Міфологічні елементи в Новому Заповіті

В розвиткові релігії Ізраїлю міфологія відігравала важливу роль. Єврейські автори користувалися запозиченими з релігій сусідніх наро­дів міфами, щоб втілити у форми символів власні уявлення про поход­ження світу, а головне—показати історію свого народу у вигляді Історії спасіння, оповіді про розкриття задуму Бога, що призначив єврейсько­му народові роль носія І передавача цього рятівного задуму.

Ми бачили, що у Старому Заповіті міфологічні елементи сконцен­тровані навколо певних ключових моментів: створення світу, гріхопа­діння людини і його наслідків, виходу з Єгипту та богоявлення на Синаї, діяння Іллі та ін. Єврейські автори використовували міфи для зобра­ження того, як Бог приведе світову історію до завершення. Так само єврейські автори, чия свідомість була сформована цими міфологічни­ми структурами, коли бралися за зображення того, що видавалося їм новим і безперечним доказом могутності Бога Ізраїлю, Бога Авраама, Ісаака і Якова, що було явлене у новому творенні, новому богоявленні, Новому Заповіті й новому грядущому — змальовуючи історичні події, що в них виявилася Божа воля, послуговувалися тими самими міфоло­гічними структурами.

Вислів Древса й Робертсона «Христос — міф» зараз видається не більш як літературний курйоз, але наявність міфу в християнстві про­довжує хвилювати розум теологів, Потреба процесу «деміфологІзації» викликала значні суперечності серед теологів як Англії, так і конти­нентів, проте сумнівно, щоб спроба очистити християнство від міфо­логічного елементу могла б коли-небудь завершитися успіхом.

Як у Старому Заповіті першою ключовою точкою, навколо якої ско­нцентровані міфологічні елементи, стає Божий акт творення, початку усіх речей, так у Новому Заповіті перша головна точка — початок «но­вого творення», тайна втілення.

Розповідь про народження. З чотирьох канонічних Євангелій лише два — від Матвія і Луки — розповідають про народження і дитинство Ісуса. Ці оповіді мають великі відмінності. Лука починає з тверджен­ня, що він отримав викладені ним свідчення від свідків, що були при­сутніми «при самому початку», його розповіді притаманне міфологіч­не забарвлення, значно меншою мірою ніж розповіді Матвія, проте істо­рія про явлення ангела Господня (Гавриїла) Захарії у Храмі для спові­щення про народження Івана Хрестителя, а потім Марії, котру він спо­вістив про майбутнє народження Месії, явлення ангелів, що звернули­ся до пастухів з тією самою звісткою, що супроводжувалося хором во­їнства небесного, яке співало «Слава Всевишньому» — усі ці мотиви мають скоріше міфологічний, аніж історичний характер. Можна також зазначити, що Лука виявляє чітку тенденцію надати своїй розповіді схожості зі старозаповІтними історіями про дивне народження. Пара­лелі можна знайти у розповіді про те, як було сповіщено про народ­ження Ісаака Сарі, що давно вийшла з дітородного віку, а також про те, як Маной і його дружина дізналися про народження їхнього сина, який, сповістивши їм, що дитя буде назареєм за народженням, і сказавши, що його ймення «дивне», піднявся з полум’я від вівтаря.

Лука сповіщав, що батьки Ісуса принесли його для обрізання через вісім днів після народження, але не говорить, де було здійснено цей обряд. Згодом, через тридцять три дні — встановленого періоду бруд­но сті жінки, яка народила немовля чоловічої статі — Марія та Йосип дісталися Єрусалима, де Марія здійснила очищувальне омовІння і де немовля, відповідно до закону, явили Господу у Храмі як первістка.

Матвій не вказує на народження Івана Хрестителя; у його розповіді Марія була заручена з Йосипом, котрий, перш ніж вони взяли шлюб, дізнався, що вона носить дитя, і коли він міркував про те, щоб таємно відпустити її, йому уві сні явився ангел і сповістив, що дитя Марії — від Святого Духа. Ангел сказав Йосипу, щоб він узяв Марію за дружи­ну і назвав немовля Ісусом, що єврейською мовою означає «Спаситель», оскільки він «врятує народ свій від гріхів». Матвій додає, що у цьому справдилося знамення про Емануїла, дане цареві Ахазу пророком Ісаєю [Іс. 7. 14.].

