<<
>>

3.2. Об’єктивна сторона злочинів проти здоров’я населення і системи заходів, що забезпечують його охорону

Чітке визначення об’єкта посягання створює передумови для правильної кваліфікації злочинних дій, що вчиняються у сфері охорони здоров’я населення. Водночас не менше значення в цьому сенсі має з’ясування ознак та особливостей об’єктивної сторони складу злочинів цієї категорії.

Об’єктивна сторона складу злочину – це характеристика зовнішніх ознак злочинного посягання. Дослідження специфічних рис зовнішнього прояву злочину полягає у з’ясуванні змісту дії чи бездіяльності, способу, засобів, що застосовуються під час їх вчинення, наслідків, причинно пов’язаних із діянням, місця, часу та обстановки або специфічного поєднання останніх трьох ознак – ситуації вчинення злочинного посягання. Сукупність цих ознак несе найбільше, порівняно з іншими елементами складу злочину, інформаційне навантаження. Тому об’єктивна сторона складу злочину має велике значення і для індивідуалізації злочину, і для його відмежування від суміжних злочинних діянь. Не становлять винятку під цим кутом зору і злочини, що порушують законодавство з боротьби проти наркотизму.

Для об’єктивної сторони складу злочинів, що розглядаються, характерною є активна поведінка, вчинення їх шляхом дій. При цьому дії можуть бути як простими, так і складними, а деякі з них складаються з низки дійових актів, наприклад, незаконне вирощування снотворного маку або конопель.

Порушення встановлених правил обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів (ст. 320), встановлених правил виробництва, виготовлення, придбання, зберігання, відпуску, обліку, перевезення, пересилання отруйних або сильнодіючих речовин (ч. 2 ст. 321), правил боротьби з епідеміями (ст. 325), правил поводження з мікробіологічними або іншими біологічними агентами чи токсинами (ст. 326) вчиняються як шляхом дії, так і бездіяльності. При цьому бездіяльність може бути переважно в формі невиконання певного обов’язку діяти, оскільки ці злочини вчиняються особами, на яких покладено обов’язки дотримуватися зазначених правил.

Особливістю об’єктивної сторони складу злочинів, що аналізуються, є бланкетність її ознак. Це означає, що конкретний їх зміст залежить від іншої, у більшості випадків підзаконної, норми, що належить до іншої галузі права. Щоправда, це питання в юридичній літературі небезспірне. Наприклад, О. Бантишев пропонував комплексно оцінити й переусвідомити вci бланкетні норми на предмет зведення до мінімуму, або, ще краще, до повної ix заміни нормами з описовою диспозицією. В новому КК України законодавець цю пропозицію не підтримав. Одначе проблема застосування бланкетних диспозицій статей КК, враховуючи їх чисельність, а іноді й суперечливість, залишається складною. До того ж ця частка законодавчих актів продовжує зростати. З огляду на це, ми вважаємо, що може бути корисним для суддів та інших суб’єктів правозастосування створення моніторингу нормативних актів, які конкретизують зміст таких диспозицій по окремих категоріях злочинів.

Під кутом зору конструкції об’єктивної сторони складу цих злочинів переважна більшість із них є злочинами з формальним складом. Це цілком виправдано. На наш погляд, вирішуючи зазначене питання на законодавчому рівні, доцільно враховувати суспільну небезпечність самого діяння, ступінь вірогідності спричинення шкоди, її характер, обсяг і час настання. Так, контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів – дія, яка сама по собі є суспільно небезпечною. Тому злочинний результат не є обов’язковою ознакою цього складу злочину. Іноді можливі наслідки вельми віддалені. У таких випадках теж недоцільно долучати їх до конструктивних ознак складу злочину. Отже, якщо діяння самі по собі суспільно небезпечні, а можливі наслідки за характером, обсягом, часом їх настання значно не підвищують ступеня суспільної небезпеки злочину, злочинний результат не входить до ознак складу злочину. Саме такими є більшість складів злочинів проти здоров’я населення.

Натомість, якщо характер чи обсяг спричиненої шкоди є такими, що значно збільшують ступінь суспільної небезпеки злочину, наслідки вводяться до конструкції об’єктивної сторони складу злочинів.

Тому частина кваліфікованих видів злочинів проти здоров’я населення має матеріальний склад – ч. 3 ст. 323, ч. 2 ст. 326, ч. 2 ст. 327, а деякі з них є злочинами з формально-матеріальним складом (частини 2, 3 ст. 314, ч. 2 ст. 320).

Оскільки в теорії кримінального права позиції науковців щодо понять «наслідки», «злочини з матеріальним і формальним складом» розходяться, наведена класифікація небезспірна і потребує аргументації.

За спрощеною схемою наслідки – це шкода, що спричиняється тим цінностям, на які посягає злочинне діяння, тобто його об’єктові. Ця теза – логічна, її правильність не викликає сумніву. Однак дослідники цієї проблеми по-різному підійшли до питання щодо природи, обсягу цього поняття та аспектів його характеристики, а в кінцевому підсумку – кримінально-правового значення. Зокрема, в літературних джерелах ще у 50-х, 60-х роках підкреслювалася двозначність цього поняття – «наслідки в широкому та вузькому розумінні», наслідки «взагалі» і «наслідки як елемент складу злочину» тощо. При цьому автори цієї позиції розуміли поняття «наслідки» як шкоду, спричинену суспільним відносинам. З різкою критикою цієї позиції виступив С. Б. Гавриш. Він акцентував на тому, що суспільні відносини – це категорія абстрактна, але ж не можна заподіяти шкоду тому, чого в реальному житті не існує. Натомість С. Б. Гавриш, розуміючи наслідки як шкоду охоронюваному законом благу, запропонував із позиції кримінального права брати до уваги наслідки суспільно небезпечної поведінки, які, крім фізичних і соціальних ознак шкідливості, мають нормативні ознаки, тобто передбачення їх у кримінальному законі. На наш погляд, це зауваження слушне в тій частині, що прибічники концепції «об’єкт – суспільні відносини» дійсно перебільшували значення суспільних відносин, надто широко і абстрактно їх тлумачили, формулюючи поняття об’єкта як елемент складу злочину. Втім, викладене не означає, що шкода суспільним відносинам, тобто порушення в результаті вчинення діяння конкретних соціальних зв’язків зовсім не може бути показником для кримінально-правової характеристики злочинних наслідків, оскільки соціальні зв’язки є одним із компонентів об’єктів більшості злочинів, передбачених КК.

