<<
>>

5.3. Проблемні питання встановлення та призначення покарання за злочини проти здоров’я населення і системи заходів, що забезпечують його охорону, та застосування інших засобів впливу на осіб, які вчинили ці злочини

У сучасному кримінальному праві України покарання являє собою особливу форму державного примусу, що застосовується судом від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину.

Цей досить суворий захід полягає в тому, що засуджений зазнає певних втрат, тобто передбачених чинним кримінальним і кримінально-виконавчим законодавством обмежень прав і свобод засудженого. Відповідно до ч. 2 ст. 50 КК покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами. Виправлення засудженого, загальна та спеціальна превенція визнані метою покарання і в теорії кримінального права.

Для нового кримінального законодавства, як і для попереднього, є характерним установлення більш суворих покарань за тяжкі та особливо тяжкі злочини і відносно м’які каральні заходи до осіб, що вчинили менш небезпечні злочини. Не є винятком у цьому смислі і статті КК щодо відповідальності за злочини проти здоров’я населення. Відповідно до критеріїв, визначених ст. 12 КК, до злочинів невеликої тяжкості відносять десять їх видів (це діяння, пе- редбачені частинами першими статей 310, 311, 318 та ін.). Злочинів середньої тяжкості – вісімнадцять, тяжких – чотирнадцять і особливо тяжких – вісім (наприклад, особливо кваліфікований вид контрабанди та інші злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотичних засобів або психотропних речовин). Отже, за цим показником питома вага тяжких та особливо тяжких злочинів порівняно до злочинних діянь інших категорій досить значна. Цим пояснюється й суворість покарань, що встановлені за їх вчинення у Кримінальному кодексі. Така залежність покарання від характеру суспільної небезпечності діянь є одним з основних постулатів і правової доктрини.

За видами покарань у санкціях статей, що передбачають відповідальність за злочини проти здоров’я населення, превалюють позбавлення волі на певний строк, обмеження волі, у деяких санкціях передбачено також арешт, позбавлення права займатися певною діяльністю, штраф і конфіскація майна, а також засобів і речовин, що були предметом злочину.

При цьому їх співвідношення в зазначеному розділі КК можна визнати в цілому оптимальним, але вказаний розділ у цій частині не зовсім досконалий. Ще І. Я. Фойницький свого часу визначав, що покаранню мають бути властиві: 1) гнучкість і ділимість; 2) можливість поновлення втраченого блага, якщо покарання було призначено помилково; 3) доцільність; 4) економність; 5) можливість вибору видів покарання; 6) відчутність. Остання ознака звичайно не означає необхідності надмірної суворості покарання, проти чого слушно застерігають автори сучасних досліджень цієї проблеми. Покарання має бути справедливим актом правосуддя, втілювати в собі такі принципи, як законність, гуманізм, рівність усіх перед законом. В юридичній ліиературі слушно зазначалося, що кримінально-правову політику правова демократична держава повинна будувати на концепції не корисності кримінального покарання, а його необхідності. Лише у певних випадках і лише у певних межах може бути виправданим кримінально-правове регулювання, кримінально-правова заборона і кримінальне покарання.

Покарання, встановлені в розділі XIII, відповідають зазначеним ознакам і принципам неповною мірою. Серйозною хибою цього розділу, як і Особливої частини КК в цілому, є розбалансованість санкцій. Такі розбіжності мають місце як у середині розділу XIII, так і стосовно до статей інших розділів КК.

Щоправда, кілька помилок, що їх припустилися під час поновлення редакції ст. 306 КК 16 січня 2003 р., виправлено Законом України від 6 лютого 2003 р.

Зокрема, у ч. 1 ст. 306 в редакції Закону України від 16 січня 2003 р. за використання коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, було встановлено покарання у вигляді штрафу від двох до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на той самий строк, із позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Згідно із ст. 209 КК, яка виступає відносно ст. 306 як норма загальна і попередньої, і нової редакції передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від трьох до шести років із позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до двох років із конфіскацією коштів або іншого майна, одержаних злочинним шляхом, і конфіскацією майна. У ч. 2 ст. 306 конфіскація майна передбачалась, але спеціальної конфіскації не було зазначено зовсім. Така позиція законодавця була явно непослідовною. Незрозуміло, чому за відмивання коштів, здобутих у результаті наркобізнесу, встановлювалося покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 3 років (ч. 1 ст. 306), а за аналогічні дій щодо коштів, здобутих іншим способом (ч. 1 ст. 209),– до 6 років. До того ж в результаті зниження максимального строку позбавлення волі у ч. 1 ст. 306 – з 12 до 3 років позбавлення волі та залишення попередньої редакції ч. 2 зазначеної статті, якою передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 8 до 15 років, було до- пущено значну різницю у суворості встановлених покарань за ці злочини. Зокрема, якщо такі дії вчинено, припустимо, двічі, що утворює повторність, покарання посилювалось у п’ять разів. Прецедент закріплення в законі такої вкрай завищеної різниці покарань за однохарактерні дії навіть важко знайти.

