Свідомість як вищий рівень розвитку психіки

Фундаментальною характеристикою людського буття є його усвідомленість. Свідомість становить невід’ємний атрибут людсь­кого існування. Проблема змісту, механізмів і структури людської свідомості донині залишається однією з принципово важливих і най­більш складних, це пов’язано ще і з тим, що свідомість виступає об’єктом дослідження багатьох наук, коло яких усе більше розши­рюється.

У психології свідомість розглядається як найвища, пов’язана з мовленням форма відображення реальної дійсності, що цілеспря­мовано регулює діяльність людини. Розвинена свідомість індивіда характеризується складною багатовимірною психологічною струк­турою. О. М. Леонтьєв виділяв у структурі людської свідомості три основні складові: чуттєва тканина образу, значення й особистісний сенс.

Чуттєва тканина образу являє собою чуттєвий склад конк­ретних образів реальності, актуально сприймається або спливає в пам’яті, яку відносять до майбутнього або тільки уявного. Ці об­рази розрізняються за своєї модальності, почуттєвим тоном, сту­пенем ясності, стійкості тощо. Особлива функція чуттєвих образів свідомості полягає в тому, що вони надають реальності свідомій картині світу, що відкривається суб’єкту. Іншими словами, світ виступає для суб’єкта як наявний не у свідомості, а поза його свідомістю як об’єктивне “поле” і об’єкт діяльності. Чуттєві образи являють собою загальну форму психічного відображення, породжуваного предметною діяльністю суб’єкта.

Значення є найважливішими складовими людської свідомості. Носієм значень є суспільно вироблена мова, яка виступає як ідеальна форма існування предметного світу, його властивостей, зв’язків і відносин.

додатковий сенс. Це явище називається конотацією. Конотація ви­ражає емоційний або оціночний відтінок висловлювання і визна­чається культурними традиціями соціальних груп. Наприклад, слово “слон” у російській мові має конотацію “незграбності”, “ва­говитості” (“як слон в посудній лавці”), а в санскриті - “легкості” і “граціозності”.

Наука, яка вивчає розвиток, будову і функціонування систем значень, називається психосемантикою.

Особистісний смисл створює упередженість людської свідо­мості. Він вказує на те, що індивідуальна свідомість не зводиться до безособового знання. Сенс - це функціонування значень у про­цесах діяльності і свідомості конкретних людей. Сенс пов’язує значення з реальністю життя людини, з її мотивами і цінностями.

Чуттєва тканина образу, значення і зміст перебувають у тіс­ній взаємодії, взаємно збагачуючи один одного, утворюють єдину тканину свідомості особистості.

Інший рівень психологічного аналізу категорії свідомості в психології близький до того, як розуміють свідомість у природни­чих науках: фізіології, психофізіології, медицині. Цей шлях вивчення свідомості представлений дослідженнями станів свідо­мості і їх змін. Стан свідомості розглядається як певний рівень ак­тивації, на тлі якого відбувається процес психічного відображення навколишнього світу і діяльність. Традиційно у психології виділя­ють два стани свідомості: сон і неспання.

Позбавлена сну людина гине упродовж двох тижнів.

Раніше вважалося, що сон - це просто повний відпочинок організму, що дозволяє йому відновити сили. Сучасні уявлення про функції сну доводять, що це не просто відновний період, а головне те, що це зовсім неоднорідний стан. Нове розуміння сну 72

стало можливим з початком застосування психофізіологічних ме­тодів аналізу: запис біоелектричної активності мозку (ЕЕГ), реєст­рація м’язового тонусу, рухів очей. Було виявлено, що сон скла - дається з п’яти фаз, що змінюються кожні півтори години, і включає два якісно різних стани - повільний і швидкий сон. Вони розрізняються за типами електричної активності мозку, ве­гетативних показників, тонусом м’язів, руху очей. Весь період сну складається з чотирьох-п’яти циклів, які завжди починаються з по­вільного сну і закінчуються швидким. Люди не прокидаються після кожного циклу на відміну від тварин. Людина проводить у сновидіннях від одного до двох годин, але багато людей снів не пам’ятають, оскільки прокидаються в інших стадіях сну.

Сон як психологічну реальність ввів у психологію З. Фрейд. Він розглядав сни як яскраве вираження несвідомого: явний сенс у них не завжди очевидний і представлений у символічній, химер­ній формі. Піддавши сни людини тлумаченню за допомогою пси­хоаналітичних технік, можна прийти до усвідомлення прихованих, пригнічених мотивів, що робить пацієнта більш вільним у прий­нятті себе, свого внутрішнього світу і в активному освоєнні навко­лишньої дійсності.

У розумінні сучасних учених у сні триває переробка інфор­мації, отриманої упродовж дня. При цьому центральне місце в структурі сновидінь починає відігравати підпорогова інформація, на яку впродовж дня не було звернено належної уваги, або інфор­мація не стала надбанням свідомої обробки.

