Релігія давніх кельтів

Кельтами називають племена, що жили у другій половині І тис. до н.е. в басейнах річок Сена, Рейн, Луара, верхів’ї Дунаю. Пізніше вони заселяли більшу частину Півні­чної та Західної Європи, Британські острови, території сучасних Іспанії, Франції, Бри­танії, Північної Італії, Південної Німеччини, Чехії, часткою Румунії, Угорщини.

Історія та цивілізація, духовна сфера, міфологія та релігія давніх кельтів мало дослі­джені. Відсутній опис пантеону кельтських богів, сакральних (священних, наділених божою благодаттю) обрядів. А наявні описи найдавніших вірувань, міфів і обрядів ке­льтів є більш-менш правдоподібною реконструкцією, грунтованою на свідченнях рим­ських і грецьких хроніків, традиціях ірландської культури, археологічних матеріалах.

Наприкінці VI ст. до н.е., коли кельти з’явилися на європейській арені, процес фор­мування їх релігії вже завершувався. Деякі її складові елементи, коріння яких сягає епохи неоліту, зберігалися дуже довго, їх сліди проглядалися навіть у середньовічному християнстві. Це тотемізм, культ мертвих і предків, Великої Богині Матері-Землі, вог­ню, солярні (сонячні) культи.

Релігія давніх кельтів була політеїстичною. Більшість богів вважалися заступниками конкретних племен. Були й такі божества, що вважалися спільними для кельтських племен Галлії та Британії: Белінос (Беліс, Білий), Камулос (Кумалл), Огміос (Огміан, Отам), Есус (Есар) та ін. Це було наслідком розвинутих як на той час міжплемінних відносин. Назви та різні атрибути богів свідчать про їх тотемічне походження. Одні з них стосуються мисливського культу де є галльські боги Моккус (вепр), Цернунн (бог з оленячими рогами), Оса Агайо (ведмідь). Часто елементом зображення різних божеств була рогата змія.

Значну роль у кельтському пантеоні відігравала богиня Епона, яку зображали верхи на коні. її ототожнювали з богинею Рхіаннон (Великою Царицею, Великою Матір’ю), пов’язаною з малоазіатською Кібелою джерелом життя на землі, прародителькою всьо­го, що дарує блага, заступницею світу мертвих. її культ зберігався до IX ст.

Інші божества пов’язані з явищами природи: Левцитіос бог блискавки; Тараніс гро­мовик (його римляни ототожнювали з Юпітером); Есус бог лісової рослинності. Багато було божеств рік і джерел. Мали свого покровителя мудрість і красномовство бога Ог- ніса, перед тим, очевидно, заступника хлібного поля. Античні письменники уподібню­вали його Гераклу.

Войовничий побут кельтських племен породив божества війни або наділяв мілітар­ними рисами давніх богів. Кельти вірили і в духів, фей, ельфів, чудовиськ, обожнювали дерева, джерела, камені.

Обряди ініціації (посвячення) мали пройти всі юнаки, які збиралися стати воїнами. Важливу роль при цьому відігравали «очищення від гріхів» і купання, які означали «воскресіння для нового життя». Це підтверджують описані в середньовічних поемах сцени ритуального омивання. Купання було нерозривно пов’язане з «випробуванням вогнем». На одній із зовнішніх стінок казана з Гундеструна (II ст. до н.е.) зображено сцену купання в казані, до якого шеренгою прямують під звуки труб озброєні списами та щитами юнаки. Над ними на конях у шоломах і зі списами, щойно посвячені у воїни. Купання в казані було важливим елементом обряду посвячення. Воно відбувалося пуб­лічно для юнаків усіх кланів, що належали до племені. Проходили його тільки тоді, ко­ли здобували перший трофей голову ворога, що свідчило про готовність до військової справи. Трофеєм могла бути голова кельта з іншого (ворожого) клану. Під час ініціації здобуту голову ворога препарували, щоб помістити її в спеціальний ящик, установле­ний у будинку або святилищі.

Культ голови або черепа відігравав значну роль у кельтських віруваннях. «Спляча голова» або маска мертвого із заплющеними очима, напіввідкритими вустами і застиг­лою посмішкою поширена в кельтській іконографії. Такі маски виявлено на мечах і прикрасах. Із культом черепів у кельтів пов’язаний і обрядовий канібалізм (людожерст­во), який має певний зв’язок з ритуалом, присвяченим Великій Богині, про що свідчить інший мотив на казані з Гундеструна. Поруч із жіночим божеством там зображено лева, що пожирає людину. Лев і був атрибутом Великої Богині, Великої Матері. Не так давно у Франції знайдено труну, в якій були золота діадема, прикрашена лапами лева і фігур­ками коней, а також великий бронзовий казан з ручками прикрашеними фігурками ле­вів. Ця труна (кінця IV або початку III ст. до н.е.), очевидно, містила останки жриці культу Великої Богині, а казан міг служити для обрядового купання. Він був важливим елементом обряду шлюбу кельтів (майбутні дружини присягали саме перед казаном). Оскільки він вважався атрибутом різних богів, перед ним приносили й інші присяги.

