Язичництво ЯК СИСТЕМА СВІТОРОЗУМІННЯ ДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ. Загальні риси феномену язичницьких релігій

Сучасна історична наука має в своєму розпорядженні переконливі докази того, що починаючи з кінця IV тис. до н.е. відбувався перехід від первісного суспільства і утво­рення ранніх форм цивілізації.

Саме в межах цивілізації стародавнього світу, як її складова і невід’ємна частина, формувалися й розвивались релігії цього світу. Усі вони своєю початковою базою мали первісні релігійні вірування народів, які їх створювали, широко запозичували одна в одної віровчительний та культовий багаж і передавали його своїм наступникам; деякі зовсім зійшли з історичної сцени, інші існують і мають певне значення і тепер.

В історії стародавніх релігій, як і в історії стародавніх народів, є спільні риси. Але кожна з них зробила свій крок уперед в історії людського духу. Визначення історії ста­родавніх релігій має велике значення. Без знання історії цих релігій неможливо зрозу­міти життя стародавніх людей. Вона висвітлює багато чого і в сучасності, зокрема до­помагає багато чого зрозуміти в сучасних релігіях. А найголовніше вона розкриває невпинний прогрес духовного життя суспільства від однієї епохи загальнолюдської ци­вілізації до іншої, прагнення людського духу збагнути світ і самого себе. На території Малої Азії в II — І тис. до н. е. існували такі значні держави, як Хетське царство, Фрі­гія, Лідія (тепер це територія Туреччини).

Хетська релігія. З кінця III — початку IV тис. до н.е. і до кінця VIII ст. до н.е. центральну частину Малої Азії населяли хети, хуррити, хати, несіти, лувійці та інші племена. Вони утворили державу Мітанні і Хетську державу. Культуру, яка була ство­рена в цей час у Малій Азії, звичайно звуть хетською. У XVIII ст. до н.е. починає домі­нувати Хетське царство — одна із значних держав стародавнього світу.

Майже шістсот років Хетське царство було могутньою деспотичною державою, яка в період свого розвитку в ХГУ-ХШ ст. до н.е. в період Новохетського царства поширю­вала свою владу на північно-східне узбережжя Середземного моря, Кіпр, Сирію, Мі-

танні у верхів’ях Євфрату і вела боротьбу з такими світовими державами того часу, як Єгипет і Ассирія.

Ієрархічна побудова державної влади у малоазіатів робила владу царя необмеже­ною, його особу ототожнювали з богом. Цар одночасно був і головним жерцем. Проте хетський пантеон богів був політеїстичним. Історикам відома не більше як десята час­тина імен цих богів, але вони впевнено кажуть, що серед них є ассирійські, вавилонські, шумерські боги. В Мітанні поклонялись навіть індійським божествам Мітрі, Варуні та Індрі.

Найголовніші з них — бог громовиці з міста Хаттаусас, від імені якого до нас дійш­ло тільки його закінчення «...усас», його дружина — богиня Сонця, її ім’я зовсім неві­доме, його сини -боги громовиці з міст Неріка і Ціппаланда. Отже, ми бачимо цілу ро­дину богів. Відомий також космічний бог Тешуб (Тішуб) і його дружина Хепа, від імені якої пішло ім’я першої в світі біблійної жінки Єви. Один з хетських богів Яяс був, оче­видно, попередником бога стародавніх ізраїльтян Ягве(Єгова).

Об’єднання країни в середині XVII ст. до н.е.

Був у хетів і культ Великої матері — богині родючості Кібели (Ма, Рея) і культ мо­лодого бога родючості Атгіса. Цей культ містив оргаїстичні обряди, храмову проститу­цію і самооскоплення жерців, служителів цих богів.

Коли у хетів виникали економічно і політично більш-менш самостійні територіаль- нообмежені області, то в адміністративному центрі її звичайно зводили храм на честь божества, яке було покровителем і власником усіх земель цієї області. Господарча сис­тема набувала вигляду храмового господарства. Храм був також власником рабів, ху­доби, знарядь праці.

Хети приділяли особливу увагу поховальному культу своїх царів, присвячували цьому культу особливі храми, які дістали назву «Кам’яний будинок». Згодом такий бу­динок ставав культовим центром.

