Основні складові формування позитивного іміджу особистості державного службовця:

­ підвищення кваліфікації, удосконалення професійного добору; впровадження норм етичного кодексу;

­ вивчення громадської думки про якість і ефективність роботи державних службовців, виконання здійснюваних ними державних функції в межах визначених повноважень.

­ залучення представників засобів масової інформації для покращення комунікацій з громадськістю.

Обмін інформацією між людьми у процесі управління називається комунікацією. Комунікації (лат. communicatio) в управлінні – це процес спілкування, зв’язок між двома або більше індивідуумами, заснований на взаєморозумінні; повідомлення інформації однією особою іншої або ряду осіб.

Зв’язки з громадськістю – “паблік рилейшнз” (від англ. public relations — відносини з публікою, зв’язок з громадськістю) – одна із конкретних функцій управління, яка сприяє встановленню та підтриманню спілкування для виявлення спільних інтересів та досягнення взаєморозуміння й співробітництва між організацією і громадськістю. Метою органу державної влади, відповідального за зв’язки з громадськістю є встановлення двостороннього спілкування для виявлення спільних інтересів та досягнення взаєморозуміння між громадянами та державною владою, що засноване на природі, знанні та повній поінформованості. На практиці зв’язки з громадськістю реалізуються шляхом:

­ вжиття заходів спрямованих на досягнення доброзичливості;

­ збереження високої репутації (виявлення традиції організації, які можуть зашкодити громадській думці, і відмова від них);

­ внутрішні відносини (використання прийомів, зорієнтованих на створення у співробітників почуття відповідальності та зацікавленості у справах адміністрації).

Для формування позитивного іміджу політика, державного службовця слід чітко визначити наявність позитивних і негативних комунікативних якостей.

Позитивний імідж державного службовця має два аспекти: внутрішній й зовнішній.

В цілому варто зазначити, що створення позитивного іміджу державного службовця – складний, циклічний процес, який потребує постійного самовдосконалення.

Вивчаючи питання лідерства доцільно знову звернутися й більше ґрунтовно поаналізувати зміст поняття «влада».

Влада – це багатогранне суспільно-політичне, правове поняття проявом якої є:

­ владні відносини в суспільстві: одні управляють, а інші підкоряються;

­ здатність досягати поставленої мети;

­ спроможність соціально-політичної системи забезпечувати виконання прийнятих нею рішень;

­ спосіб самоорганізації людської спільноти, заснованої на розподілі функцій управління і виконання;

­ можливість і здатність проводити свою волю [159].

Влада являє собою форму соціальних відносин, яка характеризується здатністю впливати на характер і напрям діяльності та поведінку людей за допомогою економічних, ідеологічних і організаційно-правових механізмів, а також авторитету, традицій, насилля (влада економічна, політична, державна, сімейна та ін.). Сутністю влади є владні відносини, панування і підпорядкування.

Існує чимало підходів до класифікації джерел влади, узагальнено їх можна подати наступним чином.

Державна влада – політико-правове явище, сутність якого полягає в тому, що виражаючи хоча б формально волю всіх громадян держави, вона (влада) здійснює спрямовуючий, організуючий, регулюючий вплив на суспільство [38, с.329].

Владні відносини – це особливий вид суспільних відносин, що виникають у процесі управління – діяльності свідомо-вольового й організаційного характеру, відносини, що встановлюються у ході взаємної діяльності органів влади та людьми.

Тип відносин, які виникають між державою (суб’єктом державного управління) та державною установою (об’єктом державного управління), є завжди державно-владним, причому державно-владними повноваженнями наділено завжди одну сторону – суб’єкта управління, а на долю об’єктів управління залишається виконання наказів, розпоряджень та інших нормативних документів, що надходять від суб’єкта.