<<
>>

§ 3. Державне управління на західноукраїнських землях

На початку XIX ст. на західноукраїнських землях панувала австрійська система управління. Вище управління українськими землями, які входили до складу Австрійської імперії, здійснював імператор (цісар).

Він зосереджував у своїх руках усю законодавчу, виконавчу і судову владу і, видаючи найважливіші постанови, патенти, мандати, резолюції, вважався єдиним джерелом права. Свої функції імператор виконував за допомогою цілої низки органів влади і управління. До березня 1848 р. налічувалось 10 придворних рад і

головних управлінь: імператорсько-королівське придворне канце-лярство; королівська угорська придворна рада і канцелярство для Угорщини; королівське трансильванське придворне канцелярство для Трансильванії; імператорсько-королівська генеральна придворна камера; імператорсько-королівська придворна камера для монетної і гірничої справи; імператорсько-королівська головна рада юстиції; імператорсько-королівська головна поліцейська і цензурна придворна рада; імператорсько-королівська військова рада; імператорсько-королівська генеральна контрольна дирекція; імператорсько-королівське таємне канцелярство правлячого дому, двору і держави. Керівники цих придворних установ були найближчими радниками монарха у справах своїх відомств. Усі питання державного управління узгоджувалися і регулювалися загальними конференціями керівників вищих установ у присутності монарха. У 1814 р. ці придворні органи управління було підпорядковано Державній раді. Органи імператорського управління мали величезний штат чиновників, як правило, вихідців із дворян. Фактично главою адміністрації у краї був губернатор, який призначався австрійським імператором і наділявся широкими повноваженнями. Губернатору підпорядковувалося губернське присутствіє, яке знаходилося у Львові. Губернаторами, як правило, призначалися заможні і впливові австрійські німці.

У 1849 р. замість губернського управління в Галичині було запроваджено намісництво на чолі з намісником, а в Буковині -крайове управління на чолі з крайовим президентом.

Головна різниця між намісництвами і губернськими управліннями полягала в тому, що в останніх зберігався деякий елемент колегіальності. Намісник, як і крайовий президент, був одноособовим главою краю, який підпорядковувався лише властям вищого рівня. Намісник управляв через департаменти, кількість яких не була постійною. Наприклад, протягом другої половини XIX ст. вона змінювалася від дев’яти до сімнадцяти.

На початку XIX ст. Галичина, що мала назву Галіції і Лодомерії, поділялася на 18 циркулів (округів). Циркули очолювали старости, до компетенції яких належали всі адміністративні та поліцейські справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військову службу тощо. Штат управління циркулу був невеликий - усього 8-12 осіб: староста, три-чотири комісари, секретар, по два діловоди та кур’єри. Старост і комісарів призначав імператор, а всіх інших - староста. Низова ланка управління фактично формувалася поміщиками. З трьох кандидатів, яких обирало село, поміщик на свій розсуд призначав

130

131

війта. Війт мав незначну компетенцію. Якщо село було невеликим, то він, як і інші селяни, щоденно відбував панщину і тільки у разі якщо у населеному пункті було більше ЗО дворів, один раз на місяць звільнявся від робіт. Виконавчими органами поміщиків були так звані мандатори. Формально це були державні чиновники, які мали повноваження від окружної влади, а фактично - службовці домінії, бо платню вони отримували від поміщиків. Мандатори мали значну владу. Вони збирали податки, встановлювали різні повинності, виконували поліцейські функції, здійснювали правосуддя у першій інстанції, мали право тілесного покарання тощо.

У 1846 р. внаслідок адміністративно-територіальної реформи територію Галичини було поділено на 74 повіти (інколи їх називали староствами). Очолювали ці адміністративні одиниці начальники повітів або старости, які підпорядковувалися наміснику і призначалися міністром внутрішніх справ, але без зазначення повіту, в який вони направлялися, - це вирішував сам намісник.

