ІСТОРИЧНІ, МІФОЛОГІЧНІ, ЄВАНГЕЛЬСЬКІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ ІСУСА ХРИСТА

Проблема особи Ісуса. Євангельська концепція. Проблема походження християнства міцно пов’язана з проблемою особи Ісуса Христа центральної фігури цього процесу. На сучасному етапі дослідження проблеми чітко визначилися три концепції її вирішення.

Перша це євангельська ортодоксально-богословська концепція, яка вважає христи­янство наслідком надприроднього Об’явлення, Бог дарував християнство людству че­рез свого Сина — Ісуса Христа. Його біографія і (що більш важливо) вчення викладені в Новому Завіті, кожне слово якого святе і не підлягає ніякому сумніву. Безумовно, найгрунтовнішим джерелом біографії Ісуса Христа справді є Новий Завіт. Така думка проникла навіть у радянську історіографію. Щоправда, серед християнських істориків є такі, що намагаються вдатися до раціонального тлумачення Нового Завіту. Так, сучасні протестантські історики релігії О.В.Карєв (1854-1971) і К.В.Сомов (1920-1968) у своєму викладі історії християнства нічого не пишуть про земне життя Ісуса, про чудеса, які його супроводжували, хоч називають багатьох старозавітних і (ще в більшій кількості) новозавітних персонажів як цілком реальних.

Ці історики навіть наближаються до наукового розуміння проблеми виникнення християнства. Але вони не можуть відмовитися від головного в богословській концеп­ції — визнання цього процесу надприроднім, тому в цілому перебувають у межах орто­доксально-богословської концепції походження християнства.

Богословська ортодоксія детально розробила євангельський образ Христа. Він сприйнятий всіма напрямами християнської релігії й підданий численним богословсь­ким тлумаченням. Навколо нього точилася тривала боротьба, яка привела до оформ­лення єресей. До цього образу зверталися мислителі й митці, письменники і вчені; він міцно увійшов у духовну культуру людства і є її величним здобутком. В образі Ісуса Христа чудово втілилися всі ідеали християнства, його надбання, що зробили цю релі­гію найвпливовішою світовою релігією в історії людства, і його втрати, які не дали мо­жливості здійснитися цим надбанням.

Євангельська концепція надприродної боголюдини Ісуса Христа звичайно критику­ється шляхом розкриття численних суперечностей Нового Завіту логічного, історично­го, етнографічного та іншого плану. Такі суперечності є. Церковні історики з ними або погоджуються, або старанно уникають їх. Але врешті-решт вони звертаються до аргу­менту, з яким важко сперечатися це все справа віри: віра може суперечити здоровому глузду. Євангельська історія Христа утверджується вірою. Погоджуючись із віруючими у їх відданості вірі, лишимо осторонь цю критику і разом з тим визнаємо право на існу­вання інших поглядів на походження християнства. Також визнаємо за необхідне вико­ристати євангельську концепцію Ісуса Христа, послатисяна неї при викладі історії хри­стиянства, оскільки в ній яскраво втілені його ідеали.

Науковий підхід до питання історичності особи Христа спричинив ще дві концепції: міфологічну та історичну.

Міфологічна концепція. Міфологічна концепція, засновниками якої вважають фран­цузів К.Вольнея (1757-1820) та Ф. Дюпюї (1742-1809), виходить з того, що образ Христа створено штучно на підставі східних астральних (особливо сонячних), а також старода­вніх землеробських культів умираючих і воскресаючих богів (Осіріса, Таммуза). Мож­ливий також вплив культу Будди.

Міфологічний напрям визнає Ісуса Христа міфічним образом, який склався під впливом тотемістичних уявлень чи землеробських культів, або на основі астральних уявлень. Уся євангельська міфологія оцінюється як запозичення з більш стародавніх міфів.

Коли виникло християнство, творці нової релігії прикрилися авторитетом вигаданої надприродної особи, проголосивши її засновником християнства, і сконструювали об­раз Христа, користуючись міфологічним багажем східних релігій. Історія стародавніх релігій дає досить багато свідчень на користь такого припущення. У цьому сильна сто­рона міфологічної концепції, прихильниками якої були історики Дж.Робертсон (1856­1933), А.Древе (1865-1935), А.Немоєвський (1864-1920), І.О.Морозов (1854-1946), Р.Ю.Віппер (1859-1954), С.І.Ковальов (1886-1960), Я.А.Ленцман, М.М.Кубланов, Й.Л.Кривильов (1908-1987), Г.МЛівшиць.

