<<
>>

2. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

Тривалий час, зокрема ще XIV—XV ст., господарстві на землях колишньої Київської Русі мало переважно на­туральний характер. На межі XV—XVI ст. господарства України зазнає ґрунтовних змін — з натурального стає грошовим.

Щоправда, на периферії поза торговельними шляхами довго ще зберігалися старі господарські форми — з перевагою мисливства, рибальства, бджільництва. Були села бортників, ловців, ткачів. У зв'язку з підвищенням, у Європі цін на худобу значно зросло, зокрема у Гали­чині, Волині, значення скотарства, вівчарства. У другі? половині XV ст. активізувався також експорт збіжжя на захід. Виникали фільварки, призначені для виробництва товарного зерна. Зростав експорт інших сільськогосподар­ських культур — квасолі, капусти тощо. Активізувався, особливо з приходом німців, які ввели вдосконалені зна­ряддя, видобуток солі, залізної руди, селітри. Експортува­лося сире і напівоброблене дерево, дошки, бочки. Розпо­чалося виробництво пива і горілки, воску, полотна на корабельні вітрила. Львів славився виробництвом зброї, прикрас.

Водночас, незважаючи на складну політичну ситуацію, активізується внутрішня і зовнішня торгівля. Великі яр­марки регулярно відбувалися у Києві, Кам'янці, Луцьку, Ярославі, Львові. На них приїжджали навіть купці з да­леких країв — Німеччини, Балкан, Туреччини, Криму. Змі­нилися торговельні шляхи. Купецькі каравани прямували на захід, до Балтійського моря, на Молдавію і Волощину, а далі — у Туреччину. Привозили в Україну шовк, кили­ми, вироби зі шкіри, зброю, ювелірні вироби, південні ово­чі та фрукти, вино, ліки, метали, тютюн тощо.

Соціальні відносини розвивались у напрямі творення замкнених суспільних верств — станів. Станова організа­ція, невідома у Київській Русі, проникає в Україну із заходу, через Польщу. На відміну від класів, що відобра­жають економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі визначених законом прав, привіле­їв та обов'язків.

Отже, йдеться про формування таких, як і на заході, трьох основних станів: дворянства (шляхти), духовенства її третього стану (міщан). Спочатку правові відмінності між станами були нечіткими, люди могли дуже легко перехо­дити з одного стану в інший. Проте згодом розмежування між станами, зокрема між шляхтою та іншими, стало дуже суворим, спадковим і майже непереборним. У XV—XVII ст.

Станова приналежність була не менш важливим критерієм правового і соціального визначення становища людини, ніж віросповідання чи національність.

На вершині соціальної драбини у Великому князівстві Литовському знаходилася верства князів. До неї належа­ли чини литовської правлячої династії, інші литовські князі, нащадки давньоруських династій — українські, бі­лоруські князі, які, хоч і були позбавлені політичних прав, прав управління своїми уділами, зберегли великі земельні володіння. Вони разом створили могутню верству магнатів, «княжат», аристократію. Це роди Острозьких, Сангушків, Чарторийських, Вишневецьких, Корецьких та ін. Тільки на Волині у XVI ст. налічувалося близько ЗО княжих родів. Найбагатший із них — рід Острозьких — мав величезні володіння, що охоплювали третину всієї землі на Волині, із 100 містами і 1300 селами. Отже, осно­вою сили і впливу цієї верстви стали знатність доходжен­ня, а головне—велика земельна власність. Князі мали ва­салів — шляхту, дружинників, багато слуг. Дуже близькою до цієї домінуючої верстви суспільства була верхівка бояр або панів — теж власників великих земельних угідь. Це Семашкн, Хребтовичі, Сенюти, Загоровські, Гулевичі, Немиричі та ін.

Переважно з цих двох верств, верхівки суспільства, комплектувався державний апарат — Великий князь при­значав їх на всі вищі посади, вони входили до складу великокняжої ради, підлягали тільки суду Великого князя. У воєнний похід представники цих верств йшли під влас­ними хоругвами, тому ще їх називали хоруговними пана­ми. Вони повинні були виставляти по одному кінному вої­ну від 8-ми селянських дворів. Так, 1528 р.

князь Радзивіл виставив 260 вершників, князь Слуцький — 433, князь Острозький — 426 тощо. Крім військової повинності ніяких інших вони не несли, податків не платили, тілесних ганьблячих покарань до них не застосовували.

