Давньоєгипетська цивілізація, її відображення в міфах, віруваннях, ритуалах

Історичні умови виникнення і розвитку давньоєгипетської релігії. Країна Єгипет розташована в північній частині африканського континенту в нижній частині Нілу, від Асуанського водоводу до Середземного моря.

Політичний і духовний розвиток Єгипту був певною мірою зумовлений також і його геополітичним становищем. Море, гори і пустелі гарантували йому повну безпеку від сусідів. Племінні стосунки, війни і завоювання, що проходили в долині Нілу, мали вну­трішній характер і поступово вели до територіального розширення. Культура розвива­лася в основному в умовах мирних століть. Але ця сприятлива умова породжувала пев­ну ізоляцію; обмежувався зовнішній культурний вплив, який став відчуватися лише значно пізніше. Саме тому історія релігії Стародавнього Єгипту може бути благодат­ним матеріалом спонтанних законів релігійного розвитку.

Утворення держави в Єгипті відбулось в архаїчний період, десь за 4-3 тис. років до н.е., майже одночасно з утворенням держави в Дворіччі і значно раніше, ніж в Індії і Китаї, Греції і Римі.

Економічний розвиток у III тис. до н.е. зпаменувався зростанням продуктивності праці, що вело до формування нового суспільного ладу. Поряд з недорозвиненим рабс­твом існувала сільська община з дрібних приватних господарів. Земля була власністю держави. Існували й такі залишки архаїчних суспільних відносин общинно-патріар­хального ладу, як колективне рабовласництво.

Увесь цей грандіозний період складалася й розвивалась величезна цивілізація, осно­вою якої була релігія. Ця давньоєгипетська цивілізація і давньоєгипетська релігія були потім значною мірою успадковані всім людством.

Відомий дослідник стародавнього світу Х.А.Кінк, досліджуючи життя Стародавньо­го Єгипту, зробив цілком слушний висновок, що їхня духовна культура не була така первісна, як це можна було б чекати. У неї були свої попередники, в тому числі і в релігії.

В архаїчний період існувало Раннє царство, під час якого правили І і II династії. Це було від 3000 до 2800 р. до н.е. В цей час у кожному номі були свої місцеві боги, які були, по суті, племінними богами. Це ще була майже первісна релігія. Номові боги ма­ли зооантропоморфний вигляд. У Нехені, що став згодом центром об’єднання Півден­ного Єгипту, вклонялися богині-шуліці, а в центрі Північного Єгипту вклонялися Буто — священній змії. Цілком можливо, що це були залишки первісного тотемізму. Архаї­чний період змінило Стародавнє царство III—VI династій. Його відкрив засновник III династії фараон Джосер(2780-2760 рр. до н.е.). Відбулося завершення об’єднання Вер­хнього і Нижнього Єгипту в класичну деспотію зі столицею в місті Мемфісі. Настав сталий мир, країна прогресувала. У цей час з’явилися загальноєгипетські боги. Ними звичайно були боги міст-держав, що ставали центром об’єднання І та II династії, ще в кінці IV тис. до н.е. таким богом зробили бога-сокола Гора, що став богом Сонця.

Близько 2700 р. до н.е. владу успадкувала V династія з міста Геліополя. Головним богом став бог цього міста Атум (Ра).

У 2250 чи 2270 р. до н.е. відбувся перший розпад Єгипту на дрібні держави. Це був перехідний період дальшого державо-утворення, він тривав до 2050 р. до н.е.; на різних територіях царювали VII — X династії.

