<<
>>

1. УТВОРЕННЯ ГАЛИЦЬКО-ВО КНЯЗІВСТВА

Коли Наддніпрянщина під ударами степових орд за­непадала, зросло значення західних земель, що лежали далі від воєнних дій — Галичини (назва від м. Галича, тепер Івано-Франківської обл., який вперше згадується з угорських джерелах 896 р., в Іпатіївському літописі 1113 р.) і Волині (назва від м.

Волиня, нині с. Грудек За-яойського воєводства Польщі).

Формування Галицького князівства почалося у другій половині XI ст. Цей процес пов'язаний з діяльністю внука Ярослава Мудрого — засновника галицької династії кня­зів Ростислава Володимировича. Після смерті Ростислава (1067 р.) Галичину було поділено на три князівства, якими правили його сини. Рюрик отримав Звенигород (недалеко від Львова), Володар — Перемишль (одне з найстаріших галицьких міст), а Василько — Теребовлю (тепер Тернопільської обл.). Через деякий час Володимирко, син Володаря, об'єднав Перемиське і Звенигородське князівства, захопив спадщину за дядьком Васильком — Теребовлю і Галич, куди 1141 р. переніс столицю з'єдна­ного князівства. Галицька держава настільки зміцніла, що могла рівнятися з великими тогочасними європейсь­кими державами. Проте розквіт Галицького князівства припадає на період правління його сина Ярослава (1153— 1187 рр.), названого у «Слові о полку Ігоревім»* Осмомислом (той, хто має вісім смислів), що означало мудрий, розумний. Він поширив кордони держави на південь аж до гирла Дунаю, де заснував місто Новий Галич (Галац). Водночас з економічним і політичним зміцненням Галичини зростало галицьке боярство, яке намагалося

* Твір напіїсаїііііі невідомим автором між 1185—1187 рр. 32

«добути вплив на управління державою. Зі смертю сина Володимира династія Ростиславичів припинила існування, а 1199 р. волинський князь Роман, котрий спочатку кня­зював у Новгороді, об'єднав Галичину з Волинню і ство­рив Галицько-волинську державу. Столицею її був Галич, відтак Холм (тепер у Польщі), а з 1272 р.

— Львів.

Переможні походи військ Романа на Литву, Польщу, Угорщину та половців створили йому і державі високий міжнародний авторитет. Завершенням цих успіхів було здобуття Києва, включення його у сферу своїх впливів. Але князював він мало — всього шість років і 1205 р. загинув під Завихостом над Віслою у засідці, яку зро­били поляки. Сучасний князеві Роману літописець нази­ває його «самодержцем усієї Русі», оцінюючи заслуги у справі об'єднання більшості руських земель, а візантій­ський літописець М. Хоніят зазначає, що боротьба Романа з половцями значно допомогла Візантії, адже кочівники дійшли вже до Константинополя.

Після смерті Романа західноукраїнські землі знову потрапили у смугу розбрату і князівсько-боярських між­усобиць. Стара земельна знать, намагаючись обмежити права князів, вела з ними постійну боротьбу, чим сприяла посиленню міжусобиць, а нерідко — й іноземній окупації. Найбільшої, гостроти боротьба феодальних угруповань західних земель Русі досягла при малолітніх синах Рома­на — Данилові та Василькові (перший мав три роки, а другий — несповна рік). Вдова (історія не зберегла її імені) пробувала князювати від імені малолітнього Да­нила, але її вигнали з Галича інші князі, які почали знову змагатися між собою за княжий престол. У справи Галицько-Волинської держави почали втручатися сусідні держави. Настав тривалий період громадянської війни. Підпорою Романовичів були тільки волинські бояри, при в'язані до своєї династії, що розуміли, яке значення має велика та сильна держава.

Рятуючись від боярських заворушень, Данило разом із матір'ю перебував при угорському дворі короля Андрія, пізніше княжив з братом Васильком у дрібних волинських князівствах. Данило зумів об'єднати Волинь, а згодом, після кількох невдалих спроб, оволодів Галичем (1238 р.) та Києвом (1239 р.). Проти Данила виступила Угорщина у союзі з поляками і підтримкою ворожих йому бояр, однак 1246 р. під Ярославом (тепер у Польщі) Данило переміг коаліцію й остаточно поширив владу на Галичи­ну.

Внаслідок мудрої державної політики Данило фак­тично не підкорився владі Золотої Орди. Він підтримував контакти з папою римським Інокентієм IV, погодився на унію, прийняв від папи королівську корону і 1253 р. став першим українським королем (коронував його папський посол Опізон у Дорогичині). До речі, корона Данила Галицького пізніше була перероблена на митру перемиських греко-католицьких єпископів і у роки другої світової війни була передана на зберігання у Ватиканський музей. Данило активно проводив західну політику, при ньому по­ширювалися західні культурні впливи, запроваджував європейське самоврядування у містах. Оцінюючи мудрість князя, літописець писав, що він — друга величина після біблейського Соломона.

