Провідні сучасні психологічні теорії особистості

14.5.1. Теорія особистості в гуманістичній психології

Напрям гуманістичної психології (від лат. нитапис - людя­ний) виник у 50-ті роки ХХ ст. Ця теорія була названа гуманістич­ною, оскільки її представники вважали, що головним предметом дослідження психології має бути людська особистість як уніка­льна цілісна система, яка являє собою не щось біологічно чи соці­ально задане, а відкрита можливість самоактуалізації.

Батьки одного із засновників гуманістичної теорії особис­тості американського психолога Абрагама Маслоу були емігран­тами з Києва. Вчений заперечував фрейдистські твердження, що людині властиві природжені інстинкти жорстокості й агресії. На­впаки, в людях закладений інстинкт збереження своєї популяції, що змушує їх допомагати одна одній. Відповідно, основною хара­ктеристикою особистості він вважав потяг до самоактуалізації, розкриття тенденцій до творчості та любові, в основі яких лежить внутрішня потреба приносити людям добро. Найбільшою мірою потреба в самоактуалізації своїх можливостей і здібностей влас­тива видатним людям.

Карл Роджерс, разом із А. Маслоу співзасновник гуманісти­чної психології і розробник клієнт-центрованого напряму у психо­терапії. Його теорія особистості сформувалась під впливом фено­менологічного напряму філософії та психоаналізу А.

Основою особистості вчений вважав так зване “феноменаль­не поле”, тобто індивідуальний унікальний досвід, який формуєть­ся у людини в процесі її життя. Цей феноменальний світ існує в суб’єктивній свідомості окремого індивіда. Він може бути адеква­тним або неадекватним відображенням реальної об’єктивної дійс­ності. К. Роджерс наголошував, що навіть нормальні люди далеко не всі ті предмети, які існують об’єктивно в навколишньому сере­довищі, адекватно відображають у своїй суб’єктивній свідомості. Міру тотожності суб’єктивної психіки реальній дійсності він нази­вав конгруентністю. Високий ступінь конгруентності означає, що та інформація, яку людина повідомляє іншим про те, що відбува­ється навколо неї, і те, що вона усвідомлює в тому, що в об’єктив­ній дійсності відбувається, більш-менш збігається. Порушення конгруентності призводить до зростання психологічної напруги, тривожності і невротизує особистість. До невротизації може приз­водити також і відхід від своєї індивідуальності або відмова від са- моактуалізації, яку К. Роджерс вважав однією з найважливіших потреб особистості. Відповідно, розвиваючи основи своєї терапії, вчений наголошував на необхідності збільшення конгруентності, шо сприятиме і самоактуалізації індивіда.

Говорячи про структуру “Я”, К. Роджерс особливого значення надавав самооцінці, в якій виявляється сутність людини (її “са- мість”). Він наполягав на тому, що самооцінка особи повинна бути не лише адекватною, але і гнучкою, мінливо залежною від ситуації. К. Роджерс наголошував на важливості теперішнього як єдиноспра- вжнього. Люди повинні навчитися жити в сьогоденні, усвідомлю­вати і цінувати кожен момент свого життя. Тільки тоді життя розк­риється в своєму справжньому значенні і тільки тоді можна гово­рити про повну реалізацію і самоактуалізацію особистості.

К. Роджерс розробив свій особливий підхід до психокорекції. Він виходив з того, що психотерапевт не повинен нав’язувати свою думку пацієнтові (як це має місце в психоаналізі), а посту­пово підводити його до правильного рішення, яке останній пови­нен приймати самостійно. У процесі такої ненав’язливої терапії пацієнт навчається більше довіряти собі, своїй інтуїції, своїм від­чуттям і спонуканням. Починаючи краще розуміти себе, він краще зрозуміє й інших. У результаті виникає інсайт, тобто миттєве “ося­яння”, яке допомагає людині перебудувати власну оцінку і одно­часно знижує рівень її тривожності. Терапія може відбуватися як зустріч терапевта з клієнтом або як зустріч терапевта одразу з де­кількома клієнтами (групова терапія). Створені К. Роджерсом так звані “інкаунтер-групи” (групи для зустрічей) стали однією з най­поширеніших технологій психокорекції.

14.5.2. Розуміння особистості в гештальтпсихології

Гештальтпсихологія (нім. gestalt - “цілісність”, “повнота”, “структура”, “образ”, “конфігурація”) була розроблена групою ні­мецьких психологів. У цьому напрямі акцент зроблено на необхід­ності вивчення психіки як цілісної структури - ґештальту. Ґешталь- ти - це цілісні образи предметів, які є первинними відносно своїх окремих структурних компонентів. Адже відомо, що внутрішня си­стемна організація предмета як цілого визначає властивості і фун­кції частин, з яких він складається. Коли ми, наприклад, дивимося на об’єкт (картину, краєвид тощо), то можемо зосереджувати увагу на окремих його деталях або частинах, а можемо сприймати об’єкт спостереження як певний цілісний образ, тобто як “ґештальт”. Або візьмемо інший приклад, коли дивимося на апельсин, то ми ба­чимо цей апельсин як щось ціле, а не сприймаємо окремо його по­маранчевий колір і твердість. Тобто одразу поєднуємо елементи, щоб сформувати той цілісний ґештальт, який впізнаємо як апель­син. Так само в ґештальтпсихології розглядається і людина - як ціле, а не сума окремих її частин.