Як це не прикро, такий законодавчий ляпсус – не просто ілюстрація для історії кримінального права України. Хоча ці хиби Законом України від 6 лютого 2003 р. було частково усунено, Закон України від 16 січня 2003 р. став проміжним законом, а отже, має зворотну силу. Отже, злочинці, які відмивали брудні кошти, здобуті в результаті наркобізнесу до моменту набуття чинності вказаним Законом, отримали від законодавця «подарунок» – їм покарання удвічі менше, ніж за загальною нормою, та в чотири рази менше порівняно до діючої редакції спеціальної норми. Мають вони «привілеї» і відносно конфіскації.

До того ж, навіть повернувшись до цього ж питання щодо редакції ст.

306 КК, законодавець не виправив усі хиби. Зокрема, передбачивши у ч. 1 цієї статті спеціальну конфіскацію, не встановив її у ч. 2 вказаної статті.

У ч. 3 ст. 308, яка серед інших особливо кваліфікуючих ознак передбачає розбій з метою викрадення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, встановлено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років з конфіскацією майна. Водночас санкцією ч. 4 ст. 187 передбачено позбавлення волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років із конфіскацією майна. Таку ж ваду має і санкція ч. 3 ст. 313.

Є потреба також знизити розмір покарання в ч. 2 ст. 310. Крім того, в цій статті бажано диференціювати відповідальність за дії, вчинені з метою збуту, та дії, скоєні без такої мети. Особливо суперечливі санкції ст. 311 та 312. Це зумовлено вкрай невдалою редакцією диспозицій цих статей, на що зверталась увага в попередніх розділах цієї праці. У підсумку виходить, що виготовлення прекурсорів із метою збуту, а також незаконний збут прекурсорів караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років, а їх викрадення з такою ж метою, тобто більш небезпечний злочин – штрафом до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років. Навіть більше, згідно з ч. 1 ст. 311 виготовлення прекурсорів із метою їх використання для виробництва або виготовлення наркотичних засобів чи психотропних речовин караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років. Але законодавець не врахував, що такі дії являють собою готування до виготовлення наркотичних засобів, яке карається за ст. 307 або ст. 309 значно суворіше.

Викладене свідчить про необхідність кореляції санкцій всіх зазначених статей КК.

Зокрема, є потреба в ч. 3 ст. 308 та ч. 3 ст. 313 закріпити можливість призначення покарання за дії, вчинені організованою групою, не меншого за розмір покарання, передбаченого ч. 4 ст. 187, внесенням змін як до диспозиції, так і до санкції цих статей.

Таким же способом треба скорегувати відповідальність і покарання за вчинення злочинів, передбачених ст. 311 та ст. 312, встановивши суворіше покарання за розкрадання прекурсорів із метою збуту порівняно з виготовленням прекурсорів із такою метою. Корегуванням диспозиції ч. 1 ст. 311 усунути також колізійність санкцій цієї статті та санкцій статей 307 і 309. Необхідно також передбачити спеціальну конфіскацію у ч. 2 ст. 306. У ч. 2 ст. 310 знизити розмір покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 3 років, передбачити також альтернативні позбавленню волі види покарання. Доповнити ст. 310 ч. 3, в якій зазначити таку особливо кваліфікуючу ознаку, як мета збуту, і встановити вид і розмір покарання, зазначений у ч. 2 ст. 310 чинної редакції.

Результативність кримінально-правової політики частково зумовлена і правильним застосуванням покарання за вчинені злочини. Загальні засади призначення покарання регламентуються ст. 63 КК. Особливістю нового закону є те, що він більшою мірою орієнтує суб’єктів застосування кримінально-правових санкцій на індивідуалізацію покарання. Зокрема в ньому, на відмінність від попереднього, не вимагається врахування характеру суспільної небезпечності діяння у призначенні покарання. На наш погляд, це цілком вірно, оскільки характер небезпеки діяння, по-перше, досить абстрактний показник, по-друге, він і без того врахований у санкції статті КК. В інших фрагментах ст. 63 КК 2001 р. аналогічна за змістом ст. 39 КК 1960 р. Тому для правильного вирішення питань призначення покарання за злочини проти здоров’я населення юристові корисно враховувати досвід судової практики часів застосування попереднього Кримінального кодексу. Її вивчення, зокрема узагальнення практики судів м. Києва за перше півріччя 2000 р., показало, що судді припускалися помилок у вирішенні зазначених питань.

