ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ'ЄКТІВ ІНСТИТУЦІЙНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ ПЕНСІЙНОЇ СИСТЕМИ

Оскільки до накопичення, адміністрування та управління пенсійними активами накопичувальної системи залучаються суб’єкти недержавного пенсійного забезпечення, постає питання щодо державного регулювання й нагляду за їхньою діяльністю.

Нагляд (у даному випадку) - діяльність державних і недержавних органів щодо моніторингу та забезпечення функціонування недержавних пенсійних фондів, адміністраторів НПФ, компаній з управління активами та зберігачів відповідно до наявних пруденційних критеріїв [76].

Регулювання - процес створення норм і правил діяльності зазначених суб’єктів і забезпечення їх дотримання.

На думку автора, концепція регулювання й нагляду за накопичувальною системою має базуватися на особливостях її функціонування, а саме:

• довгостроковість участі. Термін участі у програмі становитиме 35-40 років. На сьогодні в Україні не існує настільки довготривалих накопичувальних програм. Тобто теоретично програма добровільного страхування життя взагалі не обмежена у часі, але аналіз ринкової практики свідчить, що їх тривалість зрідка перевищує 10 років. Аналогічно це стосується також банківських депозитних програм та участі громадянина в інститутах спільного інвестування (далі - ІСІ) (якщо розцінювати їх як окремий вид накопичення).

У контексті довгостроковості певним аналогом накопичувальної системи може бути лише участь у недержавному пенсійному забезпеченні, оскільки відповідно до чинного законодавства підставою для здійснення пенсійних виплат за рахунок накопичених коштів є досягнення учасником пенсійного віку, хоча й він може бути меншим від пенсійного віку, який надає право на пенсію за загальнообов’язковим державним пенсійним страхуванням, але не більше ніж на 10 років;

• обов’язковість участі. Усі наведені довгострокові накопичувальні програми є добровільними, тобто людина в будь-який час може з них вийти (депозити, добровільне страхування життя, відкриті та інтер- вальні ІСІ) або принаймні не зобов’язана здійснювати постійні додаткові внески (НПФ і закриті ІСІ).

• економічна сутність. З погляду обов’язковості накопичувальна система є аналогом загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Проте останнє, на відміну від накопичувальної системи, не є персоніфікованим і не передбачає індивідуального накопичення грошових коштів, що й породжує абстрактно-відсторонене ставлення до неї як до своєрідного податку з погляду пересічної людини.

Накопичувальна система (як персоніфікована) за своєю економічною суттю, на думку пересічної людини, є індивідуальним відкладеним доходом. Сукупність усіх трьох особливостей накопичувальної системи дозволяє припустити: як її учасник людина відчуватиме безпосередню зацікавленість у результатах її функціонування. Наслідком цієї зацікавленості є поява таких потреб:

• потреби в інформації. Розглядаючи накопичення на індивідуальному рахунку як відкладений дохід, людина повинна мати можливість безперешкодно (постійно на власний розсуд або зі встановленою періодичністю, безкоштовно або за встановлену розумну плату) отримувати об’єктивну інформацію про рух коштів і поточний стан персонального рахунку;

• забезпечення збереження вартості пенсійних активів. Не маючи можливості дострокового вилучення коштів із накопичувальної системи, людина (особливо за умов дефіциту довіри до держави та фінансових інститутів) повинна мати гарантії, що її накопичення не постраждають через неналежне управління;

• обмеження (зменшення) інвестиційних ризиків. Ідеться про уникнення (мінімізацію) втрат унаслідок дії ринкових механізмів (зміна відсоткових ставок, валютних курсів, котирувань цінних паперів та інших фінансових інструментів).

З урахуванням зазначеного мета (місія) державного регулювання й нагляду за накопичувальною системою полягає в забезпеченні усіх зацікавлених сторін якісною, повною та своєчасною інформацією, уне- можливленні (мінімізації) зловживань з боку фінансових установ і забезпеченні дотримання ними пруденційних правил.