Далі у розповіді йдеться про те, іцо коли Ісус народився у Віфлеємі в часи правління Ірода Великого, до Єрусалима прийшли зі сходу вол­хви (маги), аби дізнатися, де народився Цар Юдейський, тому що вони бачили ного зірку на сході і бажають поклонитися йому. Ірод і всі в Єрусалимі були занепокоєні цією звісткою. Ірод скликав первосвяще­ників і книжників і запитав їх, де має народитися Месія. Вони відпові­ли, що, згідно з пророцтвом Михея [5. 2.1, це має відбутися у Віфлеємі. Ірод відіслав волхвів у це місто І задумав, використавши їхні астроло­гічні розрахунки, убити у Віфлеємі та його околицях усіх немовлят ві­ком до двох років. До Йосипа уві сні явився ангел Господній і попере­див його про те, що він мусить узяти Марію і немовля та дістатися з ними Єгипту. Далі розповідається про винищення немовлят за велін­ням Ірода, вказується на те, що у цьому здійснилося пророцтво Єремії [31, 15.], а у втечі до Єгипту здійснилося пророцтво Осії [11, 1,]: «з Єгипту покликав Я Сина Свого». Після смерті Ірода Йосипові знову явився уві сні ангел і сповістив його про те, що віднині небезпека ми­нула і можна повертатися до землі Ізраїлевої. Йосип скорився, але, ді­знавшись, що спадкоємцем Ірода став його син Архелай, побоявся по­вернутися до Віфлеєма, і, виконуючи наказ ангела, оселився у Наза- ретЦщоб здійснилося інше пророцтво, котре не вдалося ідентифікувати: «Він І-Іазареєм назветься».

Загальновизнаним є те, що розповіді Луки і Матвія про обставини, що супроводжували народження Ісуса, узгодити неможливо. Лука на­дав історичній реальності міфологічного забарвлення, аби з більшою очевидністю виявити керуючу збігом подій Божу волю і показати, що Божий задум спасіння, що постає у розглянутих нами культових міфах Старого Заповіту, досягає найбільшої висоти· Утворені Лукою чи за­позичені ним з псалмів ранньохристиянської церкви гімни і за духом, І за словесним вираженням повністю належать Старому Заповіту і при­значені для звеличення Бога Ізраїлю, котрий спрямував хід історії до її завершення. Цікаво зазначити, що у двох розділах, присвячених об­ставинам, які супроводжували народження Ісуса, Лука жодного разу не повідомляв про те, що у тій чи інший події здійснилося будь-яке конкретне пророцтво; але уся його розповідь у цих двох розділах має старозаповітні забарвлення, виявляючи високий рівень його художньої майстерності.

У відповідних розділах Євангелії від Матвія міфологічні мотиви ви­користані по-іншому та з іншим результатом. Тут має місце вияв по­чатку тенденції, що отримала нічим не обмежений розвиток у ранній патристиці— шукати у подіях життя Ісуса здійснення старозаповіт- них пророцтв. Євангелія на початку містить не менш як п’ять цитат зі Старого Заповіту, що наводяться як пророцтва, які здійснилися на по­чатку життя Ісуса. Ось, приміром, третя з цих цитат з Книги пророка Осії [11. 1.] Старого Заповіту: «Коли Ізраїль був юний, Я любив його і з Єгипту викликав сина Мого». Пророк звертається тут до традиції, згідно з якою початок взаємин Ягве з Ізраїлем сягає часу визволення євреїв з Єгипту. Ранньохристиянський автор угледів у слові «син» згадку про Христа і вивів з того, що новий, уособлений в Ісусі, Ізраїль мав пережити вихід з Єгипту. Цей приклад ілюструє другу тенденцію, що наклала відбиток на євангельське зображення, що розмежовується як у Луки, так і у Матвія. Вона виявляється у прагненні знайти в житті Ісуса сумарне повторення досвіду Ізраїлю, а також Мойсея, оскільки для ав­торів Євангелій Ісус був новим Мойсеєм, так само як і новим Ізраїлем.

