Давньогрецька релігія

Релігія крито-мікенської культури. Наше дослідження історії релігії переноситься до Європи. Саме тут відбувся розвиток цивілізації, яка була безпосереднім предком су­часної Європи і безпосереднім грунтом розквіту християнства релігії, яка наклала най­більший відбиток на історію людства.

Південь Балканського півострова, острови Егейського моря і вузенька смуга захід­ного узбережжя Малої Азії, а пізніше численні колонії навколо цих територій це Еллада, колиска європейської цивілізації. Заселення Еллади почалося близько 100 тис. років тому.

Цивілізація в Європі народилася на межі IV і III тисячоліть до н.е. Уся Європа в той час ще переживала період переростання первісного суспільства в цивілізоване. Вкрита лісами і болотами, вона була ще дикою. Лише на півдні (теперішня Італія та Іспанія) і південному сході (Греція, Подунав’я, південноукраїнські степи) існували окремі вог­нища землеробських і землеробсько-скотарських культур.

Але дослідження англійського археолога А.Еванса (1851-1943) відкрили на острові Крит найстародавнішу європейську культуру — критську, або мінойську (за ім’ям мі­фічного царя Міноса, найвидатнішого діяча того історичного періоду). А період цей немалий: від 3000 до 1200 рр. до н.е. — майже 18 століть.

Критська культура, яку представляли ранні рабовласницькі держави Кносс, Фест та інші, досягла значного розквіту в ХХ-ХУ ст. до н.е. і швидко згасла, починаючи з XIV ст. до н.е. У цих державах існувала теократична влада. Цар був одночасно і верхо­вним жрецем. Управління державою і відправлення релігійного культу практично ста­новили один процес. Мінорці

(так умовно називають населення цієї держави) вклонялися Великій богині матері людей і тварин, і богові бику, що уособлював руйнівні сили природи. Цим богам цар- жрець приносив жертви в палаці, що одночасно був і житлом, і храмом.

У кінці XV чи на початку XIV ст.

Ще одним центром давньогрецької цивілізації була мікенська (ахейська) культура (1770 р. до н.е. — 1200 р. до н.е.).

Греки-ахейці з’явилися на Балканах майже одночасно з появою цивілізації на Криті. Вони прийшли з півночі, з долини Дунаю. Злившись з місцевим населенням, вони утворювали нові культурні вогнища. Розкопки в Мікенах, а потім у багатьох інших мі­сцях Греції розповідають про войовничий народ, що створив могутню державу, яка до­моглась особливого розквіту в XVI—XIII ст. до н.е. Існували й інші ахейські держави. Вони вели між собою безперервні війни.

Стародавні греки обожнювали природу. В їхньому уявленні надприродні особи бу­ли всюди: в струмках жили наяди, в гаях деревні німфи, дріади і сатири, в скелях ореа­ди, в морі нереїди і тритони, небо заселяли зірки і боги вищого рангу.

У 50-х роках минулого століття була розшифрована мікенська писемність. Щоправ­да, більша частина розшифрованих глиняних табличок містила різні господарські запи­си, але були відомості і про релігію Так, виявилося, що були раби, які вважалися влас­ністю того чи іншого бога. Може, було і щось подібне до храмового господарства. Принаймні, була якась колективна релігійна власність. Склався чималий список богів. Серед них Зевс, Гера, Посейдон, Афіна, Артеміда. У богів-чоловіків були жіночі «віза­ві»: у Посейдона це Посідея, у Зевса це Дівія. Існував культ Діоніса, але не бога, а лю­дини.

Близько XII ст. до н.е. на мікенські землі вторгайся дорійські племена з півночі пів­острова. їхня культура злилася з мікенською, а суспільство дістало поштовх до розвит­ку в рамках розкладу общин.

Релігія грецького полісу. Наступний етап в історії Стародавньої Греції дістав назву архаїчного. Він тривав з VIII по VI ст. до н.е. У цей період стародавні греки колонізу­ють північне узбережжя Егейського моря, узбережжя Чорного моря, південь Апеннін- ського півострова і навіть проникають на Африканське узбережжя Середземного моря.

З усіх полісів найбільшими були Афінська і Спартанська держави.

Народ Афінської держави складався з чотирьох філ (племен). Кожна філа в свою чергу поділялася на три фратрії, а кожна фратрія на тридцять родів. Плем’я і рід були органами управління і релігійними общинами, функції фратрії обмежувалися шлюбами і реєстрацією народжень.