Стан неспання також неоднорідний. Упродовж дня рівень на­шої активації постійно змінюється залежно від впливу зовнішніх і внутрішніх факторів. Можна виділити моменти напруженого неспання, які відповідають періодам самої інтенсивної розумової та фізичної діяльності, нормальне неспання і розслаблене не­спання. Стадії напруженого і нормального неспання називають екстравертованим станом свідомості, оскільки саме в цих станах людина здатна на повноцінну та активну взаємодію з навколишнім світом та іншими людьми. Ефективність виконуваної діяльності і 73 продуктивність вирішення життєвих завдань суттєво залежить від рівня неспання й активації. Поведінка тим ефективніше, чим бли­жче рівень неспання до деякого оптимуму: він не повинен бути значно низьким і високим. За низькими рівнями готовність людини до діяльності невисока, вона може незабаром заснути, за високої активації людина схвильована і напружена, що може при­звести до повної дезорганізації діяльності.

Крім сну і неспання, виділяють ряд станів, які називають змі­неними станами свідомості. До них належить, наприклад, меди­тація. Під медитацією мається на увазі особливий стан свідомості, змінений за бажанням суб’єкта. Ця практика відома на Сході вже багато століть. Усі види медитації переслідують одну мету - зосе­редити увагу, щоб обмежити поле екстравертованої свідомості настільки, що мозок буде ритмічно реагувати на той стимул, на якому зосередився суб’єкт. Після сеансу медитації відмічається ві­дчуття відпочинку, зменшується фізичне і психічне напруження і стомлення, підвищується психічна активність та загальний життє­вий тонус.

Гіпноз також являє собою особливий стан свідомості, що ви­никає під впливом сугестії, включаючи і самонавіювання. У гіп­нозі виявляється щось спільне з медитацією і сном. Так само, як і ці стани свідомості, гіпноз досягається зменшенням припливу си­гналів до мозку. Проте не варто їх ототожнювати.

Зміст, структура та стан людської свідомості досить різнома­нітні, однак ці питання вивчені досить мало, незважаючи на інте­рес до них і велику практичну значимість. Свідомість досі зали­шається найбільшою загадкою людства.

Людина народжується без сформованої свідомості, маючи лише потенціал для її становлення. Також ця психологічна катего­рія виникала і вдосконалювалась поступово з розвитком людства, 74

тобто є продуктом його суспільно-історичного розвитку. Згідно з теорією О. М. Леонтьева найважливішою детермінантою форму­вання свідомості стала специфічна трудова діяльність, що підпо­рядкована суспільним зв’язкам і відносинам. Саме завдяки праці людей у їх психіці виникає специфічна форма відображення дійсності - свідомість. У процесі її становлення ускладнюється мислення людини, сприяючи розвиткові мовлення та, відповідно, складних форм інтелектуальної діяльності. Мова - необхідна умова виникнення свідомості. Усвідомлювати - означає відобра­жати об’єктивну дійсність за допомогою об’єктивованих у слові суспільно вироблених узагальнених значень.

З’явившись на світ, дитина ще не здатна одразу відокремлю­вати образ світу від самосприймання. Однак мозок має потенціал для цього, тому біологічний фактор виступає основою для форму­вання свідомості. Потрапляючи до суспільних умов існування, дитина починає засвоювати цивілізаційний досвід, і таким чином, соціальне середовище як наступний фактор є джерелом форму­вання свідомості, що забезпечує її зміст. Паралельно спрацьовує й активність самої особистості, що проявляється в діяльності. Тільки вияви та взаємодія всіх трьох факторів забезпечують формування свідомості, а відтак, і особистості.

Свідомість поза людським буттям неможлива: свідомість народжується в бутті, створює буття, відображає буття. Таким чином, свідомість виконує такі функції: 1) пізнавальна функція свідомості проявляється в накопиченні, переробці та використанні інформації щодо навколишньої дійсності; 2) регулятивна - в контролі поведінкових та емоційних проявів; 3) прогностична - в побудові образів майбутнього, плануванні подальшого життя; 4) рефлексивна - в пізнанні людиною самої себе як суб’єкта психіч­ної діяльності; 5) комунікативна функція свідомості полягає в організації та підтриманні спілкування з іншими людьми.

Усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об’єктів. Фокус свідомості може бути спрямова­ний і на саму людину, її власну діяльність, внутрішній світ. Так, у процесі пізнання дійсності та взаємодії з нею людина виступає не лише як суб’єкт відображення (той, хто пізнає), а і як об’єкт відображення (того, кого пізнають). У цьому випадку спрацьовує та­кий компонент свідомості людини як самосвідомість, що засвідчує найвищий рівень розвитку психіки людини серед живих організмів.

Самосвідомість - це здатність людської психіки усвідомлю­вати власні якості, властивості та ознаки.

Самосвідомість не є вродженою характеристикою людини, а формується поступово, проходячи такі етапи:

1. Самовідчуття характерне для дітей першого року життя, зароджує самосвідомість і проявляється у спроможності немов­ляти фіксувати відчуття, що йдуть з власного організму і вира - жають його потреби.

