. Виговського до M. Пражмовського, 17 грудня 1659 p.

¹² Там само. — № XC. — С. 406. Лист I. Виговського до короля, 29 грудня 1659 p.

¹³ Там само. — С. 407.

¹⁴ Там само. — С. 405—406.

¹⁵ Колекція грамот університету св. Володимира. — № VIII. 224.97. — Арк. 745—777.

¹⁶ ПКК. — le. — T. III. — № CXI. — С. 394.

¹⁷ Там само. — 2e. — T. III. — № CXIIL — С. 396.

¹⁸ Там само. — № CX. — С. 392. Лист Ф. Терещенка до царя, 29 листопада 1659 p.

¹⁹ Там само. — С. 391.

²⁰ Там само. — № CXXVII. — С. 425.

²¹ Там само. — № CXIX. — С. 410. Лист T. Цюцюри до Алмаза Іванова, 1 січня 1660 p.

²² Там само.

²³ Там само. — С. 411.

²⁴ Там само.

²⁵ Белокуров. Дневальные записки. — С. 48. Записки Приказа тайных дел.

²⁶ Акты ЮЗР. — T. V. — № i. _ с. 1.

²⁷ Там само. — № 2. — С. 2. Доповідь про чолобиття Одинця з товаришами.

²⁸ Там само.

²⁹ Там само. — С. 2—3.

³⁰ Там само. — С. 3.

³¹ Там само.

³² Там само.

³³ Там само. — С. 3—4.

³⁴ Там само. — С. 4.

³⁵ Там само. — С. 5.

³⁶ Там само. — С. 6.

³⁷ Там само. — С. 4.

³⁸ Там само.

³⁹ Там само. — С. 6.

¹⁴⁰ Там само.

¹⁴¹ Источники малороссийской истории, собранные Д. H. Бан- тыш-Каменским. — Ч. I. — T. I. — С. 119.

¹⁴² Там само. — С. 120.

¹⁴³ Там само. — С. 5.

¹⁴⁴ Там само. — С. 6.

¹⁴⁵ Там само. — С. 5.

¹⁴⁶ Акты ЮЗР. — T. V. — № 3. — С. 8. Конференція запорозьких посланців А. Одинця з товаришами.

¹⁴⁷ Там само. Напевно, I. Сербина все-таки відпустили, на Правобережжі він з’явився восени 1660 p., після Чуднова. 1665 p. ми побачимо його серед керівників повстання на Правобережжі.

¹⁴⁸ Там само.

¹⁴⁹ Там само. — C. 8—9.

¹⁵⁰ Акты ЮЗР. — T. VII. — № ЮЗ. — C. 317. Указ В. Б. Ше- реметєву, 24 грудня 1659 p.

¹⁵¹ Там само.

¹⁵² Kubala L Wojna dunska.- Dodatek. — № LXXV. — S. 626.

¹⁵³ Там само.

¹⁵⁴ Там само.

¹⁵⁵ Там само. — C. 626^27.

¹⁵⁶ Там само. — C. 627.

¹⁵⁷ Там само.

¹⁵⁸ Там само.

¹⁵⁹ Там само.

¹⁶⁰ Там само.

¹⁶¹ ПКК. — T. III. — № XCIV. — C. 353. Щоденник K. Пере- тятковича.

¹⁶² Kubala L Wojna du6ska. — № LXXVI. — S. 629.

¹⁶³ Там само.

¹⁶⁴ ПКК. — le. — T. III. — № XCIV. — C. 428. Лист Ю. Хмельницького до C. K. Беньовського, 5 лютого 1660 p.

¹⁶⁵ Там само. — C. 429.

¹⁶⁶ Там само. — C. 428.

¹⁶⁷ Jerlicz J- II. — S. 37—38.

¹⁶⁸ Там само. — C. 38.

¹⁶⁹ Jozefowicz T. Kronika miasta Lwowa. — S. 244.