Досягнення задекларованої мети державного регулювання та нагляду суттєво ускладнюється через існування проблеми підвідомчості суб’єктів, що обслуговують НПФ. У Законі України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» цілком логічно визначено, що державне регулювання й нагляд здійснюють за діяльністю:

• НПФ та адміністраторів НПФ - Нацкомфінпослуг;

• КУА в частині управління пенсійними активами, радника з інвестиційних питань - НКЦПФР;

• зберігача та уповноваженого банку - Національний банк України та НКЦПФР.

Таке розпорошення компетенцій регуляторів суттєво ускладнює побудову державного регулювання та нагляду як цілісного комплексного процесу. Наприклад, Нацкомфінпослуг несе всю відповідальність за діяльність недержавних пенсійних фондів, не маючи при цьому достатніх повноважень і можливостей впливати на КУА, які реально розпоряджаються пенсійними коштами. Відповідно до наявної системи регулювання Нацкомфінпослуг не може контролювати інвестиційну діяльність пенсійних фондів, зокрема:

• відсутні повноваження щодо контролю за дотриманням інвестиційної декларації;

• відсутні повноваження щодо контролю за пенсійними активами та отримання оперативної інформації про їхню вартість;

• Нацкомфінпослуг не має права здійснювати перевірки КУА та своєчасно вживати заходи для зупинення сумнівних операцій з управління активами, що можуть призвести до втрати пенсійних коштів тощо.

Повноваження Нацкомфінпослуг не дають можливості реагувати на помилки в інвестиційній діяльності пенсійних фондів у реальному часі, і реакція регулятора виявиться після того, як кошти будуть втрачені.

У контексті подолання розриву в системі нагляду за НПФ існує думка стосовно необхідності внесення змін до законодавства щодо концентрації контролю та відповідальності в одному регуляторі [77]. Тобто йдеться про створення своєрідного мегарегулятора.

Дискусії щодо доцільності існування мегарегулятора періодично виникають на сторінках засобів масової інформації та мають своїх і прибічників, і супротивників.

Такий аспект цілком слушно виокремлено авторами Консультацій як окремий складник проблеми підвищення ефективності регулювання та нагляду за фінансовим сектором. При цьому незалежність аналізується за такими аспектами: інституційний (відокремленість регуляторного органу від впливу виконавчої та законодавчої гілок влади), операційний (наявність особливого статусу, що забезпечує автономію при встановленні пруденційних правил і нормативів) та фінансовий (механізми формування бюджету регулятора).

Автори Консультацій наводять такі варіанти вирішення вказаної проблеми:

• подальша розбудова наявних регуляторів (НБУ, НКЦПФР і Нацкомфінпослуг) у спосіб посилення їхньої незалежності;

• створення окремого мегарегулятора;

• створення мегарегулятора при НБУ;

• запровадження діяльності двох окремих органів регулювання та нагляду (модель twin peaks).

Перелік переваг і недоліків кожного із запропонованих варіантів, наведений у Консультаціях є, на думку автора, цілком слушним, але не дає змоги дійти остаточного зваженого рішення щодо такої важливої для фінансової системи України проблеми.

Регуляторна система фінансового сектору України формувалася еволюційним шляхом. Спочатку був створений НБУ як регулятор банківських установ, потім НКЦПФР як регулятор професійних учасників фондового ринку.

Аналіз варіантів, запропонованих авторами Консультацій, дозволяє дійти висновку, що варіанти 3 та 4 є певними модифікаціями варіанта 2, а саме створення мегарегулятора. (Зазвичай мегарегулятором називають модель об’єднаного або інтегрованого нагляду за фінансовим сектором, яка діє приблизно у 50 країнах, і розвинених, і таких, що розвиваються. За формальними ознаками мегарегулятором стає спеціалізована держустанова, уповноважена регулювати не менше двох із трьох категорій фінансових посередників [155]. Модель twin peaks передбачає розширення переліку функцій НБУ, зокрема регламентування повноважень щодо регулювання й нагляду за небанківськими фінансовими установами.) Фактично автори первинно порушують питання доцільності існування мегарегулятора, а лише у випадку позитивної відповіді - питання подальших концептуальних засад його створення.