Крім того, масштабність і широкий діапазон наслідків певної поведінки може свідчити про її суспільну небезпечність, хоч відповідальності за її вчинення й не передбачено кримінальним законом. У таких випадках це є орієнтиром для законодавця, який має заповнити прогалину в Кримінальному кодексі та доповнити його відповідною нормою, що відмічає, до речі, і С. Б. Гавриш.

По-друге, передбачення наслідків у законі та їх дослідження під час розгляду кримінальних справ справді має велике значення для правозастосовної практики, особливо у вирішенні питань кваліфікації злочинних діянь. Адже тільки за умови вказівки на певні наслідки в диспозиції статті Особливої частини КК вони є ознакою об’єктивної сторони того чи того складу злочину. Однак поняття наслідків не можна зводити тільки до зазначеного аспекту, оскільки вони мають враховуватися і для встановлення обставин, що обтяжують відповідальність (п. 5 ч. 1 ст. 67 КК), визначення ступеня суспільної небезпечності діяння в аспекті відмежування злочину від проступку тощо. З урахуванням такого уточнення можна визнати прийнятним, щоправда частково, узагальнююче визначення наслідків, яке дав В. М. Кудрявцев: «Злочинний наслідок – це передбачена кримінально-правовою нормою матеріальна або нематеріальна шкода, що спричиняється злочинною дією (бездіяльністю) об’єкту посягання…».

Під кутом предмета даного дослідження, тобто кримінально-правової характеристики злочинів проти здоров’я населення, найбільше значення має розгляд поняття «наслідки» як ознаки об’єктивної сторони складів злочинів, зазначених у диспозиціях статей розділу XIII КК. Це поняття має велике значення і в аспекті вчення про склад злочину в цілому.

Нормативна природа наслідків повинна забезпечувати точність у тлумаченні кримінального закону за його застосування. Адже кримінальне право через свою специфіку має справу не лише з реальними та конкретними категоріями, а й з категоріями точними, що можуть бути встановлені кожного разу в суді, оцінені з урахуванням існуючої дійсності.

«Для того, щоб засудити людину, … треба встановити не якісь відносні, що не піддаються констатації наслідки, а тільки ті, які визнані законом як ознаки складу злочину і піддаються точному визначенню».

На наше переконання, наслідок, якщо йому надається кваліфікуюче значення, має піддаватись або кількісним вимірам, або конкретному якісному визначенню, якщо його навіть сформульовано як оцінне поняття. У протилежному разі він не може бути ознакою складу злочину через неможливість його точного встановлення. Оскільки у багатьох статтях нового КК наслідки злочину та інші ознаки зазначаються як оцінні поняття, нагальною потребою є уточнення критеріїв їх визначення. Аналіз нового КК показує, що питома вага таких понять порівняно з попереднім КК збільшилася. Їх уніфікованого тлумачення можна досягти способом конкретизації у самому законі, роз’яснень Пленумом Верховного Суду України, можливе і їх офіційне тлумачення Конституційним Судом України.

Крім того, вирішуючи питання кваліфікації діянь, однією з ознак яких є наслідки, необхідно зважувати й на те, чи не було діяння проступком через малозначність. Певною мірою підтвердженням цієї тези є положення ч. 2 ст. 11 КК, відповідно до якої не є злочином дія чи бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди (курсив наш. – Є. Ф.) фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Водночас доречно відмітити, що ч. 2 ст. 11 не узгоджено з нормами інших статей КК. Наприклад, ч. 1 ст. 359 встановлена відповідальність за незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації. Частина 2 цієї ж статті встановлює покарання за ті самі дії, якщо вони вчинені повторно, за попередньою змовою групою осіб або організованою групою, або заподіяли істотну шкоду (курсив наш. – Є. Ф.) охоронюваним законом правам, свободам чи інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам окремих юридичних осіб.

Отже, відповідно до положень ч. 2 ст. 11 КК дії, передбачені ч. 1 ст. 359, взагалі не є злочином, оскільки не заподіяли істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Такі ж суперечності із ч. 2 ст. 11 містять ч. 3 ст. 362, ч. 2 ст. 363, ч. 2 ст. 382, ч. 2 ст. 410, ч. 2 ст. 424. Тому ці недоречності треба усунути уточненням редакцій перелічених статей Особливої частини КК.

Поняття «наслідки» пов’язано з механізмом заподіяння шкоди об’єктові злочину. Оскільки переважна більшість дослідників цієї проблеми підтримували концепцію «об’єкт – суспільні відносини», їх позиції зводяться до різної інтерпретації тези щодо нанесення шкоди таким відносинам. Так, Я. М. Брайнін писав, що в одних випадках злочин посягає на суспільні відносини прямо, безпосередньо (державні злочини), в інших – «впливає на них через їх матеріальне або інше вираження». М. Й. Коржанський, висловлюючи аналогічну думку, дещо конкретизував цю позицію: «Порушити, змінити суспільні відносини можна опосередковано, через вплив на реальні, матеріальні предмети, речі, людей, або прямо, безпосередньо, через розірвання соціального зв’язку». Предметом злочинного впливу визнавав соціальний зв’язок і В. Я. Тацій. Але при цьому він виходив з іншого порівняно з позицією М. Й. Коржанського розуміння поняття «соціальний зв’язок». За винятком того, що ці висновки спираються на вельми спірні, на наш погляд, концепції щодо поняття об’єкта злочину, з ними можна погодитися в тій частині, що порушення соціальних зв’язків може бути різновидом спричинення шкоди об’єктові злочину, адже вони є одним із компонентів цінностей, які його утворюють. Але основним показником злочинного наслідку є шкода, спричинена потерпілим через знищення або зменшення обсягу благ, які їм належали.

З урахуванням викладеного віднесення злочинних діянь, передбачених ч. 3 ст. 323, ч. 2 ст. 326, ч. 2 ст. 327, до злочинів із матеріальним складом сумніву не викликає, оскільки наслідки (загибель людей, тяжкі наслідки тощо) зазначено у цих нормах безпосередньо. Проблемним питанням залишається лише невизначеність деяких із цих конкретних ознак, зокрема поняття «тяжкі наслідки».

Потребують аналізу питання щодо віднесення або, навпаки, невіднесення до цього виду складів низки таких злочинів, як викрадення, привласнення, вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, прекурсорів, а також обладнання, призначеного для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, чи заволодіння такими предметами шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем (статті 308, 312, 313).

