Розгляд категорії діяльності в науковому знанні

Починаючи з другої половини XIX ст., розгляд категорії «діяльність» відбувався одночасно представниками трьох різних напрямів теоретичних досліджень. З одного боку, представниками філософії життя діяльність розглядалась як результат впливу принципово нераціональних феноменів та інших утворень (волі, цінностей, несвідомого, життєвого світу та ін.).

Діяльнісний підхід найяскравіше був представлений у ранніх роботах К. Маркса, тому з середини 50-х рр. минулого століття, коли ці роботи вийшли російською мовою, багато вітчизняних філо­софів стали прихильниками ідеї діяльності. Ця категорія почала розумітися як один із першопринципів “справжньої” марксистської філософії. Дуже важливим аспектом теорії діяльності є її зв’язок із загальними положеннями процесу праці, сформульованими К. Мар­ксом у “Капіталі”. Міркування К. Маркса про всезагальність праці можна назвати вихідною точкою праксеологічного аналізу.

Марксистський діяльнісний підхід у гуманітарному пізнанні отримав значний розвиток у працях багатьох представників радян­ської гуманітарної думки: М. М. Бахтіна, П. Я. Гальперіна, В. В. Давидова, Д.

Позитивістське вчення Р. Авенаріуса та Е. Маха вплинуло на формування сучасної праксеології. В межах емпіріокритицизму (емпіріомонізму) було здійснено спробу “очищення” природничо- наукового знання від “залишків” метафізично-умоглядних розду­мів. По суті, Е. Мах посилив гносеологічний феноменалізм і мето­дологічний емпіризм шляхом впровадження принципу “наймен­шої витрати сил”. Цей принцип визнає опис фактів ідеалом науки і вимагає відмовитися від їхнього пояснення, що нібито, по-перше, приведе до подолання дуалізму фізичного та психічного; по-друге, подолає відрив наук про природу від наук про людину; по-третє, сприятиме розкриттю секрету ефекту впливу пізнавальних засобів спостереження суб’єкта на образ об’єкта, що досліджується. На переконання Р. Авенаріуса, досвід індивіда виявляється в соціально обумовлених поняттях, які, по суті, є історичними кон­струкціями. “Чистий досвід” інтерпретується Р. Авенаріусом як сукупність ідей-думок, сприйняттів-образів предметів, оцінок та ін., які вербалізуються в мовні твердження. Саме останні повинні стати матеріалом для критики, яка насамперед, має дослідити дос­відні умови. Універсальну концепцію світу, значущу для всіх, мо­жна отримати, очистивши поняття про світ від індивідуальних рі­зночитань, міфічних і філософських фантазій.

Е. Мах і його прихильники тлумачили поняття тільки як “еко­номні” описи досвіду. Виходячи з мети “економії мислення” і за­кликаючи до мінімізації теоретичних засобів, Е.

У трансценденталізмі основним завданням стає пошук тих за­сад знання, які мають стати підґрунтям для діяльності людини і формулювання критеріїв її результативності. Бажаним результа­том такої діяльності має бути гармонія в існуванні людини, суспільства і природи.

Представник американського трансценденталізму Р. Емер- сон вважав, що думка є іманентною сутністю дії. Діяльність лю­дини інтерпретується ним як безмежний виток нового і геніаль­ного. Відповідно, гносеологічний потенціал людини він пропону­вав збільшити шляхом активізації саме позалогічних форм мис­лення (інтуїції та уяви). Основними факторами, які не дозволяють цивілізованій людині адекватно осягнути світ, Р. Емерсон вважав домінування утилітарних економічних цінностей і монополію церков на цінності духовного порядку. Він наголошував, що соціальні відносини повинні відповідати реальним інтересам лю­дей. Стереотипи мислення Р. Емерсон пропонував подолати шля­хом гармонійного співіснування людини із природою. Критерієм правильності дії ним названо ступінь залучення людини до божественної гармонії. Дж. Ройс, продовжуючи традиції амери­канського трансценденталізму, теж проголошував, що основою діяльності є ідеї. Через дії людини реалізується воля Вищої Сили. Оскільки підґрунтям дій людини є її переконання, то основою останніх має бути адекватне світу філософсько-етичне знання. Щоб його розробити, слід об’єднати метафізичні та релігійні способи осягнення сущого, що, у свою чергу, призведе до радика­льного перетворення умоспоглядальних засад традиційних філо­софських методів.