Зазначимо, що у світі існує практика створення мегарегуляторів, як мінімум, об’єднання функцій кількох органів, що регулюють діяльність на фінансових ринках. Наприклад, у Норвегії (1986 р.), Канаді (1987 р.), Данії (1988 р.), Південній Африці (1990 р.), Швеції (і991 р.), Угорщині (1996 р.), Великобританії (1997 р.), Японії (1998 р.), Кореї (1998 р.), Австралії (1998 р.), Ісландії (1999 р.) Разом із тим можна стверджувати, що скільки країн-членів ЄС, стільки і структур фінансового регулювання, що відрізняються одне від одного. Наприклад, «повністю інтегровані мегарегулятори існують у трьох країнах, у двох регулювання в основному сконцентроване в одному інституті, в одній існує конфедеральна система, в шести країнах - структура регулювання, що складається з трьох відомств, а в двох - наявна система знаходиться в процесі реформування» [140].

Перевагами створення мегарегулятора у тій чи іншій формі автори Консультацій наводять закріплення за ним відповідальності за розроблення політики фінансового сектору, запровадження консолідованого нагляду за фінансовими установами, створення єдиної бази даних фінансових установ, спрощення (уніфікація) та зменшення обсягів звітності, більш ефективне використання ресурсів (фінансових, людських), вироблення уніфікованого підходу до регулювання й нагляду за фінансовими установами.

Деякі з наведених переваг, наприклад створення єдиної бази даних фінансових установ, на думку автора, можна порівняно просто реалізувати адміністративним способом. Доцільність уніфікованого підходу, наприклад до регулювання й нагляду за ломбардами та фондовими біржами викликає певний сумнів через специфіку їхньої діяльності. Запровадження консолідованого нагляду за фінансовими установами зовсім не обов’язково веде до поліпшення якості такого нагляду.

Під великим питанням є також ефективність використання фінансових і людських ресурсів. В українських умовах злиття будь-яких відомств, скоріше, призведе до послаблення регулювання й нагляду на окремих сегментах. За умови гострої нестачі кваліфікованих кадрів реорганізація неминуче (на 1,5-2 роки) призведе до їх ротації, що своєю чергою послабить нагляд за фінансовими установами. Наслідком стануть нестабільність штатів і повноважень, послаблення контролю. Поточним завданням надаватиметься перевага над перспективними. Для такого слабкого фінансового ринку, як вітчизняний, кінцевим наслідком перехідного періоду стане уповільнення його розвитку.

Таким чином, узагальнений перелік переваг створення мегарегулятора, наведений у Консультаціях, при найближчому розгляді не виглядає абсолютно беззаперечним.

Загалом дискусія щодо доцільності створення мегарегулятора є поодиноким випадком загального управлінського завдання вирішення суперечності між кооперацією (централізацією) та спеціалізацією. Досвід пострадянського та особливо радянського періодів господарювання наводить безліч прикладів, що таке надмірна централізація управління, до яких наслідків вона призводить. У якості аргументів «за» адепти централізації зазвичай наводять економію витрат, ліквідацію підґрунтя для конфлікту інтересів, оптимальний розподіл регулятивного ресурсу. Однак при найближчому розгляді саме вони перетворюються на аргументи «проти», й навпаки. У нашому випадку всі такі аргументи набувають сенсу тільки в одному випадку - коли пропоновані заходи йдуть на користь ринку.

Так, самі по собі регулювання й нагляд за фінансовим сектором не є самоціллю, а лише інструментом, що має служити досягненню кінцевої мети: захисту інвестора (в широкому розумінні такого терміна - власника тимчасово вільних грошових коштів), особливо недосвідченого, від надмірних системних ризиків операцій, що генеруються на фінансовому ринку. Отже, доцільність чи недоцільність створення мегарегулятора має визначатися станом об’єкта регулювання - фінансового ринку. Саме стан ринку має бути визначальним показником доцільності переходу від функціонального (секторального) регулювання до мегарегулювання.