У релігії хетів чітко визначалася загальна для всіх релігій лінія на синтезування міс­цевих племінних культів у єдиний державний культ Тешуба. Зміцнення офіційної релі­гії підтримувалось державою, будь-які інші культи переслідувалися. Так, у другій таб­лиці хетських законів знаходимо положення: якщо вільний уб’є змію і вимовить ім’я «іншого» (йдеться про іншого бога), то він мусить дати 1 міну срібла; якщо це раб, то він мусть померти.

Держава хетів була третьою великою державою стародавнього світу поряд з Єгип­том і Вавилонією. Хети після своєї досить бурхливої історії зникли з історичних анна­лів, про них навіть не згадують грецькі та римські історики. Але в Біблії є згадки про хетів: цар Давид спокусив жінку хета Урія і прижив з нею сина, що став царем Соломо­ном. Пише про хетів і 4-та книга Мойсея, атакож 1-ша книга Мойсея при описі похо­вання Сари.

На початку XII ст. до н.е. ця колосальна держава була підкорена ассирійцями. Хет­ська культура і хетська релігія були асимільовані ассирійською культурою.

Фригійська релігія. У північно-західній частині Малої Азії ще в II тис. до н.е. осели­лися племена фригійців, які в XIII ст. до н.е. нібито брали участь у легендарній Троян­ській війні. Цілком достовірна їх участь у розгромі Хетської держави в XII ст. до н.е. В X-VШ ст. до н.е. відбулось піднесення Фригійського царства, засновником якого вважають царя Гордія, а розквіт відбувався за царя Мідаса (738-696 рр. до н.е.). Це була економічно міцна держава, недарма ж народилася легенда про те, що від дотику руки Мідаса все перетворювалося в золото, навіть їжа. Мідас звільнився від цієї, тяжкої для нього властивості, коли викупався в річці Пантол, яка відтоді стала золотоносною. Мі­фи змальовують Мідаса і як невігласа, який узявся судити музичне змагання цапоподі- бного бога Пана з усебічно обдарованим Аполлоном. Мідас присудив перемогу Панові, за це Аполлон нагородив його віслючими вухами, які він змушений був ховати під фригійським ковпаком. Саме цей Мідас і стояв біля джерел фригійської релігії. Це ле­генда. Але розквіт Фригії дійсно пов’язаний з монополією на виробництво заліза в пе­ріод настання «залізного віку». Фригія встановила своє панування на Егейському морі. Але вже в VII ст. до н.е. знач на частина її території була загарбана кіммерійцями, в VI ст. до н.е. вона потрапила під владу Лідії, а потім Персії, де остаточно втратила свою державність. Деякі вчені вважають фригійську мову споріднену з вірменською, а отже, і фригійську релігію з релігією протовірмен.

Фригійська релігія утворилася на основі місцевих племінних культів, а також релі­гійних здобутків стародавніх греків, племена яких з Македонії і Фракії утворили основу фригійського народу в кінці II тисячоліття до н.е.

Центром віровчення фригійської релігії є культ Великої матері богів Кібели, яка ще мала ім’я Рея, і молодого вмираючого та «воскресаючого бога Атгіса. Ми вже знаємо, що цей культ був і в хетів. Але у фригійців цей культ набрав своєрідного соціально- економічного і політичного забарвлення.

У західній частині Малої Азії, в родючій долині р. Герм, на початку І тис. до н.е. іс­нувала держава Лідія. Вона прославилася золотим піском річки Герм. Географічне по­ложення на торговельних шляхах з Європи до Близького Сходу теж сприяло розквіту цієї держави. Спершу Лідія входила до складу Фригії і там запозичила фригійську культуру і релігію. Із VII ст. до н.е. вона вже незалежна держава із столицею в м. Сар- ди. Тісний зв’язок із Стародавньою Грецією привів до сприйняття грецького релігійно­го впливу, грецької міфології. Країна була дуже багата. У Лідії вперше в світі стали ка­рбувати золоту монету. Ім’я останнього лідійського царя Креза (595 — 546 рр. до н.е.) стало уособленням колосального багатства.

Сирійсько-фінікійська релігія. Східне Середземномор’я має дуже сприятливі умови для людського життя: теплий клімат, родючі грунти, можливість штучного зрошування, багата флора і фауна. Це підштовхнуло розвиток землеробства і тваринництва, а також різних ремесел.

