Психоаналітичні теорії особистості

14.4.1. Фрейдистські теорії особистості

У сучасній психології не існує універсального підходу до ро­зуміння сутності особистості. Одними з перших у західній куль­турі, і психології зокрема, розглянули складну структуру особис­тості та суперечливу динаміку її становлення і розвитку Зигмунд Фрейд та його послідовники.

З. Фрейд розробив модель, згідно з якою людина прагне мак­симального задоволення двох груп своїх інстинктів при мінімізації можливого покарання за негідну поведінку. На цьому заснований принцип реальності, який співвідноситься з принципом існування несвідомого в структурі психіки. Разом вони сприяють підтримці динамічної психічної рівноваги, відповідно до якої задоволення досягається в результаті зниження напруги. Але цей компроміс є відносним, оскільки конфлікт між егоїстичним індивідом і суспі­льством з його нормами і вимогами неминучий.

З. Фрейд виділив у структурі психіки три складові: “id” (“Воно”, тобто біологічні інстинкти), “ego” (“Я”, тобто свідомість) і “super-ego” (“Над-Я”, тобто соціально-культурна складова особи­стості і совість). “Воно” є базовою характеристикою особистості, а дві інші є похідними. З. Фрейд наголошував, що психіка людини складається з трьох шарів: свідомого, підсвідомого і несвідомого.

Інстинкти у фрейдистській теорії належать до сфери “Воно” і постають як джерело збудження організму (у вигляді потреб), а на психологічному рівні трансформуються в бажання. Інстинкти є вродженими і несвідомими. Усі людські інтереси, звички тощо походять від них. Інстинкти життя й інстинкти смерті можуть змі­шуватися і навіть заміщати один одного.

Друга складова структури особистості - “Я” також є вродже­ною і розміщена як у свідомому шарі, так і в підсвідомості. Сві­доме є порівняно незначною частиною нашої психіки і підпоряд­ковується принципу реальності. Ми завжди можемо усвідомити своє ego, хоча це може потребувати зусиль. Якщо зміст id у процесі життя дитини розширюється, то зміст ego, навпаки, звужується, оскільки дитина народжується з “океанічним почуттям Я”, що мі­стить у собі весь навколишній світ, а потім поступово починає ло­калізувати своє “Я” до власного тіла.

Третя складова структури особистості - “Над-Я” не є вродже­ною, вона формується у процесі життя дитини. Super-ego - це мо­ральні норми і стандарти життя, які людина засвоює в певному суспільстві і які виконують роль совісті (внутрішнього цензору і

судді людської поведінки). Механізмом її формування є ідентифі­кація з найбільш близьким до дитини дорослим своєї статі (як пра­вило, батька для хлопчика і матері для дівчинки), риси і якості якого і стають змістом “Над-Я”. У процесі ідентифікації у дітей формується Едипів комплекс (у хлопців) або комплекс Електри (у дівчат), тобто комплекс амбівалентних еротичних почуттів, які має дитина до об’єкта ідентифікації. Крім того, “Над-Я” виконує фун­кції самоспостереження і формування ідеалів. Ідеал розуміється як блаженство і спокій, що неможливо через постійний вплив інстинктів.

З. Фрейд зазнавав, що між вищезазначеними трьома структу­рами особистості існує нестійка рівновага, але вона ж породжує стан внутрішнього конфлікту, в якому постійно перебуває людина, тримає її завжди в напрузі, знижуючи стійкість до неврозів.

Здатність індивіда підтримувати своє здоров’я залежить від його уміння використовувати механізми психологічного захисту, які допомагають якщо не запобігти (оскільки це фактично немож­ливо), то хоча б пом’якшити конфлікт між “Воно” і “Над-Я”. З. Фрейд виділяв кілька захисних механізмів психіки, головними з яких є витіснення, регресія, раціоналізація, проєкція і сублімація. Найголовнішим механізмом є сублімація, тобто перерозподіл (трансформація) внутрішньої енергії інстинктів у різноманітні види діяльності, які прийнятні для суспільства (творчість, мистец­тво, суспільна активність, трудова активність і т. ін.). Якщо енергія інстинктів не знаходить виходу або не сублімується, то вона не зникає, а витісняється із свідомості в сферу несвідомого. Потяги та 266

інстинкти, які колись були витіснені у несвідому частину психіки, зберігаються там у прихованій формі. Осередок збудження може поступово “розхитувати” систему захисту, що призводить до нев­розів.

