РОЗДІЛ 6. ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ

Трансформація поняття "прийняття управлінських рішень" у сучасному менеджменті. Класична технологія прийняття управлінських рішень. Загальне проблемне поле українського суспільства.

За класичним уявленням, що склалося в науці управління (менеджменті), прийняття рішень ототожнювалося з вибором альтернативи. Відповідно – прийняття управлінських рішень розглядалося як вибір альтернативи при здійсненні управлінської діяльності.

У сучасному менеджменті відбувається трансформація поняття прийняття управлінських рішень, що ґрунтується на більш чіткому визначенні місця таких рішень в управлінській діяльності. Прийняття управлінських рішень розглядається як суттєва частина управлінсь­кого процесу з послідовними етапами виявлення та діагностування проблемних ситуацій, розробкою альтернатив та вибором однієї з них, що найбільше задовольняє виходу з ситуації, що склалася.

На сьогодні серед фахівців з менеджменту утвердилася концепція розгляду управлінського процесу як циклу, що складається з послідовності таких функцій управління:

­ планування (у тому числі прогнозування, програмування і проектування),

­ організація (у тому числі прив’язка функцій до певних структур, тобто надання змісту певної організаційної форми, субординація та координація, а також управління персоналом),

­ мотивація (у тому числі стимулювання),

­ контроль (у тому числі попередній, проміжний і підсумковий), що пов’язані у кожному циклі процесами прийняття рішень та комунікації.

Здебільшого у практиці управління йдеться про рішення з планування (цілепокладання, розробку стратегій розвитку, концепцій, програм, планів і проектів) організаційні, мотиваційні рішення та рішення з контролю. Достатньо часто у науковій літературі процес прийняття рішень ототожнюється з відповідною функцією управління (або управлінською функцією).

Значну увагу дослідженню прийняття управлінських рішень приділено не тільки фахівцями з менеджменту, а й вченими правознавцями. В Україні відомі роботи В.Авер’я­нова, Г.Атаман­чука, А.Ва­­­силь­єва, Є.Кубка, Б.Лаза­рєва, Н.Ниж­ник, В.Селіва­нова, М.Стрель­биць­кого, В.Цвєткова та інших. В цих роботах здебільшого акцентується увага на організаційно-правовому аспекті прийняття рішень. Як типовий приклад такого підходу можна навести визначення поняття управлінського рішення, дане Г.Атаманчуком. За його трактуванням – це "соціальний акт, в яко­му в логічній формі (текстуальна модель) висловлені впливи управ­лінсь­ких ланок (державних органів, посадових осіб) на суспільну систему (ке­ро­вані об’єкти), що необхідні для досягнення поставлених цілей, забезпечення інте­ресів та задоволення відповідних потреб в управлінні" [3, с. 296].

В той же час, слушним є зауваження Б.Ла­за­рева, який вважає недоцільним, розглядаючи зокрема державне управління, змішувати поняття "управ­лін­ське рішення" та "акт держав­ного управ­ління", оскіль­ки пер­ше - це вибір альтернативи, а друге - це владне воле­вияв­­лення суб’єкта уп­­равління, спрямоване на об’єкт управ­ління [80, с. 177, 178]. Саме таке розмежування дозволяє більш чітко розділити етапи прийняття управлінського рішення та його реалізації, пов’язаної насамперед з перетворенням рішення в реальний управлінський вплив.

Розглянемо класичну технологію прийняття управлінських рішень. Для цього звернемося до моделі раціонального прийняття рішень. Така модель містить етапи:

- виявлення та діагностування проблеми;

- визначення обме­жень та кри­те­ріїв прийняття рішень;

- розроблення (формування) альтернатив рішень;

- оцінювання кожної з альтернатив рішень;

- кінцевий вибір (вибір найкращої альтернативи рішення за обраними критеріями).

Етап 1. Виявлення та діагностування проблеми:

Моніторинг політичної, економічної, соціальної, гуманітарної, державотворчої ситуації в країні, виділення основних проблем, що суттєво впливають на досягнення бажа­но­го стану держави, галузі, регіону, певної сфери суспільного життя, діяльності органу влади, установи, організації (в межах компетенції).

Визначення пріоритетності проблем та вибір найбільш актуальної з них для вирішення (масштабність, ступень впливу на суспільство, гострота, нагальність вирішення, наявність політичних рішень).