Найбільш відому теорію особистості в межах гештальтпси­хології розробив Фредерік Перлз.

На теорію гештальтпсихології і практику гештальттерапії вплинули ідеї холізму, згідно з якими психіка індивіда, його орга­нізм та зовнішнє середовище розглядається як єдине ціле і, відпо­відно, будь-який аспект поведінки людини є проявом її цілісного буття у світі. У здорової особистості межа із середовищем є рухо­мою. Виникнення певної потреби встановлює “контакт” із середо­вищем і формує ґештальт, задоволення потреби завершує ґештальт і вимагає “відходу” від середовища. У невротичної особистості процеси “контакту” і “відходу” є сильно спотвореними і не забез­печують адекватного задоволення потреб.

Ф. Перлз розглядав особистісне зростання як процес розши­рення зони самоусвідомлення, що сприяє саморегуляції і рівновазі між внутрішнім світом і середовищем. Він виділяв три зони усві­домлення: по-перше, внутрішню, тобто явища і процеси, що від­буваються в людському тілі; по-друге, зовнішню, тобто навколи­шні події, які відображаються індивідуальною свідомістю; і, по- третє, середню, тобто фантазії і вірування. При неврозі переважає тенденція до зосередження свідомості на середній зоні за рахунок її виключення з двох перших. Надмірна схильність індивіда до ін­терпретацій своїх фантазій порушує природний ритм процесу сві­домості, змушує людину зосереджуватися на минулому або май­бутньому на шкоду теперішньому. Але лише теперішнє є справж­нім, оскільки завершити ґештальт (і задовольнити потребу) можна тільки в теперішній момент, тобто “тут і зараз”.

Практична діяльність особистості базується не на основі ме­тоду спроб і помилок, а на основі “інсайту” (осяяння), тобто мит­тєвому усвідомленні індивідом ситуацій та інших об’єктів в їх ці­лісній сутності, що можливе завдяки творчому характеру людсь­кого мислення. Проте у більшості невротиків виникнення інсайтів ускладнене. Навпаки, у них виникає стрес в результаті неусвідом- лених конфліктів, що заважають їм входити в контакт із своїми по­чуттями і думками. В основі більшості психологічних порушень лежать обмеження здатності індивіда до підтримання оптимальної рівноваги із зовнішнім середовищем (порушення процесу саморе­гуляції). Відповідно, гештальттерапевт прагне спонукати невротиків свідомо пережити власні фантазії, усвідомити емоції, контролювати інтонації голосу, аналізувати фізичні відчуття, слідкувати за влас­ними рухами, на які вони раніше не звертали уваги, що дозволяє їм відновити зв’язки між різними аспектами їхніх особистостей і в ре­зультаті досягти цілісного усвідомлення своєї сутності.

У гештальттеорії розрізняють п’ять механізмів порушення процесу саморегуляції: інтроекцію, проєкцію, ретрофлексію, дефлексію і конфлуенцію. При інтроекції людина засвоює по­чуття, погляди, переконання, оцінки, норми, зразки поведінки ін­ших людей, які, вступаючи в суперечність з її власним досвідом, не асимілюються її особистістю. Неасимільований досвід (сукуп­ність інтроектів) є чужою для людини частиною її особистості. Найбільш ранніми інтроектами є батьківські повчання, які засво­юються дитиною без критичного осмислення. Людині стає важко розрізнити інтроекти і свої власні переконання. Таким чином, вона думає те, чого від неї хочуть інші. Проєкція є прямою протилежні­стю інтроекції. При проєкції людина відчужує властиві їй якості, оскільки вони не відповідають її “Я-концепції”. Утворені в резуль­таті проєкції прогалини заповнюються інтроектами, а людина по­чинає робити іншим те, в чому сама їх підозрює і звинувачує. Рет- рофлексія (поворот на себе) спостерігається в тих випадках, коли

певні потреби не можуть бути задоволені через їх блокування со­ціальним середовищем.

У результаті дії перерахованих вище механізмів порушується цілісність особистості, яка нібито “розпадається на фрагменти”. Цими фрагментами найчастіше виступають дихотомії: чоловіче - жіноче, активне - пасивне, залежність - відчуженість, раціональ­ність - емоційність тощо.