Суспільне життя в полісах набирало дедалі організованішого порядку, удосконалю­валося створенням правових відносин.

У 621 р. до н.е. Драконт записав чинне звичаєве право в Афінах, що було деяким обмеженням інтересів аристократії, яка до цього не була зв’язана ніякими законами. І це до певної міри захищало інтереси народу. Але за законами Драконта було лише одне покарання кара на горло. Тому вираз «драконтові закони» став крилатим.

За реформами Драконта ведення релігійних справ остаточно переходило до держа­ви. Усі жителі Аттики мусили поклонятися богам і визнаним родами героям. Особливо важливою була законотворча діяльність Солона (між 640-635 — бл. 559 рр. до н.е.), який в 594 р. до н.е. ліквідував боргове рабство, увів єдині для всієї країни міри маси і гроші, встановив свободу заповітів. Солон дбав про економічну незалежність країни і розвиток ремесел. Залежно від майнового стану розділив суспільство на чотири класи і заборонив представникам самого бідного класу фетам займати державні посади, але всі мали виборче право.

Незабаром після 509 р. до н.е. Клісфеп ліквідував племінні філи і утворив нові, те­риторіальні. Кожна філа поділилася на десять демів, які мали окремі храми з жерцем, якого обирали голосуванням або жеребкуванням.

Трохи інакше розвивалася держава Спарта в південній частині Пелопоннесу. Це був аграрний поліс. На землі працювали лише ілоти (раби), торгівлею і ремеслом займалися періеки, а громадяни Спарти лише військовою справою. Це була держава воїнів, влада належала військовій аристократії. Спартанське релігійне життя було схоже з афінським.

Релігія архаїчної Греції зберігала і навіть прирощувала численний пантеон гомерів­ських олімпійських богів, вносила зміни в їхню ієрархію.

Цей період був періодом подальшого розвитку старогрецької культури.

Ще в IX ст. до н.е. греки запозичили у фінікійців семітський алфавіт. Поступово на ньому створюється ряд культурних пам’яток. У VIII ст. була записана (чи написана) Гомером «Іліада» та «Одіссея», які містять розгорнуту картину давньогрецького життя та інформацію про міфологічну релігію Еллади, якою ми користуємося й донині.

Ясний світ Гомера заселений богами і людьми. Вони мають багато спільного між собою. Ті й інші живуть у природі, вони мають походження від матері-землі, народили­ся, мають тіло, їдять, сплять, діють, мають своїх царів і владик. Але люди живуть у ви­димому вигляді, а боги невидимі. Люди їдять плоди землі, а боги нектар, амбросію, люди смертні, а боги безсмертні. У Гомера ще немає ідеї потойбічного осягнення. По­мерлі продовжують своє існування в підземному царстві, і лише деякі з них, за волею богів, стають безсмертними і живуть у земних формах.

Ідея потойбічної спокути виникає у грецькому полісі, причому її доля багато в чому визначається поховальними обрядами і піклуванням про душу померлого тих, хто за­лишився живим. Це свідчить про розвиток анімістичних уявлень на цьому етапі вдос­коналення давньогрецької релігії.

Релігія стародавніх греків звеличувала фізичну працю, без якої неможливо було б досягти матеріального добробуту.

Ще одним значним культурним явищем, тісно пов’язаним з релігією, були спортив­ні ігри, і головні серед них Олімпійські. Перша з них влаштована в 776 р. до н.е. на честь Зевса Олімпійського. Ці ігри прославляли фізичні якості людини, заохочували фі­зичний розвиток, який потрібен був аристократії для панування над рабами і утвер­дження власної соціальної ваги. Це робилося з посиланням на богів.

У афінян і спартанців були спільні боги і спільні храми. Часто ця спільність викори­стовувалась у політичних інтересах. Так, стародавній історик Фукідід у своєму творі «Історія» згадує, що при вирішенні питання про владу македоняни (спартанці) умовили жрицю в Дельфах зробити передбачення, вигідне їм.

Стародавньогрецька міфологія. Міфологія стародавньої Греції була одним з найяс­кравіших явищ, що відбились на всій світовій цивілізації. Вона з’явилася уже в первіс­ному світогляді давньогрецьких племен ще в період матріархату. Міфологія відразу увібрала в себе анімістичні і фетишистські уявлення.