Існувала там і третя значна держава — Палестина, але про неї мова йтиме при ви­світленні історії іудаїзму. На півночі Сирійської пустелі, на захід від Ассирії, аж до схі­дного узбережжя Середземного моря, у другій половині III — II тис. до н.е. проживали племена хананеїв, амореїв (аморитів і арамеїв). Вони створили ряд дрібних міст-держав Алах, Ебла, Халеб, Кадеш та ін. Вже з III тис. до н.е. ці території намагалися підкорити держави Дворіччя (Аккад, Ур), і вони не змогли зберегти свою незалежність. У II тис. до н.е. їх захопили гіксоси, які вдерлись аж у Єгипет. Потім ці міста-держави побували під владою Стародавнього Єгипту, Мітанні, Хетського царства. У XIV ст. до н.е. в Си- рійську пустелю вторгайся кочові арамейські племена, що злилися з місцевим населен­ням. Лише на початку І тис. до н.е. дрібні держави утворили союзи, але й вони були не­спроможні зберегти незалежність і були підвладні Ассирії, Вавилонській державі, персам, потім входили в державу Олександра Македонського Селевкидів, Риму, Візан­тії. Отже, сирійські землі майже весь час були об’єктом загарбання. Зрозуміло, що це відчувала на собі сирійська культура. В умовах розширення арабського халіфату в VII ст. н.е. Сирія якийсь час була ядром цієї держави, а місто Дамаск його столицею. Тепер сирійці розмовляють на сирійському діалекті арабської мови.

За часи своєї буремної історії стародавні сирійці, разом з фінікійцями, утворювали стійке семетичне етнічне утворення. Вони зручно влаштувались на східному узбережжі Середземного моря і мали спільну культуру та споріднені релігійні культи.

Тепер скажемо про Фінікію і фінікіян. Фінікія займала нешироку смугу землі між Середземним морем і Ліванським хребтом. На цій щедро обдарованій природою смузі східного узбережжя Середземного моря десь у V-IV-му тис. до н.е. оселилися прибуль­ці з берегів Епітрейського моря. Деякі дослідники вважають, що фінікійці були корін­ними жителями цих місць. У II тис. до н.е. виникли міста Угарит, Сидон, Тир, Бібл та інші, які стали центрами жвавої торгівлі, бо стояли на перехресті торгових шляхів зі сходу на захід і з півдня на північ. Великого розвитку у Фінікії досягло оброблення ме­талу, виробництво скла, фарбованих тканин, кораблебудування. Але основою госпо­дарства було хліборобство і садівництво. Фінікійці вели активну работоргівлю в цьому регіоні. З початку ІІ-го тис. до н.е. і до XII ст. до н.е. Фінікія перебувала під владою Стародавнього Єгипту. У ІХ-Х ст. до н.е. з фінікійських міст особливого розвитку на­було міст Тир. Тирські купці здійснюють освоєння важливих морських шляхів, особли­во тих, що йшли на захід Середземномор’я. Це зробило Тир піонером колонізації Кіпру, узбережжя Егейського моря, островів Сицілії, Сардинії, Мальти, Балеарських, узбе­режжя Галії, Північ Африки та Іспанії. Це фінікійці заснували в 825 р. до н.е. місто Карфаген, яке згодом стало ядром могутньої держави.

Починаючи з VIII ст. до н.е., фінікійські міста перебувають під владою Ассирії, Єгипту, Вавилону, Персії, Елліністичної, а потім Римської імперії, весь час зберігаючи певну автономію.

Сирійсько-фінікійська культура, в тому числі і релігія, зазнала значного впливу збо­ку Ассирії, Вавилону, Єгипту та інших країн. Фінікійці були добрими мореплавцями і зробили чимало географічних відкриттів. Єгипетський фараон Нехо в 600 р. до н.е. від­рядив фінікійських моряків у похід навколо Африканського континенту. Відпливши в Червоне море, вони повернулись до Єгипту через Середземне. Створений фінікійцями алфавіт був запозичений багатьма народами того часу, а через греків дійшов до нас. Ре­лігія сирійців і фінікійців утворилася з їх первісних релігійних вірувань і спочатку була звичайною родоплемінною релігією. З утворенням міст-держав у кожному з них був власний головний бог, який мав своє ім’я: Адоніс — владика, Ел — бог, Мелькурт — цар міста тощо. Кожен з них мав дружину, здебільшого це була богиня Місяця — Ас­тарта (Аштарт), запозичена з Вавилонії, де її називали Іштар. Були також інші другоря­дні боги. У кожному місті стояв храм, присвячений своєму богові, зображення якого було головним фетишем. У храмі панувала могутня корпорація жерців, що відігравала значну роль у політичному і суспільному житті міста. Храми одержували щедрі пожер­твування і мали колосальні багатства. Жорстокий спосіб життя породив і жорстокий релігійний культ. Богам приносили криваві жертви. Широко практикувалися і довго трималися, аж до III ст. до н. е., людські жертвоприношення, особливо новонароджених первістків: їх спалювали перед ідолом чи в його металевому череві.

