ІСТОРІОГРАФІЯ ВИНИКНЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА

Час і місце виникнення християнства. Почнемо вивчення християнства з розгляду проблеми його походження. Проблеми тому що — це питання було піддане значній фа­льсифікації збоку різних ідеологів; його тлумачення і нині становить предмет наукових суперечок.

Християнство виникло на початку нашої ери в Римській імперії. На відміну від усіх релігій стародавнього світу, його виникнення і поширення було вибухоподібним, су­проводжувалося активною релігійно-ідеологічною і політичною боротьбою, у ході якої значно постраждала історична істина. Наукові та ідеологічні суперечки навколо цієї проблеми тривають до нашого часу.

Проблема виникнення християнства насамперед торкається питання часу і місця ці­єї події чи цілого ланцюга подій. Факт незаперечний — християнство виникло на межі нашої епохи в імператорському Римі. Але коли саме, в якому десятиріччі, році? І в яко­му саме місці грандіозної імперії, яка охоплювала все Середземномор’я, значну частину Європи, Малу Азію?

Християнська традиція точно вказує дату: 28-33 рр. н.е., роки активної проповідни­цької діяльності Ісуса Христа. З цим можна погодитися, якщо мати на увазі ядро, осно­ву християнського віровчення, але враховуючи те, що — це віровчення записане вже після страти Ісуса Христа. Причому із канонічно визнаних авторів Нового Завіту лише два були безпосередніми учнями Ісуса Христа, бачили і чули його, тобто контактували з безпосереднім джерелом учення. Усі інші вже одержали інформацію опосередковано. Очевидно, що становлення віровчення розтяглось у часі. І — це цілком природньо. Піс­ля революційного вибуху ідей у Христа тривав еволюційний процес освоєння та розви­тку його ідей учнями, які й надали цьому вченню завершеного вигляду.

Відносно конкретного місця в Римській імперії, де було започатковано християнст­во, теж існують різні погляди. Такі дослідники, як А.Б.Ранович (1885-1945), М.О.Машкін (1900-1950), М.В.Румянцев (1812-1956) та інші, вважають, що воно вини­кло в діаспорі, в Александрії й Малій Азії, а не в Палестині. Звідси у них і цілковите за­перечення історичності Ісуса Христа. У працях С.І.Ковальова (1886-1960), Я.А.Ленцмана (1908-1967), А.П.Каждана, І.Д.Амусіна, С.С.Аверинцева доводиться па­лестинське походження християнства. Немає сумніву, що цей погляд лежить в основі

традиційного розуміння своєї історії самим християнством. Отже, є рація погодитися з ним і нам.

Щодо історичної періодизації процесу виникнення християнства, то він, звичайно, як і всякий історичний процес, має свої етапи розвитку. Існують і різні погляди на три­валість та зміст цих періодів. Деякі дослідники історії християнства вважають, що було допауліанське і пауліанське християнство. Відомий історик С.Токарев і філософ О.Левада навіть вживають такий термін «іудейське християнство», визначаючи той пе­ріод, коли християнство тільки-но виникло й існувало майже в межах іудейства. Украї­нський дослідник історії християнства П.З.Козик викладає грунтовну концепцію, згідно з якою в процесі формування цієї релігії слід розрізняти етапи початковий, первісний (друга половина І ст. н.е.), потім раннє християнство (з кінця І до початку IV ст.) і як завершення формування християнства — церковне, Нікоцареградське,

Вселенське християнство (IV-Vn ст.). Логічні ознаки у змісті й формі християнства І—VII ст., які можуть становити основу такої періодизації, справді є. Ми будемо до­тримуватися першої концепції, маючи на увазі, що перехід від християнства Ісуса до християнства Павла сам по собі був складним і багатоетапним.

Виникнення християнства в Римській імперії слід розглядати як процес, що склада­ється з двох стадій: власне виникнення його як релігійної школи, течії в Палестині й поширення в Римі, а потім і в усій імперії як нової релігії.

Соціально-політичні причини та ідейні передумови виникнення християнства.