Завершився цей період новим об’єднанням номів і утворенням Середнього царства зі столицею у Фівах. Під час Середнього царства правили XI — XIII династії фараонів з 2050 чи 2070 до 1700 чи 1790 рр. до н.е. В часи царювання XI і XII династій (2100-1800 рр. до н.е.) в місті Фіви надали верховенство богові Амону (що означає «сокровенний», «потайний»), який став богом Амоном-Ра. Наприкінці цього періоду загострилися соці­альні суперечності, які завершилися народним повстанням. Настав другий розпад Єги­пту, період правлінь XIV — XVII династій, під час якого до країни через Суецький пе­решийок з Передньої Азії вдерлися завойовники чіксоси. Через 120 років вони відійшли до Палестини і зникли. Єгипетська цивілізація була настільки стійкою, що після захоп­лення країни чужинцями вона поглинала завойовників і швидко поновлювала культур­ну рівновагу. З 1580 р. до н.е. почалося Нове царство, XVIII — XX династії були при владі до 1070 чи 1090 р. до н.е. В цей час зміцнюється рабовласництво, розширюються межі держави, відбувається завоювання Сирії і Палестини. Релігія продовжує видозмі­нюватися. Аменхотеп IV (1414 — бл. 1406 рр. до н.е.) розпочинає реформи. Він оголо­сив себе сином єдиного бога Сонця Атона і взяв собі нове ім’я Ехнатон. Це була спроба встановлення монотеїзму, так потрібного єдиній державі. Проте ця спроба була невда­лою. Глибина релігійного переживання, яка виявилася згодом в етичному монотеїзмі іудаїзму і знайшла потім у християнстві вираження у формулі «вірю, бо це абсурдно», ніколи не могла сприйнятися єгиптянами через специфічність їх конкретного мислення.

Вони навіть загробне життя не могли собі уявити інакше, як повторення їх реального життя. Саме тому монотеїзм як вища ступінь абстрагування в розумінні Бога хоч і був вкрай потрібний фіванському Єгипту для виправдання культу єдиного царя, не зміг укріпитися.

На згадку про цю революційну епоху в історії давньоєгипетської релігії нам зали­шилася пишна гробниця фараона Тутанхамона (бл. 1400 — 1392 рр. до н.е.). Після сме­рті Ехнатона жерці і знать поновили давню релігію старих богів, значно послабили владу фараона, а за часів фараона Рамзеса III в 1070 р. до н.е. влада взагалі перейшла до верховного жерця Херіхора. Почався період Пізнього царства.

В період Пізнього царства (бл. 1070 — 332 рр. до н.е.) йде подальше вдосконалення господарства, розвивається інтенсивне зрошувальне землеробство, застосовуються за­лізні знаряддя праці. Зникає колишня ізольованість країни. Разом з тим виникає загроза іноземного вторгнення. В середині VIII ст. до н.е. в Єгипет вторгайся війська Куша, в VII ст. — Ассирії. В 525 р. до н.е. за часів фараона Псамметиха III (XXVI Саїська дина­стія) Єгипет був завойований перським царем Камбізом. Правда, — це поширювало зв’язки Єгипту з навколишнім світом, що й позначалося на розвитку культури.

У VI ст. до н.е. Єгипет завойовує Олександр Македонський. У 332 р. до н.е. у мем- фіському храмі бога Птаха він прийняв подвійну — білу і червону — корону Верхнього і Нижнього Єгипту. Місто Александрія стала столицею країни і центром елліністичної культури. Почалася історія елліністичного Єгипту (332 — ЗО рр. до н.е.). Потім Єгипет перейшов під владу Риму (ЗО — 395 рр.) і Візантії (395 — 642 рр.). Це був кінець дав­ньоєгипетської релігії, її змінили релігійні культи завойовників. У 642 р. війська халіфа Османа вступили в Александрію, візантійський флот покинув Єгипет, який увійшов до складу Халіфату. В Єгипті з’явився іслам, він був державною релігією, швидко вкоре­нився і досі є основною релігією Єгипту. Така загальна картина Пізнього царства в Єгипті.

Давньоєгипетські боги. У цей період, протягом більше як 700 років, давньоєгипет­ська релігія перетворилася на стабільну, вдосконалену національно-державну релігію.