В історичних пам’ятках збереглось ім’я одного з фінікійських богів, якому прино­силися особливо жорстокі дитячі жертви. Його ім’я — Молох, що означає «пожиратель дітей». С.Токарев зазначає, що, мабуть, ніде культ богів не досягав такої жорстокості, як у фінікійських містах.

Молох фінікіян — це засновник держави. Він винахідник мореплавства і пурпуру, він перший цар. Коли фінікійці посилали колоністів освоювати нові землі, вони обов’язково повинні були отримати на це схвалення Молоха, він сам керував цією справою. Молох — це грізний правитель, який не терпить заперечення своєї влади, він велич і сила держави. Він такий бог, до якого небезпечно наближатися. Він джерело життя, але він його і руйнує. Жерці Молоха безшлюбні, жриці незаймані. Незвичайні боги вимагають незвичайних жертв людських.

Халдейська релігія. На завершення цього розділу слід розповісти про релігію наро­ду, який жив на півночі Малої Азії, на території стародавнього Ірану, в ІІ-І ст. до н.е. і був тісно зв’язаний з Дворіччям. Мова йде про уратів, чи халдів.

На початку І тис. до н.е. на просторі між південними частинами Чорного і Каспійсь­кого морів, на південь від Кавказького хребта, на Вірменському нагір’ї, існувала могу­тня стародавня держава Урарту. Урарти ще з кінця II тис. до н.е. утворювали міста- держави типу номових. Найважливішими серед них були місто Муцацир, центр культу бога Халді, і місто Тушпа (сучасне місто Ван у Туреччині) центр культу бога сонця Ші- віні. Об’єднання їх привело до утворення держави зі столицею в м. Тушпа.

У IX-VI ст. до н.е. царство Урарту займало все Вірменське нагір’я, північну Сирію і північні райони Дворіччя, на півночі значну частину Закавказзя. Це була типова східна деспотична держава, в якій основною масою виробників були общинники, але застосо­вувалася і рабська праця. Під час загарбницьких походів, які були для урартів здебіль­шого успішними, бо були добре озброєні залізною зброєю, здобували величезну здобич у вигляді різного майна і полонених з мирного населення. Більшість полонених чолові­ків знищували, залишали тільки хлопчаків і жінок. Частину з них перетворювали на ра­бів, частина входила в общини.

З об’єднанням дрібних держав і утворенням адміністративної системи держава Ура­рту зміцнюється. Особливого розвитку вона досягла за часів царювання Менуа (бл. 810-786 і 781 рр. до н.е.) та Аргішті І (786-764 р. до н.е.). Відбувається впорядкування культу богів, примусово утверджується культ бога Халді. Встановлюється загальноде­ржавна система жертвоприношення. Муцацирський храм бога Халді стає головним державним храмом; у ньому коронували урартських царів, там збереглися царські ска­рби. Існували і менші храми, а також святилища перед нішею в скелі чи перед кам’яною стелою на честь бога Халді. Таке святилище називали «вратами бога Халді». Храми і святилища обслуговувались корпорацією жерців і мали великі багатства.

У культі бога Халді значне місце посідала магія. Жерці бога Халді халдейські муд­реці уславилися ворожінням та віщуванням, займалися астрологією. Віруючих у бога Халді стали звати халдеями чи халдами, а їхню релігію халдейською. На початку VI ст. до н.е. Урарту як і Ассирія, були завойовані мідянами.

Дотримання історико-географічного принципу змушує перейти до історії релігії в Палестині, яка розташована біля Фінікії. Але релігія в Палестині, хоч і має глибоке ко­ріння, яке сягає десь ^Щ-го тисячоліть до н.е., цікава тим періодом, коли вона справи­ла вплив на виникнення християнства та ісламу, а це було вже в нашій ері. Тому ми розглянемо ці матеріали в розділі, присвяченому іудаїзму. А поки що повернемося до історії релігій у північній частині Передньої Азії.

6.2.