Згідно третьої тенденції, що відбилася у розповіді Матвія про на­родження Ісуса, постає більш широке питання про запозичення міфо­логічного матеріалу з язичницьких джерел. Ми вже бачили, що, зобра­жуючи Божу діяльність з творення, староєврейські автори користува­лися шумерськими та вавилонськими міфами про творення і що у їхньо­му витлумаченні можна вбачати започаткування нової функції міфу — як засобу вираження Істини об’явлення. Таким чином, перед нами — прецедент використання міфу у функції, що виходить за межі його по­чаткового призначення у ранніх релігіях. Найбільш виразну форму ця проблема прибрала у зв’язку з християнським догматом про непороч­не зачаття.

Повідомлення Луки [1.35.] відбиває те саме уявлення про Боже втру­чання* яке ми знаходимо у Старому Заповіті — у розповідях про на­родження Ісаака або Самсона, хоча слова Луки [3. 23.] про родовід Ісуса («був, як думали, Син Йосипів») показують, що сам Лука вірив, що в Ісуса не було батька-людини. Але повідомлення Матвія не залишає сумнівів: Марія «Мала у чреві від Духа Святого». І далі автор Євангелії пояснює, що у цій події сталося пророцтво Ісаї, котре він цитує за Сеп- туагінто-грецьким варіантом Старого Заповіту. Ось цей текст: «Діва в утробі зачне і родить Сина і назвуть його Емануїл» [7. 14.]. Річ у тім, що грецьке слово рагйіепоз тут правильно перекладене словом «діва». Проте на івриті слово «‘аітаїї», яке перекладач передав у Септуагінті терміном рагйіепоя, означає не «діва», а «молода жінка», тобто будь- яка молода жінка у шлюбному віці. Якби пророцтво Ісаї пояснити, ви­ходячи з контексту, стало б зрозуміло, що у бентежний час, коли країні загрожувало вторгнення ззовні, пророк хотів, щоб цар Ахаз попрохав Ягве дати знамення, і, коли цар відмовився це зробити, пророк сказав йому, що Ягве дасть знамення йому і це буде народження дитини неві­домою молодою жінкою, син її буде названий Емануїлом і на його долю випадуть випробування, спричинені передвіщеними пророком асирій- ським вторгненням в ІОдею.

Це знамення згадується у зв’язку з обставинами, за яких воно було дане. Ім’я немовляти необхідно розглядати у співвідношенні з імена­ми, даними пророком його власним дітям. Значення цього імені — «з нами Бог»— мало вказувати цареві й охопленому панікою народові, що Бог Ізраїлю керує тим, що відбувається, Якщо провіщення Ісаї [9, 6-7.] («бо немовля народиться нам») стосується того самого немовля­ти, тоді знамення Емануїла мало б для пророка месіанське значення і стосувалося б грядущого царя з роду Давида; але у давньоєврейському тексті дивне народження від дівчини не згадується. Звідси можна зро­бити висновок, що твердження християнського автора про те, що в на­родженні Ісуса від діви здійснилося пророцтво Ісаї, ґрунтується на не­правильному перекладі з єврейської мови. Але сам факт, що Матвій чи його джерела так інтерпретували це пророцтво, вказує на те, що віра у непорочне зачаття вже укорінилася у ранньохристиянській громаді на іншій ■основі. По-перше, зрозуміло, що до того часу, коли отримали розповсюдження канонічні Євангелії, Боже синівство Ісуса було вже визнане і вело за собою уявлення про абсолютну безгрішність. Вважа­лося, що ця безгрішність Ісуса забезпечена зачаттям від Святого Духа без участі батька-людини і тому не забруднена гріхом Адама. Пізніше цей теологічний аргумент був використаний І щодо народження Марії, оскільки вона— Богоматір. Уявлення про непорочне зачатгя Святої Діви отримало свій розвиток у Середні Віки, поки не стало догматом віри, сформульованим 1854 р. у папській булі Ineffabilis Deus. При цьо­му, певно, заплющили очі на той факт, що у Марії була земна мати.

По-друге, багато дослідників вважають, що у створенні віри у не­порочне зачаття Ісуса відіграло роль багато поширених у давні часи міфів про божественне походження різних героїв, як-от: Геракл, Алек- сандр та ін. Можна поставити питання, чи с правдоподібним те, що язичницькі міфи справили вплив на єврейських християнських авто­рів, але ми бачили запозичення давньоєврейськими авторами з язич­ницької міфології у зображенні актів Божого творення, тому не можна відкидати більш широко поставлені питання про використання міфу в зображенні Божої діяльності з нового творення,

І останнє. Необхідно зауважити, що важливим фактом у створенні культу Діви Марії було значно поширене серед неосвічених жінок праг­нення до суто жіночого об’єкту шанування, до богині-матері. Цей мо­тив дуже посилився після прийняття Римською імперією християнства, внаслідок чого до церкви навернулася величезна кількість напівосві- чених і зовсім неосвІчених жінок.