Розкрадання чужого майна як злочини, передбачені статтями розділу VI КК, в теорії кримінального права визнано «класично» злочинами з матеріальним складом (за винятком розбою та вимагання). На наш погляд, підстав для аналогічного вирішення цього питання щодо злочинів проти здоров’я населення немає. Наслідком розкрадання чужого майна є матеріальна шкода, спричинена потерпілому як власникові цього майна. При цьому порушуються і права власника, і конкретні соціальні зв’язки з приводу цієї власності. Отже, в цьому випадку простежується тісний зв’язок між цінностями, які є компонентами об’єкта зазначених злочинів, і наслідком – матеріальними змінами цих цінностей в результаті вчинення злочинних дій. За вчинення зазначених злочинів проти здоров’я населення такий зв’язок відсутній. Звичайно, викрадення наркотичних засобів, обладнання для їх виготовлення тощо може заподіяти і майнову шкоду власникові. Але для складу даних злочинів це не характерно, оскільки компонентами їх об’єкта є інші цінності. Щоправда, певною мірою зв’язок між цінностями, які є компонентами об’єкта злочинів проти здоров’я населення, та наслідком можна констатувати і в цьому випадку. Зокрема, в результаті вчинення таких діянь можуть бути порушені соціальні зв’язки, тобто система заходів, спрямованих на охорону здоров’я населення. Але такий наслідок настає не в усіх випадках: він відсутній, наприклад, у разі викрадення наркотичних засобів або інших предметів у незаконного володільця. За таких обставин ці засоби (предмети) вибули з контрольованої державою сфери ще до моменту вчинення злочину. Тому наведений аналіз цього питання схиляє до висновку, що зазначені злочини не є злочинами з матеріальним складом.

Низка норм розділу XIII, що встановлюють відповідальність за кваліфіковані види складів злочинів проти здоров’я населення, передбачають відповідальність за вчинення діяння у великих або особливо великих розмірах. У деяких підручниках такі ознаки, як великий або особливо великий розмір хабара, випуск або реалізація недоброякісної продукції у великому розмірі віднесено до наслідків. Однак з такою концепцією погодитися важко, оскільки в цих випадках йдеться не про наслідки, а про характеристики діяння, зокрема його масштаби. Розмір належить до наслідків лише тоді, коли він є показником заподіяної шкоди (наприклад, розкрадення чужого майна у великих розмірах тощо).

Склади злочинів, передбачених статтями 325, 326, 327, містять альтернативно або загрозу настання наслідків, або фактичне заподіяння шкоди здоров’ю людей.

Злочини, що містять загрозу настання тяжких наслідків, іноді називають деліктами створення небезпеки. Питання щодо природи таких деліктів у юридичній літературі спірне. Так, Дурманов М. Д. та інші науковці вважали небезпеку настання наслідків властивістю лише самого діяння. Проміжну позицію займає С. В. Землюков. Зокрема, він вважає, що в процесі розвитку можливості заподіяння шкоди відбуваються певні зміни у зовнішньому світі. Але вони не є тим шкідливим результатом, що вказується в нормі кримінального закону. Водночас він констатував, що у кримінальному законі є склади злочинів, у яких небезпека заподіяння шкоди є властивістю спричиненого винним злочинного результату. Інші, навпаки, відносили її до злочинних наслідків, оскільки небезпека наслідків означає якісно новий стан, що настав у реальній дійсності, за якого з’явилися реальні, цілком конкретні дії, сили, здатні заподіяти шкоду об’єктові. Відтіняючи інші аспекти цієї проблеми та по-різному аргументуючи висновки, в кінцевому підсумку цю концепцію підтримала більшість науковців. Не так категорично висловлювався з цього приводу А. А. Піонтковський: на його думку, реальна можливість настання шкідливих наслідків залежності від конкретних особливостей злочину може бути або властивістю самої злочинної дії, або певним її наслідком. На наш погляд, це правильно. Якщо, крім діяння, в законі безпосередньо передбачено небезпеку заподіяння певної шкоди тим чи тим благам, йдеться про своєрідний наслідок цього діяння. Найчастіше він полягає у створенні небезпечної для потерпілої сторони ситуації, яка виникає через порушення певних соціальних зв’язків. Наприклад, через порушення правил боротьби з епідеміями послаблюється система заходів, спрямованих на недопущення поширення епідемічних та інших заразних захворювань людей, загроза такого явища стає реальною. Реальність загрози настання наслідків визначається «фіксованим за часом і простором станом розвитку подій на момент порушення правил безпеки, подальший розвиток яких без втручання інших осіб чи випадкових обставин закономірно призвів би до настання тяжких наслідків». В інших випадках, якщо загроза спричинення шкоди цінностям, що утворюють об’єкт злочинів, була потенційною, спеціально (поряд із діянням) у законі не зазначеною, відносити її до злочинного наслідку як до ознаки об’єктивної сторони складу злочину немає підстав.

За змістом наслідки злочинних діянь можуть класифікуватися таким чином: 1) наслідки у вигляді фізичної шкоди (смерть, ушкодження здоров’я); 2) у вигляді майнової шкоди; 3) порушення нормальної роботи транспорту або зв’язку; 4) у вигляді іншої шкоди – дезорганізації нормальної діяльності установ тощо. Наслідками злочинів, передбачених розділом XIII, можуть бути загибель людей або інші тяжкі наслідки.

Як відомо, вирішуючи питання про наявність ознак злочину з матеріальним складом, необхідно встановлювати причинний зв’язок між діянням і наслідком. Але встановлення причинного зв’язку під час розслідування та судового розгляду справ про порушення певних правил у сфері охорони здоров’я, що призвело до небезпечних наслідків, досить складне. Для правильного вирішення цих питань бажано брати за основу оптимальну наукову модель поняття причинного зв’язку та методики застосування цього поняття в процесі кваліфікації злочинних діянь. Тому доцільно, хоча б коротко, розглянути проблему причинного зв’язку під кутом зору теорії кримінального права.

Причинний зв’язок – це не тільки правова, а й філософська категорія. Використовуючи ті чи ті філософські положення, кримінально-правова наука, звичайно, не створює якісно нового поняття причинного зв’язку, а лише вирішує цю проблему з урахуванням специфіки кримінального права. Причинний зв’язок у кримінально-правовому розумінні означає, що злочинний наслідок породжується суспільно небезпечним і протиправним діянням суб’єкта злочину. Спрощено це виглядає так: одне явище (суспільне небезпечне діяння) породжує інше явище (злочинний наслідок). Звідси випливає: не було б діяння – не настали б і наслідки. Якщо ж, навпаки, суспільно небезпечні наслідки настали незалежно від того, чи було вчинено діяння, причинний зв’язок відсутній. Але вирішення цього питання ускладнюється тим, що у ланцюгу взаємопов’язаних явищ може бути дуже багато обставин, тому досить важко встановити, які саме з них є юридично значимими причинами наслідку. Наприклад, причиною виникнення епідемічних захворювань може бути і необачна поведінка людей, і порушення відповідних правил спеціальними суб’єктами, і забрудненість довкілля тощо.

