Механізми і фактори формування особистості та її соціалізації. Діяльнісний підхід у психології до особистості

Оскільки людина не народжується особистістю, а стає нею, однією з центральних проблем, безпосередньо пов’язаних з питан­нями сутності особистості, є розкриття рушійних сил і закономір­ностей її становлення та розвитку.

Становлення людини як соціальної істоти відбувається внаслідок впливу на неї зовнішніх і внутрішніх детермінант. Ці де­термінанти класифікують за характером їхнього впливу на інди­віда. Внутрішніми детермінантами є фізіологічні та психічні влас­тивості організму, а зовнішніми - соціальне оточення індивіда та його активна взаємодія з іншими людьми. Іншими словами, стано­влення і розвиток людини як особистості має дві сторони: об’єкти­вну і суб’єктивну. Щодо внутрішньої детермінації, то Л. І. Божо­вич виділив дві закономірні тенденції суб’єктивного розвитку осо­бистості в онтогенезі: по-перше, особистість формується у процесі неперервного дорослішання людського організму; по-друге, слід враховувати неповторність окремих вікових періодів, що вносять свій специфічний внесок у загальний процес формування особис­тості [2].

Л. С. Виготський, О. М. Леонтьєв, С. Л. Рубінштейн, Л. І. Бо­жович, Д. Б. Ельконін, Б. Ф. Ломов, В. В. Давидов, М. Г. Ярошевсь- кий та інші психологи пов’язують психологічне становлення лю­дини як індивіда з розвитком її соціальної сутності як особистості. При цьому необхідно розрізняти специфіку розвитку власне пси­хіки й особистісного розвитку. На необхідності їхнього розріз­нення наполягав, наприклад, С. Л. Рубінштейн, який писав, що індивідуальні властивості - це не одне і те саме, що й особистісні властивості індивіда. Але водночас вони (розвиток психіки і роз­виток особистості) є взаємообумовленими, складаючи разом не­роздільні сторони одного процесу.

Враховуючи активність процесу розвитку людини, важли­вого значення набуває її здатність до самовираження, саморегуля­ції, самоутвердження, самовизначення і самоактуалізації. Осно­вою і суттю процесу становлення особистості є характер і зміст її діяльності, яка слугує сталим субстратом її розвитку, забезпечу­ючи їй можливість виходу за межу біологічно детермінованих мо­жливостей.

В історії психології мали місце три основні види підходів щодо визначення головного фактора (або кількох факторів) у фор­муванні особистості: біологізаторські, соціологізаторські та соціо- біологізаторські. Симпатії того чи іншого вченого до певної кон­цепції визначалися наданням ним переваги певній позиції щодо визнання домінанти в сутності людини: біологічній чи соціальній, або спробі їх поєднання.

К. Бюлер, А. Р. Дженсен, Е. Л. Торндайк та інші прихильники біологізаторських концепцій провідну роль у формуванні і розви­тку особистості надавали природно-біологічному початку в лю­дині і вважали, що основні психічні властивості особистості, які визначають її життєву долю, є вродженими. Частково з ними по­годжувалися прихильники гуманістичної психології: А. Маслоу і К. Роджерс. Зокрема, на думку А. Маслоу, головним компонентом процесу розвитку людського індивіда є самоактуалізація, яка фор­мується не під впливом середовища, а тільки на основі задово­лення його внутрішніх потреб (базових фізіологічних потреб, пот­ребі у безпеці та інших).

Б. Ф. Скіннер, А. Бандура та інші біхевіористи є прихильни­ками соціологізаторських концепцій і вважають, що у поведінці людини немає нічого вродженого, а кожна її дія є лише результа­том зовнішньої соціокультурної стимуляції. Тому шляхом маніпу­лювання зовнішніми подразниками (насамперед регулюючи взає­мини індивідів з іншими людьми) можна керувати розвитком осо­бистості, а також корегувати можливі відхилення у ньому.