В міру зростання Галицько-Волинської держави сусідні володарі почали встановлювати контакти з Данилом. Угор­ський король Бела IV віддав дочку Константану за Данилового сина Лева (на його честь названо місто Львів), а литовський князь Міндовг віддав дочку за іншого його сина — Шварна, який відтак (з 1267 р.) став першим ук­раїнсько-литовським князем.

Після смерті короля Данила (1264 р.) лишився на Волині його брат, князь Василько. Князями були й три сини Данилові: Лев (у Галичині), Мстислав (у Теребовлі), Шварно (у Холмі).

Та незабаром (1269 р.) помер Шварно, через рік — Василько, а волинським князем став син Василька Воло­димир, якого літописець назвав «великим книжником і фі­лософом, якого ще не було і не буде». Але Володимир помер (1289 р.) молодим і бездітним, передавши свій уділ синові Данила Мстиславові, князеві Теребовельському. До речі, зі смертю Володимира закінчується відомий Галицько-Волинський літопис, що поділяється на дві части­ни: Галицький літопис (1201—1261 рр.), складений у Га личині, в основі якого — літописання часів князя Данила Галицького; Волинський літопис (1262—1291 рр.), скла­дений на Волині, який здебільшого відобразив історію Во­линської землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира. Основний текст літопису пронизує ідея єдності Русі, оборони її від зовнішніх ворогів.

Так колишня Галицько-волинська держава поділилася на дві: одну половину одержав Лев, іншу — брат Мсти­слав (обидва сини Данила).

Після смерті Лева (1301 р.) князем став його син Юрій. Він заволодів усією державою і прийняв титул короля, утворивши 1303 р. окрему Галицьку митрополію. Справа в тому, що тодішній митрополит Київський Максим (за національністю грек), який керував галицько-волинськимн церквами, переїхав до Володимира на Клязьмі. Однак Галицька митрополія існувала недовго. Наступник Ніфонта Петро Ратневський 1306 р., ставши митрополитом Ки­ївським і всієї Русі, переселився спочатку до Володимира на Клязьмі, а пізніше — 1326 р. — остаточно переніс митрополію до Москви, чого дуже домагався московський князь Іван Калита. Це призвело до втрати українськими землями власної церкви.

Останніми галицько-волинськими володарями були два сини Юрія — Андрій і Лев II, останні українські князі з династії Романовичів. Померли вони майже одночасно — 1323 р. Галицькі бояри запросили тоді на престол князя Юрія II, сина польського князя Тройдена, але, незадоволені його діями, організували змову і отруїли його у Во­лодимирі 1340 р. Потім бояри покликали на престол ли­товського князя Любарта, зятя отруєного Юрія. Сам він сидів на Волині у Луцьку. В Галичині (у Львові) правив за нього воєвода Детько. Пам'яткою князювання Любарта у Галичині залишився дзвін церкви св. Юрія у Львові а його іменем.

Побоюючись, що Любарт приєднає Галичину і Волинь до Литви, яка стане грізним сусідом Польщі, польський король Казимир III Великий 1349 р. пішов походом на Галичину, здобув Львів, а потім і західну частину Волині (Холм та Белз). Литовські феодали оволоділи більшою частиною Волині: Володимиром (після третього поділу Речі Посполитої 1795 р. російський уряд перейменував його на Володимир-Волинський), Луцьком, Кременцем та іншими містами. Так припинила існування Галицько-Волинська держава, яка після занепаду Києва продовжила на ціле століття існування державної організації, ставши головним центром для всієї України. Відтоді Україна на тривалий час втратила самостійність.

<< | >>
Источник: КУЛЬЧИЦЬКИЙ Володимир Семенович, НАСТЮК Михайло Іванович, ТИЩИК Борис Йосипович. ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ. 1996

Еще по теме 1. УТВОРЕННЯ ГАЛИЦЬКО-ВО КНЯЗІВСТВА:

  1. § 2. Місцеве управління
  2. 2.1. Історіографія зародження національних традицій державності в княжу добу
  3. ВИСНОВКИ
  4. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  5. Утворення Галицького князівства.
  6. Християнизація України-Русі. Константинополь чи Рим?
  7. Давнє українське письменство.
  8. Падіння Галицько-Волинської держави. Утвердження Литви в Наддніпрянській Україні.
  9. Київська держава Олельковичів. Волинське князівство. Зв’язки із західним світом.
  10. Зміст
  11. Політичні наслідки роздрібнення Київської Русі.
  12. 1. УТВОРЕННЯ ГАЛИЦЬКО-ВО КНЯЗІВСТВА
  13. 2. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД
  14. 1. РОЗПАД АВСТРО-УГОРЩИНИ І ПРОГОЛОШЕННЯ ЗУНР
  15. ЗМІСТ
  16. ЗМІСТ
  17. Утворення й історична доля Галицько-Волинського князівства
  18. Завдання для самостійної роботи
  19. КОРОТКА ХРОНОЛОГІЯ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ
  20. ЗАКІНЧЕННЯ