Пов’язані з непорочним зачаттям проблеми можуть вирішуватися лише на теологічних засадах, І тут не місце їх обговорювати. Головне, що нам важливо тут підкреслити — це вірогідність того, що в єван­гельських оповідях про народження Христа має місце розширення функції міфу, що використовується для вираження істин, які виходять за межі історичного свідоцтва.

Оповідь про воскресіння. Другий ключовий момент, котрий, на наш погляд, обріс міфологічними мотивами, — зникнення Ісуса з Істо­ричної арени. У розповідях про народження апокрифічні Євангелії виявляють дедалі більш зростаючу тенденцію до використання міфо­логічного матеріалу, так само й оповідь про воскресіння в апокрифіч­них Євангеліях, наприклад Євангелії від Петра, свідчить про виявлен­ня тенденції до посилення міфологічного елементу, вже до певної міри наявного в Євангеліях канонічних.

Одним із найважливіших елементів у структурі старовинних міфів і ритуалів був міф про помираючого і воскресаючого Бога, який ми знаходимо в найбільш ранній версії міфу про Тамуза і який зберігався незмінним у віках і виникав у різних східних культових містеріях, що були дуже поширеними в греко-римському світі під час створення Но­вого Заповіту. Дехто з учених висловлював думку, згідно з якою єван­гельські оповіді про страсті Й воскресіння Ісуса були складені за зраз­ком вавилонського ритуального міфу і що, наприклад, ритуальне при­ниження царя у вавилонському новорічному святі є прототипом глузу­вання з царського звання і приниження Ісуса в канонічних Євангеліях.

З цього приводу можна висловити дві думки. Перша. Якщо які-не- будь позаісторичні чинники й відіграли певну роль у формуванні опо­віді про страсті Господні, то їх скоріше слід шукати в Старому Запо­віті, наприклад, у псалмі 21 і Книзі пророка Ісаї [53.], де страждання набожного ізраїльтянина і раба Ягве описані в термінах, досить схо­жих із тими, які ми знаходимо в картині страждань Ісуса. Одним із найбільш загальновизнаних результатів досліджень Нового Заповіту є вияв того факту, що Ісус розглядав постать страждаючого раба Божого, виведену у віршах про раба, як модель, що випереджає його власну долю. Розповідь про Галіпа і етиопського євнуха у розділі 8 Дій святих апостолів свідчить про те, що це місце [Іс. 53. 7-8.] трактувалося цер­квою як те, що стосується Ісуса ще на найбільш ранній стадії її форму­вання. Звідси випливає, що виявлена нами подібність між оповіддю про страсті й цими віршами зі Старого Заповіту виникла не внаслідок міфологічної розробки або міфу про Тамуза, а під впливом згаданої нами тенденції, спрямованої на пошуки здійснення пророкувань у житті Ісуса.

Можна припустити, що існування цих старовинних міфів про страж­даючого, помираючого і воскресаючого бога свідчить про глибоко за- корінені елементи релігійного досвіду, про відчуття якогось диском­форту у моральному світопорядку, про думку, що цій ситуації може відповідати тільки жертовна смерть божества, і, нарешті, про те, що цей міф отримає реалізацію і виправдання у страстях І воскресінні сина Божого.

Найбільшою мірою нас цікавлять міфологічні елементи, які з’явля­ються в Євангелії від Матвія, У всіх Євангеліях наявна одна деталь, яку важко вважати історичною: твердження, що в момент смерті Ісуса надприродна сила розірвала завісу в Храмі на дві частини зверху дони­зу. При цей епізод дослідник Нового Заповіту доктор С.Х. Дод гово­рив: «Розрив завіси я сприймаю як чистий символ». Три синоптичні Євангелії сповіщають також про те, що перед самою смертю Ісуса про­тягом трьох годин пітьма була на всій землі. Згідно з найдостовірні­шим манускриптом Євангелії від Луки, пітьма сталася через сонячне затемнення, але, як на те давно вказав Оригеи, сонячне затемнення неможливе в період повного місяця. Пітьма, так само, як і розірвання завіси, має символічне значення. У Євангелії від Матвія міфологічний елемент інтенсифікований: крім вказаних епізодів Матвій повідомляє ще й про те, що землетрус роздробив каміння, розверз труни, тіла по­мерлих святих піднялись, увійшли у святий град (Єрусалим) і явились багатьом «після воскресіння».