Історичні умови виникнення християнства. З 27 р. до н.е. в історії Стародавнього Риму почався п’ятисотрічний період Римської імперії. Перша його частина, до 193 р. н.е. — це період її піднесення, так званий принципат. Влада тоді належала династіям Юліїв -Клавдіїв з родичів Августа (27 — 68 рр.), Флавіїв (69-96 рр.) і Антонінів (96-192 рр.)). Принцепс сенату, якому належала верховна влада, мав імперій, тобто верховну військову владу, а також звання верховного жерця — понтифіка і одночасно посідав інші вищі посади (консула, проконсула, цензора тощо). В його титул входило звання імператора, ім’я Цезаря і Августа. Імператор утискував права та владу аристократії й виступав гарантом інтересів усього класу рабовласників.

У період принципату відбувається прискорений розвиток рабовласницької економі­ки Риму і змінюється державна влада. Зростає територія імперії, вона стає світовою: до неї входить Північна Африка, Єгипет, Іспанія, Галія, Італія, Далмація, Епір, Фракія, Данія, малоазійські держави, держави Східного Середземномор’я. Залежними від неї були землі Парфянського царства, Великої Вірменії, Північного Причорномор’я.

Політичне життя Римської імперії як у метрополії, так і в провінціях було бурем­ним. Ішла боротьба за імперську владу, вплив на неї, високі урядові посади, владу в провінціях. До вищих станів належали сенатори зі старої аристократичної землевлас­ницької знаті чи з верхівки, що вислужилися перед імператором, вершники з великих землевласників, чиновників і військових (з них вербувалися численні посадові особи); декуріони місцеві землевласники, що займали вищі посади в міській магістратурі та в місцевих радах.

Щораз виникали повстання рабів і пригноблених народів. Серед них найбільш знач­ні повстання: у Британії в 61 р., у Галії в 68 р., в Іудеї в 66-73 рр. та ін.

Палестина між І ст. до н.е. — початком І ст. н.е. була однією з провінцій імператор­ського Риму і разом з ним переживала процес еволюції рабовласників. У ній частина вільних жителів одержувала права римського громадянства, займала урядові посади. Провінціальна аристократія мала свої привілеї. Ішов процес відмирання залишків родо­вого общинного ладу. Римське військо, римський суд і римський податковий апарат ви­зискували й грабували провінції в інтересах метрополії. Трудящі маси Палестини за­знавали подвійного гноблення: і збоку римських визискувачів, і збоку своїх іудейських. Соціальне напруження раз у раз викликало збройні виступи пригноблених, які нещадно придушувалися. Постійні соціально-політичні негаразди потребували відповідного іде­ологічного виразу, і в ті часи єдиною формою такого виразу була релігія.

У 63 р. до н.е. римський полководець Помпей підкорив Єрусалим, і Палестина пере­творилася на римський протекторат. Державна незалежність Іудеї формально існувала (царювала династія Хасмонеїв), але всі державні справи вирішувалися римлянами. Від 37 р. до н.е. почалося царювання Ірода, який тримався на троні лише за допомогою від­вертого терору. Після його смерті в 4 р. до н.е. імператор Август поділив Іудейське царство на три окремі держави. Більша частина Іудеї і Самарії дісталася одному із синів Ірода — Архелаю. Архелай правив так, як і його батько: з кривавим насильством. За ініціативою іудейської і самаритянської аристократії Август у 6 р. н.е. позбавив його влади. Підлегла йому територія була включена до складу Сирії. Державну владу в Па­лестині успадкував його намісник, який призначався імператором з числа римських ве­ршників і був підлеглим імператорському легату Сирії.

Особливу релігійно-політичну течію представляли есеї. Вони жили окремими об­щинами; займалися, головним чином, землеробством; мали спільну власність на майно і спільне споживання. Есеї дотримувалися аскетизму, багато з них були безшлюбними. Особливу увагу вони приділяли ритуальній чистоті, перед спільними трапезами здійс­нювали обмивання, носили лише білий одяг. Загалом вони поважали Єрусалимський храм, надсилали до нього свої пожертвування, але заперечували пожертву тварин, до­тримувалися суботніх днів. Усі свої справи вирішували на зборах общини. Там же оби­рали свою старшину, якій корилися беззаперечно. Державну владу поважали і корилися їй як владі від Бога. Есеї вірили у всевладність Бога, божественне приречення, безсмер­тя душі та потойбічне життя. Вивчення священних книг було обов’язковим кожного з них. В общини есеїв здебільшого йшли знедолені люди. Вважають, що есеїв було бли­зько 4 тис. з 500-тисячного населення Іудеї.