Поняття “незакінчена справа” є одним із центральних в геш­тальтпсихології. “Незакінченість” справи означає, що на певну по­дію або емоцію людина не відреагувала адекватним чином і це пе­решкоджає процесу актуального усвідомлення нею того, що ж з нею відбулось. Досить поширеним видом “незакінченої справи” є образа, яка здатна на тривалий час порушити ефективність кому­нікації. Довершити незавершене дозволяє звільнитися від емоцій­них затримок. Таким є один з головних методів гештальттерапії. 286

Іншим важливим терміном є “уникнення”. Цим поняттям по­значаються особливості поведінки, пов’язані зі способами ухи­лення від визнання і прийняття людиною всього кола її особистих проблем, зокрема тих, які пов’язані з неприємним переживанням незавершеної справи. Гештальттерапія заохочує до прояву затри­маних почуттів, переживання конфронтації з ними (тобто їхнього “опрацювання”), що допомагає зняти психологічне блокування і пробудити завжди потенційно існуючі в людині природні ресурси.

Процес гештальткорекції являє собою шлях клієнта до розкриття своєї істинної індивідуальності. Людина проходить через п’ять рівнів подолання неврозу: по-перше, рівень відмови від фальшивих відносин з оточуючими та непотрібних їй соціальних ролей; по-друге, подолання власних фобій, пов’язаних з можливим несприйняттям суспільним оточенням її такою, якою вона є на­справді; по-третє, вихід з глухого кута і подолання власної безпо­радності і відчаю; по-четверте, подолання імплозії, тобто стану внутрішнього сум’яття, розпачу, страху смерті і відрази до самої себе; по-п’яте, переживання експлозії (вибуху), коли людина ски­дає із себе все фальшиве і починає жити на основі визнання і ствердження свого справжнього “Я”. Досягнення п’ятого рівня означає формування автентичної особистості, яка отримує здат­ність до переживання і вираження своїх емоцій.

14.5.3. Особистість в теорії поля

Курт Цадик Левін для опису індивідуально-психологічної реальності розробив психологічну теорію поля. Ця теорія не лише розкриває структуру особистості, але і моделює її можливу пове­дінку. У ній особистість розглядається як складне енергетичне поле, що мотивується психологічними силами і здатне поводити себе нескінченно різноманітно і креативно. Ключовими поняттями теорії особистості К. Ц. Левіна є “поле”, “напруга”, “життєвий про­стір” і “психологічне оточення” (або “психологічне середовище”).

Поняття “поле” визначається як тотальність співіснуючих фактів, які мисляться як взаємозалежні. Як детермінант поведінки особистості розглядаються її сила та потреби. Поле є “напруже­ним”, коли виникає порушення рівноваги між особистістю і зовні­шнім середовищем. Напруга поля потребує “розрядки”, що здійс­нюється, коли реалізуються прагнення і наміри індивіда. Об’єкти, в яких людина відчуває потребу, мають для неї спонукальну силу і, навпаки, ті об’єкти, які не пов’язані з потребами особистості, спонукальну силу втрачають. Життєвий простір - це психологі­чна реальність, яка включає тотальність можливих подій, здатних вплинути на поведінку людини. Поведінка особистості розгляда­ється як функція її життєвого простору. Психологічне оточення - це феноменальний світ особистості, а також її психічна енергія, що викликається потребами і переноситься на навколишні об’єкти, які стають валентними і починають притягувати або відштовхувати особу. Кордон між життєвим простором і зовнішнім світом є про­никним, він нагадує не стіну, а мембрану або мережу. Життєвий простір і зовнішній світ тісно пов’язані. Зміни, що відбуваються в зовнішньому світі, впливають на стан життєвого простору, а зміни життєвого простору - на зовнішній світ. Основним своїм завдан­ням К. Ц. Левін вважав виведення поведінки особистості з тоталь­ності психологічних подій, що існують у життєвому просторі в певний момент.

Особистість розглядається в теорії поля як наслідок диферен­ціації систем психологічних напружень і описується за допомогою просторової репрезентації психіки та геометричних понять. Відді­лення людини від решти світу знаходить завершення в образі замкненої фігури. Зображення фігури символізує дві властивості людини: по-перше, диференціацію, тобто відокремленість від решти світу за допомогою суцільного кордону; по-друге, відношення “частина - ціле”, тобто входження індивіда у більший простір.

Існує кілька можливих властивостей середовища: близькість- віддаленість, твердість-слабкість та інші. Проте найбільш важлива властивість - це плинність-ригідність. Плинне середовище швидко реагує на будь-який вплив, воно рухливе й еластичне. Ригідне середовище чинить опір змінам. Воно жорстке і нееластичне. За допомогою властивостей, що описують середовище, можна представити більшу частину можливих взаємозв’язків в життє­вому просторі.

Особистість умовно графічно розподілена на перцептуально- моторний регіон і внутрішньоособистісний регіон, який, поділя­ється на групи периферичних і центральних осередків. Психологічне середовище також поділяється на регіони. Життєвий простір оточе­ний зовнішньою оболонкою, яка являє собою частину непсихоло- гічного (тобто зовнішнього об’єктивного) середовища. Виділяється також вид “годологічного простору” (годологія є наукою про шляхи). Властивості годологічного простору виражені лінійними графами, де кожен регіон представлений точкою, а кожна межа між регіонами - лінією, що ці точки з’єднує. Усі ці динамічні уявлення в концепції К. Ц. Левіна називаються векторною психологією.