Англійський вчений Дж.Робертсон, наприклад, розглядає євангельську біографію Ісуса Христа як суцільний міф, запозичений у численних попередників християнства з кола релігій стародавнього світу. У книзі «Євангельські міфи», що вийшла ще у 80-х рр. XIX ст., він розкладає євангельську оповідь на ЗО біографічних міфів і, крім того, аналізує міфи повчальні. Заперечував історичність дванадцяти апостолів, а також апос­толів Петра і Павла такий відомий дослідник історії християнства, як А.Древе.

Міфологічна концепція була сприйнята більшістю марксистських атеїстів. Вона широко використовувалася в колишній антирелігійній пропаганді. Вважалося, що дові­вши неіснування Ісуса Христа, можна спростувати все християнство в цілому. Але це була наївність. Войовничий атеїзм міфологічної концепції лише зашкоджував аналізу християнства, як релігії.

Історична концепція. Історична концепція склалася в Німеччині під впливом історі­ософських ідей Гегеля: християнство — це релігія специфічного типу відкриття, релігія істини і свободи. Вона третя стадія після природної (стародавніх китайської та індійсь­кої), а потім художньої (іудейської, грецької та римської) стадії історичного розвитку релігії. Гегелівська філософія історії релігії виходить із того, що ця історія чиста філіа­ція ідей, розвиток ідеї самої по собі, незалежно ні від чого. Насправді ж історія релігії — це невід’ємна частина всієї історії людства, історії громадянської і політичної, істо­рії матеріальної і духовної культури людства, історії людини і суспільства. Але Гегель відкрив можливість історичного підходу до релігії, її вчень і культу (тоді як до нього богослов’я припускало лише можливість історичного погляду на християнство, на його засновника). Ось чому учні Гегеля Ф.Баур (1792-1860), Д.Штраус (1808-1874) і Б.Бауер (1809-1882) розглядали ідею і образ Христа в історичному аспекті. Так само робили і протестантські богослови Ю.Велльхаузен, А.Гарнак (1851-1930), А.Луазі (1857-1940) та ін. Серед цих учених особлива роль належить лівому гегельянцеві Давиду Штраусу.

Історичний напрям у 20-х роках XX ст. був скоригований екзистенціальним підхо­дом до цієї проблеми Р.Бультмана (1884-1976) — у тому розумінні, що слід розрізняти «історичного Ісуса» (про якого ми практично нічого не знаємо) від «Ісуса віри». Віра враховує тільки ситуацію екзистенціального вибору, для означення якого ми звертає­мося до новозавітнього міфу. Якщо ми відокремлюємо віру від цього міфу, «деміфоло- гізуємо» її, сприймаємо її як факт, то ми повинні просто вірити в Христа, в його існу­вання. І він стає реальним. Що ж до чудес, то їм можна дати реалістичне тлумачення, а тексти Нового Завіту вільно трактувати як іншомовні та умовні. Так, історична школа (це вже в наші часи) набирає нових можливостей. Праці Р.Бультмана «Теологія Нового Завіту» (1949), «Віра і розуміння» (1952) є значним кроком протестантського бого­слов’я у науковому розумінні християнства.

Очевидно, в основі і євангельського, і міфічного, й історичного погляду на особу Христа все ж лежать уявлення про конкретний персонаж.

Якщо довіряти євангеліям в описі історії виникнення християнства, то слід визнати, що фундатором нової релігії був якийсь Іоанн. Він раніше від Христа проповідував скорий прихід месії, закликав жити доброчесно, практикував ритуальне обмивання своїх новонавернених. Його називали «Хреститель», «Баптист», «Предтеча». Іоанн хре­стив Ісуса, звинувачував Ірода в розпусті й був страчений. Однак першовчителем хрис­тиянства все ж проголосили Христа, а особу Іоанна було відсунуто на другий план. Пе­вно, тут позначилася та обставина, що біля джерел християнства стояло чимало творців.

Цілком зрозуміло, що вичерпнішу інформацію з цього питання могли б дати неза­лежні джерела у вигляді свідчень римських хроністів середини І ст. н.е. Але їх немає. Чи вони не існували, чи з якихось причин втрачені (останнє, мабуть, вірогідніше), але прикрий факт є фактом.

