Зміна у ставленні імператораВалентиніана ІІІ до гунів

Особистість імператора Флавія Плацида Валентиніана ІІІ (425-455) в історичній оцінці є достатньо протирічною й неоднозначною, особливо - у вимірі політичних вчинків і уподобань, дипломатії, державної діяльності тощо.

Джерела загалом зберегли мало прямих свідчень, які дозволяють реконструювати основні події його біографії, оскільки цей західноримський монарх завжди залишався в тіні своєї матері й “останнього римлянина” Аеція. Валентиніан ІІІ народився 2 липня 419 р. у Равенні. Для батьків - першого консула і майбутнього імператора Констанція ІІІ й Елії Галли Плацидії, доньки Феодосія І Великого (379-395), він став другою дитиною в родині. Тогочасний імператор Заходу Гонорій (395-423) залишався бездітним, і за даних обставин мав не дуже приязні стосунки зі своєю зведеною сестрою, амбітною Плацидією, хоча 417 р. власноруч організував її шлюб з цим талановитим, перспективним полководцем. Означену подію описують Прокопій Кесарійський [175, І (ІІІ), 11.9], Павло Орозій [169, ѴІІ, 33.10] і Олімпіодор Фіванський. Останній, наприклад, констатує: “Коли імператор Гонорій отримав консульство в одинадцятий раз, а Констанцій вдруге (417 р.), вони вирішили справу із заміжжям Плацидії. Вона вперто не погоджувалась на шлюб і налаштувала проти Констанція усіх своїх слуг. Тим не менш, у день вступу свого в консульство імператор Гонорій, її брат, силоміць узяв її за руку і вручив Констанцію.

Не менш амбітним виявився і Констанцій: 8 лютого 421 р. він оголосив себе Августом - на рівні з Гонорієм [175, І (ІІІ), 11.11], але 2 вересня того ж року раптово помер. Г алла Плацидія приклала багато зусиль для примирення з братом і захисту інтересів малолітнього сина; при дворі навіть поповзли чутки, що сестра зблизилась з імператором до “непристойної відстані” [598, с. 78]. І тоді у ситуацію втрутилось її оточення. Олімпіодор зі свого боку акцентує: “Прихильність Гонорія до власної сестри після смерті її чоловіка Констанція стала такою, що їхня безмірна любов і часті поцілунки у вуста викликали у багатьох стидкі підозри. Така сама надалі виникла у них ворожнеча одне до одного стараннями Спадуси (правильно - Падусії, подруги Галли, дружини головнокомандувача польової армії на ім’я Фелікс - Я.Я.) й Елпідії (годувальниці Плацидії - Я.Я.), котрим вона багато надала [довіри]. Цим жінкам допомагав і куратор Плацидії Леонтій, отже в Равенні почалися часті чвари (важливо додати, що Галлу традиційно і постійно оточувало багато варварів через її перший шлюб з Атаульфом (410-415), королем вестготів; варвари мимоволі ставали свідками майже усіх подій - Я.Я.), які супроводжувалися бійками з обох сторін. Врешті-решт ця ворожнеча й ненависть, рівна колишній любові, призвели до того, що Плацидія, подужана братом, була вислана разом зі своїми дітьми (листопад 422 р. - Я.Я.) у Візантій” [165, Fr. 16, р. 59]. Невдовзі, 15 серпня 423 р., від водянки помер, однак, і Гонорій, переживши Констанція лише на два роки; на Заході почалась боротьба за владу, пов’язана з ім’ям Іоанна-Узурпатора (423-425). Його нетривале правління висвітлили Павло Диякон [168, ХІІІ, 67], Ермій Созомен [190, ѴІІ, 26] й той самий Олімпіодор [165, Fr. 29, р. 7475].

В умовах розколу військової верхівки Заходу вирішальну роль почав відігравати східний двір Феодосія Молодшого. Легатів Іоанна, які прибули з пропозицією його визнати, василевс ромеїв відправив у вигнання в Причорномор’я [459, с.

Феодосій ІІ відрядив експедиційний корпус до Равенни, щоб захистити династичний принцип й підтримати претензії свого кузена - Валентиніана [459, с. 400]. Плацидію з сином відправили у Фессалоніки, де 23 жовтня 424 р. представник Феодосія, magister officiorum Г еліон проголосив Валентиніана Цезарем (своїм спадкоємцем з титулом “nobilissimus puer” покійний Г онорій його зробив ще 421 р.) [520, с. 116].

Далі імператор Сходу наказав військам, очолюваним Ардабурієм, його сином Аспаром, і Кандідіаном, вирушати проти узурпатора. Усе завершилося доволі швидко. “Аспар, відзначає Олімпіодор, з’явився із кіннотою (до того вони з батьком звільнили два міста - Салону й Аквілею; в останню перемістився претендент на римський престол - Я.Я.), й після короткої боротьби Іоанна захопили у полон через зраду його чиновників і відправили в Аквілею до Плацидії та Валентиніана. Тут йому на знак покарання відсікли руку, після чого він був обезглавлений, пробувши узурпатором усього півтора року” [165, Fr. 29, р. 75]. Наступні події вже нікого не здивували: Валентиніан опинився в Римі, де 23 жовтня 425 р. Геліон проголосив його Августом і єдиним правителем Заходу, а невдовзі відбулись заручини Валентиніана з Ліцинією Євдоксією, донькою Феодосія ІІ [459, с. 400]. Разом з тим, поява шестирічного хлопчика на троні не означала припинення нестабільності в західній Імперії; нестабільність лише прийняла іншу форму. Почалась боротьба між патриціями, сенаторами й особливо полководцями за те, хто стане спроможний досягти найбільшого впливу на дитину-імператора. Крім матері, що є природним, на середину 30-х рр. V ст. це вдалося здійснити тільки Аецію [459, с. 401]. Його порад змушена була слухати і Галла Плацидія.