Особистість у теорії поля розглядається як складна енергети­чна система. Тип енергії, який здійснює психологічну роботу, на­зивається психічною енергією. Остання вивільняється, коли лю­дина намагається повернути собі рівновагу після того, як опини­лась в стані неврівноваженості, що продукується зростанням на­пруги в одній частині системи відносно інших частин в результаті зовнішньої стимуляції або внутрішніх змін. Коли напруга зникає, вихід енергії припиняється і вся система повертається до стану спокою і врівноваженості. Напруга має дві властивості: по-перше, прагне до відповідності з напругою інших систем за допомогою процесу зрівнювання; по-друге, тисне на межі системи, перетіка­ючи з однієї системи до іншої системи. Зростання напруги і виві­льнення енергії викликані виникненням потреби. У теорії особис­тості К. Ц. Левіна виділені справжні потреби, які співвідносні з внутрішнім станом організму (наприклад, голоду), і квазіпотреби, еквівалентні специфічному наміру. Валентність позначає зв’язок мотивації і поведінки і виступає як найважливіша концептуальна властивість певного регіону психологічного середовища. Кінцева мета активності особистості - повернути собі стан психологічної рівноваги. Зміни в поведінці особистості визначаються когнітив- ним реконструюванням, диференціацією, організацією, інтегра­цією і мотивацією.

Диференціація є одним з ключових понять теорії поля і стосу­ється усіх аспектів життєвого простору (мається на увазі тенденція до зростання кількості кордонів). Наприклад, для дитини характе­рною є велика схильність піддаватися впливу середовища і, відпо­відно, більша слабкість кордонів у внутрішній сфері (зокрема, у вимірі кордонів між реальністю і нереальністю) і в тимчасовій сфері. Зростаючу організованість й інтеграцію поведінки особис­тості теорія поля визначає як організаційну взаємозалежність. З початком зрілості виникає більша диференціація, і в самій особи­стості, і в психологічному оточенні збільшується міцність кордо­нів, ускладнюється система ієрархічних і селективних відносин між різними напруженими системами.

Теорія поля К. Ц. Левіна зробила істотний внесок у розуміння регресії в розвитку особистості. Зокрема вона вперше розглянула феномени ретрогресії (повернення індивіда до ранніх форм пове­дінки, які мали місце в історії життя цієї людини) і регресію як пе­рехід на більш примітивну форму поведінки незалежно від того, чи поводила себе людина будь-коли раніше подібним чином.

14.5.4. Підхід до особистості в логотерапії

Згідно з уявленням Віктора Франкла, який розробив теорію і практику логотерапії, діяльність людини зумовлюється її праг­ненням відшукати сенс власного існування. Відповідно, і саме слово “логос” інтерпретується у контексті логотерапії як “сенс” (смисл). Зазначимо, що на формування теоретичної концепції В. Франкла суттєвий вплив мало його перебування як ув’язненого в нацистських концтаборах, коли він на власному досвіді переко­нався, що людина здатна зберегти внутрішню свободу в нелюдсь­ких умовах існування. Девізом логотерапії стала думка Ф. Ніцше, що людина зможе винести будь-які умови свого життя, якщо вона знає, для чого вона живе.

В. Франкл наголошував, що люди в будь-яких життєвих си­туаціях і станах прагнуть знайти й обґрунтувати сенс свого існу­вання, співвідносячи його з оточуючими людьми і світом взагалі.

Він розробив тривимірну модель особистості, яка містила два ви­міри в горизонтальній площині (психічну і фізичну складові) й один - у вертикальній (цей вимір у логотерапії отримав назву но- етичного, тобто духовного). Усі три ці виміри складають одне не­подільне ціле - унікальну особистість.

Духовна складова особистості в людині є тим, чим вона най­більше відрізняється від тварин. До сфери духовного відносять сенс життя, свободу вибору, інтуїцію і креативність мислення, натхнення, ідеали, совість, відповідальність, ідеї, гумор та інші суто людські характеристики. Особливості розвитку духовного ви­міру протиставляються гомеостатичним процесам. У результаті розвитку духовного виміру створюється напруга між тим, що вже досягнуте особою, і тим, що тільки потрібно реалізувати. Ця на­пруга підтримує прагнення людини втілювати власні цінності і, тим самим, реалізовувати життєві сенси. В. Франкл наголошував, що психічно здоровою може бути тільки той індивід, який живе в стані напруги між собою актуальним і тим зовнішнім змістом своєї діяльності, який він повинен реалізувати в житті. Усвідомлення ін­дивідом сенсу власного життя здатне надати йому необхідні сили для існування у світі. Відповідно, як і всі інші психотерапевтичні методики, логотерапія передбачає здійснення лікувального впливу на організм людини і її психіку.