Давньоєгипетська релігія характерна стійкою спадковістю релігійних уявлень. Ані­містичні уявлення, міфологія, фетишизм і магія весь час удосконалювали і нагрома­джували свій багаж.

Анімістичні уявлення, тобто уявлення про вищі надприродні істоти, становлять сер­цевину релігії стародавніх єгиптян. Як уже згадувалось, у пантеоні давньоєгипетських богів відбувалися зміни старшинства відповідно до політичних змін у суспільстві при збереженні найширшого політеїзму. Навколо численних богів створювалася давньоєги­петська міфологія, формувався давньоєгипетський культ з розвиненою магією і фети­шизмом.

У стародавніх єгиптян були досить складні анімістичні уявлення. На їх думку, весь світ населений благодійними і руйнівними істотами, вони існують у землі, воді, повітрі, рослинах і тваринах. Звідси безліч об’єктів релігійного поклоніння. Вже було сказано, що політеїстичний пантеон давньоєгипетської релігії очолювали окремі верховні боги. Вони мали по кілька імен, які вживалися в різних обставинах незалежно одне від одно­го. Траплялося навіть, що окремі боги мали зранку одне ім’я, а ввечері зовсім інше. Століттями складався і суворо дотримувався ритуальний культ цих богів.

У Мемфісі ще в архаїчний період з’являється родинна тріада богів: Птах творець усього існуючого, владика богів, водночас покровитель ковалів та скульпторів, його дружина Сахмет і син Нефертум. Згодом майже всі релігії повторювали таку тріаду, що відбивала значення родинних зв’язків у суспільстві.

Обожнюванню були піддані різні дерева і рослини, каміння та інші предмети при­роди. Це був справжній розгалужений культ природи з численними фетишами.

Були поширені культи кішки, яструба, крокодила. Цих священних тварин тримали у храмах, поклонялися їм. Деякі боги мали ознаки тварин: богиня жнив Рененут мала ви­гляд жінки з головою кобри, бог Хнум мав голову барана, бог Анібус голову собаки.

У Мемфісі (Меннефері), в храмі бога Птах тримали чорного з білою плямою на лобі бика Апіса. Він вважався «служником бога Птаха» і був для віруючих символом пло­дючості. Смерть цього бика відзначалася жалобою, його бальзамували й урочисто хо­вали. Після цього відбувалися пошуки його наступника серед новонароджених телят. Це теля повинно було мати строго регламентовані ознаки: трикутну білу пляму на лобі, наріст у вигляді священного жука скарабея під язиком, на хребті пляму у вигляді орла, хвіст мав бути двокольоровим. Таких ознак налічувалось до тридцяти. Відсутність у храмі бика Апіса у зв’язку з його смертю була часом національної жалоби, життя дер­жави майже завмирало. А коли знаходили достойну заміну, це було великим держав­ним святом. Нового Апіса врочисто заводили до хліва у храмі, де його чекав ко­ров’ячий гарем і де він щасливо доживав свого природного віку.

Міф про Осіріса. Чільне місце у давньоєгипетській релігії посідали міфи насамперед пов’язані із землеробством, що пояснюється провідною роллю землеробства у вироб­ництві того часу. Саме в Єгипті склався культ вмираючого і воскресаючого бога рос­линності. Ним був Осіріс, бог землеробства, якого нібито вбив його брат Сет, бог ско­тарства, і воскресив син, бог Гор.

Драму Осіріса видатний єгиптолог В.Тураєв (1868—1929) назвав «центральною драмою єгипетської релігії». Відбилася вона і в інших релігіях стародавнього світу. На грунті цього міфу створено ряд літературних творів. Він ліг в основу класичного сюже­ту смерті і воскресіння бога, був успадкований багатьма релігіями, в тому числі і хрис­тиянством.

Археологічні пам’ятки Стародавнього Єгипту розповідають про багату міфологію того періоду. Ця міфологія мала глибокий смисл, що виходив далеко за межі практич­них завдань, які вирішувала релігія. Мова йде про космогонічну міфологію, що намага­лась розповісти про те, як створено світ.