Отож можна стверджувати, що вагомими причинами створення мегарегулятора є такі: створення фінансових конгломератів, що постачають на ринок фінансові продукти з різних секторів фінансового ринку (банками - страхових і фондових, страховими компаніями - банківських тощо) та універсалізація фінансових продуктів (інструментів).

Тоді виникає запитання: «Чи існують в Україні економічні підвалини для створення мегарегулятора?», «Чи існує такий ступінь переплетіння ринкових ніш і необхідний ступінь універсалізації інструментів, за якого перехід до мегарегулювання був би виправданим?»

Фінансові конгломерати (крупні диверсифіковані фінансові інститути і групи). Однією з причин створення мегарегуляторів є поява фінансових конгломератів, тобто структур, які внаслідок лібералізації ринку об’єднують значну кількість видів фінансової діяльності. Наприклад, у Великобританії фінансовий конгломерат може отримати ліцензію на залучення депозитів, страхування, професійну діяльність із цінними паперами, корпоративне фінансування, управління фондами. Тобто функціональна ознака (зв’язок між юридичною особою та видом фінансової послуги, яку вона надає) майже зникає.

Слід зазначити, що процес стирання кордонів між операціями банків і небанківських фінансових інститутів досить швидко почав розвиватися у Великобританії (у середині 80-х років XX ст.)

Цілком природно, що виникають певні труднощі під час регулювання й нагляду за функціональною чи секторальною ознакою, оскільки така структура регулювання не відповідає структурі ринку (зростає кількість узгоджень, каналів комунікацій і координації між регуляторами).

Відповідно до чинної української законодавчо-нормативної бази більшість видів діяльності на фінансовому ринку є виключним видом, тобто не може поєднуватися з іншими видами діяльності. Так, наприклад, страхові компанії не можуть надавати послуги на ринку цінних паперів, тоді як учасники фондового ринку не можуть надавати послуги залучення депозитів і надання кредитів тощо. Єдиними квазіунівер- сальними структурами, що можуть поєднувати послуги із залучення та розміщення коштів з послугами фондового ринку (діяльність торговця цінними паперами, реєстратора, зберігача), є банки. Проте жодний із банків не займає на сьогодні не тільки домінуючої, а й просто значущої частки в суміжних небанківських фінансових сегментах.

Послуги страхового ринку надаються виключно страховими компаніями, з недержавного пенсійного забезпечення - професійними адміністраторами тощо. Тобто універсальність присутності установ у різних сегментах ринку фінансових послуг у межах однієї юридичної особи в Україні обмежена на законодавчо-нормативному рівні.

Беззаперечним є те, що поширеною практикою останніх років стало створення фінансово-промисловими групами конгломератів фінансових установ, зазвичай під егідою банку. Такі конгломерати мають у своєму складі афілійовані структури, які можуть надавати всі, або майже всі послуги на фінансовому ринку. Діяльність таких структур зазвичай має кептивний характер, тобто строго підпорядкована та обслуговує внутрішні інтереси групи. Проте якщо такій структурі вдається заволодіти певною часткою роздрібного ринку (набути ринкової вартості), її вже не використовують у різних «сірих» схемах.

Фінансові продукти (інструменти). В Україні не набули широкого розповсюдження структуровані фінансові продукти, виконання зобов’язань за якими забезпечене іншими фінансовими продуктами, наприклад кредитні дефолтні свопи, депозити, дохідність яких прив’язана до фондового індексу, віатикальні контракти, іпотечні облігації та сертифікати.

На думку автора, для сьогоднішнього стану розвитку фінансового ринку відсутність таких інструментів є, скоріше, перевагою, ніж недоліком. Оскільки на ринку ще не сформувалися фінансово могутні структури, здатні забезпечувати противагу ринковим коливанням фінансових активів, наявність складних структурованих фінансових інструментів може бути додатковим дестабілізуючим чинником.