Міфологічному обгрунтуванню були піддані культ предків і тотемів, без яких теж не обійшлися стародавні греки. Отже, релігія стародавніх греків почалася з міфології, знайшла свій кращий вияв у міфології, своєї довершеності досягла в олімпійській мі­фології.

Олімпійській міфологія — це вже загальногрецька міфологія періоду патріархату. Дослідники відзначили цікавий момент: імена місцевих богів чи місця їх шанування ставали епітетами загальних богів.

Олімпійський пантеон очолює «батько всіх богів і людей» Зевс, він живе на горі Олімп, усі боги цілком підлеглі йому. Всі олімпійські боги антропоморфні не тільки як загальний образ, а, так би мовити, в деталях; вони фізично тотожні людям, мають усі людські якості, в тому числі й негативні, які іноді ганьблять цих богів.

Поряд з олімпійським пантеоном богів виникає значна кількість міфічних героїв, які приборкують чудовиськ, які шкодять людям. Антропоморфізм давньогрецької міфоло­гії був усвідомленням людьми свого місця в світі, зростання їхньої влади над силами природи, відчуття її суспільної значимості.

Згодом антропоморфні грецькі боги дедалі більше й більше набирають значення уо­соблення абстрактних сил природи і суспільства.

В елліністичну, а потім і в римську епоху міфологія, крім релігійного, набирає та­кож літературного і мистецького значення, вона дає матеріал митцеві для алегорії і ме­тафор, створює сталі образи, типи і характери.

Але головним для стародавньогрецької міфології є її релігієутворююча функціона­льність, де вона стає основою для формування анімістичних уявлень, зумовлює фети­шизм і магію давньогрецької релігії. Стародавньогрецька міфологія, сповнена гармонії і відчуття реального життя, стає підвалиною реалістичного мистецтва не тільки в часи античності, а й пізніше, в добу Відродження, аж до наших часів.

Виховані на суворому дотриманні законів і норм, стародавні греки ретельно стави­лися до виконання культових положень. Великого значення в них набрав культ бога Сонця, світла, мудрості і мистецтва Аполлона, йому було присвячене святилище в Дельфах. Дельфійські жерці і оракули Аполлона мали великий авторитет, могли втру­чатися в державні справи і серйозно впливати на події.

Ще одним значним культом того часу був культ Деметри, богині родючості і земле­робства, а також законодавства, оскільки землеробство вимагало осілості і стабільності в житті, їй було присвячено святилище в Елевсіні, поблизу Афін. У цьому святилищі традиційно, сотнями років відбувалися містерії, таємничі обряди з участю лише посвя­чених. Першим ступенем освячення були пісні і танці вночі на свято Великих Елевсі- ній. На другому ступені збиралися в самому святилищі, де виконувалася драматична вистава про викрадення богом підземного царства Аїдом дочки Деметри Персефони (Кори). Персефона стала дружиною Аїда. Але щовесни вона поверталася до матері, а потім знову до підземного царства. Це була символізація вмираючого і проростаючого зерна, символічного акту родючості, таїнства вічного життя. Посвячені в культ Демет­ри здобували право на вічне життя після смерті. Правда, при цьому практичні греки не забували і про вимоги благочестивого, добродійного життя. До елевсинських містерій не допускали, наприклад, тих, хто пролив чиюсь кров. Вимагалось також виконання державних і суспільних обов’язків. Згодом Великі Елевсінії були визнані загальнодер­жавним святом.

В архаїчну епоху істотно змінився культ Діоніса, який став богом рослинності, ви- ноградництва і виноробства, його поставили нарівні з Аполлоном, він став уособлюва­ти ідею безсмертя людської душі.

З культом Діоніса і Деметри пов’язана релігійно-філософська течія орфіків, яку на­чебто заклав міфічний співець Орфей, син бога річок Еагра і музи Калліопи. Міф роз­повідає про смерть його дружини Еврідіки, яку вкусив змій. Бажаючи повернути коха­ну дружину до життя, Орфей спустився в підземне царство. Грою на кіфарі і співом він зачарував стража підземного царства Кернера, а також Персефону, дружину Аїда. Ор­фею було дозволено забрати Еврідіку з собою з умовою, що, ведучи її нагору, він не повинен оглядатися назад. Проте цікавість перемогла, він таки оглянувся (чи не на кра­суню Персефону?) і втратив свою дружину. Але Орфей здобув знання про душу. Він розповів людям, що душа — це початок добра, часточка божества, а тіло це темниця душі. Після визволення душі із смертного тіла вона продовжує існувати, перевтілюєть­ся. Орфею навіть приписують вчення про метемпсихоз — переселення душі з одного тіла в інше.