2. Самосприймання виявляється з раннього віку (близько трьох років) через спроможність дитини впізнавати свій зовнішній фізичний образ (наприклад, на фото чи у дзеркалі) та називати себе займенником “Я”.

3. Саморозуміння - прості форми надання собі певних харак­теристик з’являються ще в дошкільному віці (близько 4-х років) - діти вже знають свою стать, позначають себе як хорошу чи погану дитину залежно від власних вчинків та реакції на них значимих дорослих. Упродовж усього подальшого життя людина все більше вивчає себе, однак через власні зміни цей процес є динамічним.

Пізнання людиною самої себе є досить складним процесом, який триває упродовж життя. Спочатку людина пізнає свої зовнішні особливості, порівнює їх з особливостями інших людей, у результаті чого у неї формується уявлення про свій зовнішній вигляд. Потім на основі самоспостереження і рефлексії у неї виникає система знань про свої внутрішні психічні властивості. На основі сформо­ваних уявлень і знань про свою особистість виникає складне пси­хічне утворення, яке отримало назву “Я-концепція”.

Самосвідомість проявляється у людини як процес та резуль­тат психічної діяльності. Як процес розгорнутого у часі вивчення людиною себе, самосвідомість у психології називається самоусві­домленням, а як результат утримання, переробки та використання інформації стосовно себе - Я-концепцією.

Самосвідомість людини поєднує в собі певні компоненти:

1. Основою для функціонування всієї самосвідомості висту­пає образ “Я” - її центральний компонент. Образ “Я” - це система уявлень та знань людини про свої власні особливості, ознаки та якості.

2. Людина не тільки накопичує інформацію про себе, а й пе­реживає певне ставлення до неї. Це ставлення зосереджується у самооцінці. Самооцінка - оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей та місця серед інших людей.

3. Самооцінка особистістю своїх якостей визначає оцінку можливостей у досягненні цілей у різних сферах поведінки і діяльності. Від правильності самооцінки своїх можливостей зале­жить рівень домагань особистості. Рівень домагань - це система перспективних завдань, які людина ставить для власного досягнення.

4. Існують випадки, коли людина потрапляє у неприємну ситуацію, яка викликає стійке переживання негативних емоцій - сум, гнів, сором тощо. Якщо сама людина не може змінити цю не­приємну ситуацію, то психіка починає захищатись від травмуючих емоційних переживань, які заважають та пригнічують людину. Психологічний захист - це зазвичай неусвідомлюваний процес усунення або послаблення психікою людини негативних, травму­ючих або неприйнятних емоційних переживань.

Важливо, що психологічний захист поєднує в собі протилежні наслідки для психіки людини: позитивні, оскільки усуває або послаб­лює напруження від негативних емоційних переживань, але і нега­тивні, бо не вирішує самої проблеми, а часто ще й ускладнює її.

Відповідно до впливу на проблему особистості психологіч­ний захист поділяється на такі різновиди:

1) конструктивний - не вирішуючи проблеми, не ускладнює її:

- компенсація - досягнення людиною альтернативних успіхів в іншій сфері для збереження позитивної оцінки себе (“... Не везе в навчанні, повезе в коханні”);

- сублімація - переведення неприйнятних емоцій і енергії у прийнятне, можливе русло (написання віршів через нещасливе ко­хання, прибирання квартири у разі агресії тощо);

2) деструктивний - ускладнення проблеми погіршує ситуа­цію для особистості, причому останніх значно більше:

- витіснення - штучне забування людиною травмуючих спо­гадів через їх перехід у несвідоме;

- проєкція - приписування своїх негативних якостей іншим людям для самозаспокоєння (якщо людина переконує, що навколо всі - брехуни, то вона сама часто говорить неправду);

- заміщення - перенесення агресивних імпульсів на менш за­грозливого об’єкта (начальник посварив підлеглого, той, не маючи змоги відповісти тим самим керівнику, сварить вдома дружину);

- регресія - повернення до дитячих форм поведінки, “впа­дання в дитинство” (під час сварки дорослих вони “надуваються” і не розмовляють, пияцтво чи гонки на великій швидкості тощо);

- формування реакції - захист від заборонених, неприйнят­них імпульсів через думки чи поведінку зворотного характеру (за надмірною показовою люб’язністю людина приховує перевагу і навпаки);

- раціоналізація - наведення для себе псевдорозумної аргу­ментації у випадку поразки (байка про лисицю, яка, не зумівши дотягнутись до винограду, вирішила, що він зелений і несмачний);

- втеча - уникання неприємних ситуацій, що асоціюються з попередніми невдачами.

Основною функцією психологічного захисту є “відмежу­вання” сфери свідомості від негативних переживань, що травму­ють особистість. У широкому розумінні цей термін використову­ють для позначення будь-якої поведінки, яка долає психологічний дискомфорт, у результаті якого може сформуватися негативізм, змінитися система міжособистісних стосунків тощо.

3.4.