На честь богів, які персоніфікували сили природи, у певні пори року відбувалися пишні обряди. Найважливішим релігійним святом був Самаїн («кінець року»), який припадав на 31 грудня. В цей день гасили священний вогонь на вівтарях і запалювали новий, символізуючи настання нового року. Свято пов’язувало воєдино різні культи, літургійні дії та магічні обряди. Тоді здійснювали й криваві жертвопринесення, в тому числі й людські, щоб заручитися підтримкою богів у майбутніх ризикованих справах. Передбачало воно й оргіїстичні обряди, пов’язані з культом родючості. Під час Самаїна цар проходив через ритуал символічної смерті, щоб відродитися наступного дня, а його будинок підпалювали. Вважалося, що померлі, а також духи, демони повертаються у світ живих на цю ніч, а будь-який земний авторитет нічого тоді не означав.

Середину зимового сезону відкривало свято Імболк, яке відзначали напередодні 1 лютого. Воно пов’язане з початком доїння овець, обрядом очищення за допомогою во­гню і води.

Наприкінці літнього сезону (напередодні 1 серпня) святкували день бога Лугу. Це свято відбувалося в Ірландії і мало безліч міфічних аспектів, значення яких недостатньо з’ясовані. Його називали також Брон Трогаїн («гнів Трогаїна»).

Усі ці свята певною мірою були пов’язані з культом предків; їх здійснювали на кла­довищах племен, на курганах, біля каменів, які вважали пристановищем душ мертвих героїв. Культ предків, особливо видатних (царів, вождів), зберігся до епохи християнства.

Під час щорічних релігійних свят відбувалися також поховання, що символізували завершення життєвого циклу. Перше поховання здійснювали відразу після смерті, воно було тимчасовим, оскільки вважалося, що душа ще не відділилася від тіла й оселилася на території племені, очікуючи наступного поховання колективного для всіх померлих членів клану, племені. Після другого поховання душа розпочинала свою подорож у країну Діє, яку в ранньосередньовічних джерелах називали Маг Мелл, або «країна мо­лодості й насолод», або Аваллон. Кельти вірили в безсмертя душі та реінкарнацію (пе­реселення душ).

Герої, царі, загиблі в битвах, тобто увічнені в народній пам’яті, належали до обра­них. їх після смерті чекали всі насолоди земного буття, а їхні могили наповнювали всім необхідним для посмертного життя і позначали земляними горбами або каменями, вони були центральним місцем усіх племінних свят. Прості смертні в країні Маг Мелл були натовпом. Кельти вважали священною владу правителя, бо вона походить і чиниться з волі богів. Вибори короля обставлялися з особливою пишнотою. Обов’язковими при цьому були принесення в жертву коня і свято бика. Цікавим був ритуал вибору канди­датури майбутнього короля: на неї вказувала людина, яка, з’ївши м’яса і крові ритуаль­ного бика, побачила її уві сні.

Після римського завоювання кельтських районів Іспанії та Північної Італії, Галлії кельтські вірування, обряди та міфи були піддані значному впливу релігійного компле­ксу Римської імперії. Менше це торкнулося придунайських провінцій і Британії, майже не торкнулося Шотландії та Ірландії (з II ст. вона була опорою давньокельтських віру­вань і обрядів).

Романізація кельтських культів спричинена не лише впливом релігії Римської імпе­рії, а й проникненням містичних вірувань Ближнього Сходу в Рим і швидким їх поши­ренням у римських провінціях. Симбіоз римських і кельтських божеств утворився без особливого опору. Самі римляни знаходили в богах кельтів багато рис і атрибутів, вла­стивих богам римського пантеону, і вже Цезар у своєму описі війни з галлами називає їх божества римськими іменами. У цьому простежувалася закономірність, згідно з якою політеїстичні релігії легко сприймають чужих богів. Тим більше, що спільні індо­європейські засади, особливо італо-кельтська спорідненість, зумовили подібність бо­жеств цього пантеону.

Але римляни нещадно знищували кельтських жерців (друїдів) як охоронців народ­них традицій та організаторів можливих бунтів. Як і в інших народів, кельтські жерці мали неабиякий авторитет і владні можливості, а їх суд мав незаперечне визнання. Тих, що не підкорялися йому, відлучали від участі у жертвопринесеннях, а це було найтяж­чою карою. Друїди складали гороскопи, беручи за основу залежність долі людини від рослин. їх вважали знавцями небесних світил, таємниць природи і Всесвіту.

Своїм авторитетом вони певною мірою затінювали державну владу. Тому в Галлії та інших місцях проживання кельтів культ римського імператора оберігали більш ревно, ніж у столиці метрополії: він символізував зв’язок провінцій з Римом.

Кельтські божества сповнені протиріч, вони не мали, як римські, однозначно окрес­лених характеристик і сфер свого відання: були одночасно божествами життя і смерті, фізичної сили і поетичного красномовства тощо.