Енергію лібідо З. Фрейд вважав не лише основою розвитку індивідуальності окремого індивіда, але й людського суспільства. Він писав про те, що вождь племені є свого роду його батьком, до якого чоловіки відчувають едипів комплекс і прагнуть зайняти його місце. Однак з убивством вождя в плем’я приходить ворож­неча, кров і міжусобиця, воно слабшає, і щоб вирішити цю проб­лему, люди створюють систему перших культурних законів і норм (насамперед табу), які починають регулювати їхню поведінку.

Психоаналітичний метод, розроблений З. Фрейдом для подо­лання неврозів, отримав широку популярність. Саме для пояс­нення роботи цього методу і були створені інші частини його тео­рії. Розроблялася, по-перше, ідея катарсичного очищення (розряд­ки) в сеансі психоаналізу і, по-друге, ідея трансферу, тобто пере­несення, обміну енергією між пацієнтом і психотерапевтом. У своїй психотерапії він виходив з того, що лікар замінює в очах па­цієнта батька, що домінує над ним. Завдяки цьому терапевт не тільки проникає в несвідоме свого пацієнта, але і навіює йому певні положення (перш за все своє аналітичне розуміння причин його невротичного стану). Цей аналіз відбувається на основі сим­волічної інтерпретації асоціацій, снів чи помилок пацієнта як слі­дів його витіснених у підсвідомість інстинктивних потягів. При цьому лікар не просто ділиться з пацієнтом своїми спостережен­нями, але й передає йому свої тлумачення, які пацієнт повинен не­критично приймати. Катарсис настає, коли, приймаючи позицію лікаря, пацієнт звільняється від своїх підсвідомих психологічних проблем. Через зв’язок такого одужання з навіюванням психоана­літична терапія була названа директивною, на відміну від тієї, яка заснована на рівноправному ставленні пацієнта і лікаря.

З. Фрейд створив оригінальну і життєздатну теорію, але в її основу поклав гіпотезу про існування явищ, непідвладних свідо­мості. Саме гіпотетичність і довільність засад фрейдистської теорії привела до її численних модифікацій. Послідовники З. Фрейда по­ділились на ортодоксальних (тих, які приймали всі або більшість його теоретичних переконань і психоаналітичний метод) і неорто- доксальних (відходили від основних теоретичних положень фрей­дизму і змінювали методологію психоаналізу). Однією з найбільш ортодоксальних прихильниць вчення З. Фрейда стала його донька Анна Фрейд.

В інтерпретації А. Фрейд інстинкти не володіють всеосяж­ною владою над ego. Зокрема, свідомій частині психіки належить провідна сила в організації захисних механізмів від стану тривоги. Найбільшу увагу А. Фрейд приділила формуванню дитячого психоаналізу і стала (разом з Е. Еріксоном) одним із засновників его-психології. Основні її праці були присвячені дослідженню так званих “важких дітей”, тобто дітей, яким властива надмірна агре­сія і тривожність.

А. Фрейд вважала, що в структурі особистості дитини із са­мого початку існує агресивність як складова її сексуального життя. У нормі агресивності поведінки урівноважується лібідо. Самий по собі сплав лібідо й агресії є нормальним і типовим. Нормальними, наприклад, є прояви агресивності, пов’язані з прагненням дитини утримати об’єкти її любові (улюблену іграшку, груди матері для немовляти та ін.). Але існують і патологічні прояви дитячої агре­сивності. Надмірна агресивність виникає при аномальних умовах розвитку дитини (насамперед, коли виховання відбувається без батьків і поза межами сім’ї, наприклад в концтаборах, в інтернатах тощо). Тобто причинами появи надмірної агресивності є або повна відсутність об’єктів любові в оточенні дитини, або надто часта зміна цих об’єктів, або неможливість з певних причин вста­новити відносини з об’єктами любові. Таким чином, надмірно агресивні (і тривожні) тенденції з’являються у зв’язку з тим, що лібідо не змогло правильно сформуватися.

Виходячи з цих тверджень А.Фрейд дійшла висновку, що у випадках із “складними дітьми” корекційна робота повинна орієн­туватися не на придушення у них агресивних реакцій, а на розви­ток лібідо, формування прихильності до інших людей, що сформує у таких дітей почуття захищеності і зменшить тривожність. Вона розробила методи дитячого психоаналізу, насамперед так звану “ігрову терапію”.