Основу логотерапевтичного підходу складають три філософ­сько-психологічні компоненти: по-перше, свобода волі; по-друге, воля до сенсу; по-третє, сенс життя. Логотерапевти говорять, що людина дермінована лише частково і у неї є як початкова свобода для прийняття рішень, так і здатність займати будь-яку позицію щодо психологічних, біологічних і соціальних умов свого життя. Тобто свободу вони розуміють як простір, в якому людина може формувати своє життя в межах її конкретних можливостей. Дже­релом свободи є сфера духовності, яка переважає над тілесним і психічним. Будучи духовними істотами, люди не тільки реагують на зовнішні стимули, але мають також фундаментальну незалеж­ність, а отже, і можливість будувати своє життя. Свобода волі має велике значення в психотерапії, оскільки надає можливість людям діяти автономно, навіть якщо вони мають духовні або тілесні 291 захворювання. Завдяки цьому ресурсу люди можуть справлятися із симптомами недуг, знову знаходити здатність до самовизна­чення і повертати собі контроль над життям. В. Франкл зазначав, що жодна з мислимих зовнішніх обставин не може настільки об­межити особу, щоб вона була на всі 100 % позбавлена свободи волі. Виходячи з цього у людини залишається хоча б невелика ча­стина свободи, незалежно від проблем, що створюються невро­зами або психозами. Для логотерапевта людина завжди є “чимось більшим”, він завжди прагне знайти точки дотику з тією частиною психіки клієнта, яка не уражена хворобою, і буде намагатися до­помогти йому прийти до усвідомлення своїх можливостей і ресур­сів. Щодо волі до сенсу, то людина є істотою не просто вільною, а спрямованою на досягнення конкретних цілей. Прагнення до сенсу є первинною мотиаційною силою будь-якої діяльності.

Якщо людина не має можливості реалізувати свої замисли, її буде турбувати відчуття порожнечі і безглуздості життя. Також її можуть почати турбувати депресія, різні форми і види залежності, агресія, психосоматичні недуги і невротичні розлади. За допомо­гою логотерапії пацієнти можуть зрозуміти і нейтралізувати фак­тори, які заважають їм переслідувати осмислені цілі у своєму житті. Логотерапія здатна розвинути у людей чуйність, що дозво­ляє сприймати можливості сенсу, але потрібно розуміти, що її не слід використовувати як засіб для визначення цілей. Психолог ви­ступає в процесі психотерапії лише як особа, що супроводжує клі­єнта і допомагає йому реалізувати можливості сенсу. Але цей са­мий сенс клієнт повинен виявити самостійно.

Щодо самого сенсу життя, то, згідно з логотерапією, він ви­никає з об’єктивної реальності. Завданням людини є створення кращої себе з певного “вихідного матеріалу”, а також створення кращого навколишнього світу за допомогою реалізації своєї сво­боди і відповідальності, а також завдяки розпізнаванню і реалізації сенсу всіх подій, що відбуваються навколо. З сенсом життя, який за своєю природою є об’єктивним, співвідносяться конкретні си­туації і люди Відповідно, він постійно трансформується.

14.5.5. Структурний аналіз особистості Е. Берна

Ерік Берн розробив теорію і практику трансактного аналізу, відштовхуючись від уявлення про структуру особистості як поєд­нання трьох якісно своєрідних рівнів організації людського “Я”. Цим трьом рівням (або компонентам особистості) Е. Берн присвоїв назви: “батько”, “дорослий” і “дитина”. Кожному рівню відповідає властивий йому спосіб сприйняття та аналізу одержуваної інфор­мації, а також реакції на зовнішнє природне і соціальне середо­вище. Згідно з Е. Берном, кожен із цих компонентів має в собі як позитивні, так і негативні сторони регуляції поведінки.

“Дитина” виступає носієм біологічних потреб й основних від­чуттів людини. Вона також містить у собі афективні комплекси, пов’язані з ранніми дитячими переживаннями. Позитивними якостями “дитини” є спонтанність, творчість, інтуїція; а негатив­ними - ускладненість свідомої регуляції поведінки, неконтрольо- вана активність.

“Батько” (аналог психоаналітичного структурного концепту “Над Я”) виступає носієм соціальних норм і приписів, які людина некритично засвоює в дитинстві (переважно під впливом власних біологічних батьків) і більш критично упродовж усього життя. “Батько” виявляє себе в таких аспектах, як контроль, заборони, іде­альні вимоги тошо. «Батьком» також регулюються сформовані ав­томатизовані форми поведінки, які позбавляють індивіда від необхідності свідомо продумувати кожен свій крок. Негативний аспект функціонування “батька” визначається догматичністю, негнучкістю, некритичним ставленням до приписів.