У контексті запропонованої тематики відсутність таких інструментів є вагомим аргументом проти створення мегарегулятора.

На сьогодні в Україні кожний регулятор відповідає за стан справ і розвиток свого сектору фінансового ринку, і такі сектори зазвичай не перетинаються. Такий підхід створює умови для цілеспрямованого впливу на розбудову конкретного сектору і, що важливо, окреслює коло відповідальності. Імовірно, що за укрупнення регулятора обсяги зусиль, спрямованих на регулювання певного сектору (підсектору), суттєво скоротяться.

Автори Консультацій цілком слушно акцентують увагу на існуванні проблем у комунікаціях і низькому рівні координації дій органів наявних регуляторів. Яскравим прикладом стала заборона на дострокове розірвання банківських депозитів (у т. ч. і депозитів фінансових інститутів) восени 2008 р. Керуючись добрими намірами забезпечення стійкості банківської системи, НБУ поставив у скрутне становище низку недержавних пенсійних фондів, інститутів спільного інвестування та страхових компаній, ліквідність яких значно знизилася.

Зараз не йдеться про доцільність чи недоцільність такого підходу. Безумовно, банківська система має на балансі значно більші ризики, ніж небанківські фінансові установи. Проте, вочевидь, якщо б інтереси регулятора не були вузьковідомчими, можливо було б знайдено компромісні способи вирішення проблем, які запобігатимуть зниженню довіри населення до інституційних інвесторів.

Однак координація діяльності регуляторів, подолання фрагментарності регулятивної бази й різниці у підходах до регулювання цілком може здійснюватися (за наявності волі уряду) в межах міжвідомчих комісій, робочих груп, або спеціально створеної національної ради з фінансового ринку.

Найбільш поширеними аргументами на користь створення мега- структури зазвичай є такі: підвищення ефективності аналізу шоків, що впливають на фінансову систему загалом, запровадження уніфікованого підходу до регулювання й нагляду, підвищення відповідальності, скорочення витрат держави внаслідок економії на масштабах тощо. Крім того, вказані ефекти й наслідки самі по собі є доцільними, корисними та вірогідними, однак зовсім не гарантованими. Їхнє практичне втілення значною мірою залежить від інституційних засад, що можуть бути закладені в майбутню законодавчу базу функціонування, зокрема досвіду, професіоналізму та доброчесності топ-менеджменту майбутньої мегаструктури.

А ось негативні наслідки реорганізації, такі як тимчасова недієздатність мегарегулятора упродовж перехідного періоду, зниження ефективності регулювання й нагляду за небанківськими фінансовими установами (наслідком чого буде зниження рівня захисту прав інвесторів) та збільшення навантаження на держбюджет щодо фінансування розроблення законодавства й організаційних змін, є неминучими. Крім того, у кризових умовах масштабна реорганізація, що здійснюється поза контекстом загального плану фінансових реформ, спрямованих на стабілізацію фінансового ринку, здатна загальмувати вирішення інших, більш гострих проблем.

При розгляді ідеї створення мегарегулятора в Україні слід брати до уваги ще один аспект. На думку експертів, важливі не тільки й не стільки повноваження майбутньої структури, скільки його підпорядкованість і підзвітність. Остаточне прийняття рішення значною мірою залежить від того, хто буде куратором новоствореного гіганта - Президент, Парламент чи Уряд. Таке питання не економічне й не апаратно- адміністративне, а суто політичне.

Іншими словами, вирішення проблеми недостатнього ступеня незалежності регуляторів фінансових послуг у спосіб створення мегаструк- тури з відповідним правовим статусом є одним з можливих, але дещо передчасним.