Враховуючи важливість цих питань, кримінально-правовою наукою розроблено різні концепції щодо проблеми причинного зв’язку: адекватності причини, головної причини, безпосередньої (найближчої причини), необхідного та випадкового причинного зв’язку, вірогідної причини, можливості й дійсності, необхідної умови (соnditіо sіnе quа nоn). До основних таких концепцій можна, мабуть, віднести три теорії: 1) «соnditіо sіnе quа nоn»; 2) адекватності причини; 3) необхідного спричинення.

«Соnditіо sіпе quа nоn» у перекладі з латинської означає «умова, без якої немає». Суть цієї теорії полягає в тому, що той чи той фактор, без якого не було б наслідку, є необхідною умовою злочинного результату і тому – підставою для висновку про наявність причинного зв’язку. За такої логічної конструкції до зазначених факторів можуть бути віднесені і необхідні причини, і випадкові, і навіть умови, за яких відбувається діяння. Ця теорія приваблює відносно простою схемою вирішення проблеми причинного зв’язку. Вона виникла в першій половині XIX cтоліття, певною мірою її положення поділяли науковці колишнього СРСР і закордонні вчені, знаходить вона підтримку і в сучасній науці кримінального права. Але суттєвою її вадою є те, що вона надто розширює коло юридично значимих факторів, які зумовлюють настання наслідків. Іще М. С. Таганцев писав з цього приводу: «…теорія ототожнення кожної окремої умови з причиною призводить до визнання безмежної причинності, тому здається невизначеною». Спроби вчених звузити коло цих факторів за допомоги допоміжних критеріїв не можна визнати вдалими через недостатню чіткість цих критеріїв.

Теорія «адекватності причини» визнає такими, що мають кримінально-правове значення, тільки «типові» причини. У порівнянні з зазначеною вище ця теорія, навпаки, надто звужує коло причин, що можуть мати кваліфікуюче значення. Ця концепція неприйнятна, оскільки питання про «типовість» або «нетиповість» причин, по суті, віднесено на розсуд суб’єкта застосування норми, що уможливлює судове свавілля у вирішенні цих важливих питань.

Оскільки причинний зв’язок – це об’єктивна категорія, цю проблему треба вирішувати не суб’єктивно, а на підставі вивчення і врахування об’єктивних закономірностей. Такий методологічний підхід властивий теорії необхідного спричинення. Ця теорія, окремі положення якої було сформульовано наприкінці XIX cт. німецькими криміналістами, набула розвитку в Росії, особливо у радянській кримінально-правовій науці. ЇЇ обґрунтовував А. А. Піонтковський, підтримували Я. М. Брайнін, М. Д. Дурманов, Г. А. Кригер, М. Д. Шаргородський та ін.

Квінтесенцією цієї теорії є те, що вона надає значення ознаки об’єктивної сторони складу злочину не будь-якому причинному зв’язку між явищами, а лише такому, коли наслідок стає необхідним, об’єктивно закономірним, а не випадковим результатом діяння.

Для необхідного причинного зв’язку як ознаки об’єктивної сторони складу злочину під кутом зору теорії необхідного спричинення характерно:

1) діяння передує наслідку за часом;

2) діянню внутрішнє властива неминучість або реальна можливість настання наслідку;

3) у конкретних умовах місця, часу та обстановки ця реальна можливість перетворюється в дійсність – діяння породжує наслідок;

4) наслідок породжується саме цим діянням як результат його закономірного, необхідного розвитку, а не діями інших осіб або інших зовнішніх сил.

Для випадкового причинного зв’язку характерно, що наслідки не породжуються закономірним розвитком діяння особи у конкретній ситуації. Вони настають через випадковий збіг обставин. При цьому в закономірний перебіг діяння втручається друга закономірність – дія третьої особи або іншої зовнішньої сили. У результаті перехрещення цих закономірностей настає наслідок, невластивий жодній з них окремо взятій.

Причинний зв’язок можливий, насамперед, між діями і наслідками. Суспільно небезпечні наслідки може породжувати і бездіяльність, але такий зв’язок має певні особливості. Вони зумовлені специфікою самої бездіяльності. Бездіяльність може виявлятись у невтручанні, неперешкоджанні небезпечним діям іншої людини або шкідливому впливу сил природи. Вона може також являти собою невиконання певних дій, спрямованих на створення певних благ в інтересах суспільства. У першому випадку для наслідку характерно погіршення стану тих цінностей, які становлять зміст безпосереднього об’єкта злочину. Своєрідність наслідку в другому випадку полягає в тому, що означені цінності не зазнають змін на гірше, але їх стан мав бути покращений. У таких випадках бездіяльність є єдиною причиною настання наслідку. Якщо має місце невтручання, бездіяльність стає однією з причин настання наслідку (другою причиною є небезпечна дія іншої особи або шкідливий вплив сил природи).

На наш погляд, теорія необхідного спричинення вказує чіткі межі причинних зв’язків, що мають юридичне значення. Щоправда, опоненти цієї теорії, вважаючи її надто звуженим підходом до вирішення зазначеної проблеми, стверджували, що юридичне значення треба надавати і випадковому причинному зв’язку. Водночас, прагнучи уникнути недоліку концепції «соnditіо sіnе quа nоn», пропонували різні критерії, що обмежували коло юридично значимих причин. Наприклад, В. М. Кудрявцев вважає, що причинний зв’язок як елемент складу злочину повинен відповідати загальним і специфічним вимогам. Загальні вимоги такі: 1) дія має бути об’єктивно небезпечною в момент її вчинення для охоронюваного законом об’єкта; 2) наслідки повинні бути однорідними з тією небезпекою, які здатна викликати дія, бути шкодою для того об’єкта, для якого воно становило загрозу; 3) причинний зв’язок має розвиватись в межах від створення реальної можливості настання шкоди до її перетворення у дійсність. Специфічні вимоги полягають у тому, що причинний зв’язок має складатися з таких «ланок», які відповідають сенсові кримінально-правової норми. Проте з такою думкою погодитися важко. По-перше, в літературі слушно відмічалося, що навряд чи правильно використовувати юридичні ознаки у визначенні поняття причинного зв’язку. По-друге, запропонована формула причинного зв’язку не містить положень, що їх можна було б розцінити як спростування теорії необхідного спричинення. Поняття причинного зв’язку в інтерпретації цієї теорії відповідає всім вимогам, про які писав В. М. Кудрявцев. Навіть більше, поняття «необхідний причинний зв’язок» відповідає зазначеній формулі більшою мірою, ніж поняття «випадковий причинний зв’язок». Чинне законодавство не містить жодної норми, за змістом якої причинний зв’язок містив би ланки, що являють собою наслідки, які настали не закономірно, а випадково. Тому, висловлюючись термінологією В. М. Кудрявцева, випадковий причинний зв’язок не відповідає специфічним вимогам, що пред’являються до причинного зв’язку як конструктивної ознаки складу злочину.