Інший відомий представник его-психології Ерік Еріксон зберіг запропоновану З.

Е. Еріксон першим розробив вікову періодизацію розвитку особистості. На його думку, розвиток особистості триває все життя, причому кожна зі стадій розвитку відзначається специфіч­ним для неї конфліктом (кризою), сприятливе вирішення якого приводить до переходу на новий етап. Сприятливі вирішення конфліктів називаються “чеснотами” (лат. “virtues”). Назви чеснот у порядку їх поетапного набуття: надія, воля, мета, впевненість, вірність, любов, турбота і мудрість. Е. Еріксон виділив у розвитку людини вісім етапів:

1 етап - від народження до року, коли триває конфлікт між довірою і недовірою;

2 етап - від року до двох, для нього характерний конфлікт між автономією і сумнівом;

3 етап - від трьох до шести років, конфлікт між підприємли­вістю і неадекватністю;

4 етап - триває від шести до дванадцяти років, конфлікт між творчістю і комплексом неповноцінності;

5 етап - юність, він триває від дванадцяти до дев’ятнадцяти років, коли відбувається ідентифікація особистості і конфліктність може наставати внаслідок плутанини соціальних ролей;

6 етап - ранній дорослий період, триває від двадцяти до два­дцяти п’яти років, конфлікт виникає між близькістю і самотністю;

7 етап - пізній дорослий період, триває від двадцяти шести років до шістдесяти п’яти, коли настає конфлікт між продуктивні­стю і можливим застоєм;

8 етап - від шістдесяти п’яти років і до смерті особи, коли виникає конфлікт цілісності і безнадії.

Зазначимо, що межі вікових періодів є відносно рухомими. Вони залежать від природного потенціалу людей, характеру і змі­сту їхньої діяльності та інших факторів. Також має місце феномен акселерації (прискорений індивідуальний психофізіологічний роз­виток окремих дітей).

Теорію і практику психоаналізу розвинула Карен Хорні, яка вважала, що вона лише прагне виправити деякі недоліки фрейдистсь­кої теорії. Однак її прагнення розширити рамки ортодоксального фрейдизму насправді привели до потреби перегляду окремих поло­жень теорії З. Фрейда. К. Хорні дійшла висновку, що на розвиток особистості людини домінуючий вплив має соціальне оточення. Ро­звиток людини не визначено лише її уродженими інстинктами, інди­віди змінюються (вдосконалююся або деградують) упродовж усього життя. Крім того, на її думку, існує чітка межа між психічною нор­мою та патологією і, відповідно, людина не приречена бути вічним невротиком, а має надію на повне одужання.

К. Хорні виходила з того, що домінуючими у структурі осо­бистості є не інстинкти агресії чи лібідо, а несвідоме почуття зане­покоєння, яке вона називає почуттям корінної тривоги. Це почуття пов’язане з наявними у дитини відчуттям самотності і безпорадно­сті в потенційно ворожому зовнішньому природному і соціаль- ному середовищі. Причинами формування і розвитку тривоги мо­жуть бути як відчуження між батьками і дитиною, так і надмірне опікування. Унаслідок цього може виникати атмосфера ворожості і дискримінації або, навпаки, занадто велике захоплення дитиною.

К. Хорні виділяє два взаємопов’язані види тривоги: фізіоло­гічну і психологічну. Фізіологічна тривога пов’язана з прагненням дитини задовольнити свої нагальні потреби. Наприклад, якщо в пе­рші тижні свого існування дитина не змогла вчасно задовольнити спрагу і голод, не відчувала тепла тощо, то у неї надалі сформу­ється стійкий страх дискомфорту. Однак з часом, якщо мати й інші оточуючі особи будуть нею опікуватися більш відповідально і вча­сно задовольнятимуть її потреби, це занепокоєння зменшиться. У тому ж випадку, якщо і надалі ці потреби не задовольнятимуться, тривога буде наростати і стане фоном для загальної невротизації людини, яка увесь час буде почувати себе у небезпеці. Подолання психологічної тривоги є досить складним процесом, оскільки воно пов’язане з розвитком адекватного “Я-образу” особистості.