Кельтські вірування ввібрали в себе і близькосхідні культи, особливо культ єгипет­ської Ісіди і малоазійської Кібели з їх містеріями. Більшість із них стосувалися приро­ди, вмирання і відродження її сил, смерті, радості народження, надії воскресіння. Ці мі­стерії були близькими друїдам, узгоджувалися з давньокельтською літургією. Після їх витіснення з духовного життя Галлії у друїдів не залишилося сил, які зберігали б висо­кий моральний рівень народу, спонукали дотримуватися доброчесності та закликали до мужності.

Кельти мали свої священні місця, культові центри, а пізніше й святині. Як і всі індо­європейські народи, вони «добрим» вважали правий бік, «злим» лівий. Цієї схеми до­тримувалися при організації сакрального простору і під час культових обрядів та міс­тичних дій. Величезного значення надавали вони певним територіальним центрам, осо­бливо території племені. За їх уявленнями, він був не тільки центральним пунктом їх­ніх земель, а й центром світу або навіть Всесвіту. У зв’язку з цим кельтський світ мав багато таких центрів.

Справжнім священним місцем був неметон («священний гай, ліс, діброва»). Тут від­бувалися обряди жертвопринесення, серед яких значна роль відводилася людським же­ртвам. Вважалося, що за життя потрібно було принести людську жертву. Об’єктами їх були особи, що вчинили якийсь злочин, хоч це не було основною умовою. Поширени­ми були і колективні жертвопринесення людей. Важливими культовими місцями були цвинтарі й могили, особливо ті, де були поховані герої, вожді, царі. Цвинтар розташо­вували в центрі території племені, а культ мертвих був суттєвим елементом релігійних сезонних свят. Згодом під впливом римських культів місце і форми культових споруд змінилися. З’явилися святилища, які вважали пристановищем бога.

Віра кельтів у потойбічне життя містить і суперечності: віра у реінкарнацію душ і одночасно в безсмертя душі. Цезар писав, що, відповідно до вчення друїдів, «душа не вмирає, а вселяється в інші тіла». Дещо інакше про це писав Лукіан: «...той самий дух управляє нашими органами в іншому світі; смерть є тільки засобом вічного життя». У цьому віруванні він убачав головне джерело відваги галльських воїнів. Вважалось, що глибока віра в безсмертя душі, пов’язана з визнанням вічного щасливого буття в потой­бічних світах, сприяла відвазі й презирству до смерті. В одній із кельтських легенд йдеться про міфічну істоту Туане, яка перші триста років жила як людина; наступні триста як лісовий бик; двісті як дикий козел; триста як птах, ще сто як лосось. Ось тоді, спійманого рибалкою, його з’їла цариця. Відродився він як їх син під своїм колишнім ім’ям. Цикл реінкарнації замкнувся. У цій легенді зазначається, що не тільки живі істо­ти можуть служити метою для перевтілення: «Я вітер над морем, хвиля в океані, шум моря, сильний бик семи битв, яструб на скелі, крапля роси, найпрекрасніший з кольо­рів, повний відваги дикун, морський лосось...»

Переконання про переміщення душ і нескінченне перевтілення в кельтському мис­ленні не суперечить віруванням про існування потойбічних світів. Рай, за кельтською міфологією, не на небі, не в підземеллі, він міфічний острів у західному океані. А нама­гання дістатися туди підштовхує людей до походів і подорожей. Одна з легенд цього циклу поема про Брана, спокушеного прекрасною чарівницею на пошуки щасливого острова «Землі жінок». У своїй пісні чарівниця описує Бранові неземні дива цього ост­рова, який тримається в морі на чотирьох золотих колонах. На вистеленій сріблом рів­нині острова не припиняються змагання колісниць, ігри, лунає чарівна музика, все на­вколо міниться різноманітними барвами. На омитому хвилями березі мерехтять кристали, немає тут ні хвороб, ні смертей, ні смутку, ні зла. Це справжній рай. Бран з двадцятьма сімома товаришами знайшов це місце, пробув там рік і повернувся назад. Однак його не визнали в рідних місцях, тільки хтось пригадав, що його ім’я згадується в легендах. Зійшовши з човна на берег, один із членів команди відразу обернувся на порох, неначе багато віків пролежав у труні. Бран розповів людям про свою подорож і попрямував на захід; про його подальшу долю нічого не відомо. Цей мотив не змогло викоренити навіть християнство, яке має свій цикл легенд про морські подорожі свято­го Брендана.

Давня кельтська культура (міфологія, епос, лицарський роман) з її віруваннями та міфами відчутно вплинула на європейську цивілізацію. Цьому сприяв інтерес до неї при дворах середньовічної Європи. Це знаменитий епос про короля Артура, повість Кретьєна де Труа, у якій викладено кельтський міф про Персіваля і священну смарагдо- ву чашу Грааля, в яку стекла кров розіп’ятого Христа. Кельтські міфи та легенди спов­нені не тільки релігійної містики, в них і мотиви любові, подружньої вірності. Один з їх сюжетів покладено в основу роману про Тристана та Ізольду. Кельтські мотиви помітні в трагедіях В. Шекспіра «Король Лір», П. Кальдерона «Чистилище святого Патріка», у філософській казці-епопеї Дж. Толкіна «Володар кілець» та ін.

6.11.