⁷⁰ ΠΚΚ. — 2e. — T. III. — № XCIII. — C. 419—420. Лист I. Виговського до короля, 1 лютого 1660 p.

⁷¹ Теки Нарушевича. — Ф. II. 13708. — Арк. 50. Відповідь королівських комісарів козацьким послам, 31 травня 1660 p.

⁷² Акты ЮЗР. — T. IV. — C. 276.

⁷³ Kubala L. Wojna dvmska. — № LXXV. — S. 627.

⁷⁴ Там само. — C. 627—628.

⁷⁵ Там само. — C. 628.

⁷⁶ Теки Нарушевича. — Ф. II. 13708. — Арк. 50.

⁷⁷ Kubala L Wojna dunska. — № LXXV. — S. 628.

⁷⁸ Там само.

⁷⁹ Белокуров. Дневальные записки. — C. 48. Записки Приказа тайных дел.

⁸⁰ Там само. — С. 49; Дополнения к Дворцовым разрядам. — T. III. — С. 209.

⁸¹ Акты ЮЗР. — T. V. — № 3. — С. 8—9. Конференція запорозьких посланців А. Одинця з товаришами.

⁸² Акты Моск. гос. — T. III. — № 23. — С. 31.

⁸³ Там само. — № 13. — С. 19.

⁸⁴ Czartoryscy. — № 402. — С. 369—371. Лист I. Виговського до Яна Казимира, 25 січня 1660 p.

⁸⁵ Там само.

⁸⁶ ПКК. — T. III. — № XCIV. — С. 424—425. Лист Ю. Хмельницького до С. К. Беньовського, 5 лютого 1660 p.

⁸⁷ Там само. — С. 425.

⁸⁸ Там само. — С. 426.

⁸⁹ Там само. — С. 427—428.

⁹⁰ ПКК. — le. — T. III. — № LXXV. — С. 325. Детальніше про це — див.: Яковлева T. Гетьманщина... — С. 311—312.

⁹¹ ПКК. — T. III. — № XCIV. — С. 427.

⁹² Там само. — С. 428.

⁹³ Там само. — С. 431—432.

⁹⁴ Там само. — № XCV. — С. 434. Лист Ю. Хмельницького до Діонисія Балабана, 13 березня 1660 p.

⁹⁵ Там само. — № XCIV. — С. 428.

⁹⁶ Летопись Величко. — II. — C.12.

⁹⁷ Там само.

¹⁹⁸ ПКК. — 2e. — T. III. — № CXXI. — C. 413. Лист Ю. Хмельницького до царя, 29 січня 1660 p.

¹⁹⁹ Яковлева T. Гетьманщина... — C. 259—260.

²⁰⁰ ПКК. — T. III. —.№ XCIII. — C. 420—421. Лист I. Вигов- ського до короля, 1 лютого 1660 p.

²⁰¹ Там само. — C. 421.

²⁰² Яковлева T. Гетьманщина... — C. 266—278.

²⁰³ ПКК. — T. III. — № XCIII. — C. 421.

²⁰⁴ Акты ЮЗР. — T. VII. — № 104. — C. 318. Реляція В. Б. Ше- реметєва, березень 1660 p. (повідомлення від 29.02.1660 p.).

²⁰⁵ Там само. — C. 318—319.

²⁰⁶ Акты Моск. гос. — T. III. — № 33. — C. 36.

²⁰⁷ Акты ЮЗР. — № 69. — C. 130. Реляція П. Скуратова, 25 травня 1658 p.

²⁰⁸ Там само. — T. VII. — № 104. — C. 319.

²⁰⁹ Русско-белорусские связи. — № 414. — C. 446.

²¹⁰ Акты ЮЗР. — T. VII. — № 104. — C. 318.

²¹¹ Jerlicx J. — II. — S. 40—41.

²¹² Los S. Pami?tnik. — S. 41.

²¹³ Акты ЮЗР. — T. VII. — № Ю4. — C. 319.

²¹⁴ Jerlicz J — II. — S. 41.