Інша література теж не дає бажаних матеріалів. Сенека, видатний римський пись­менник і філософ, ідеї стоїцизму якого дуже близькі християнству, у своїх творах не згадує про християнство. Філософ і теолог Філон (бл. 25 р. до н.е. — бл. 50 р. н.е.) з Александрії, чиї погляди теж багато в чому були сприйняті християнством, ніде не на­зиває його. Поет Лукіан (39-65 рр. н.е.) описує громадянську війну у Римі в середині І ст. н.е. і не згадує про Христа. Можна ще посилатися на Плутарха (46-127), Плінія Старшого (бл. 23 — 79), Ювенала (60-127), Марціана (40-104), Персія (34-62), які від­значалися сумлінністю, описуючи сучасний їм світ, теж нічого не говорять про таку ві­дому постать, як Ісус Христос.

Зваживши на всі ці обставини, можемо сказати, що обмеженість історичних джерел про Ісуса Христа ускладнює побудову уявлень про нього, але зовсім не виключає їх. Що ж до євангельської традиції, то вона має бути сприйнята по-науковому, критично.

Ісус Христос, його біографія. Батьки Ісуса — Иосиф та Марія жили в Галілеї, у пів­нічній частині Палестини, у невеличкому місті Назарет. Народився ж Ісус в Іудеї, у Ві- флеємі, місті, яке розташовано на південь від Єрусалима, куди Иосиф із дружиною прибув для проходження перепису населення.

Відбулося народження Ісуса незадовго до смерті Ірода в 750 р. за римським літочи­сленням. Рік, що почався після народження Ісуса, вважається першим роком літочис­лення, яке прийнято всіма цивілізованими народами. Це літочислення «від Різдва Хри­стового» введене через 500 років після описаних подій, коли чернець Діонісій Малий за розпорядженням папи Іоанна І обчислював час святкування Пасхи і визначив, що Ісус Христос народився в 754 р. від заснування Рима. Старе літочислення від заснування Рима було відкинуте і введено нове, початок якого визначено з великими суб’єктив­ними допущеннями.

Ісус — син теслі, мав чотирьох братів, а також сестер. Дитинство і юнацтво його минули в глухому провінційному місті, до якого ледве-ледве доходив подих еллінської та римської культур. У дитинстві, юнацтві та в подальшому житті Ісус ніколи не виїз­див за межі Палестини. Принаймні Євангелія про це не згадують. А Єрусалимський храм відвідував з батьками щорічно на Пасху. Очевидно, він знав грамоту, бо часто ци­тував Біблію, а дванадцятирічним хлопчиком вразив своєю мудрістю учителів храму. Іудейську традицію та культуру він знав добре, хоч формально й не одержав іудейської освіти, у нього не було вчителя.

Ісусу було десь близько тридцяти років, коли він одержав водне хрещення від Івана Хрестителя. Потім він проходив спокушання від диявола в пустелі. І після цього став активно проповідувати своє вчення, подорожуючи по Галілеї, але зарезервувавши собі як більш-менш постійну базу місто Капернаум, бо в своєму рідному місті, як доречно сказав сам Ісус, важко бути пророком.

Ренан зображує галілеян, слухачів Ісуса, простими і довірливими людьми, які наївно вірили чуткам про чудеса, що їх творив Ісус, його твердженням, що він Син Божий. Людям, більшість яких зазнавали гноблення як від своїх національних поневолювачів, так і іноземців, він проповідував, що ось-ось настане царство Боже, під яким розуміли докорінну зміну всіх земних порядків. І щоб увійти в це царство Боже, слід визнати ав­торитет Єдиного монотеїстичного Бога, покаятися у вчинених гріхах і йти за Сином Божим, яким Ісус оголосив себе. Такі заклики знайшли плідний грунт. У Ісуса відразу з’явилося чимало послідовників.

Е.Ренан зауважує, що своїм численним проповідницьким перемогам Ісус зо­бов’язаний також чарівності своєї особистості, своїх промов. Переконливе слово, по­гляд, жест доходив до душі слухачів і привертав до нього відданих учнів. Широко ко­ристувався Ісус у своїх промовах притчами, в яких повчання висловлюються в алегоричній формі. Вислови його логічні та впевнені, формули категоричні.