Введення поняття “Я-образу” стало одним з найважливіших аспектів теорії К. Хорні. Вона вважала, що цей образ складається з двох частин: знання про себе і ставлення до себе. При цьому в нормі адекватність цього образу пов’язана з його когнітивною частиною. Знання людини про себе саму має відображати її реальні можливості і прагнення. Водночас ставлення до себе зав­жди має бути позитивним. К. Хорні наголошувала, що існує три види “Я-образів”: “Я-реальне”, “Я-ідеальне” і “Я в очах інших лю­дей”. В ідеалі ці три образи повинні збігатися, оскільки тільки в цьому випадку можна говорити про нормальний розвиток особис­тості і її стійкість до неврозів. У тому ж випадку, коли “Я-ідеаль- не” суттєво відрізняється від “Я-реального”, людина не може до себе добре ставитися, і це заважає нормальному розвитку її особи­стості, викликає напруженість, тривогу, невпевненість у собі, що стає основою невротизації. До неврозу також веде і розбіжність між “Я-реальним” і “Я в очах інших людей”. Причому в остан­ньому випадку неважливо, думають оточуючі про людину краще або гірше, ніж вона думає про себе сама. І зневага (негативне ставлення до дитини), і надмірне захоплення однаково ведуть до розвитку тривоги.

Для того щоб позбутися тривоги, людина вдається до психо­логічного захисту. Вона виділяє три основні види захисту, в основі яких лежить задоволення певних невротичних потреб. Захист лю­дина знаходить або в прагненні пристосуватися до людей (поступ­ливість), або йти проти людей (агресія), або втекти від людей.

При підвищеному розвитку поступливості людина сподіва­ється подолати свою тривогу за рахунок угоди з оточуючими, в надії на те, що вони у відповідь на її конформну позицію не помі­тять (або зроблять вигляд, що не помічають) неадекватність її “Я-образу”. Проблема тут полягає в тому, що у суб’єктів, схильних до поступливості, розвиваються певні невротичні потреби: пот­реба в прихильності і схваленні, потреба у партнері, який прийняв би на себе турботу про таку особу, потреба бути предметом захо­плення інших людей, потреба в престижі тощо. Як і будь-які нев­ротичні потреби, вони є нереалістичними і не можуть бути задово­лені. Наприклад, отримавши визнання чи захоплення від інших, людина намагається й надалі отримувати все більше і більше пох­вал і визнання, відчуваючи страх перед найменшими, часто уяв­ними ознаками холодності чи несхвалення. Такі люди зовсім не спроможні витримувати самотність.

Спроба подолати тривогу, агресивно нав’язавши іншим лю­дям свій “Я-образ”, також не приводить до успіху, оскільки в цьому випадку розвиваються такі невротичні потреби: потреба в експлуатації інших, прагнення до особистих досягнень і до влади. Людина увесь час прагне отримувати знаки вияв, поваги і покірно­сті від оточуючих, а недосяжність цих прагнень у реальних умовах соціуму невротизує особу.

Прагнення захисту у вигляді втечі від людей дає можливість знехтувати громадською думкою оточуючих, залишившись наоди­нці зі своїм “Я образом”. Не сподіваючись зав’язати теплі стосу­нки з оточуючими, така людина прагне бути незалежною від інших. З остраху критики вона намагається здаватися неприступ­ною, хоча в глибині душі залишається невпевненою у собі. У

людини розвиваються невротичні потреби: виникає потреба в са­мостійності і незалежності, потреба бути досконалим і невразли­вим та ін. Усе це призводить до повної самотності та ізоляції, яка пригнічує особистість і також може довести до неврозу.

На думку К. Хорні, завдання психолога допомогти людині правильно спрямувати захист. Захисні реакції індивіда мають бути спрямовані не на безпосереднє подолання конфлікту між суспіль­ством і цією людиною (оскільки конфлікт є не причиною, а стає наслідком внутрішніх психологічних проблем). Психолог повинен допомогти привести у відповідність думки людини про себе (збли­зити “Я-реальне” з “Я-ідеальним”), що, у свою чергу, дозволить також покращити думку оточуючих про цього індивіда.