Значно більшу групу пануючого класу становили дрібні бояри і шляхта. Дрібне боярство, яке в Україні налічу­вало кількасот родин, мало маєтки з 10—15 сіл і, по суті, монополізувало все місцеве управління. Воно теж було зобов'язане Великому князеві військовою службою. У Литві бояри, зокрема середні, дрібні, не мали таких прав, як у Київській державі. Вони переважно були не власни­ками, а тільки володільцями землі, за користування якою несли військову повинність. Великий князь міг відібрати у боярина землю, якщо той не виконав свого обов'язку, передати спадщину іншій особі, наказував про видання боярських дочок заміж. Бояри були зобов'язані також допомагати князеві будувати фортеці, дороги, мости, пла­тити деякі данини. Титул боярина можна було отримати від Великого князя і людям інших верств — міщанам, духівникам, навіть селянам. Існували свого роду перехідні ступені до боярства — путні бояри, панцерні слуги, бояр­ська шляхта тощо.

Згодом верства, група боярства майже зникає. Спо­чатку це трапилося у західних землях, що найшвидше потрапили під владу Польщі. Боярство у Галичині, яке перейшло у католицизм, було зрівняне з польською шлях­тою 1430 р. Інша його частина емігрувала на Поділля та Волинь. У XVI ст. тут майже не залишилось україн­ських боярських родів. Українські традиції, звичаї збері­галися тільки у середньої та дрібної шляхти. Але в народі у Литві повне зрівняння боярства з польською шляхтою відбулося після Люблінської унії 1569 р.

Шляхта, тобто основна маса дворянства, з середини XV ст. мала панівне становище у Польщі, а згодом — і в Литві. Шляхетський титул був спадковим або надавався королем чи Великим князем. У сумнівних випадках існу­вав спеціальний порядок так званого виводу у шляхетст­во — подання письмових доказів або показів декількох шляхтичів.

Верхівка шляхти володіла вотчинними, а реш­та — удільними землями. Шляхта була звільнена від по­датків і повинностей, окрім так званої земської служби, тобто обов'язку виставляти (залежно від земельного наді­лу) певну кількість кінних воїнів, і повинностей, пов'яза­них з обороною країни. Шляхта мала право отримувати зі своїх маєтків від населення податки, вимагати несення повинностей. Особа шляхтича вважалася недоторканою. його ніхто не міг карати, хіба що за вироком особлива ' шляхетських трибуналів.

Шляхта могла обіймати державні посади. Згідно з Городельським привілеєм 1413 р. шляхтичі мали бути католиками і одружувати дочок тільки з католиками. Всі вони також повинні були мати свої герби або приписувати (ставати васалами) до тих польських і литовських роді які вже мали свої герби (звичайно, за їх згодою).

Серед шляхти було чимало дрібної, бідної, зокрема Галичині, Волині. Нерідко їх земель ледве вистачало г те, щоб прогодуватися. Життя такої так званої ходачкові шляхти мало чим відрізнялося від життя селян. Про загалом шляхта у Литві і Польщі XVI—XVII ст. ста-л дуже впливовою і міцною верствою панівного класу. Вона була основною опорою королівської та великокнязівське влади. За її підтримку королі й князі надавали шляхті все нові й нові привілеї — 1387, 1413, 1430, 1434 рр. тощо. Ці акти остаточно оформили шляхту в єдиний привілейований стан. Поступово вона домоглася такого ж правового становища, як князі чи пани-бояри. У Польщі, де шляхта була найорганізованішою і наймогутнішою, вона становила близько 8—1О % населення, у Литві — близько 5 % (середній показник у західній Європі — 1—2 %).

Польська і особливо литовська шляхта мали таке право торгівлі, експорту будь-яких продуктів сільського господарства, лісу, виробів з дерева тощо, а також імпорту багатьох товарів без оплачування мита чи податку. Феодали влаштовували у маєтках майстерні, мануфак­тури. млини, розвивали промисли. Це, однак, гальмувало розвиток міст і міської торгівлі, сприяло збереженню на­турального господарства, перешкоджало утворенню єдиного внутрішнього ринку — основи централізації держави.