²¹⁵ Дополнения к “Дворцовым разрядам”. — T. III. — С. 219— 220; Белокуров. Дневальные записки. — С. 61. Записки Приказа Тайных дел.

²¹⁶ Белокуров. Дневальные записки. — С. 62. Записки Приказа тайных дел.

²¹⁷ ЧОИДР. — 1908. — К. I. — Ч. I. — С. 63.

²¹⁸ Детальніше про це див.: Яковлева T. Гетьманщина... — С. 305—320.

²¹⁹ Акты ЮЗР. — № 6. — С. 12.

²²⁰ Там само.

²²¹ Там само.

²²² Там само.

²²³ Там само. — С. 12—13.

²²⁴ Там само. — С. 13.

²²⁵ Там само. — № 10. — С. 16.

²²⁶ ПКК. — 2e. — T. III. — № CXXVI. — С. 423. Лист Ю. Хмельницького до царя, 28 березня 1660 p.

²²⁷ ΠΚΚ. — T. IV. — >fe IV. — C. 11. Лист I. Виговського до M. Пражмовського, квітень 1660 p.

²²⁸ ΠΚΚ. — 2e. — T. III. — № CXXVI. — C. 423^24.

²²⁹ Там само. — С. 424.

²³⁰ Там само. — № CXXVIII. — С. 427. Лист Ю. Хмельницького до царя, травень 1660 p.

²³¹ Там само. — С. 427—428.

²³² Там само. — С. 426.

²³³ ЦГАДА. — Статьи Приказа тайных дел. — P. XXVIII. — № 166. — Л.109.

²³⁴ Там само. — Арк. 111.

²³⁵ Там само. — Арк. 112.

²³⁶ Акты ЮЗР. — T. V. — № 12. — С. 26—27.

²³⁷ Акты Моск. гос. — T. III. — № 106. — С. 103. Реляція В. Б. Шереметева, червень 1660 p.

²³⁸ Kubala L Wojna du6ska. — S. 511. — AGAD, Tatar., № 78.

²³⁹ ПКК. Лист Нурадин-Султана до Станіслава Потоцького, 14 квітня 1660 p.

²⁴⁰ Акты Моск. гос. — T. III. — № 106. — С. 103. Реляція В.Б. Шереметева, червень 1660 p.

²⁴¹ Там само. — № 93. — С. 92.

²⁴² Chrapowicki JA. Diariusz. — T. I. — S. 241.

²⁴³ Акты Моск. гос. — T. III. — № 106. — С. 101. Реляція В. Б. Шереметева, 28 червня 1660 p. (ст. ст.).

²⁴⁴ Там само. — С. 102—103. Листи i розпит Сірка та його брата Павлюка.

²⁴⁵ Там само. — С. 101.

²⁴⁶ Jerlicz J — II. — S. 38.

²⁴⁷ Там само. — С. 45—46.

²⁴⁸ Летопись Самовидца. — С. 82.

²⁴⁹ Jasnowski i4. Przegl^d historyczno-wojskowy. — T. X. — 1938. — S. 180.

²⁵⁰ Акты Моск. гос. — T. III. — № 86. — С. 85.

²⁵¹ Jerliez J.- II. — S. 45.

²⁵² Malewska H. Listy staropolskie z epoki Waz6w. — S. 358.

²⁵³ Акты Моск. гос. — T. III. — № 86. — С. 85.

²⁵⁴ Listy St Czamieckego // Przegl. hist.-wojsk. — T.10. — 1938. — № 5. — S. 113.

²⁵⁵ Jerlicz J — II. — S. 49.

²⁵⁶ Pami?tnik dzejow Polskich. — T. I. — S. 206. Щоденник Мацкевича.

²⁵⁷ Акты Моск. гос. — T. III. — № 94. — C. 94.

²⁵⁸ Див.: Яковлева T. Гетьманщина... — C. 271—273.

²⁵⁹ Там само. — C. 46.

²⁶⁰ Los S. Pami?tnik. — S. 51.

²⁶¹ Jerlicz J — II. — S. 49.