Старости були наділені широкими повноваженнями. В їх розпорядженні перебувала жандармерія, а в разі потреби вони могли використовувати й військові частини, розташовані на території повіту. Одним із головних завдань, яке покладалося на повітових старост, було запобігання будь-якому руху, спрямованого проти австрійського володарювання і панування поміщиків та капіталістів. Аналогічні функції у міських та сільських громадах виконували підпорядковані повітовим старостам бургомістри і війти.

На відміну від Галичини і Буковини, Закарпаття у складі Угорщини не було виділене в окремий коронний край. Уся територія Угорщини була поділена на 71 жупу (область). На початок XX ст. закарпатські землі складали 4 жупи: Ужанська, Бережанська, Уго-чанська, Мармароська. Влада в жупах належала наджупанам і піджу-панам, які, спираючись на адміністративно-судовий апарат, збирали податки та платежі, здійснювали нагляд за населенням. Жупанів призначав король з осіб вищого стану. Жупи поділялися на комітати і їхні однойменні органи управління з ЗО - 40 чоловік (окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирачі податків та ін.).

Самостійними адміністративними одиницями були села, автономія яких здійснювалася через сільські представництва, постійними виконавчими органами яких були сільські управління, очолювані старостами. Старости призначалися поміщиками. Сільське управління підпорядковувалося безпосередньо начальнику комітатського управління, який мав широкі повноваження.

У Закарпатті окрім адміністративно-територіального поділу існував і територіально-економічний - домінії. Вони об’єднували земні з містами й селами, що належали феодалові, церкві чи державі. До них входила система фільварків або клічів (групи фільварків).

4 березня 1849 р. імператор Франц-Йосиф "подарував" імперії нову конституцію, яка проголошувала Австрію неподільною монархією зі спільними фінансами, єдиною митною системою, військовою організацією, але надавала краям право мати власні конституції.

Таку конституцію для Галичини, як і для інших австрійських провінцій, іатвердив цісарський патент 29 вересня 1850 р. Крайова конституція передбачала поділ краю на три округи (Краківський, Львівський, Станіславський) і створення трьох окружних сеймів, а також центрального і крайового комітатів. Поділ Галичини на три округи передбачав поділ місцевого населення на три групи залежно від національності: Краківський округ - з польським населенням, Львівський - з польським і українським, Станіславський - з українським населенням. Але, як відомо, дана система управління у зв’язку зі скасуванням конституції так і не була введена в дію.

У 1867 р. Австрія і Угорщина затвердили угоду про утворення двоєдиної (дуалістичної) держави - Австро-Угорщини. Прийнята того ж року конституція встановлювала особливий державний устрій для обох частин Австро-Угорщини. В Австрії встановлювався двопалатний парламент - рейхсрат. Верхня палата рейхсрату (палата панів) складалася з представників вищої знаті і духівництва - її призначав імператор; звання члена палати панів було спадковим. Нижню палату рейхсрату (палату представників) обирали сейми кожної з 14 областей, на які поділялась Австрійська частина імперії. Вибори до палати представників були нерівними й цензовими. Розмір майнового цензу встановлювався залежно від області, однак всюди він був дуже високий.

В Угорщині також встановлювався двопалатний парламент (сейм). Верхню палату сейму (палату магнатів) призначав король; вона складалася з представників великих угорських землевласників і буржуазії. Звання члена палати магнатів було спадковим. Нижню палату сейму (палату депутатів) обирали на основі високого майнового цензу.

Австро-Угорщина поділялася на дві частини: Цислейтанію, куди входили Австрія, Буковина, Галіція, Герц, Далмація, Істрія, Крайна, Моравія, Силезія, Трієст, Чехія, і Транслейтанію у складі Угорщини, Трансільванії, Фіуме і Хорвато-Словенії. Назви Цислейтанія і

Транслейтанія виникли у зв’язку з тим, що імперія Габсбургів розмежовувалася рікою Лейта на дві частини. Землі Транслейтанії з 1867 р. були підпорядковані угорській владі, а Цислейтанії - Австрії.