У єгиптян був такий міф: спочатку існував предвічний водяний хаос Нун, який не мав ні початку, ні кінця. Всесвіт започаткував бога Ра, який з’явився в бутоні лотоса, що піднявся з глибин Нун. З уст Ра з’явилися перші боги. Потім у Євангеліях ми про­читаємо: «Спочатку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог був Слово». А із слів утво­рилися люди. У іншому міфі стверджується, що землю і людей створив бог-гончар Птах, чи Хнум.

Ці міфи, а також міфи про створення Місяця, про небо і зорі, про знищення людей, що задумали недобрі справи проти бога Ра, про спокусника-змія та чимало інших міс­тять багатий міфологічний матеріал, успадкований наступними релігіями. Космічний культ також представлений богом землі Глебом, богинею неба Нут, яку підняв і під­тримує бог повітря Шу. Богом Сонця вважався Ра. Згодом міф про Ра набрав не стільки космічного, скільки земного значення, оскільки пов’язувався з особою фараона. Але і його космічний зміст впливав на серця і уми стародавніх єгиптян.

Душа і поховальний культ. Анімістичні уявлення давніх єгиптян були висловлені не тільки у вченні про богів, а й у першій в історії релігії оригінальній концепції про душу людини.

Згідно з цією концепцією у людини було кілька душ: душа Ба у вигляді птаха з люд­ською головою це чистий дух, нематеріальна основа людини, що могла вільно відокре­митись від тіла; душа Ка точний двійник людини, «геній-охоронець», духовна суть лю­дини, її особистість і характер; душа Ах -уособлювала духовні сили, що керують її ті­лом, фізіологічними процесами. І до всього цього духовною частиною людини вважали її власне ім’я рен, згадування його вголос зв’язує з цією людиною, хоч би де вона була, турбує її хоч і на тому світі. При смерті людини душі відокремлюються від тіла. Але лише тимчасово, бо в потойбічному світі вони знову з’єднуються. Тому слід зберегти тіло померлого, щоб було з чим душам з’єднатися.

Саме це й мали зробити поховальні культи: вони повинні зберегти тіло й душу для подальшого існування. З виникненням майнової нерівності поховальні культи своєрід­но її відобразили: багатий і на тому світі залишається багатим, він матиме і тіло, і душу. Тому, ховаючи багатих, їх опоряджували для достойного потойбічного життя, трупи муміфікували, споруджували грандіозні гробниці. А бідних, якщо вони були потрібні, ховали з багатими у вигляді зображень. А їхні тіла заривали в пісок. Мабуть, їх душі в потойбічному житті вже обходились без тіла.

Виправдання соціальної нерівності в стародавній релігії єгиптян підсилювалось іде­єю потойбічної відплати. У ХХІ-ХУПІ ст. до н. е. Виникає ідея суду над душами поме­рлих і е зв’язку з цим — індивідуальної морально-релігійної відповідальності людини за свої вчинки, поведінку, за все життя. Вважалося, що душі померлих судитиме бог Осіріс, він здійснить психостасію, тобто зважування серця покійного у чаші на спеціа­льних терезах. Якщо гріхів буде дуже багато і серце, обтяжене гріхами, переважить си­мволи істини і добра, що лежать в іншій чаші, то такі душі будуть поглинуті чудовись­ком Амамат. Душі ж праведників зберігали право на існування в загробному світі, в раю. У такій трактовці ідея потойбічної відплати набирала вагоме етичне значення. Не­зважаючи на наявність різних підходів і критеріїв у розумінні добра і зла, великої ваги набирали загальнолюдські моральні встановлення. Релігія, таким чином, ставала чин­ником моралі, сприяла зміцненню моральності. Це був значний внесок у розвиток ста­родавньої цивілізації. Але повернемося до поховального культу. У стародавніх єгиптян особлива увага приділялася похованню обожнюваного фараона. Адже і в потойбічному світі він залишався фараоном і тому при похованні мав бути забезпечений всім необ­хідним для царського потойбічного життя.