Теорії особистості А. Фрейда та К. Хорні співзвучні теорії ін­дивідуальної психології, яку створив і розвинув Альфред Адлер. Він вважав, що людина є творчою, цілісною і неподільною особи­стістю, яка прагне досягнути переваги над іншими особами. На ві­дміну від більшості психоаналітиків, він визнавав провідну роль суспільства в становленні особистості (зокрема, вказував на важ­ливість приналежності індивіда до певної соціальної групи). А. Адлер наголошував, що кожна людина постійно переживає від­чуття власної неповноцінності, яке формується ще в дитинстві. Саме прагнення компенсувати це відчуття стимулює особистість до самовдосконалення і до прагнення досягти переваги над ін­шими. Проте потреба в перевазі є фіктивною життєвою ціллю. Вчений вважав, що існують три основні життєві завдання, які без­посередньо пов’язані із соціумом: робота, дружба і любов. Залежно від ступеня активності особистості і прояву інтересу до цих трьох завдань, він виділяв установки, що визначають тип по­ведінки і, відповідно, життєвий шлях людини.

Головне значення в процесі розвитку особистості А. Адлер віддавав творчій силі індивідуума, яка корениться в його “Я”. Саме творчий потенціал визначає життєві установки і тип поведінки лю­дини. Але на шляху вільного розвитку особистості стоїть суспіль­ство, яке диктує свої правила. З одного боку, суспільство обмежує творчі можливості кожної окремої людини, визначаючи правила і закони, яким вона повинна підкорятися. З іншого - якою сильною 273 і незалежною не була б окремо взята особистість, вона не може ізольовано існувати поза суспільством. Відповідно, людина пос­тійно перебуває в стані конфлікту між потребою розвитку свого творчого потенціалу і суспільними обмеженнями. А. Адлер цей конфлікт визначав як вічне прагнення отримати суспільне ви­знання і відокремитися від соціуму.

У його теорії було виділено чотири види основних особистіс- них установок і пов’язаних з ними типів поведінки. Першою устано­вкою є прагнення до домінування над оточуючими і, відповідно, ця установка формує керуючий тип поведінки, що характерний для ак­тивних, самовпевнених і наполегливих людей. Другий вид устано­вок орієнтує людину до пасивного пристосування і прагнення щось брати від інших. Для пов’язаного з ним типу поведінки характерні низькі рівні соціального інтересу й активності, а також паразитичний спосіб існування в суспільстві. Третя установка орієнтує людину на ухилення від контактів із суспільством. Відпо­відно, особи, яким властивий ескапістський тип поведінки, праг­нуть врятуватися втечею від вирішення особистісних проблем. Вони, подібно до другого типу, також відрізняються низькою со­ціальною активністю. Нарешті існує настанова на позитивні зміни в суспільстві і, відповідно, соціально-корисний тип поведінки. Цей тип є найбільш ефективним, для нього характерними є поєднання високого рівня активності та соціального інтересу, турбота про оточуючих, прагнення до співпраці з ними.

14.4.2. Неофрейдистські теорії особистості

Відомий швейцарський психолог, психіатр і філософ Карл Густав Юнг став засновником глибинної аналітичної психології. Ця теорія сприяла розвитку не тільки психіатрії і психології, але й антропології, етнології, педагогіки, порівняльної історії, релігії тощо. У своїй теорії несвідомого К. Г. Юнг відмовився від низки фрейдистських постулатів і багато в чому творчо розвинув психо­аналітичну терапію. Зокрема, він заперечив ортодоксальне фрей­дистське положення, що основою розвитку особистості і джерелом її внутрішніх конфліктів виступає статевий потяг. Таким джере­лом, на переконання К. Г. Юнга, є психічна енергія, яку здатна по­роджувати будь-яка потреба.