Вчення орфіків згодом було сприйняте філософами (піфагорійцями та неоплатоні­ками) і християнськими богословами. Міфологія архаїчної епохи була пов’язана з філо­софією, про що свідчить давньогрецьке вчення про безсмертну душу. Міфологічна, пишно художньо оздоблена давньогрецька релігія не встигла набрати застиглих догма­тичних форм так, як це було, наприклад, в іудаїзмі. Вона не встигла різко відокремити­ся від філософії, та й від науки в цілому. Жрецтво не утворило окремої соціальної гру­пи, не стало кастовим. Раціональне мислення, яке стало істотною ознакою культури того періоду, не минуло релігійної думки і проявилось у міфології. Внаслідок цього відбулося оригінальне поєднання космогонічних і теогонічних уявлень. Народження космосу і богів ототожнювалось. Творцем усього був бог Хронос, він з хаосу та ефіру створив срібне яйце, з якого вийшов бог Діоніс, він же Ерос. Діоніс породив Ніч, Землю і Небо. Земля і небо породили Океан, Федіту, Крона і Рея. Син Крона Зевс домігся вла­ди над усіма богами і людьми, поглинув Діоніса, увібравши в себе його силу. Але боги­ня Персефона народила від Зевса нового бога вина і радості, теж Діоніса. Так боги на­роджуються і переходять один в іншого, і з розвитком Космосу розвивається, переплітається, ускладнюється божественний пантеон. Безумовно, тут існує багато су­перечностей. Адже цей міф, приписуваний Орфею, творився в різних місцях, у різний час, доповнювався та уточнювався і, як усякий міф, набирав фантастичності. Але він відбив істотну рису мислення стародавніх греків: вони розуміли світ як такий, що роз­вивається, змінюється, що має певні закони цих змін. Згодом це виявилося у філософ­ській школі мілетців: Фалеса (бл. 625-547 р. до н.е.), Анаксімандра (бл. 610-546 р. до н.е.), Анаксімена (бл. 585-525 р. до н.е.), а потім Геракліта з Ефесу (бл. 540 — 480 р. до н.е.) і Піфагора (бл. 570-500 р. до н.е.). Так філософське, наукове і релігійне мислення йшли поряд. Іноді заважали одне одному, іноді доповнювали одне одного. Це був єди­ний поток духовного розвитку, який кристалізувався в багатій духовні культурі старо­давніх греків.

Антропоморфне уявлення греків про своїх богів неминуче спричинило відповідне ставлення до них у їхніх очах боги були зрозумілі і близькі людиноподібні істоти і ба­жали того самого, що й люди. Жертву богові грек приносив сам і сам висловлював, що бажає одержати: конкретну допомогу, чи, що реальніше, пораду або якусь гарантію на майбутнє. Жерці були більше адміністраторами, ніж священиками. Вони доглядали храм, організовували релігійні збори, процесії, церемонії. Дуже важливою була їхня роль у розшифруванні передбачень, наслідків ворожіння. Як уже сказано спадкового стану жерців не було. Жерцями були окремі державні особи (архонт тощо), а також особи за вибором, на певний термін.

Дуже важливим елементом стародавньогрецького релігійного культу були храми. Найбільш стародавні храми у греків були побудовані ще в XII ст. до н.е. Для стародав­ніх греків храм був житлом богів, які були уособлені в скульптурах. Своє походження грецький храм бере від мегарона жилого будинку. Спочатку для богів виділяли звичай­ні жилі будинки. Вони були скромними і невибагливими. Потім спеціально будувалися у місцях традиційного поклоніння богам на гірських вершинах, біля священних дерев і джерел, у священних гаях і дібровах. Оскільки храм розглядався як житло богів, то він обладнувався всім потрібним для цього, з певними змінами: домашнє вогнище набира­ло вигляду вівтаря, для зберігання храмового начиння і посуду відводилося невеличке приміщення позаду, опістодом («задня кімната»), у передній частин виділялися сіни пронос, центральна частина храму називалася наос, чи целла. її великий розмір потре­бував застосування колон; згодом колони з’явилися на фасаді, утворився тип храму з колонами біля входу — тип простиль; храм з колонами і на задньому боці звався амфі- тпростилем, з колонами з обох боків — периптером («зусебіч окрилений»), а якщо було два ряди колон — диптером. Будівництво храмів, прикраса їх колонами і статуями сти­мулювали розвиток архітектури і скульптури, вони стали головними напрямами дав­ньогрецького мистецтва і надовго визначили шлях розвитку всього мистецтва Європи в цілому.