Яскраву характеристику Плацидії та юному імператорові дає Ед. Гіббон, підкреслючи: “Мати Валентиніана старалась утримати в своїх руках таку владу, якою вона не була здатна користуватись: вона правила двадцять п’ять років ім’ям свого сина, і характер цього недостойного імператора поступово виправдав підозру, що Плацидія розслабила його юність, привчаючи його до моральної розбещеності й старанно відволікаючи його увагу від усіляких благородних та чесних занять.

Джерела V-VI ст. свідчать: зміна у ставленні імператора Валентиніана ІІІ до гунів та їхнього керманича, попри стримування Галли Плацидії, відбувалась в міру того, як у нього псувались відносини з головним “другом усіх гунів” - Аецієм. Дана ситуація почала набирати обертів після категоричної заборони римського головнокомандувача втручатися в гуно- римський інцидент у Маргусі, тобто від самого 441 р. Маючи доволі скритний і мстивий характер, правитель західноримської Імперії почав “накопичувати” образи й претензії до впливового царедворця та політика, не маючи за собою реальної повноти влади [546, с. 18]. Равенський двір через протидію Аеція не допомагав Константинополю і в подальшому, навіть коли жорстокі й спустошливі інвазії Аттіли на економічно розвинуті східноримські території та володіння протягом 441-443 рр., 446-447 рр.

Своє особисте ставлення до Батога Божого й гунської “імперії” Валентиніан ІІІ у 40-і рр. V ст., особливо - з 445 р., демонстрував суто дипломатичним шляхом. Він, порушуючи (або ігноруючи) міжнародний “урядовий” етикет, не проявляв, як імператор і суверен, належної “союзної” лояльності могутнім західним гунам. Наприклад, Валентиніан не привітав Аттілу, ні коли той у 445 р. одружився із гепідською “принцесою”, сестрою короля Аларіха (володарю гунів вона народила сина Г ейсма), ні коли у нього 446 р. народився інший син - Емнедзар (матір’ю була гунська “аристократка” зі знатного роду) [564, с. 147]. Так само у 449 р. равенський монарх проігнорував черговий шлюб Аттіли, цього разу - з Ескою, донькою Ескама (402-454), короля скирів [564, с. 149], при тому, що його поздоровив переможений василевс ромеїв Феодосій ІІ. Мовчанням Валентиніан ІІІ відбувся і тоді, коли вартувало висловити Батогу Божому співчуття: у жовтні того ж 449 р. померла його найулюбленіша дружина Керка, а через місяць, у листопаді під час пологів - і Еска, народивши сина Ернака [564, с. 150].

У той самий період, як описують джерела, залишаючись формальним союзником Равенни, Аттіла протягом 40-х рр. реалізує тривалу антивізантійську експансію: 441-443 рр. - відбулись походи у Мезію та Паннонію, взяття Вімінація, Ратіари, Сингідуна, Сирмія й Сердики, прорив у Фракію, поява під стінами Константинополя, знищення Наїсса; 446-447 рр. - нові походи у Фракію, Іллірію, Македонію та Фессалію, одна з гунських армій під командуванням Онегеза захопила Фермопіли; гуни безперешкодно просунулися далі на Схід, рівниною між Данувієм і Балканським хребтом до

Маркіанополя, спучтошили це місто й повернулина південь, де безжально пограбували Філіппополь і Аркадіополь; в битві на річці Утамі вони вщент розбили візантійське військо, після чого вдруге з’явилися під стінами ромейської столиці; невдовзі, перекинувши війська на півострів Херсонес Фракійський, Аттіла розбив друге й останнє візантійське ополчення [614, с.

Важко до кінця пояснити, чому Західна Римська імперія жодного разу навіть не намагалась здійснити реальну спробу надати ромеям якоїсь допомоги. Цього не відображають і джерела. Без сумнівів можна констатувати лише одне: імператор Валентиніан ІІІ боявся і ненавидів Аеція, якого відкрито підтримував гунський племінний союз на чолі з Батогом Божим. Впливовий західноримський державний діяч цим вдало користувався, контролюючи всі дії боягузливого монарха і його розсудливої матері [531, с.6]. Невдалі гуно-римські перемовини, які проходили під кінець того десятиліття, на практиці продемонстрували, що “гунський чинник” Равенні не можна було недооцінювати, або нехтувати ним. І в мілітарному, і в геополітичному контексті він виявився вкрай небезпечним, оскільки лише імперське домінування могло задовольнити державотворчі амбіції його творця - гунського Верховного вождя. Зухвалість Валентиніана ІІІ відіграла не останню роль у прийнятті Аттілою остаточного рішення почати війну із Заходом [572, с. 63]. Гунські володіння між Данувієм і Дравою стали для неї плацдармом.

Таким чином, поведінка та дії значною мірою підконтрольного Аецію правителя західноримської Імперії мають характер пасивної і одночасно прихованої провокації. Її постійна нівеляція з боку всевладного головнокомандувача у підсумку виявилась малоефективною. Дружні стосунки Аеція з Аттілою теж не допомогли: політичне напруження і дипломатична ескалація, які майже непомітно “стартували” восени 449 р., скоріш за все влаштовували або тішили не лише гунського керманича. Прямого зіткнення, можливо, очікував і Валентиніан ІІІ, мріючи, нарешті, зіштовхнути у двобої обридлого честолюбного фаворита й небезпечного гордовитого варвара.

2.4.