Захопивши західноукраїнські землі, польські пани і шляхта після Люблінської унії вирушили на Волинь, Брацлавщину, Київщину, захоплюючи незайняті землі або витісняючи з них місцевих власників. Струсі, Потоцькі, Конецпольські та інші пани, шляхта зайняли величезні простори України, створюючи справжні латифундії, будую­чи замки, палаци. Попередні землевласники були супроти них безправні: мусили або коритися їм, ставати васалами, або тікати геть. Магнати безжалісно експлуатували при­родні багатства країни, пригноблювали населення. Разом з ^магнатами в Україну прибувала дрібна польська шляхта:

бідна й голодна, вона сподівалась здобути тут маєтки і багатства.

Духовенство становило, як і в попередню епоху, окрему суспільну верству населення. До духовної верстви належа­ли не тільки священики та їх родини, а й весь церковний причет. Вони підпорядковувались не світському суду, а суду єпископа. Духовенство поділялося на біле і чорне. Біле — світські священики, чорне — монахи і монашки. Воно було в Україні численним: навіть малі села, присіл­ки мали свої церкви, а у великих селах — по дві й три, містах — декілька. Церкви засновували князі, бояри, шлях­та, міщани, селяни. Магнати часто будували церкви, офі­рували їм чи монастирям ікони, гроші, землі, влаштову­вали при них лікарні для хворих і старих, школи. Деякі церкви та монастирі володіли великими маєтками, міста­ми й селами, наприклад, Луцька, Володимирська, Пере­мишльська церкви, Києво-Печерський, Унівський монасти­рі тощо.

Духовні посади тривалий час вважалися спадковими: після батька прихід (парохію) отримував син. Чимало бу­ло й монастирів, де інколи мешкало по кількасот монахів.

Значення духовенства в Україні величезне. Церква дбала про духовне життя, моральний стан людей, відігра­вала важливу роль у культурі, освіті. Так, школа впро­довж тривалого періоду знаходилася під наглядом духо­венства. За існування Київської і Галицької держав, у Литві церква була під опікою держави, мала великі при­вілеї, авторитет у суспільстві.

З приходом польської влади становище радикально змінилося: православна церква опинилася перед загрозою знищення. Це мало б згубні наслідки для всього народу, бо XV—XVII ст. з втратою державності саме церква стала для українців єдиним ін­ститутом виявлення їх самобутності, національної прина­лежності. Литовські правителі не чинили перешкод церкві» підтримували її діяльність. Окрім цього, не бажаючи залишати своїх підданих — православних під верховенст­вом московського митрополита, 1458 р. Великі литовські князі відновили митрополію у Києві. Вона підпорядкову­валася безпосередньо константинопольському патріарху і налічувала десять єпископств.

В останні часи існування Великого князівства Литов­ського та під владою Польщі ситуація церкви, як уже за­значалося, різко погіршилась.

Великі князі та польські королі, дотримуючись того­часної західної практики, вибороли собі право протегу­вання над церквою, тобто почали призначати єпископів і навіть митрополита. Отож щораз більше важливих цер­ковних питань розв'язували світські правителі, які нале­жали до іншої, ворожої православ'ю релігії. Право світ­ської влади призначати єпископів послаблювало авторитет митрополита. Єпископи часто діяли на свій розсуд. Зде­більшого на ці високі посади призначалися шукачі по живи, хабарники, які компрометували священицький сан Згодом навіть звичайні феодали почали продавати розташовані на їхніх землях парафії та монастирі. За таки? умов культурний вплив православ'я, пошана до священиків, релігії почали зменшуватися. Завоювання турками Константинополя 1453 р. поглибило інтелектуальний і культурний застій, позбавило православну церкву найпередовішого; і надихаючого проводу. Переслідувана у самій країні, втративши підтримку ззовні, з Константинополя, православна церковна культура скотилася до обрядовості, обмеженості. Зате на Україну посилився натиск католиць­кої церкви. Вже XV ст., окрім Львова, Перемишля і Холма, були засновані католицькі єпископства у Кам'янці, Луцьку, Києві. Одночасно виникало, зокрема на східних землях України, багато латинських кляшторів-монастирів. Надзвичайно широку пропаганду проводили єзуїти, які осіли у Львові, Києві, Барі, Вінниці, Ярославі. Вони звер­тали особливу увагу на людей заможних, талановитих, видатних, намагаючись залучити їх до католицької церкви. Єзуїтські школи-колегіуми, солідні та пишні, з добрими, кваліфікованими вчителями, дбали про те, щоб залучати сюди українську молодь і виховувати її у пропольському, .католицькому дусі.