“Дорослий” є найбільш раціональним компонентом особис­тості, що здатний функціонувати відносно незалежно від мину­лого, хоча і потребує використання інформації, яка закладена в ма­тір і дитину. «Дорослий» уособлює почуття міри, компетентність, незалежність, толерантність, реалістичну оцінку вірогідності тих чи інших ситуацій. Становлення зрілої особистості пов’язане, згідно з Е. Берном, переважно з оформленням повноцінно функці­онуючого “дорослого”. Відхилення в цьому процесі визначаються переважанням одного з двох, розглянутих вище компонентів, що призводить до неадекватної поведінки і спотворення світовідчуття людини. Відповідно, психотерапія повинна бути спрямована на встановлення балансу трьох названих компонентів при домінант­ній ролі“дорослого”.

14.5.6. Біхевіористська та необіхевіористська теорії особистості

Засновником біхевіоризму (від англ. behavior - поведінка) був Джон Уотсон. Критикуючи існуючі на початку ХХ ст. психо­логічні течії за надмірну увагу на внутрішньому світі людини і, відповідно, за надмірне використання методу інтроспекції (самос­постереження), Д. Уотсон проголосив, що психологія повинна бути такою ж точною наукою, як хімія, біологія, фізика. Для цього психологи повинні зосередитися на тих явищах, які можна спостері­гати і вимірювати: дії, рухи, події, вчинки і поведінка особистості. Згодом теорію Д. Уотсона розвинув Б. Ф. Скіннер, доповнивши її концепціями оперантного та програмованого навчання, які пропону­вав як механізми поліпшення індивідуальної поведінки і суспільства у цілому, тобто як оптимальну форму соціальної інженерії.

Біхевіоризм базується на теорії І. Павлова, який показав, що багато видів автоматичної і довільної поведінки є реакціями орга­нізму на специфічні зміни або стимули зовнішнього середовища. Підтвердження своєї теорії біхевіористи знайшли в дослідженнях зоолога Е. Л. Торндайка, який вивчав поведінку собак у так зва­ному “проблемному ящику”. Тварина могла вийти з ящика, якщо натискала на певну планку. Вчений звернув увагу, що тварина діє за методом спроб та помилок і випадково досягає успіху. Навчання відбувається внаслідок багаторазового повторення раніше знайде­них правильних дій (закон вправ). Якщо після реакції умови зали­шатимуться сприятливими, то реакція закріплюється, оскільки встановлюється міцний зв’язок між стимулом і реакцією (закон ефекту). Біологічні закони вправ та ефекту біхевіористами не­критично були сприйняті й перенесені на людину. Відповідно, біхевіоризм можна визначити як напрям у психології, який зво­дить людську психіку до різних форм поведінки як сукупності реакцій організму на стимули зовнішнього середовища.

Особистість біхевіористи розуміють як сукупність поведін- кових реакцій, які притаманні певній людині, тобто як організо­вану і відносно стійку систему поведінкових навичок. Для біхеві- ористів передбачення і контроль поведінки індивіда залежать від точного визначення зовнішніх умов, які вливають на цю поведі­нку. Формула біхевіоризму досить проста: “стимул - реакція” (S - R). Зв’язок між S і R посилюється, якщо є підкріплення І (S - I - R). Підкріплення поділяється на негативне (біль, пока­рання тощо) та позитивне (винагорода). Завдання психології за ре­акцією визначити можливий стимул, а за стимулом передбачити певну реакцію.

Б. Ф. Скіннер запропонував як метод дослідження поведін­ки - функціональний аналіз. Він наголошував, що поведінку мож­на вивчити, передбачити (спрогнозувати) і контролювати, управ­ляючи середовищем, до якого залучений організм. При цьому не­має необхідності розглядати механізми, що діють всередині пси­хіки цього організму. Він зазначав, що заперечення проти дослі­дження внутрішніх психічних станів полягає не в тому, що вони не існують, а в тому, що вони не мають значення для функціона­льного аналізу. У цьому аналізі ймовірність реакції виступає як функція зовнішніх впливів (минулих і теперішніх).

Значний внесок у сучасне наукове розуміння особистості зро­бив канадсько-американський необіхевіорист Альберт Бандура, батьки якого мали українське походження. Так само, як і Б. Ф. Скіннер, А. Бандура відмовляється визнавати існування все­редині індивіда автономної особи, яка формує нашу поведінку так, щоб вона відповідала нашій початковій концепції про себе. Вод­ночас він наголошував, що, використовуючи рефлексивне мис­лення, індивід здатний керувати подіями навколишнього середо­вища і спрямовувати свої дії на досягнення бажаних для нього ре­зультатів. Крім того, хоча особистісні характеристики індивіда і є значною мірою результатом навчання, вони можуть бути досить складними і різноманітними всередині однієї особистості. Адже в мові, самовираженні, рисах поведінки окремих індивідів проявля­ється настільки специфічна послідовність, що її важко

пояснити тільки впливом навколишнього середовища. Іншими 295 словами, хоча у людини і немає незалежного від об’єктивної дійс­ності “Я”, здатного маніпулювати навколишнім середовищем за допомогою власних вольових зусиль, індивід усе ж володіє здат­ністю до саморегуляції. Адже, якби людську поведінку визна­чали тільки зовнішні нагороди і покарання, люди поводили б себе як флюгери.