Австро-Угорщина була монархічною державою: на чолі її стояв австрійський імператор, він же король угорський Франц Йосиф Габсбург (1848 - 1916). Конституція надавала монархові величезні права: він призначав верхні палати рейхсрату і сейму, в період між парламентськими сесіями міг видавати постанови, що мали силу закону. Конституцією передбачалось, що весь апарат управління складався і діяв у кожній державі незалежно від органів управління іншої частини монархії, за винятком трьох спільних міністрів: військового, закордонних справ і фінансів. Вони разом з династією і двором мали демонструвати єдність імперії як великої держави.

Для обговорення загальнодержавних справ була створена окрема представницька установа - так звані Делегації, до яких входило по 60 представників від австрійського та угорського парламентів. Окремі коронні краї делегували певну кількість представників. Від Галіції їх обиралося сім (6 поляків і 1 українець), від Буковини - один. Делегації скликалися щорічно імператором і засідали по черзі - у Відні й Будапешті.

Крім трьох спільних для Австро-Угорщини міністерств у кожній частині було створено свої міністерства: внутрішніх справ, крайової оборони, юстиції, культів та освіти, торгівлі, землеробства, шляхів сполучення та ін. З квітня 1871 р. стало діяти міністерство для Галичини, очолюване виключно польськими можновладцями.

"Коронними краями" управляли крайові начальники (ландше-фи), яких призначав імператор. Вони наділялися широкими, майже необмеженими повноваженнями, вирішували всі питання краю. їм підпорядковувалися поліція, крайові й повітові правління, управи міст. Вони наглядали за культурою, освітою, фінансами, торгівлею, спілками, виборами до крайового сейму і рейхсрату. В Буковині крайовий начальник називався крайовим президентом (ландеспре-зидент), а в Галіції - намісником (штаатгальдер).

Крайовим начальникам підпорядковувалися начальники повітів (старости), що призначалися міністром внутрішніх справ. Старости наділялися широкими повноваженнями у вирішенні різних господарсько-адміністративних питань. У їхньому розпорядженні перебувала жандармерія, вони у разі необхідності використовували військові частини, розташовані на території повіту.

Нижчою ланкою державного апарату управління були начальники міських і сільських общин (війти у селах і бурмистри в містах), які підлягали старостам. Війти і бурмистри мали ті самі повноваження, що й старости, але лише на своїй території.

Начальники країв, повітів, міст і сіл, жуп і комітатів цілковито підлягали оперативному управлінню з боку уряду.

У Галичині і Буковині поряд з урядовими органами існували також установи крайового та місцевого самоврядування. Антиде-мократичність австрійської моделі управління виявлялася в розчленуванні завдань і функцій урядового управління і самоврядування. У лютому 1861 р. австрійський уряд видав "Крайовий статут і сеймову виборчу ординацію для королівства Галичини і Лодомерії з великим князівством Краківським", згідно з яким було утворено галицький і буковинський крайові сейми. Крайовий сейм Галичини комплектувався із депутатів, які обиралися від чотирьох станових курій строком на 6 років. До першої курії входили великі землевласники, до другої -представники торговельно-промислової буржуазії, до третьої - міська буржуазія, до четвертої - селяни, які платили податки не менше 8 крон. Інші категорії населення не мали виборчих прав зовсім. Практика свідчить і про те, що й по четвертій курії обиралися не селяни, а переважно шляхта, інтелігенція, духівництво. Галицький сейм складався із 150 депутатів, серед яких більшість становили великі власники. За національним складом депутати цього сейму були, як правило, поляками. В 1876 р. в сеймі налічувалося лише 14 українців. Уся діяльність сейму підпорядковувалася центральній владі, а його постанови були недійсними без затвердження імператором. Сейм лише формально здійснював контроль за діяльністю намісника, повітовими, міськими і сільськими органами, наглядав за банківською, бюджетною, гірничою, гмінною, шкільною та іншими справами. Безпосереднє керівництво сеймом та головування на його засіданнях було передано найважливішому урядовцю - крайовому маршалку або його заступнику. Пост маршалка сейму Галичини посідав один з представників польських магнатів, а заступником був, як правило, львівський уніатський митрополит. Буковинський сейм очолював, відповідно, один з румунських магнатів, а заступником призначався буковинський православний митрополит. Маршалки та їхні заступники призначалися імператором.