Так водночас із політичним захопленням, економічним закабаленням України Польщею відбувалося релігійне, культурне поневолення. Магнати і шляхта разом з като­лицьким духовенством намагалися охопити впливом про­відні верстви українського народу, його еліту, спольщити їх, послабити міщанство, розбити організацію православної церкви.

Зниженню рівня української освіти, у зв'язку з послаб­ленням ролі церкви, намагалися запобігти-передові люди. Наприклад, князь Костянтин Острозький заснував у Ост­розі академію, де викладали визначні українські та зару­біжні вчені. З її стін вийшло чимало відомих людей Ук­раїни — гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний та Мар­ко Жмайло, вчений Мелетій Смотрицький та ін. Григорій Ходкевич 1568 р. дав притулок у своєму маєтку в Заблудові Іванові Федорову — друкарю, якого вигнали з Москви і який видрукував у Львові перші українські книги.

У церковних колах XVI ст. знову відновилася полеміка щодо унії-злуки православної та католицької церков. Ця ідея неодноразово дебатувалася. Вже XI ст. було кілька спроб поєднати обидві церкви, що роз'єдналися 1054 р. У XII—XIII ст. ці спроби поновилися. Після Флорентій­ського собору 1439 р. таку ідею майже здійснили. Проте на шляху привабливого за суттю поняття християнської єдності лежали століття взаємної недовіри і недоброзич­ливості. Православна церква, зокрема, побоювалася, що могутніша, багатша католицька асимілює православ'я, особливо українське. Але як не дивно, наприкінці XVI ст. саме православні владики виступили ініціаторами унії— львівський єпископ Гедеон Балабан, єпископ Кирило Терлецький з Луцька, єпископ Діонісій Збируйський з Холма і єпископ Леонтій Пелчицький з Турова. Вони, крім, напевне, власних інтересів, мали на меті оздоровити цер­ковну атмосферу, вірили, що високоавторитетна і добре організована католицька церква запровадить серед пра­вославних порядок і дисципліну. Вступивши в унію, право­славні здобудуть рівноправність у Речі Посполитій, ніхто з них не буде зазнавати зневаг, дискримінації; православ­ну знать перестануть ігнорувати при розподілі службових посад тощо. Православні єпископи, отримавши однаковий статус з католицькими ієрархами, стали б членами верх­ньої палати польського парламенту-сенату.

Отже, причини для унії були вагомі. Провівши декілька зустрічей з польськими ієрархами, королівськими урядов­цями та папським нунцієм, чотири православних єпископи погодились на унію. Наприкінці 1595 р. єпископи І. Потій та К. Терлецький поїхали до Риму, де папа Климент VIII погодився на унію, урочисто прийнявши під свою владу українську православну церкву з гарантією збереження традиційної православної літургії та обрядів, а також таких звичаїв, як право священиків одружуватись тощо.

У м. Бересті (Бресті) 1596 р. був скликаний церковний собор. Зібралося вище духовенство, численні високопо­ставлені гості, понад 200 священиків, миряни.

На соборі розгорнулася гостра полеміка щодо унії. Її прихильники, відокремившись, засідали у церкві св. Миколая. Це, зокрема, митрополит України Михаїл Рогоза, п'ять єпископів (з тих семи, котрі прибули) — Володи-мирський. Луцький, Полоцький, Холмський, Пинський та ін. Отже, проводилося два паралельних собори. Уніат­ський проголосив публічно унію з католицькою церквою, на що православний відповів протестом. Король затвер­див рішення першого, а рішення другого оголосив непра­вильним. Так Україна розділилася у релігійному плані на дві частини. Чимало віруючих поставились до унії нега­тивно, хоч більшість української шляхти і немало, міщан підтримали її.

Таким чином, Берестейська унія не поєднала церков, не внесла спокою. Крім двох церков — православної та католицької — в Україні з'явилась третя — уніатська. Влада вважала її єдиною правною українською церквою. Православна церква і релігія почали зазнавати ще більших утисків. Щодо уніатської церкви, то і вона не була визнана поляками рівноправною з католицькою. Римо-католики і надалі не визнавали (у зв'язку з іншою національністю) уніатів повноцінними громадянами. Уніатська церква не хотіла відмовлятися від рідної мови, обрядів, історичної традиції, хоч католицька всіляко намагалась її поглинути. Між цими церквами наростала ворожнеча. Незважаючи на звернення папи римського, король не допустив уніатських єпископів у сенат. Однак уніатська церква не стала слух­няним знаряддям у руках римо-католиків і польської вла­ди. Навпаки, вона твердо захищала український народ проти полонізації, зокрема на західних землях України.

