Живопис Х-ХІІ ст.
Важливою складовою частиною художнього оздоблення давньоукраїнського храму був монументальний і станковий живопис. Головну баню і середню апсиду в найбагатших церквах (Святої Софії, Золотоверхій Михайлівській, Десятинній, Успенській, Печерській) прикрашали композиції з мозаїки.
Стіни, стовпи і склепіння покривали фресками. Візантійський вплив у живописі був більш тривалим і стійким, ніж в архітектурі. Візантія дала українському православ’ю іконописний канон, незмінність якого суворо оберігалася церквою. Саме такий підхід послідовно відтворений у мозаїках і багатьох фресках Київської Софії. Проте у цих фресках бачимо й чимало самобутніх, місцевих рис. В культурі Київської Русі, зокрема, у живописі – як і в інших країнах середньовічної Європи – ніколи не переривався струмінь світської творчості. Про це свідчать унікальні пам’ятки давньоукраїнського живопису домонгольської доби, зокрема, настінні розписи на сходах двох башт Київської Софії. Серед них привертає увагу зображення коня, прив’язаного до списа. Цей очевидно давній дохристиянський образ став невід’ємним елементом композиції майбутніх козацьких картинок-«Мамаїв», що набули великої популярностi в народі.Викликає також інтерес зображення розважальників князівського двору часів Ярослава Мудрого. Карнавальні розваги, що народились як атрибут язичницьких свят і були зрештою дозволені церквою, стали характерним культурним явищем середньовічної Європи. Постійними носіями карнавального начала у середньовічному суспільстві були мандрівні актори-гістріони, потішники. У Франції їх називали жонглерами, Німеччині – шпільманами, в Україні-Русі – скоморохами. Гiстріон виступав водночас як гімнаст, музикант, танцюрист, пісняр, мімічний актор та дресирувальник. Їхні імпровізовані «арени» не потребували спеціальних приміщень і декорацій. Замок, ринкова площа, заїжджий двір були цілком природним тлом вистави.
Таке мистецтво цих середньовічних акторів знайшло своєрідне відтворення на фресках Київської Софії.Чисто народна течія у живописі сусідує зі світськими зображеннями Ярослава Мудрого, його дружини і дітей, сюжетами з побуту київських князів і навіть зображенням окремих історичних подій (прийом княгині Ольги візантійським імператором). Фрески і мозаїки Святої Софії, поза сумнівом, мають світове значення, репрезентуючи високий рівень розвитку монументального мистецтва середньовіччя на українських землях. Таке поєднання мозаїки і настінного малювання стало визначальною особливістю української культури XI ст. серед культур інших європейських народів. У XII ст. посилюється місцева самостійність художньої творчості мозаїстів і стінописщв. Привертає увагу в цьому контексті мозаїка Михайлівського монастиря, яка внесла у зображення постатей більше природних жестів, виразів емоцій та спроб їх передачі порівняно з мозаїкою Софії, виконаною грецькими майстрами згідно з непорушними візантійськими канонами. Прикладом є зображення святого Дмитра Солунського – з характерною українською зачіскою, чисто слов’янськими рисами обличчя. Про сформування місцевих шкіл живопису в Україні у XII ст. свідчать пам’ятки стінопису цього періоду, що вціліли в Києві у церкві Спаса на Берестові і, насамперед, у церкві Святого Кирила. В останній поряд зі схематичними та абстрактними композиціями є кілька більш реалістичних і оживлених, в яких віддзеркалюються спостереження тогочасного життя (наприклад, «Св. Кирило вчить царя»).
Саме XII ст. розпочинає в українському мистецтві той процес, що мав місце у багатьох країнах Західної Європи. Засвоївши все, що дав візантійський живопис, західноєвропейські і, передусім, італійські художники стали на шлях передачі засобами малярства краси зовнішнього і внутрішнього світу людини; це привело до утвердження новітніх прийомів живопису і остаточного звільнення від схематизму і умовностей плоскісних зображень, приписуваних візантійським каноном. Щоправда, на Україні цей процес мав непослідовний і специфічний характер, що було зумовлено особливостями місцевого релігійного та культурно-історичного розвитку.
Однією з найголовніших окрас храмів стали ікони, які початково виконувались візантійськими, а згодом і місцевими майстрами. У «Києво-Печерському патерику» згадується монах-маляр Алімпій, що юнаком потрапив у науку до грецьких художників, які розписували Успенську церкву наприкінщ XI – на початку XII ст. Він став одним з перших відомих українських іконописців. Зразком найдавнішого станкового живопису стала Володимирська Богоматір, привезена у Київ в XI ст. Цей твір визначного майстра візантійського мистецтва, безперечно, вплинув на формування таланту і смаку давньоруських художників. Ікона перебувала у князівській резиденції у Вишгороді, звідки Андрій Боголюбський вивіз її у Володимир на Клязьмі після пограбування київських святинь.
Про багатогранність хисту українських майстрів свідчать пам’ятки прикладного мистецтва IX-XII ст. Високого рівня досягла майстерність ювелірів, які використовували різноманітну техніку обробки кольорових металів – зернь, скань, чеканку, чернь, перебірчасту емаль. Поряд з цим роэвивалося кольорове вишивання, ліплення з глини, різьблення на кості, металі, камені, дереві, художнє лиття, виготовлення барельєфів на шиферних плитах, скляного і керамічного посуду. Вироби українських майстрів користувалися великим попитом у країнах Центральної і Західної Європи.