²⁶² Там само.

²⁶³ Jozefowicz T. Kronika miasta Lw6wa. — S. 240. Детальний опис битви — у щоденнику учасника тих подій Мацкевича: Pami?tnik dziejow Polskich. — I. — S. 207.

²⁶⁴ Jozefowicz T. Kronika miasta Lwowa. — S. 240.

²⁶⁵ Акты Моск. гос. — T. III. — № 108. — C. 104. Реляція Б. О. Рєпніна, 29 червня 1660 p.

²⁶⁶ Jerlicz J — II. — S. 49.

' ²⁶⁷ Там само. — C. 50.

²⁶⁸ Там само.

²⁶⁹ Pam. dz. Polskich. — I. — S. 208.

²⁷⁰ Летопись Самовидца. — C. 82—83.

²⁷¹ Акты Моск. гос. — T. III. — № 135. — C. 123. Реляція зі Смоленська Б. О. Рєпніна, 28 червня 1660 p.

²⁷² Jerliez J — II. — S. 49—50.

²⁷³ Там само. — C. 49.

²⁷⁴ Акты Моск. гос. — T. III. — № 135. — C. 124. Реляція Б. О. Рєпніна, 28 червня 1660 p.

²⁷⁵ РНБ. — Собрание Дубровского. — № 65. — Л. 20.

²⁷⁶ Jerlicz J — II. — С. 83.

²⁷⁷ Археографический сборник документов, ОТНОСЯЩИХСЯ K истории Северо-Западной России. — T. II. — С. XVI.

²⁷⁸ Там само.

²⁷⁹ Jerliez J — II. — S. 48.

²⁸⁰ Там само. — С. 47.

²⁸¹ ПКК. — T. IV. — № IV. — С. 12. Лист I. Виговського до M. Пражмовського, квітень 1660 p.

²⁸² Герасимчук В. Чуднівська катастрофа.— С. 78 (посилання на рукопис із бібліотеки Яг. — Ч. 5, c.753 — Zbi0r nowin z Ukrainy, 1660).

²⁸³ ЦГАДА. — Статьи Приказа тайных дел. — P. XXVII. — № 166. — Л. 94—123.

²⁸⁴ Там само. — Арк. 131.

²⁸⁵ Акты Моск. гос. — T. III. — № 106. — С. 101—102.

²⁸⁶ Акты ЮЗР. — T. V. — № 16. — С. 33.

²⁸⁷ Летопись Самовидца. — С. 83; про те саме: Wojna polsko- mosk. — S. 18—19.

²⁸⁸ Zelenevicki. Memorabilis victoria de Szeremetho. — S. 3.

²⁸⁹ Там само. — С. 5.

²⁹⁰ Wojna polsko-mosk. — S. 18—19.

²⁹¹ Летопись Самовидца. — С. 83

²⁹² Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — II. — S. 85.

²⁹³ Там само. — С. 85—86.

²⁹⁴ Там само. — С. 86. Цей епізод описано у: Zelenevicki. Me- morabilis victoria de Szeremetho. — S. 10—11.

²⁹⁵ Летопись Величко. — II. — С. 13.

²⁹⁶ Wojna polsko-mosk. — S. 31.

²⁹⁷ Там само. — С. 31—32.

²⁹⁸ Исторические связи народов CCCP и Румынии. — № 105. — С. 318—319. Лист К. Щербана до Олексія Михайловича, 16 липня 1660 p.

²⁹⁹ Там само. — С. 319.

³⁰⁰ Белокуров. Дневальные записки. — С. 93, 96.

³⁰¹ Акты ЮЗР. — T. V. — No 15. — С. 32. Наказ Ю. Хмельницького посланцям до Москви, 24 липня 1660 p.

³⁰² Там само.

³⁰³ Там само.

³⁰⁴ Там само. — № 16. — С. 34.

³⁰⁵ Там само. — № 18. — С. 35.

³⁰⁶ Летопись Величко. — V. — С. 13.