Як уже зазначалося, формувався так званий третій етап — етап міщан. Мешканці українських міст, станов­лячи до 15 % населення, виділилися XIV—XV ст. в окрему спільність. Проте такого важливого значення, як на За­ході, міста в Україні, Польщі та Литві не відігравали. Річ у тому, що устрій Литовської та Польської держав, їх політика, всевладдя/ магнатів — князів, панів, шляхти — не давали змоги містам належним чином розвиватися, міц­ніти. Центром економічного життя, навіть виробництва '— сільськогосподарського, ремісничого та іншого — стали панські, шляхетські фільварки, а не міста.

Зі збільшенням чисельності населення міст — переду­сім через посилений наплив польських міщан, ремісників і німців-колоністів — значення міст починає зростати.

Польські королі та литовські Великі князі надають більшим містам привілейоване Магдебурзьке право, що робило міста самостійними організаціями зі своїм самоуправлінням, не підлеглими магнатам. У 1356 р. Магде­бурзьке право отримав Львів, 1374 р. — Кам'янець-Подільський, 1432 — Луцьк, 1497 р. — Київ.

Магдебурзьке право передбачало рівність усіх міщан перед законом. Однак керівництво справами в усіх містах захопив міський патриціат, який складався з міської знаті, багатіїв, а в національному відношенні — німців і поляків. Вони не допускали до управління середнє та незаможне міщанство, самі комплектували міські органи влади — бур­гомістра, міську раду, суд, поповнюючи їх шляхом коопта­ції. Так було, наприклад, у Львові, де десятиліттями влада знаходилася у руках двох десятків найбагатших родин, а ремісництво, міські низи тільки 1577 р. здобули для себе «колегію мужів» з незначними контрольними функціями. У статутах багатьох міст зазначалося, що вони, як і вся міська влада, служать тільки тим, хто визнає римську віру. Українців, вірмен, євреїв та людей іншої національ­ності вважали громадянами другорядними, виділяючи їм для поселення невеликі відокремлені квартали, переважно за містом. Представництво їх у міських органах управлін­ня, судах було суто символічним або ніяким.

Міське населення України доби Середньовіччя було організоване на західний лад, поділяючись на корпорації, серед яких привілейоване становище мало купецтво. Всі категорії населення об'єднувалися в цехи: зброярів, буді­вельників, золотарів, лікарів, шевців, аптекарів тощо. Цех мав свій статут, суд, органи управління з виборними «цех-майстрами» на чолі. Члени цеху дотримувалися суворої дисципліни. Домінували цехові майстри, їм підпорядко­вувалися підмайстри та учні. Керівництво цеху стежило за порядком, якістю продукції, захищало інтереси цеху. Цехи мали свої свята, ікони, прапори. Вони платили місту і державі визначену суму податків, виставляли у випадку війн певну кількість воїнів, мали виділені для оборони ділянки міських мурів.

Українські міщани, котрі у великих містах становили меншість, оскільки їх посилено витісняли німці та поляки, почали створювати братства. Братства існували при церк­вах від давніх часів, але спочатку мали тільки релігійний характер. Згодом вони перейняли дещо з цехового устрою — щорічний вибір старшини, членські внески, до­помога зубожілим братчикам. Братства почали виконувати, окрім релігійних, широкі економічні та культурно-освітні функції. Вони захищали українське міщанство, виступали зі скаргами до судів, висилали посольства до вельмож, ко­ролів, сейму, будували лікарні, школи, друкарні, піклу­вались про хворих і бездомних, старих і калік. Особливо активним було Львівське братство, на зразок якого ство­рилися братства в усій Галичині, на Воєнні, Холмщині, Поділлі.

Організація братств була нескладною: невелика кіль­кість членів — 20—50; щомісяця — збори братчиків; раз на рік — обрання керівників (старших братів); чітке ве­дення документації; повне довір'я і чесність; сплата член­ських внесків. Спочатку до братств входили тільки міща­ни, але згодом — і українська шляхта, духовенство.