Поховання фараонів здійснювалось у грандіозних спорудах пірамідах. Перша піра­міда була споруджена першим фараоном III династії Джосером. Збудував її математик, архітектор і медик Імхотеп. Вона має 60 м заввишки. При розкопках біля піраміди ви­явилося ціле місто мертвих — гробниці царської родини і наближених фараона, а також спеціальний храм для поховальних церемоній.

Найбільша із давньоєгипетських пірамід, а саме піраміда фараона Хеопса (Хуфу). Збудована зодчим Хеміуном на початку XXVII ст. до н. е. Вона має висоту 146,6 м, ко­жна із сторін при основі 233 м. До кінця XIX ст. це була найвища споруда на нашій планеті. Підраховано, що вона складена з 2,3 мли брил вапняку, кожна вагою понад 2 т, а були й по 18 т. І все це робилося вручну, залізних знарядь тоді ще не було. Для мумі­фікації трупа його бальзамували. Після розміщення трупа в камері піраміди всі ходи замуровували. І тим не менше всі піраміди були пограбовані.

Настав час розповісти ще про один внесок давніх єгиптян в історію релігії: вони ви­найшли специфічну форму релігійної організації, церкви, а саме храмову. Релігія як ці­лком сформоване соціальне явище набирає свого повного значення в суспільстві лише тоді, коли утворюється духовенство і церква. Цей процес відбувався і в розвитку релігії в Стародавньому Єгипті.

В архаїчний період, та і в часи Стародавнього і Середнього царства, жрецтво ще не було міцною корпорацією, функції жерця виконували світські володарі, правителі но- мів. Але жрецтво храмів головних богів столиць номів уже мали певну політичну вагу, а ці храми свою власність.

Під час завоювання Єгипту гіксосами (1700-1570 рр. до н. е.) послаблення, а іноді тимчасове зникнення влади фараонів, підсилювало вплив духовенства. З часів XVIII династії (Х^-Х^ІІ ст. до н. е.) привілеї і посади жерців стають спадковими, корпора­тивність жрецтва посилюється, жерці набирають ваги в політичній ієрархії.

У період Нового царства влада жрецтва під час володарювання XIX і XX династій (сер. XIV- сер. XI ст. до н.е.) настільки зросла, що вони вже конкурують зі світською аристократією, храми нагромаджують колосальні багатства, їм належить майже 15% орної землі, десятки тисяч рабів.

Фараони XX династії в усьому підкорялися жерцям. Жрець Харіхор близько 1050 р. до н. е. у Фівах став главою світської влади, фіванська ієрархія проіснувала до часів ас­сирійського вторгнення до Єгипту (671 р. до н. е.).

Жрецтво гуртувалось у храмах, які були місцем культових церемоній і хранилищем культових цінностей. Жерці мали монопольне право на відправлення культу і тлума­чення волі богів. їм належало також проведення поховальних церемоній, вони здійсню­вали муміфікацію трупів і вели нагляд за поховальними спорудами. Усе це надавало їм особливого становища в суспільстві і робило фактичними власниками колосального храмового майна. Жерці брали участь у керівництві державою, становили почет фарао­на, перебирали на себе тлумачення всього на світі. Це була велика суспільна сила.

Жрецтво чимало зробило для розвитку і розквіту давньоєгипетської цивілізації. Во­ни будували величні храмові і культові споруди, під їх впливом складалася давньоєги­петська література і мистецтво. Безумовно, живопис, скульптура, архітектура значною мірою мали культове призначення, тому застійний і консервативний характер давньо­єгипетської релігії накладав свій глибокий негативний відбиток на їх розвиток. Але все ж вони існували і розвивалися.