Існує і третій підхід до вирішення цієї проблеми - соціобіо- логізаторський. Його прихильники намагаються уникати крайніх форм біологізаторства і соціологізаторства. Наприклад, цей компромісний підхід проявився в аналізі соціальних і біологічних

факторів, що впливають на феномен злочинності, проведеному Ч. Ломброзо та його послідовниками. Ч.Ломброзо зазначав, що іс­нує не стільки “природженість”, скільки “схильність” окремих ти­пів людей до злочинної поведінки. Причини злочинності криються не в суто біологічних, а у біопсихічних та соціальних якостей лю­дей. Ідеї Ч. Ломброзо розвинули американські психологи та педа­гоги. Зокрема, намагаючись зрозуміти причину підтримки німець­ким народом ідеології і практики націонал-соціалізму, відомий пе­дагог Р. Джонс провів у школі експеримент, який довів, що біль­шість дітей мають вроджену схильність коритися волі авторитар­ної особистості. Відповідно, на переконання психологів Е. Пайнс та К. Маслач, які описали у своїй праці експеримент Р. Джонса, злочинність у дитячому середовищі не може бути пояснена лише особливостями їхніх організмів або наявністю у них вроджених аг­ресивних нахилів. Зазначені представниці американської психоло­гії розуміють причини злочинності як комплексу показників (ан­тропологічних, біологічних, соціальних, психологічних і психіат­ричних). Злочинець розглядається ними як соціально і психічно неадаптована особистість, тобто як індивід, який не пристосувався до нормального, певного типу суспільства, способу життя.

Найбільш обґрунтованою є компромісна позиція щодо фор­мування особистості, яка враховує вплив як біологічних, так і со- ціокультурних чинників.

Людина як біологічна істота народжується один раз, а як особистість - двічі. Спочатку тоді, коли у неї формується система усвідомлення власного “Я” - центрального утворення, яке виникає 253 наприкінці етапу раннього дитинства. Самостійне “Я” виникає у малюка, коли він навчається відокремлювати себе від дорослих і починає усвідомлювати себе як суб’єкта. Це відбувається приблизно у віці трьох років і має назву кризи трирічного віку. Друге народження особистості відбувається, коли у людини формується світогляд, самосвідомість, власні моральні оцінки, тобто система цінностей, переконань та життєвих орієнтирів, які роблять її свідо­мість відносно стійкою від впливу інших осіб. Тоді особа стає спроможною керувати своєю поведінкою, узгоджуючи її як зі своїми власними переконаннями, так і з загальноприйнятими моральними та юридичними нормами, що, у свою чергу, дає їй можливість повноцінно виконувати суспільні функції, відповідаю­чи за власні дії перед суспільством.

Першим фактором, який вливає на “друге народження” особистості, є біологічна зумовленість людини, тобто біологічна спадковість. Носіями спадковості є гени, які зберігають і переда­ють із покоління в покоління видову біологічну інформацію. Сутність біологічного фактора полягає у тому, що він забезпечує вроджені передумови подальшого розвитку людини як соціальної істоти. Становлення людського організму відбувається за конкре­тною програмою, яка задана в його генотипі.

У біологічному факторі найголовніше - це наявність голов­ного мозку і складної нервової системи, адже саме вони становлять фізіологічну передумову становлення і розвитку особистості. Се­редня вага головного мозку дорослої людини - 1400 грамів. Най­більш суттєве значення для складних форм поведінки і станов­лення нервово-психічних функцій має кора великих півкуль голо­вного мозку. Завтовшки вона лише від 2 до 4 мм, проте за своєю будовою кора великих півкуль людського мозку набагато склад­ніша, ніж її аналоги у мозку будь-якої тварини. Наприклад, якщо в корі мозку орангутанга нараховується близько 1 млрд нервових клітин, то в корі людського мозку - 14-16 млрд клітин, які здатні утворювати між собою надзвичайно складні системи взаємодій.

За О. Р. Лурією, мозок як саморегулююча система склада­ється з трьох основних блоків. Перший блок - енергетичний, він підтримує тонус, необхідний для нормальної роботи вищих відді­лів кори головного мозку. Цей блок складається із систем верхніх відділів мозкового стовбура, сітчастої формації, а також утворення давньої кори. Другий блок забезпечує прийом, переробку та збері­гання різної інформації. До нього входять задні відділи обох пів­куль, тім’яні та потиличні відділи кори.

Провідну роль у формуванні особистості відіграє соціальний фактор, який у науці отримав назву “соціалізації”. Соціальне не ліквідує біологічне у людині, а розвиває його, підпорядковує пев­ним соціальним ідеалам, цінностям, правилам, нормам і законам суспільного життя. Поза людським суспільством культурний, ду­ховний і психічний розвиток людини як особистості неможливий.