Братства відігравали велику роль у поширенні освіти, культури, збереженні української мови, письма.

Близько 80 % населення України становило селянство. До середини XVII ст. воно не творило однорідної верстви, а складалося з різних груп з різними обов'язками, які тільки згодом зблизилися і злилися в єдину селянську верству.

Правове становище селян XIV—XV ст. залежало від правового становища сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке, шляхетсько-польське. У селах руського права спостерігаються залишки давнього громадського ладу. Основою господарства було дворище з 5—10 димів-хат. Господарством займалася велика родина, що приймала підсусідків, потужників тощо. Декілька дворищ творили громаду, яка обирала старшого (тивуна, отамана). Грома­да мала спільні ліси і пасовиська, рибні озера тощо. Вона контролювала адміністрацію і суд, платила данину, утри­мувала церкву і священика. Кільканадцять громад стано­вили волость на чолі з отаманом. Його обирала вся гро­мада (віче або копа). На таких вічах відбувалися й суди — так звані копні суди.

Села на волоському праві існували переважно на Півд­ні, Закарпатті, у Галичині, на Волині. Осадник, що закла­дав село, називався князем, спадково утримував свою вла­ду, контролював управу і суд, але з участю громади. Група сіл створювала крайну на чолі з крайником. Двічі на рік збиралося все населення — вирішували спільні справи.

Села німецького права виникли в Україні XIV—XV ст. Осадник-німець платив власнику землі чи урядові певну суму грошей і тим набував право створити село. У ньому він ставав спадковим війтом зі своєю землею, частиною чиншу та судових оплат. Населення судили за німецьким правом.

Щодо селянства, то спочатку були три основні кате­горії — смерди (вільні), невільники (слуги, раби), напіввільні (закупи). Вільні селяни мали власні землі.

У XVI ст. під впливом польського права відбувається еволюція права землеволодіння селян. Селянську землю вважають належною державі або панам — шляхті. Праг­нення держави уніфікувати й обмежити розмір дворищенського землеволодіння, збільшити тягло селян викликало видання 1557 р. «Устави на волоки». Визначено розмір «волоки» — приблизно від 16,8 до 21,3 га залежно від місцевості. «Путні бояри» та «панцерні слуги» діставали по дві волоки. Решту землі передано шляхті, осадникам. Обмежено право переходу селян, для них встановлено низ­ку натуральних повинностей (у зв'язку зі збільшенням ек­спорту збіжжя до Європи).

Залежно від повинностей селяни поділялися на три категорії:

1. Тяглі селяни. Вони працювали на пана зі своєю ху­добою (8—10 днів на рік, потім 2—4 дні на тиждень). Окрім праці у полі сплачували різні податки — грошові та натуральні. Пани сплачували з населення державі по­даток натурою: збіжжям, медом, худобою. Селяни викону­вали також державні повинності — повоз-підвідне, направа шляхів, мостів, сторожування тощо.

2. Ремісники й службові селяни. Були цілі села кова­лів, колісників, ткачів, пекарів та ін. Вони створювали сотні, яких очолював сотник. До службових селян нале­жали рибалки, бортники, конюхи, котрі жили здебільшого біля фортець.

3. Чиншові селяни або данники. Платили чинш або данину з власної землі медом, збіжжям, шкірою, птицею-тощо.

Були ще невільники. Це колишні холопи, челядь кня­жої доби. Одні з них залишилися у попередньому стано­вищі, інші мали власне майно, працювали у панів. Дже­релами невільництва були: полон, продаж, крадіжка. На початку XVII ст. невільники злилися з селянами-кріпака­ми. Близькими до невільників вважалися «нехожі се­ляни» або «отчичі», котрі мешкали в окремих господарст­вах, платили податки натурою чи працею і не мали права виходу. Від звичайних невільників вони відрізнялися тим, що були прикріплені до землі (хоч вважалися вільними), залишити землю, відійти від пана без його дозволу не-могли.

Напіввільні люди — закупи. Це ті, хто взяв яку-небудь позику і не повернув боргу. Вони мусили працювати на. кредитора, доки не повернули позичене.