Опис проблемної ситуації (сутність, новизна, стан законодавчого забезпечення, наявність державних та/або галузевих програм, консультації, результати соціологічних опитувань, анонсування досвіду країн ЄС).

У будь-якому разі виникнення необхідності у прийнятті управлінського рішення пов’язується з виникненням проблемної ситуації. Якщо немає проблеми, то немає потреби й у прийнятті рішення. Проб­лемна ситуація з позиції системної філософії виникає вна­слі­док невід­повідності існуючого і бажаного стану певної сис­­теми. На думку Г.Ата­манчука, проб­лемна си­туа­ція в соціальних системах пород­жується діалектикою життя і виникає тоді, коли стає явною необ­хідність зміни цілей та параметрів діяльності, що задані [3, с. 184].

Вищезазначена проблемна ситуація на державному рівні вини­кає, в основному, за двох умов: у зв’язку з постановкою нових цілей розвитку (нормальний режим управління) та внаслідок кризового розвитку подій в соціальній системі (надзвичайне або кризове управління). Іншими словами - це або проблема досягнення нового, кращого за те, що було, або проблема втрати останнього, перша з яких пов’язана з усвідомлюваною зміною межі майбутнього, а друга - з нео­чі­куваним порушенням межі існуючого. Від­по­відно виникає різне став­лен­­ня і підходи до вирішення таких проблем. У першому випадку має здійс­ню­ва­ти­ся управління за відхиленням, тобто за розбіжністю між параметрами функ­ціо­нування об’єк­та управління та цілями управління, а в другому - за збу­рен­ням, коли ке­руюча система, суб’єкт уп­рав­лін­ня реагує на можливість від­хи­лення від стану нор­маль­ного функ­ціо­нування об’єкта управління внас­лі­док зовнішніх причин [48, с.

При нормальному режимі управління, як показує сучасна світова практика, про­цеси управління в соціальних системах, зокрема процес державного управління, здебільшого набувають характеру стра­те­гіч­но­го, а при кризовому управлінні вони "забез­печується, в рамках чинних зако­нів політичної боротьби, обме­женням прав і свобод громадян, а також значним звуженням дії меха­нізмів само­регуляції” [46, с. 15]. Відпо­відно до положень теорії синергетики (сино­німи - теорія дисипативних струк­тур, теорія динамічного хаосу), з одного боку, систем­на криза свід­чить, що вичерпані ресурси колишніх джерел розвитку відпо­від­ної сис­те­ми і руйнівні процеси набули переваги, а, з дру­гого боку, дезор­ганізація ство­рює нові можливості для нової організації, включення процесу само­організації [8, с. 113].

Ці теоретичні положення підтверджуються розвитком процесу дер­жав­­ного управління в Україні, де, починаючи з 2000 р., після довготривалої економічної кри­зи намі­тилися ознаки переходу до стра­тегіч­ного управління. На це вка­зують як фактори активізації державно-управ­лінської діяльності, до яких можна віднести проголошення стратегії економічного та соціального розвитку (спочатку до 2004 р., потім до 2011 р.), реалізацію політичної та адміністративної реформ, так і фактори активізації соціально-економічної діяльності, зокрема стабільне на протязі останніх років зрос­тан­ня ва­ло­вого внутрішнього продукту, обся­гу промис­лової про­­дук­ції, виробництва товарів народ­ного споживання, інвес­­ти­цій в основний капітал підприємств усіх форм власності, реаль­­них доходів населення.

Виникнення в Україні умов переходу від критичного до нормального режиму управління актуалізувало необхідність визначення довгострокових перспектив держави, постановку обгрунтованих цілей її розвитку, пошук нових загальнонаціональних ідей, навколо яких могло б згуртуватися суспільство. Однією з безумовно найбільш вдалих таких ідей є орієнтація на європейські цінності, курс на забезпечення відповідних рівня життя та стандартів демократизації суспільства, входження країни до євроатлантичної системи безпеки.

Природнім для переходу від критичного до нормального режиму управління є відмова від методів, технологій і засобів управління за збуренням на користь методів, технологій і засобів управління за відхиленням.

Підвищення ефективності соціального управління, його дієвості особливо актуальне у контексті вибору України шляху до євроінтеграції, оскільки виникає необхідність у осмисленні моделі управління, притаманної ЄС, та пристосуванні до неї власної моделі державного управління.