У галузі місцевого самоврядування сейм здійснював вищий нагляд за управлінням господарством органами повітів, міст та сіл, рішення яких у багатьох випадках потребували затвердження сейму.

134

135

Безпосередній нагляд за діяльністю повітових, міських та сільських органів самоврядування здійснював крайовий комітат, який був виконавчим та розпорядчим органом сейму.

Поряд із заснуванням крайового самоврядування згідно з загальнодержавним (1862 р.) та галичанським (1866 р.) законами створювалися повітові громади (гміни), які територіально збігалися з адміністративними повітами. Органами управління повітової громади виступали повітова рада як керівний і повітовий комітат (управа) як виконавчий органи. Очолював повітовий комітат староста, який заступав на свою посаду тільки після затвердження імператором. Повітові органи самоврядування перебували під повним контролем органів урядової адміністрації.

Управління містами на західноукраїнських землях здійснювали міські ради та їх магістрати.

Зміни в системі державного апарату торкнулися і органів суду. Відповідно до закону про перебудову судової системи (1849 р.) засновувалась загальна система судових органів. Галичину було поділено на 218 судових повітів. На їхній території діяли повітові суди (у складі одного судді) і колегіальні повітові суди (у складі трьох суддів). Як суди першої інстанції вони розглядали цивільні справи і справи про провинності та злочини. Важливі цивільні справи у першій інстанції передавалися на розгляд крайовим судам, яких на території Галичини було 9. Ці ж суди виступали і як суди другої інстанції стосовно справ, розглянутих повітовими судами. Очолював крайовий суд президент. Для всієї Галичини створювався ще й вищий крайовий суд у Львові. Він був другою інстанцією для крайових і третьою - для повітових судів. Найвищою судовою інстанцією для всієї держави був Верховний судовий касаційний трибунал.

Крім загальних судів на західноукраїнських землях існували і спеціальні суди (військові, промислові, торговельні тощо), що було відступом від буржуазно-демократичного принципу рівності всіх перед законом. Усі вони вважалися незалежними, повинні були приймати об’єктивні і справедливі рішення, проте це було лише добрими намірами.

Для розгляду деяких кримінальних справ, за які передбачалося покарання не менше п’яти років ув’язнення, в крайових судах створювалися суди присяжних, а для розгляду незначних цивільних справ - мирові суди. Присяжні засідателі і мирові судді на західноукраїнських землях звалися мужами довіри. Ними могли бути

тільки особи, які відповідали встановленим вимогам майнового, вікового та освітнього цензів.

Невдовзі, за законом від 14 вересня 1852 р., в судоустрій було внесено зміни: ліквідовувалися повітові колегіальні суди й суди присяжних, а в Галичині створювалися два вищих крайових суди (у Львові й Кракові).

Поза загальною системою судів перебував створений 1867 р. імперський суд, який розглядав спірні питання між австрійськими краями і справи про зловживання владою з боку міністрів та намісників. Важливе місце в системі суддів посідав Верховний маршалківський суд на чолі з великим придворним маршалком, який здійснював правосуддя стосовно членів пануючої династії, за винятком самого імператора. Всі судді цього суду призначалися імператором безстроково і проголошувалися незалежними.

Водночас із судовою реформою в галузі судочинства було засновано державну прокуратуру, на котру покладалися функції здійснення нагляду за законністю діяльності державних установ і фізичних осіб, участі в розгляді судових справ, нагляду за судами, слідством та місцями ув’язнення. Очолював прокуратуру генеральний прокурор, який підпорядковувався у своїй діяльності міністру юстиції. При вищих крайових судах було запроваджено посади старших прокурорів, а при окружних судах - державних прокурорів. На початку 80-х років засновується адвокатура.