Так, узагальненням було встановлено факти призначення надмірно м’якого покарання, не відповідного ступеню небезпеки вчиненого і даним про особу винних. Наприклад, засудженим О.

і Г., визнаним винними у незаконному придбанні 12,5 г героїну, перевезенню його, а потім зберіганні цього наркотику за попередньою змовою без мети збуту, суд призначив покарання у мінімальних межах санкції кримінального закону, за яким вони притягалися до відповідальності, і застосував ст. 45 КК України 1960 р. (умовне засудження). При цьому суд недостатньо врахував суспільну небезпеку вчиненого ними, дані про особу, зокрема, що вони бродяжничали, характеризува- лися як особи, схильні до антигромадської поведінки. Це було однією з підстав для скасування вироку з направленням справи на новий судовий розгляд.

Іноді суди не дотримувалися передбаченого законом принципу індивідуалізації та диференціації покарання залежно від характеру вчиненого і даних про особу винних, внаслідок чого призначали співучасникам злочину неспіврозмірні покарання.

Суди припускалися й інших помилок, пов’язаних із неправильним застосуванням кримінального закону в призначенні покарання, а саме:

– у засудженні особи із застосуванням ст. 45 КК України 1960 р., призначалося додаткове покарання у вигляді конфіскації майна, хоча ст. 45 КК України 1960 р. це забороняла;

– у призначенні остаточного покарання за ст. 43 КК України 1960 р. воно призначалося за розміром не більшим, як вимагав закон, а меншим або рівним покаранню, призначеному за новий злочин, або меншим не відбутої частини покарання за попереднім вироком. До речі, такі вимоги встановлено і ст. 71 нового КК;

– замість положень ч. 3 ст. 42 КК застосовувалися правила ст. 43 КК України 1960 р.;

– не застосовувалася ч. 3 ст. 42 КК, хоча до цього були підстави;

– неправильно визначався вид режиму колонії відбування покарання.

У процесі вивчення судової практики було встановлено значне зниження кількості осіб, що вчинили злочини на ґрунті алкоголізму і наркоманії, до яких не застосовувалося примусове лікування на підставі ст. 14 КК 1960 р.

Певною мірою це пояснюється складністю застосування чинного законодавства в цій частині, а головним чином скрутною економічною ситуацією в країні, за якої на лікування наркоманів не вистачає коштів. Проте економічними труднощами не можна виправдати невжиття заходів щодо реабілітації осіб, які вчинили злочини на ґрунті наркоманії.

Звичайно, ці люди самі винні в тому, що прирекли себе на «добровільне божевілля». Проте, якщо подивитися на цю проблему в соціальному аспекті, чимала частка вини в цьому і суспільства. Насамперед суспільство винне в економічних, політичних та інших соціальних негараздах, які затягнулися на довгі роки і призвели до занепаду культури та бездуховності, відсутності умов для здорового способу життя, злиднів та безробіття широких верств населення, а водночас – безкарного збагачення окремих осіб злочинними способами. В результаті – почуття безвиході, зневіра у майбутньому перших і розбещеність других, моральне спустошення як перших, так і других, особливо молоді. Більш того – молоді люди не кинуті напризволяще – їм запропоновано широку програму сумнівних розваг, до їхніх послуг – мережа розташованих на кожному розі торговельних лотків, палаток, магазинів із продажу дешевих алкогольних напоїв, усіляких «злачних місць», де спритні ділки реалізують будь-які наркотики – від «травки» або «екстазі» до героїну. Цим злочинним павутинням оплутані не тільки дискотеки, клуби тощо, а й навчальні заклади: школи, училища, технікуми, вищі навчальні заклади тощо. На такому сприятливому ґрунті, враховуючи також властиву молоді схильність до корпоративних зв’язків, її психологічні особливості, наркоманія росте як ракова пухлина, обираючи нові жертви. І чи є вірною взагалі наша кримінально-правова політика, за якої ми жертву цього суспільного злочину суворо караємо лише за факт придбання або зберігання наркотику! При цьому, якщо такі дії повторні – а дії наркомана і не можуть бути іншими, навіть за вчинення їх без мети збуту, цій хворій людині загрожує до двох років позбавлення волі.