Особистість відіграє важливу роль у теорії створеного А. Банду­рою реципрокного детермінізму. Він постулював існування певної оберненої на себе системи особистості, що діє на основі взаємодії як поведінки, так і навколишнього середовища. Ця система діє, викорис­товуючи набір когнітивних структур, що включають сприйняття, оці­нку і регуляцію поведінки. Система особистості дозволяє нам бачити і виражати в символах нашу поведінку, а також оцінювати її на основі як спогадів про минулі дії, так і передбачуваних майбутніх результатів. Потім, використовуючи ці когнітивні процеси як відправну точку, мо­жемо здійснювати саморегуляцію подальшої поведінки. Тобто теорія реципрокного детермінізму передбачає потрійну взаємодію навколи­шнього середовища, поведінки і особистісних якостей певних індиві­дів (насамперед мислення). Ці три реципрокні фактори не обов’язково роблять однаковий внесок у мислення і поведінку індивідів. У різний час і за різних обставин будь-який з них може виявитися найбільш си­льним. Але жоден з факторів не визначає поведінку повністю. Усі три діють постійно, впливаючи один на одного.

А. Бандура практично ігнорує роль біологічних факторів у формуванні особистості, постулюючи одночасно, що людина є продуктом навчання, у процесі якого вона здатна засвоювати різноманітні поведінкові патерни (зразки, шаблони). У цьому засвоєнні провідну роль відіграє пластичність свідомості, яка дозволяє нам змінювати стилі поведінки. Мислення також є важ­ливим фактором становлення особистості, оскільки дозволяє, ви­користовуючи символічні структури (насамперед мову), пізнавати явища навколишнього світу й осмислювати власну поведінку. Індивідуально мислення проявляється, насамперед, як здатність запам’ятовувати і передбачати події. Відповідно, хоча особистість і поведінка людини залежать від зовнішніх подій, вони не визна­чаються цими подіями безумовно.

Люди мають обмежену здатність до саморегуляції і можуть використовувати для цього як зовнішні, так і внутрішні чинники. Зовнішні фактори дають нам стандарти для оцінки своєї поведін­ки, а також зовнішні підкріплення у вигляді нагород, отриманих від інших. Внутрішні чинники саморегуляції включають: по-пер­ше, здатність до самоспостереження; по-друге, процес винесення суджень; і, по-третє, реакцію на себе. Процеси саморегуляції, проте, не завжди “вмикаються”. За допомогою вибіркового увім­кнення і відімкнення внутрішнього контролю можемо суб’єктивно відмежуватися від шкідливих наслідків наших дій. Чотири основні методи такого вибіркового увімкнення і відімкнення внутрішнього контролю - це, по-перше, здатність по різному визначати свою поведінку; по-друге, зміщення або розпорошення відповідальності; по-третє, ігнорування або перекручування нас­лідків своєї поведінки і, по-четверте, обвинувачення самих жертв у їхніх стражданнях.

Людська діяльність, як правило, є більш успішною, коли во­лодіємо високою самоефективністю, тобто впевненістю у своїй здатності зробити такі дії, які приведуть до бажаного результату в певній конкретній ситуації. Самоефективність може підвищува­тися або знижуватися завдяки, по-перше, безпосередньому дос­віду, тобто успішним власним діям; по-друге, непрямому досвіду (спостереженням за діями інших); по-третє, громадському схва­ленню або осуду і, по-четверте, фізичному та емоційному стану людини. Крім того, існують ще два важливі чинники навколиш­нього середовища, які здатні впливати на індивідуальну поведінку. Це випадкові (або незаплановані) зустрічі і випадкові (або неспо­дівані) події. Однак як тільки такі зустрічі і події відбуваються, вони стають елементами зазначеної вище потрійної моделі.

Таким чином, згідно з А. Бандурою, навколишнє середовище саме по собі не визначає нашу діяльність, оскільки наше сприй­няття явищ навколишнього середовища є одним з факторів, що впливають на поведінку. У певних межах люди можуть вибрати таку манеру поведінки, яка підвищить ймовірність отримання передбачуваної відповіді від навколишнього середовища. Отже,

поведінка є не тільки функцією, але і незалежною змінною, що впливає і на середовище, і на особистість.