Поняття “соціалізація” було перше введено в систему науко­вої термінології американським соціологом Ф. Гідінгсоном напри­кінці ХІХ ст. Він тлумачив соціалізацію як процес розвитку соціа­льної природи людини. У середині ХХ ст. сформувалися основні підходи до визначення змісту цього теоретичного поняття. Зок­рема, представники біхевіоризму і необіхевіоризму (В. Уолтерс, Б. Ф. Скіннер, А. Бандура) розуміли соціалізацію як процес соціального навчання; представники школи символічного інтерак- ціонізму (Ч. Кулі, Дж. Мід) вважали соціалізацію результатом про­цесу взаємодії людей; прихильники структурного функціоналізму в соціології (Т. Парсонс, Р. Мертон) під соціалізацією мали на увазі процес рольового спілкування тощо. Спільним у цих підхо­дах є те, що всі вони процес соціалізації розглядають як адаптацію особистості до певного соціального середовища, що відбувається шляхом засвоєння існуючих у суспільстві норм і правил поведі­нки. Проте соціалізація не є механічним процесом соціальної ста­ндартизації. У ній існує досить багато різноманітних модифікацій. Відповідно, “у процесі соціалізації індивід не лише долучається до системи соціальних відносин шляхом оволодіння необхідними со­ціально-типовими, соціально значущими якостями, але й набуває неповторних, унікальних якостей, а це свідчить, що соціалізація є також процесом індивідуалізації особистості”.

Останнім часом учені наголошують, що соціалізація є двостороннім процесом. З одного боку, кожна окрема людина, за­лучаючись до системи соціальних взаємин, набуває соціального досвіду і засвоює цінності, норми, настанови, правила поведінки, які властиві тим соціальним групам, до яких вона належить. Але, з іншого - у цьому ж процесі за рахунок її активної діяльності й активного включення до соціального середовища, людина і сама змінює суспільство. Таким чином, соціалізацію слід розглядати як “двосторонній взаємообумовлений процес взаємодії людини і со­ціального середовища”.

Соціалізація індивіда відбувається під впливом об’єктивних (соціально-економічних, соціально-політичних, соціокультурних умов життя тих спільнот, до яких належить певна людина) і суб’єктивних (загальної спрямованості розвитку індивіда, мотива­ції його поведінки та діяльності, світогляду, самосвідомості, жит­тєвих настанов та ціннісних орієнтацій) детермінант.

Провідне місце у формуванні особистості, особливо у дитя­чому віці, посідає сім’я. Саме у сім’ї відбувається первинна соціа­лізація дитини, коли у неї формується совість як моральний фун­дамент поведінки, складається основа системи її особистісних життєвих настанов і ціннісних орієнтацій, а також визначається коло її інтересів і відбувається усвідомлення власних життєвих перспектив. Проте соціалізація кожного окремого індивіда триває і надалі упродовж усього його життя (у школі, університеті, армії, колективі колег, завдяки спілкуванню з друзями тощо).

Наступним важливим фактором формування особистості є виховання, оскільки сама по собі наявність як об’єктивних (соціа­льно зумовлених), так і суб’єктивних (внутрішньопсихологічних) умов не завжди забезпечує ефективність формування і станов­лення людини як особистості. Виховання певною мірою здатне корегувати негативний вплив спадковості та соціального середовища на людину. Процес виховання особистості має бути цілеспрямованим, планомірним і науково обґрунтованим. Вихо-

вання являє собою систему соціально спрямованих впливів на лю­дину, за допомогою яких прагнуть сформувати в особистості ті риси і якості, завдяки яким вона зможе долучитися до культури і стати повноцінним членом суспільства. Виховується дитина в без­посередньому спілкуванні з дорослими, які розповідають їй, що слід робити і як, заохочують ті дії дитини, які відповідають моральним нормам і правилам поведінки в суспільстві, але і карають за провини. З часом цей зовнішній контроль замінюється самоконтролем з боку індивіда. Сучасна система виховання в на­шій країні заснована на гуманістичних (аксіологічних) і лібераль­но-демократичних (ідеологічних та політичних) засадах. Вона сприяє засвоєнню дитиною тих цінностей, норм і правил поведі­нки, які формують у неї активну життєву позицію. Таким чином, виховання формує каркас і стрижень особистості, визначає її вну­трішній духовний світ, спрямовуючи її активність у процесі розв’язання різноманітних життєвих проблем на самореалізацію і самоактуалізацію.

