Історія розвитку вчення про темперамент

Існування індивідуальних відмінностей у психічній діяль­ності людини було помічено давно. Першу спробу з’ясувати їх причини зробив давньогрецький лікар Гіппократ (V-IV ст. до н. е.).

Флегматичний тип, вважав Гіппократ, зумовлений перева­жанням у красисі слизу (phlegma). Для людей цього типу властиві сповільненість дій, важке переключення на іншу діяльність, емо­ційна невиразність.

Переважання жовтої жовчі (chole) визначає холеричний тип, якому властиві велика енергійність і активність, поривчастість ру­хів, нестримність у діях.

Домінування крові (sanguis) визначає сангвінічний тип, який відзначається великою активністю та емоційністю, багатою мімі­кою, барвистою мовою, швидкими рухами і легким пристосуван­ням до оточення.

Меланхолійний тип характеризується переважанням чорної жовті (melas chole), йому властиві мала активність, уповільненість у діях, швидка втомлюваність.

У Гіппократа був суто фізіологічний підхід до темпераменту. Він не пов’язував його з психічним життям людини і говорив на­віть про темперамент окремих органів, наприклад серця, печінки.

Учення Гіппократа розвинув давньоримський лікар Гален (II ст.), який для позначення поняття “нервово-конституційний тип” використав латинський термін “темперамент”, що означав уз­годженість, устрій, правильне співвідношення частин. За його тве­рдженнями, кожна людина належить до одного з тринадцяти тем­пераментів.

Наївна гуморальна (рідинна) теорія темпераменту існувала тривалий час, хоч і не давала правильного пояснення фізіологіч­них основ властивостей людини.

Гуморальний підхід не зміг розкрити природу темпераменту. Тому на зміну йому в XIX-XX ст.

Подібну теорію розвивав вчений В. Шелдон. Він також виді­лив три типи статури. Людей першого типу назвав “вісцеротоні- ками” (від лат. viscera - нутрощі), другого - “соматотоніками” (від грец. - soma - тіло), третього типу - “церебротоніками” (від лат. - cerebrum - мозок). У першого типу спостерігалося переважання органів травлення, у другого - рухового апарату і міцної муску­латури, у третього - діяльності нервових центрів. Якщо окремі па­раметри мають однакову інтенсивність, то це змішаний тип. Так, У. Шелдон пов’язав один з виділених ним типів анатомофізіологі­чної і психічної будови людини з діяльністю нервової системи.

Цікаві думки щодо природи темпераменту висловлював ні­мецький філософ Іммануїл Кант. Він стверджував, що сангвініч­ний темперамент характеризуеться швидкою зміною емоцій за не­значної їх глибини, холеричний - гарячковістю, поривчастістю дій і вчинків, меланхолійний - глибиною і тривалістю переживань, а флегматичний - повільністю і спокійністю.

В. Вундт трактував темперамент як індивідуальну схильність до афектів. Холериків і меланхоліків він зараховував до групи із сильними афектами, а в сангвініків і флегматиків відзначав слабкі афекти.

Отже, вчення про темперамент вирізняється різноманіттям підходів та має давню історію. Поступово виокремилися різні тео­рії темпераменту. Найбільш відомі з них: гуморальні теорії темпе­раменту (приналежність людини певному типу темпераменту обу­мовлена відносним переважанням в організмі однієї з 4-х рідин: крові, слизу, жовчі, чорної жовчі: Гіппократ та ін.), конституціона­льні теорії (залежність психічних властивостей від будови і функціонування організму: Е. Кречмер, В. Шелдон та ін.) та фізіо­логічні теорії (розглядається залежність темпераменту від типу нервової системи: І. П. Павлов, Б. М. Теплов, В. Д. Небиліцин та ін.).

15.3.