Основним варіантом є подальша розбудова наявних регуляторів у спосіб посилення їхньої незалежності. Можна запропонувати такі заходи:

• закріплення на законодавчому рівні норм щодо призначення та звільнення перших осіб-регуляторів Верховною Радою України за поданням Президента України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України терміном на 7 років. Такий захід призначений слугувати гарантією керівництва органів від загроз необґрунтованого звільнення внаслідок тиску політичних і бізнесових структур;

• встановлення додаткових кваліфікаційних вимог до Голови та членів Правління НБУ, голів і членів комісій, зокрема в частині досвіду роботи на відповідних ринках і професійної репутації. Такий захід призначений для збільшення професіонального рівня, компетентності та доброчинності відповідних посадових осіб, запобігання прийняття недостатньо зважених рішень, що можуть зашкодити інтересам ринку;

• запровадження ефективних механізмів підзвітності регуляторів перед Верховною Радою України та Урядом. Такий захід призначений для забезпечення необхідного ступеня транспарентності діяльності регуляторів;

• розроблення та прийняття на державному рівні Стратегії комунікацій регуляторів. Документ може передбачати створення спільних органів регуляторів (колегій, міжвідомчих комісій, робочих груп тощо), взаємне узгодження політик і заходів щодо їхньої реалізації, створення загальних концепцій і поглядів на модель та програму розвитку фінансового сектору в Україні. Окремо можуть передбачатися схеми обміну інформацією, створення єдиної (спільної) бази даних, поточного аналізу системних ризиків, інформування щодо підходів до регулювання, розроблення та узгодження професійних стандартів тощо.

Щодо проблеми регулювання та нагляду за накопичувальною системою, зазначимо, що найбільш прийнятними концептуальними засадами її побудови є такі. Кількість НПФ, які матимуть право працювати з коштами накопичувальної системи, має бути розумно невеликою. Крім того, засновниками НПФ має бути держава в особі регуляторів, тому ради таких фондів повинні формуватися з їхніх представників: Нацкомфінпослуг, НКЦПФР, НБУ та Мінпраці.

З погляду регулювання й нагляду особливостями накопичувальної системи мають бути такі.

1. Роль і відповідальність Ради НПФ. Відповідно до чинного законодавства Рада НПФ провадить свою діяльність у порядку, визначеному статутом пенсійного фонду, зокрема, з-поміж іншого, здійснює контроль за цільовим використанням активів пенсійного фонду та вирішує інші питання, віднесені статутом такого фонду до компетенції Ради фонду.

У функціонально-адміністративному аспекті Рада може відігравати роль спільного органу регуляторів, діяльність яких потребує узгодження (на зразок колегії, міжвідомчої комісії, експертної ради тощо). У контексті розпорошеності підвідомчості Рада НПФ має відігравати роль з’єднувальної ланки між НПФ і регуляторами.

Діяльність Ради НПФ має відповідати таким принципам:

• операційна незалежність, але разом з тим підзвітність перед зборами засновників у виконанні своїх обов’язків і повноважень;

• адекватність повноважень і здатність виконувати свої функції та здійснювати свої повноваження;

• здатність забезпечити ясний, послідовний і несуперечливий наглядовий процес;

• дотримання членами ради найвищих професійних стандартів.

Міжнародною організацією органів нагляду за пенсійними фондами розроблено методичні рекомендації щодо здійснення діяльності недержавними пенсійними фондами, в яких розглядаються такі питання, як корпоративне управління пенсійним фондом. Органи, що здійснюють регулювання ринку цінних паперів і діяльності пенсійних фондів, мають вимагати надання повної та відкритої для громадськості інформації про їхню діяльність та, у разі порушення положень або кодексів практики, мати можливість застосовувати ефективні санкції і проти рад пенсійних фондів, і проти надавачів послуг для пенсійних фондів.