Більшість вітчизняних психологів (Л. С. Виготський, О. М. Леонтьєв, С. Л. Рубінштейн, О. Г. Асмолов та ін.) особливо підкреслюють зв’язок зовнішнього середовища і власної активної діяльності індивідів як основних факторів формування особис­тості. Особистість, на їхню думку, народжується з діяльності та формується в діяльності. С. Л. Рубінштейн, зокрема, зазначав, що “спільна доцільна предметна діяльність людей” являє собою вихідну, основу розвитку особистості, а “власний психічний розвиток особистості опосередкований її діяльністю”. Завдяки ці­леспрямованій організації зовнішньої діяльності особистості стає можливою свідома організація її внутрішньої діяльності, тобто становлення системи психічних процесів, спроможних до само­розвитку. Йдеться про процес інтеріоризації, тобто, за визначен­ням Д. І. Фельдштейна, про “процес формування внутрішньої структури та механізмів людської психіки на основі засвоєння і трансформації структур людської діяльності; формування індиві­дуальної свідомості як соціального явища”.

Відомий учений Л. С. Виготський запропонував власне розу­міння умов, джерел, форм, специфіки і рушійних сил психічного 258

розвитку дитини; описав стадії і фази людського розвитку, а також переходи між ними, як мають місце у процесі онтогенезу; виявив і сформулював основні закони розвитку дитини. Л. С. Виготський визначав сферу свого дослідження як “вершинну психологію” (під якою мав на увазі психологію свідомості) і зазначав, що вона про­тистоїть двом іншим сферам - “поверхневій” (теорії поведінки в біхевіоризмі) і “глибинній” (психоаналізу). Він же розглядав сві­домість як “проблему структури поведінки”.

Згідно з Л. С. Виготським, середовище виступає як джерело розвитку вищих психічних функцій. Останні виникають спочатку як форма колективної поведінки дитини, форма її співпраці з ін­шими людьми, і лише згодом вони стають індивідуальними функціями самої дитини. Учений зауважував, що ставлення до середовища змінюється з віком, а отже, змінюється і роль середо­вища в розвитку. Він вважав, що вплив середовища слід розгля­дати не як абсолютний, а як відносний, оскільки він супроводжу­ється переживаннями дитини.

Кожна форма культурного розвитку і поведінки є продуктом історичного розвитку людства. Формою розвитку дитини є прис­воєння культурно-історичного досвіду свого соціального середо­вища. Відповідно, специфіка розвитку дитини підпадає не під дію біологічних законів, а на неї впливають суспільно -історичні закони. Щодо цього, Л. С. Виготський виступає проти біологі- заторських теорій дитячого розвитку, які описували процес со­ціалізації як перехід від індивідуального біологічного існування до соціального. Згідно з Л. С. Виготським, рушійною силою пси­хічного розвитку є навчання. Важливо зазначити, що розвиток і навчання є різними процесами. Навчання є внутрішньо необхід­ним моментом у процесі розвитку у дитини не її біологічних, а культурно-історичних особливостей. Воно створює зону найближ­чого розвитку, коли у дитини виникає інтерес до життя, тобто пробуджує і приводить у рух внутрішні процеси розвитку. Споча­тку вони виникають у сфері взаємин з оточуючими, зокрема у спілкуванні і співпраці з батьками, учителями і товаришами. По­тім, пронизуючи весь хід внутрішнього розвитку, процеси нав­чання стають надбанням самої дитини. Л. С. Виготський здійснив експериментальні дослідження відносин між навчанням і розвит­ком. Це, зокрема, дослідження процесів засвоєння дітьми життє­вих і наукових понять, рідної та іноземної мов, усної і письмової мови тощо.

Л. С. Виготський сформулював ряд законів психічного роз­витку:

1. Віковий розвиток має складну організацію в часі: свій ритм, який не збігається з ритмом часу, і свій ритм, який зміню­ється в різні роки життя. Так, наприклад, рік життя в дитинстві не дорівнює року життя в підлітковому віці.