Навіть цей стисло викладений аналіз показує, що таких людей треба якщо не звільняти від кримінальної відповідальності, то не стільки карати, скільки лікувати. Новим Кримінальним кодексом України поняття примусового лікування порівняно до попереднього законодавства змінено. Таким визнаються заходи, що застосовуються до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб. Маються на увазі венеричні хвороби, СНІД тощо, але наркоманію до таких не віднесено. Зазначене законодавче формулювання викликало труднощі в судовій практиці і неоднозначність застосування закону. Окремі суди зовсім не вирішують цього питання, а деякі продовжують призначати примусове лікування особам, хворим на наркоманію, які вчинили злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів. По суті це – застосування за аналогією ст. 14 КК 1960 р., що неприпустимо. На перший погляд, наркоманію можна віднести до захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, оскільки досить часто наркоман залучає до вживання наркотиків інших людей. Дехто з науковців саме так тлумачить зазначене законодавче положення. Однак розповсюдження наркоманії є результатом злочинної поведінки осіб, свідченням того, що наркоманія небезпечна як явище, але не як хвороба. Невідповідність протилежного тлумачення цих положень закону стає очевидною, якщо звернутись до п. 5 ч. 1 ст. 76 КК. У цьому пункті йдеться про те, що суд може покласти на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням, обов’язок «пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або (курсив наш. – Є. Ф.) захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб». Отже, з буквального тексту цього пункту однозначно випливає, що законодавець алкоголізм і наркоманію до хвороб, небезпечних для здоров’я інших осіб, не відносить. Інакше в законі було б зазначено «алкоголізм, наркоманія та інші захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб». Звертає на себе увагу і те, що в цьому законодавчому тексті відсутня вказівка на примусове лікування. Зважаючи на ці аргументи, С. С. Яценко, який коментував ст. 96 нового КК, категорично стверджує, що алкоголізм і наркоманія до хвороб, які становлять небезпеку для здоров’я інших осіб, не належать.

Отже, законодавець позбавив можливості суди призначати в порядку ст. 96 КК примусове лікування наркоманам, які засуджуються за вчинення того чи того злочину. Відтак виникає питання, чи не створила така позиція правовий вакуум, чи не може це позначитися на ефективності покарання, що призначається особам, хворим на наркоманію. На нашу думку, певною мірою це дійсно може негативно вплинути на ефективність покарання. Водночас не можна категорично стверджувати, що КК 2001 р. зовсім не містить норм, які забезпечують можливість застосування заходів медичного характеру до засуджених наркоманів. Адже якщо наркоман, який вчинив злочин, буде визнаний обмежено осудним, такі заходи можуть бути до нього застосовані поряд із покаранням на підставі п. 2 ст. 93 КК. Судова практика поки що не йде таким шляхом, мабуть через те, що не визначилися з цього приводу психіатри. Не висловлювались з цього приводу і автори кримінально-правових досліджень, навіть дисертаційних. Тому є конче потрібним комплексне вивчення та вирішення цих питань як психіатричною, так і юридичною наукою.

Відповідно до ст. 92 КК примусові заходи медичного характеру полягають у наданні амбулаторної психіатричної допомоги, поміщенні особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього кодексу, до спеціального лікувального закладу з метою її обов’язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь.

Ст. 94 КК встановлює, що залежно від характеру і тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі примусові заходи медичного характеру:

1) надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку;

2) госпіталізацію до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

3) госпіталізацію до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

4) госпіталізацію до психіатричного закладу із суворим наглядом.

На наше переконання, таке поєднання покарання і примусових заходів медичного характеру буде ефективнішим.

<< | >>
Источник: ФЕСЕНКО ЄВГЕНІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ ТА СИСТЕМИ ЗАХОДІВ З ЙОГО ОХОРОНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктораюридичних наук. Київ–2004. 2004

Скачать оригинал источника

Еще по теме 5.3. Проблемні питання встановлення та призначення покарання за злочини проти здоров’я населення і системи заходів, що забезпечують його охорону, та застосування інших засобів впливу на осіб, які вчинили ці злочини:

  1. § 1. Поняття і види злочинів проти здоров'я населення
  2. Види злочинів проти здоров'я населення.
  3. ЗМІСТ
  4. ВСТУП
  5. Р О З Д І Л 1 РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ ТА СИСТЕМИ ЗАХОДІВ, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ ЙОГО ОХОРОНУ
  6. 1.2. Сучасний стан здоров’я населення України, злочинності, спрямованої проти нього, та його кримінально-правового захисту законодавством України
  7. Р О З Д І Л 2 ПОНЯТТЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ ОБ’ЄКТІВ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ ТА СИСТЕМИ ЗАХОДІВ, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ ЙОГО ОХОРОНУ
  8. 2.2. Об’єкти злочинів проти здоров’я населення та системи заходів, що забезпечують його охорону
  9. 2.3. Види злочинів проти здоров’я населення та системи заходів, що забезпечують його охорону
  10. Р О З Д І Л 3 ЗАГАЛЬНА КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ І СИСТЕМИ ЗАХОДІВ, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ ЙОГО ОХОРОНУ
  11. 3.2. Об’єктивна сторона злочинів проти здоров’я населення і системи заходів, що забезпечують його охорону