Згідно з К. Г. Юнгом, душа (психіка) особистості складається з трьох компонентів: “Я” (свідомості), “Воно” (особистого несві­домого) та архетипів (колективного несвідомого). Свідомість та особисте несвідоме формуються упродовж життя людини, а з ко­лективним несвідомим ми народжуємося. Свідомість є централь­ною частиною психіки, яка охоплює думки, почуття та спогади ін­дивідів. Саме ця частина нашої психіки відповідальна за ідентифі­кацію нас як окремо існуючих особистостей, за раціональне сприй­няття світу і за усвідомлювану поведінку. Особисте несвідоме є вмістилищем інформації, яка раніше усвідомлювалась індивідом, однак з певних причин була витіснена і забута. Ця сфера психіки містить так звані комплекси, тобто емоційно забарвлені (заряд­жені) частини психіки, що спроможні існувати відносно само­стійно і суттєво впливати на психологічне самопочуття людини і її поведінку. Причиною виникнення таких психічних структур є травматичні ситуації з минулого, з якими “Я” людини не захотіло змиритися і які опинилися замкненими в підсвідомості у вигляді образів цих ситуацій. “Я” людини прагне придушити ці комплекси свідомими вольовими зусиллями, проте у несвідомому вигляді вони без проблем продовжують своє існування, знову і знову даючи про себе знати в ситуаціях, подібних до, коли вони виникли. Проблема полягає в тому, що завдяки цим неусвідомле- ним компонентам психіки, свобода волі людини значною мірою порушується й індивід починає поводити себе не відповідно до ви­мог реальної ситуації, а під впливом внутрішніх причин з мину­лого. Але, на відміну від ортодоксальних фрейдистів, К. Г. Юнг вважав, що інформація, яка перебуває у сфері особистого несвідо­мого, може бути усвідомлена індивідом і сам факт усвідомлення комплексів дозволяє людині частково або повністю їх позбутися. Третьою частиною особистості є колективне несвідоме, що являє собою вмістилище загальної пам’яті людства, накопиченої за сотні тисяч років біосоціальної еволюції. Тобто К. Г. Юнг стверджував,

що дитина з’являється на світ наділеною психологічною спадщи­ною, оскільки має колективне несвідоме, - приховану “пам’ять по­передніх поколінь”.

Колективна спадщина предків існує в неусвідомленій образ­ній формі у психіці кожного індивіда і за сприятливих умов може стати доступною для усвідомлення цим індивідом у формі образів. Носіями колективної несвідомої спадщини виступають особливо значущі й енергетично потужні образи - архетипи (первинні модулі), які майже однакові в різних культурах. Архетипи відпові­дальні за інстинктивну поведінку людини і за базове для більшості людей сприйняття світу. На практиці це призводить до того, що на певні стереотипні життєві ситуації більшість людей реагують при­близно однаковим чином. По суті, кожен архетип є шаблоном для поведінки людини у певній типовій життєвій ситуації. Це стосу­ється, наприклад, нашого ставлення до батька чи матері, дитини, смерті тощо. К. Г. Юнг вважав, що кількість архетипів має дорів­нювати кількості типових ситуацій у нашому житті, тобто їх може бути необмежено багато. Але особливе місце в юнгіанській теоре­тичній системі приділяється архетипам “Персони” (або “Маски”), “Тіні”, подвійному архетипу “Анімі-Анімусу” (“Анімі” у чоловіків та “Анімусу” у жінок) та “Самості”.

Усвідомлене сприйняття архетипів стає можливим в образній формі, наприклад під час сновидінь. Архетипи є також первин­ними образами, оскільки вони пов’язані з міфічними і казковими темами. У різних культурах архетипи відтворюються у вигляді ре­лігійних, художніх, літературних і філософських символів. Відпо­відно, культура певного суспільства перманентно впливає на ста­новлення індивідуальної психіки людини через актуалізацію у ній тих чи інших архетипів.

Архетип «Персона» є публічною складовою особи людини, тобто тією частиною особистості, яку людина демонструє соціаль­ному середовищу. Саме через неї відбувається взаємодія індивіда з суспільством. Для кожної типової соціальної ситуації у кожної людини є свої різновиди масок. Основна функція будь-якої ма­ски - сформувати позитивний соціальний спосіб сприйняття нас самих, а також приховувати те, чим ми є насправді. Маска захищає 276

людину від надмірного тиску середовища, допомагає у спілку­ванні якщо вона домінує у структурі особистості, то може приду­шити індивідуальність людини і примусити її повністю злитися з нав’язаною їй певним соціальним середовищем роллю.

Архетип «Тінь» стосується примітивно-тваринної сторони осо­бистості. Він акумулює наші природні імпульси (егоїстичні, сексуа­льні та агресивні), які з різних причин не схвалюються ні суспільст­вом, ні нами самими, оскільки оцінюються як аморальні прагнення і пристрасті. Відповідно, ми прагнемо до свідомого придушення цих проявів. Проте Тінь має і позитивні властивості, оскільки вона є по­тужним джерелом універсальної енергії, яку можна використовувати і в корисних цілях, наприклад спрямувати в творче русло. У тлума­ченні К. Г. Юнгом сутності архетипу Тіні відчувається вплив на нього фрейдистської теорії сублімації інстинктів.