Для стародавніх греків храм, що був місцем справляння релігійного культу, разом з тим був і важливим громадським приміщенням. У ньому зберігалися державні і прива­тні гроші й коштовності, твори мистецтва, різні документи, архіви, на кам’яних плитах були вирізьблені тексти законів, а також тексти, присвячені видатним подіям. У храмах і поруч з ними відбувались народні збори, оголошувались рішення царів, архонтів, ін­ших керівних осіб. Храм був не тільки культовою спорудою, а й певним політичним символом. Звідси зрозуміло, чому в архітектурі стародавнього світу, зокрема у греків, їхньому спорудженні приділялась велика увага. Серед семи чудес стародавнього світу називають споруду цілком релігійного призначення: храм Артеміди Ефеської, статую Зевса Олімпійського і Колоса Родоського. Однією з грандіозних культових споруд ста­родавнього світу була статуя бога Сонця, яку її побудував зодчий Харес на острові Ро­дос бл. 290 р. до н.е. Статуя мала заввишки 32 м; такої споруди стародавні греки не знали. Але в 224 р. до н.е. землетрус зруйнував її. Уламки Колоса витягли з води, але Хареса вже не було в живих, поновити статую було нікому. У 672 р. н.е. Мустафа вождь турків-сарацинів, що володіли тоді островом, продав їх східному купцеві.

V і IV ст. до н.е. це період класичної Греції. Головні події розгортаються в області, яку називають Аттика (грец. — узбережна країна). Щедро обдарована природою, насе­лена енергійним і працелюбним, мислячим і хоробрим народом, що добре засвоїв істо­ричний досвід, Аттика стає вузловим пунктом економічного, політичного і культурного розвитку, а її столиця Афіни — центром усіх подій. Ось тому цей період у розвитку Стародавньої Греції звуть ще й аттичним.

Роль Афін серед інших полісів дуже зросла внаслідок перемог афінян у греко- перських війнах (500-449 рр. до н.е.). Афіни тоді очолили Делоський союз держав. У самих Афінах зміцнилася демократія. Влада належала Раді п’ятисот (буле), народному суду (гелії) і народним зборам (еклесії). Це був суверенітет народу. Релігія була під на­глядом держави. Так, нагляд за священним майном здійснювали архонти, які поступи­лися своїм впливом перед стратегами, але саме вони здійснювали керівництво релігій­ними процесіями, жертвоприношенням і спортивними змаганнями, які мали релігійне забарвлення.

Саме ці заходи і єднали афінське суспільство. Участь у релігійному культі для всіх громадян була обов’язковою, політичне безправ’я рабів і метеків (іноземців, що прожи­вали в Афінах) автоматично виключало їх з участі в них.

У період правління стратега Перікла з 443 до 430 р. до н.е. (цей період вважають зо­лотою епохою афінської демократії) вплив релігії лишається незмінним і дуже ваго­мим. На Анрополі в 447-438 р. до н.е. був збудований Парфенон. Архітектори Іктін і Каллікрат у величному храмі розмістили статую Афіни, покровительки міста, яку виго­товив скульптор Фідій. На щиті Афіни Фідій зобразив себе і Перікла, за що був звину­вачений у блюзнірстві, ув’язнений і помер у в’язниці. На Акрополь були змуровані ма­рмурові сходи, сам храм оздоблений численними статуями. Храм вистояв усю античну епоху. У V ст. н.е. він став християнським храмом, у XV ст. — мусульманською мечет­тю, а в 1686 р. був зруйнований венеціанцями. Тепер ми можемо милуватися лише його залишками, але й вони вражають своєю красою.

У той час був перебудований храм Деметри в Елевсіні. Він простояв до 396 р. н.е. і був зруйнований готами.

