Категорія діяльності в психологічному знанні

У межах радянських психологічних теорій категорію діяль­ності першим почав розробляти С. Л. Рубінштейн, який виділив у структурі діяльності основний ряд “рух - дія - діяльність”.

У межах власного вчення С. Л. Рубінштейн сформулював прин­цип єдності свідомості і діяльності, який відображає факт об’єднання інтегральної форми психічного віддзеркалення світу (свідомість) і ви­щої форми взаємодії зі світом (діяльність) у вищій загальній формі прояву людини як біосоціальної істоти (особистість).

Цей принцип, по суті, містить два принципи: 1) єдності сві­домості і особистості; 2) єдності особистості і діяльності. Проте, оскільки їх нерозривний зв’язок через поняття “особистість” оче­видний, у науковій практиці використовується об’єднаний варіант.

Принцип єдності свідомості і діяльності сформульований С. Л. Рубінштейном на початку тридцятих років на основі розкриття методологічної ролі в психології філософської категорії діяльності. Вчений вперше представив отримані у світовій психо­логії численні дані, проблеми, напрями досліджень як узагальнені і внутрішньо взаємопов’язані. На основі цього принципу він дав

визначення психіки і свідомості як єдності знання і переживання, відображення і відносини, ідеального і екзистенційно-онтологіч­ного.

Суб’єктивність - друга найважливіша характеристика свідо­мості проявляється в його ціннісному характері, у здатності пере­живання, вираження свого ставлення до світу, виборі. Зв’язок свідомості і діяльності постулюється положенням: “свідомість (і особистість) виявляється і розвивається в діяльності”. Цей зв’язок має двосторонній характер: в діяльності реалізуються цілі, мотиви, устремління, домагання суб’єкта і його здібності (що Д. Н. Узнадзе позначив терміном “об’єктивація”) і одночасно від­бувається зворотний вплив реалізованих можливостей суб’єкта на його свідомість, здібності, їх подальший розвиток.

Свідомість і діяльність не тотожні і не протилежні - вони яв­ляють собою єдність. У свідомості людини формуються динамічні моделі дійсності, що дозволяють їй орієнтуватися в навколишньому середовищі і відповідно до цього здійснювати діяльність. Принцип єдності свідомості і діяльності дозволяє психологам, що вивчають поведінку, діяльність, з’ясувати ті внутрішні психологічні механіз­ми, які забезпечують успішність досягнення цілей діяльності, 354

тобто відкривати об’єктивні закономірності психіки.

Слід зазначити, що діяльнісний підхід розробляли Л. С. Ви- готський, О. М. Леонтьєв та інші радянські психологи. У концепції Л. С. Виготського структура і розвиток свідомості розглядалися у контексті здійснення спільної діяльності, що тлумачилась як уні­версальний культурно-історичний феномен. У межах цього на­пряму було введене поняття “зона найближчого розвитку”, розро­бляючи яке Л. С. Виготський прагнув подолати традиційну наста­нову, що основою розумового розвитку дітей має бути не насліду­вання дитиною дорослих, а лише самостійне вирішення нею того або іншого завдання. Згідно з концепцією Л. С. Виготського, тільки таке навчання є ефективним, у процесі якого ті завдання, з якими дитина самостійно справитися не може, вона вирішує з до­помогою педагога. У культурно-історичній теорії Л. С. Виготсь- кого мислення розглядалося як результат оволодіння практичними діями і властивою їм логікою (це положення поділяли майже всі представники заснованої ним психологічної школи). Згодом на ос­нові діяльнісного підходу виникло декілька педагогічних шкіл (Дж. Дьюї, В. В. Давидова та ін.).

Інший російський психолог О. М. Леонтьєв виділяв у струк­турі діяльності дві пов’язані між собою структурні ланки: “діяль­ність - дія - операція” і “мотив - мета - умова”. У цих структурах ним окремо не виділялися рухи, а мотив співвідносився тільки з діяльністю у цілому.

Поняття діяльності було центральним для розробки загальної методології у Г. П. Щедровицького та його прихильників. Пред­ставниками цієї концепції ставилося завдання створити змістовну логіку людської діяльності та пізнання. Діяльність ними розгляда­лася як гранична категорія, яка задається через процеси суспільно- культурного відтворення і через історичні процеси. Тут проходить демаркаційна лінія між діяльністю і дією, оскільки виявляється, що дія не є одиницею діяльності, тобто діяльність з дій не склада­ється. Г. П. Щедровицький є автором теорії миследіяльності, під якою він розумів складний зв’язок процесів мислення, комунікації, дії, розуміння і рефлексії. Методологія розумілася тут гранично широко - як вся сукупність засобів і операцій активності людини.

Теорія діяльності використовувалась і представниками зару­біжної гуманітарної думки. Наприклад, Ж. Піаже в межах розроб­леної ним концепції генетичної епістемології за допомогою її методів і термінології розглянув закономірності формування інте­лекту у дитини. Він наголошував, що пізнання не є пасивним копі­юванням реальності. Для пізнання об’єктів суб’єкт має діяти з ними і тому трансформувати їх. Це стосується як елементарних сенсомо- торних дій, так і найбільш витончених інтелектуальних операцій. Отже, з погляду генетичної епістемології сутність інтелекту є діяль- нісною. Ж. Піаже виділив три основні періоди розвитку інтелекту (кожен період включає два підперіоди). Сенсормоторний період, що триває приблизно до 1,5 року, період репрезентативного інтелекту, який передбачає оволодіння конкретними операціями (над класами предметів, осмислення чисел як результатів співвідносин з предме­тами) і, нарешті, період оволодіння формальними операціями (11-13 років). Засвоєння навичок наступної стадії можливе тільки за умови оволодіння навичками попередньої.

Отже, діяльнісний підхід виявився плідним для розробки но­вих концепцій у різних напрямах наукових досліджень. Поняття діяльності дозволяло відійти від натуралістичного об’єктивізму й створювати складніші побудови, які на передній план висували ак­тивний, конструктивний характер пізнання.

18.3.