На увагу заслуговує прагматична інтерпретація діяльності та різновид прагматизму - інструменталізм. Американський прагма­тизм ідейно наслідував традиції трансценденталізму (насамперед, діяльнісний підхід), проте творчо переробляв і доповнював їх.

Ч. Пірс проголосив критерієм істинності знання можливість його практичного застосування. Мислення розглядалося ним як спосіб ефективної організації діяльності людського організму щодо його пристосування до умов існування в зовнішньому сере­довищі. Будь-яке науково-теоретичне дослідження він розглядав як сукупність зусиль, що спрямовані на подолання сумніву і дося­гнення стану віри. Істиною він вважав стійке вірування, що не під­дається сумніву і може стати стрижнем діяльності. Перепонами на шляху до отримання істинного знання про світ, на переконання цього мислителя, є домінування формальних методів пізнання і зневага до багатьох практично-значущих ідей. Тому він запропо­нував доповнити методи традиційної формальної логіки позалогіч- ними. Ч. Пірс сформулював принцип прагматичної максими: логічні форми (поняття, судження й умовивід), в яких знаходить вираз знання про об’єкт, не є субстанційними, оскільки вони ціл­ком залежать від змісту діяльності людини (тобто від її практики). Отже, поняття про об’єкт формується як сукупність практичних результатів, які можуть бути отримані в результаті взаємодії суб’єктів пізнання з цим об’єктом.

Інший видатний представник прагматизму У. Джеймс посту­лював, що істинним знанням може бути лише така інформація, яка сприяє пристосуванню людини до умов її життя і дозволяє краще використовувати весь наш досвід. Відповідно, призначенням сві­домості є визначення пріоритетних цілей й обрання ефективних засобів для їх досягнення. Метою теоретичного пізнання він вва­жав передбачення результатів досвіду. У такому разі знання змісту абстрактних понять науки і логіки не надає автоматично пересіч­ним громадянам знань про реальний світ, адже вони не є дорого­вказом для реалізації їхніх прагнень. Тому він радив розвивати практично значущу теорію верифікації (перевірки знання на істин­ність), яка слідуватиме принципу досягнення користі від знання в межах кінцевої доцільності дій, що вчиняються для вирішення конкретних завдань.

Засновник інструменталізму Дж. Дьюї презентував власний варіант діяльнісного підходу до пізнання. Останнє інтерпретується ним як процес оцінювання людиною життєвих ситуацій та дієвий шлях до успішної адаптації (тут успіх тлумачиться як соціальне визнання). Мислення розглядається ним як ефективний інстру­мент для здійснення діяльності, що сформувався в результаті три­валої еволюції людини як біологічного виду. Мислення окремого індивіда постає як його практична здібність, яку він використовує для подолання сумнівів. Знання мають слугувати для вирішення конкретних проблемних соціальних та індивідуальних ситуацій. Істинним оголошується те, що приносить практичну користь. Звідси бере свій початок заклик до реформування сфери освіти як витоку знання про навколишній світ та інструменту його масового поширення. На його думку, слід надати пріоритет у викладанні прикладним наукам перед теоретичними. Прикладна етика (як практична складова філософії) має взяти під свій контроль фо­рмування аксіологічної сфери життєдіяльності суспільства і здійс­нювати перманентну ревізію цінностей відповідно до трансформа­ції потреб соціуму. Причому критеріями моральності, на його переконання, насамперед мають виступати успіх та практична доцільність. Отже, потреба у вдосконаленні методів людської діяльності для подолання складних соціально-економічних, полі­тичних, культурних та інших проблем, пов’язаних із глобальними суспільними трансформаціями, зумовлює посилення інтересу до методологічних пропозицій, розроблених теоретиками праксеоло- гії - теорії діяльності.

18.2.