Із числа галілеян Ісус обирає своїх учнів, а з них вибирає дванадцять апостолів: Пе­тра і Андрія, Якова й Іванна, Пилипа і Варфоломія, Матвія і Хому, Якова і Симона, Юду Якового і Іуду Іскаріотського (Лк. 6:13-16). їх він називав сіллю землі, світом для світу. Після зрадництва Іуди замість нього в число апостолів було добрано Матвія. Швидко проповідь Ісуса набрала широкої популярності. Він стає відомим чудотворцем. Головною темою його проповідей були соціальні та етичні проблеми. Інших проблем (філософських, історичних, природничих, мистецьких тощо) він лише торкався.

Ісус мимоволі увійшов у конфронтацію з ортодоксальним іудейством, оскільки по­рушував ряд іудейських культових положень, зокрема про святкування суботи (Лк. 6:1-5), брав на себе право відпущення гріхів, яке у іудействі належало лише Богу, спілкувався з грішниками, які у саддукеїв і фарисеїв були майже недоторканні (Лк. 7:36-39). Проте­стантський історик християнства А.Юліхер зауважує, що Ісусу було властиве іудейське подолання іудейського: він веде боротьбу з фарисеями, але не зі Старим Завітом.

Ісус і його учні весь час жили на відкритому повітрі, чому сприяв чудовий клімат Галілеї. Проповідуючи, він завжди обирав для себе зручну позицію, щоб його могли краще бачити і чути: чи то з човна біля берега, на якому збиралися слухачі; чи то з го­ри, де повітря чисте й прозоре.

Яскравий взірець ораторського мистецтва — його проповідь з гори про блаженство (тобто щастя), яка дістала назву Нагірної проповіді: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені. Блаженні лагідні, бо зе­млю вспадкують вони. Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони нагодовані бу­дуть. Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть. Блаженні вигнанні за правду, бо їхнє Царство Небесне» (Мт. 5:3-10).

Досягнувши великого успіху в проповіді свого вчення в Галілеї, Ісус переносить свою діяльність до цитаделі ортодоксального іудаїзму — Єрусалиму. Мабуть, у 32 р. він іде в — це місто на свято Кущів. Там його зустріли недоброзичливо. А він відверто негативно ставився до іудейського храмового життя, зовсім не схожого на патріархаль­не галілейське. Від єрусалимського галасу Ісус часто тікав до невеличкого селища Ві- фанії поблизу іудейської столиці (Мр. 11:12). Ісусу доводиться вести гостру полеміку із саддукеями і фарисеями, які в ненависті до нього забували про розбрат між собою. У цій полеміці Ісус незмінно перемагав. «Горе вам, книжники і фарисеї», — запально пророкував він. Про Єрусалимський храм він сказав, що його він може легко зруйнува­ти і в три дні побудувати нерукотворний храм. (Мр. 14:58; 15:29). Ці слова потім стали приводом до засудження Ісуса.

Узимку з 32 на 33 рік Ісус мандрує берегом Йордану, до міста Єрихон, де відвідує митаря (збирача податків, людину жорстоку, тому грішника) Закхея і цим підкреслює можливість урятування всіх, у тому числі й такого грішника. Перед Пасхою Ісус врочи­сто в’їздить до Єрусалима, приходить до храму і виганяє звідти торговців жертовними тваринами (Мр. 1:1-15). Ісуса врочисто зустрічають, коло його учнів збільшується.

Передпасхальний тиждень останній у житті Ісуса. Іудейська верхівка вирішує відда­ти Ісуса на суд синедріону. Увечері, у четвер, Ісус разом зі своїми улюбленими учнями дванадцятьма апостолами вчиняє обряд пасхальної вечері, яка дістала назву Тайної Ве­чері. (Зауважимо, на день раніше традиційної іудейської пасхальної вечері.) В очах фа­рисеїв це теж злочин. На Тайній Вечері Ісус пророкує, що один з учнів зрадить його, а інші відмовляться від нього. Він причащає учнів хлібом і вином як своїм тілом і кров’ю, бо себе вважає жертовним ягням.

Далі події розгортаються дуже динамічно. Вночі, після вечері, приходять прибічни­ки іудейської старшини заарештувати Ісуса. Іуда цілує Ісуса і цим вказує, кого треба схопити (Мр. 14:43; Лк. 22:47). Ісуса привозять на суд синедріону, який того року очолював Йосип Каіафа, зять Анни, колишнього первосвященика, який цю посаду вже втратив, але фактично керував єрусалимською іудейською общиною. Анна був вождем єрусалимських саддукеїв, він очолював зганьблення Ісуса, був його фактичним суддею і катом.