З цього твердження, певно, випливає, що Матвій (або його джере­ло) вважав, що воскресіння Ісуса відбулося миттєво після його смерті, хоча це й заперечує його наступна розповідь. Наступний міфологічний мотив включений Матвієм у його розповідь в історії про те, як перво­священики попросили Пилата поставити біля гробу Ісуса варту І на­клали печать на камінь, що його закривав. Далі йдеться про те, що, побачивши, що гроб порожній, юдейська влада підкупила воїнів, нака­завши їм говорити, що учні Ісуса прийшли і викрали його тіло, коли вони спали. Цей дивний епізод закінчується твердженням, що воїни так і говорили і що віра в це була поширена серед юдеїв і в той час, коли писалась ця Євангелія. Напевне, ця розповідь відбиває поширені в ранній період чутки поміж юдеями і християнами про те, що трапи­лося з тілом: Ісуса. Відгомін цих чуток ми знаходимо в словах, вкладе­них у вуста Марії Мигдалини в Євангелії від Івана [20. ІЗ.]:

Узяли мого Господа, і я не знаю, де Його поклали.

Відомо, що первісний варіант Євангелії від Марка обривається, згід­но з думкою ОДНИХ ДОСЛІДНИКІВ, свідомо, інших — випадково, на вось­мому вірші розділу 16 словами: «Тому що боялися». Останні дванад­цять віршів цієї глави доповнені пізніше. Марк розповідає про воскре­сіння Ісуса тільки одне: жінки прийшли до гробу рано вранці, знайшли його порожнім, а камінь біля його входу — відваленим. Вони побачи­ли біля труни юнака в білій одежі, який сказав їм, що Ісуса в труні немає і що він воскрес. Юнак передав жінкам для учнів Ісуса вість про те, що він зустріне їх у Галілеї, як говорив їм під час Таємної Вечері. Розповіді про яку-небудь появу Ісуса немає, і міфологічний елемент повністю відсутній.

У Євангелії від Луки юнак, якого бачили жінки, перетворився на двох чоловіків «в одежах блискучих», яких вони прийняли за ангелів. Передана юнаком вість тут значно змінена, і випущена вказівка зустрі­чати Ісуса в Галилеї. Учні, які все ще перебували в Єрусалимі, відмо­вилися повірити розповіді жінок про те, що вони бачили. Невпізнаний Ісус супроводжував двох учнів на їхньому шляху до Емаусу і відкрився під час вечері. Вони повернулися в Єрусалим, щоб сповістити про те іншим учням, і знайшли їх усіх разом, коли вони розмовляли про вос­кресіння Ісуса і про його явлення Петрові (хоча в жодному з Євйнгелій про це не розповідається). У цей момент «сам Ісус став посеред^) гурту учнів І не без труднощів переконав їх у своїй реальності, взявши участь у їхній трапезі. Лука розповідає далі, як того самого вечора Ісус, вивів­ши їх до Віфанії, піднявши руки, щоб благословити їх у момент, коли давав їм благословення, «почав віддалятися від них і підноситись на небеса». Слова «підноситись на небеса» в деяких рукописах пропу­щені, але визначні авторитети їх враховують. Лука дає, однак, інший варіант традиції в своїй другій книзі — «Дії святих Апостолів»; згідно з цією версією, учні «бачили» Ісуса упродовж сорока днів після його воскресіння, а нам повідомляється, що в кінці цього періоду «Він під­нявся на очах їхніх, і хмара взяла його з очей їхніх» [Дії 1. 9,]. Із кон­тексту видно, що трапилось це на Оливовій горі. За десять днів до при­ходу П’ятидесятниці [Дії 3. 1.], як розповідають, на апостолів зійшов Святий Дух з небес І вони стали проповідувати всіма мовами. ЦІ дати явно пристосовані так, щоб Воскресіння і сходження Святого Духа збіг­лися з єврейським п’ятдесятиденним календарним періодом, що відо­кремлює Пасху від П’ятидесятниці. У момент вознесіння Лука вво­дить двох чоловіків у білому одязі, які сповіщають учнів про те, що Ісус повернеться таким чином, як це вони бачили під час піднесення його на небеса. Тут він, очевидно, дає паралель двом чоловікам у біло­му одязі, яких жінки бачили біля гробу.