Не є переконливими і доводи про те, ніби теорія необхідного спричинення хибує на механічне розірвання та протиставлення необхідності й випадковості. Скоріше навпаки, саме цій теорії властивий розгляд понять «необхідність» і «випадковість» у діалектичній єдності. Спираючись на положення діалектики, ця теорія підкреслює відносний характер необхідності і випадковості, на що звертали увагу А. А. Піонтковський та інші науковці.

А. М. Трайнін як критерій юридичної значущості причинного зв’язку називав «ступені спричинення». Але й ця позиція не зовсім прийнятна. «Ступінь спричинення» – нечітке поняття, через що не може використовуватись як критерій для вирішення такого важливого питання, як притягнення особи до кримінальної відповідальності. З таких міркувань важко погодитись і з думкою П. І. Гришаєва, який пропонував розрізняти головні та другорядні причини. Не можна визнати вдалою також позицію Т. В. Церетелі, яка ви- знавала такими критеріями необхідність умови, суспільну небезпечність і винність спричинення. Власне, така теза переносить причинний зв’язок у суб’єктивну сферу, але причинний зв’язок – це категорія об’єктивна. Спробу об’єднати поняття винності та причинності здійснювали ще Сергієвський М. Д., Бар та інші криміналісти на початку XX століття. М. С. Таганцев, критикуючи цю позицію, писав, що згідно зі справедливим зауваженням Ліста необхідно строго відокремлювати вчення про винність і вчення про причинний зв’язок. Так само природна і необхідна ця різниця і в практичному сенсі: передусім суд має констатувати, чи була подія, після цього – чи була вона діянням підсудного або, іншими словами, чи був підсудний його причиною, і вже як висновок визначити, чи повинно діяння бути поставлено йому у вину – умисну чи необережну. Н.М. Ярмиш слушно зауважила з цього приводу, що причинний зв’язок має місце незалежно від того, чи вчинила людина певні поступки спеціально, щоб досягти певного результату (свідомо, цілеспрямовано створювала причинний зв’язок), або ж заподіяння якоїсь шкоди стало побічним чи навіть зовсім непередбачуваним наслідком її поведінки. Для визнання того, що спричинення мало місце, зовсім не є важливим ставлення людини до результату своєї поведінки; не має значення, чи знає вона взагалі про цей результат.

В. С. Прохоров пропонував на заміну теорії «необхідного спричинення» та інших, проаналізованих вище концепцій, вирішувати проблему причинного зв’язку використанням категорії реальної можливості. Однак і ця пропозиція, на наш погляд, не зовсім прийнятна. По-перше, реальна можливість враховується і прибічниками теорії необхідного спричинення, тому в цьому сенсі позиція В. С. Прохорова суттєво нового не вносить. По-друге, дослідження реальної можливості як передумови настання наслідку недостатньо. Необхідно дослідити і самий наслідок, і його взаємодію з діянням чи іншим явищем, з ним пов’язаним. Іншими словами, необхідно дослідити весь ланцюг причинно пов’язаних ланок.

Вчені харківської школи – Бажанов М. І., Панов М. І. обґрунтували своєрідну позицію, застосовуючи категорію «соnditіо sіnе quа nоn» як одну з ланок причинно-наслідкового зв’язку, підкреслюючи тільки необхідність умови і не надаючи їй універсального значення. При цьому вони дійшли однозначного висновку, що наслідки, які настали в результаті випадкового причинного зв’язку, не є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину. По суті, ними акцентовано увагу на тих самих принципово важливих положеннях, які поділяють і прибічники теорії необхідного спричинення. Тому зазначена позиція по суті прийнятна, але потребує термінологічних уточнень, оскільки необхідною має бути не умова, а причина.

Н. М. Ярмиш на підставі філософсько-правового аналізу проблеми причинно-наслідкового зв’язку дійшла до висновку, що теорія необхідного спричинення і адекватна теорія – тотожні концепції. Звичайно, розгляд проблеми в широкому аспекті – предмет спеціального дослідження. Тому, не претендуючи на всебічне її вирішення, в рамках цієї роботи доцільно торкнутися лише деяких моментів. По-перше, з таким висновком Н. М. Ярмиш погодитись важко, оскільки перша з названих теорій покладає в основу об’єктивну закономірность, а друга – суб’єктивний висновок про типовість причини. Крім того, сама автор критичних зауважень на адресу теорії необхідного спричинення рекомендує використовувати її при вирішенні практичних питань щодо встановлення наявності (відсутності) причинного зв’язку. Але ж в такому разі теорію необхідного спричинення не можна визнати неприйнятною.

Під час розгляду кримінальних справ про злочинні діяння, що потягли суспільно небезпечні наслідки, зокрема й окремі злочини проти здоров’я населення, суб’єкту правозастосування необхідно встановити, як відбувався процес спричинення та якою була роль кожного з факторів, що взаємодіяли та призвели до настання наслідку. Практично це можна встановити вивченням питання, чи закономірно здійснювався розвиток діяння, чи зумовило воно з необхідністю інше явище – наслідок, або він був породжений іншою закономірністю. Відповіді на ці складні питання дає, на наш погляд, теорія необхідного спричинення.