Всі ці категорії селян незабаром почали зближуватися. бо феодали з усіх почали вимагати податки і повинності. Так формувався єдиний клас кріпаків. Обов'язкові селян­ські роботи на пана стали називати «панщиною». Спочат­ку вони не були точно визначені. У XV ст. панщина тривала 14—15 днів на рік, потім збільшилася. Торпський сейм 519 р. встановив панщину раз на тиждень. «Устава на олоки» 1557 р. встановила такий же порядок для Литви. У другій половині XVI ст. панщина відроблялася вже 2 гази на тиждень.

Одночасно зі встановленням панщини селяни втрачали громадянські права — право власності на землю, право су­ду, право виходу. Селян вилучили з-під державного судівництва і віддали під присуд панів. У Литві це зробив вели­кий князь Казимир 1447 р., а у Польщі — вирішив Нешавський привілей 1454 р. Пан дістав право судити селянина у цивільних, сімейних, кримінальних та інших справах. Щоправда, для селян доступний був ще домініальний суд (пре це йтиметься далі), але він існував не всюди, а створення його залежало від пана. Пізніше селяни втратили праве на землі. Польське законодавство визнавало право земле­володіння тільки за князями, панами, шляхтою, церквою Це перейшло і до Литви. «Устава на волоки» 1557 р., на­зиваючи форми землеволодіння, нічого вже не згадує пре селянську власність.

Ще одним кроком на шляху остаточного закріпаченню селян була заборона відходити від пана. Спочатку селянам дозволяли йти тільки у певний час, переважно на Різдво та й то тільки внісши за це плату і знайшовши собі заміну. Це право 1496 р. у Польщі було обмежене тільки одним господарством на селі у рік. Нарешті, 1505 р. сейм остаточно заборонив селянам залишати свої села без доз волу пана.

Так селяни стали повністю залежними від пана людьми, підневільними, кріпаками, їх правове становище мало "чим відрізнялося від рабського. Селянське самоуправління також було ліквідоване. Феодали отримали змогу втруча­тися навіть в особисте життя селян — давали чи не давали .дозвіл на шлюб, похорон (беручи за дозвіл плату), приму­шували селян користуватися тільки панськими млинами та шинками, які часто здавали в оренду євреям. Навіть церк­ви здавали в оренду. За можливість користуватися ними з селян теж брали плату. Селян зневажали, не вважаючи за повноцінних людей. Польське панство та шляхта нази­вали їх «худобою», «бидлом».

Українські селяни неодноразово піднімалися на бороть­бу проти поневолення. Селянські повстання почалися ще -XV ст. Це, наприклад, велике повстання у Галичині 1490— 1492 рр. під проводом Петра Мухи. Воно перекинулось й на Буковину, Молдавію. У ньому взяло участь близько І.О тис. повстанців. У XVI—XVII ст. кількість повстань різко зросла.

Ще однією формою протесту селян були Їх втечі — у гори, до опришків, на відносно вільні простори Східної України і чорноморські степи, зокрема по нижній течії Дніпра. У 1630—1640 рр. тільки з Полтавщини втекло .по­над 20 тис. селян. На вільних землях сходу і півдня Ук­раїни, на московському порубіжжі вони створювали свої слободи, села, хутори.

<< | >>
Источник: КУЛЬЧИЦЬКИЙ Володимир Семенович, НАСТЮК Михайло Іванович, ТИЩИК Борис Йосипович. ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ. 1996

Еще по теме 2. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД:

  1. § 20. Держава і суспільство.
  2. § 48. Правопорядок і суспільний порядок.
  3. 1.3. Основні положення загальної теорії правової системи 1.3.1. Правова система як підсистема суспільства 1.3.1. Правова система як підсистема суспільства
  4. ТЕМА 17. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН
  5. 1. Поняття та структура суспільства
  6. Співвідношення суспільної, державної та політичної влади
  7. Діти „індіго” як феномен сучасного суспільства
  8. Поняття політичної системи суспільства та її структура
  9. Політична система суспільства
  10. Особливості становлення громадянського суспільства в Україні.
  11. 3. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД
  12. Суспільний лад
  13. Суспільний устрій на українських землях у складі Російської імперії
  14. Суспільно-політичний устрій і право в Галичині, на Північній Буковині та Закарпатті
  15. 43. Суспільство і природа. Екологічні проблеми сучасності (філософський аспект).
  16. 44. Матеріальні основи розвитку суспільства
  17. 18. Основні принципи філософського розуміння суспільства.