Археологічні дослідження свідчать про давньоєгипетські храми, зведені в епоху XVIII династії. Храм розміщувався на ділянці землі, обнесеної кам’яним муром. Від Нілу до храму вів шлях, обабіч якого стояли статуї сфінксів. Вхід до храму охоронявся двома вежами. Двір храму був обнесений колонадою, а в глибині знаходилась молито­вна зала, де стояла статуя головного божества храму. Навколо зали з другорядними бо­жествами були розташовані бібліотека, кімнати для різних ритуалів, господарські при­міщення. Це був, як правило, гігантський архітектурний комплекс. Найбільш значними, впливовими і багатими були в ті часи Парнаський і Луксорський храми. Парнаський храм називають кам’яним архівом історії Єгипту, над ним працювали найвидатніші ар­хітектори, скульптори і митці. Будувався він кілька століть. Його головна зала мала такі розміри, що могла вмістити в собі Паризький собор Нотр-Дам.

Нерівниками і населенням храмів було численне жрецтво. Це вони становили своє­рідний департамент фараонської адміністративної системи, були невід’ємною части­ною давньоєгипетської державної машини. У кожного єгипетського бога, уособленого в кам’яній статуї, був свій клір, який очолював верховний жрець, призначений фарао­ном. Він мав пишний титул, носив особливі знаки відзнаки, вів особливий спосіб життя і посідав особливе суспільне становище. Йому підкорялися всі інші жерці різного рангу.

Жрець носив білий одяг з льняної тканини (вовняний був категорично заборонений) дуже простого крою. Взуттям правили шкіряні білі сандалії (прості люди взуття не но­сили). Важливою умовою було суворе дотримання чистоти, все волосся на тілі мало бу­ти старанно виголене, жерця пізнавали по голеній голові. Жрицями були й жінки, до того ж на досить високих посадах.

Жерці мали різноманітні функції: одні виконували важливі культові ролі, інші були читцями і знавцями священних текстів, писарями, співцями і музиками, рахівниками, наглядачами, виконували інші господарські та адміністративні обов’язки аж до таких, що були пов’язані із застосуванням фізичної праці.

Одночасно з релігійними функціями жерці здійснювали і світські, були, по суті, чи­новниками фараонового державного апарату і дуже часто відігравали впливову роль у його діяльності.

Важливим позитивним внеском давньоєгипетської релігії в становленні цивілізації була участь жерців у започаткуванні і розвитку наукових знань.

Необхідність вимірювання земельних ділянок після розливів Нілу зумовило розви­ток геометрії, передбачення розливів астрономії, обчислення часу. Єгиптяни створили літочислення і календар. Будівничі роботи стимулювали розвиток інженерних знань.

Єгиптяни, перші після шумерів, самостійно винайшли письмо. Перші письмові пам’ятки були написані ієрогліфічним («священною різьбою») письмом, потім виникло ієратичне («жрецьке»), і вже в VII ст. до н. е. з’явилося демотичне («народне»), спро­щене курсивне письмо. З ієрогліфів розвинулося синайське (XVI ст. до н.е.), фінікійсь­ке (XIV — XIII ст. до н.е.) письмо, грецький алфавіт (IX ст. до н. е.), з якого виникли латинський і слов’янський алфавіти.

Давньоєгипетська релігія багато чого дала людству, була значним внеском у розви­ток людської цивілізації. Безумовно, вона відіграла певну роль і в суспільному розвит­ку єгипетського народу, сприяла зміцненню державного ладу, становленню національ­ної свідомості єгиптян. Виконала вона і свою соціальну функцію: сприяла захисту інтересів панівних класів суспільства, зміцненню їх влади над народом. Вже в історії давньоєгипетської релігії виявилися всі риси релігії як особливого соціального феномену.

Єгипет увійшов в епоху феодального розвитку вже втративши свою стародавню ре­лігію, але її духовні досягнення збереглися в національному менталітеті єгиптян.

6.7.