52. Резерви підвищення продуктивності праці та їх класифікація.

Резерви зростання продуктивності праці — це можливості більш пов­ного використання продуктивної сили праці, усіх факторів підвищення її продуктивності за рахунок удосконалювання техніки, технології, поліп­шення організації виробництва, праці управління.

Існує кілька класифікацій резервів зростання продуктивності праці.

По-перше, усі вони поділяються на дві великі групи: резерви поліп­шення використання живої праці (робочої сили) і резерви більш ефек­тивного використання основних і оборотних фондів. До першої групи відносяться всі резерви, пов'язані з організацією умов праці, підвищен­ням дієспроможності працюючих, структурою і розміщенням кадрів, створенням організаційних умов для безперебійної роботи, а також із забезпеченням досить високої матеріальної і моральної зацікавленості працівників у результатах праці. Друга група включає резерви кращого використання основних виробничих фондів (машин, механізмів, апара­тури й ін.) за потужністю і за часом, а також резерви більш ощадливого і повного використання сировини, комплектуючих матеріалів, палива, енергії й інших оборотних фондів.

По-друге, резерви за ознаками можливостей їхнього використання по­діляють на резерви запасу і резерви втрат. Наприклад, недовикористання устаткування чи потужності зі змінності роботи, вивчені, але ще не впро­ваджені передові методи праці, — резерви запасу. Втрата робочого часу, брак, перевитрата палива відносяться до резервів утрат.

У поняття резерви включаються також виробничі втрати робочого часу і непродуктивні витрати праці. Виробничі втрати робочого часу — це внутрізмінні і цілоденні простої, прогули і всі не передбачені планом неявки на роботу; непродуктивні витрати праці — зайві в порівнянні з плановими витрати праці внаслідок нераціонального використання зна­рядь і предметів праці, порушень установленого технологічного процесу.

За часом використання резерви поділяються на поточні і перспектив­ні. Поточні резерви можуть бути реалізовані без істотних змін техноло­гічного процесу і без додаткових капіталовкладень, перспективні резерви вимагають перебудови виробництва, більш досконалого устаткування, капітальних витрат і значного часу на підготовчі роботи.

Так само, як і фактори, резерви зростання продуктивності праці за змістом поділяються на три групи:

— соціально-економічні — визначають можливості підвищення якості використовуваної робочої сили;

— матеріально-технічні — визначають можливості застосування більш ефективних засобів виробництва;

— організаційно-економічні — визначають можливості удосконалю­вання об'єднання робочої сили і засобів виробництва.

За місцевим виявлення і використання резерви поділяються на народ­ногосподарські, галузеві і внутрівиробничі. Народногосподарські включа­ють, насамперед, більш багаті природні ресурси і їхнє комплексне вико­ристання. До галузевих відносяться резерви, використання яких підви­щує продуктивність праці працівників галузі в цілому, — спеціалізація підприємств, концентрація і комбінування виробництва, удосконалюван­ня техніки і технології і ін. Внутрівиробничі резерви зростання продук­тивності праці мають найважливіше значення, тому що в кінцевому під­сумку всі їхні види виявляються і реалізуються безпосередньо на підпри­ємствах. Крім поділу на поточні і перспективні, вони ще поділяються на дві групи: резерви зниження трудомісткості продукції і резерви кращого використання сукупного робочого часу.

Виявлення наявних резервів здійснюється на основі аналізу рівня і динаміки продуктивності праці на окремих ділянках виробництва чи за видами праці у поточному і попередньому періодах. Основою методики аналізу є порівняння аналізованих показників із плановими. При цьому повинні бути перевірені й обґрунтованість планових завдань, у яких мог­ли бути не цілком враховані всі особливості, і умови виробництва в планованому періоді, і його резерви.

Аналізу трудомісткості найважливіших видів продукції чи основних видів праці повинна бути приділена найсерйозніша увага. Трудомісткість продукції визначається кількістю праці, необхідної для виготовлення на­міченої планом продукції, чи фактично витраченої на її виробництво. Вона обчислюється шляхом підсумовування витрат праці за всіма опера­ціями при виготовленні кожного виробу, а потім і за усіма виробами виробничої програми.

Трудомісткість виміряється або в нормоднях (нормативна трудоміст­кість), або в фактичних днях, витрачених на виробництво продукції (фактична трудомісткість). Різниця між ними визначається ступенем ви­конання норм.

Зниження трудомісткості забезпечується передусім упровадженням нового, високопродуктивного устаткування і прогресивних технологій.

53.