2. Закон метаморфози в людському розвитку, що розглядає розвиток особистості як ланцюг якісних змін. Дитина не є “мале­ньким дорослим”, який лише менше знає і менше вміє, ніж дорос­лий. Вона є істотою, яка володіє якісно відмінною від дорослих психікою.

3. Закон нерівномірності вікового розвитку. Кожна сторона в психіці дитини має свій оптимальний період розвитку. Із цим за­коном пов’язана гіпотеза Л. С. Виготського про системну і смис­лову будову свідомості.

4. Закон розвитку вищих психічних функцій. Спочатку вони виникають як форма колективної поведінки, як форма співпраці з іншими людьми, а потім стають внутрішніми індивідуальними функціями самої людини.

Відмінні ознаки вищих психічних функцій: опосередкова- ність, усвідомленість, довільність, системність формуються упро­довж життя. Вони утворюються в результаті оволодіння спеціаль­ними знаряддями, засобами, виробленими у процесі історичного розвитку суспільства. Розвиток вищих психічних функцій пов’яза­ний з навчанням у широкому сенсі слова. Саме ж навчання не може відбуватися інакше як у формі засвоєння заданих зразків, тому цей розвиток проходить ряд стадій. Навіть біологічний роз­виток тварин відбувається лише у процесі їхнього пристосування до природи шляхом успадкування властивостей свого виду, але і шляхом накопичення індивідуального досвіду. У людини взагалі немає вроджених форм поведінки в середовищі. Людський розви­ток відбувається шляхом присвоєння історично вироблених куль­турних форм і способів діяльності.

Л. С. Виготський виділив зону найближчого розвитку дитини, під якою мав на увазі відстань між рівнем її актуального розвитку і рівнем її потенційно можливого розвитку. Зона найбли­жчого розвитку визначає функції, які ще не дозріли, але перебува­ють у процесі дозрівання (образно, такі функції можна назвати не плодами розвитку, а його квітами). Рівень актуального розвитку характеризує успіхи розвитку, підсумки розвитку на вчо­рашній день, а зона найближчого розвитку визначає розумовий ро­звиток на завтрашній день. Становлення вищих психічних функцій спочатку відбувається у спільній діяльності, у співпраці з іншими людьми і поступово вони стають внутрішніми психічними проце­сами суб’єкта. Коли психічний процес формується у спільній дія­льності, він перебуває в зоні найближчого розвитку, а після формування він стає формою актуального розвитку суб’єкта. Феномен зони найближчого розвитку свідчить про провідну роль навчання в розумовому розвитку дітей. Навчання пробуджує і викликає до життя багато інших функцій, що лежать в зоні найближчого розвитку.

Теорію навчання і розвитку особистості розвинув О. М. Лео- нтьєв, який наголошував, що особистість є специфічно людським феноменом, який не може бути безпосередньо виведеним ні з біо­логічно-пристосувальної діяльності, ні з людської свідомості, ні з людських потреб. Адже потреби людини, її відомість та особис­тість самі створюються і виробляються тими суспільними відно­синами, до яких людські індивіди залучаються з моменту їх наро­дження. Та обставина, що при цьому трансформуються навіть де­які особливості людини як індивіда, становить не причину, а на­слідок формування особи. Відповідно, особливості вищої нервової діяльності індивіда не є основою для формування якихось специ­фічних рис його особистості. Хоча функціонування нервової сис­теми є необхідною передумовою розвитку особистості, але сама по собі вона не може бути тим “скелетом”, на якому особистість “на­дбудовується”. Сила або слабкість нервових процесів, їх врівнова­женість і таке інше проявляють себе лише на рівні механізмів, за допомогою яких реалізується система відносин індивіда зі світом.

О. М. Леонтьєв провів розмежувальну лінію між поняттями індивіда й особистості. Індивід є неподільним суб’єктом зі своїми індивідуальними особливостями. Особистість теж є цілісним утво­ренням, але вона не дається у готовому вигляді кимось або чимось, а виробляється, створюється в результаті безлічі предметних діяльностей індивіда. Внутрішнє (суб’єкт) діє через зовнішнє (се­редовище) і цим сам себе змінює. Для психологічного трактування “ієрархій діяльностей” О. М. Леонтьєв використовує поняття: “по­треба”, “мотив”, “емоція”, “значення” і “сенс”. Зазначимо, що сам зміст діяльнісного підходу змінює традиційне співвідношення між цими поняттями і сенс деяких з них. По суті, потребу він замінює мотивом, оскільки до свого першого задоволення потреба “не знає” свого предмета і тому він ще повинен бути виявлений. Тільки в результаті такого виявлення потреба набуває свою пред­метність, а мислимий предмет отримує свою спонукальну і спрямовуючу силу, тобто стає мотивом. Таким чином, ієрархія діяльностей перетворюється на ієрархію мотивів. Іншими словами, інтеріоризація особистості являє собою її залучення до зовнішньої діяльності, у процесі якої формується, на думку О. М. Леонтьєва, внутрішня діяльність, тобто відбувається станов­лення самостійної активності особистості.