Кінець V ст. до н.е. затьмарив розквіт античного світу. Суперництво двох моїутніх держав Афін і Спарти призвело до тривалих міжусобних воєн, які дістали загальну на­зву — Пелопоннеські війни 431-404 рр. до н.е. У цих війнах Афіни зазнали поразки, але й Спарта не стала гегемоном. Війна загострила соціальні суперечності, послабила де­мократію і полісну мораль. Релігія стародавніх греків не вберегла їх від кривавих зітк­нень, хоч у сторін, що воювали, були спільні боги і спільні храми.

Виникає затяжна криза стародавнього грецького полісу, яку спричинили дрібні вій­ськові сутички і війни, перевороти і деспотії. А на Сході тим часом виникає Перська імперія. З IV ст. до н.е. серед грецьких держав відбувається піднесення Македонії. Піс­ля Коринфського з’їзду 337 р. до н.е. Македонія починає панувати в Греції. У 334 р. до н.е. Олександр Македонський розпочав свій похід до Азії. Блискучі перемоги на віки прославили ім’я видатного полководця. До часу його смерті в 323 р. до н.е. казково склалася світова імперія, яка так само казково розпалася після його смерті.

Сам по собі азійський похід Олександра мав певне значення для розвитку світової цивілізації. Разом з військом у нові країни йшли філософи, історики, природознавці, жерці. Завойовані культури не знищувалися. Александр не заперечував релігії завойо­ваних країн, брав участь у їхніх культах, вів лінію на обожнювання своєї особи в усіх культах Він мріяв про створення греко-перської народності. Столицею нової держави він обрав Вавилон, там мав бути і головний храм нової держави. Але доля не дала часу Александрові Македонському на здійснення всіх його задумів: не склалася нова світова держава, не утворилася нова народність, не виникла нова релігія. Для таких процесів потрібні століття співпраці багатьох народів, потрібен особливий соціальний прошарок, який був би двигуном цих процесів. Однак походи Олександра Македонського дали могутній поштовх процесам зближення культу і релігії античного світу і Близького Сходу.

Після Александра Македонського почалася епоха еллінізму, яка тривала до встано­влення гегемонії Риму. У цей час відбувається занепад Греції, Македонії, Епіру, на Сході виникають держави Птолемеїв і Селевкидів, що несуть нові форми соціального прогресу.

У III ст. до н.е. на заході від Еллади починається розквіт нового державного об’єднання Римської республіки, яке веде активні загарбницькі і громадянські війни і яке напередодні своєї кризи 133-131 рр. до н.е. в 147 р. до н.е. перетворює Македонію на свою провінцію. Згодом уся Греція переходить під владу Риму.

Елліністична епоха має свої особливості релігійної історії. Насамперед це період повсюдної релігійної терпимості. Культи східних божеств поширюються в Греції, у грецьких богів з’являються нові прихильники на Сході, грецька міфологія стає загаль­новизнаною, вона набуває національного забарвлення в Малій Азії, у Східному Серед­земномор’ї, Єгипті і Дворіччі.

Відбувається також оживлення місцевих культів, місцеві боги одержують імена за­гальновідомих богів і місцеві епітети. Це свідчить про об’єктивну необхідність релігій­ного синкретизму в процесі зміцнення зв’язків між народами.

Історик релігії стародавності І.Є.Свеньцицька зазначає, що в елліністичний період набули поширення міфи про, богів-рятівників, які позбавлять людей думки про смерть, вселяючи надію на потойбічне спасіння. Таких рис набрали боги Осіріс, Діоніс, Аттіс. І одночасно зростає шанування богині Тіхе (Долі), що свідчило про соціальну нерівність, невизначеність.

В елліністичну епоху намітився відчутний зв’язок прогресу релігійної свідомості з іншими формами життя духовного суспільства.

Релігія стародавніх греків значною мірою одержувала поштовх від розвитку старо­грецької науки і мистецтва. Про такий зв’язок можна говорити більш впевнено, ніж про зв’язок науки і мистецтва у Дворіччі та Єгипті. «Основи» Евкліда і «Альмагест» Пто­лемея зробили всі попередні математичні та астрономічні досягнення здобутком історії і започаткували нову епоху в науковому розвитку. Що ж до давньогрецького мистецт­ва, то про нього й говорити годі.

6.8.