На початку XX ст. органи державної адміністрації та самоуправління на західноукраїнських землях змін майже не зазнали. Під впливом революційних подій 1905 - 1907 років цісарським патентом від 26 січня 1907 р. в Австро-Угорщині замість виборів за куріями було запроваджено загальне виборче право, але з різними обмеженнями (не мали виборчих прав жінки, молодь, військовики). Галицький і буковинський сейми продовжували функціонувати, але, як і раніше, мали незначні повноваження стосовно краю і вирішували другорядні питання місцевого значення. Такими ж незмінними залишилися органи повітового й сільського самоврядування, судова система. Усі цивільні й дрібні кримінальні справи в повітових судах розглядалися одноособово. Над ними були окружні, вищі крайові суди, верховний і касаційний трибунали. Очолював судову систему імператор.

136

137

Питання для самоконтролю

1. Вкажіть характерні риси центрального державного управління Російською імперією.

2. Хто був носієм вищої влади в Росі’і?

3. Які функції покладалися на "Власної його імператорської величності канцелярію"?

4. Який був правовий статус Державної ради?

5. Які повноваження мала Державна Дума?

6. Яка роль відводилась в Російській імперії Сенату?

7. Яку функцію у системі центрального управління виконували міністерства?

8. Які міністерства існували в Російській імперії?

9. Яким чином російський імператор здійснював управління державою через міністерства?

10.Яким був адміністративно-територіальний поділ Російської імперії?

11. Які управлінські функції покладалися на губернаторів та генерал-губернаторів?

138

12. Назвіть основні адміністративні установи губернії та охарактеризуйте їх функції.

13. Яка роль у місцевому апараті управління відводилася земським органам?

14. Який був порядок формування земських органів?

15. Яким чином у Російській імперії вирішувалося питання фінансування діяльності центральних та місцевих органів державного управління?

16. Яка система міського управління існувала в Російській імперії?

17. З’ясуйте вплив буржуазних реформ 60 - 70-х років на систему, структуру, склад, порядок діяльності центральних та місцевих органів управління Росії.

18. Яка роль в управлінні державою відводилася дворянським зібранням?

19. Які посадові особи здійснювали управління в повітах, станах, дільницях, волостях?

20. Які управлінські функції покладалися на земських начальників?

21. Охарактеризуйте управлінські функції волосних управлінь.

22. Розкрийте особливості державного управління на західноукраїнських землях.

23. Який адміністративно-територіальний поділ існував на західноукраїнських землях у період їх перебування у складі інших держав?

<< | >>
Источник: Орленко В.І.. Історія державного управління в Україні: Навчальний посібник. - К.: КНТЕУ,2001. - 268 с. - ШВИ 966-629-001-4.. 2001

Еще по теме § 3. Державне управління на західноукраїнських землях:

  1. § 3. Державне управління на західноукраїнських землях
  2. § 4. Управління в Західноукраїнській Народній Республіці
  3. § 2. Державне управління України в роки Великої Вітчизняної війни
  4. ЗМІСТ
  5. Українські землі у складі Австро-Угорської імперії (Східна Галичина; Північна Буковина; Закарпаття)
  6. 2.2. Історіографія національного осмислення козацької державності України
  7. 5.2. Козацьке судочинство та його традиції
  8. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  9. 1. ПРИЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДО ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГ ТА ДО ПОЛЬЩІ
  10. 1. РОЗПАД АВСТРО-УГОРЩИНИ І ПРОГОЛОШЕННЯ ЗУНР
  11. 1. ОКУПАЦІЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ТА ЇХНЄ СОЩАЛЬНО-ПОЛІТИ-ЧНЕ СТАНОВИЩЕ У СКЛАДІ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ
  12. Державне будівництво