Особливістю злочинів проти здоров’я населення з матеріальним складом є те, що їх наслідки найчастіше породжуються, крім діяння, комплексом інших факторів. У літературі такі дії називають сукупними. При цьому найбільш впливовим фактором є те, що загибель людей або їх тяжкі захворювання тощо через порушення правил боротьби з епідеміями, порушення правил поводження з мікробіологічними або іншими біологічними агентами чи токсинами безпосередньо настають від збудників епідемічних та інших інфекційних хвороб. Будучи живими організмами, ці збудники самі по собі є активною небезпечною силою, здатною до швидкого і масштабного розмноження, проникнення в навколишнє середовище, пристосування до його змін, тривалого виживання в несприятливих умовах тощо. Наприклад, захворіти на сказ людина може в результаті укусу тварини, на малярію – комахи, на зворотний тиф – воші або кліща, на кліщовий енцефаліт – кліща. Бруцельоз може передаватися людині через заражені продукти рогатої худоби, сальмонельоз – через м’ясо, яйця хворих птахів, холера – через воду, харчі, черевний тиф, дизентерія – через воду, харчі, а також мух. Чума – це карантинна хвороба людини, що спричинюється чумними бактеріями. Для неї характерна природна осередковість. Передається головним чином від хворих тварин (через бліх) і повітряно-крапельним шляхом. Ботулізм є харчовою токсикоінфекцією в результаті отруєння продуктами, зараженими паличками ботулізму та їхніми токсинами. Збудник зазвичай розмножується та виділяє токсин у таких продуктах, як консерви, солона риба, ковбаса, шинка, гриби, що приготовлені з порушенням технології.

Вірусним гепатитом людина може заразитися під час не лише переливання крові, а й лікування зубів, відвідуванні перукарні, косметичного чи педикюрного кабінету, під час сексуальних контактів і навіть у побуті (користуючись загальним рушником, зубною щіткою, гребінцем тощо). Ця інфекція може передаватись і через укуси кровососів – клопів і москитів. Непоодинокі випадки зараження гепатитом матір’ю дитини внутрішньоутробно під час пологів. Поширенню вірусу гепатиту В сприяє його висока вірулентність – відомо, що він приблизно у сто разів більш вірулентний, ніж вірус СНІДу. До того ж більшість інфікованих осіб – носіїв вірусу, навіть не підозрюють це і не дотримуються ніяких заходів застереження.

За таких обставин ланцюг факторів, що впливали на настання наслідку у вигляді загибелі людей або шкоди їх здоров’ю, може складатися з вчинення, крім порушення вимог відповідних нормативних актів щодо охорони здоров’я населення, правопорушень в інших сферах соціального життя, наприклад, захисту довкілля, необачної поведінки осіб, зокрема постраждалих, що полягає в недотриманні ними загальноприйнятих настанов щодо особистої гігієни, посилення загрози епідемій у зв’язку з її спалахами в сусідніх країнах тощо. При цьому такі фактори можуть бути різного масштабу. Наприклад, зменшення в державному бюджеті розмірів фінансування заходів щодо охорони здоров’я населення може негативно вплинути на стан профілактики загальної захворюваності населення в цілому, зокрема й на інфекційні хвороби. Неналежне виконання службовою особою покладених на неї обов’язків щодо охорони здоров’я відповідного обласного чи районного медичного підрозділу може призвести до погіршення епідемічної ситуації в регіоні. Порушення протиепідемічних правил особою, уповноваженою їх дотримуватись, може стати причиною конкретного наслідку у вигляді загибелі людей чи тяжкої шкоди їх здоров’ю. Означені фактори можуть містити різний ступінь вірогідності настання наслідку, зумовлювати наслідок опосередковано чи безпосередньо тощо.

На наш погляд, для дослідження проблеми в зазначеному аспекті доцільно використовувати загальнотеоретичні положення концепції необхідного спричинення, а також рекомендації науковців, що її поглиблювали. Як уже зазначалося, причинний зв’язок між суспільно небезпечною поведінкою суб’єкта злочину та наслідком може бути чи безпосереднім, чи мати проміжні ланки. В цьому сенсі можливі різні варіанти причинно-наслідкового ланцюга: 1) діяння в результаті його закономірного розвитку безпосередньо породжує наслідки; 2) діяння закономірно породжує друге явище, яке, своєю чергою, закономірно зумовлює настання суспільно небезпечного наслідку; 3) діяння одного суб’єкта закономірно породжує діяння іншого суб’єкта, яке також закономірно породжує наслідок; 4) одночасні діяння двох чи більше суб’єктів закономірно породжують наслідки.

Для злочинів проти здоров’я населення характерні другий, третій та четвертий з наведених варіантів. За практичного вирішення цих проблем виникають питання співвідношення сили впливу різних сукупно діючих факторів, що породжують суспільно небезпечний наслідок. Ця проблема досліджувалася ще у працях науковців XIX – початку XX ст. Так, німецький вчений Бурі з цього приводу писав, що для наслідку, який виникає з сукупної дії різних сил, будь-яка окрема сила, зокрема й діяльність людини, хоч би ізольована від інших і не спроможна призвести до наслідку в повному його обсязі, має бути визнана відповідальною за наслідок у повному його обсязі через неділимість результатів. Власне, ця теза Бурі ґрунтувалася на концепції «соnditіо sіnе quа nоn». Не поділяючи цю тезу як таку, на підставі аналізу прикладів випадкового причинного зв’язку, який Бурі невиправдано прирівнював до зв’язку необхідного, виступав з критикою наведеної позиції М. С. Таганцев. На наш погляд, для критики були підстави, оскільки, виходячи з рівності умов, Бурі, власне, ігнорував різницю між випадковим причинним зв’язком і зв’язком необхідним, не надавав значення й іншим важливим для вирішення цієї причини питанням, наприклад, різницею між причинами та умовами тощо.

Деякі сучасні вітчизняні вчені для вирішення цієї проблеми пропонували для визначення необхідного причинного зв’язку допоміжні критерії. Наприклад, Е. М. Зінченко вважає, що у тих випадках, коли наслідки зумовлені діяннями кількох осіб, треба вирізняти головні причини, які вплинули на розвиток подій, та другорядні. Проте, як уже зазначалося вище, поняття «головні» та «другорядні» причини не є чіткими критеріями, їх встановлення потребує оцінок, заснованих на суб’єктивному сприйнятті події особою, що застосовує кримінально-правову норму. Однак постановка Е. М. Зінченком питання про допоміжні критерії встановлення необхідного причинного зв’язку заслуговує на увагу.

На наш погляд, для вирішення зазначеної проблеми корисними є рекомендації М. С. Таганцева. Зокрема, в аспекті питання щодо причинного зв’язку між діянням і наслідком за вчинення злочинів проти здоров’я населення доцільно проаналізувати такі комбінації сукупної дії поведінки суб’єкта злочину та інших сил, що привносяться.

1) Найпростіша комбінація: дії особи збудили або викликали силу, що приєдналася. У цих випадках діючий відповідає за наслідок незалежно від того, чи настав він одночасно з дією, чи після певного проміжку часу. Наприклад, працівник лабораторії через порушення відповідних правил допустив вихід біологічних агентів чи токсинів за межі цієї установи, через що сталося зараження людей.