Але досить стійка і розвинута релігійна традиція, яка панувала в Палестині, — сфо­рмований ортодоксальний іудаїзм. Він був основним релігійним витком християнства. Ще в XIX ст. відомий історик Ю.Велльхаузен (1844-1918) переконливо довів, що іу­действо підготувало грунт, на якому утворилося християнство.

Від іудаїзму християнство запозичило міфологію, усі анімістичні уявлення, багато чого з іудейського фетишизму і магії.

Тепер у розпорядженні вчених знаходиться кілька десятків тисяч фрагментів старо­давніх рукописів. Це кілька сотень книг, ціла бібліотека стародавньої думки, їх звуть «кумранськими рукописами», чи «рукописами Мертвого моря»; вони розповідають про релігію безпосередніх попередників християнства. Релігійно-філософські погляди ку- мранітів полягали в дуалістичному світобаченні, вченні про фатальність і приречення, у месіанських та есхатологічних уявленнях, у вченні про потойбічне життя.

Кумраніти жили общиною, схожою за способом життя на монастирську. Вступ до общини був добровільним, але умови відбору і прийняття до общини були досить суво­рі. Приймали на виховання також дітей. Життя в общині було суворо регламентоване: обов’язкова фізична праця, тривалі богослужіння, обов’язкове релігійне навчання. У них існувала колективна власність, практикувалося колективне споживання їжі. Усе це регламентувалося Статутом, порушення якого жорстоко каралося.

Ці відкриття породили нові загадки в історії християнства, оскільки документи да­туються II—І ст. до н.е., тобто набагато раніше від визнаної дати виникнення християн­ства. Кумранські рукописи підтверджують, що вже у II ст. до н.е. у межах іудаїзму іс­нувало вчення, дуже схоже на християнство. Є навіть уривки, які текстуально збігаються з окремими місцями Нового Завіту. Йдеться про якогось «учителя справед­ливості», який загинув від рук ворогів.

Релігійну підготовку християнства здійснили також численні східні культи, насиче­ні містичними ідеями: зокрема, культ перського бога сонця Мітри (мітраїзм), сирійсь- ко-фінікійський культ бога Адоніса і навіть зороастризм. Ідейна підготовка християнс­тва була здійснена греко-римською філософією. До філософських попередників християнства належить Філон Александрійський (25 р. до н.е. — бл. 50 р. н.е.). Він об’єднав реалізм Платона з монотеїзмом іудаїзму. За Філоном, Бог-Отець виступає як творець ідей, душі, світу, а посередником між Богом і людьми є Логос, Світовий Розум. Матеріальний світ, тіло людини Філон вважав грішним началом, темницею для божес­твенної душі. Світ врятує месія, а до його приходу люди повинні все перетерпіти. Ці ідеї Філона і стали однією з філософських передумов християнства. У підготовку до християнства значний внесок зробили стоїки. Стоїцизм розробляв проблеми моралі, пропагуючи покірливе ставлення до навколишнього світу, відмову від радощів і насо­лод. Найвидатніший представник стоїків Сенека (бл. 5 р. до н.е. — 65 р. н.е.) критику­вав сучасне йому суспільство, проте не виступав проти багатства і рабовласництва (він сам був найзаможніїиою людиною свого часу). Він вимагав, щоб раб був покірним ра­бовласнику, а останній витриманим, справедливим і розсудливим. І раб, і рабовласник рівні, але тільки у можливості морального вдосконалення. Сенека висунув ідею «про­мислу божого». Християнство щедро запозичувало ідеї в Сенеки. Існує легенда про те, що він листувався з одним із засновників християнства, апостолом Павлом. Важливим філософським джерелом для християнства була платонівська ідеалістична філософія. Саме вона обгрунтовувала поділ світу на матеріальний і духовний, одночасно надаючи другому пріоритет. До часів створення Нового Завіту плато-нівський метафізичний іде­алізм був найпоширенішим в античному світі філософським поглядом. Християнство вдало скористалося цим. При формуванні філософської концепції християнства був широко використаний ірраціоналізм античної філософії, але християнське богослов’я не цуралося і раціоналізму.

Ідейний розвиток стародавнього світу в межах Римської імперії створив міцну релі­гійно-філософську традицію, і коли назріла потреба в новій релігії, необхідний філо­софський грунт уже був.

13.2.