Тінь і Персона разом являють собою базисну структуру (ядро) несвідомої частини психіки. Водночас ці архетипи відпові­дають за формування самосвідомості індивіда. Роль “Я” саме і по­лягає в тому, щоб створювати між Тінню і Персоною певну подобу гармонії.

Третій архетип має два різновиди: у чоловіка - це Аніма, а у жінки - Анімус. Вони складають ті частини психіки, які відобра­жають уявлення про протилежну стать та формують сексуальні зв’язки. На формування і розвиток цього архетипу великий вплив мають батьки дитини. Архетип формує поведінку і творчість лю­дини, він є джерелом проєкцій (нових образів в душі). Аніма - це чуттєвий образ ідеальної жінки (пов’язаний з матір’ю індивіда), який значною мірою впливає на пошук сексуальної партнерки. Але одночасно Аніма - це і внутрішній образ жінки в психіці чо­ловіків, несвідома жіноча сторона. Типовими проявами Аніми в чоловічому характері є надмірна емоційність, чуттєвість та ірраці­ональна імпульсивність. Свідоме ігнорування чоловіками жіночої сторони власної натури може призводити до певної дисгармонії в саморозвитку особистості. Анімус - це, відповідно, чуттєвий образ ідеального чоловіка (зокрема, бажаного сексуального партнера, який пов’язаний з образом батька), яким його з давніх-давен знала жінка, і внутрішній образ чоловіка в жіночій психіці, тобто її не­свідома чоловіча сторона. Прояви Анімуса у жіночому характері - агресивність у суспільстві і сім’ї, прагнення до домінування, само­стійність і логіка. Ігнорування або відкидання жінкою чоловічої частини своєї особистості також може призводити до однобічного розвитку.

Архетипом «Самість» К. Г. Юнг вважав таке “Я” особистості, яким воно і є насправді. Значимість цього архетипу проявляється в тому, що він не протиставляє різні частини душі одна одній, а навпаки, він поєднує їх таким чином, щоб вони взаємно доповню­вались. Самість не проявляється в звичайних умовах життя. Цей архетип стає центром усієї особистісної структури після особли­вого акту, який К. Г. Юнг називав індивідуацією. Остання відбу­вається тоді, коли всі внутрішні структури психіки особистості, які в звичайних умовах перебувають в антагонізмі, приходять у стан рівноваги і досягають гармонії. Повна актуалізація Самості є вельми рідкісним явищем, проте саме вона є основною метою людського існування, тобто сенсом життя. На думку К. Г. Юнга, Самість являє собою втілення нашої природної релігійності і підсвідомо підштовхує людину до досягнення як внутрішньої, так і зовнішньої гармонії.

Один з найбільш видатних представників неофрейдизму Еріх Фромм розробив концепцію “гуманістичного психоаналізу”. Його вважають найбільш соціально-орієнтованим представником пси­хоаналізу, оскільки для нього соціальне оточення разом з енергією лібідо є найбільш важливими факторами формування і розвитку особистості. По суті, Е. Фромм об’єднав соціологію з психоаналі­зом у самостійну соціально-аналітичну психологію. Важливу роль у формуванні особистості він відводив родині, суспільно-політич­ному устрою в державі та іншим. Е. Фромм дійшов висновку, що рушійними силами розвитку особистості є дві вроджені несвідомі потреби, що перебувають у стані антагонізму: в укоріненні і в ін­дивідуалізації. Якщо перша потреба змушує людину взаємодіяти із суспільством, співвідносити себе з іншими його членами, праг­нути мати спільні з ними системи ціннісних орієнтирів і переко­нань, то потреба в індивідуалізації, навпаки, штовхає до ізоляції 278

від інших, до свободи від тиску і вимог суспільства. Ці дві потреби є причиною внутрішніх суперечностей і конфліктів мотивів у лю­дини. Прагнення примирити ці потреби є рушійною силою як ін­дивідуального розвитку, так і суспільства в цілому.