2) Винний хоч і не збудив або не викликав силу, що приєдналася, але надав діючим силам такого спрямування, завдяки якому воно потягло наслідок. За таких обставин винна особа також має відповідати. Ілюстрацією такого варіанта може бути порушення особою протиепідемічних правил в осередку спалаху епідемії, що потягло загибель людей або їх тяжкі захворювання, яких могло не бути.

3) Сила, що приєдналася, не була збуджена або викликана винним, а існувала та діяла самостійно, через що і настав наслідок. У цьому випадку підстав для відповідальності особи за цей наслідок немає. Так, не можна інкримінувати вчинення злочину, передбаченого ст. 327, особі, яка заготовила з метою збуту радіоактивно забруднені продукти харчування, але загибель людей чи настання інших тяжких наслідків сталося в результаті викрадення цих продуктів у цієї особи та їх споживання викрадачами.

Проблема визначення причинного зв’язку полягає не тільки в теоретичному її аспекті, а й практичному. Зокрема, під час вирішення конкретних питань щодо наявності (відсутності) такого зв’язку між поведінкою особи та наслідком (особливо у складних випадках комплексної дії поряд із поведінкою людини інших сил) зростає роль експертних досліджень. Адже саме експерт як спеціаліст у галузі спеціальних знань найточніше вирішить питання щодо існування та розвитку певних об’єктивних закономірностей. Викладене дає підстави для постановки питання про перегляд звичного для нашої юриспруденції постулату, що висновок стосовно причинного зв’язку має робити, насамперед, юрист. Висновок щодо наявності (відсутності) ознаки складу злочину, дійсно, прерогатива юриста. Але практичне обґрунтування цього висновку без спеціальних знань неможливе. Тому вирішальне значення по конкретній справі слід надавати все ж таки висновкам експерта.

Неабияке значення у площині характеристики ознак об’єктивної сторони складу злочину може мати спосіб вчинення злочину, тобто певний метод, порядок і послідовність рухів, що застосовуються особою в процесі вчинення суспільно небезпечного посягання.

У випадках, коли спосіб вчинення злочину є ознакою конструктивною, необхідне його спеціальне вивчення і доказування, оскільки це необхідно для правильної кваліфікації діяння. У групі злочинів проти здоров’я населення такою ознакою є спосіб вчинення злочинів, передбачених статтями 308, 312, 313 КК. Зокрема, специфіка способу вчинення цих діянь зумовлює форму розкрадання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, прекурсорів чи обладнання, призначеного для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів.

Термін «розкрадання» на відміну від статей КК 1960 р. в новому Кримінальному кодексі не вживається. Натомість законодавець пішов шляхом визначення окремих форм розкрадання. Щоправда, при цьому дві форми – крадіжку і грабіж він визначив родовим терміном «викрадення». До решти діянь цієї групи віднесено привласнення, вимагання, заволодіння зазначеними предметами шляхом шахрайства або зловживання службової особи своїм службовим становищем, розбій з метою викрадення цих предметів.

Теоретично можливим був би й інший варіант законодавчого вирішення цих питань – дати визначення родового поняття розкрадання та його окремих форм. Але таке визначення в теорії кримінального права було дискусійним, що породжувало різночитання закону (зокрема, не було вирішене питання про те, чи підпадає під поняття «розкрадання» вимагання майна тощо). Мабуть із цієї причини проектанти нового кодексу відмовилися від формулювання в законі родового поняття розкрадання. На перший погляд такий підхід до вирішення цієї проблеми здається виправданим. Однак обійтися без уживання терміну, який втілює різні форми розкрадання, важко. Тому в новому КК все ж таки він вживається, але здійснено це, на наш погляд, невдало. Так, недоліком чинного КК є неоднаковість уживання термінів, що охоплюють різні форми розкрадання. Зокрема, термін «викрадення» певних предметів застосовується у трьох значеннях.

1) Зазначений термін застосовується як універсальне поняття, наближене за змістом до терміна «розкрадання», який вживався у попередньому кодексі, тобто такий, який належить до кількох форм його вчинення (крадіжки, грабежу, шахрайства, вимагання тощо). У такому значенні він уживається у ст. 188 (викрадення демонтажем та іншим способом електричних мереж, кабельних ліній зв’язку та їх обладнання), ч. 3 ст. 234 (викрадення приватизаційних паперів).

2) Термін «викрадення» уживається як поняття, що стосується тільки двох форм діянь, які вчиняються таємно або відкрито: ст. 185 (крадіжка), ст. 186 (грабіж), ч. 1 ст. 262 (викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин, вибухових пристроїв чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства), ст. 297 (наруга над могилою, іншим місцем поховання, над трупом або урною з прахом покійного, а також викрадення предметів, що знаходяться в місці поховання або на трупі), ч. 1 ст. 308 (викрадення, привласнення, вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи заволодіння ними шляхом шахрайства), ч. 1 ст. 312 (викрадення, привласнення, вимагання прекурсорів або заволодіння ними шляхом шахрайства з метою подальшого збуту, а також їх збут для виробництва або виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів), ч. 1 ст. 313 (викрадення, привласнення, вимагання обладнання, призначеного для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, чи заволодіння ним шляхом шахрайства, а також незаконне виготовлення, придбання, зберігання, передача чи продаж іншим особам такого обладнання), ч. 2 ст. 320 (ті самі дії, вчинені повторно, або якщо вони спричинили нестачу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів у великих розмірах, або призвели до викрадення, привласнення, вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовою особою своїм службовим становищем), ст. 357 (викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження), ст. 362 (викрадення, привласнення, вимагання комп’ютерної інформації або заволодіння нею шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем), ч. 1 ст. 363 (порушення правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних машин, їх систем чи комп’ютерних мереж особою, яка відповідає за їх експлуатацію, якщо це спричинило викрадення, перекручення чи знищення комп’ютерної інформації…), ч. 1 ст. 410 (викрадення, привласнення, вимагання військовослужбовцем зброї, бойових припасів, вибухових або інших бойових речовин, засобів пересування, військової та спеціальної техніки чи іншого військового майна або заволодіння ними шляхом шахрайства), ст. 432 (викрадення на полі бою речей, що знаходяться при вбитих чи поранених, – мародерство).