У підготовленому Проектом USAID «Розвиток ринків капіталу» звіті від 2009 р. міститься такий висновок: «Заходи захисту учасників, передбачені на ІІІ рівні, досвід функціонування якого був обов’язковою передумовою для впровадження ІІ рівня, є недостатніми для захисту їхніх внесків. Тому, якщо дозволити, щоб система ІІІ рівня управляла коштами ІІ рівня, це може стати загрозою для безпеки внесків учасників ІІ рівня. По-перше, в корпоративному управлінні НПФ відсутні такі засоби безпеки, як фідуціарні обов’язки членів Ради НПФ і вимога до членів Ради, щоб вони мали знання та досвід з інвестиційних, облікових і фінансових питань. Члени Ради адміністраторів НПФ також не мають спеціальних знань, особливо з бухгалтерського обліку. Нарешті, в індустрії пенсійних фондів не існує Етичного кодексу, яким би керувалися учасники цієї галузі у своїй діяльності» [54].

У звіті також зазначено, що «Найважливіше, що прізвища осіб, які здійснюють реальний контроль за діяльністю пенсійних фондів та обслуговуючих компаній можуть бути прихованими, а регуляторні органи не мають повноважень для їх ідентифікації» [54].

Для усунення недоліків у діяльності та регулюванні НПФ Україні треба встановити більш ефективні процедури, аби забезпечити функціонування пенсійних фондів - суб’єктів ІІ рівня пенсійної системи в інтересах їх учасників. Якщо цього не зробити, то ризик втрати учасниками своїх активів через погану практику роботи фондів залишиться високим, а отже, довіра громадськості до НПФ - низькою [1].

2. Забезпечення належного рівня професійної кваліфікації посадових осіб і спеціалістів Накопичувального фонду, адміністраторів недержавних пенсійних фондів, компаній з управління активами та збері- гачів, що будуть допущені до адміністрування та управління активами ІІ рівня.

На сьогодні на законодавчо-нормативному рівні закріплено низку вимог до вказаних категорій. Однак власний досвід автора дозволяє стверджувати, що нині в багатьох випадках їх дотримання має формальний характер. Особливо це стосується процедур навчання та сертифікації спеціалістів.

Державним регуляторам разом із представниками установ, що здійснюють сертифікацію спеціалістів, передусім доцільно зосередити зусилля на забезпеченні постійного вдосконалення й осучаснення навчальних програм і більш якісному доборі викладачів.

До топ-менеджменту виконавчої дирекції Накопичувального фонду, адміністраторів НПФ і КУА мають бути застосовані підвищені кваліфікаційні вимоги. Зокрема має враховуватися підвищений, порівняно із сьогоднішнім, стаж роботи саме в профільних установах, а не абстрактний «стаж у сфері фінансів та економіки», як зараз.

3. Забезпечення надійного контролю за якістю угод. Таке завдання, на думку автора, є одним з найбільш складних і складно вирішуваних. Чинне законодавство, крім державних регуляторів, передбачає також наявність наглядових інстанцій, а саме Ради Накопичувального фонду й рад НПФ. Через специфіку представництва та функціонування такі органи, як і державні регулятори, неспроможні реагувати на помилки в інвестиційній діяльності КУА в реальному часі, а їхня реакція виявлятиметься постфактум, коли кошти будуть втрачені.

У царині оперативного контролю за якістю угод діяльність рад і регуляторів фактично зведена до нуля. Наглядові органи КУА цілком і повністю контролюються власниками (акціонерами).

Натомість світовий досвід переконливо доводить, що повинен існувати орган, який має можливість оперативного контролю за якістю угод і незалежність від власників КУА. У пенсійній системі таку роль повинен відігравати зберігач.

Аналіз практики функціонування діючих НПФ свідчить, що вельми важлива роль зберігачів унаслідок глибоко прихованої афілійова- ності або застосування принципу «взаємної послуги» нівелюється їхнім досить формальним ставленням до контролю інвестиційних операцій. Причому контроль зазвичай обмежується формальним дотриманням інвестиційних процедур (переважно наявності належним чином оформлених і підписаних договорів, розпоряджень тощо) без аналізу сутності й економічної доцільності операції.

На погляд автора, у майбутній накопичувальній системі наглядову функцію зберігача слід значно посилити, доповнивши контролем за економічною доцільністю операцій (продаж активу за дуже низькими або купівля за високими цінами) з одночасним підсиленням його відповідальності.

5.3.