Отже, насиченість міфологічними елементами оповіді про воскре­сіння у версії Луки або того письмового чи усного джерела, яким він користувався, є дуже великою.

Матвій у міфологізації матеріалу заходить значно далі. Згідно з його розповіддю, жінки прийшли до гробу не для того, щоб намастити тіло Ісуса, як про це повідомляється в інших Євангеліях, а для того, щоб стерегти гроб. Вони бачили, як з небес спускався подібний до блиска­виці ангел у білому, як сніг, одязі, воїни, що охороняли гроб, побачив­ши його, перелякалися і стали як «померлі»; ангел відсунув камінь від входу в гроб і сів на нього. Потім він передав переляканим жінкам вість, передану юнаком у розповіді Марка. За Марком, жінки з жахом втекли від гробу і нікому нічого не розповіли. За Матвієм, вони втекли від гробу в жаху й великій радості, щоб передати,вість учням. На шляху Ісус зустрів їх і привітав, І вони обійняли ноги Його і вклонились Йому. Ісус сказав, щоб вони не лякалися, а пішли і сказали учням, щоб ті йшли до Галилеї, де побачать його. Матвій завершує свою розповідь повідомленням про те, що одинадцять учнів пішли на гору в Галилеї, «куди наказав їм Ісус». Там він явився їм; при цьому декого з них охо­пив сумнів у тому, що вони бачать його, а Інші вклонилися йому. Він сказав їм, що йому надана будь-яка влада на небі й на землі і повелів процрвідувати Євангелію всім народам і хрестити їх в ім’я Отця, Сина і Святого Духа.

Четверта Євангелія не містить розповіді про народження Ісуса або про його хрещення, а історія страстей і воскресіння в ньому в багатьох відношеннях відрізняється від тих, які наведені в трьох інших Єванге­ліях; але за своїм характером четверта Євангелія ставить скоріше тео­логічні, аніж історичні проблеми, тому ми не розглядатимемо питання про використання в ньому міфу. Але сказано достатньо, щоб показати, що з самої ранньої стадії міфологічні елементи пов’язані з двома від­правними моментами: появою Ісуса в цьому світі та його відходу з нього.

Для єврейських авторів, які розповідали про історію Ізраїлю, ство­рення світу, визволення єврейського народу від єгипетського рабства і богоявлення на Синаї були реальними подіями, але їх сутність як ви­щих зразків діяльності божества виводила їх за межі звичайного істо­ричного опису фактів. Розповідь про них і своїм змістом, і мовою ста­ла частиною поклоніння Богові, частиною культової діяльності і мала звеличувати славу Ягве і нагадувати єврейському народові про часи великих щорічних свят, про діяння Творця і Визволителя Ягве. Після розселення єврейського народу в Ханаані міфи, в яких розповідалося про могутні діяння богів тих народів, що оточували Ізраїль, а також ханаанських божеств, стали частиною єврейської традиції, і єврейські автори використовували мову цих міфів для опису діянь Ягве. Це нази­вають процесом «деміфологізації». Правильніше, на наш погляд, на­звати цей процес створенням нової взаємодії міфу і реальності. Ми бачимо, як міф набуває нової функції передавача людській свідомості уявлень про Божественну діяльність у термінах аналогії і символу. Цей процес набуває найповнішого розвитку в момент, коли спрямована на спасіння Божественна діяльність сягає своєї найвищої точки у втіленні, смерті й воскресінні Христа.

Говорячи, що автори Євангелій користувалися формами і мовою міфів для опису подій, які відбувалися на їхніх очах, ми не заперечує­мо імовірність реальності цих подій, але стверджуємо, що вони нале­жать до типу реальності, яка виходить за межі людського самовияв­лення, в дійсності належать тому, що філософ Микола Бердяєв назвав «метаісторією». Це, звичайно, християнська точка зору, притаманна тільки тим, хто сприймає як реальність боговтілення і його наслідки.