3) Термін «викрадення» застосовується як поняття, що характеризує дію як обернення предмета злочину на свою користь або користь інших осіб, його протиправне привласнення в широкому розумінні цього слова, заволодіння ним. Показово, що в такому значенні цей термін вживається у тих самих розділах, у яких його застосовано в іншому значенні, а іноді навіть у різних частинах однієї статті. Таких вад не позбавлені диспозиції ч. 3 ст. 262 (дії, передбачені частинами 1 чи 2 цієї статті, якщо вони вчинені організованою групою, розбій з метою викрадення вогнепальної зброї …), ч. 3 ст. 308 (дії, передбачені частинами 1 або 2 цієї статті, якщо вони вчинені в особливо великих розмірах, або організованою групою, розбій з метою викрадення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів…), ч. 3 ст. 312 (дії, передбачені частинами 1 або 2 цієї статті, вчинені організованою групою або в особливо великих розмірах, розбій з метою викрадення прекурсорів …), ч. 3 ст. 313 (дії, передбачені частинами 1 або 2 цієї статті, якщо вони вчинені організованою групою або з метою виготовлення особливо небезпечних наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, розбій з метою викрадення обладнання, призначеного для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів…).

Така розбіжність змісту терміна «викрадення» є істотною вадою кримінального законодавства. На наш погляд, краще було б повернутись до терміна «розкрадання» як родового поняття всіх його форм. А отже, у статтях, що передбачають відповідальність за злочини першої групи, зокрема ст. 188, ч. 3 ст. 234, слово «викрадення» замінити словом «розкрадання», а в статтях, що передбачають відповідальність за злочини третьої групи, а саме – ч. 3 ст. 262, ч. 3 ст. 308, ч. 3 ст. 312, ч. 3 ст. 313, слово «викрадення» замінити словом «заволодіння».

Конструктивною ознакою об’єктивної сторони складів злочинів є в окремих випадках засоби або знаряддя вчинення злочинів. Особливу групу ознак цього елементу утворюють також місце, час та обстановка вчинення діяння. Але для злочинів проти здоров’я населення ці ознаки кваліфікуючого значення зазвичай не мають. Виняток становлять лише злочин, передбачений ст. 305, у диспозиції якої як альтернативну ознаку зазначено митний кордон України, та злочин, передбачений ст. 316 (незаконне публічне вживання наркотичних засобів). До комплексу ознак об’єктивної сторони складу цього злочину входять місце та обстановка. На наш погляд, під поняттям «місце» вчинення злочину розуміється певна територія, де було почато і закінчено діяння або настав злочинний результат. Однак автори деяких літературних джерел дають дещо інше визначення поняття місця вчинення злочину, зокрема, що таким є певна територія або інше місце, де відбуваються суспільно небезпечні діяння і настають суспільно небезпечні наслідки. На нашу думку, таке визначення надто широке, в результаті чого автор цієї позиції відносить до місця вчинення злочину атмосферне повітря (ст. 241), землю (ст. 239) тощо, однак точніше відносити їх до предмета злочинних діянь.

По-різному визначається в юридичній літературі обстановка вчинення злочину. Наприклад, М. В. Володько вважає, що обстановка вчинення злочину – це об’єктивні умови, в яких скоюється злочин. Таке формулювання здається надто широким, адже і місце, і час теж є умовами, за яких скоюється злочин.

П. С. Матишевський визначав поняття обстановки конкретніше, але при цьому, навпаки, звужував його зміст. Зокрема, він писав, що обстановка – це певні об’єктивні умови (події), в оточенні яких, з використанням яких чи створенням яких вчиняється злочин. Але поняття «обстановка» не зводиться лише до подій.

На нашу думку, обстановка – це сукупність передбачених законом зовнішніх обставин, що характеризуються прилюдністю (публічністю) або наявністю певних подій. Поняття «прилюдність» охоплює випадки, коли злочинне діяння вчиняється у присутності хоча б однієї людини (переважно свідка).

<< | >>
Источник: ФЕСЕНКО ЄВГЕНІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ ТА СИСТЕМИ ЗАХОДІВ З ЙОГО ОХОРОНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктораюридичних наук. Київ–2004. 2004

Скачать оригинал источника

Еще по теме 3.2. Об’єктивна сторона злочинів проти здоров’я населення і системи заходів, що забезпечують його охорону:

  1. § 1. Поняття і види злочинів проти здоров'я населення
  2. Види злочинів проти здоров'я населення.
  3. 1. Поняття і види злочинів проти здоров'я населення
  4. Види злочинів проти здоров'я населення
  5. ЗМІСТ
  6. ВСТУП
  7. Р О З Д І Л 1 РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ ТА СИСТЕМИ ЗАХОДІВ, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ ЙОГО ОХОРОНУ
  8. Р О З Д І Л 2 ПОНЯТТЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ ОБ’ЄКТІВ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ ТА СИСТЕМИ ЗАХОДІВ, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ ЙОГО ОХОРОНУ
  9. 2.2. Об’єкти злочинів проти здоров’я населення та системи заходів, що забезпечують його охорону
  10. 2.3. Види злочинів проти здоров’я населення та системи заходів, що забезпечують його охорону
  11. Р О З Д І Л 3 ЗАГАЛЬНА КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ І СИСТЕМИ ЗАХОДІВ, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ ЙОГО ОХОРОНУ
  12. 3.2. Об’єктивна сторона злочинів проти здоров’я населення і системи заходів, що забезпечують його охорону
  13. 3.3. Суб’єктивна сторона злочинів проти здоров’я населення і системи заходів, що забезпечують його охорону
  14. 3.4. Суб’єкт злочинів проти здоров’я населення і системи заходів, що забезпечують його охорону
  15. 3.5. Кваліфіковані види складів злочинів проти здоров’я населення і системи заходів, що забезпечують його охорону
  16. 3.6. Проблеми відмежування складів злочинів проти здоров’я населення і системи заходів, що забезпечують його охорону, від суміжних складів злочинів
  17. Р О З Д І Л 4 ОСОБЛИВОСТІ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ ОКРЕМИХ ВИДІВ ЗЛОЧИННИХ ПОСЯГАНЬ ПРОТИ ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ І СИСТЕМИ ЗАХОДІВ, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ ЙОГО ОХОРОНУ
  18. Р О З Д І Л 5 ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ БОРОТЬБИ ЗІ ЗЛОЧИНАМИ ПРОТИ ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ І СИСТЕМИ ЗАХОДІВ, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ ЙОГО ОХОРОНУ
  19. 5.2. Звільнення від кримінальної відповідальності за злочини проти здоров’я населення і системи заходів, що забезпечують його охорону