Найбільше укорінення характеризується як втеча від сво­боди. Воно властиве для суспільства, де всі один одному чужі. Укорінення може проявлятися не тільки в бажанні отримати на­дійну роботу, але й в хибній ідентифікації (наприклад, не з рідним батьком чи мамою, а з політиком, який обіцяє надійність і стабіль­ність). У прагненні до індивідуалізації люди зазвичай прагнуть отримати “свободу від”: від інших, від зобов’язань, від догм, що визначають їхнє життя в суспільстві. Бажання свободи від усіх і за будь-яку ціну не дає людині можливості задуматися над тим, на­віщо їй потрібна ця свобода. Тому, знаходячи її, вона не знає, що з нею робити, і у неї виникає бажання проміняти її на нову укоріне- ність. Прагненням втекти від свободи, яка виявляється занадто важкою для багатьох людей, Е. Фромм пояснював прихід нацизму, свідком якого він був у 30-ті роки ХХ ст. в Німеччині. Комунізм теж позбавляє людей індивідуальності, даючи їм на заміну стерео­типність способу життя, мислення і світогляду.

Єдиним почуттям, яке допомагає людині примирити ці дві протилежні потреби, є любов у найширшому розумінні цього слова. Вчений виділив шість видів любові: 1) материнську; 2) ба­тьківську; 3) любов до батьків; 4) братську; 5) еротичну; 6) любов до Бога. Усі вони одночасно існують у несвідомій частині психіки. На відміну від поширеного уявлення про те, що головне в любові - зустріти достойний об’єкт, Е. Фромм вважає, що справа полягає у са­мій по собі індивідуальній здатності любити, яку можна розвивати.

Водночас існує й інша свобода - “свобода для”, яка необхідна людям для здійснення їхніх намірів. Така свобода вимагає звіль­нення не від усіх зв’язків, а тільки від тих, які заважають у здійс­ненні задуманого. Набуття такої свободи сприяє становленню іс­тинної індивідуальності і сприймається людиною з радістю. Саме такою є свобода для життя з улюбленими людьми. Вона дає одно­часно задоволення як потреби в індивідуалізації, так і потреби в укоріненні, тим самим гармонізуючи життя особистості. Е. Фромм 279 закликав побудувати на Землі нове суспільство - “гуманістичний ідеалізм”, заснований на взаємній любові людей.

Е. Фромм також описав механізми психологічного захисту, за допомогою яких людина прагне уникнути внутрішньо особисті- сного конфлікту. Цими механізмами є садизм, мазохізм, конфор­мізм і деструктивизм. При садизмі і мазохізмі відбувається “вкорі­неність” жертви з катом, які залежать один від одного і потребу­ють один одного, хоча різниця їх позицій і дає їм якесь відчуття власної індивідуальності. При конформізмі почуття укорінення переважно, тоді як у людини, схильної до деструкції, навпаки, гору здобуває прагнення до індивідуалізації, бажання зруйнувати те су­спільство, яке не дає їй можливості вкоренитися в ньому. Таким чином, хоча ці механізми і допомагають людині подолати внутрі­шню дисгармонію, вони не вирішують її найважливіших проблем.

Е. Фромм наголошує, що є два способи реалізації людиною своєї внутрішньої природи: спосіб “бути” і спосіб “мати”. Люди, які живуть, щоб “мати”, орієнтовані на зовнішню сторону буття і на укоріненість у суспільстві. Для них головне - продемонстру­вати свою значущість в очах інших. При цьому неважливо, за ра­хунок чого вони хочуть додати собі цієї значущості, - знання, влади, власності, любові чи релігії. Проте догматизм, нетерпимість і агресивність свідчать про їхню невпевненість у собі, оскільки вони несвідомо бояться, що хтось інший відбере у них цю незаслу- жену значущість. Усе це призводить до неврозу і психологічної на­пруженості, роблячи потребу “мати” ненаситною.

Розвиток за принципом “бути” характеризується внутріш­ньою свободою і впевненістю в собі. Таким людям однаково, що про них думають інші, оскільки головне для них - не демонстру­вати володіння знанням, релігійністю, владою або любов’ю, а по­чуватися люблячим, релігійним або знаючим. У розумінні своєї са- моцінності і реалізується справжня індивідуальність. Такі люди не прагнуть розірвати зв’язки з оточуючими, їм не потрібна свобода від усього. Їм потрібна тільки свобода для самореалізації, для того, щоб бути самими собою. Вони поважають і прагнення інших бути самими собою, а тому вони терпимі і не агресивні до людей. Хто живе за принципом “бути”, сприймає його як творчість, залиша­ючи межі пасивності й випадковості свого існування і переходячи у сферу цілеспрямованої свободи.

14.5.