Синедріон звинуватив Ісуса в богохульстві та намаганнях зруйнувати іудейську ре­лігію. Ісус не виправдовувався, бо розумів, що вирок уже ухвалено і він буде страче­ний. І справді, синедріон одностайно визнав його винним у намірі зруйнувати храм, за цю провину належала кара на горло. Але рішення синедріону мало бути затверджене прокуратором Іудеї, яким на той час був Пілат.

Пілат справу Ісуса прийняв з невдоволенням. Коли до нього привели Ісуса, він роз­мовляв з ним віч-на-віч, зміст цієї розмови навічно лишився невідомим, про нього не розповіла жодна зі сторін. Вважають, що Пілат був прихильний до Ісуса і шукав мож­ливості виправдати його. Вже при народі Пілат спитав Ісуса, чи справді він є царем іу­дейським?. Пілат не бажав втручатися в іудейські релігійні суперечки і мав намір від­пустити Ісуса. Він звернувся до народу і запропонував відпустити Ісуса за звичаєм милувати одного із злочинців перед святом. Але натовп, підбурюваний іудейськими священиками, зажадав волі Вараві, що був засуджений до страти за участь у збройному заколоті. Пілат вимушений був зробити це. Ісус був приречений до страти. Оскільки іу­дейські священики виставили Ісуса перед Пілатом не стільки руйнівником іудейської релігії, як політичним злочинцем, що претендує на владу «царя іудейського», то він му­сив бути страчений не побиттям камінням (як це бувало з віровідступниками), а римсь­ким військом через розп’яття. Саме цей спосіб страти був призначений для рабів, роз­бійників, убивць, усіх тих, кого, крім позбавлення життя, вважали за потрібне ще й зганьбити.

Десь опівдні п’ятниці Ісуса, разом з іще двома розбійниками, які чекали на страту, повели до її місця. Ісус, виснажений знущанням іудейського натовпу, яких він зазнав після згоди Пілата на страту, не міг нести свого хреста. Тоді римські воїни примусили це зробити Ісуса, бо учнів Ісуса в цей час з ним не було. На горі Голгофа відбулася жо­рстока страта. Ісуса прив’язали і прицвяхували до хреста, а зверху прибили напис гре­цькою, латинською і єврейською мовами: «Цар іудейський». Невелика група прибічни­ків Ісуса, головним чином з жінок, були присутні при його мучеництві. Вони співчували йому. Інші присутні та перехожі знущалися з нього. За кілька годин страж­дань великий засновник нової релігії помер.

На прохання Иосифа, члена синедріону, людини заможної і впливової, Пілат віддав йому тіло Ісуса. За допомогою ще одного прихильника Ісуса, Никодима, тіло було по­ховане за іудейськими звичаями в поховальному гроті в Гетсиманському саду поблизу Голгофи. Усе це було зроблено швидко, бо в іудеїв з вечора п’ятниці починалася субо­та, та ще й пасхальна.

Коли в неділю рано жінки прийшли до Гроба Господнього, тіла в печері вже не бу­ло. Учні Ісуса одностайно заявили, що він воскрес. Е.Ренан зауважує, що для історика життя Ісуса закінчено з його останнім зітханням. Але для віруючого — це зовсім не так: Ісус воскрес для життя вічного.

Євангелія розповідають, що коли до Гроба Ісусового прийшла Марія Магдалина і побачила його порожнім, вона покликала апостолів Петра та Івана, які оглянули печеру і пішли геть. Марії ж було видіння Ісуса, вона повертається до Єрусалима і розповідає всім, що бачила його воскреслим. Е.Ренан високо цінує дії Марії Магдалини. Це вона в якусь одну годину врятувала всю справу створення християнства і вирішила його май­бутнє. Віра у воскресіння Ісуса Христа, яке було символічним сприйняттям Богом ви­купної жертви Ісуса за людей, а потім у вознесіння його на небо і в майбутнє друге пришестя істотно вдосконалила християнство.

За євангеліями далі справи розгорталися так: Ісус кілька разів з’являвся своїм уч­ням, на сороковий день свого другого земного життя, після бесіди з учнями, Ісус воз­нісся на небо, доручивши учням іти проповідувати його вчення. Але євангеліст Лука каже трохи інше — після вознесіння Ісуса на небо учні його постійно перебувають у храмі, славлячи Бога. На п’ятидесятий день після вознесіння Ісуса до апостолів, що зі­бралися разом, зійшов Дух Святий, вони заговорили різними мовами і, таким чином, одержали можливість проповідувати нову релігію різним народам.