О. М. Леонтьєв наголошує на важливій ролі провідної діяль­ності у розвитку особистості. Поняття провідного виду діяльності визначає діяльнісний характер функціонування і розвитку психіки дитини. Провідною є та діяльність, яка домінує на певному етапі розвитку особистості і на яку людиною витрачається якомога більше часу. На думку О. М. Леонтьєва, провідною є така діяль­ність, розвиток якої “обумовлює найголовніші зміни у психічних процесах і психологічних особливостях особистості дитини на пе­вній стадії”, тобто діяльність, усередині якої формуються і розви­ваються ті психічні процеси, що готують дитину до переходу до нових вищих ступенів розвитку. Знання провідного виду діяльно­сті дає можливість оптимально побудувати періодизацію психіч­ного розвитку людини. На кожному віковому етапі превалює пев­ний вид діяльності. У дошкільному віці провідним видом діяльно­сті є гра; молодшому шкільному віці - навчальна діяльність, тобто учіння; середньому і старшому шкільному віку, безперечно, домі­нує учіння, а для дорослої людини нею є праця. Праця та інші види провідної діяльності стимулюють розвиток інтелекту і пізнаваль­них процесів (сприйняття, уявлення, уваги, мови, пам’яті), сприя­ють формуванню і визначенню життєвих настанов особи.

Отже, існує фундаментальна відмінність того особливого фе­номену, який називаємо особистістю індивіда. Вона визначається природою відносин, які його породжують. Це специфічні для лю­дини суспільні відносини, в які вона вступає у своїй предметній діяльності. При всій різноманітності їх видів і форм, вони припус­кають свідоме регулювання, оскільки людина має свідомість і са­мосвідомість. Внутрішнє (суб’єкт) діє через зовнішнє і цим сам себе змінює. Діяльність тим самим виступає як фундамент стано­влення особистості. Реальним базисом особистості людини є су­купність її суспільних за своєю природою відносин із світом. Але ці відносини реалізуються в діяльності, точніше в сукупності різ­номанітних діяльностей. Таким чином, категорія діяльності суб’єкта стає вихідною одиницею психологічного аналізу особис­тості. Діяльність не зводиться до окремих дій, операцій або їхніх блоків. Розвиток особистості постає перед нами як процес взаємо­дій безлічі різноманітних діяльностей, які вступають між собою в ієрархічні відносини.

Основними рушійними силами розвитку особистості є: по- перше, її ідеали, життєві цінності та настанови; по-друге, потреби, мотиви діяльності, моральні обов’язки; по-третє, взаємозв’язок життєвих прагнень особистості та усвідомленням нею її реальних життєвих можливостей і перспектив; по-четверте, взаємозв’язок генетичної спадковості та специфіки виховання; по-п’яте, особли­вості емоційної сфери та протікання нервово-психічних процесів. Зазначимо, що у процесі онтогенезу людини можливі випадки непропорційного вікового розвитку окремих психологічних під - структур та їхніх компонентів (інтелектуальних, вольових, емоційних та інших).

Відомий вітчизняний психолог Г. С. Костюк трактував вік у психології як конкретний відносно обмежений у часі ступінь пси­хічного розвитку, що характеризується сукупністю закономірних фізіологічних і психологічних змін, які не пов’язані з індивідуаль­ними особливостями окремих людей [5]. Вікові психічні особли­вості зумовлені конкретно-історичними умовами розвитку, спад­ковістю, вихованням, змістом та характером спілкування і діяль­ності людини. При цьому спілкування і діяльність, на його думку, безпосередньо впливають на терміни переходу від однієї вікової стадії до іншої.

14.4.