Отже, людина є духовною і біосоціальною істотою, якій при­таманні мова, свідомість та інші вищі психічні функції і яка здатна створювати знаряддя праці та використовувати їх у процесі суспі­льної праці. Індивідом є окремий людський біологічний організм, в якому проявляються загальні спадкові якості біологічного виду людини розумної (homo sapiens). Будь-яка людина є індивідом не­залежно від рівня її фізичного і психічного здоров’я. Індивідами ми народжуємося. Особистість - це соціально-психологічна сут­ність людини, яка формується в результаті засвоєння індивідом ку­льтурно і суспільно зумовлених форм свідомості і поведінки, в яких відобразився суспільно-історичний досвід людства. Особис­тість - це соціалізований індивід, яким ми стаємо під впливом су­спільства, виховання, навчання, взаємодії, спілкування тощо. Соціалізація здійснюється в соціальних групах, в які людина пос­лідовно включається упродовж. Вплив на людину соціального ото­чення через соціальні групи опосередковується психологічними властивостями людини - типом її нервової діяльності, задатками, а в подальшому темпераментом, здібностями, характе­ром, ціннісними орієнтаціями. Саме через взаємодію психофізіо­логічного, природного та соціального початків формується особи­стість. У суспільстві існують певні канали соціалізації. Це нав­чання і виховання в сім’ї, закладах освіти, а також вплив закладів культури, засобів масової інформації, літератури і мистецтва. За­значимо, що в сучасних умовах на соціалізацію суттєво впливають комп’ютерні мережі Інтернет. Серед основних закономірностей розвитку особистості варто зазначити такі: по-перше, розвиток особистості має спадковий, нерівномірний та інтегративний характер; по-друге, особистість розвивається під впливом соціаль­ного середовища; по-третє, особистість розвивається під комплек­сним впливом усіх факторів її формування і виховання; по-четверте, особистість формується у діяльності; по-п’яте, вікові зміни особи­стості потребують зміни ставлення до неї.

У структурному аспекті основні форми прояву психіки осо­бистості поділяють на психічні процеси, стани та властивості. 298

Психічні процеси поділяють на три основні групи: по-перше, пі­знавальні процеси (відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, увага, уява, мовлення); по-друге, емоційні (емоції, почуття); по- третє, вольові. Під психічним станом людини мають на увазі наяв­ний на сьогодні відносно стійкий рівень психічної діяльності, що проявляється в підвищеній або пониженій активності особистості та відображає її тривалі, статичні душевні переживання. Основ­ними видами психічних станів є: стрес, настрій, афект, страх, гнів, сором, фрустрація, радість, агресія тощо. Психічні властивості - це сталі стійкі душевні якості суб’єкта, яким притаманні закріпле­ність і повторюваність у структурі особистості. Основними ви­дами психічних властивостей особистості є темперамент, характер та здібності.

У сучасній психології не існує єдиної теорії особистості. На­томість маємо низку теоретичних припущень про природу і меха­нізми розвитку особистості. Існуючі теоретичні підходи прагнуть не лише пояснити, а й передбачити поведінку людини. У сучасній західній психології найбільш впливовими є психодинамічна (кла­сичний психоаналіз, фрейдизм), аналітична (неофрейдистська), гу­маністична та поведінкова (біхевіористська) теорії особистості.

Основоположником психодинамічної теорії особистості (більш відомої під назвою “класичний психоаналіз”) є австрійсь­кий психолог З. Фрейд. У рамках цієї теорії особистість розгляда­ється як система сексуальних і агресивних мотивів, з одного боку, та захисних механізмів - з іншого, а структура особистості являє собою ієрархічну систему: “Воно”, “Я” і “Над Я”.

Аналітична теорія особистості генетично походить з теорії класичного психоаналізу і має з нею багато спільних елементів. Найбільш яскравим представником цього підходу є швейцарський дослідник К. Г. Юнг. Відповідно до його теорії особистість - це сукупність вроджених і реалізованих архетипів колективного не­свідомого, а структура особистості визначається як індивідуальна своєрідність співвідношення окремих архетипів, окремих блоків індивідуально несвідомого і свідомого.

Фрейдистські та неофрейдистські теорії особистості ідейно та методологічно вплинули на формування і розвиток гуманістич­ної психології, гештальтпсихології, теорії поля, логотерапії, стру­ктурного аналізу особистості Е. Бернса та інші психологічні кон­цепції. Але розробники цих теоретичних концепцій не розглядали сексуальну енергію як основу мотивації людської поведінки і не вважали несвідоме за основу людської психіки. Наприклад, при­хильники гуманістичної теорії особистості в психології (А. Мас­лоу та К. Роджерс) головним джерелом розвитку особистості вва­жають вроджені тенденції до самоактуалізації. У рамках цієї теорії особистість - це внутрішній світ людського “Я”, який виникає в результаті самоактуалізації, а структура особистості - це індивіду­альне співвідношення “реального Я” і “ідеального Я”, а також ін­дивідуального рівня розвитку потреб у самоактуалізації.

Представники біхевіористської теорії наполягають на тому, що людська особистість є продуктом навчання. У рамках цього підходу особистість являє собою складно організовану ієрархію умовних рефлексів та соціальних навичок, в якій провідну роль ві­діграють внутрішні блоки самоефективності та суб’єктивної зна­чущості.